дедалi бiльшою люттю i жорстоко карав кожного, хто попадав йому пiд руку, вертлявого грека обдаровував сво?ми ласками, чiпляв йому на тюрбан нове перо з дiамантом, видавав iз скарбницi новi та новi шкiрянi гамани з дукатами. Пiд Вiдень Iбрагiм не привiз великих гармат, якими колись громили мури Белграда й Родосу, бо сподiвався на пiдведення порохових мiн пiд стiни й утворення проломiв. Але всi пiдкопи, що ?х пробували робити турки, негайно викривали оборонцi, якi в пiдземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою, i великi барабани з насипаним на них сухим горохом. Вiд щонайменшого здригання землi вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтiв на барабанах, оборонцi ж миттю вели стрiчний пiдкоп i пiдривали iсламських во?нiв або ж робили несподiвану вилазку в тому мiсцi, де ведено пiдкоп, i сiкли там туркiв сво?ми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати по три чоловiка. Одного разу сам Iбрагiм ледь не потрапив до рук вiденцiв, якi вискочили з мiста, порубавши двiстi яничарiв. У той день Сулейман обiцяв снiдати у Вiднi. Оборонцi послали до нього кiлькох полонених, щоб тi сказали султановi, як шкодують вiденцi, що не можуть послати йому на снiданок нiчого iншого, крiм гарматних ядер. Переконавшись у неспроможностi сераскера здобути мiсто, султан звелiв 14 жовтня iти вiйськом на останнiй приступ, пообiцявши по двадцять дукатiв кожному з тих, хто увiрветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом кiлькох мiн, якi все ж таки вдалося пiдвести пiд стiну, кинулися першими яничари, не так заохоченi султанськими дукатами, як сподiваннями на здобич у мiстi, але вiйсько сунуло за ними повiльно й неохоче. Вже не молитви й обiтницi пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси пiдганяли iсламське во?нство, а пашi й беги, якi пустили в хiд канчуки, палицi, шаблi, штовхали й штурляли сво?х во?нiв у спину, пхали ?х уперед, як скотину на зарiз, а тi впиралися теж, як скотина, волiли гинути навiть вiд рук сво?х бегiв, нiж iти проти iспанських мушкетiв, якi плювали страшною смертю з-за кожного каменя, i проти нiмецьких мечiв, якими ландскнехти рiзали все живе й мертве, стоячи по колiна в кровi, невразливi нi для стрiл, нi для ядер, нi для божо? кари. А тут ще додало ляку видiння двоголового рицаря, який наповнив серця вiруючих таким жахом, що навiть яничари завернули й кинулися навтiки, затуляючи очi. А двоголовий, величезний, весь у кровi, непiдступний i недосяжний, стояв у самому проломi й рубався з такою несамовитiстю, нiби вже був i не чоловiк, а сам диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на помiч християнам. Португалець, який втратив лiву руку, i нiмецький найманець, якому вiдрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'?дналися в одного чоловiка, може, вмираючи, стали перед ворогами нiби втiлення неприступностi i безсмертя цього дунайського великого мiста,- i тупа османська сила вiдринула. Султан, рятуючи вiд остаточного поганьблення честь свого сераскера, звелiв вiдступати. Була середина жовтня. Дощ змiнився снiгом. Небо, мовби змилостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю бiлим пухнастим саваном, ховаючи пiд ним тi тридцять тисяч iсламських во?нiв, якi полягли пiд стiнами Вiдня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатiв кожному, Iбрагiмовi дарував шаблю, всiяну самоцвiтами, чотири кафтани й шiсть тисяч дукатiв. Жодного докору, жодного гнiвливого погляду на великого вiзира, тiльки ласка i розпромiненiсть, хоч i лунали Сулеймановi у вухах слова з листiв Хуррем, якi вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, нiби рядок вiрша: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Ганьба Iбрагiмова падала й на нього. Визнати ?? - визнати для обох. Яничари вили вiд лютi, що йдуть з-пiд Вiдня, по дiставшись до його домiв, не випустивши пуху з перин i тельбухiв iз, животiв вiденських жителiв. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезнi купи, пiдпалювали, у тi страхiтливi вогнища кидали сво?х полонених - хто слабiший, хто старiший i нiкчемнiший,рубали ?х ятаганами на шматки, набивали на палi для розваги. Сулейман не пробував ?х зупиняти. Лiпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, нiж знову бунтуватимуть проти нього й проти вiзирiв. Загони грабiжникiв розбрелися по всiй гiрськiй Австрi?, по угорськiй i сербськiй землi. Палили церкви й цiлi села, присвiчуючи собi дорогу, втоптували в багнюку священнi книги, сплющували золотi й срiбнi чашi, щоб вмiстилися вони в сакви, хапали людей, а хто не мiг iти, вбивали на мiсцi. Османський лiтописець смакував, зображуючи тi мерзеннi вчинки: "На базарах продаванi красунi, якi мали чоло, мов жасмин, густi брови, високо пiднятi, i стан, як у райських гурiй. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба, iстоти словеснi i безсловеснi, все було пограбовано або попало пiд шаблю - так сповнено заповiдь пророка, як чинити з невiрними". Ганебний вiдступ тривав цiлих два мiсяцi. В снiгу й холодних дощах борсалося османське вiйсько, мов велетенський звiр, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тiла, задиха?ться, знемагаючи, кона? вiд виснаження. Люди гинули вже й не вiд ворога, а вiд стихiй i вiд власного знесилення. Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снiгових завiях пропав цiлий караван iз скарбом великого вiзира. На Угорськiй рiвнинi, сплюндрованiй турками ще три роки тому, ждав султанськi орди голод. Знов розливалися рiки, знов придунайськi трясовини всмоктували в себе тисячi людей. Коли па початку грудня султан з вiйськом прибився до Едiрне, у мiстi пiсля вечiрньо? молитви стався землетрус, земля хвилями ходила пiд ногами у завойовникiв i в самого Сулоймана, так нiби до сил небесних у ?хнiй зненавистi до iсламського вiйська долучилися ще й сили земнi. А султановi все лунали й лунали слова його Хасекi: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Лише тепер Сулейман зрозумiв, чому пiсля всiх сво?х походiв вiн повертався до Стамбула без пишнот i урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодiй. Вiн боявся, сам не вiдаючи чого. Чи то стамбульських натовпiв, чи невисловленого гнiву сво?х предкiв, чи божо? кари, чи голосiв мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси тi переслiдували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця ?хньо? смертi? А винуватцем завжди був тiльки вiн. Цього разу вiдкрилося йому, що ляка?ться зустрiчi з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дiвчиськом з полохливим тiлом i зiщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилiтня розквiтла жiнка (хоч тiло в не? лишалося так само полохливе), султанша, якiй вiн дав славу й могуття, мати його дiтей, мудра, досвiдчена, тверда, коли треба, i ласкава, як сонячний усмiх. Бачив ?? оточену дiтьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, якi лише йому в його безконечнi походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що вiн iнодi боявся за себе, за свою малiсть, нездатнiсть вмiстити в собi те безмiрне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. I завжди була доброю до нього, не вимагала - тiльки просила, не лютувала - тiльки скаржилася, не втручалася в його клопоти - тiльки спiвчувала сво?му султановi, над яким безжально нависла панiвна сваволя держави. Щоразу, повертаючись до столицi, радiв, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячностi пророковi й сво?м предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберiгаючи ?х, пильнуючи, примушуючи ждати покiрливо й радiсно. Як сказано: "Iстинно богобоязливi - в мiсцi надiйнiм, серед садiв i струмкiв, зодягаються вони в атлас i парчу одна проти одно?..." Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже пiсля тих гiрких слiв докору, якi лупали в ?? листах? I що вiн вiдповiсть ?й? Видавалася йому ?диною щирою душею на свiтi. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе - i ось засвiтилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса i впало манною, пролилося нектаром, злетiло ласкою самого аллаха з райських садiв. Десять рокiв була з ним i бiля нього, стояла коло найвищо? влади на землi, але досi була цiлковито байдужа до то? влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловiка, як людину, i це сповнювало його похмуру Душу гордiстю незнаною i безмiрною вдячнiстю до цi?? жiнки. Як мав приступитися до не? пiсля ганебного цього походу? Шiсть днiв сидiв Сулейман в Едiрне, нiкого не пiдпускав до себе, замкнувшись у палацi, думав над тим, як увiйти до Стамбула. Коли нема? перемоги, ?? слiд чимось замiнити. Яничарам вiн роздав майже триста тисяч дукатiв - не знати, чи й дiсталася б ?м така здобич по взяттю Вiдня. Тому вони врештi втихомирилися. А чим заткне пельку всiм крикунам у Стамбулi й у всьому свiтi? Вiд крику можна врятуватися тiльки криком. Поразку прикрити трiумфальним поверненням i пишними урочистостями в столицi, якi перевершували б будь-що знане. Ось мудрiсть влади! Знаючи, що нiхто з володарiв нiколи не слухав виправдань, усе ж розiслав у всi заприязненi землi листи, де писав, що пiшов па Вiдень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердiнандом, але той утiк до чехiв - i нi духу нi слуху. Для сво?х пiдданих видав фiрман, в якому хвалився, що помилував обложене мiсто у безмiрному сво?му милосердi, вiдхиливши пропозицiю про здачу, i так повернувся з трiумфом i чистим сумлiнням. Мабуть, перед зустрiччю з Стамбулом i з коханою султаншею, згадуючи ?? пречистi очi, сам хотiв очиститися бодай у писаннях сво?х султанських i хоч на мить повiрити, що можна зберегти чисте сумлiння, коли тво? руки по лiктi в кровi. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустрiччю, .уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухiббi, закоханим Меджнуном, а в закоханих у кровi тiльки серце. Вдень i вночi йшли великi готування. Сушили барабани й знамена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, дiставали прихованi коштовностi, навiшували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулi лопотiли шовки, напнутi обабiч вулиць, по яких мав про?хати султан, пiд копита його коней кидали квiти й стелили килими, в мечетях молилися-на славу iсламсько? збро?, били гармати над Босфором, коли переможне вiйсько вступало в брами столицi, гримiли мiднi яничарськi тулумбаси, грюкотiли барабани, кричали натовпи - вперше Сулейман в'?здив до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом i силою влади, неприступнiстю, величчю. Вiн i до садiв гарему в'?хав верхи, тiльки супроводжували вже його не блискучi вiзири й во?начальники, а пiшi ?внухи, i назустрiч виходили не сановнi чоловiки й мудрi служителi бога, а валiде й султанша Хасекi в хутрах - одна в бiлих, друга в червоних руських соболях, i хоч зимовий стамбульський день був похмурий i глиняна земля у садах розбагнена вiд дощiв, просто в ту багнюку постелено довгий сувiй бiлого лiонського сукна, присланого королем Францiском, i султан, зiйшовши з коня, ступив на те сукно з одного боку, а з другого йому назустрiч пiшли валiде i перша жона Хуррем Хасекi, i сказанi були урочистi слова привiтання, а бiльше нiчого, б" довкола ро?лося вiд ?внухiв i служебок, i кожне мовлене тут слово вже сьогоднi розлетiлося б по всьому Стамбулу. Хоч, за звича?м, султан обiдав або ж самотнiм, або ж з вiзирами й великим муфтi?м, того дня вiн виявив бажання обiдати з валiде й Хуррем, i знов не було сказано нiчого зайвого, валiде вперто затискувала сво? темнi уста, неохоче випускаючи з них по кiлька слiв, султанша не вiдлякувала Сулеймана шорсткiстю, яко? вiн так боявся, сидiла мила й привiтна. Кидала на султана ледь вловимi швидкi погляди спiдлоба, схиляючись над стравою, аж валiде що дужче затискувала сво? рiзьбленi губи, так нiби хотiла сказати сво?му синовi, що нема? в цiй жiнцi нiяких цнот, а коли i були, то давно вже поплямованi безсоромнiстю. Сулейман не мiг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тiльки Роксоланою, i водночас боявся тi?? хвилини, бо вона була тут ?диною людиною, вiд яко? мiг почути тяжкi докори i за свiй невдалий похiд, i за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кiнь, i найперше - за Iбрагiма. Хто зна?, що таке влада, той зна? також, i що таке страх. I знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтiла про дiтей, про спеку в Стамбулi, про те, як ждала його й не могла дiждатися, ?? молоде тiло зголоднiло за чоловiчими пестощами, нестерпно довгi мiсяцi чекала його з цього безконечного походу, iнодi впадала навiть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному поко?, нiкого не пiдпускаючи до себе. I ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже - хiба можна так казати? - Чому ж не можна? - сповнений вдячностi за ?? доброту, привiтно мовив Сулейман.Я твiй, твiй. Султан i муж. Так само, як ти моя Хасекi, султанша, Хуррем. I я кохаю тебе найбiльше в свiтi. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досi закохана в мене? - В султанiв закохуються не жiнки,- злякано наставила вона на нього руки,- в них закоху?ться тiльки вiчнiсть! - Я приготував тобi дарунок, гiдний вiчностi,- поважно сказав вiн. - Чи ще мало в мене безцiнних дарункiв, мiй повелителю? - Такого ще не було. I нiхто не знав нiчого подiбного. Ми влашту?мо урочистий сюннет [67] для наших синiв. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли iноземних володарiв. Весь свiт османства. - Баязид ще замалий для обрiзання, ваша величнiсть. - Вiзьмемо Мустафу, Мехмеда й Селiма. - I Мустафу? - Вiн мiй найстарший син. - I ви проголосите його спадко?мцем престолу? А мо?х дiтей задушать, як кошенят? Тодi лiпше б я ?х задушила в колисцi, нiж тепер отак мучитися! Вона заплакала, але султан посмiявся з ?? слiз. - Нiхто не посмi? зачепити бодай одного з мо?х синiв до мо?? смертi. Всi шахзаде житимуть довго й щасливо i зазнають усiх втiх цього свiту, поки я султан. До того ж я ще не маю намiру називати свого спадко?мця. Коли Фатiх заповiдав для користi держави передавати владу найдостойнiшому, вiн не мав на увазi найстаршого. Найдостойнiшим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокiйно, не знаючи суперництва, не обтяженi думкою про тяжку будучину й неминучiсть. Але Роксолана не заспоко?лась. - Ну так. Але ви покличете на сюннет i цю черкешенку, бо вона мати Мустафи? - ?? прибрано з-перед мо?х очей, i назавжди. На цей славний сюннет будуть допущенi тiльки султанша, султанська мати i султанськi сестри. - Мiй володарю, ми стiльки не бачилися i тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловiковi, але жiнцi - нiколи! Вiн був вдячний ?й за цi слова, але не стримався, щоб додати: - Готування до великого свята розпочнеться вже завтра. Пiвроку в Стамбулi тiльки й мови та крикiв було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення iноземних послiв, будування, готування. Забулася ганьба Вiдня, не згадувалися вбитi, не було мови про голодних, убогих i нещасних. Стамбул iшов назустрiч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому мiсяцi джемадi, рiвно через тридцять днiв пiсля першого джемадi - дня взяття Фатiхом Константинополя. Шiсть мiсяцiв минули пiд знаком сюннету султанських синiв. Власне, про самих синiв i не думав нiхто, про них забуто одразу, кожен примiрявся до того, яке мiсце займе вiн в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролiзти, зачепитися бодай мiзинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послiв. Скендер-челебiя разом з Грiтi й Iбрагiмом вигадували й здирали додатковi податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашата?-телляли. По домах ходили жiнки-окуюджу, кликали на урочистiсть. Астрологи-мюнеджiми запевняли, що констеляцi? зiрок сприяють успiшному проведенню великого свята. Поети заздалегiдь писали касиди й складали назiре на поеми славетних сво?х попередникiв. Невтомнi пiдлабузники, зажерливi хапуги, пройдисвiти й горлорiзи крутилися довкола султанського трону, маючи хiба ж таку нагоду, щоб втертися в довiр'я до падишаха, прославляючи його мудрiсть, великодушнiсть, щедрiсть i державний розум. Стамбульськi натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, якi матимуть вони в днi сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливiсть i увагу до простого люду, хоч потiм вони ж лiчитимуть витрати, як пiсля весiлля Iбрагiма, i проклинатимуть марнотратство i безглузду розкiш. Неймовiрний розмах, щось мовби вiд буйнощiв природи, вiд безмежжя степового роздолля, нiчого спiльного з убогим побутом кочовикiв, високий смак i водночас дикiсть, блиск i розкiш iталiйських мiст i тисячолiтня вишуканiсть Царгорода, а до цього схiднi барви й звуки, нестримнiсть - усе це зливалося в не бачену ще свiтом урочистiсть, готуванням до яко? були зайнятi державнi люди й лизоблюди, iноземнi майстри й служителi бога, славетнi будiвничi й простi чорнороби, найманi крикуни й примiтивнi дармо?ди. На Iподромi Коджа Сiнан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з ?гипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахiн, стiни з найдорожчих у свiтi тканин, пiдлога встелена найтоншими в свiтi килимами. Сулейман кiлька разiв ?здив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував ?й, як iде будування, розповiдав, як бiля пiднiжжя його престолу на всю широчiнь Ат-Мейдану буде розiпнуто безлiч рiзнобарвних шовкових наметiв для найвищих осiб царства, i серед них, найближче до престолу,- золотi намети для не?, для валiде й для султанських сестер, бо вiн намiрився поламати звичай, за яким жiнкам заборонено бути на сюннетi разом з чоловiками, i хоче зробити так, щоб ця урочистiсть принесла радiсть передовсiм ?й, Хуррем. - Вже визначено на диванi, що це триватиме рiвно двадцять днiв,- сказав вiн.- Весь Стамбул готу?ться з радiстю i вдячнiстю. Навiть звiрi з мого звiринця готуються до сюннету. Ми пообiцяли вiдпустити на волю одного взятого в рабство нiмця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левiв з диким вепром. Ти ма?ш постати на сюннетi в усьому блиску й розкошi, якi може дати тобi тво? найвище становище в державi. - Може, виступити разом з дикими звiрами? - засмiялася Роксолана. - Жiнки передовсiм мають дбати про вiдповiдне вбрання. Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбраннi перед кожною молитвою. - П'ять молитов на день i двадцять днiв сюннету - отже, сто нових убрань лиш для цi?? урочистостi? Ваша щедрiсть не ма? меж, мiй повелителю. Я мала б радiти й смiятися у час сюннету, але боюсь - плакатиму, думаючи про сво?х дiтей, про те, як ?м буде боляче. - Це робиться в iм'я аллаха. - Але чому все, що твориться в iм'я аллаха, ма? супроводжуватися болем? - А що таке бiль? Може, це i ? життя. - Тодi як пояснити плач i стогони, якi почув пророк, пiднявшись на сьоме небо? Хiба то не людський плач? I чому люди, замiсть радiти життю, оплакують його? - То плач ангелiв, якi вимолюють iз сльозами в аллаха прощення грiхiв для правовiрних. У час сюннету ми влашту?мо вчену ! суперечку мудрих улемiв, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залиша? на чоловiковi знак належностi до iстинно? вiри, до ' обранцiв аллаха. Роксолана зiтхнула. Як усе просто. Кожний негiдник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малiстю! - Я з нетерпiнням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона. - Не маю сумнiву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,- пообiцяв султан. Видовище справдi видалося неймовiрне. З ранку визначеного дня Сулейман iз султаншею i валiде в супроводi всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарсько? казарми-мохтерхане вже височiв його розкiшний престол, а перед ним, на всю широчiнь колишнього царгородського Iподрому, вигравали яскравими барвами пишнi намети для наближених, вельмож i прислужникiв. Навстрiч султановi вийшли другий i третiй вiзири Аяс-паша i Касим-паша, великий вiзир Iбрагiм ждав падишаха осiбно посеред Iподрому, оточений яничарськими агами i вельможами. Всi були пiшi, тiльки султан - на конi, якого за золоте повiддя тримали, йдучи по боках, iмрахор султанських ста?нь Рустем-паша i його помiчник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарiв, яких поставлено згодом бiля античних статуй, вивезених Iбрагiмом з Буди. Настав великий обряд цiлування султаново? руки. Допущенi були найвiрнiшi: вiзири, вельможi, вiйськовi старшини, мудрi улеми. Ревiли вiд захвату натовпи, ?хнiй крик вiдлунювався ричанням звiрiв iз султанського звiринця. Леви, рисi, леопарди, пантери, ведмедi, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собi до того, що з такого буйнiстю розпочиналося на Iподромi. Грали вiйськовi оркестри, невтомно i безугавно били гармати над Босфором i бiля всiх брам Стамбула. За тим ревищем, риком i грюкотом якось i не помiчено було, що султанська сестра Хатiджа не з'явилася на урочистiсть, хоч усе вiдбувалося ледь не перед ?? палацом. Iбрагiмовi сказала: "Не хочу бачити недоноскiв цi?? вiдьми!" Султановi про Хатiджу нiхто не наважився доповiсти, вiн же чи й зауважив у першi днi, цiлковито поглинутий сво?ми високими обов'язками повелителя торжеств. Другого дня поклонялися падишаховi старi вiзири, пашi, мудрецi, третього - санджакбеги, емiри азiатських племен, iноземнi посли. Одних приймано мовчки, iншим султан прихильно кивав, ще до iнших озивався ласкавим словом, з сво?м колишнiм вiзиром Пiрi Мехмедом навiть обмiнявся вiршами, бо обидва ж вважали себе передовсiм поетами, а вже потiм усiм iншим. Всi, хто йшов уклонитися султановi, несли дарунки. Дамаськi шовки i ?гипетськi полотна, iндiйськi шалi й муслiн, грецьку бязь i венецiанськi мережива, золото й срiбло, посудини, повнi коштовностей, сапфiровi чашi, кришталевi кубки, китайська порцеляна, руськi хутра, арабськi скакуни, турецькi й мамелюцькi конi, грецькi хлопчики, угорськi й ефiопськi раби - не було кiнця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити iнших щедрiстю, вигадливiстю, вразити чимось небаченим, рiдкiсним, виказати широчiнь сво?? душi. Лише подарунки великого вiзира Iбрагiма складали загальну вартiсть на п'ятдесят тисяч дукатiв. Враження було таке, що до нiг Сулеймановi кинуто в цi днi ще одне царство. Султан у сво?й щедростi роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володаревi. На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишнi вчителi, наставники його синiв. Султан частував ?х коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутнiх. Танцювали кечеки-хлопчики в жiночому вбраннi. Блазнi веселили люд. Меддахи розповiдали смiшнi iсторi?. Кара-гйозники показували сво? вистави про пригоди витiвника Кара-Г'йоз i його поваж-його друга Хаджi Ейвада. Борцi-пехлевани показували свою силу. Мамелюки влаштовували кiннi iгрища. Увечерi засяяли вогнями пiвтисячi стамбульських джамiй. На Ат-Мейданi горiли зробленi з дерева три ворожi крiпостi, кожну з яких обороняло по сто витязiв. Пiсля взяття крiпостей з них виведено багато прекрасних рабiв - хлопчикiв i дiвчаток. Аж на сьомий день припинено розваги, i яничари пiшли в обрядовий похiд з пальмовим гiллям, запаленими свiчами, квiтами й плодами, з фiгурами птахiв i тварин, що мали символiзувати чоловiчу снагу. Далi аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливостi, вмiлостi й, сказати б, розбещеностi. Змагалися музиканти - хто кого перегра?, пехлевани, перетягуючи канатом однi одних, моряки i яничари, видираючись на гладенькi стовпи, намащенi ло?м або намиленi, акробати, що стрибали через ?гипетський обелiск i кам'янi стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи i брехуни, лунали соромiцькi приспiвки й урочистi касиди, танцюристiв замiняли поети, всiм даровано золотi й срiбнi монети, якi кидали в шапку переможцевi або налiплювали па чоло, щоб усiм було видно вiдзначених. Загадковий нiмець виконав свою обiцянку щодо розваги з дикими звiрами. Привезено велику клiтку з трьома левами i в не? кинуто гiгантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левiв сво? страшнi iкла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками пiд ревище натовпiв. Нiмцевi було даровано свободу й гаман з дукатами. Тим часом головних винуватцiв торжества повезли в хамам для урочистого омовення. Попереду йшли хафiзи, читаючи коран, стамбульська малеча, яка супроводжувала похiд, кричала "Амiн-дерiн!" Наступного дня першi люди держави, уповноваженi на те падишахом, пiшли до Топкапи i привели звiдти одягнених у золотi вбрання трьох султанських синiв. На Iподромi Мустафу, Мехмеда й Селiма ждали вiзири, щоб супроводжувати ?х до султанського трону. Дванадцятилiтнiй Мустафа, бiлотiлий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милостиво ? змахував рукою яничарам, якi захоплено ревiли, побачивши його, до султана пiдiйшов поважно, уклонився з гiднiстю, руку падишаха поцiлував, ледь доторкнувшись до не? устами, мовби сповнював обряд, а не виказував шанобу. Дев'ятилiтнiй Мехмед був нiби поменшений султан. Так само довгоши?й, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливiстю на смаглявому обличчi. I коли при поглядi на гордого Мустафу мимоволi хотiлося вигукнути: "Ось iде майбутнiй султан!" - то малий i Мехмед сво?ю подiбнiстю з Сулейманом викликав холодний дрож | i трепет серед придворних, i вiд нього хапливо вiдвертали погляди. Селiм був найменший з братiв. Мав лише п'ять рокiв. Сповнений дитячо? безжурностi, йшов усмiхнений, роззирався довкола цiкавим оком, не схожий був на всiх цих людей, що святково юрмилися довкола, нiби чужий для них, випадковий гiсть на цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоного золота, вогнисте, нiби обпалене полум'ям пекла, i, коли запримiчувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слiдом за малим султанським сином, супроводжували його до самого трону, на якому сидiв Сулейман. Бо Селiм схожий був -на свою матiр Роксолану, на гяурку, вiдьму й чарiвницю. Але саме тому, що Селiм був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман посадив малого собi на колiна, обiйняв i поцiлував, i вiд цього видовища занiмiли натовпи, а тодi зiтхання пролетiло над усiм Стамбулом, тяжке й ненависне, нiби злий вiтер з далеких диких просторiв. Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармо?дiв, розпалено вогнища, на яких пекли баранiв i бикiв для частувань,- i знов розкручувалося велетенське колесо веселощiв, гульнi, неробства, пустих величань, аж поки на вiсiмнадцятий день у прийомному залi Iбрагiмового палацу вiдбувся нарештi сам обряд обрiзання, яке перенесено було султанськими синами з належною гiднiстю, без крикiв i слiз, хiба що гiрко скривився вiд болю малий Селiм та ще бiльше нахмурив чоло Мехмед. Мустафа ж перенiс це маленьке (але таке важливе!) випробування як справжнiй мужчина, гордо i мовби аж з радiстю. Мабуть, сподiвався, що тепер султан нарештi назве його спадко?мцем престолу i пошле в Манiсу, вiддавши йому пiд управлiння провiнцiю Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан Селiм. На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валiде, сестру Хафiзу i великого вiзира, спитав Iбрагiма: - Що дума?ш, Iбрагiме, яка урочистiсть була сяйливiша: тво? весiлля з нашою сестрою чи сюннет мо?х синiв? - Весiлля таке, як було в мене, не бачене, вiдколи свiт сто?ть i вже нiколи не повториться, мiй султане. - А чому? - Тому, що ваша величнiсть не може похвалитися таким гостем, якого мав я. Адже мо? вiнчання прикрашене було присутнiстю падишаха Мекки i Медiни, Соломона нашого часу, Повелителя Вiку. Валiде схвально похитувала головою на такi мудрi слова свого улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Iбрагiмовi. А коли ?хав з Iподрому в роззолоченiй каретi до свого палацу, маючи з собою валiде й султаншу, Роксолана, нiби щось згадавши, сказала: - Ваша величнiсть, ви забули здiйснити важливий акт. - Який же? - Ви мали подякувати п'ять тисяч разiв сво?му великому вiзировi за неперевершенi лестощi. Так Сулейман переконався, що жiнка не забува? нiчого. Нi добра, нi зла. ПОКЛИК Роксолана прив'язала коня до розлогого куща лiщини, розминаючи затерплi ноги, пiшла поволi по галявинi, спираючись на коштовний, власне, iграшковий спис iз позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кiннi ?внухи, якi мали ?? супроводжувати, безнадiйно вiдстали, бо металася вона в цих горах так, що неспроможнi буди втриматися коло не? навiть найдосвiдченiшi вершники. Домоглася у султана, щоб узяв ?? на лови до Едiрне,- i не в гостi, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не хотiла бiльше лишатися в Стамбулi, бо не мала з ким. Колись були хоч вороги, тепер i ворогiв не стало. Пошкодувала, що не взяла з собою сьогоднi Гасана з його вiдчайдухами. Пiдганяли б неповоротких ?внухiв, i вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотнiсть серед цих вкритих правiчними пущами гiр була хоч i при?мна, але страшна. Галявину обступали темнi гущавини, на якi Роксолана не могла тепер i поглянути без ляку. А щойно ж пробилася крiзь них, проринула з сво?м конем, який тепер спокiйно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона нiяк не могла стямитися вiд сво?? зухвалостi, вiд розкошiв самотностi й водночас вiд незбагненного страху, який обiймав ?? дедалi мiцнiше й дужче. Хоч i те подумати: кого мала боятися? Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справiку. М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навiть найменший шерех. Враження було: нiби ступа? у порожнечу, зависла в просторi, пильнованому з чотирьох кра?в ангелами, якi держать чотири вiтри земнi, щоб не вiяли вони нi па суходiл, нi на води, нi на деревину. Як мрiялося усi цi нестерпно довгi роки вивiльнитися вiд безсонного нагляду проклятих стамбульських очей, сховатися чи на небi, чи пiд землею, бодай на мить вiдчути свободу, позбутися нагляду, а тепер була сама в цiлому свiтi й не могла звiльнитися вiд невиразного страху. Якби ж то хоч вiйнув вiтерець! Трiснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула десь у верховiттях пташка, заiржав ?? кiнь. Нiде нiчого. Завмерло, принишкло, насторожилося, прича?лося. Навiть кiнь мовби закам'янiв i вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли провалився крiзь мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густо? стiни дерев, так нiби хотiла заблукати там, як колись Настка Чагрова на мiсцi ?хнього Рогатина, але ту вивiв рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем, Роксолано? Iшла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед себе руки, в однiй з яких тримала непотрiбний розцяцькований спис, перетинала галявину, наближалася до найщiльнiших, найчорнiших гущавин, i, коли вже пiдiйшла до них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися (а може, то тiльки в зболенiй тривожнiй ?? уявi вiдбувалося те все?), вилетiв звiдти страшний ( велетенський звiр, неначе з апокалiпсиса, яким лякав колись усiх у Рогатинi отець Лiсовський, подiбний до рисi звiр, з ногами, як у ведмедя, з пащею, як у лева, семиголовий i десятирогий, i мовби стрибнув той звiр на не?, а вона не мала куди подiтися, не вмiла порятуватися, а тiльки наставила на нього свого списика, вхопивши його обiруч, а тодi замахнулася ним, як простою палицею, тупнула на звiра й закричала вiдча?но: - Ти куд-и! I звiр вiдвернув. Десятирогий i десятиокий, не лишив по собi нiяких слiдiв, i нiчого не лишилося, навiть страху в душi, тiльки чула свiй голос, який кричав: "Ти куд-и!" - голос, який лунав " невгавно, i хтось нiби питав ?? стурбовано й стривожено: що сталося, що вiдбулося, що закiнчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа? Озирнулася: кiнь пасся коло лiщинового куща, де вона його прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував ?? великими мiцними зубами, зелена пiна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня. Султаншi не розгнуздують коней. I нiкого не розгнуздують. Тiльки загнуздують. Чи була султаншею тут, на цiй галявинi, у мертвiй самотинi й моторошнiй тишi, з яко? хтось вичистив життя, нiби плiд з утроби матерi? Привиди тепер обступали ?? звiдусiль, зрадiло заповнюючи порожнечу тишi, творячи стiну ще щiльнiшу, нiж чорнi гущавини, з яких на не? стрибав звiр мiстичного перестраху. Заплющила очi - привидiв ще побiльшало. Впiзнавала ?х усiх, одних знала давно, iнших недавно, стояли невiдступне, уперто, навiки. Колись були тiльки привиди рiднi. Чи бувають рiднi привиди? А як бути з матусею i отцем рiдним, куди ?х поставити, де знайти притулок у душi? Тепер насувалися ще й привиди чужi, ворожi, лихi, ставало ?х бiльше i бiльше, намножувалися, як листя на деревах, як трава пiд ногами, як пiсок на березi моря. Втiлення сво?корисливостi, нещасть i ворожостi до всього сущого. Де порятунок вiд них? Шукала рятунку вiд живих, тепер мала рятуватися й вiд мертвих. А може, вони всi живi? I нагадують про себе, як живi? Бо не бачила ж нiкого мертвого. Нi валiде, нi Iбрагiма, нi венецiанця Грiтi, нi того проклятого купця, що купував i продавав ?? на рабських торгах. Падали одне за одним, як колоски пiд серпом. Жнива жорстокi, безжальнi, невпиннi. Як не скосило ?? саму - досi не збагне. Дико перекривлене блiде лице Iбрагiма. Чорний стиск уст султансько? матерi. Зажерливо вибалушенi очi Грiтi. Зiгнутий, як iржавий гвiздок, Сiнам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокостi, убивств, втрат, часто безглуздих, нiби насланих за якiсь невiдомi прокляття? А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собi тягар злочинiв не тiльки сво?х, а й чужих, цiлих поколiнь тво?х i чужих предкiв, чу?ш ?хнiй голос у сво?й кровi, вiчний поклик - куди, до чого? Вирвалася вона пiсля багатьох рокiв нидiння, боротьби й напруження усiх сил душi на волю, але що воля, коли в душi нема? вiри? Свою вiдкинула, чужо? не прийме нiколи, так i буде розполовинена мiж двома свiтами, нещасна iстота, фальшива велич. Хотiла по?днати непо?днуване, доконати те, чого не могли зробити навiть всемогутнi боги. А може, боги тiльки роз'?днують людей? I коли й шукати свою вiру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти ?? у втiхах простих, серед людей, у зустрiчах з ними, в розмовах, у любовi й щастi. Ходити по землi, мандрувати, перепливати через рiки, дертися на найвищi гори. Гори! В дитинствi багато чула про них, були вони зовсiм недалеко вiд Рогатина, пiдступали мовби до самих його валiв i водночас лишалися невидимi й недосяжнi, як казка.Для матусi гори були суцiльним захватом. Народилася коло ?хнього пiднiжжя, мала у кровi ?хню гордiсть, до Рогатина дiсталася якимсь чудом, бо Гаврило Лiсовський вихопив свою Лександру з самого вировиння тисячного селянського вiйська Iвана Мухи, що вийшов з гiр, вiв звiдти найодважнiших i найзухвалiших, бив усе, що паном зветься, так що королю ледь не самому довелося виступати цiлим вiйськом проти гiрських опришкiв, i не були вони, власне, нiким поконанi, а знов пiшли в сво? гори i понесли з собою свою гордiсть i ненависть до можних. Настасине лiточислення починалося вiд Мухи. Всi рогатинськi подi? неодмiнно зiставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: "Тодi, як iшов Муха вiд Волощини...", "Того лiта, як з'явився Муха...", "Там, де Муха побив во?вод..."/Може, й непокiрливiсть передала ?й матуся, вдихнувши вiд того Мухи, якого й не бачила нiколи, який з часом уже й не уявлявся живою людиною, з плотi й кровi, а чимсь мовби духом гiр, нiби втiленням вiчно? людсько? неприборканостi й устремлiння до найвищих висот, на яких тiльки й можна вiдчути справжнiй вiтер волi. Горн були в спогадах матусиних, у ?? розповiдях, у ?? мрiяннях i надiях. Обiцяла повести Настасю в гори, збиралася повести - не зiбралася. ...Крики й трiскотнява, тупотiння коней, пострiли - тепер уже все справжн? - налетiли звiдусiль, оточили галявину, чорний вершник, весь у золотi, вискочив з тих самих хащiв, звiдки мовби вискакував апокалiптичний звiр, натягнув повiддя, аж кiнь урився копитами в м'яке дерниння перед самою Хуррем. - Моя султаншо! Нема? меж мо?й стривоженостi! Тiльки тепер вона спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено. - Але ж я перед вами. - Виннi будуть суворо покаранi за недогляд. - Прошу вас, мiй повелителю, не карайте нiкого. Я втекла вiд усiх, бо хотiла втекти. Бодай раз у життi. - Втекти? - Вiн не мiг збагнути, про що вона мовить.- Як то втекти? Вiд кого? - Вiд долi. ?й пiдвели коня, шанобливо пiдсаджували в сiдло. Султан пiд'?хав так, щоб вона була коло його правого стремена. На мiсцi Iбрагiмовiм. - Моя султаншо, вiд долi не втiкають - ?й iдуть назустрiч. Усе життя. - Я знаю. I теж iду. Бо коли не йдеш, то тебе ведуть,- сумно усмiхнулася вона.Але iнодi хочеться втекти. Поки молода. Поки ? щось дитяче в душi. Ось менi сьогоднi закортiло це зробити - виходить, я ще молода. Радiйте, ваша величнiсть, що ваша баш-кадуна ще молода! - Хiба в цьому хтось сумнiва?ться? - Власне, я тiльки тепер збагнула, чому по?хала сюди. Он там, за лiсом, височi? бiла гостра гора, схожа на похилий рiг. Менi чомусь здалося, що вона зовсiм близько. Закортiло до?хати до не?, а тодi добратися до само? вершини. Це було б прекрасно, мiй падишаху! - Ти султанша й жiнка, а не коза, щоб видряпуватися па такi стрiмчаки,- невдоволено промовив Сулейман. Але вона не слухала його слiв, не хотiла помiчати невдоволення в його приглухлому голосi. - Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми пiднiмемося на ту гору разом! - Султани не пiднiмаються на гори,- сказав вiн ще невдо-воленiше. - А хто ж на них пiднiма?ться? - вигукнула вона й пустила свого коня вскач. Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед i притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану i, намагаючись заспоко?ти ??, промовив примирливо: - Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидко? ?зди. - Я це знаю, ваша величнiсть. I не вiд вас, а вiд чоловiка зовсiм стороннього. - Вiд кого ж? - Вiд того венецiанця, що його привозив iз собою посол Лудовiзiо. - Це той, що прибув вiд iспанського короля, щоб побачити наш двiр i нашу столицю? Вiн хотiв зустрiтися зi мною, але я не мав часу для цього. - Ви поспiшали навздогiн сво?му Iбрагiмовi, мiй повелителю, знаючи, що сам вiн не завою? для вас навiть каменя, кинутого серед дороги. - Iбрагiм мертвий. - Тому я й говорю про нього так спокiйно. А цей венецiанець, якого звали Рамбертi, написав про вас, що ви не любите i навiть буцiмто не вмi?те ?здити верхи на коневi. - Писання завжди брехливi,-кинув Сулейман,- правдивi тiльки дiяння. - Я сказала йому про це. Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венецiанця, не перепитував, про що була в не? з ним розмова,- видно, знав усе й так вiд сво?х та?мних донощикiв i навiть не вмiв тепер цього приховати. То гiрше для нього ж! Вона вперто тримала напрямок на ту бiлу гостру гору, що здiймалася над лiсом, пiдганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди вiдiйшли, минули безповоротно тi жахливi днi, мiсяцi й роки, коли ?? час повз нестерпно, по-слимачому, без подiй, без перемiн, без надiй. Тодi вiн трюхикав, як стара, слiпа шкапа, що блука? мiж трьох дерев, натика?ться на них, не може знайти виходу. Але тепер нема? перепон, нiхто i нiщо не сто?ть на завадi, i час ?? мчить уперед велетенськими перескоками, гiгантськими пострибами, i нiяка сила не примусить ?? зупинитися, озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. Те, що минуло, вiдiйшло назавжди i хай вiхоли не повторю?ться! А все було нiби вчора - лиш простягнути руку. I цей тридцятилiтнiй окатий венецiанець, якого привiв до не? Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрилася яшмаком, бачив Рамбертi лише ?? очi, з яких бив живий розум, чув ?? голос, страшенно здивувався ?? знанню iталiйсько?. - Iталiя славна великими жiнками, я хотiла знати, як вони думають,засмiялася Роксолана. - Менi все ж здавалося, що Iталiя бiльше прославилася сво?ми чоловiками,- обережно зауважив Рамбертi. - Ви не робите великого вiдкриття. Та чи й слiд вiд чоловiка чекати чогось iншого? Сподiваюся, що й у Стамбулi ви помiтили тiльки чоловiкiв? - Тут нiчого iншого й не помiтиш. Менi зда?ться, що навiть коли б спустився на землю аллах i став ходити по домах правовiрних, то щоразу б чув: "Тут у нас жiнки, сюди заборонено". Я не аллах, а тiльки простий мандрiвник, що цiкавиться античними ру?нами, яких так багато на цiй землi, окрiм того, мене заслiпив блиск султанського двору i сам султан Сулейман. Я написав про султана i коли б смiв попросити вашо? ласкаво? уваги... Вiн подав дрiбно списанi аркушики арабського паперу джафарi. - Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмiлююсь завдати вам клопоту. - Я звикла розбирати й не таке письмо. Тiльки й того, що в султанських книгозбiрнях кращий папiр: або ж самаркандський, або шовковий - харiрi. Вона уважно проглянула аркушики. Рамбертi писав: "Султан на зрiст вищий од бiльшостi iнших, худорлявий i дрiбнокостий. Шкiра в нього смаглява, нiби прокопчена димом. Голову голить, як i всi турки, щоб щiльнiше надягти тюрбан. Ма? широке i ледь випукле чоло, очi великi й чорнi. Коли погляне, вираз ма? бiльш милостивий, нiж жорстокий. Його орлиний нiс трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а тiльки коротко пiдстрига? ножицями, вуса ма? довгi й рудi. Шия продовгувата i дуже тонка, як i iншi частини його тiла невiдповiдне видовженi, незграбнi й погано допасованi. За душевним складом вiн великий меланхолiк i нiколи б не розмовляв i не всмiхнувся б до близьких, коли б не жував траву, яку турки звуть афiон, а древнi звали опiй i вiд яко? вiн розвеселю?ться, якщо й не п'янi?. Стверджував менi чоловiк, який те добре зна?, що султан, попри свою меланхолiю, понад усяку мiру запальний. Не вельми вмiлий i жвавий у володiннi конем, щоб на ньому скакати, але охоче вправля?ться в стрiляннi й iнших вiйськових iграх. Серця, кажуть, вельми доброго. В усьому стриманий i скромний, але дужче за iнших прихильний до сво?? вiри. Можливо, це йде вiд нерiшучостi й уповiльненостi його натури, а не вiд бажання нав'язати свою волю й переконання. Жоден з його предкiв не любив так дозвiлля i спокiй. З цього погляду його не вважають ворогом християн i хвалять за те, що уважно ставиться до чужих поглядiв i вiри. Про нього йде слава як про милостивого й людяного, вiн легко проща? провину. Розповiдають, що любить книги й особливо охоче зверта?ться до праць Арiстотеля, якi чита? зi сво?ми тлумачами по-арабськи. Невтомно вивча? мусульманськi релiгiйнi закони i сповiду? ?х iз сво?ми муфтiями. Ма? сорок три роки. Великедушнiший за свого вiтця й iнших предкiв. Дозволя?, щоб ним i керували улюбленцi, як то чинить Iбрагiм, водночас упертий i коли надумав щось зробити, то досягне свого, хоч як було б тяжко й незвично. Раз або двiчi на тиждень читають йому iсторiю про славнi дiла його предкiв i про те, як вони пiдняли царство до вершин, на яких воно нинi перебува?. Вiн вiрить у пророковi слова: як ?диний бог володi? небом i небесними дiлами, так божою волею визначено, щоб ?диний володар управляв землею i земними справами, i то ма? бути член Османово? династi?. Але через те, що тi, хто описував вчинки й перемоги Османовичiв, були обманщики й пiдлабузники, якi заробляли, одурманюючи народ, султан не любить ?хнiх писань, а тiльки перегляда? в iсторичних архiвах документи про те, як його династiя воювала й мирилася з iноземними державами. Його секретарi доглядають за книгами цих документiв так вiрно й пильно, як за святинями. Султановi iнодi з них читають, i це не пропада? даремно, бо з доброго розумiння iсторi? можна зробити висновки, скориставшись для справ нинiшнiх, якi часто мало рiзняться вiд справ минулих. Саме тому ця династiя так довго оберiгала тi звича?, якi вiд самого початку помогли ?й розповсюдити свою владу. Мудрi люди вбачають у цьому одну з найголовнiших причин довготривалого могуття володарiв i держав. Нема? на свiтi небезпечнiшо? справи, нiж часта змiна керiвництва". Роксолана вiддала венецiанцю його аркушики. - Вашi писання можуть бути вельми повчальними i чимало прислужитися для розумiння цi?? велико? землi в особi ?? славного володаря. - Ви так вважа?те, ваша величнiсть? - зрадiв Рамбертi. Вона застережливо пiднесла тонку свою руку. - Але писати тiльки для заспоко?ння чи??сь цiкавостi - чи варто? - Ваша величнiсть, а хiба наше життя - це не вiчне заспоко?ння голоду цiкавостi? - Може, й так. Але тiльки тодi, коли людям дають правду. Коли ж годують плiтками,то це лиш для убогих духом. Ви пишете про траву, яка одурманю?. Навiщо це? Тому, хто ма? найвищу владу, не треба одурманюватися. Або з конем. Султан Сулейман завоював пiвсвiту верхи на конi. Як великий Iскандер або Тiмурленг. Я не бачу тут живого султана. Постать нiби сплющена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажiмо, у вас досить цiкава думка щодо небажаностi змiн в управлiннi державою. Та хоч як iнодi не хочеться ?х робити, життя примушу?. I люди завжди живуть сподiванням змiн. Навiть я живу цими сподiваннями, коли хочете. - Ваша величнiсть, ви радите менi викинути все це? - Хiба ви мене послуха?те? Думки сво? ви можете мати про будь-кого. Надто про людей, вiдкритих усiм поглядам. Життя султана вiдоме мiльйонам, вiн належить усiм, i кожен може говорити про нього, що захоче,- тут нема ради. Хотiла б просити вас про iнше. Ви можете скористатися з нашо? розмови i написати й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до себе чужинця, а ви перший ?вропе?ць, який розмовляв iз султаншею. Однак, хоч ви й говорили зi мною, ви нiчого про мене не зна?те. I нiхто не знав. Вигадки ж можуть принизити мене i завдати менi болю. Тому просила б вас не згадувати про мене в сво?й книжцi. Я оточена сво?ми дiтьми, хотiла б, щоб кожне з них мало життя, гiдне людини. Бiльше нiчого. Все iнше вам скаже мiй довiрений Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слiв. Знала, що Гасан може прошепотiти на вухо чоловiковi кiлька таких яничарських погроз, що вiд них здригнулхiся б усi дияволи в пеклi. Розумного завжди легше застерегти або й налякати, нiж дурня. Але ж не могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на iноземних послiв, надто ж венецiанських, якi сидiли в Стамбулi постiйно, змiнюючи один одного, переповiдаючи плiтки про ?? чарiвництво, якими ?х годували Грiтi й Iбрагiм. Не було гидот, яких би не розносили по всiй ?вропi цi надiленi високими повноваженнями чоловiки про нещасну молоду жiнку. А що вона? Змушена була до покiрливостi, хоч мала дух невпокорений, ждала свого часу, вiрила, що вiн настане. Коли з iноземцями була безсила, то сво?м давала вiдсiч де тiльки могла. Так було з Хатiджею, яка злостилася, що довго не мала дiтей вiд Iбрагiма. Коли ж нарештi понесла вiд свого грека, у злiй гординi стала знущатися з Роксолани: мовляв, ?? паршиве тiло вже не матиме бiльше плоду, бо той живiт запечатав диявол. Плiткарi стамбульськi пiдхопили тi слова, сама валiде чорногубо всмiхалася пророкуванню сво?? доньки. I це все про не?, яка народила султановi одне за одним п'ятеро дiтей! Хай Абдаллах умер на третiй день, але ж вона його народила, вона! I на зло ?м усiм знов зайшла в тяж i народила Сулеймановi ще одного сина, i султан назвав його Джихан-гiром - покорителем свiту, як назвав колись свого старшого сина великий Тiмур. I коли Сулейман за рiк знов зiбрався у похiд на Вiдень, вона запрагла йти разом з ним, узявши всiх сво?х дiтей, не бажаючи бiльше залишатися в столицi за мурами гарему, коло чорногубо? валiде. Забрано в похiд великого ?внуха Iбрагiма, бiльшу половину ?внухiв i двi сотнi служебок, валiде лишилася з обскубаним гаремом, де доживали вiку старi одалiски - спадок вiд попереднiх султанiв, та кiльканадцять рабинь, яких Сулейман ще не повидавав за сво?х наближених. Нiхто не переймався почуваннями султансько? матерi, бо йшлося ж про набагато бiльше - про велику державну полiтику: султан вирушав, може, у найбiльший свiй похiд, в похiд цiлого свого життя, що засвiдчував не тiльки посланнями до iноземних володарiв, а й тим, що брав iз собою улюблену жону i всiх (коли не лiчити Мустафи) синiв, кожен з яких мiг вважатися ймовiрним спадко?мцем трону. Тепер не було мови про Угорщину i навiть Фердiнанда Австрiйського, якого султан називав уже й не королем, а тiльки комендантом Вiдня й намiсником iспанського короля у Нiмеччинi. Iспанським же королем Сулейман уперто величав Карла П'ятого, не визнаючи за ним титулу iмператора. Вiн вважав, що Карл просто самозванець, i йшов, щоб покарати його й показати, що на землi може бути тiльки один цар, так само, як ?диний бог на небi. Фердiнандовi Сулейман писав: "Знай, що йду не на тебе, а на iспанського короля. Перш нiж дiйду до нiмецького кордону, хай вийде менi назустрiч, бо не личить йому лишати свою землю ? втiкати. Iспанський король давно вже нахваля?ться, що хоче на мене вдарити, ну то ось я на чолi свого вiйська. Коли вiн хоробрий муж, хай дочека?ться мене i хай буде, що бог хоче. Коли ж мене не смi? дочекатися, хай шле данину мо?й царськiй величностi". Сполошилася уся ?вропа. Та?мний посол французького короля Рiнкон, якого Сулейман приймав на Земунськiм полi пiд Белградом, рознiс чутку, що султан веде п'ятсот тисяч вiйська, з якого цiлих триста тисяч вершникiв i двадцять п'ять тисяч яничарiв з аркебузами. Фердiнанд ще перед цим вислав назустрiч султановi посольство на чолi з Леонардом Ногаролом i Йосипом Ламбертом. Посли до?здили до Нiша, а Сулейман був уже пiд Софi?ю. У Нiшi вiн три днi не приймав ?х, бо купався з Роксоланою у теплих джерелах, якi полюбив ще з першого свого походу на Белград. Коли ж нарештi допущенi були посли, щоб поцiлувати край султанського вiдпашного рукава, i великий драгоман Юнус-бег переповiв прохання Фердiнанда не йти на Угорщину й на його землю, ?м було сказано: "Похiд почався, його вже не зупиниш. Турецькi конi пiшли по травi, вони не повернуться, поки не витопчуть ??". Нiяка сила не могла зупинити Сулеймана. Пiсля битви пiд Мохачем вiн вiдiбрав Румелiю в Iбрагiма й передав ?? Бехрамовi-пашi, який до того був анатолiйським беглербегом i в тiй страшнiй битвi зумiв вiдзначитися бiльше, нiж сам великий вiзир. Перед самим цим походом Бехрама-пашу розшматували озвiрiлi верблюди. Султан звелiв набити на палi всiх погоничiв беглербегових верблюдiв, Румелiю знов вiддав Iбрагiмовi, так що той став тепер володарем майже половини царства, мовби другим султаном i вже мав би виказати всю свою запопадливiсть у вiйнi проти невiрних. В Едiрне султан, завдяки донесенням вiрних улакiв, розкрив кедикi зловживання дефтердарiв Румелi?, перших помiчникiв головного дефтердара Скендер-челебi?. Той кинувся до великого вiзира, обiцяв i навiть погрожував, але Iбрагiм знав: кожна нова смерть тiльки змiцню? його становище. Двадцять дев'ять дефтердарiв, розкiшне одягнених в оксамит i соболi, оточених пажами, у парчевих халатах, лямованих коштовним хутром, поставлено перед султанським диваном, у всiх одiбрано майно i рабiв, чотирьох прив'язано до кiнських хвостiв i розшарпано на шмаття, двох повiшено, двом вiдрубано руки, чотирьом - голови, решту, як дрiбних злодюжок, шмагано по п'ятах воловими жилами. Султан нiс справедливiсть в усi землi i утверджував ?? також у сво?й землi. А ?вропа зготовлялася до вiдсiчi османськiй силi. Пiд Вiдень спiшно стягувалися вiйська з усi?? iмперi? Карла П'ятого. Навiть французький король Францiск, щоб не викликати нарiкань з боку християнських володарiв, виявив готовнiсть послати свою допомогу Фердiнандовi, хоч потай намовляв Сулеймана обминути Вiдень i вдарити одразу на Iталiю, щоб завдати Кардовi найдошкульнiшого удару. Папа римський Климент, який уже помирився а iмператором, простивши тому розгром Рима й ганебне .сво? полонення, прислав Фердiнандовi двi освяченi хоругви, якi б помогли розгромити невiрних. Навiть Лютер, який колись висмiював тих, хто намага?ться боротися з турками, тепер звернувся iз закликом до всiх володарiв об'?днатися, щоб назавжди покiнчити зi страшною османською загрозою: "Турки не мають нiякого права затiвати вiйну й пiдкорювати землi, якi ?м не належать, ?хнi вiйни суть тiльки злочини й розбiй, якими бог кара? свiт. Вони воюють не з необхiдностi, не для забезпечення миру сво?й вiтчизнi, як держави впорядкованi, але тiльки для того, щоб шарпати й грабувати народи, якi не вчинили ?м нiякого зла. Отже, вони суть лоза божа i служителi диявола". Весь свiт пiдiймався проти Османiв. А Османи йшли проти всього свiту, i Роксолана, ?хня султанша, теж, виходило, ставала проти всього свiту. Посли навперебiй доносили iз Стамбула сво?м урядам про всемогутнiсть молодо? султаншi, а нiхто не знав, яка вона ще й тодi була безпорадна i безпомiчна. Колись жила ?диним намiром ' вирватися з рабства, вирватися будь-якою цiною, народити султановi синiв, змiцнитися й вознестися. Тепер втiшала себе думкою: "Ось повиростають дiти, ось повиростають, а вже тодi..." Що тодi -не знала й сама. Пiшла в той похiд, може, лише для того, щоб виказати свою силу перед валiде i перед Хатiджею i щоб не пiдпускати близько до султана цього пiдлого грека Iбрагiма, гнати його поперед вiйська, гнати й гнати, щоб ставив мости, розчищав путь, влаштовував урочистi зустрiчi падишаховi i всемогутнiй султаншi Хасекi? Може, може... У Нiшi, поки вони розкошували iз султаном у зручних купальнях, поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занедужав малий Джихангiр. Вiн i народився найхирлявiшим з усiх сво?х братiв, слабiшим навiть за Мехмеда. Болiло щось йому в його маленькому тiльцi, вiн корчився, темнiв личком, не мав сили й кричати, тiльки дивився на матiр великими, як на iконi, очима, так нiби хотiв сказати ?й, що вiдчува? i розумi? усе лихо цього свiту й шкоду?, що вона привела його сюди. Так само несподiвано, як вирушила в похiд,, Роксолана з дiтьми повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було тяжке i болiсне, але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи малих дiтей на "невигоди й жорстокостi похiдного життя. Втiкала вiд Стамбула, вiд його зловорожих очей, вiд отруйних язикiв i пiдшептiв, металася, шукаючи порятунку й притулку. А де могла знайти ?х у тiм свiтi, що про нього з такою гiркотою писав Лютер: "Хоч у який бiк ми повернемося, повсюди диявол звива? собi гнiздо; чи пiдемо до туркiв - зустрiча?мо диявола; чи лиша?мося там, де володарю? папа,- пекло неминуче, з обох бокiв i повсюди самi лиш дияволи. Так по нещастю йде нинi свiт. Нема? дня, нема? години, в якi ти був би прикритий од смертi. Вiднинi не можна ждати нiчого доброго. Посудина розбита, i юшка розлита". Султан стояв на Земунськiм полi, не рушаючи далi, поки не отрима? вiстi про те, що Роксолана щасливо повернулася до столицi й разом з дiтьми перебува? у священнiй неприступностi гарему. Тодi швидко пiшов до Драви, звелiв переправлятися одразу в дванадцяти мiсцях, щоб без затримки йти на Вiдень. Ще не знав, що йде, може, до сво?? найбiльшо? ганьби. Роксолана вчасно вернулася. А то ганьба впала б i на ?? голову. Вороги ще й пустили б поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти Вiдня, щоб султан поклав ?й до нiг одну з найславнiших столиць ?вропи. А султан, переправившись через Драву, власне, й закiнчив свiй похiд на Вiдень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Iбрагiм, може вигравати тiльки змагання у грабiжництвi, але не справжнi вiйни. Великий вiзир, iдучи поперед султана, порозпускав по всiй землi загони хижих акинджi?в, i тi знов плюндрували все довкола, тим часом Лу?джi Грiтi, для якого Iбрагiм випросив у султана титул верховного намiсника й графа Мармароша, безчинствував в Угорщинi. Вiн вигнав iз Буди всiх християн, понаставляв повсюди османцiв, довiв до слiз навiть такого твердого в злочинах чоловiка, як Янош Запойя?. Коли охоронець корони святого Стефана Петер Перень? кинувся до султана за помiччю й захистом вiд Грiтi, його перехопив великий вiзир, перебив охорону i, погрожуючи вiчним рабством, примусив Перень? вiддати заложником свого семилiтнього сина. Дитя було обрiзане, вiдведене до Стамбула i вже бiльше нiколи не бачило , свого рiдного батька. Дивно було, звiдки в цього Iбрагiма, який змалку зазнав i нужди, i рабства, така нестримна жадоба до розкошi i така жорстокiсть до людей.Може, тому, що для цього не треба нiякого вмiння, а багатолiтн? прислужництво й запобiгання перед Сулейманом розвинули в ньому тiльки низькi якостi душi, не даючи змоги зосередитися на вищому i благороднiшому .Все в ньому було - поверхове, несправжн?, показне: i його вмiння розважати султана грою па вiолi, i його нiбито вченiсть, i його фiнансовi й державнi таланти, навiть його буцiмто високий смак. Грати його вчив досвiдчений перс, який до того ж вважав Iбрагiма тупим учнем: обривки знань хапав у розмовах з мудрецями, яких нiколи не бракувало пi при дворi шах-заде в Манiсi, пi при султанському дворi; фiнансовими й державними радниками в нього були Скендер-челебiя i хитрий Лу?джi Грiтi; смак до розкошi так само переймав вiн iз жадiбнiстю губки вiд Грiтi, ревниво стежачи за тим, щоб той не перевершив його нi в чому. Власного в Iбрагiмовi було хiба що пiдлiсть та ще нездарнiсть, надто ж у вiйськовiй справi. Вiн не виграв жодно? битви за весь час, як був великим вiзиром i сераскером, не взяв самостiйно жодного, навiть щонайменшого, мiста, i старi яничари насмiхалися з Сулеймана: - Султан Селiм за вiсiм рокiв убив вiсiм сво?х великих вiзирiв, а цей не може позбутися одного паршивого грека! Цього разу, ведучи величезне вiйсько на Вiдень, Iбрагiм несподiвано зупинився коло маленького угорського мiста Кесега. В Кесегу було всього лиш п'ятдесят во?нiв на чолi з хорватом Николою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулi послом вiд Фердiнанда. Розумiючи всю безглуздiсть опору перед незлiченною османською силою, Юришич хотiв iз сво?ми вершниками податися до Вiдня, але з навколишнiх сiл збiглися селяни, старi жiнки, дiти i вмовили його захищати ?х. Стiни Кесега були старi. Харчiв у фортецi обмаль. Амунiцiю Юришич закупив за власнi грошi, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кiлька днiв. I все ж Юришич, якого нещаснi люди ласкаво називали Мiкулицею, став на безнадiйну боротьбу з величезним ворожим вiйськом. Здавалося, могутня хвиля османська залл? маленький Кесег i знищить за кiлька годин, не лишивши вiд нього й слiду. Iбрагiм уже послав, як завжди, хабердара назустрiч Сулеймановi, який приглядався до дiй свого сераскера здаля, ждав його перемог i думав собi про велич i вiчнi закони. Однак Кесег стояв незрушно, не пiддався, i - о диво! - османська сила зупинилася перед ним безпорадна. Iбрагiм послав проти мiста самих тiльки вершникiв i маленькi польовi гармати, що кидали ядра не бiльшi за гусяче яйце. Гармати не могли завдати нiяко? шкоди стiнам Кесега, а наскоки вершникiв оборонцi легко вiдбивали. Коли пiдiйшли яничари i великий вiзир кинув на приступ ?х, оборонцi вистояли й проти яничарiв. Знов провалилося небо, страхiтливi зливи обрушувалися па землю, гримiли громи, блискавицi криваво присвiтлювали чорному дiлу, яке творилося довкола маленького Кесега, османцi кляли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла слiдом за ними чума, косила ?х тисячами; не маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеленим ще виноградом i цiлими ночами, тримаючись за животи, просиджували довкола наметiв. Три тижнi товклося величезне вiйсько довкола Кесега, обложенi витримали дванадцять приступiв, половина оборонцiв була вбита, пороху не лишалося й пучки, скiнчилися харчi, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, i Юришич не здавався. Iбрагiм послав до нього послiв, обiцяючи, що вiн вiдiйде вiд мiста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мiкулиця вiдповiв, що не ма? намiру платити викуп чужинцевi за власне мiсто. Тодi Iбрагiм запропонував заплатити лише двi тисячi дукатiв яничарським агам за ?хнi клопоти. Юришич вiдповiв, що не ма? таких грошей, та й платити теж не ма? намiру. Iбрагiм кинув яничарiв на останнiй приступ. Крiзь проломи в благеньких стiнах вони з рiзних бокiв вдерлися у мiсто, де лишалися вже майже самi старi та жiнки з дiтьми. Никола Юришич був двiчi поранений. Здавалося: кiнець. I тодi старi, жiнки й дiти, вiдчуваючи свою смерть, збiглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, якi нiколи" такого не чули, перелякалися й стали втiкати з цi?? проклято? фортецi. Згодом на сво? виправдання яничари вигадали, нiби з'явився перед ними небесний вершник iз вогненним мечем у руцi, який вигнав ?х iз Кесега. Iбрагiм умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабiж. Усiх, хто лишився живий, вiдпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан i срiбний посуд. Сам великий вiзир добув од султана почесну одiж i, як пiсля кожного походу, перо з дiамантом на тюрбан. Але час був втрачений безповоротно. Пiд Кесегом Iбрагiм протовкся цiлий мiсяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодiв, тому розпустив вiйсько по Штiрi? для грабувань i оголосив, що на цьому похiд закiнчено. Це вже був не вiдступ, а втеча. Австрiйцi, хорвати, угорцi шарпали османськi загони, вибивали ?х на пень, гнали зi сво?? землi так, що тi насилу встигали ставити мости на рiках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Мiст коло Марiбора мало не завалили, навiть супровiд Сулейманiв насилу пробив собi дорогу до переправи, i великому вiзировi довелося з ранку до само? темряви, не злазячи з коня, простояти на березi, поки перейде на той бiк Сулейман. За це Iбрагiм одержав од султана коня у коштовнiй збру? та грошi на повiтання. Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом вiд найбiльшо? ганьби, султан вступив наприкiнцi листопада до столицi ще з бiльшим трiумфом, нiж пiсля першо? невдачi пiд Вiднем. П'ять днiв столиця з ?юбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями. Базари й крамницi були вiдкритi вдень i вночi. На площах роздавано чорбу й плов для бiдних i дармо?дiв. На базарах розпродувано награбоване й рабiв, приведених вiйськом. Сам султан, перевдягнувшись, об'?здив базари; на третiй день, довiдавшись вiд Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана i випрошувала в султана дiтей i молодих жiнок, даруючи ?м волю. Купцям плачено з державно? скарбницi, бо згiдно з шарiатом навiть султан не мав права завдавати купцям збиткiв, про султаншу ж пiшов поголос, що вона грабу? правовiрних. Чи ?й звикати було до плiток i поголосу! А коли продааано ??-де вони були, отi правовiрнi? Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здiймаючи руки, гасали ошалiлi фанатики, проклинали гяурку-чарiвницю, яка засiла в Топкапи,репетували: - О шарiат! О вiра! Тяжко занедужала серцем валiде. Злягла ще повеснi, не знiсши тяжко? образи, завдано? ?й султаном i султаншею, i тепер не пiдводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отру?ла султанську матiр повiльною отрутою, i тепер валiде вмирала i нiхто не мiг ?? порятувати. А султанська мати вмирала вiд власно? ж злостi. Пускала ?? всю тiльки проти Роксолани, а що всю злiсть. нiколи не зможеш вилити лиш проти одно? людини, то тепер сама знищувалася нею, точило ?? це ненависне почуття зсередини, як черв'як соковите яблуко, i не було ради. Роксолана тiльки посмiхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть знову ??? Хай. Могли б ще звинуватити, нiби вона отру?ла i колишнього великого вiзира старого Пiрi Мехмеда, який помер вiд загадкових хворощiв, поки султан ходив у свою безславну виправу. Ще перед походом прислав Сулеймановi великий московський князь Василiй Iванович гнiвливого листа про загадкове зникнення його посольства, яке мало вiтати .султана пiд Белградом у 1521 роцi. Те посольство безслiдно щезло, па Русь не вернулося, хоч вiдомо було, що добралося пiд Белград i було прийняте в султанському таборi. "Через то,- писав Василiй Iванович,моя корона потемнiла, а лиця мо?х бояр почорнiли". Великий князь обiцяв за завданий йому сором вiдплатити вогнем i мечем. Тiльки два чоловiки знали про те посольство: колишнiй вiзир Пiрi Мехмод-паша i султанський улюбленець Iбрагiм. Пiрi Мехмед прийняв московських послiв, а Iбрагiм перехопив ?х, бо стояв мiж султаном i великим вiзиром. Куди вони зникли i де подiлися багатi дарунки, якi привезли султановi з далеко? Москви, про те мiг сказати лише грек. Але султан тодi не питав. А тепер хоч би й спитав, то не отримав би вiдповiдi, бо Пiрi Мехмеда вже не було на цiм свiтi. Знав Гасан-ага, як знало пiв-Стамбула, але хто б же внiс у вуха султановi те, про що падишах не пита?? Гасан-ага, мов невтомна бджола, нiс i нiс Роксоланi вiстi, пiдслухи, чутки про всiх ?? ворогiв i про недругiв султанових. Коли довiдався про московських послiв, упав па колiна перед нею, незважаючи на кизляр-агу Iбрагiма, не остерiгаючись, що той може передати все або валiде, або й самому великому вiзировi: - Ваша величнiсть, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний грек буде панувати? На вас усi надi?! Тiльки ви можете сказати все султановi! I про московських послiв, i про посла вiд матерi французького короля, убитого Хусрев-бегом. Iбрагiм усiм iноземцям показу? велетенський рубiн, вiдiбраний у того та?мничого посла, i хвалиться, що це найбiльший рубiн у свiтi. Одного вашого слова, ваша величнiсть, було б досить. - А навiщо? - спитала вона його.- Що вiд цього змiниться? Султан сам прибира? те, що вiн наставив. Не треба йому заважати. Все прибере всемогутнiй i безжальний час. - Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо! - Зате безмежне мо? терпiння! Пiсля першого походу Сулейманового на Вiдень вона докоряла йому за нездару грека, вписуючи в листи сво? мiж рядками любовi гiркi слова: "Я ж вам казала, я ж вам казала!" Тепер мовчала. Не згадувала про грека жодним словом, хоч могла б знищити його, вiдкривши Сулеймановi найстрашнiше для нього: що була в гаремi Iбрагiмовому, приводили ?? на його ложе, хотiв оволодiти нею, бачив ?? нагою, зривав з не? одяг уже тодi, коли передавав до падишахового гарему, а згодом хотiв мати ?? жiночу прихильнiсть i не полишив тих намагань досi. Нi! Вона б не сказала про це нiколи й нiкому! Мала не тiльки власну гордiсть -цiлi поколiння незламних людей стояли за нею, неприступних, мов гiрськi вершини, з душами бунтiвливими, як у того легендарного Мухи, з серцями пiднесеними, мов у ?? рiдно? матусi, з красою безмежною, нiби в того самого витязя давньоки?вського Чурила Пленковича, що був на устах у всiх ще й через пiвтисячi рокiв пiсля того, як про нього складено пiснi. До того ж збагнула велику гру, яку несвiдомо вiв Сулейман iз сво?м найнаближенiшим чоловiком. Всунути ноги в султанськi пантофлi нiхто б не посмiв. Цi ноги були б негайно вiдрубанi, хоч би кому належали. Але поставити цi пантофлi перед жадiбними поглядами i нацьковувати всiх один на одного, зiштовхувати лобами бiля то? недосяжно? принади - хiба не в цьому сенс само? султансько? влади? Надто що люд оплатить усi химери свого володаря. У запеклiй боротьбi за найвищу прихильнiсть нiколи нема? однодумцiв, нiколи нiхто нiкому не помага?. Коли вибирають iз тисяч одного - на нього пада? найтяжча ненависть заздрiсникiв. Сулейман вибрав Iбрагiма, чоловiка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. Для султана Iбрагiм потрiбен був як двiйник, тiнь, на яку все пада?: блиск i лихо. А султан стояв осторонь, у споко? i шанобi незатьмаренiй. I всi побачили: грек нiкчемний, i всi будуть нiкчемнi на його мiсцi, а султан незамiнимий. Чи ж варто було завалювати Iбрагiма передчасно, коли вiн i так ма? завалитися пiд тягарем сво?? нiкчемностi, мiру i розмiри яко? мiг визначити лише султан? Будь-чи? спроби втрутитися в цi його Права Сулейман трактував би як замах на його велич i не простив би нiкому, навiть найближчим людям. Тому треба було набратися терпiння i ждати. Ах, якби жити вiчно, скiльки б можна перегризати зла, нiкчемностi й людсько? марноти! Щоб не дратувати звiра в клiтцi, Фердiнанд прислав до Сулеймана сво?х людей для переговорiв про мир. Посланник Корнелiй Дуплiцiй Шепер мав найвищi повноваження вiд самого iмператора Карла, вiд короля Фердiнанда i вiд Марi?, удови покiйного угорського короля Лайоша. Вiн привiз Сулеймановi ключi вiд стародавньо? угорсько? столицi Естергома, лист вiд iмператора Карла, в якому той обiцяв султановi мир, коли Сулейман вiддасть Угорщину його братовi, а також лист вiд Фердiнанда iз запевненнями синiвсько? вiдданостi Сулеймановi, коли той пiднесе йому в дар угорську землю. Шепер сподiвався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Iбрагiм розпорядився iнакше. Мовляв, султан передав усю владу в його руки, тому все, що посол ма? сказати, вiн повинен сказати йому, тобто великому вiзировi. Прийнятий був Шепер в Iбрагiмовому палацi на Ат-Мейданi. Великий вiзир приголомшив посланника золотим доломаном, що мав на собi, величезним дiамантом на однiй руцi й ще бiльшим рубiном па другiй. Лу?джi Грiтi, з пальцями, обнизаними коштовностями, пещений i нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини. Великий драгоман Юнус-бег, гiгантський похмурий турок, про якого йшли чутки як про найдовiренiшого султанського дипломата, покликаний був Iбрагiмом лиш як перекладач, а начальник його особисто? канцелярi? хронiст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово. Шепер поцiлував полу Iбрагiмового доломана, так нiби мав у перед собою самого султана, але великий вiзир сприйняв те як належне i повiв мову про свою необмежену владу в цiй державi, про всемогуття османського вiйська i про благородство туркiв. - Ще недавно,- казав вiн,- султани платили яничарам по пiв-аспри на день, сьогоднi ми вже платимо ?м по цiлих п'ять аспр, можемо виплачувати аж до восьми аспр на день. Для доблесного флоту взагалi грошей не шкоду?мо, скажiмо, нещодавно я видав для озбро?ння свого флоту проти Iталi? два мiльйони цехiнiв, але те нiяк не позначилося на державнiй скарбницi - така нона багата. Османське вiйсько непереможне, у цьому мали нагоду переконатися вже повсюди, але ми можемо навiть не пiдiймати всi?? сво?? сили, бо самих тiльки п'ятдесят тисяч кримських татар могли б спустошити цiлий свiт. Двiчi водив вiйсько проти Вiдня, але обидва рази пощадив це славне мiсто, при наступi багато тисяч жiнок i дiтей ховав у лiсах, щоб ?х не захопили в рабство. Так чинив не тiльки я, а й багато iнших добрих туркiв, бо не всi вони варвари, нелюди й хижi звiрi, як ?х називають християни. Шiсть годин вихвалявся Iбрагiм перед посланником Шепером. Пажi приносили частування. Поряд iз схiдними ласощами лилося вино, заборонене для всiх мусульман, але не для Iбрагiма, для якого не iснувало в цiй землi нiяких заборон. - Усе, що я роблю, вважа?ться найлiпше зроблене,- хвалився великий вiзир.Звичайного конюха можу поставити нашою. Можу, як захочу, дiлити землi й королiвства, i мiй володар не перечитиме. Коли вiн щось велить, а я не згоден з тим, то не стану викопувати його велiння. Коли ж я щось надумаю, а вiй буде не згоден, то станеться по мо?й, а не по його волi. Мир i вiйна в мо?х руках. Перемоги османсько? збро? залежать тiльки вiд мене. Це я перемiг угрiв. Падишах не брав участi в бою пiд Мохачем. Вiн тiльки сiв на коня та прискакав на помiч, коли я послав йому вiсть про звитягу. Всi блага роздiляю тiльки я. Султан навiть не одяга?ться краще за мене, а лиш так, як я. Половина коштовностей, якi мають падишах i його жона, колишня рабиня Роксолана, подарованi мною. Ось цей дiамант був на тiарi римського папи. Я купив його за шiстдесят тисяч дукатiв. А погляньте на цей рубiн. Вiн був на пальцi у французького короля, коли той попав у полон до iмператора Карпа. Iмператор не змiг купити цей рубiн, а я купив. I не трачу нi на що жодно? акча, бо все платить за мене султан. Його земля, державна скарбниця, все, вiд найбiльшого до найупослiдженiшого, довiрено менi. Я порядкую усiм, як хочу. З султаном росли вкупi змалку. Навiть народженi з ним у той самий день. Що таке володар? Це мовби кровожерний лев. Люди приборкують лева не тiльки силою, а й мудрiстю, харчем, який приносить йому доглядач, i покриками. Доглядач носить iз собою палицю, щоб лякати лева, але нiхто, крiм нього, не може подати ?жу левовi. Володар- це лев, його доглядачi - радники й мiнiстри, а палиця - iстина й правда, якими треба керувати володарем. Так i я приборкав i упокорив свого повелителя, великого султана палицею iстини й правди. Iбрагiм прийняв од Шепера листи iмператора й Фердiнанда, лист вiд Карла П'ятого вiн поцiлував, притиснув до чола, поглянув на iмператорську печать, хвастовите сказав: - Мiй володар ма? двi печатi. Одну трима? у себе, другу вiддав менi. Вiн не хоче, щоб мiж нами була будь-яка рiзниця. Лу?джi Грiтi пiдтакував Iбрагiмовi, Джелал-заде незворушно записував, великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокiйним, хоч усе в ньому кипiло вiд обурення до цього нахабного грека. Куди дивиться ?хнiй султан? У чи? руки вiддав вiн iмперiю? I як це можуть терпiти справжнi османцi? I знов, хоч як це дивно, усi сподiвання сво? мали покладати справжнi османцi на ту, яку ще вчора називали вiдьмою й чарiвницею i насилали всi нещастя на ?? голову. Бо хто ж, крiм Роксолани, мiг внести у вуха султановi правду про знахабнiння великого вiзира i кому б ще мiг повiрити Сулейман так, як сво?й улюбленiй жонi? Мiж двома найулюбленiшими людьми мав би вибрати когось одного, а що жiнка завжди ближча серцю чоловiка, то вже нiхто не сумнiвався у перемозi султаншi. Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кiлька пота?мних розмов, мерщiй прибiг до султаншi, переповiв ?й усе, що довiдався про грека, дивився на Роксолану вiддано, захоплено, з нетерпiнням у поглядi. - Гаразд, iди,- сказала йому спокiйно. - Ваша величнiсть, а як же?.. - Iди,- повторила вона що спокiйнiше й холоднiше. Не втручатися! Стерпiти, не пробувати прискорювати подiй, чекати й чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, якi розставля? для iнших. Бо хiба ж не пробувала вже вiдкрити очi султановi на його улюбленця - i що мала за те? Iбрагiм разом iз валiде створили ?й нестерпне життя, а Сулейман не поворухнув i пальцем, щоб ?? захистити. Сказав тодi: "Я не маю часу думати над цим". I вона мала стерпiти все, тимчасом як грек вивищувався щодень. Уже звертався до Сулеймана "брате", а позаочi звав: "Отой турок!" Валiде називав "панiматка" або "стара мати", султанських сестер - "сестрами". Хатiджа народила йому сина, i тепер тiльки ?? мови було, що про того малого Мехмеда, нiби вiн мав успадкувати престол. Роксоланi належали ночi Сулеймановi, зрiдка днi, але все те залежало вiд його настрою i незбагненних примх, найчастiше ж вiд волi великого вiзира, з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплiдностi опору. Тiльки ждати, сподiваючись на всемогутнiй час! Ясна рiч. могла б щоразу турчати султановi на вухо про великого вiзира. Крапля довбе камiнь. Та вже не хотiла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала, поки краплi зiллються в потiк, у рiку, в море i затоплять грека навiки! А султан, чи то вже так вiддавшись душею сво?му улюбленцевi, чи, може, потай пiдштовхуючи того до неминучо? загибелi, проголосив несподiвано великий похiд на кизилбашiв i очолити той похiд доручив сво?му великому вiзировi. Вiн звелiв пiдкорятися фiрманам сераскера так, як i його власним, назвав Iбрагiма - "прикраса держави й цього свiту, захисник царства i верховний сераскер". Iбрагiм, вирушивши в похiд, стал видавати фiрмани, пiдписуючись нечуваним титулом "сераскер султан". Фортецi вiдчиняли перед ним брами, як перед справжнiм султаном. Пашi, беги, вождi племен виходили назустрiч iз багатими дарунками. Двiр Iбрагiма сво?ю пишнiстю уже перевершував навiть султанськiм. Стривожився сам Скендер-челебiя, який, за звича?м, супроводжував Iбрагiма, забезпечуючи його похiд. Скендер-челебiя став висмiювати вигаданий великим вiзиром титул "сераскер султан", серед сво?х наближених вiв розмови про те, що грек намiря?ться скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в сво? руки. Тi розмови дiйшли до Iбрагiма, i вперше за сво? багатолiтн? знайомство цi два спiльники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив Скендер-челебiю не в розповсюджениi чуток, а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера i мав бiльше пажiв довкола себе. Вiстi про цi незгоди дiйшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так нiби ждав, коли Iбрагiм сам понищить опори, на якихдосi тримався. Тим часом другу опору Iбрагiмову - Лу?джi Грiтi - з трьома тисячами яничарiв султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанськi права. Навздогiн Грiтi було послано звiдомлення султанського дивану про те, що венецiанець винен у державну казну двiстi тисяч дукатiв за вiдкупи i двi п'ятих цi?? суми ма? негайно заплатити. Грiтi вимушений був продавати свiй золотий i срiбний посуд, знаючи, що за не-сплаченi борги в цiй землi не щадять нiкого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похiд. Янош Запойя? прислав Грiтi 200 тисяч дукатiв, щоб порятувати землю вiд розорення, але не помогло й це. Венецiанець перевершував жорстокiстю усе досi чуване. Не зупинявся нi перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського ?пископа Iмре Джибака, його покинули навiть найближчi помiчники й спiльники. Трансiльванський во?вода Стефан Майлат пiдняв народне повстання проти Грiтi. Покинутий усiма, венецiанець з двома сво?ми синами, перевдягнений, утiк до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Грiтi уграм. Ненависному султанському посiпацi вiдрубано голову, а його тiло кинуто i [сам. Кишенi в Грiтi були набитi коштовним камiнням, яке розграбували угорськi вельможi. Три вози коштовностей посланi були в Буду Яношу Запойя?. Синiв Грiтi задушили при дворi Рареша. Вiсть про смерть Грiтi наздогнала Сулеймана уже в Персi?, куди вiн пiшов, стривожений тим, що шах Тахлiасп ухиля?ться вiд бо?в з Iбрагiмом, зда? йому мiсто за мiстом, тим часом ховаючи десь у горах сво? грiзне вiйсько. Але ще перед тим у Стамбулi мав пережити втрату, може, найтяжчу. Зруйнована, задушена власною злiстю, умерла вночi в сво?му розкiшному гаремному поко? валiде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши сво?? останньо? волi, не прикликавши до себе в останню хвилину жодно? живо? душi, i коли наляканий ?внух прибiг до кизляр-аги Iбрагiма з цi?ю страшною вiстю, той теж злякався : i розгубився, не знаючи, як повiдомити султана. Звернувся за порадою до великого муфтiя Кемаль-пашi-заде, i хоч той теж тяжко. нездужав, але пiдвiвся з постелi й пiшов до султана, щоб донести до його царственого слуху цю печальну вiсть. Сулейман, вислухавши великого муфтiя, схилив голову i вимовив слова про повернення: - Iнна лiлахi ау iнна iлайхi раджi уна - воiстину ми належимо богу i поверта?мося до нього. Тодi звелiв, щоб останки велично? господинi, Високо? Колиски, царствено? валiде поклали на ношi почестi, накрили коштовним покривалом поваги i щоб улеми, вельможi, знатнi люди Стамбула, вийшовши назустрiч, поховали благословеннi останки в скарбницi могили бiля пiднiжжя могили султана Селiма, як скриню з коштовностями, i щоб пом'янули благословенну душу ?? величностi молитвами та величанням i дотрималися добрих звича?в оплакування у такому виглядi, щоб вони вiдповiдали законам шарiату й суни. Сам же чи й зронив бодай сльозину i на небiжчицю навiть не пiшов глянути. Хоч яка ненависна була ця жiнка для Роксолани, але навiть ?? вразила поведiнка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рiдну матiр! Не закрити ?? очей! Боже! Що це за свiт, що за люди, що за жорстокiсть? Та простила султановi його дивну холоднiсть, коли за мiсяць по смертi валiде вiн повiв ?? в Айя-Софiю, де вже чекав на них головний кадiй Стамбула. I перед тим суворим чоловiком, без свiдкiв, але з належною урочистiстю заявив: - Я беру цю жiнку собi в жони. Кадiй уклонився султановi й султаншi - так було скрiплено цей дивний шлюб. Роксолану про згоду нiхто не спитав, бо для шарiату голос жiнки не ма? нiякого ваги, усе сталося так несподiвано, що вона й не збагнула величi то? подi?, i тiльки згодом, коли султан вирушив до Персi?, а вона лишилася сама в Стамбулi, коли люд прокричав ?? султаншею i вже супроводжував ?? iм'я не прокляттями, а хвалою i славою, усвiдомила нарештi, що сталося неймовiрне. Хай не було весiлля, не супроводжувався ?хнiй шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденнiстю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шарiатом, пiднесений до найвищого мусульманського законе- i вона тепер вознесена, возвеличена! I до цього османськi султани брали шлюб iз чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарiв, князiв i королiв, а вона ж тiльки рабиня, куплена й продана, безрiдна, незнана, мала й упослiджена! Хто тепер посмi? назвати ?? рабинею? Хто пiднесе голос проти не?, замахнеться на не?, на ?? рiд i походження? Вiдчувала з собi голос кровi легендарних амазонок i нескорених скiфiв, знала, що не втрима? тепер ?? нiхто й нiщо, не буде бiльше нi супротивникiв, нi перепон. I всi колишнi страхи й нещастя видавалися такими змiзернiлими, такими нiкчемними, що хотiлося смiятися. Навiть султанська сестра Хатiджа схилила голову перед султаншею i прийшла до не? скаржитися на свого мужа. Iбрагiм, поки зимував у Халебi, завiв собi пiдлу наложницю, якусь Мухсiну, тодi вiдправив ?? до Стамбула, де спорядив для не? тайкома дiм, i ця хвойда писала йому навздогiн любовнi послання. Тiльки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподiвано пролунав милий звук ранкового вiтру й донiс дорогу серцю мову вашого чарiвного тiла i солодких уст". Хвала аллаховi, що султанськi улаки перехопили цей лист i принесли ?й. Як смiв цей мерзенний чоловiк протиставити султанськiй сестрi якусь повiю! I яко? кари заслугову? вiн за свою зрадливiсть? Роксолана мовчала. Що ?й Iбрагiм, що ?й усе? Що ма? завалитися, завалиться тепер само. А вона ма? ще бiльше змiцнювати будiвлю свого життя, змiцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив ?? вознiс, поставивши поруч iз собою, може, й над усiм свiтом. Матусю рiдна, бачила б ти свою дитину! I знов летiли слiдом за Сулейманом ?? листи до нього. "Мiй великий володарю! Припадаю лицем до землi i цiлую порох вiд Ваших нiг, притулку щастя. О сонце мо?? снаги i благо мого щастя, мiй повелителю, коли пита?те про Вашу послушницю, що ?й через Ваш вiд'?зд печiнка, як дерево, звуглилася, груди стали ру?ною, очi - як висхлi джерела; коли пита?те про сироту-утопленицю в морi туги, яка не розрiзня? дня вiд ночi, котра стражда? вiд любовi до Вас, яка збожеволiла дужче за Фархада i Меджнуна, вiдколи розлучена з сво?м володарем,- то тепер зiтхаю, немов соловей, ридаю безперервно i пiсля Вашого вiд'?зду перебуваю у такому станi, якого не дай боже навiть Вашим невiрницьким рабам". Султан вiдписував ?й, повiдомляючи, як брав кизилбашськi фортецi, як увiйшов у столицю шахову Тебрiз, як рушив далi шляхами, якими ходив сам Iскандер, як пережив страшну нiч коло полишеного древнього мiста Султани. Кiлька днiв iшло вiйсько в холоднiй iмлi й чорних туманах, тодi опинилося у темнiй гiрськiй ущелинi, i втомленi во?ни поснули в наметах, мiж якими запалено тисячi вогнищ. Зненацька перед пiвнiччю над табором закрутився джинiвський смерч. Мовби величезна повiтряна п'явка всмокталася в землю, усi намети, крiм султанового, були вмить розшарпанi й рознесенi навсiбiч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повiтря, град i лiд. З надр гiр долинув зловiсний рик, нiби там прокинулися всi демони пекла, i гук пройшов мiж людьми, вiщуючи загрозу i несучи жах. Люди замерзали на смерть. Гинули, жалiбно ревучи, верблюди. Снiг не падав, а засипав во?нiв, коней, мулiв i все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного i просили в аллаха порятунку вiд гiрських демонiв, пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у сво?му розкiшному наметi, думаючи, що вперше в боротьбi за чисту вiру небо пода? йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всi побачили, що снiг червоний, нiби политий кров'ю, i вцiлiлi кинулися утiкати з то? страшно? ущелини. Йшли непрохiддям, бачили бiльше змiй, нiж рослин, з гiр потрапили на трясовини ?вфрату, тонули в них, гинули тисячами. Великий вiзир звинуватив у всьому Скепдер-челебiю, хоч хто б же мiг боротися iз стихiями? Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад i на першому диванi Iбрагiм виступив iз вимогою стратити Скендер-челебiю за зраду, Сулейман не став слухати думку вiзирiв Аяса-пашi й Касима-пашi i пiдтримав свого сераскера. Скендер-челебiю i його зятя Гусейна-челебiю повiшено на багдадському Ат-Мейданi, сiм тисяч ?хнiх рабiв пущено на продаж, пажiв дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, i згодом семеро з них стали вiзирами у Сулеймана, а дво? навiть великими вiзирами: Ахмед-арбанас i Мехмед з боснiйського роду Соколовичiв, званий Узун - Високий. Уночi, пiсля страти, Скендер-челебiя приснився Сулеймановi. Нiби душив його хусткою, допитувався: "За вiщо мене повiсив невинного?" Султан прокинувся, перестрашений у темрявi й самотинi, прокляв свого великого вiзира: "Бог дасть, Iбрагiме, незабаром i ти так само закiнчиш!" Знаходив порятунок i втiху лише в листах Роксолани, яка писала йому в Багдад: "Всевишньому i його вiвтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й веселiмося! Весь свiт вийшов iз пiтьми, залитий свiтлом милостi божо?. Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мiй володар, мiн падишах, мiй високий порiг до Повелителя цього й того свiту, благо свiтла мо?х очей, якими дивлюся на цей свiт, нехай мiй шах i мiй султан завжди веде святу вiйну, нищить сво?х ворогiв i здобува? землi, нехай заполонить усi сiм сфер Джемшида, чоловiк i джин хай упокоряться нашим велiнням, хай бог боронить Вас вiд щонайменших нещасть i помилок, нехай поможе здiйснитися усiм надiям, якi зродяться у Вашiм благословеннiм серцi, хай будете менi Хизиром, хай бережуть Вас усi пророки й святителi, цiлий свiт хай весело й щасливо проводить свiй час у Вашiм щасливiм затiнку. I коли Всевишнiй дозволить, о володарю свiтiв! - знову благаю його, щоб дав можливiсть i долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице i занурилася сво?м обличчям у порох бiля Ваших нiг! Нiби сонце саме, проходиш i ся?ш!" У Стамбулi знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця сво?х дiток, слала до султана гонцiв з листами: "Аллах змилу?ться, i мор мине до прибуття мого володаря. Нашi богоугодники кажуть, що смерть ма? щезнути, коли опаде осiнн? листя". I знов уписувала в листи рядок iз свого вiрша: "Нiби сонце саме, проходиш i ся?ш!" Султан повертався через Бiтлiс, Халеб, Антiохiю, Адану,Конью. Цiлих п'ять мiсяцiв iшов вiд Багдада до Стамбула, оглядав усе сво? царство, творив суди, нагороджував усiх, хто вiдзначився, карав винних. Нiщо не вказувало на змiну його ставлення до Iбрагiма, його тепер звали тiльки "сераскер султан", на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Пiсля повернення до столицi султан доручив Iбрагiмовi вести переговори iз секретарем французького короля Жаном де ля Форс i дати Францiску капiтуляцi? па право торгiвлi й дипломатичнi привiле?. Тим часом, пiдкупивши двiрських, до султана прорвався якийсь знавiснiлий старий купець-мусульманин i став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Iбрагiмом за посередництвом венецiанця Лу?джi Грiтi. Згiдно з шарiатом це був продаж, який пiдлягав затвердженню третьо? особи, що була справжнiм власником рабинi. Цi?ю особою був Грiтi. Але тепер Грiтi помер, тому його затвердження вважа?ться недiйсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремi в нову якiсть так само, як, скажiмо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня ма? бути повернена купцевi, який ?? продавав, бо продаж ?? тепер став нiкчемним. Султан похмуро вислухав шаленця i мовчки махнув сво?м дiльсiзам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабi. А ввечерi покликав до себе Iбрагiма, щоб провести з ним, як бувало колись, цiлу нiч у покоях Фатiха, розписаних iталiйцем Джентiле Беллiнi, за грою, бесiдою, вином i спокiйними роздумами. Уперше Iбрагiм прийшов до султана без сво?? вiоли. - Хотiв би почути твою гру,- спокiйно сказав Сулейман. - Настогидло! - недбало кинув Iбрагiм.- Лiпше давай вип'?мо! Не було вже поваги в його голосi, не запобiгав перед султаном, не пiдлещувався, бо й навiщо? Сам був султан сераскер, рiвний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому. Султан мовчки попивав вино, дивився спiдлоба на чоловiка, якого вiн возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу сво?? Хуррем, яка тепер ухилялася вiд будь-яких розмов про Iбрагiма, ухилялася вперто, так, що навiть на його вiдвертiсть вiдповiла невизначенс: - Я не можу нiчого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашо? величностi. А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усi звинувачення, якi висували проти Iбрагiма його вiзири й наближенi. Двiчi водив вiйсько на Вiдень i обидва рази невдало. Без волi султана обiцяв мир Фердiнанду, тодi як будь-яке перемир'я з невiрними суперечить волi аллаха. В перському походi втратив половину мусульманського вiйська через свою нездарнiсть, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. I вийшло так, що турецьке вiйсько тiльки приминало траву, а не витоптувало ??, щоб бiльше нiколи не пiдвелася. Великий вiзир показав себе нiкчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цiлував i прикладав до чола на знак найглибшо? шани, тепер драту?ться, коли хтось дару? йому цю священну книгу, i кричить, що ма? задосить цього добра. Без суду, увiвши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебi?, тодi як гяура-здирцю Грiтi всiляко пiдтримував. Вiв зрадливу полiтику в переговорах. Вбив руських послiв, загарбавши ?хн? майно. Покрив злочин Хусрев-бега, вiдiбравши в нього рубiн, заради якого боснiйський санджакбег убив та?много посла матерi французького короля, зраджу? сво?й жонi, султанськiй сестрi Хатiджi, завiвши собi пiдложницю. Бунтував стамбульський мотлох протi? само? султаншi, намiряючись, може, й знищити ??. Кожного з цих звинувачень досить було для Iбрагiмово? смертi, але жодного з них султан не згадав то? ночi. Вiн пив вино, хмурився бiльше i бiльше, впiвока стежачи за сво?м знахабнiлим улюбленцем. Тодi зненацька сказав: - До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тодi про мiй гар?м. Я нiчого не мiг зрозумiти. Iбрагiм п'яно зареготав: - Як же ти мiг зрозумiти, коли ти турок! - Купця страчено, тепер тiльки ти можеш менi сказати... - А що казати? - недбало вiдмахнувся грек, доливаючи Сулеймановi вина.- Що казати? Було й нема. Всi мертвi. Жодного свiдка. Нi валiде, нi Грiтi, нi цього старого ошуканця. Його звали Сiнам-ага. Я заплатив тому негiдниковi дикi грошi. Тепер бачу - недаремно. Рабиня стала султаншею. - Яка рабиня? - блiднучи, спитав Сулейман.- Про кого ти мовиш? - Про султаншу Хасекi. Про Роксолану. Це ми з Грiтi так ?? назвали - i покотилося по всьому свiтi. Я хотiв ?? собi, але глянув i не змiг покласти в постiль. Самi ребра. Щоб не пропадали грошi, вирiшив подарувати в твiй гарем. Валiде прийняла. Була мудрою жiнкою. Султан звiвся на ноги, став перед Iбрагiмом, стемнiв лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'янiння, а ще бiльше, мабуть, знахабнiння зробило його слiпим. - Як смi?ш ти так про султаншу? - повiльно вимовив Сулейман, насуваючись на Iбрагiма, який недбало розлiгся на подушках.- Вона мати мо?х дiтей, i ?? добре iм'я важить незрiвнянно бiльше, нiж смерть не тiльки твоя, а й моя власна. - Ти, турку! - засмiявся Iбрагiм.- Хочеш вмирати за цю нiкчемну рабиню, за цю вiдьму? Чи вже зовсiм з'?хав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив ?? голою - не пробудила в менi нiчого чоловiчого. А ти... Не договорив. Султан сплеснув у долонi, миттю вскочило в покiй кiлька дiльсiзiв. Iбрагiм, знаючи, якi скорi на розправу нiмi, теж пiдскочив з свого мiсця, ховаючись за султана, блiднучи бiльше, нiж звичайно, зашепотiв: - Ваша величнiсть, мiй падишаху, то ж був тiльки жарт, то ж... - Взяти його! - гукнув султан, вiдсторонюючись од свого улюбленця. - А-а, мене взяти? -скреготнув гострими сво?ми зубами Iбрагiм.- Мене, великого вiзира? Не смi?те! Нiхто не смi?! Дiльсiзи мовчки йшли на нього. Вiн вiдбiг до стiни, притиснувся спиною до малювань Беллiнi, змахнув сво?м коштовним кинджалом. - Султане, схаменися! Мiй повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!- Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений! - Будеш мактул! [68]крикнув перекривлений од лютi Сулейман.- Кiнчайте з цим зрадником! - Не пiдходь! - засичав грек до нiмих.- Порiжу всiх! З вашим султаном порiжу! Один iз дiльсiзiв, чорний жилавий велетень, вмiло замахнувшись ятаганом, кинув його i пришпилив Iбрагiма до стiни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав iз грекових рук. Вiн поглянув на стiну, нiби ще не вiрив, що то його кров бризнула на малювання iталiйця,прошепотiв: - Сулсймане, я вмираю. Кров моя... Нiмi накинулися на нього, вiдiрвали вiд стiни, шовковий шнурок здавив йому шию. Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати свiтла, сiв на подушки так, щоб сяйво березнево? ночi не падало крiзь барвистi шибки йому на обличчя, глухо промовив: - Убитий Iбрагiм. Вона злякалася. - Як? Де? Ким? - Мною. ?й стало страшно й легко. - Що ж тепер буде? - Нiчого. Хiба ти не зi мною? ?й чомусь згадалися давно читанi слова. Ще з дитинства: "Хто побiдить, не матиме кривди вiд друго? смертi". Але не сказала ?х султановi. Мовчала. Вiн попросив: - Iди до мене. I вона пiшла. Бо й до кого б мала йти на цiм свiтi? Iбрагiмове тiло закопане було в дворi дервiшсько? текi? на Галатi. На могилi не було нiякого знаку, окрiм дерева, що росло поблизу. Двiр колишнього великого вiзира на Ат-Мейданi перетворено на школу для молодих яничарiв. Його сади на Золотiм Розi стали мiсцем для гулянь стамбульцiв. Майно передано державi. Спадок вiд захланного грека зостався величезний. Понад вiсiмсот сiльських садиб i будинкiв, майже пiвтисячi водяних млинiв, два мiльйони дукатiв, не лiчачи золотих i срiбних злиткiв, тридцять два великi дiаманти на одинадцять мiльйонiв аспр, безлiч самоцвiтiв, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанiв, вiсiм тисяч тюрбанiв, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, двi тисячi кольчуг, двi тисячi позолочених панцирiв, тисяча сто кiнських сiдел у золотi й коштовних каменях, двi тисячi шоломiв, сто тридцять пар острогiв золотих, сiмсот шiстдесят шабель у коштовних пiхвах, тисяча списiв, вiсiмсот золотом оправлених i дiамантами й самоцвiтами саджених коранiв, тисяча сiмсот рабiв i рабинь, двi тисячi коней, тисяча сто верблюдiв. Хатiджу султан видав за молодого Лютфi-пашу, який вiдзначився у перському походi, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама. Великим вiзиром став арбанас Аяс-паша, чоловiк мужнiй, але дурний i обмежений, байдужий до всього, крiм власно? влади. Стамбул завмер, упокорений i приборканий, лягав до нiг Роксолани, усе тепер тут стелилося ?й до нiг, але не було радостi в душi, не мала торжества в серцi, хотiлося вирватися звiдси, втiкати, втiкати свiт за очi, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди нiколи. Коли сказала про сво? бажання султановi, той здивувався: - Але ж ти в цьому мiстi здобула велич! - Велич? - Вона засмiялася.- А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкненi поко?, нагляд ?внухiв, сади гарему та небо над ними? I весь свiт - крiзь кафису ,хiба що для султаншi пороблено на вiкнах коштовнi мушараби. Мiй повелителю, повезiть мене куди-небудь! По?дьмо далеко-далеко! - Куди ж? - не зрозумiв султан. - Хiба я знаю? Аби лиш далi вiд Стамбула. - Султани можуть ?здити тiльки на вiйну i на лови. - О прокляття влади! Повезiть мене хоч на лови! В лiси й у гори! Повезiть, мiй султане! ...А тепер скакала у глибину лiсу, маючи перед очима ту дивну стрiмчасту вершину, схожу на високий бiлий рiг. Суркая. Рiг-скеля. Але по-турецьки "суп" означа? не тiльки "рiг", а й "весiлля". Хай буде ця скеля мовби ?? весiльним дарунком. - Мiй султане, я хочу, щоб ми з вами зiйшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що вiн слухняно злiз з коня i, плутаючись у сво?му широкому коштовному одязi, пiшов слiдом за цi?ю жiнкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здiймалася полого, так що йти на не? можна було без особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона випередила його, ледь не бiгцем подолала останнiй стрiмчак, ступила па гостру бiлу вершину, тiльки тодi озирнулася на Сулеймана, який тяжко чалапкав позаду. Стояла над безмежними лiсами, над царством гiр, вознесена пiд саме небо, i дивилася в той бiк, де мала лежати ?? рiдна земля. У дикiй пустельностi цi?? вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе, народжене безмiром просторiв, що розляглися внизу, та?мною могутнiстю землi, поклик яко? вона сприймала всiм сво?м ?ством, i поклик той був нiби втiленням i природою ?? душi, жадобою нових звершень i добра, яке ? iстиною. А серце стискувалося вiд незбагненного нетерпiння, i та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволi, залягала там тяжко i безнадiйно. Зiтхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстрiч Сулеймановi, який дерся на вершину повiльно, втомлено, але вперто. Пiт струмками стiкав йому з-пiд високого тюрбана, заливав очi, скапував iз прибитих сивизною довгих вусiв, звивистими патьоками проорював слiди сво? у бородi, як дощ на глиняних гiрських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий нiс, жадiбно розтуленi уста, гострi зуби. Йшов до не?, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невiдомий поклик. I тiльки тодi, глянувши собi пiд ноги, побачила Роксолана, що на бiлому гостряковi вершини вистача? мiсця лише для одно? людини Книга друга СТРАСТI КРОВ Вiд Iбрагiма не лишилося навiть його улюблених дзеркал. Хатiджа не захотiла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберiгало в сво?х та?мничих глибинах блiде вiдбиття того, хто зганьбив ?? царський рiд. Султанськi емiни, яким звелено було забрати майно колишнього великого вiзира до державно? скарбницi, зацiкавилася тiльки коштовними оправами. Навiть яничари, якi загосподарювали в Iбра