гiмовiм палацi, всупереч сво?му узвича?нню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не вiд забобонного побоювання лиха, а скорше вiд тверезого розрахунку, бо все це добро можна було вiдправити на Бедестан i розпродати там хоч i за пiвцiни, але ж однаково мати зиск бiльший, нiж вiд потовченого скла. Несподiвано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Iбра-гiма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалiв завжди повно було роззяв, якi зустрiчали кожне судно, так нiби сподiвалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди сво?х людей i Гасан-ага, волiючи без прогайки мати вiстi, якi линуть з морськими вiтрами. Ось так один з його Гасанiв i довiдався, що на щойно прибулiй венецiанськiй барцi привезено в дарунок Iбрагiмовi величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венецi? Андреа Грiтi славетний художник Вечеллiо з кiлькома сво?ми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Лу?джi Грiтi, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого вiзира Iбрагiма той, хто посилав йому в дарунок рiдкiсне дзеркало. Власне, про те дзеркало i про художника Гасан-ага негайно повiдомив свою повелительку, випереджаючи навiть всюдисущих султанських улакiв-донощикiв. Вiн переслав Роксоланi коротенького листа i ще того самого дня одержав от султаншi повелiння забрати з барки дзеркало i передати гаремним ?внухам, якi поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюблено? сво?? жони пiд час ?? останнiх хворощiв. Про художника Роксолана не згадала, не цiкавилася й тим, хто прислав Iбрагiмовi дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцiкавитись, бо була не тiльки султаншею, а передовсiм жiнкою - примхливою, незбагненною i загадковою. Тому мав збирати вiдомостi й про це. Дзеркало було розкiшне. Величезне, на пiвстiни, у важкiй золоченiй рамi, що вгорi мала вигляд стрiлчато? арки, над якою зависли дво? усмiхнених золотих янголят з оливковими гiлочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир i чи принесуть? Дзеркало прикрасило зал прийомiв у Гюльхане, воно сподобалося самому султановi, але й Сулейман виказав стриманiсть, гiдну володаря, не спитавши, звiдки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венецi?. - Я вже знаю. Це Лу?джi Грiтi попросив свого батька. Хотiв, щоб було, як за великого Мехмеда Фатiха, коли Венецiя теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навiть мервий. Грiтi робить менi послуги. Я повинен вiдомстити за його смерть, належно покаравши угорцiв i цього зрадливого молдавського во?воду Рареша. - Ви знову пiдете в похiд, мiй падишаху? Заради якогось мертвого купця-iновiрця? - Вiн був мо?м другом. - Зда?ться, вiн був ще бiльшим другом Iбрагiма. - Грiтi вбито, коли вiн виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним. - Знов кари i знову кров? Мiй повелителю, менi страшно. Чи не впаде колись ця кров на наших дiтей? - Це кров невiрних. - Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скiльки ?? вже пролито на землi? Моря цiлi. А все мало? I тiльки й думок: як пролити ще бiльше? Ваша величнiсть, не лишайте мене саму в Стамбулi! Зупинiть свiй похiд. Вiзьмiть квiтку в руки, як колись Фатiх, i хай той венецiанець намалю? вас, як намалював колись Фатiха його попередник. - Звичай забороня? зображувати живi iстоти,- нагадав султан. - Змiнiть звичай, мiй повелителю! Заборонити живе - чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя? - Чого варте людське життя, коли ма?ш намiр змiнити свiт? - урочисто мовив Сулейман.- Винен не той, хто вбива?, а той, хто вмира?. Ворог вороговi не чита? коран. Роксолана дивилася на цього загадкового чоловiка, не знаючи, любити чи ненавидiти його за цю впертiсть, а вiн втомлено опускав повiки, лякаючись очей сво?? Хасекi, очей кольору такого неосяжного i недосяжного, як i ?? серце. - Прийми цього живописця,- милостиво всмiхнувся вiн,- для нього це буде неймовiрно висока честь. - Вiн малював римського папу, iмператора, королiв. - Але нiколи не мав честi говорити iз всемогутньою султаншею. Роксолана засмiялася. - Мiй султане, ця поважнiсть мене просто вбива?! Я б радше волiла бути безжурним дiвчиськом, нiж всемогутньою султаншею. Вiн теж спробував скинути з себе надмiрну поважнiсть, що межувала з загрозою скам'янiння. - I мо?му серцю наймилiша завжди Хуррем розсмiяна i розспiвана. Чому б не мала ти смiятися й спiвати тепер? Нi перепон, нi перешкод. - А може, тiльки й смi?шся та спiва?ш, коли ? перепони й перешкоди? Хочеш ?х пересмiяти й переспiвати, бо як ще iнакше ?х усунеш? Радiстю збороти лихе. - Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радiсть. Щоб ти користувалася радiстю, як даром аллаха. I нiхто не смiв стати па завадi. Ти приймеш венецiйського живописця, може, приймеш i посла Пресвiтло? Республiки, хай побачать, у якому щастi й багатствi ти живеш. - Ба?ли пишуть про це вже десять рокiв. Скiльки ?х присилала сюди Венецiя, а всi однаковi. Живуть плiтками, як жiнки в гаремi. - Ти належиш тепер до свiту чоловiчого,- вдоволено зауважив Сулейман. - Мала втiха,- гiрко усмiхнулася Роксолана.- В цьому суворому свiтi нема? щастя, а тiльки його марнi замiнники: слава, багатство, становище, влада. Вiн спохмурнiв: "А велич?" Вона згадала слова: "I вiн упав, i падiння його було велике", але промовчала. Тiльки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу. - Згадай, як ми приймали польського посла,- сказав Сулейман,- i який вражений вiн був, побачивши тебе поряд зi мною на тронi, а ще коли ти звернулася до нього по-латинi й по-польськи. Роксолана засмiялася, згадавши збаранiння пана Опалiнського. - Я передав польському королевi листа, де було сказано: "В якому щастi бачив твiй посол Опалiпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобi скаже..." - Нема? меж мо?? вдячностi,- прошепотiла Роксолана. - I мо?? любовi до тебе,- глухо промовив султан.- Кожен спогад про тебе свiтиться менi в найгустiшiй пiтьмi, мов золота зоря. Я пришлю тобi сво? вiршi про це. - То буде безцiнний дарунок,- огорнула вона його шепотом, як шовком. Перш нiж зустрiтися з венецiанцем, покликала до себе Гасана. Попри сво? видиме могуття, не мала iншого мiсця для таких зустрiчей, окрiм поко?в Фатiха у Великому палацi, затiсних серед довколишньо? розкошi, а тепер ще й обтяжених лихою славою пiсля то? ночi та?мничого вбивства Iбрагiма, яке сталося тут. Щоправда, було в тих покоях i те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навiки втрачений свiт. Малювання Джентiле Беллiнi на стiнах. Обриси далеких мiст, людськi постатi, бар-вистий одяг, голi тiла, невиннiсть i грiховнiсть, розкiш i марнота. В малюваннях венецiанця було вiдбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на свiт, перший крик i перший крок, несмiливiсть i зухвальство, радiсть i вiдчай, нудьга щоденностi й шепоти захвату, а тодi несподiване лихо, падiння, майже загибель, i все почина?ться заново, ти хочеш знов прийти на свiт, який тебе жорстоко вiдкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, пiдкорити, запанувати; тепер перешкоди вже не дрiб'язковi й нiкчемнi, ти кида?ш виклик самiй долi, доля покiрливо стелиться тобi до нiг, возносить тебе до вершин, до небес - i все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темнi безоднi неминучо? загибелi, яка судилася тобi вiд народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твiй вчинок. I захват твiй, виходить, не справжнiй, а вдаваний, i свiт, яким ти заволодiла, попри всю його видиму барвистiсть,насправдi сiрий i безбарвний, i довкола пiтьма, пастки i вiчна безвихiдь. Як сказано: "Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навiть у вознесених баштах". Але то було в днi, коли вона ще задихалася од вiдчаю, коли безнадiйна самотнiсть i сирiтство терзали ?? душу, i вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власно? долi, i, може, бачила в них навiть те, чого там не було, i тiльки ?? зболена уява населяла барвистий свiт безжурного венецiанця химерами й жахами. Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собi розкiш неуваги, величаво? знудьгованостi, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повiки обважнiлi, перлисто-твердi, султаншинi повiки над султаншиними очима. Все однаково безвартiсне, крiм самого життя. Сидiла на шовковому диванчику, пiдiбгавши пiд себе ноги, з недбалою вишуканiстю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощi й плоди, впiвока стежила за навмисним швендянням ?внухiв, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола поко?в Фатiха, щоб стерегти ??, пильнувати, наглядати, не довiряти. Принизлива очевиднiсть рабства, хай i позолоченого. I Гавана, як i завжди, привiв велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до само? землi, не зводив з не? рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч i знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогоднi Роксолана була милостивiшою до боснiйця, подарувала йому навiть два слова. - Iди геть,сказала йому ласкаво. Iбрагiм, кланяючись, позадкував за дверi, щоб зача?тися там з усiма сво?ми обшкрiбками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотiй клiтцi. - Що на свiтi? - спитала Роксолана свого сповiреного, киваючи Гасановi, щоб сiв i пригощався султанськими присмаками. - Метушаться смертнi,- безжурно мовив Гасан. - Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотiла говорити пi про якi справи, шукала спочинку в бесiдi, гралася голосом, примхливiстю, безжурнiстю. - Чом же мовчиш? - подивувалася, не почувши Гасаново? мови. Хоч був найближчим для не? пiсля султана (а може, ще й ближчим, рiднiшим!), але нiколи це забував, що вона повелителька, а вiн - тiльки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану. - Гасан-ага, що з вами? Чом не вiдповiда?те? А вiн i далi мовчав i дивився ?й за спину, дивився вперто, неклiпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивiсть, зухвало, нiби й далi лишався нахабним яничаром, а не був найдовiронiшою людиною цi?? володарки. Найпростiше було б, простеживши напрямок його погляду, самiй озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посмiятися з нього, покепкувати. Але простi вчинки вже не належали Роксоланi. Якби була Настасею, тодi б... Але Настасi не було. Зникла, полетiла з птахами у вирiй i не вернулася й нiколи не вернеться. О матуся не вернеться, i рiдний панотець, i батькiвський дiм на рогатинському пагорбi. Закричали янголи на небi, iзбудили батечка во гробi. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть тво? дитятко до шлюбу] Озирнутися - не озирнутися? Нi! Сидiла закам'янiло, на устах владний усмiх, а в душi жах. - Гасане! - Ваша величнiсть,- прошепотiв вiн,- кров... На стiнi кров. - Хiба яничара збентежиш видовищем кровi? - Це Iбрагiмова кров, ваша величнiсть. - Ляка?шся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: "Не ви ?х убивали, але аллах убивав ?х". - Вони навмисне посадовили вас пiд цi?ю стiною,- сказав Гасан. - Хто вони? Вiн вкрай розгубився. - Хiба я знаю. Вошi все хочуть, звалити на вас, ваша величнiсть. I смерть валiде, i вбивство Iбрагiма, i смерть великого муфтiя Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть? Вона знов навела слова з коралу - не знати, чи всерйоз, чи хотiла вiдбутися жартом: - "Щоб загинув той, хто загинув при повнiй ясностi, i щоб жив той, хто жив при повнiй ясностi". А сама чула, як у душi щось скiмлить жалiбно й вiдразливо. Все тут у кровi: руки, стiни, серця, мислi. - Iбрагiм мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величнiсть,- уперто вiв Гасан-ага. - Менi набридли гаремнi плiтки. - Навiть смерть Грiтi... - Ще й Грiтi? I цього теж убила я? - Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш... - Видав угорцям Грiтi, сповнюючи мою волю? Всi тiльки те й роблять, що сповнюють мою волю. I Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Вiн прислав дарунок для мо?? доньки Мiхрiмах, для султансько? доньки! Коштовну дрiбничку, на яку тiльки й спроможний був один з численних байстрюкiв великого господаря. А чи зна? хто, що цей господар Стефан колись був у мо?му рiдному Рогатинi з вiйськом i пограбував церкву мого панотця? I чи мiг би хтось у цiй землi сказати менi, де моя матуся, i де мiй отець, i де мiй дiм, i де мо? дитинство? I на чи?х руках ?хня кров! Гасан мовчав. Переймався ?? мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю ?? тугу, так хотiв би запомогти ?й чимось. Але чим i як? - Ваша величнiсть, я зi сво?ми людьми роблю все, щоб... - Навiщо! Мо? руки чистi! Пiди й скажи про це всiм. Я сама скажу. Ось! Вона скочила на рiвнi, заметалася по килимах, Гасан теж мерщiй схопився з мiсця, притулився до стiни, зда?ться, в напiвпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повiяло кислим духом ?внухiв, невидимих,, але вiдчутних i присутнiх, Роксолана вiдбiгла вiд стiни з плямами Iбрагiмово? кровi, стала, дивилася на тi брунатнi слiди смертi ненависного чоловiка, вiдчувала, як примари обступають ?? звiдусюди, непорушнi, мов закам'янiлi символи користолюбства i нещасть: валiде - з темними рiзьбленими устами; два великих муфтi? - з пiсними лицями й очима фанатикiв; буйнотiла Гульфем, напхана дурiстю навiть пiсля смертi; Грiтi, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне камiння; Iбрагiм, що, шкiрячи гострi зуби, гостро шепоче до не?: "А що ти казала султановi? Що ти казала?" Падав тiнь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величi - i тепер пада? тiнь. - Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Iбрагiмовi,несподiвано сказав Гасан-ага. Простi слова повернули Роксоланi притомнiсть. Примари вiдступили, кривавi плями на малюваннях Джентiле Беллiнi втратили свою зловiснiсть, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венецiанця. - Дзеркало? - Вона з радiстю вхопилася за цей порятунок вiд примар, що терзали ?? й на вершиш величi ще з бiльшою люттю, нiж у рабському пониженнi, якого зазнала колись, приведена вночi в султанський гарем.- Хто ж той благодiйник? Вспоко?на, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигiдно всiлася, навiть простягнула руку, щоб налити собi шербету зi срiбного глечика. Мовби виступивши iз стiни, з'явилася ' не знати як i звiдки служебка в прозорiм одязi, а за нею тiнями прокрадалися ?внухи, i справдi були б тiнями, якби не мали брудних, липучих од солодощiв пальцiв, якi мерщiй намагалися витерти - один об шаровари, другий об тюрбан. - Забирайтесь геть! - гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомiтним скиненням брови, аж навiть Гасан-ага подивувався такому високому вмiнню. - Якраз не належить до благодiйникiв,- сказав Гасан, вiдповiдаючи па Роксоланине запитання.- Це скорше улюбленець. Так само, як Iбрагiм, був душею й серцем свого повелителя. - Ти кажеш: був? Невже його теж нема?, як i нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася мiж ними. Звелю прибрати його з Гюльхане. - Ваша величнiсть, цей чоловiк живий. I, зда?ться, пливе сюди, щоб знайти притулок, обiцяний йому Iбрагiмом. - Поясни,втомлено вiдкинулася вона на подушки. - Його звуть Лоренцано. Вiн з роду Медiчi, але не тих, що мають вплив i владу в Iталi?, а з безвартiсних. Став душею й серцем флорентiйського правителя Алессандро Медiчi. Почув, яку владу обiйняв Iбрагiм над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здiбним учнем. Далi вони вже змагалися - хто досягне бiльшо? влади над сво?м благодiйником. Тодi стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодiйника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покiнчити рано чи пiзно з покровителями, усунути ?х i зайняти ?хн? мiсце. На випадок невдачi вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу - теж спiльнiсть у всьому, поки й пiдкориться ?м увесь знаний свiт,- одному iсламський, другому християнський. - Говориш страшне. Як мiг про це довiдатися? - Ваша величнiсть, листи. Я купив усi листи, якi писав цей Лоренцано Iбрагiмовi. Грек не знав по-iталiйському, давав читати сво?му драгомановi, тодi наказував нищити листи. А той продавав ?х великому драгомановi Юнус-беговi, бо Юнус-бег заповзявся звалити Iбрагiма. Може, то вiн i вiдкрив очi султановi. Тепер Iбрагiм мертвий, i Юнус-бег залюбки продав менi листи. В останньому з них Лоренцано повiдомля?, що вбив свого благодiйника пiд час ловiв, але з Флоренцi? вимушений утiкати, бо влади захопити не зумiв. Сподiва?ться на притулок у Стамбулi. Ще не зна?, що Iбрагiм мертвий. - Де цi листи? Вiн передав ?й тоненький згорток у шовковiй хустинi. - Так мало? - Ваша величнiсть, хiба величина пiдлоти залежить од кiлькостi слiв? - Прийми цього Лорепцано, i хай живе тут, скiльки йому треба. - Його можуть убити флорентiйцi. - Сховай од них. А тих венецiанцiв, якi прибули до Грiтi, приведи до мене. Я прийму художника. Де вiн мешка?? В палацi Грiтi? - Все майно Грiтi забрано державою. - А хiба держава - це не я? Хай вiдкриють для художника дiм Грiтi i забезпечать усiм необхiдним. Скажи, що це повелiння падишаха. - Ваша величнiсть, ви приймете венецiанця тут? - Не маю для цього iншого мiсця. Гасан знов мовчки дивився ?й за спину. - Ляка?шся цi?? кровi? Мертвих ворогiв не треба боятися. ?х треба любити i всiляко возвеличувати, бо тодi нашi перемоги над ними набувають бiльшо? ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана - султанша теж повинна бути кривава! - Ваша величнiсть, навiщо ви це робите? Свiт жорстокий, вiн не проща? нiчого. - А чим маю платити цьому свiтовi? Смiхом i пiснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетiла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збира?ться в похiд на молдавського господаря, пiди з ним. I дiйди до Рогатина. Подивись i розповiси. Бо я вже туди попаду хiба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступа? тiльки по сво?й землi. А моя земля тепер там, де мо? дiти. - Ваша величнiсть, повiрте, що мо? серце кра?ться вiд горя при цих словах. - Гаразд. Забагато чу?ш од мене слiв. Iди. Пробула в покоях Фатiха до смерку. Звелiла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася вiд несвiдомого передчуття. Плакала, не приховуючи слiз. Лишаю слiдоньки по двору, а слiзоньки по столу. Вслухалася в голоси недовiдомi, незримi, безмовнi, та?мничi, далекi, то ледь чутнi, як шелест кровi в жилах, то загрозливi, як кара небесна. Ждала вiдомщення за грiхопадiння, за пагубу, за чи?сь страждання, бо ?? страждань тепер уже нiхто не помiтить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрiсть i ненависть, i нiкому нема? дiла до того, як болiсно-оголена ?? душа, голоси з лютою жорстокiстю домагаються помсти i кари, так нiби то з ?? вини рушаться царства i гидь розповза?ться по землi, залива? простори, вогнем i кров'ю значаться часи. А хiба то не вона возсiда? в центрi цi?? злочинно? свiтобудови i хiба не пада? на не? кривава тiнь пишного султана, па ложi якого вона проростала, мов молода безжурна трава? Хотiла б ще того дня, то? ночi, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цi?? стiни зi слiдами вбивства, показувати кров, кричати: "На кровi намалюй султана Сулеймана, намалюй його на кровi! Мо?й, мо?х дiтей i мого народу!" А зустрiла назавтра художника стримано, у величавому споко?, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, ?внухами, що не могли й потовпитися в тiсних покоях Фатiха. Художник був старий, утомлений i якийсь мовби аж байдужий. Нiби неприсутнiй при дiях свiту. Нiяко? цiкавостi нi в очах, нi в голосi, нi в постатi. Чи вже весь перелився в сво? картини i нiчого не позоставив для себе? Роксолана, смiливо йдучи на злочинне порушення звичаю, вiдслонила тонкий яшмак, щоб показати венецiанцевi обличчя, але й це не подiяло на художника, не скаламутило його спокою. Тодi вона знов спустила на обличчя яшмак i сказала майже зло-втiшно: - Я не бачила ваших картин. Нiчого не бачила. Не чула також вашого iменi, хоч менi й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша вiра забороня? зображення живих iстот, тому ваша слава в цiй землi не iсну?. Вiн спокiйно вислухав цi жорстоко-зневажливi слова. Зда?ться, нi зворушений, нi подивований був несподiваним знанням султаншею його рiдно? мови. Роксолана надто пiзно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рiдною мовою. Мала б звертатися до венецiанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-?внуха. Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловiка? Вже придивилася до його очей i побачила: те, що здавалося байдужiстю, насправдi було мудрiстю i глибоко захованим стражданням. Може, художники найгострiше вiдчувають усю недосконалiсть свiту i через те страждають найбiльше? - Я сказала вам неправду,- зненацька промовила Роксолана,- я знаю про вас багато, хоч i не бачила ваших картин, бо свiт, у якому живу, ?х не може нi прийняти, нi спийняти. Найбiльше мене зацiкавило ваше славетне "Вознесiная". Чомусь уявля?ться воно менi все в золотому сяйвi, i Марiя возноситься на небо в золотiй радостi. - На жаль, поряд з радiстю завжди йде смуток,- зауважив художник. - Це я знаю. В церквi мого отця iкони "Вознесiння" й "Страстi" висiли поряд. Тодi я ще була надто мала, щоб збагнути неминучiсть цього по?днання. - Шiсть рокiв тому померла моя кохана дружина Чечiлiя,- несподiвано сказав художник,- i тепер я не можу вспоко?ти сво? старе серце. Малював дожiв, пап, iмператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищу? всi пристрастi, шукав вiчного. - А що вiчне? Душа, мисль? - Це субстанцi? невловимi. Я звик бачити все втiленим. Вiчним усе ста? лише тодi, коли зодяга?ться в красу. - А бог? - майже злякано поспитала Роксолана. I додала тихо: - А дияволи? - Нi боги, нi дияволи не вiчнi, вiчна тiльки людина на землi, хоч вона й смертна,- спокiйно мовив художник. Сказав без страху, так нiби прозирав крiзь роки i знав, що переживе всiх: кiлькох венецiанських дожiв i римських пап, iмператора Карла i чотирьох французьких королiв, п'ятьох турецьких султанiв i цю молоду, схожу на тоненьке дiвчисько султаншу, бо сам помре тiльки в день свого столiтнього ювiлею, полишивши по собi безлiч безсмертних творiнь. - Вашi слова суперечливi. Як може бути вiчним те, що вмира?? - Вмира? людина, але живо краса. Краса природи. Краса жiнки. Краса творення. Якщо вiд мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде вiн присвячений жiночiй красi. Уперше за всю ?хню розмову загорiвся погляд у старого чоловiка, i вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксоланi. - Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана. - I султаншу,- всмiхнувся художник. - Я ще не думала над цим. Моя вiчнiсть - не в менi, а в мо?х дiтях. - Я проситиму дозволу написати також вашу доньку. - Тiльки Мiхрiмах? А синiв? Художник не вiдповiв. Знов заховався за спокiйну байдужiсть. Роксоланi чомусь захотiлося повiрити в той спокiй. Може, справдi дару? цей чоловiк велич i вiчнiсть бодай па той час, поки буде тут присутнiй i малюватиме султана, ?? саму й малу Мiхрiмах? Венецiанець писав портрет Сулеймана в Тронному залi. Султан позував художниковi весь у золотi на тлi важезних оксамитових запон, а Роксоланi хотiлося б заштовхати Сулеймана в тiсний покiйчик, розмальований холодною рукою Беллiнi, який дивився на свiт мовби крiзь яснi хвiлi Адрiатики, i поставити коло стiни, заляпано? кров'ю."На кровi намалюйте його! - знов хотiлося кричати Роксоланi.- На кровi! Мо?й, i мо?х дiтей, i мого народу!" -i I венецiанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-мудро? султаншi, писав султана не в золотiй лусцi, як робив те iсламський мiнiатюрист, якого посаджено поруч з невiрним, щоб не допустити осквернення священно? особи падишаха джавуром, а всього в темнiй барвi кровi, в ?? страшному палахкотiннi: тонкий шовковий кафтан, оксамитова безрукавка, гострий рiг ковпака - все криваво-червоне, i вiдблиски то? кривавостi лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку, що тримала парчеву хустину, на високий бiлий тюрбан, навiть на ряд золотих гудзикiв на кафтанi. Постать султанова чiтко рiзьбилася на темно-зеленому тлi важких запон, вона стояла мовби осiбно, вiдходячи вiд того тла, вся в кривавостi, хижа й гостра, як iсламський меч, i Сулейман був вельми задоволений художником. Творення портрета султанового належало до урочистих державних актiв, тому в Тронному залi впродовж усього часу, який знадобився венецiанцевi для його роботи, присутнi були Роксолана, новий великий вiзир, безмовний Аяс-паша, члени дивану, вельможi, нiшанджi?, хавашi, чухра? й дiльсiзи. Коли ж художник мав приступати до малювання султаншi, то за його спиною не стовбичив навiть кизляр-ага, тiльки безупинно швендяли ?внухи, то приносячи щось, то виносячи, аж Роксоланi кортiло кишкати на них, як на курей, вiдганяючи, як мух, набридливих i нахабних. Знала, що це марно. ?внухи завжди трiумфують. Обкарнанi жорстоко самi, обкарнують чуже життя немилосердно i невтримно. Мов розумiючи душевний стан, султаншi, художник накреслив на полотнi обрис ?? обличчя. Кiлька ледь помiтних доторкiв вуглиною до туго напнутого полотна - i вже прозирнуло з бiлого поля примхливе личко, наставляючи на всiх зухвало пiдборiддя, обдаровуючи свiт загадковим химерним усмiхом, в якому обiцянка й загроза, хвала й прокляття, i не зна?ш: радiти йому чи боятися його. Цей малюнок став нiби свiдченням яко?сь спiльноти мiж ними. Вiн з'?днував, хоч i не знати чим. Ще не усвiдомлювали вони цього, але вiдчували, що по?дну? цей малюнок назавжди молоду всевладну жiнку i лiтнього художника, з очима, повними уважливостi й прихованого смутку. Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подароване ним пiсля Родосу плаття i мала на собi всi коштовностi. Може, несвiдомо вiдчув, що венецiанець змалював його не у вiдблисках вогнiв слави й перемог, а в тяжкому паланнi кровi, i тепер хотiв вiдомстити художниковi, примусивши його зображувати не живу султаншу, а ?? коштовностi, сяйво дiамантiв, кривавiсть рубiнiв, зелений смуток смарагдiв i рожеву бiлiсть перлiв? Вiн i доньку Мiхрiмах теж звелiв обнизати коштовностями так, що вони геть затьмарювали ?? тендiтне личко. Незмiрне багатство чи безглузда примха загадкового -деспота? Але художник був надто досвiдчений, щоб розгубитися. Генiй, як iстина, дужчий за деспотiв. Художник пробився крiзь тi коштовностi, вiн знайшов за ними Роксоланине обличчя, проник у його та?мницi, викрив у ньому глибоко зата?нi страждання, гiркоту, бiль i показав усе в ?? усмiховi, в рожевому свiтiннi щiк, у трепетаннi прозорих нiздрiв, в упертому пiдборiддi. Прозирали з того маленького лиця жорстока нещаднiсть нинiшностi, сором'язлива нерiшучiсть майбуття, гiркий бiль за навiки втраченим минулим, яке не вернеться нiколи, нiколи i тому таке болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: "Брову намалював художник i завмер..." Так i прийде Роксолана до далеких нащадкiв зi сво?м гiрким усмiхом, але не з картини славетного венецiанця, iснування яко? засвiдчить у сво?х "Житт?писах" лише Базарi, а з гравюри невiдомого художника, який завбачливо зробив ?? з то? картини. Портрет Мiхрiмах загубиться навiки, а портрет Сулеймана опиниться в Будапештськiй нацiональнiй портретнiй галере? пiд iнвентарним номером 438, так нiби султан уже по смертi запрагнув притулку в тiй землi, якiй завдав за життя найбiльше лиха. БАРАБАНИ Султан знов був далеко вiд не? зi сво?ми дикими вояками, розшалiлими кiньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаменами. Грюкiт барабанiв заглушував живi голоси. Грюкiт холодний i мертвий, як залiзо. Ляскуча луна вiд червоних султанських барабанiв стояла над свiтом, вона всотувалася в землю, входила у ?? могутн? тiло, щоб знов i знову виходити гiрким туманом невинно розлито? кровi, червоною iмлою пожеж, снуванням зловiсних тiней убивць i загарбникiв. В людину цей звук не проникав нiколи, людським теж не ставав нiколи - удари зовнi, катування, катування без надi? на порятунок. А барабани, може, ?динi в тому свiтi почувалися щасливими. Безстрашно i бадьоро кидали вони заклики людям i вiкам, не знали старощiв i втоми. Вони гримiли в темрявi i при сонцi, не маючи жалю нi до кого, не маючи страху нi перед ким i самi без страху йдучи на спiткання зi смертю. Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед! Геройством можна перевершити все на свiтi. Ось найвищий приклад не шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже для мене. Бо я тiльки барабан. Бий мене безжально, бий щосили, бий люто! Що дужче мене б'?ш, то бiльше я живу. Те, що мало вмерти, вже вмерло, i я зродився зi смертi тварини, з яко? здерто шкiру, щоб я став духом безстрашностi й звитяги. Провiщаю "чиюсь смерть, безлiч смертей, темний мiй голос не знав жалю, йому чужi вагання, урочисто й зловiсне, понуро й страшно хай луна? мiй голос, гучить i гримить моя душа! Роксоланi хотiлося кричати iз стамбульських пагорбiв у тi далекi далечi, куди знов пiшов султан, цього разу взявши з собою синiв - Мехмеда й Селiма: "Не вiрте барабанам i знаменам! Не слухайте ?хнього мертвого голосу! ?хнiй поклiн" - це кров i пожежi!" Султан пiшов через Едiрне й Скопле аж до узбережжя Адрiатичного моря, щоб налякати Венецiю. Хоч як повiльно розповсюджувалися тодi вiстi, та лиха вiсть про вбивство Лу?джi Грiтi все ж дiйшла нарештi до венецiанського дожа Андреа Грiтi, той негайно вiдкликав iз Стамбула свого художника, не давши тому змоги змалювати султанських синiв, а тепер з почуття помсти Сулеймановi мав намiр при?днатися до Священно? лiги, очолювано? iмператором Карлом, найзапеклiшим ворогом турецького падишаха. Менших синiв Баязида й Джихангiра Роксолана не пустила в похiд. Змiнила вихователя для Баязида - зробила ним Гасан-агу. Може, не без зата?но? думки про те, щоб хоч один ?? сип перейняв щось дороге ?? серцю. Бо помiтила, що прислуха?ться вiн бiльше до ?? пiсень, нiж до султанських барабанiв. Та чи були тi барабани тiльки султанськими? Ще недавно вони похмуро мовчали при появi Роксолани; тодi, кола вознеслася над гаремом i народила Сулеймановi чотирьох синiв, барабани гримiли ?й навстрiч, але барабанщики-дюмбекчi вперто тримали калатушки лиш у лiвiй руцi, так нiби пiдкреслювали несправжнiсть i неповноцiннiсть султаншi. Тепер стала всемогутньою i ?диною, без суперникiв i ворогiв, дюмбекчi й тамбурджi гатили в барабани обома руками, натовпи стамбульськi ревли вiд захвату, забачивши роззолочену карету Роксоланину, запряжену бiлими могутнiми золоторогими волами. То чи? ж нинi барабани - невже тiльки султановi, а не ?? теж? I чи мають прислухатися до тих барабанiв ?? дiти? П'ЯТЕРИЦЯ Самотностi ще не було, вона лиш маячiла на обрiях снiв, ще тiльки загрозливо, по-тигрячому пiдкрадалась : до молодо? жiнки, раз по раз хижо шкiрячись, коли одбирано й Роксолани синiв, щоб передавати ?х наставленим султаном вихователям. Попервах не знала самотностi навiть пiд час затяжливих походiв Сулейманових, не помiчала ?? за клопотами з дiтьми. Та дiти росли, вiдходили вiд не? далi й далi, як вiддаля?ться пагiлля вiд стовбура, i вона знала, що не може запобiгти цьому, як не могла б, скажiмо, зупинити рiст дерев. Бо ж i деревам боляче. Бачила, як у садах Топкапи садiвники-?внухи пiдстригали кущi й дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощiв незграбнi й неповороткi, мов старi велетенськi птахи, клацали безжальним залiзом з байдужим залассям (яке незбагненне зiставлення!), з похмурою радiстю вiд того, що коли й не вбивають життя зовсiм, то бодай вкорочують його до тiльки змога. Чи пiдстригають дерева в райських садах? I чи ? справдi десь рай? Коли пома його, то треба вигадати, iнакше не знесеш тягаря цього проклятого життя. Та коли буде рай, то конче потрiбне й пекло. Для порiвняння. I для сперечання. Бо все на свiтi ма? свою протилежнiсть. Коли ? повелителi, мають бути пiдлеглi. Поряд з володарями повиннi жити злидарi. А вона була i володаркою i злидаркою водночас. Бо ж чим заволодiла неподiльно й упевнено? Хiба що неволею та цими садами над Босфором, оточеними непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджiями. Султан знову був у походi, а вона нудьгувала в садах гарему, в очах у не? залягала тяжка туга бездомностi, жив у них вiдчай людини, кинуто? на безлюдний острiв. Але хто ж мiг зазирнути в тi очi? Покiрливi служебки вловлювали трiпотiння вiй, скинення бровою, посмикування кутикiв уст - все, як колись всемогутньо? Махiдевран, все сталося, як мрiялося колись маленькiй рабинi Хуррем, всi бажання здiйснювалися, навiть найзухвалiшi. А чи стала вона щасливiшою i вiльнiшою? Птахи трiпотiли на гiллi й перелiтали в повiтрi барвистими клаптями, метелики, легкi й нiжнi, як муслiновi хустинки, випущенi з недбалих рук падишахових, тiшили око володарки, червонi мурахи метушилися, нiби султанське вiйсько перед ворожою крiпостю, ящiрки грiлися на сонцi, вигинаючись, мов молодi одалiски,- для не? те все чи для ?внухiв? Бо ж повсюди, хоч куди глянь, ?внухи, ?внухи, ?внухи: лагодять мури, пiдстригають дерева, чистять чешми, посипають пiском дорiжки, зрiзають троянди. Поки дiти були малi, здавалося Роксоланi, що довкола справдi райськi сади, бо ж ?хня краса приносила стiльки втiхи цим нiжним i беззахисним iстотам. Але дiти виростали i, зда?ться, навiть переростали свою матiр, полишали ?? в цих садах, а самi рвалися на простiр, тягнулися до небес, до чужих для не?, але ж рiдних для них османських небес. Чи й справдi небо роздiлене мiж державами, як i земля, i ? небо рiдне, а ? чуже? I кожне ма? сво? сонце, свiй мiсяць, сво? зорi, хмари, дощi, тумани й вiтри? Дiти вiдгороджували ?? вiд минулого назавжди, навiки. I вже нiколи не вернеться вона додому, не зможе проникнути туди навiть ?? незгасна любов до матусi й жаль до вiтця, нiщо, нiщо, лишиться вона розп'ята мiж тугою i вiдча?м, | мiж суттю й виявом, мiж вiчнiстю й щоденнiстю. Коли безпомiчною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в собi безмежнi запаси мужностi, але не володiла силою. Тепер мала силу, але мужнiсть вiдiбрано дiтьми. Дрижала за них майже по-звiрячому, затуляла собою, сво?м майбутнiм, сво?м життям, пожертвувала для них душу, помiняла богiв - одного вiддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити сво?м (чи ж зробила й чи зробить?) - i все заради дiтей. Дiти народжувалися, i перше, що бачили,- це небо i море. Земля приходила до них згодом, i була вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкра?? А якi ж дiти! Сини гiнкi, мов кипариси, Мiхрiмах у дванадцять рокiв уже така заввишки, як ?? мати, найстарший Мехмед - майже султан, перейняв од свого 'батька всю маестатич-нiсть, всю владчiсть, закам'янiння й забронзовiння, так нiби вже з колиски готувався до влади. До влади чи до смертi? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманiв син ще вiд тi?? хижо? черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза понищення. Султаном ста? найстарший, а всi молодшi... Вiд жорстокого закону Фатiха не було рятунку. Може, й дiти вiдчували це вже мало не вiд колиски i дитинство ?хн? кiнчалося в поко? матерi ?хньо?, бо щойно переходили до сво?х вихователiв, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестiв, поважно? ходи й слiв, зарозумiлостi й пихи. Не знали справжнього дитинства, дитячих iгор, друзiв. Не могли погратися в ховачка - гйоз юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла - узун ешек, не знали жартiвливих примовлянь "калач-малач", "кiшмiш-мiшмiш", "чатал-матал". Всi довкола них були тiльки пiдданими й слугами, тому малий Селiм нiяк не мiг повiрити, що в нього, як i в звичайного простого хлопця, десять пальцiв на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсi-ефендi наймав за одну акча бiдних хлопчикiв, щоб султанський син бив ?х, розвиваючи в собi силу, мужнiсть i ненависть до ворога. Для матерi всi вони були неоднаковi, як i роки ?хнiх народжень. У Мехмеда пiсля народження на лобику висiялося волосся - прикмети вказували, що буде з норовом, як кiнь, i чiплятиметься i до людей. У Селiма були жовтуватi очi - мав бути хитрий, як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на велике 1 майбуття хлопчика. Джихангiр народився великоголовим, що вказувало на розум. Мiхрiмах смiялася ввi снi - видно, бачила | себе в раю, а Баязид ночами плакав, може, бачачи когось iз близьких у пеклi. П'ятеро дiтей. Шостого Абдаллаха прибрали вищi сили одразу пiсля народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике число "п'ять": Мехмед, Селiм, Баязид, Джихангiр, Мiхрiмах. П'ятеро дiтей, як п'ять сил, що спрямовують людське життя: володар i народ - себто влада й покора; отець i син - тобто батьки й дiти; муж i жона, тобто чоловiк i жiнка; старшi i молодшi брати, тобто поколiння людськi; нарештi - друзi, себто люди як такi. В числi "п'ять" найповнiше втiлена iдея цiльностi, як вищого вияву рiзнорiдностi. Все розпада?ться на частини, та над ним - злиття рiк i морiв - людське життя ?дине i неповторне. Але бачила вона, що дiти ?? ростуть без друзiв, i нiчого не могла вдiяти. Помiчала, що нема? мiж ними братсько? любовi, а тiльки суперництво й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька, i не могла тому запобiгти. Бо хiба й сама не жила в цьому непевному свiтi, де все було примарне, загадкове й загрозливе: пишнi урочистостi, впертi молiння, розкiш, золото, коран, крики муедзинiв, грюкiт гармат, яничарський лемент, страхи, брязкiт ланцюгiв, ревiння звiрiв, пошепти, метушнява й тупотнява ?внухiв, загадковi слова, пiдслухи, наклепи, зата?на ворожнеча, зрадливiсть i насильство, насильство. Чи не тому у великого Наво? перша поема з його "П'ятерицi" зветься "Сум'яття праведних" i ? там слова: "О ти, чию руку змiцню? влада, адже путь твоя веде до насильства, насильство тво? над людьми не поменшу?ться, але ти твориш його й над собою самим". Як це гiрко i як справедливо. П'ять, десять, п'ятнадцять рокiв життя в гаремi. Змагалася за себе, тодi думала тiльки про маленьких дiточок сво?х, днi й ночi з'?далися безсонням i клопотами, час ?? знищувався без остачi, тепер нарештi могла озирнутися, розпростатися, зiтхнути вiльнiше, подумати про майбуття сво? й сво?х дiтей, знову мала час для досконалення свого розуму, час для книг, може, й для величi. Мала час? Здивуванню ?? не було меж, коли виявила, що тепер часу ще менше, нiж тодi, коли клопоталася з малими дiтьми. Тодi подi? наглили, вiтри пiдганяли, якiсь незримi сили штовхали вперед i вперед, i мовби самi дияволи пiдхльостували тебе, заповзявшись або ж покiнчити з тобою, або стати свiдками твого вознесiння над душами ницими й нiкчемними. Мабуть, час ма? здатнiсть ущiльнюватися в найнапруженiшi перiоди твого життя, коли ж наста? розслаблення, тодi та невидима пружина (а може, рука бога-тiльки ж якого бога!), яка з розумною жорстокiстю стискувала все: i час, i подi?, i життя довкола, теж розслаблю?ться, i вже не дмуть вiтри, не наглять подi?, вгамовуються навiть дияволи неспокою, наста? тиша, лiнива розманiженiсть, нiкчемнiсть, мало не вмирання. А тому для справжньо? людини порятунок тiльки в напруженнi, у вiчному невдоволеннi досягнутим i зробленим. П'ятнадцять рокiв оддала сво?м дiтям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх i непевнiсть супроводжували народження кожного з них, страх i непевнiсть i далi нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався ?хнiй старший брат вiд черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою. В степи брестиму, як голубка густиму. Ой горе тiй чайцi, ча?чцi-небозi, що вивела ча?няток при битiй дорозi... Султан не виявляв сво?? волi. Тримав усiх сво?х синiв у столицi, не посилав нiкого в провiнцi? на самостiйне управлiння, не називав свого спадко?мця, хоч вiд нього ждали цього вирiшення щодня й щогодини. Ждала валiде, ждав великий муфтiй, ждали яничари, ждали вiзири, ждала вся iмперiя i передовсiм ждали двi жони: колишня улюблениця Махiдевран, зiпхнута в невiдомiсть i пониження, i нинiшня володарка Хасекi, яка заволодiла серцем Сулеймана, але виразно бачила сво? цiлковите безсилля перед жорстокою долею. Що принесе доля ?? дiтям? Перед смертю валiде вирвала в Сулеймана обiцянку послати свого старшого сина в Манiсу, в ту саму провiнцiю Сарухан, куди колись послав його самого султан Селiм, що був хоч i жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. Манiса вiдтодi стала першим схiдцем до трону для майбутнього падишаха. Провiнцiя Сарухан не пiдлягала анатолiйському беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки сяде в нiй майбутнiй наступник найвищо? влад ??. Сулейман пообiцяв матерi послати Мустафу в Манiсу, але не встиг виконати свою обiцянку, валiде вмерла, Мустафа сидiв у Стамбулi, Роксолана молила всiх богiв, щоб султан змiсив сво? рiшення, та втрутився великий муфтiй Ксмаль-паша-задо, який теж був при смертi, вiн домiгся, що султан заприсягнувся на коранi виконати свою обiтницю перед покiйною матiр'ю. I сталося: Мустафа зi сво?ми яничарами, з невеличким гаремом, з матiр'ю, яка вже, мабуть, смакувала в душi, як стане вона колись всемогутньою валiде, урочисто ви?хав iз Стамбула, щоб сiсти в Манiсi, звiдки батько його вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звiдки прийшли Османи, туди посилають сво?х спадко?мцiв, щоб знов приходили тiльки звiдти. Сорок тисяч дукатiв рiчного прибутку, самостiйнiсть i сподiвання на престол - ось що вивозив iз Стамбула Мустафа, розкiшний i пихатий, як його мати, довгоши?й i поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за життя валiде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це i чи й пережила б, попри всю ?? твердiсть. Але тепер над Сулейманом не тяжiла незбагненна влада султансько? матерi, був вiльний у вчинках, мiг дозволити собi все, що може дозволити можновладець, то ж i повiв вiн свою Хуррем Хасекi до стамбульського кадiя в Айя-Софiю i урочисто проголосив ?? сво?ю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже водночас з Мустафою було послано султанським намiсником в Едiрне, що не могло, ясна рiч, дорiвнюватися самостiйному правлiнню в Манiсi, та водночас i по позбавляло Мехмеда великих надiй, надто що султан так i не назвав досi свого наступника. Чи вичiкував, який з синiв виявиться спритнiшим i смiливiшим? Бо ж тiльки такi пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбiльшi ?? страхи й терзання тiльки починаються. Могла б заспоко?тися хiба що тодi, коли б ?? первiсток, ?? улюбленець, ?? Мемiш, який принiс колись ?й визволення з рабства, спокiйно сiв у Манiсi замiсть Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усi?ю iмперi?ю, але ж однаково в сподiваннi найвищого, бо тiльки з того далекого й загадкового города, в якому нiколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манiсi тим часом сидiв Мустафа, а щоб усунути його, потрiбна цiла вiчнiсть, бо в цiй величезнiй державi все робилося всупереч здоровому глузду: Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навiть злочинним, сповнювалося негайно. П'ятеро дiтей привела вона Сулеймановi. П'ятериця. Мов п'ять зовнiшнiх чуттiв людських: зiр, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттiв душевних: радiсть, гнiв, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевiрка. А чи буде щастя для ?? дiтей? I чи стала б щасливiшою, коли б народила султановi десять або й п'ятнадцять дiтей - по дитинi щороку? Он, розповiдають, у Адiльджовазi одна курдка одразу народила сорок дiтей - двадцять хлопчикiв i двадцять дiвчаток, султан навiть звелiв занести цю вигадану подiю в лiтопис свого царства. Та коли б навiть таке могло бути правдою, то хiба щастя залежить вiд кiлькостi? Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк то? вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном i на якiй не виявилося мiсця для двох. Лише тепер спiзнала Роксолана, що таке справжнiй розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочi. Поки була маленькою рабинею в гаремi, ?й могли й спiвчувати, тепер - хiба що ненавидiти. Досягнувши найвищо? влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землi - дати продовження сво?му роду. Все iнше - су?та й вигадки. А вона тiльки й досягнула, що поставила сво?х дiтей Пiд смертельну загрозу, i що вище пiдiймалася, то бiльшою була загроза для ?? дiтей, бо на тих висотах лишалася тiльки влада, а влада не зна? жалю. Справжнього жаху зазнала Роксолана, довiдавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в походi. У Балонi на березi моря, куди прийшов султан iз сво?м вiйськом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависно? Хатiджi Лютфi-пашу!), вночi до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотiв убити султана в його шатрi. Гайдука видав трiск сухо? галузки, на яку необачно наступив. Серба посiкли яничари, султан уцiлiв, уцiлiла й Роксолана з сво?ми дiтьми, бо ж iнакше Мустафа першим прискочив би з Манiси до Стамбула, сiв би на трон, i тодi - закон Фатiха й помста розсатанiло? черкешенки i ?? торжество. А яка жiнка знесе торжество суперницi? Вже лiпше смерть! Мерщiй написала Сулеiiмановi розпачливу газель, яку хотiла б послати вже й не з гонцем, а з перелiтними птахами, як Меджнун до сво?? кохано? Лейли: Уже й не вiрю, що ти вернешся колись. Рятунку! Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твiй? Рятунку! Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я Не тiльки простiр, а й безжальнiсть душ. Рятунку! Нiмi свiти в мiй сон тривожний рвуться, I я, прокинувшись, розпачливо кричу: "Рятунку!" Нiхто, крiм вранiшнього вiтру, вже не стукне В мо? забутi дверi, я стогну: "Рятунку!" Коли ж вiддасть менi тебе вiйна ревнива, Прекрасного, неначе свiтло й тiнь? Рятунку! Терплячою хiба що стати, нiби камiнь Або кора старих дерев? Рятунку! Несила Хасекi чекати довше, В розпуцi кличучи тебе, султане мiй,- Рятунку! Страх не за себе, а за дiтей сво?х водив ?? рукою, коли вночi складала цю газель для султана. Любила чи ненавидiла того чоловiка - не знала й сама, але молила всiх богiв, щоб дарували йому життя, щоб був вiн живий,i не так для не?, як для ?? дiтей. Iстинно: "Зпайте, що вашi багатства i вашi дiти - випробування". СТОВПИ Будiвлi тримаються на стовпах, царства - па вiрних людях. В Османiв нiхто не знав, ким буде, яка висока (або й нiкчемна) доля його жде,- i в цьому була вся принаднiсть життя, його вiдкритiсть i приступнiсть. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожного - необмеженi можливостi, кожен мiг дiйти навiть до звання великого вiзира, аби лиш зумiв першим крикнути "Аллах великий!", першим змахнути шаблею i опинитися на мурi ворожо? фортецi. Надiя i вiдчай, насолода успiху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду i дикий шал пристрастей, тверезий розум i химернi примхи долi - все це, здавалося, було незнане й .чуже османцям, якi жили тiльки вiйною, не вiдаючи нiяких вiдхилень, жодного кроку за ?? межi, так нiби мали шори вже й не на очах, а в свiдомостi. Про вiйну згадували, жили нею, наповнювала вона все ?хн? iснування, ?хнi думи, розмови, спогади, сни i безсоння. Знали, що для вiйни найперше потрiбна нестримнiсть, вiдчайдушна, божевiльна хоробрiсть, i щоразу виказували ?? з такою несамовитiстю, що могло видатися, нiби це вже й не людська мужнiсть, а звiряче безрозсудство. Але знали, що завжди над ними сто?ть султан i все бачить i гiдно винагородить хоробрiсть, поставивши заслуженiших на мiсце лiнивих, бо всiх можна замiнити, крiм самого себе. До влади пробиралися не вмiлi й досвiдченi i навiть не багатi, а смiливi, спритнi й нахабнi. Пiсля Iбрагiма великим вiзиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловiка, який не мiг стулити двох слiв, зате в битвах був завжди перший, пайголоснiше вигукував "Аллах великий!", а шаблею мiг перерубати навпiл коня з вершником на ньому i найтовщу пухову перину. Цей чоловiк складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося вiд того, що Аяс-паша носив широчезнi шаровари, в яких геть потопали його коротенькi нiжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубi Аяса-пашi було стiльки звiрячо? сили, що вiн розтрачував ?? навсiбiч з невтомнiстю просто лиховiсною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в диванi мiг засiдати мiсяцями, так нiби не ?в, не спав, гарем мав найбiльший в iмперi? i дiтей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим вiзиром, вiн попросився па прийом до султаншi, i вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на бiлих килимах, всадовила великого вiзира навпроти себе, звелiла принести навiть вина. Сiвши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути. Вона сказала Аясу-пашi щось ласкаве, попросила його говорити спокiйнiше, але вiн забелькотiв ще нерозбiрливiше, i тодi султанша звелiла служебкам принести письмове приладдя для великого вiзира. Хай вiн напише все, що хотiв сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величнiстю падишахом, хай продовжить аллах його тiнь на землi. Арбанас вхопив перо i, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папiр, став карлякати так само швидко, як говорив, i коли простягнув аркуш султаншi, то вона не побачила там нiяких лiтер i нiякого письма, а тiльки звивистi гадючки, якi повзли навкiс по аркушевi, чiплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч вiдкусити хвоста. - Гаразд,усмiхнулася Роксолана до збаранiлого Аяса-пашi,- ми прочита?мо це з його величнiстю. Як сказано: "Аллах да? знати чоловiковi через тростину для писання те, чого вiн не знав". Коли розповiдала Сулеймановi про великого вiзира й показала його марлякання, султан сказав: - Я знаю про нього все. Може, такий чоловiк саме й потрiбний для царства. Вiн справдi дурень, зате вiрний i непiдкупний. А сказати тобi хотiв, що саме вiн з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Iбрагiма, викривши його пiдле нутро. - Хiба то не ви, мiй повелителю, без будь-чи?? помочi вчасно розкрили злочиннi замiри Iбрагiма? - На мене найшло заслiплення. Але менi вiдкрили очi. - Ви просто занадто довго терпiли поряд з сво?ю справедливою i свiтлою особою цього темного чоловiка, що нагадував фракiйського царя Дiомеда, який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не ма? нiяких особливих заслуг. Хiба можна в державi, де повно розумних людей, допускати, щоб великими вiзирами ставали або негiдники або дурнi? - А як знайти розумних, як? - понуро поспитав султан. Старого Касима-пашу султан нарештi вiдпустив на вiдпочинок, а другим вiзиром взяв румелiйського беглербега Лютфi-пашу, якого одружив з сестрою Хатiджею, щоб не дати ?й сумувати за Iбрагiмом. Лютфi-паша, в противагу Аясу-пашi, був чоловiк обiзнаний, во?н i дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так i в пороках, любив хлопчикiв, ненавидiв жiнок, коли згодом став великим вiзиром (Аяс-паша вмер од мору), велiв виловлювати в Стамбулi зрадливих жiнок i вирiзати ?м бритвою такi частини тiла, що соромно й казати. Хатiджа назвала чоловiка безстидником, вiн побив ??, султан довiдався про все те, i Лютфi-пашу голим посаджено на вiслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато лiт проведе вiн у засланнi в приморському мiстi Дiмотицi й напише там Османську iсторiю i "Асаф-наме" - книгу про посаду великого вiзира. Мiсце Лютфi-пашi займе ?внух Сулейман-паша, якого султан прикличе з ?гипту. Сулейман-паша на той час мав уже вiсiмдесят рокiв, був малий на зрiст, але велико? хоробростi й ще бiльшо? грубостi. Був такий товстий, що не мiг сам пiдвестися з постелi, i його знiмали четверо слуг. Сулейман-паша був лютий, як усi ?внухи, з його появою в диванi там завирувало й заклекотiло, мов у казанi з чорбою, ?внух обгризався з усiма вiзирами, мало не гримав i на самого султана. Сулейман загадково усмiхався, слухаючи колотнечу в диванi. Доповнював сво?ми вiзирами себе у всьому, чого був позбавлений вiд природи. Вважав, що надiлений тiльки всiм високим, а позбавлений - низького. Був головою царства, яка завжди в небесах i в хмарах. Вiзири ж мали бути ногами, якi глибоко вгрузають в бруд щоденностi. Вже спробував пiднести одного з них до сво?? висоти. А що з того вийшло? Iбрагiм замахнувся на найвищу владу - i його довелося усунути. З Iбрагiмом боялися сперечатись, тому всi справи вирiшувалися iнодi з зайвою поквапливiстю, вiд чого поволi зникав необхiдний спокiй у державi й над усiм нависала якась незбагненна загроза. Iбрагiм набрався нахабства говорити й писати: "Я сказав", "Я вирiшив", "Я вважаю",- тодi як таке право мав тiльки султан, бо ж лише вiн надiлений особистiстю, всi iншi - безликий натовп, пiдлеглi, пiдданi, раби. Нiхто не ма? права казати: "Моя думка", "Я вимагаю", "Я прошу", "Менi потрiбно". Треба казати тiльки: "? думка", "Ми просимо", "Потрiбно". Лише тодi людина може бути спокiйною, бо ?? нiхто не звинуватить на випадок невдачi. Виннi будуть усi, отже, нiхто. Також нiколи не треба квапитися з рiшеннями, i що бiльше гризуться в диванi вiзири, то лiпше для iмперi?, бо все ма?, зрештою, залежати вiд султана. Рiшучiсть потрiбна лише при штурмi ворожих крiпостей i могильникам, якi мають точно знати, де копати вашi могили, бо й у могильникiв i в тих, хто пролива? кров, ?диний покровитель - Ка?н, що, як вiдомо, без вагань убив рiдного брата, приревнувавши його до сво?? дiвчини. З життя була усунена будь-яка можливiсть особистого iснування. Iмперiя - мов Топкапи, i Топкапи - мов iмперiя, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навiть саму думку про приватне життя пiдданих. Нiхто не належав собi нi в постелi, нi в могилi. Султанський диван не становив винятку, бо ж вiзири були пiднятi лише над простим народом, а не вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха, мертвим деревом i мертвим каменем, та й усе. Лiнощi, дурiсть i страх наповнювали душi вiзирiв, i вони трепетали перед султаном. Але ж мiг султан узяти собi й розумного помiчника, щоб ще бiльше налякати дурнiв? Нiхто ще про те не знав. РУ?НИ Сулейман знов перемiрював простори з сво?м велетенським вiйськом, наповнював надра небес грюкотом барабанiв, слави i влади, страхiтливою величчю сво?ю жбурляв прах жаху в очi ворогам i самому Марсу. Вiн брав простори, як жiнку, вiн гвалтував ?х, весь свiт довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жiнки не становили винятку. "Дай нам од наших жон i нащадкiв прохолоду очей". Мала Хуррем була така сильна особистiсть, що вiн мимоволi вимушений був визнати iснування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити. Пiсля першо? ночi з малою рабинею спробував не думати про не?, забути, але з жахом, а тодi з солодким вдоволенням переконався в марнотi сво?х зусиль, пронiсши голос дивно? дiвчини по безмежних просторах слов'янських земель, якi вiднинi мали стати османськими. Тепер уже не був ?диний i самотнiй на цьому свiтi, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань i надiй. Була ще людина - це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тодi настала якась розслабленiсть i навiть розчуленiсть, так нiби вiднинi вiн теж належав не до захмарних небожителiв, а до звичайних людей. Люди ще не народжуються справжнiми людьми, ними вони можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вда?ться далеко не всiм. Якби Сулеймановi хтось сказав, що ця жiнка змiнила його бодай у дрiбницях, султан би тiльки похмуро всмiхнувся. Змiнювати свiт i людей мiг тiльки вiн, сам уперто триваючи в сво?й високiй неприступностi. В його кровi жив голос сельджукiв, споконвiчних кочовикiв, якi перемiряли з сво?ми отарами й табунами пiвсвiту, i той голос кровi гнав його далi й далi, i вiн не мiг усидiти навiть у сво?й велетенськiй столицi, в сво?му розкiшному палацi, коло жiнки, яка стала найдорожчою iстотою на свiтi, бо внесла в його життя те, чого вiн сам не мав,- серце, душу, пристрасть i навiть - страшно й дивно мовити - любов. Вiн, що знав тiльки силу, спiзнав теплу глибину любовi, i не того тваринного почуття, що замика?ться в темних океанах плотi, а невловимого й незримого, нiби зiтканого з небесних золотих нитей, якi навiки прив'язали його до цi?? загадково? жiнки, до ?? голосу, до ?? очей, до ?? рубiнового усмiху. Коли пiсля замаху на його життя одержав вiд Хуррем сповнену розтривоженостi газель, склав ?й у вiдповiдь свою газель, яка починалася словами: "Нехай рубiн твiй од всiх лих мене ряту?". Мав на гадцi не той рубiн, що носив на сво?му тюрбанi, а рубiн ?? безсмертного усмiху. Вiрив, що житиме, поки живе на ?? устах той загадковий усмiх. Ще писав сво?й султаншi: "Не дочекаюся, щоб побачити тебе, прекрасну, як божа мудрiсть". Але сам був тим часом далеко i повернувся з вiйськом, так нiчого й не завоювавши, вже пiзньо? осенi, щоб одразу ж заповiсти новий похiд проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навiщо? Знов лелеки в болотах i вiйсько на дорогах? Що бiльше загарбував султан земель, то бiльше виснажував державу, бо вiйна завжди кошту? дорожче, нiж сподiвана здобич вiд не?. Його слух повнився лихими вiстями, яким не було нi лiку, нi кiнця: то засуха, то зливи, то чума, то недорiд, то падiж скоту, то хтось убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до всього того дiло султановi, над яким - цiла держава! I вiн знов i знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усiх ймовiрних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну втiху, бо розлуки були мов гiркий дим од опiю, вони баламутили, одурманювали i щоразу обiцяли незбагненну солодкiсть зустрiчi, коли Хуррем iшла до нього, граючи сво?м рубiновим усмiхом, а пiд тонким шовком ?? сорочки круглилися груди, мов дво? великих теплих голубiв. Ось так починався колись свiт, i так починатиметься вiн вiчно! Роксолана знала, що султан знов i знов iтиме в походи, бо не належав сам собi, а тiльки якiйсь темнiй i дикiй силi, яка звалася османською державою, але щоб так швидко вирушав iз столицi, щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими були тут усi газелi, складенi найбiльшими поетами, тому заспiвала султановi, коли вночi лишилися самi, сво?? пiснi, хай розумi? чи не розумi?, зате почу?: "Привикайте, чорнi очi, самi ночувати: нема ж мого миленького, нi з ким розмовляти. Нема ж мого миленького, рожевого цвiту, ой нема з ким розмовляти до бiлого свiту". Чомусь вiн вважав, що спiв ?? зостався десь позаду, в тих перших ?хнiх ночах, до яких тепер не мiг пробитися навiть спогадом. А вона несподiвано вiдродилася так само юною, як тодi, коли спiвала йому й приспiвувала, обплiтала його поглядами, словами, обiцянками, крутiйством, нiжнiстю, зiтханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти не?. Маленькi жiнки нiби й не старiють, час i стихi? ?х обминають. Маленька пiщинка завжди залиша?ться пiщинкою, тодi як навiть могутнi гори руйнуються пiд дi?ю стихiй, i що вищi вони, то тяжчi й страхiтливiшi руйнування на ?хньому велетенському тiлi. - Ти, як грiх, що нiколи не ма? вiку,- шенотiв ?й Сулейман. - За грiхи доводиться розплачуватися,- так само пошепки вiдповiла йому Роксолана. - Я готовий заплатити найвищу цiну. Я кину тобi до нiг весь свiт. Вона промовчала. Що ?й свiт, що ?й рай i пекло? Була для себе цiлим свiтом, рай i пекло носила в сво?й душi. Народилася доброю, тепер ?? хотiли зробити злою. Кров цього чоловiка падала на не? i на ?? дiтей, i не було рятунку. Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв ??. Незбагненна жiнка - зiткана зi спiвiв i стогонiв. - Що тобi? Ти недужа? Чому не сказала? - У мене зранена душа. - Назви менi винних. Вони будуть негайно покарани. - А коли винних нема? - Такого не може бути. - Менi страшно за сво?х дiтей. - Поки я живий, вони всi будуть щасливi. - Я молитиму аллаха, щоб ви жили вiчно, мiй повелителю. - Але тiльки разом з тобою. - А ви знов пiдете в похiд. I там, де рiс хлiб, здiйматиметься лиш пил вiд султанських вiйськ. - Щедрi плоди й хоробрi во?ни не народжуються в тiй самiй землi. - Мала втiха. Менi страшно жити серед ру?н, ваша величнiсть. - Серед ру?н? Моя Хасекi! Ти живеш у найпишнiшiй столицi свiту! Найбiльший зодчий усiх часiв Коджа Сiнан споруджу? джамi?, що перевершують усе знане, буду? медресе, якi змагаються сво?ми склепiннями з небесною банею, ставить мiнарети, стрункi, як божа мисль. А нашi чаршi?, пашi палаци, нашi мости - де ще в свiтi ? щось подiбне? - Але й ру?н таких, як тут, мабуть, нема? нiде в свiтi. Без вас менi було тоскно й тяжко, я часто ви?здила за мури Топ-капи i дивилася на Стамбул. I що ж я там бачила найчастiше? - - Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гiднiсть? Вона тихо засмiялася. Аби ж то! Яка то дрiбниця - образа гiдностi чи ма?стату. А коли iнше? Коли перед тво?ми очима порушу?ться та?мнича рiвновага мiж духом i матерiальними масами, сили природи визволяються i в нестримних буйнощах сво?х хоронять усi марнi зусилля людськi? Природа нiби мститься за насильство духу, який закував ?? в сво? форми краси й доцiльностi,- i ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прiрва бездонна. Так, вона бачила все: i мечетi, й медресе, i фонтани та акведуки, палаци й античнi мури. Але бачила водночас i бездомних, якi туляться попiд мурами, i здавалося ?й, що й сама вона живе на ру?нах, бо ма? зруйновану душу. - Хто насмiлився зробити це? - знов не витерпiв султан, хоч уже й розумiв усю безглуздiсть сво?х запитань. Чом би мала вона йому вiдповiдати? Говорила про сво?, не дбаючи, слуха? ?? Сулейман чи нi, мовби говорила до само? себе, прислухаючись до власних слiв, може, й не згоджуючись з ними. Безглузда випадковiсть ру?н i всього ?? життя. Тiльки творення - людська рiч, руйнування - це злi сили дияволiчнi. Одне позноситься ввись, друге тяжi? донизу i неминуче веде до приниження духу. Свiт уже нiколи не зацвiте бiльше в ру?нах - там тiльки диявольськi гримаси ув'язнених демонiв природи, царство духiв, нетривке, безплотне, без м'яких покровiв краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, ру?ни потрiбнi для гострiшого вiдчуття сили i безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке буття ма? занепасти, щоб стати доступним тим силам, якi здатнi його вiдродити. I, власне, вся принаднiсть життя зосереджена в тiй митi вiдчаю i болю, пiсля яко? ма? настати нове народження. Тому, може, вiчний мир тiльки в ру?нах, i ?хня спокiйна цiльнiсть змирила ?? з рабським становищем... Вiн знов не стерпiв i майже грубо нагадав ?й, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша. - Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Iбрагiмових? Чи садiв гарему, пiдстрижених ?внухами ще з бiльшою жорстокiстю, нiж вони самi були покалiченi життям? Менi зда?ться,що щастя людини - тiльки в ?? дитинствi. Повернутися ! туди бодай кра?чком душi - i вже був би найщасливiший на свiтi. ? ' - На жаль, це неможливо,- глухо промовив Сулейман.- Нiхто цього не зможе зробити, i що вище сто?ть людина, то менше в не? тако? змоги. - Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами, пiсля яких прокида?шся в холодi й страховi, i в душi якiсь трепети. Ваша величнiсть, помочiть менi, порятуйте мене! Вiн тяжко й незграбно зворухнувся коло не? на широкому ложi, погладив ?? волосся, гладив довго й нiжно, аж диво брало, де стiльки нiжностi могло взятися в цього похмурого чоловiка. Не пам'ятала, щоб бодай один раз погладив голову комусь з синiв. Коли вмерла валiде, не пiшов востанн? поглянути на матiр, закрити ?й очi, поцiлувати в чоло, звелiв поховати з належною урочистiстю - i все. Роксолана тодi вжахнулася. Невже вона могла любити цього нелюда? Держава, закон, вiйна. А життя? Чи берiг усю нiжнiсть тiльки для сво?? Хасекi?Грiх було б не скористатися з цього, надто що й не для себе, а для добра сво?? землi. - Ваша величнiсть, я хотiла б попросити вас. - Нема? нiчого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до пас. - Коли пiдете на Молдавiю, вiзьмiть з собою малого Ваязида. - Я готовий узяти всiх сво?х синiв, щоб вони вчилися велико? справи вiйни. - Нi, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, i дозвольте ?м обом по?хати i побувати в мо?му рiдному Рогатинi. - В Рогатинi? А що це таке? - Ваша величнiсть! Це мiсто, де я народилася. - Ти досi його не забула? - Як можна забути? В мене рветься душа вiд самого тiльки цього слова. Але я султанша i не можу нiкуди ви?хати з цi?? землi. Хай по?де мiй син. Ви дасте йому супровiд для захисту. Там зовсiм недалеко вiд Сучави. Два чи три кiннi переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, i потоки течуть чистi, як благословення, i лiси шумлять, як небеснi вiтри. Коли б могла, то спала б, як тi лiси, i жила б, як тi лiси. Хай наш син побачить ту землю, ваша величнiсть. Вiн хотiв спитати, чому саме Баязид, а не найстарший ?хнiй син Мехмед або не Селiм, найжвавiший з усiх дiтей, але вирiшив, що це нижче султансько? гiдностi. Сказав тiльки: "Я подумаю над цим" - i жадiбно вдихнув запах ?? тiла. Це тiло осявало темний круг його життя, i хоч вiн щоразу вперто втiкав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до не? знов i знов, зазнаючи дедалi бiльшого щастя спiткання й пiзнання, окрiм того, вiдстань мiж ними давала змогу для високих насолод духу, а тут уже не було духу - сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка, як смерть. Падала в його чiпкi, пожадливi обiйми нага, як плiд у сонних садах, вiддавала тiло майже без жалю, а душу ховала, як правду вiд тиранiв. Справжня правда нiколи до кiнця не бува? висловлена мiж людьми, надто мiж чоловiком i жiнкою. Чи хотiла б вона стати чоловiком? Нiколи й нiзащо! Може, справдi зазнавала понижень вiд цього чоловiка, випрошуючи в нього все в постелi i тiльки в постелi (те, що вдень трудне, вночi ста? легке), зате вiдчувала перевагу над похмурим чоловiчим свiтом, який не зна? щастя нiжностi, якому чуже доброчинство терплячостi. Чомусь думала, що жiнки розпромiнюють свiтло, а чоловiки тiльки поглинають його, вони темнi самi, й темрява пану? довкола них, i жiнки осявають ?х, нiби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого султана i чи справдi була теж великою султаншею, а чи зiтканою з болючих снiв маленькою дiвчинкою, яка оплаку? свою матусю, простяга? в безнадi? руки до свого дитинства i не може дiткнутися?! Саме тiльки слово "Рогатин" терза? серце. Як колись проклинала порання коло свиней, науку у вiкарiя Скарбського, п'янi вихвалки отця Лiсовського, а тепер усе це згадувалося мов утрачений рай Свiт нагадував перерiзане яблуко: випуклий, об'?мний тiльки згодного боку, а з другого - неiснуючий. I хоч султан ходив iз сво?м жахливим вiйськом i на той другий бiк, але ?й здавалося, нiби провалю?ться щоразу в небуття. Бо життя iснувало лиш там, де колись була вона, звiдки прикипiла сюди. Там життя, пам'ять, майбуття, туди летiла душа. Ой пиймо ми мед-горiлку, а ви, гуси,- воду, плиньте, плиньте, бiлi гуси, до мойого роду.Ой не кажiть, бiлi гуси, що я тут зли-дую, ой не кажiть, бiлi гуси, що я розкошую! Або пошлю бiлу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи, бiла утко, до родини хутко! Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива утко, що я тут паную!" Чи й малого свого сина посилала в рiдну землю, щоб сказав там, як розкошу? його мати? Хiба вона знала? Для тринадцятилiтнього Баязида то видавалося безжурною прогулянкою обiч великого золотосяйного батька-султана. Гасан-агу нiхто не питав про його почуття, вiн мав виконати велiння султана й султаншi, по?хати й вернутися i привезти неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана не смiла навiть заплакати за сином чи за сво?м дитинством, бо судилася ?й тiльки урочиста поважнiсть, приречена була на скам'янiлiсть i ма?статичнiсть i тим платити за сво? так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже твердо знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя на землi так само постiйна, як кiлькiсть повiтря або води. Коли тобi дiсталося бiльше, так i знай: когось обдiлено, скривджено, обкарнано й покарано. - Хай буде над тобою благословення аллаха,- прошепотiла Роксолана, прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався вiд матерi, бо вже вiдчував себе не дитиною, а во?ном, мужчиною, може, й майбутнiм султаном. Вона тiльки зiтхнула. Який дивний свiт! В ньому можливий навiть аллах. Султан пiшов iз сво?м залiзним вiйськом, з сво?ми дикими кiньми, слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку Молдавiю, щоб покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем i який ще недавно вдавав вiрного васала, щороку посилаючи в Стамбул десять тисяч дукатiв податку i дарунки золотом, хутрами, кiньми й соколами. За вiрнiсть Сулейман двiчi винагороджував Рареша тугами - бунчуками з кiнського хвоста, якi давалися тiльки беглербегам. I ось - зрада. Маленька Молдавiя насмiлилася повстати проти могутньо? iмперi?. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Лу?джi Грiтi, чим розсварив Сулеймана з Венецi?ю, тепер уклав та?мну угоду з австрiйським королем Фердiпандом, вiв перемови навiть з далекою Москвою, шукаючи пiдтримки й опертя на випадок вiйни з Османами. Хоч Рареш був тiльки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавi?, якого колись боялися всi вороги, народ любив Петра, i па його заклик з усiх усюд збиралися всi, хто мiг носити будь-яку зброю (здебiльшого, щоправда, саморобну), пiд державний прапор цi?? гордо? землi: на полотнищi голова зубра й зiрка з одного ,боку i хрест - з другого. Захистити три святинi, проголошенi що Стефаном Великим,- хрест, батькiвщину i прапор. Хотинський пиркелаб привiв свiй лiпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гiр спустилися лiсоруби з сво?ми сокирами на довгих держаках, дрiбнi дворяни i знатнi бояри виступали з добре озбро?ними власними дружинами, а до всього додавалося цiле море селянського вiйська, що налiчувало понад двадцять тисяч, i особиста гвардiя господаря - найманцi, боярськi сини i пажi,- всi верхи, в кольчугах, з дорогою збро?ю, в бархатних кафтанах iз срiбними гудзами, в капелюхах з дорогим пiр'ям. В Буджацьких степах вiдбулася коротка й кривава битва. З грiзним криком "Убий! Убий!", мов древнi римляни, що, йдучи в атаку, кричали "Ферi! Ферi!", кинулися молдавани на залiзну стiну султанського вiйська, але надто нерiвнi були сили, i мужнiсть розбилася об численнiсть, бо Сулейман привiв триста тисяч спахi?в, так що на кожного молдавського во?на припадало мало не по сотнi нападникiв. Лишивши казну спустошеною, вiйсько розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти в Ердель, де його сховали угорцi. Сулейман зайняв Акерман i Кiлiю, перетворивши Чорне море на османське озеро. Кримському хану Сахiб-Гiрею вiн звелiв привести татар в Ясси, i У вересня султан i хан зустрiлися там. Город розорено i спалено. За тиждень султан без опору ввiйшов у молдавську столицю Сучаву. Поставив во?водою Рарешевого брата Стефана з умовою двiчi на рiк особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну крiпость на Днiстрi Хотин, яку буцiмто засновано ще за життя Iсуса Христа, перед тим захопив польський король Зигмунт, умовившись та?мно з Рарешем, i Сулейман не став вiдвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут i в славi й величаннях став спускатися по Днiстру. Часто зупинявся, ходив по табору в супроводi вiзирiв i яничарiв, бесiдував з во?нами, попиваючи шербет з ?хнiх бард, прощаючись, щоразу казав: "До зустрiчi в Кизил-?лмi". Кизил-?лмом, себто Червоним Яблуком, називали Османи Рим, про здобуття якого мрiяв кожен - вiд султана до найупослiдженiшого во?на. Бо на свiтi повинна панувати лише одна вiра, простiше кажучи, двом завжди тiсно хоч i в найпросторiшому палацi. В Сороках султан оглянув крiпость, поставлену колись генуезькими купцями, лишив там залогу, пiшов далi по горбистiй молдавськiй рiвнинi понад Днiстром. Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чiфлiки вельможам, тодi видав фiрман про розбудову крiпостi. Днiстер у тому мiсцi робив закрут, насипав широку пiщану косу пiд крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу рiчку. Ще з далеко? давнини, коли жили в цих краях тиверцi й уличi, вже iснував тут город, коло якого перетягалися через Днiстер. Город так i звався: Тягин. Згодом генуезцi, осiдаючи на торговельних шляхах, якi вели в безмежнi землi над Чорним морем, поставили в Тягинi восьмибаштову кам'яну крiпость, що замикала дорогу з Сучави через Ясси i Лапушну на Очакiв. Слухаючи яничарських поетiв, якi виспiвували касиди на честь переможного походу, попиваючи з срiбних чаш одобештське й котнарське вино, Сулейма?? повiльно проказував нiшанджiю слова фiрману про перетворення Тягина i вiсiмнадцяти довколишнiх сiл на османський санджак, що мав утверджувати тут мiць велико? iмперi? так само, як очакiвський санджак на Днiпрi. Крiпость звелено було розширити удвiчi, продовживши мури, додавши до восьми генуезьких башт ще вiсiм, спустивши крило вниз, до само? рiки, де влаштовано водянi ворота для залоги, оточивши крiпость високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався i не замулювався. Через сто рокiв славетний турецький мандрiвник Евлiя Челебi напише про спорудження крiпостi Бендери: "Коли головний зодчий Сулеймана-хана Сiнан-ага iбн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, вiн застосував усе сво? мистецтво. У вiдповiдностi з рiзними законами геометрi? вiн спорудив такi продуманi бастiони, хитромудрi кутовi башти й стiни, що в описi ?хнiх якостей мова безсила". Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стамбула, так нiби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишнiх лiсах, нагороджував кафтанами, золотом i кiньми сво?х во?вод, розсилав гонцiв, складав поезi?, вiдсилав султаншi до столицi дарунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулi сво?м намiсником на час походу, писав батьковi: "Коли Ви зводите питати про мою матусю, то вона зовнi мовби й гаразд, але всерединi, через розлуку з Вами, нема? в нiй живого мiсця. Заполонена тугою за Вами, зiтха? вдень i вночi i сто?ть на краю загибелi". Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з мiсця, бо Сулейман знав, що Хасекi тривожиться не так за нього, як за малого сина, якого вони, порушуючи всi вiдомi звича?, вiдпустили за межi сво?? землi, не знаючи, що з того вийде. Тепер султан карався в душi, що так легко вдовольнив примху кохано? жiнки, але вже сталося, нiхто про те не знав i не мав знати, Баязид з Гасан-агою в супроводi загону вiдчайдухiв з Сучави поскакав у невiдомiсть, з яко? мiг i не вернутися, зарадити вже нiчим не мiг навiть вiн з усiм сво?м могуттям, тому треба було терпляче й спокiйно ждати на цiй чужiй примхливiй рiчцi, тим часом надiйно закувавши ?? в османський камiнь. Гнано звiдусюди люд на спорудження небачено? в цих краях твердинi, ламали й везли камiнь - з крiковських кар'?рiв, з Мi-лешт i Мiкауцiв, пиляли дерево в кодрах, люди волоського во?води Влада, який добровiльно пiдкорився султановi, везли на будiвництво харчi, прокладали дороги й мости. Похмуре будування викiнчено було мало не того дня, коли з та?мних мандрiв по слов'янських землях повернувся султанський син Баязид, повернувся вночi, втомлений i трохи подивований, бо не знайшов нiчого з тих див, про якi йому ще мало не з колиски нашiптувала й наспiвувала матуся-султанша, немало зрадiв, добравшись нарештi до величезного султанського табору, ще бiльше зрадiв, коли через великого вiзира Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра на урочистостi вiдкриття крiпостi Бендери, що значило: портове мiсто. Мабуть, жодна з твердинь османських не будувалася в такий короткий час нi в Болгарi? та Македонi?, нi в Сербi? та Боснi?, що, ясна рiч, не позначилося нi на похмуростi, нi на неприступностi крiпостi, яка вiдлякувала сво?м сiрим каменем (Евлiя Челебi писатиме: "Кожний камiнь ?? стiни - завбiльшки з тiло менглуського слона, а шматки мармуру мають розмiри шлунка корови або коняки"), непробивними мурами, зловiсними, тяжкими, як прокляття, баштами. Але Сулеймановi було замало швидкостi, з якою вiн спорудив цю твердиню, звелiв вибити на ?? стiнi пам'ятний напис - тарiх, що пишнотою сво?ю мiг змагатися навiть з написами древнiх перських царiв: "Я раб божий, султан цi?? землi, милiстю божою глава Мухаммедово? общини, боже могуття й Мухаммедовi чудеса мо? спiльники, помiчники й соратники. Я Сулейман, на честь якого читають хутбу в Меццi й Медiнi, шах у Багдадi, цар у Вiзантi?, султан у ?гиптi, шлю сво? кораблi на ?вропейськi моря, в Магрiб та Iндiю, султан, який заволодiв короною й престолом Угорщини, а ?? пiдданих перетворив на понижених рабiв. Во?вода Петро Рареш мав нахабство збунтуватися, то я сам копитами свого коня затоптав його в порох i заволодiв його землею Молдавi?ю". Новий великий муфтiй Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув "Аллах великий!", провiв долонями по обличчю, i всi разом з султаном упали на розстеленi просто на холоднiй землi килими i надовго заклякли, уткнувшись лобами в той бiк, де мала бути Мекка. Тiльки малi грабiжники бувають безбожними. Великi завжди богомiльнi. До столицi султан не повернувся. На цiлу зиму залiг у Едiрне, влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муфтi?м Абусуудом, думав над законами для сво?? безмежно? iмперi?. Сина Баязида вiдiслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того, що вдовольнив ?? примху, але невдоволеннi! тим, що вимушений був порушувати споконвiчний звичай, висилаючи малого шах-заде за межi держави та ще й гаючи згодом свiй дорогоцiнний час на ждання над чужою рiкою. Може, вперше за всi роки любовi до Хасекi в серце Сулеймана пробрався гнiв на цю дивну жiнку, тому, щоб погамувати той нежданий гнiв, султан утримався вiд спокуси привезти Баязида до Стамбула самому i першим побачити, як сяятимуть очi Хуррем. Хай час i вiдстань вилiкують його вiд гнiву, а султаншу - вiд примх. Сказано-бо: "Насолоди свiту минають, майбутн? життя ? iстинне благо для тих, хто бо?ться бога". Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв перед нею в дорогому вбраннi, гiнкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, i усмiх був ?? власний, може, й душу мав таку саму, як у матерi. Вернувся звiдти, де було ?? серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матерi сво?й владчiй i чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. Навiщо посилала його в Рогатин? Тодi й сама не знала. Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: "Чом вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собi уста долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив ?? найзата?нiшого. Несвiдомо хотiла порятувати бодай одного з синiв. Бо ж усi неминуче мають загинути, крiм того, хто стане колись султаном. Всiх задушать разом з ?хнiми власними дiтьми, коли тi народяться в них. А цей би уникнув насильницько? смертi. Чому саме Баязид, а не Мемiш, Селiм або Джихан-гiр? Сама не знала. Про Мехмеда ще зберiгалася надiя, що стане султаном, усунувши в якийсь спосiб Мустафу. А Селiм i Джихангiр? Хiба вона знала? Може, Баязид згодом порятував би й цих двох. Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана - навпроти, довго мовчала, борючись з безумством, яке кипiло в не? в мозку, тодi спитала, сама не знаючи про що: - До?хали? I не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула. Баязид по-дорослому стенув кiстлявим плечем: - А що? З коня на коня перескакуючи, з сiдла в сiдло переметуючись... - Бачив Рогатин? Був там? Все побачив? - А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже. - Довго ?хали,- сказав Гасан,- довго й далеко, ваша величнiсть. Так нiби вона й сама не знала. По торiшньому чатинню, по старих мохах, по молодiй травi, пiд смереками i яворами, перебрiдаючи потоки, поминаючи рiки й тумани, топчучи роси й квiти, ?хали вони туди, куди вона вже нiколи не повернеться, не долетить пi думкою, нi спогадом, де хмiль лугами, пшениченька ланами.... - I що там бачили? Який тепер Рогатин? - мало не гукнула вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважнiсть. - А нiякий,похнюпився Гасан-ага,- суцiльне погарище i ру?на. Нема нiчого. - Як то нiчого? А мури, брами, башти? - Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею. - А церкви? - Обiдранi й поруйнованi. Одна обгороджена оборонною стiною, але не врятувала ?? й стiна. - Попiл тобi на уста! А мо? золото? Хiба не вiдбудували церкви i город на золото, яке я передала королiвським послом? - Ваша величнiсть, золото треба посилати з вiйськом, щоб воно його оберiгало. - Хiба вiйсько може будь-що оберiгати? Воно ж тiльки грабу?. - Ото ж. То не треба нi золота, пi вiйська. Люди якось проживуть i так. Пробували вiдбудувати Рогатин, i його церкви, i доми, й мури та брами, а налетiли татари - та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по нiй ?хати. - Чому ж я нiчого не знаю? Чому не казав менi про це досi нiчого? - Ваша величнiсть, ви не питали. Вiн вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку паперу, став читати: - "Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську землi звоювали, розбили полякiв пiд Сокалем, вивели полон незлiчений. Року п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку, Подiльську землi жорстоко сплюндрували, з великим полоном пiшли назад. Року п'ятсот двадцять шостого, за велiнням султана Сулеймана, зайнятого вiйною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку i Любельську землi. Взимку двадцять сьомого року знов кинулися на Укра?ну, пiшли на Полiсся аж до Пiнська по замерзлих рiках i болотах, сягаючи мiсць найнеприступнiших, вивели вiсiмдесят тисяч бранцiв, але при поверненнi пiд Ольшаницею наздогнав ?х великий гетьман литовський князь ки?вський Костянтин Острозький, побив татар двадцять чотири тисячi, серед них туркiв десять тисяч, два литвини впiймали татарського мурзу Малая, Острозький звелiв повiсити царевича на соснi й нашпикувати стрiлами. Але року п'ятсот двадцять восьмого знов ускочили татари на Подiлля й забрали ясир. Року п'ятсот тридцятого дiйшли кримчаки аж до Вiльно й спалили його. Року..." Роксолана пiдняла руку. Досить. Вiд цього моторошного перелiку можна збожеволiти. Поки вона тут народжувала султановi синiв та примiряла коштовностi, за якi можна купити пiвсвiту, ?? земля стогнала й спливала кров'ю. Чи знала вона? Хiба не казала ?й про це, зловтiшаючись, чорногуба валiде, хiба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дi? кримських ханiв? Усе знала, але була заклопотана тiльки собою. Рятувала власне життя. Тодi взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людсько? подоби, зберегти свою особистiсть. Тодi захотiлося вознесiння над усi?ю ницiстю цього свiту, над пiднiжками султанського трону, може, i над самим султаном, бо нiхто й нiщо не спiвмiрне тут з ним, окрiм не?. Попервах, може, хто й спiвчував ?й, може, жалiли ??, тепер тiльки дивуються, заздрять i ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона забути про рiдну землю? Пам'ятала тiльки сво? власне, батькiвський дiм стояв перед очима в сонячнiм сяйвi, мов золотий сон, та матусин голос виспiвував ?й дитячих i колисанок i цiнькала з густих батькiвських вiльх маленька пташка, звана "прилинь", а вся ?? велика земля мовби забулася, пойнялася туманом, вiдiйшла кудись у небуття, згинула, пропала для i не? навiки, навiки: - I що там - не зосталося вже й людей? - тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тодi повернулася все ж до сина:- Чув ти бодай одну нашу пiсню там? Баязид стенув плечем. - Гасан-ага скаже. Вiн усе бачив. - Люд тулиться до городiв, там його й загрiбають кримчаки,- сказав Гасан,- а справжнi козаки йдуть у степи, пiдстерiгають ворога там, щоб при нагодi улузати. - Козаки? Що це за люди? - Невпокоренi. Вiльнi, як вiтер. Лицарi. Бувають над ними й во?води часом, як той же князь Острозький чи во?вода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, i зна? мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебiльшого козаки збираються в невеликi ватаги з безiменними ватажками. Кожен сам собi пан, сам собi свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сiноп. Доскакували й до Стамбула. - Чом же я не знала нiчого? - Ваша величнiсть, ви не питали, я не казав. - I ви бачили тих... козакiв? - Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козакiв. Бо якi б це османцi наважилися так вглибитися в чужу землю? - Хiба вас було мало? - Два десятки - та й уже! - Боже милостивий! Баязиде, i ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли вiн султанський син! - Що ж я можу зробити для сво?? землi, Гасане? - забiдкалася Роксолана, геть розгубившись вiд лихих вiстей, якi так несподiвано звалилися на не?.- Чим тут зарадити? - А що можна зробити? Полишити в споко? - ото було б найлiпше. Та хто ж на цiм свiтi дасть спокiй землi або людинi? Ваша величнiсть пита? царевича, чи чув вiн пiснi на Укра?нi. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пiсень, але почути ?х можна й тут, навiть ми, яничари, складали кожен свою пiсню, хоч то пiснi такi, що ?х негоже й повторювати. А невiльники? Ви чули ?хнi пiснi, ваша величнiсть? Вона хотiла сказати: "Я сама невiльниця i сама тужу й спiваю, спiваю ?? тужу". Але промовчала, тiльки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пiснi, хочу ?х чути й знати, хай i син мiй почу?, може, згодяться йому па майбутн?. Глянула впiвока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвiтами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан вiдпив трохи з чашi, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пiсню невольникiв: "Не ясний сокiл квилить-проквиля?, як син до батька, до матерi з тяжко? неволi в городи християнськi поклон посидае, сокола ясненького рiдним братом назива?: "Соколе ясний, брате мiй рiдний! Ти високо лiта?ш, чому в мого батька-у-матерi нiколи в гостях не бува?ш? Полинь ти, соколе ясний, брате мiй рiдний, у городи, християнськi, сядь-пади у мого батька й матерi перед воротьми, жалобненько проквили, ще мо?му батьковi й матерi бiльшого жалю завдай. Та нехай мiй батько добре дба?, грунти, великi ма?тки збува?, скарби збiра?, хай синiв сво?х з тяжко? неволi турецько? викупа?!" То брат-товариш те? зачува?, до брата-товариша промовля?: "Товаришу, брате мiй рiдний! Та не треба нам в городи християнськi поклони посилати, сво?му батьковi й матцi бiльшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великi ма?тки збувати, скарби збiрати,- та не знатимуть, де, в якi тяжкi неволi синiв сво?х шукати; що сюди нiхто не захожа?, i люд хрещений не за?жджа?, тiльки соколи ясненькi лiтають, на темницi сiдають, жалiбненько квилять, проквиляють, нас всiх бiдних невольникiв у тяжкi неволi турецькi добрим здоровi?м навiщають". Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далi грався коштовною збро?ю, а ?й здалося: гра?ться ?? серцем. Знесилено прикрила очi повiками. Вiдпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Iбрагiма, промайнули сполоханi тiнi ?внухiв, вона гнiвно метнула бровами: геть! Iбрагiм тупцявся в дверях, не зникав. - Чого тобi? - непривiтно поспитала Роксолана. - Ваша величнiсть, до вас посланець з-за моря. З листом. - Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за мiсяць. Скiльки там тих посланцiв ще! Кизляр-ага схилився в мовчазному поклонi. - I поклич Гасан-агу. Мерщiй! Гасана завернули, що вiн не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою. - Вiзьмеш золота скiльки буде треба,- сказала похапцем,- i викуповуй з неволi всiх наших людей, яких знайдеш у Стамбулi. Знайди всiх i всiх вiдпусти на волю. Вiн мовчки кивнув. - Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його рiчний прибуток склада? цiлих шiстдесят бочок золота. Не збiднi?. I нiкому нiчого не кажи. Менi теж. - Ваша величнiсть, вони вiдпускають невiльникiв, а тодi знов ловлять, не даючи ?м дiстатися додому. - Подбай про охороннi грамоти. В диванi треба мати розумного вiзира для цього. Там зараз самi дурнi. Подумаю й про це. Там ще якийсь заморський посланець. Довiдайся, чого йому треба. А тепер iди. Згадалися слова з книги, яка тепер переслiдувала ?? щокроку й щомитi: "Але той, хто давав i страшився i вважа? iстиною нанирокраснiше, тому ми полегшимо до найлегшого". Мала пережити самотню зиму. Чорний вiтер кара?ль прилiтатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навiть Босфор, морозитиме ?й душу, хоч який холод може бути бiльший за холод самотностi? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирiсть. Вiкна заскленi тiльки в покоях валiде та в ?? власних, а в невiльниць-джарi? затуленi сяк-так, i нещаснi дiвчата марно намагаються зiгрiтись коло мангалiв з вугiллям. Пригнiченiсть, заздрощi, ненависть, плiтки, темна хтивiсть, збочення. Тiльки тепер збагнула всю ницiсть i бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася вiдразою. Рятувалася в султанських книгозбiрнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенсько? проклято? клiтки для людей, до в'язницi довiчно? навiть для не?, для султаншi, бо вона жона падишаха, а чоловiк, як сказано в священних iсламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утриму? злочинцiв у в'язницi. Мабуть, жiнок замикають тут у гареми так само, як по всьому свiту замикають правду, ховають i приховують. Випустити на волю жiнку однаково, що випустити правду. I ту й ту ув'язнюють, лякаючись ?хньо? руйнiвно? сили, ?хньо? невтолено? жадоби до волi. Як сказано: страх охороня? виноградники. Може, й Сулейман уперто втiка? од не?, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжко? правди, менше прохань i примх, прилiта?, мов бджола до квiтки, щоб випити нектар, i мерщiй летить далi й далi. Вiн нiколи не пробував зрозумiти ??, подумати про не?, як про рiвноцiнну йому людину, думав тiльки про себе, брав од не? все, що хотiв, користувався нею, як рiччю, як знаряддям, навiть до свого бойового коня ставився уважнiше. Тяжко бути людиною, а жiнкою що тяжче. А вона що далi йшла i що вище пiдiймалася, то бiльше вiдчувала себе жiнкою. Не вiддай звiринi душi сво?? горлицi. Шукати порятунку в любовi? Чи хотiла вона, щоб ?? любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навiть найвсемогутнiшого чоловiка, коли довкола пану? суцiльна ненависть i лл?ться кров рiками й морями. Кров не може бути прощена нiколи, а тiльки вiдплачена або спокутувана. Чим вона спокуту? всi кривди, яких зазна? ?? рiдна земля? Крижаною купiллю сповiдi, каяттям i муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття i мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хiба ми не тимчасовi гостi на цiм свiтi? I хiба не ляка?мося минулого лише тодi, коли воно загрожу? нашому майбуттю? Навiть сплативши данини всiм пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в не? дiти, i в них - майбуття, iстина й вiчнiсть. ЧУЖИНЦI Великий ввнух Iбрагiм знов набридав Роксо-ланi. Тепер уже клопотався не за венецiанського посланця з листом, а за ?ронiма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для ?? синiв. Хотiла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вiв од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Iбрагiм мiг би наздогнати закутану в м'якi хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий i незграбний, за спиною показував ?внухам, щоб подбали про лад у залi для навчань, хоч було вже й пiзно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кiлька крихiтних примiщень, призначених для усамотнення вельможних учнiв, тодi перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формi кiлькох широких терас. Стiни його оздобленi були жовто-золотими фаянсами з зображенням квiтучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби i стрункими бiлими мiнаретами. Посерединi залу лискуча черевата жаровня, що пашiла теплом, величезний свiтильник у формi зорi, на ньому скринька, в яку ховали коран пiсля читання. Скрiзь перськi столики, довгi низькi дивани, обтягненi шовком, на столиках синi глечики з квiтами, високi вiкна в рiзнобарвних шибках з зображеннями пiвмiсяця й зiрок. - Тут тепло й затишно,- милостиво мовила до Iбрагiма султанша. Тут ?? сини осягали найпершу мудрiсть мусульманську - коран, найпершу i, на думку улемiв, найголовнiшу, тут вивчали лiтери, починаючи з елiфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець, як вiдомо, прийшов з раю. Кожна лiтера, як людина, мала свiй норов i свiй вигляд: у "ба" запали здухвини, "сад" мав губи, як у верблюда, у "та" вуха, як у зайця. Сури корану мали сво? особливе значення й призначення. Перша сура Фатiха читалася перед початком кожного важливого дiла, також на упокiй душi. Тридцять шосту суру Ясин читано на всi випадки, коли в медресе учнi доходили до Ясин, то хором кричали: "Ясин-ягли б?рек гелсин!"-"Ясин, масляний коржик неси!" Великим святом було, коли доходили до сiмдесятого вiрша вiсiмнадцято? сури - половини корану, але найбiльше розчарування ждало малих у кiнцi навчання, коли ходжа казав ?м, що передостання сто дванадцята сура Iхляс варта всього корану. Коли так, тодi навiщо було вчити цю величезну заплутану книгу,адже варто було запам'ятати лише кiлька вiршiв Iхляса? ?? сини вчили коран з п'ятирiчного вiку. Вже навiть найменший Джихангiр докiнчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивiльнити час для знань, потрiбних володаревi, хоч i не було нiяких надiй на те, щоб вiн став султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати. Навiть Селiм, другий пiсля Мехмеда, не покладав особливих сподiвань на престол, вчитися не хотiв уперто, майже войовничо, на докори матерi зухвало вiдповiдав: - Хай навча?ться всiх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби жити! Не сушити голову, не нидiти за книгами, бути на волi, пiд небом i вiтрами, з кiньми, псами, соколами, бити звiра, роздирати тепле м'ясо, пити свiжу кров! Коли викричав ?й це в обличчя Селiм, червоноволосий i зеленоокий, як вона сама, Роксолана нiчим не видала себе, тiльки знерухомiло ?? обличчя i зблiдли уста. Селiма зненавидiла вiдтодi i вже не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовнi цього й не виказувала нiколи. Не могла простити йому завчасного пророкування страшно? долi власно? i його молодших братiв i часто ловила себе на тому, що й сама дума? так само. Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужiстю, не вiрячи в його майбутн?, а Джихангiр, мовби вичуваючи материну нехiть до нього, набридав ?й, просився спати в ?? поко?, канючив солодощi, iграшки, вбрання, не давав спочинку нi вдень нi вночi, так нiби мати була його рабинею. З рабами й дiтьми говорять однозначно: пiди, стань, принеси, дай, не чiпай. Джихангiр не визнавав такого способу мовлення, вiн домагався в матерi, щоб вона розповiдала йому казки й поеми, щоб не вмовкала нi на мить. Вiн рано осягнув та?мницi людсько? поведiнки, ще не спроможний усвiдомити, все ж якось зумiв вiдчути, що Роксолана ма? винагородити свого останнього сина, цю жертву долi, вiдплати чи прокляття за все зло, зiбране в Османах, вiдплатити коли й не нiжнiстю, то увагою i покiрливiстю, i завдяки цьому зумiв захопити владу над матiр'ю й став справжнiм деспотом. А маленький деспот набагато страшнiший вiд великого, бо вiн дрiб'язковий i не да? вiдпочинку нi на мить, вiд нього не схова?шся, його не позбудешся. Та хоч як там було, Джихангiр дорогий ?? серцю так само, як Мехмед, Селiм, Баязид i Мiхрiмах, i сьогоднi вранцi вона подумала, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському палацi, й прийшла сюди, щоб розвiяти сво? побоювання. - Гаразд,сказала вона кизляр-азi.- Менi тут подоба?ться. - Може, покликати шах-заде Джихангiра, ваша величнiсть? - Не треба. Ти вiльний. Тодi Iбрагiм i сказав про ?ронiма Ласького. - Вiд кого вiн цього разу? - всмiхнулася Роксолана, згадавши тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Францiск сказав: "Нiколи не служить одному, не обслуговуючи водночас iншого". Багатий кракiвський вельможа, прекрасно освiчений i вихований, ?ронiм Ласький вiд служби в польського короля переметнувся до короля угорського, тодi перейшов до Яноша Запойя?, робив безкiнечнi послуги iмператору Карлу, королю Францiску, Фердiнанду Австрiйському. Зрадливий i продажний, вiн без вагань перекидався на бiк того, хто платив бiльше. Найдивнiше ж: мав вiдвагу з'являтися в Стамбулi щоразу вiд iншого ?вропейського володаря, не лякаючись гнiву султанського або й розправи за невiрнiсть. - То вiд кого вiн? - перепитала Роксолана. - Не знаю. Вiн хотiв до його величностi султана, але Аяс-паша взяв його пiд охорону в караван-сара? на Аврет-базарi, i тепер вiн проситься до вас на прийом. - Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з караван-сарая? Не можу ж я по?хати до цього сама. - За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до Топкапи пiд охороною. Великому драгомановi Юнус-беговi вона не могла вiдмовити. Вiрила, що завдяки йому повалено Iбрагiма. Нiколи не говорила з цим чоловiком, не знала, як ставиться вiн до не? (може, й ненавидить, як ненавидiв Iбрагiма й усiх чужинцiв), але була вдячна йому за те, що став мимовiльним ?? спiльником, помiг у ?? змаганнi за волю. - Гаразд. Привезiть цього чоловiка,- сказала вона великому ?внуху. Прийняла Ласького там, де й усiх. Пан ?ронiм, високий, виструнчений, у дорогих хутрах i яскравих сукнах, задерши пишну бiляву бороду, обдарував султаншу вишуканим усмiхом, тодi припав перед нею на одне колiно, розкинув руки. - Ваша величнiсть, недостойний слуга ваш припада? до ваших нiг! - Пiдведiться з колiн i сядьте. - Я безмежно вдячний вам, ваша величнiсть, за високу милiсть бачити вас i чути ваш ангельський голос. - Коли ви доведете, що ангели володiли також i мудрiстю, тодi я згодна й на таке визначення,- засмiялася Роксолана. - Ваша величнiсть, ангели - це небесна краса! А що може бути мудрiшим за красу? - Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але передовсiм хотiла б знати, вiд кого ви прибул