и цього разу. - Ваша величнiсть! Хiба ви забули, що я прибував до Стамбула мало не щоразу, як ви дарували його величностi султану прекрасних дiток? Я щасливий, що мав щастя пiдносити сво? скромнi дарунки на честь народження принцеси Мiхрiмах, шах-заде Абдаллаха i Джихангiра. - I щоразу вiд iнших королiв? - Ваша величнiсть! Я тiльки простий чоловiк - що я можу? Я пробував вiрно .служити сво?му королю Зигмунту. Це благородний король, вiн мудро править державою, вiдзнача?ться великою вiротерпимiстю, покровительствуе мистецтвам i наукам, але вiн страшенно нерiшучий i боязкий, ваша величнiсть. Вiн бо?ться султана, московського князя, татарського хана. Коли бо?ться король, тодi пiдданi не бояться короля. А це погано. Страх зв'язу? набагато мiцнiше, нiж любов. Ви тiльки погляньте, до чого доводить брак страху перед володарем. За рiк до походу його величностi султана Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту, щоб i собi вдарити на молдавського господаря, засвiдчуючи вiрнiсть сво?му великому союзнику падишаху. Але згромаджена пiд Львовом i Глипянами шляхта стала колотитися i сеймикувати, а челядь ?? тим часом виловлювала курей по селах, через що виправу цю так i названо "курячою вiйною". Що то за король, який не вмi? впоратися з сво?ми пiдлеглими? I чи мiг я з сво?ми здiбностями, якi визнала вся ?вропа, вiддати сво? життя такому нерiшучому володаревi? Риба шука?, де глибше, птах - де вище, а чоловiк - де лiпше. - Ми обо? з вами зрадники сво?х народiв,- втiшила його Роксолана. - Але ви на волi, ваша величнiсть, я ж ув'язнений. - Ще й не знати, хто на волi, а хто ув'язнений. - Я б не вiдмовився помiнятися з вами, ваша величнiсть. - Для цього вам треба спершу стати жiнкою. - Даруйте, я забув про це. - Ви хотiли мене про щось просити,- нагадала йому Роксолана. - Так, ваша величнiсть. У мене важливi вiстi для його величностi султана, а великий вiзир замкнув мене в караван-сара? i не випуска?. Я повинен негайно добратися до Едiрне й стати перед його величнiстю. Вся надiя на вас. - Але що я можу? - Ваша величнiсть, ви можете все! Хiба ?вропа не зна? про це? Султан пану? над iмперi?ю, ви - над султаном. - Перебiльшення. Але менше про це. Коли вже просити, то я маю знати, про що йдеться. - Йдеться про Угорщину, ваша величнiсть. - То ви знов од Яноша Запойя?? - Власне, я звiдти, але, коли бути точним, то цього разу я мовби сам вiд себе, хоча цiлком iмовiрно, що до деяко? мiри i вiд короля Фердiнанда, але тiльки в iнтересах його величностi султана. Хотiв попередити. Надзвичайно важлива вiсть. Ще нiколи нi до кого менi не доводилося прибувати з вiстю тако? надзвичайно? ваги. - Що ж то за вiсть? Коли менi клопотатися за вас перед його величнiстю падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважа?те? - Ваша величнiсть! Якi можуть бути та?мницi вiд вас! Саме тому я просився до вас. Не можу ж я переповiдати новини свiтового значення цьому без'язикому Аясу-пашi, який, як на мою гадку, iсну? на свiтi лиш для того, щоб тут не переводилися дурнi. Справа в тому, що король польський Зигмунт збира?ться видати за Яноша Запойя? доньку Iзабеллу. - Але ж Запойя? безнадiйно старий! Скiльки йому рокiв? Може, шiстдесят? Старий i товстий. - Ваша величнiсть, королi не мають вiку, а Запойя? король. Iзабелла залюбки пiде за нього, щоб стати королевою. Яка б жiнка вiдмовилася вiд тако? честi! Але в мене ? перевiренi вiдомостi, що австрiйський двiр не визна? за Iзабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через шiсть мiсяцiв пiсля шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом. Простiше кажучи, ваша величнiсть, королева Бона при?хала з Iталi? до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила ?? грiх. Власне, нiкому до цього б не було дiла, якби не коропа Угорщини. Фердiнанд охоче вiддав би за Яноша Запойя? одну з сво?х доньок. Як сказано: хай iншi ведуть вiйни, ти ж, Австрi? щаслива, укладай шлюби. - Ми захистимо бiдну Iзабеллу,- поважно мовила Роксолана.. - Я вiрив у ваше велике серце, ваша величнiсть! - вигукнув Ласький, схоплюючись з диванчика i припадаючи на колiно.- Тiльки ви, тiльки ваше благородство! - Гаразд, я напишу султановi й попрошу за вас. - Як я шкодую, ваша величнiсть, що не маю дарунка, рiвного мо?й вдячностi. Я поспiшав з цi?ю вiстю до падишаха, i моя посольська ноша була занадто легка. - Нема? лiпшо? ношi в дорогу, нiж достатнiй розум, правда ж? - О, так, ваша величнiсть, стократно так! Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азi, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венецi?. Однаково ж Iбрагiм не вiдступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, пiдкупив великого ?внуха, сподiваючись мати вiд султаншi щось бiльше. А що вiн мiг вiд не? мати? I вiд кого посланець? I чому такий та?мничий? Коли побачила венецiанця, вiдкинула будь-якi припущення про його та?мничiсть. Бо та?мничiсть аж нiяк не пасувала цьому грубому, велетенському чоловiковi з чорною розбiйницькою бородою, з забiяцькими очима, з громоподiбним голосом, який вiн марно намагався притишити, вiдповiдаючи на запитання султаншi. Сiдати вiн не наважився, лишився стояти коло дверей, де його пiдпирав так само здоровенний кизляр-ага Iбрагiм, послання вiд свого хазя?на передав Роксоланi через служебку, яку султанша викликала клацанням пальцiв, вклонявся незграбно й смiшно, але колiна не прихилив перед володаркою, хоч як гнув йому шию Iбрагiм. - Ваша величнiсть,- гудiв венецiанець,- я посланий до вас славетним i можновладним королем усiх поетiв, володарем золотого й дiамантового пера сеньйором П'етро Аретiно, званим оракулом iстини й секретарем свiту. - Не чула про такого,- простодушно визнала Роксолана.- Як звати твого повелителя? - П'?тро Аретiно, ваша величнiсть. Його зна? весь свiт, i мармуровi сходи його дому в Венецi? стертi бiльше, нiж брукiвка Капiтолiю колесами трiумфальних колiсниць. - I чого ж хоче цей славний чоловiк вiд мене? - Вiн передав вам послання, ваша величнiсть. - Ти можеш запевнити, що в ньому нема? нiчого образливого для мене й для його величностi султана? - Менi велено ждати вiдповiдi, отже, там не може бути нiчого поганого, ваша величнiсть. Тодi Роксолана клацнула пальцями, зродилася в поко? молоденька служебка, пiдлетiла до велетня, той з складок свого широченного одягу видобув срiбний, весь у мистецькому карбуваннi футляр з привiшеною до нього великою золотою медаллю i, поцiлувавши медаль, передав дiвчинi. Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рель?фи на ньому на тему про Дiану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню i за це був перетворений нею на оленя й зацькований ?? псами. Робота була справдi мистецька. Венецiанець помiтив, що футляр султаншi сподобався, пробубонiв: - Це робота неперевершеного Бенвенуто Челлiнi. Медаль так само. - Наш друг Лу?джi Грiтi замовляв у маестро Челлiнi монети його величностi Сулеймана,сказала Роксолана,- вже тодi ми переконалися в неперевершенiй його майстерностi. Тепер, бачу, його рука стала ще впевненiша, а око гострiше. На медалi був зображений бородатий, носатий чоловiк, чимсь схожий на посланця. Вiн сидiв з книгою в руках на рiзьбленому дзиглi, а перед ним стояв озбро?ний чоловiк у супроводi слуг i подавав йому коштовну посудину з круговим написом: "Володарi, що збирають данину з народiв, приносять данину сво?му слузi". - Хто цей бородатий? - поцiкавилася Роксолана.- Це, мабуть, i ? сеньйор П'?тро Аретiно? - Так, ваша величнiсть, це сам маестро. Таку саму медаль, тiльки бронзову, а не золоту, вiн посилав адмiраловi султана Сулеймана страховиську всiх морiв Хайреддiну Барбаросi, i той вiдплатив щедрими дарунками. Роксолана вiдкрила футляр, дiстала звiдти шовковий зво?ць, розгорнула його. Написано було по-iталiйськи. Стала читати й не змогла втриматися вiд усмiшки. Аретiно писав: "Я почав видавати сво? листи до найславетнiших особистостей свiту, вже видав один том,, але з великою душевною скорботою виявив, що досi не написав листа Вам, незрiвнянна султаншо Роксолано. Коли б я не лякався збентежити повiтря Вашо? скромностi золотими хмарами почестей, якi Вам належать, я не мiг би втриматися вiд того, щоб не розповсюдити на вiкнах будiвлi слави тих свiтових шат, якими рука хвали прикраша? спину iмен, дарованих поговором прекрасним створiнням. Ваш непереможний дух приваблю? мене безмiрно, бо, як i Ви, я пишаюся з того, що всiм, чого досягнув у життi, я зобов'язаний самому собi i нi в чому не можу вважатися чи?мось боржником. Я писав iмператоровi Карпу й iмператрицi Iзабеллi, королям Францiску й Генрiху Англiйському, про мене говорять при дворi перського шаха, мене називають, божественним i дивовижним i бичем володарiв. Джованнi Медiчi звав мене чудом природи, Мiкеланджело - сеньйором братання, герцоги Манту?, Флоренцi? й Урбiно - сердечним другом. Мо? твори потрiбнiшi для життя бiльше за проповiдi, бо проповiдi приводять на путь праведну людей простих, а мо? твори - людей високопоставлених. Я принiс правду в палаци володарiв, наповнив нею ?хнiй слух, попри лестощi i всупереч лжi. Мо? перо, озбро?не налякуваннями, досягло того, що люди могутнi змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввiчливiстю, яку вони ненавидять бiльше, нiж невигоди. Тому простi люди повиннi любити мене, бо я завжди цiною кровi воював за мужнiсть, i лиш завдяки цьому вона нинi зодягнена в парчу, п'? з золотих бокалiв, прикраша?ться коштовним камiнням, ма? грошi, ви?здить, як королева, оточена слугами, як iмператриця, i пошаною, як богиня". Роксолана поглянула на венецiанця. Той навiть не стежив за виразом ?? обличчя - такий упевнений був у дi? послання. Мабуть, уже не вперше возив отакi шовковi звойцi, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретiно не писав ?й тодi, коли вона ще пропадала в безвiстi султанського гарему? Не знав про не?, бо не знав i весь свiт? Тодi навiщо ж хвалиться сво?ю неперевершеною проникливiстю розуму? Аретiно писав: "Якi колоси з срiбла й золота, вже не кажучи про колосiв, зроблених з бронзи й мармуру, можуть зрiвнятися з тими статуями, якi я воздвиг папi Юлiю, iмператору Карлу, королевi Катеринi, герцогу Франческо? Вони вiчнi, як сонце. Вершина радостi iснування - любов. Ви жриця любовi, i я вiтаю Вас так само, як найрозкiшнiших красунь землi й неба i як дiвчаток-массаре, що вдовольняють усi мо? бажання. Я живу потом чорнила, свiтло якого не може бути погашене вiтром злостивостi, не може бути затемнене хмарою заздрощiв. До пiднiжжя мого трону найбiльшi володарi складають золото, ланцюги, чашi, розкiшнi тканини, багатий одяг для мене й прикраси для мо?х аретiнянок, вишуканi вина й райськi плоди, все, чим багата щедрiсть. Але -для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього свiту. Коли б навiть ?гипетськi пiрамiди слугували менi рентою, я пустив би ?х в обiг. Отже, аби нам жити, а все iнше жарт. Я в захопленнi вiд вашого непереможного духу..." Роксолана згорнула шовк, вiддала служебцi, кивнула посланцевi: - Вiдповiдь передасть вам Iбрагiм. Венецiанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну, як у Аретiно па медалi, бороду й смiялася в душi. Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венецiанцевi i його посланнику. Смiються з усiх можних ?вропи, а вона посмi?ться з них. Ще могла б зрозумiти й простити лестощi, викликанi страхом, але за плату?! Бач, навiть султанiв капудан-паша Хайреддiн спокусився на лестощi й обдарував цього словохвальця награбованим золотом. Вона нiкого не грабувала й не ма? намiру цього робити. Даремнi сподiвання. I даремно витрачав грошi на пiдкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретiно. Чомусь згадався Роксоланi колишнiй султанський iмрахор Рустем з його похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще рiчки не видно, а вiн уже штани пiдкачав". Рустем з малого, привезеного з Боснi? раба дiйшов до начальника султанських ста?нь, тодi даровано йому титул пашi, i вже був би вiн, напевне, вiзиром, якби Iбрагiм пiд час перського походу не згадав про нього,- згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор i нещадний язик, i мерщiй дав Рустемовi санджак на крайньому сходi iмперi?, десь коло Вiрменi?, в диких горах, серед камiння й снiгiв. Хитрий Iбрагiм усував усiх улюбленцiв султанових, щоб самому неподiльно володiти душею падишаха. Коли б сила та воля, вiн i ?? усунув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чоловiк, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить, ?й потрiбнi помiчники впливовiшi й могутнiшi, бо тепер ?? помiчники - це помiчники султановi. Поки не забула, мерщiй написала султановi в Едiрне про Рустема-пашу, приклавши до листа пасмо свого волосся. Тодi сiла за лист до П'?тро Аретiно. "Ми доводимо до вiдома сеньйора Аретiно,- писала вона,- що посланець Ваш прибув до нашо? золотосяйно? столицi i вручив нам Ваше послання, i Всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i втiхи принесло нашому серцю Ваше полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист i сповнилися повагою до Ваших здiбностей i до Вашо? мужностi, за яку Ви так доблесно змага?тесь. Отож, це воля бога, якiй Ви ма?те скоритися i згодитися з його присудом i велiннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа i надсила?мо його до пiднiжжя золотого трону Вашо? слави через слугу Вашого, який прибув до нас з божою помiччю i вiдбуде з божим покровительством здоровий i неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б та?мницю для Вашого високого розуму. На знак дружби i для того, щоб цей лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надсилаю Вам днi пари штанiв, гаптованих золотом ззаду й спереду, i шiсть носовичкiв з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку. На цьому бажаю вам здоров'я i розквiту Вашого незвичайного таланту. Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша". Вiдiслала з Iбрагiмом листа й пакунок для П'?тро Аретiно, смiючись у душi над "секретарем свiту" i уявляючи, як з'явиться вiн перед сво?ми мессаре в гаптованих золотом у мiсцях найнепризво?тiших османських шароварах. Посмiятися над сво?ю вигадкою не мала з ким. От коли б справдi був тут Рустем-паша, той би сказав: "Хай носить на здоров'я. Благочестя хова?ться в шароварах". Той чоловiк насмiхався над усiм свiтом. Платив свiтовi ненавистю за те, що його малим запхнув у сiдельну суму османський емiн i привiз до Стамбула, кинув на стайню мiж коней, де хлопець мав жити або вмерти, де вiн рiс, позбавлений усього людського. Вирiс такий лютий, що, коли його вкусив султанський кiнь, вiн укусив коня! Здавалося, з повагою ставився хiба що до падишаха та до Роксолани, i то не за те,-що вона султанша, а завдяки ?? походженню. Сам запропонував султановi, що навчить Роксолану ?здити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя валiде й Iбрагiма. Який галас здiйнявся тодi при дворi! Навiть великий муфтiй зауважив султановi, що такий вчинок султансько? жони не узгоджу?ться з шарiатом. А що ?й до ?хнiх законiв? Може, в ле? в iгровi дикий шал скiфiв i мужнiсть амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати на конi по степах, а не нидiти за дерев'яними решiтками Топкапи, хай i позолоченими? Рустем тодi сказав: "Звичай усiх злочинцiв - не питати людину про майбутн? i нiколи не зважати на минуле. А що чоловiк без минулого? Обiдраний i голий, мов жебрак бiля мечетi". Вiн мав при?хати й навчити ?здити на коневi Мiхрiмах. Вiд спiлкування з такими людьми, як Рустем, вiдчутнiшим ста? сама суть життя. Як вона могла забути про нього, як могла? РУСТЕМ Так нiби вiн не звик до того, що його завжди забували. З ким був, тi пам'ятали, бо ненавидiли. Щезав з очей - викидали з пам'ятi. З ненавистю так само, як i з любов'ю. Тiльки й того, що одну викидають з пам'ятi, а другу - з серця. Далекий боснiйський рiд Опуковичiв, з якого вiн походив, мабуть, просто забув того окатого п'ятирiчного хлопчика, якого тридцять рокiв тому вхопив султанський емiн, видерши з рук нещасно? матерi. Там коли хто й пам'ятав його, то хiба що рiдна мати Iвiца. Коли не вмерла вiд горя. А так - сам па свiтi, як мiсяць у небi. Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапнi. Згодом вiн навiть у згадках не хотiв вживати цього брутального слова "кинуто", замiнивши його почесним "придiлено". Там, серед тугих запахiв султансько? стайнi, серед пирхання коней i лайок старших стайничих, минало його дитинство, i, зда?ться, мало б проминути i все його життя. Поволi вiн звик до теплого, нудотного дихання стайнi. Позбавлений волi i бажань, просякнутий власним i кiнським потом, прикутий до цих чотириногих загадкових створiнь, пiдпорядкований ?хньому норову. Стайня пригнiчувала, не даючи нiколи спочинку, але водночас i визволяла вiд загрозливо? влади величезного свiту, який лежав за ?? цегляними порогами, вiдлякуючи боснiйського хлопця сво?ю незбагненнiстю й жорстокiстю. У стайнi тiльки ти й конi, i ти мовби дужчий за iнших людей, завдяки дикiй силi коней, i нiчого людського вже тобi не зосталося. Стайня накидала сво? обов'язки, але водночас звiльняла вiд усього, що людину переслiдувало, дратувало й мучило. Конi були завжди тiльки кiньми, натомiсть люди, як вiдомо, стають усiм на свiтi, i нiколи не зна?ш, чого вiд них ждати. Малий Рустем (бо так названо його, вiдiбравши батькiвську вiру i материнське iм'я Драган) зовнi незграбний, ведмедкуватий, як усi боснiйськi хлопцi, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмiлий, нiхто на стайнi не мiг з ним зрiвнятися, i конi, зда?ться, вiдчули це його вмiння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодiсть, Часом приходив на стайню кувати коней, похваляючись, що заробля? собi на хлiб, помiтив i виокремив Рустема, i незабаром того придiлено (тепер уже справдi придiлено) для догляду за султанським вороним конем. I вже нiхто так не вмiв одтодi догодити Сулеймановi, нiхто не вмiв так вичистити й засiдлати султанського коня i так пiдвести його повелителевi, як цей похмурий боснi?ць, i Рустема зненавидiла стайня, тодi зненавидiв султанський двiр, зненависть, як вогонь по сухiй травi, перекинулася на вiйсько, мало не на весь видимий свiт, бо свiт нiколи не проща? успiху. Попервах Рустем нiчого не помiчав. Жив серед .коней, пильнував, щоб вони були вчасно розсiдланi, вищiткуванi й витертi до блиску, мали звiльглий овес у жолобах i свiже сiно, виводив разом з iншими сво?ми товаришами коней на проводку, а ночами, коли нiхто не бачив, ганяли ?х, щоб не застоювалися. Конi лякалися темряви, надимали животи пiд попругами, дрiбно тремтiли, стригли вухами, шкiрили великi жовтi зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайнi, голосно й радiсно iржали i несли сво?х вершникiв у темряву, в безмежний простiр, а тi сидiли на конях настороженi, чуйнi, дикi вiд волi, вже й забувши, коли були людьми (бо позоставалися ними лише ввi снi), i здавалося ?м, що життя -це тiльки отаке несамовите скакання на конi, а все iнше - набридливi обов'язки, нудьга i нiкчемнiсть. Конi були слухнянi, незрадливi, вони мчали у безвiсть, у темрявi й у мiсячному сяйвi, тугий вiтер бив у обличчя вершникам, i вiтер той мовби теж мав масть цих коней - вороний, як крило нiчного птаха, жовтий, як лисячий хвiст, гарячий i смердючий. Кiнськi копита били в землю глухо й понуро, пiд такий перестук копит цi конi мчатимуть сво?х вершникiв i в смерть. Рустемовi часто вчувався той перестук навiть крiзь сон, але вiн не лякався, не прокидався, облитий холодним потом, спав далi, а коли й пробуджувався, то лиш для того, щоб навести лад у стайнi. Iнодi конi не знати чого лякалися вночi в сво?х стiйлах, i тодi вгамувати ?х можна було лише нелюдським криком, кинувшись безстрашно мiж них, завдаючи навсiбiч ударiв з жорстокiстю, яка панувала лише мiж людьми. Конi втихали вмить i вже не тривожилися. В султанськiй стайнi Рустем найлiпше вмiв погамувати розшалiлих коней i виявляв при цьому стiльки жорстокостi, що його мимоволi остерiгалися всi iншi стайничi, хоч нiхто з них не належав далебi до ангелiв, були люди шорсткi, клятi, ненависнi. Серед цих самотнiх, мовчазних людей Рустом рiс ще самотнiшим i мовчазнiшим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь заснядiлим обличчям, схованим у цупких чорних заростах, 'цей чоловiк користувався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильностi до нього султаново? нiхто не мiг нi витлумачити, нi просто збагнути. Рустем бачив, якою ненавистю оточений, але не запобiгав нi перед ким, не лякався ворожостi довколишнього свiту. В його непокiрливiй боснiйськiй головi зродилася думка не тiльки помсти цьому свiтовi, а навiть його нищення всiма доступними засобами. Але чим вiн мiг помститися? Зневагою, яку мiг виказувати, вивищившись над усiма завдяки незбагненнiй прихильностi Сулеймана? Та чи досить мовчазно? зневаги, коли довкола торжеству? жорстокiсть? До того ж прихильнiсть i милiсть падишаха можуть минути так само несподiвано й незбагненне, як i зродилися,- i тодi ти лишишся безпомiчний, вiдданий на роздертя й пожертя, безсилий i беззбройний. Людина в цьому свiтi повинна мати свою зброю. Як хижак - iкла й пазурi, як змiя - отруту, як бог - громи й блискавицi, як жiнка - красу й поваб. Не треба думати, що Рустем прийшов до такого висновку свiдомо. Опiр народжувався в ньому мовби сам по собi, викликаний самим життям, неволею й недолею, надто ж довколишньою жорстокiстю. Так само, як безстрашно кидався вiн помiж ошалiлих коней, став Рустем встрявати в людську мову, кидаючи туди зрiдка злi, насмiшкуватi слова, коротку лайку, знущальнi вигуки. Згодом вiдчув у собi справжнiй дар лайки. Вiн лаявся майже з генiальною грубiстю. Тi, кого вiн лаяв, не могли йому цього простити i ненавидiли Рустема ще тяжче, а вiн запалювався вiд того ще дужче, творив сво? лайливi слова невтомно й щедро, викликаючи захват у стороннiх слухачiв i ненависть у тих, кого лаяв. - Аллах проти всiх, i я теж проти всiх. А всi проти мене,- казав Рустем. Вiн був самотнiй, як аллах. Може, вiдчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безнадiйно самотнiй на цiм свiтi, i возвисив Рустема, зробивши його згодом начальником султанських ста?нь - iмрахором. Зда?ться, було тiльки тро? людей у безмежнiй iмперi?, з якими падишах любив розмовляти: улюблена дружина його Хасекi, всемогутнiй Iбрагiм i цей похмурий боснi?ць, просякнутий гострими запахами кiнського поту й кiнсько? сечi. Султановi подобався похмурий Рустемiв гумор i нещадний його язик. Сам належав до людей похмурих, але вимушений був ту похмурiсть по?днувати з величчю, бо того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловiка, не скутого нi обов'язком, нi становищем, чоловiка коли й не вiльного до кiнця, зате свавiльного. Тридцятирiчним Рустем уже мав звання пашi, хоч не вiдзначився нi в битвах, нi в чомусь iншому, а вмiв тiльки доглядати коней, сiдлати ?х, скакати на них i жити з ними. Iбрагiм, який ревниво прибирав усiх, хто норовив зайняти бодай найменше мiсце в султановому серцi, зоставався безсилий лише перед двома: перед Роксоланою, чари яко? перевищували його хитрощi, i перед Рустемом, може, ?диним чоловiком в iмперi?, який говорив усе, що дума?, i просто вбивав сво?ми словами. Про Iбрагiма, коли той став всемогутнiм великим вiзиром, а тодi вже й називався другим султаном, безжально винищуючи всiх супротивникiв, Рустем сказав: "Якби сам аллах прийшов на землю, то i йому б Iбрагiм звелiв накинути па шию чорний шнурок". Iбрагiм вiдплатив iмрахору, вирушивши в похiд проти перського шаха. Коли зимував у Халебi, прислав Рустемовi в Стамбул фiрман, яким давав йому санджак Дiярбекiр, на самому краю iмперi?, коло кизилбашiв. Височезнi гори, вiчнi снiги, пустельнiсть, свавiльнi рiки, що метаються по рiвнинi, мiняючи сво? русла, дикi племена, якi нiколи не вгамовуються. Але названо тебе нашою - ?дь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили в Стамбулi коло ста?нь, та Сулейман не захотiв втручатися в дi? свого всемогутнього улюбленця. "Ось при?де Iбрагiм з походу, тодi скажу, щоб тебе повернув назад". Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Iбрагiма незабаром убито, i нiкому було виконувати султанове повелiння,- так Рустем зостався в Дiярбекiрi. Знав, що прихвоснiв при дворi цiлi хмари, тож продертися крiзь них, щоб дiстатися до султана, годi й думати. Хоч тепер, як санджакбег, Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не мiг позбутися вiдчуття самотностi, про яку забував лише тодi, коли зоставався з кiньми, коли йшов до стайнi, де було чисто, як у мечетi, а тяжкий запах кiнсько? сечi й гною мовби вiдгороджував його вiд метушняви й нудьги свiту. Знов, як i колись, любив Рустем (тепер уже паша з пишним супроводом) ?здити верхи на копi ночами, скакати по бездорiжжю пiд чужими зорями, не знати куди, не знати навiщо. Самотнiй, як чужа зоря на вечiрньому небi. На все життя запам'ятав останню свою нiч в Дiярбекiрi. Як скакав увечерi на конi, а мiж деревами гнався за ним вузенький, мов ниточка, золотий серпик мiсяця-молодика, ковзав по небу нечутно, загадково, не вiдставав i не переганяв, але от дорога зробила закрут, i мiсяць опинився далеко попереду, i тепер уже вiн утiкав, а Рустем доганяв його i не мiг догнати. Тодi дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в високих деревах, i мiсяць упав униз i тепер проковзував мiж стовбурами, мало не коло корiння, але тут дорога знову пiшла в долину (Рустем вiдчував це, зсовуючись пiд вагою власного тiла на передню луку сiдла), кiнь нiс вершника вниз, нижче й нижче, земля пiд копитами вже не видавала повного звуку, як на вершинi, а м'який, приглухлий, копита не стукали, а мовби чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна тьмаво-голубувата рiвнина i над нею - величезне, так само тьмаво-голубувате небо, i десь на страшнiй висотi, над самою Рустемовою головою, висiв серпик молодика. Тепер мiсяць висiв непорушне, але хоч як Рустем гнав коня - далеке мертве свiтило не наближалося, було недосяжне, як доля. Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так ?хав, як чоловiк, що не ма? куди поспiшати. I тут, посеред ночi, на незнайомiй дорозi наздогнав його султанський гонець iз Стамбула i вручив фiрман од самого падишаха. Гонець з дев'ятьма охоронцями мав скакати з Стамбула вдень i вночi, роблячи лиш необхiднi перепочинки в караван-сараях i ханах, щоб вручити султанський фiрман пашi там, де й коли його знайде, i фiрман мав бути прочитаний негайно, i так само негайно мало виконуватися велiння падишаха. Чаушi присвiчували Рустемовi запаленими сухими гiллячками, поки той ламав печатi на дорогоцiнному посланнi й, голосно дихаючи, повiльно читав фiрман. Султан кликав його до столицi, давав високе звання вiзира, вводив у свiй диван i велiв, кинувши все, прибути якомога швидше до пiднiжжя його трону. Галузка згасла, i нiхто не бачив виразу обличчя похмурого пашi пiсля прочитання фiрману. Рустем зiтхнув, подумав сам собi: "Назовуть вiзиром - однаково, що дадуть змiю в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а випустиш - зiтнуть голову". Але змовчав, поклав на знак покiрливостi фiрман собi на голову, тодi поцiлував султанську тогру, гукнув сво?му супроводу майже жваво: - На Стамбул! З ненавистю згадував згаянi на краю землi кiлька рокiв свого життя. Лиш тепер одкрилося, що для його безпощадного ума нема? належно? поживи там, де самi пiдлеглi, де всi його слова сприймаються з рабською покiрливiстю. Земля i люди були тут у його неподiльному володарюваннi, вперше в життi сво?му мав пiд орудою не самих тiльки коней, але, хоч як це дивно, втiхи це не приносило нiяко?, нудьга заповнювала всi Рустемовi днi, нудьга незбагненна i безпричинна, i лиш тепер, прочитавши султанський фiрман, яким кликано його до Стамбула, збагнув: народжений, щоб насмiхатися не з тих, хто нижче, дошкуляти не дрiб'язковi й безсилостi, а тiльки силi найбiльшiй, найгрiзнiшiй. Там справжн? життя, бо там небезпека, гра з вогнем, i навiть коли загинеш через свiй нестримний язик, то й тодi буде радiснiше, нiж нидiння отут у чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадiйно, зостанеться по тобi пам'ять, зостануться слова - злi, правдивi, неповторнi. I найжахливiша доля може обернутися несподiваним торжеством. Рустем повертався до Стамбула сповнений похмуро? гордостi. Згадали! Його згадали! Коневi за всi його страждання й терплячiсть у походах кидають оберемок сiна, а чоловiковi що? Коневi - пашi, а чоловiковi - пашу? Вiн вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадiв покинув свiй санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися навiть звичнi до переходiв султанськi гонцi, а Рустем смiявся: "Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях ?здити!" В Копь? його ждав султанський дарунок: породистий кiнь У коштовнiй збру? i перо з дiамантом на тюрбан. "Раю без мого султана я не знаю!" - сказав Рустем, але обличчя мав таке похмуре, що нiхто йому не повiрив. У величезному караван-сара? Султан-хан за Конь?ю Рустема зустрiв великий кiнний загiн, посланий Сулейманом, бо султанський вiзир мав подорожувати не самотою, а з вiйськом. Рустем розумiв, що його випробовують на вiдстанi, ще й не пiдпускаючи до столицi та до пiднiжжя трону. Вимушений був прикусити свого злого язика i проголошувати слова, геть невластивi для нього. - Хай продовжить аллах тiнь на землi нашого великого султана Сулеймана,- звертаючись до вершникiв, промимрив Рустем.- Вiсiм лiтер його iменi - мов кривавi зорi, що посилають сво? променi до самих кра?в всесвiту. Легше було б проскакати, не злазячи з коня, мiсяць або й три, нiж таке сказати, але не було ради. "Ось засяду в султанському диванi,- понуро думав Рустем,- там уже скажу ?м усiм. А поки туди пробира?шся, треба наступати собi па хвiст. Переходячи через мiст, i ведмедя дядьком назвеш, а свиню тiткою". Вiн глав i гнав коня, не даючи перепочинку сво?му вiзирському вiйську, ?хав через Iлгин, Акшехiр, Чай, Кютах'ю, переважну бiльшiсть караван-сара?в поминав, не зупиняючись, кепкував з тих, хто ласим оком позирав на притулки для подорожнiх: "Понатикано тут цих караван-сара?в, мов грiхiв людських. Але то все для верблюдiв, а не для благородних коней!" Ще раз ви?хали йому навстрiч султанськi посланцi з дарами. Султан жалу? з пречистого i чесного свого тiла шаровари непорочностi, халат доблестi i футуввет-наме - грамоту на владу. Рустем поцiлував копито коня султанського посланця. Змучився сам, змучив людей i коней, прискочив до Стамбула в сподiваннi, що його одразу прийме сам султан i урочисто введе в диван, натомiсть йому звелено ждати в тому самому домi, який займав, ще коли був iмрахором, а тодi з'явився колишнiй яничар Гасан-ага i повiв Рустема до султаншi Роксолани. Роксолану колись султанський iмрахор учив ?здити верхи па коневi. Наука була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,зда?ться, лиш один раз пiдсадив султанську жону в сiдло, нiякого спогаду в ньому вiд доторку до цi?? вельможно? жiнки не зосталося, бо жiнки взагалi в ньому не лишали нi спогадiв, нi враження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати вiд тако? химерно? зустрiчi, бо ж замiсть султана - тiльки султанша. I для цього чоловiк проскакав на конi через усю iмперiю? Може, щоб подивитися на султаншу? Але що в не? побачиш? У жiнки, як i в коня, найголовнiше - шия, колiна й копита (цi останнi Щоб не кришилися i були високi). Проте в коняки все це вiдкрите, в султаншi ж - закрите навiки вiд усiх стороннiх поглядiв. Все ж вiн трохи втiшився вiд сво?х думок i йшов за Гасан-агою по заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посмiхом: "Ось поглянемо на султапшинi копита". Роксолана вразила його такою ласкавою неприступнiстю, що вiн остовпiв, насилу зiгнувся в поклонi, а рота розтулити так i не змiг. - Рада бачити тебе, вiзире,- лагiдно мовила султанша. Незграбний боснi?ць хитнув головою, але на слово не здобувся. - Ми з його величнiстю султаном хочемо просити тебе... Просити? Коли це султани когось просили? - Просити, щоб ти взявся навчити ?здити на конi нашу нiжну Мiхрiмах. Рустем закляк. Названо його вiзиром лиш для того, щоб учив ?здити верхи вельможну шмаркачку? Ну, скажiмо, це вже не рабиня, як то було колись з ?? матiр'ю, а високородна принцеса, i пiдсаджуватиме вiн у сiдло вже не рабське м'ясо, а благородну султанську плоть, але що ж змiнилося для нього? Був простий раб, стайничий, начальник султанських ста?нь, паша i санджак-бег (дикi племена мали тремтiти вiд само? згадки його iменi, але щось вiн там не помiтив того тремтiння), тепер ма? найвище звання вiзира, а лиша?ться й надалi простим конюхом. Може, ця маленька загадкова жiночка жарту?? Вона слов'янка, а вреднiших за слов'янок у поводженнi з чоловiками чи й знайдеш на свiтi. Учити принцесу Мiхрiмах ?здити верхи? А кого ще вчити? I де ж диван, у якому мав засiсти вiзир Рустем-паша? Вiн стояв так довго i з таким збаранiлим виразом на обличчi, що Роксолана засмiялася й махнула рукою: - Бачу, яка це для тебе радiсть, вiзире. Я передай його величностi султану. А тепер можеш iти. Гасан-ага скаже тобi, коли ма?ш приступити. Знову вiв його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер уже Рустом кепкував у душi з самого себе. Згадував, як у коранi сказано про коней: завжди тiльки благороднi. А вершники - тiльки вiрнi. Благородство вершникам i не снилося. Отак i йому. Навiть до конячого благородства не доросте нiколи. Завжди i вiчно лишатиметься вiрним. Згадав, як ?здив тодi з султаншею. Попервах бiг поряд з ?? конем, не наважуючись триматися навiть за стремено. Тодi вона запрагнула ?зди справжньо?, вiн вимушений був теж сiдати верхи, проте мав триматися завжди тiльки позаду, так що кiм'яхи землi з-пiд копит Роксоланиного коня летiли на нього, били йому в обличчя, залiплювали уста й очi, але пахли такою надi?ю, що Рустем смiявся в душi. Тепер його названо вiзиром, а кiм'яхи землi з-пiд копит коня султансько? доньки знов залiплюватимуть йому обличчя. Що ж змiнилося? Як подумати, то мала втiха стати пашою або й вiзиром. За що тут стають тим або тим? Один став пашою за те, що вмiв свистiти по-пташиному, iнший готував, як нiхто, чорну квасолю, ще iнший читав султановi перських поетiв перед сном так занудливо, що султан засинав пiсля першого бейта, нiколи, власне, й не чуючи читання. А вiн сам став пашою за те, що вмiв розсмiшити похмурого Сулеймана. Окрiм того, нiколи нiчого не просив у султана нi для себе, нi для будь-кого, нi в що не втручався i не викликав заздрощiв. Не викликав, поки не вилазив з конячих стiйл. А став пашою, назвали його вiзиром - i вже все тут у столицi сколотилося, i, поки вiн доскакав од свого Дiярбекiра, вже йому не диван, а самi кiм'яхи з-пiд копит коня султансько? доньки. Вiд кого тут залежить твоя добра слава? Вiд людей, якi самi нею нiколи не вiдзначалися? ПОЖЕЖА Про столицю казали: "Якби Стамбул не горiв, усi пороги в ньому були б золотi". Або ще: "В Стамбулi пожеж хоч одбавляй, а в Анатолi? податкiв хоч одбавляй". Рустем-паша вранцi був з сво?ю сановною ученицею на Ат-Мейданi. Мiхрiмах не схожа була на свою матiр. Та одразу збагнула науку молодого стайничого, а ця манiжилася й дурила голову новоспеченому вiзиру, так нiби заповзялася вивести його з терпцю. Марнi сподiвання! Рустем тихцем спльовував у жорству пiд ноги коневi, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван вiн в'?де коли й не на власному коневi, то слiдом за конем, який везе на собi Мiхрiмах. Коли пiдсаджував на коня султанську доньку й вiдчував пiд твердою рукою сво?ю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й ненавидiв себе. Помiчати чи?сь тiло означало помiчати й тiло власне. А вiн досi, зда?ться, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненавистi свiй непокiрний дух. Вiн сердито сплюнув вiд непри?много вiдкриття i зробив це так одверто, що Мiхрiмах помiтила й стала вередувати ще дужче, нiж завжди. На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа. Загорiлося далеко, аж по той бiк Халiджi на корабельних верфях i в ?врейськiй дiльницi Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а ще швидше полинув по Стамбулу розпачливий крик: "Янгуйн! Янгуйн!" - "Пожежа! Пожежа!" - i все живе бiгло в той бiк, де панувало полум'я, однi бiгли з обов'язку, другi - з цiкавостi, третi - позловтiшатися. Гасити пожежу мали право тiльки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика дiжка з водою i хазя?н зобов'язаний був тримати драбину заввишки з свiй дiм, що згiдно з приписами не мiг перевищувати двох поверхiв, лити ту воду на вогонь могли тiльки яничари, що наглядали за мiською дiльницею. Вони прискакували на пожежу першi, оточували палаючий будинок, вiдганяючи шаблями навiть господарiв, коли бачили, що в домi ? щось цiнне, мерщiй тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срiбло й золото перетвориться на зливки, якi легко знайти в попелi, а все iнше не мало для них вартостi. Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може вiдкараскатися вiд примхливо? принцеси, i смiливо притримав коня Мiхрiмах. - Ваша високiсть... - Що тобi? - Дозвольте сьогоднi припинити нашу науку. Мiхрiмах зиркнула на нього поверх яшмака сво?ми очиськами, в яких зiбрано було все найлихiше i вiд султана i вiд султаншi. В Рустема засмоктало пiд ложечкою вiд того погляду, на язиковi йому так i крутилися слова тяжкi, як камiння, але загнав тi слова в такi глибини, звiдки не могли видобутися. Намагаючись надати покiрливостi сво?му грубому голосу, понуро сказав: - Пожежа. Гадав, що цим пояснив усе. Але Мiхрiмах була iншо? думки: - Пожежа? То й що? Погорить i перестане. - У себе в Дiярбекiрi я звик... - Тут Стамбул. А в Стамбулi ? кадiй, який за все вiдповiда?. Рустем не стерпiв: - Ваша високiсть! Ви не зна?те цього старого ошуканця? Йому хай згорить хоч i весь Стамбул, вiн дутиме в одiту дудку: "Нiчого не бачив. Нiчого не знаю". ?й усе було байдуже. Як то сказано: i кашi не хоче i по воду не йде. - Згорить, то хай i згорить. - Ваша високiсть, а хасси! - А що це таке? - Дiльницi Стамбула, якi належать султановi й султанськiй родинi. Вона задумалася на короткий час. - Належать? А що належить менi - ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобi так кортить на ту пожежу? - Я взяв би сво?х людей. Все ж я вiзир його величностi. - Там ? ще кiлька вiзирiв. Та коли вже так хочеш... Вiдпровадь мене до Топкапи. Так Рустем здобув собi волю. З пожежею було тяжче, нiж з султанською донькою. Перше, що в Стамбулi стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обiйшлося без зловмисникiв. Бо як би iнакше пожежа переметнулася через Золотий Рiг, гiгантськими перескоками помчала по столицi, захоплюючи новi й новi дiльницi? Кiлька дiльниць вигорiло на попiл, пожежа знищила поставлений ще Фатiхом палац Ескi-Серай, згорiв наповнений в'язнями зiндан, пiшов димом великий дерев'яний базар, загинула бiблiотека Матьяша Корвiна, вивезена Сулейманом з угорсько? столицi, вогонь добрався навiть до кам'яного Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрiвля. Слiдом за пожежею, нiби принесений та?мничими злими силами, вповз у столицю чорний мор, i смерть косила людей тисячами, не спинялася й перед порогами палацiв - так помер великий вiзир Аяс-паша, зоставивши гарем з ста двадцятьма дiтьми i згадку про себе, як про найдурнiшого з усiх знаних вiзирiв. А що дурнi завжди мстивi, то багато хто зiтхлув полегшено, почувши про смерть Аяса-пашi. Навiть Роксолана не стримала сво?? радостi перед Сулейманом, хоч i знала, що грiх радiти чужiй смертi. - Може, й лiпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мiй султане. - Вiн був вiрний мiй слуга,- зауважив Сулейман. - Та й того! Слугувати можуть i речi неживi. А паша i за життя був мовби мертвий, бо не мав у собi слова. Людина ж, позбавлена слова,- гiрша за звiра. Нащо ?й жити? - Сво?ю шаблею вiн показав, що живiший за живих. - Кому ж показав? Убитим? - Коли приходив до тебе, то хотiв сказати, що то вiн розкрив менi очi на зрадливiсть Iбрагiма. Хотiв, але не вмiв сказати. - То й лiпше. Однаково б я не повiрила. Хiба то не сам падишах розпiзнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша нiби належав до тих, кому доручено, щоб дурiсть не вичерпувалася на сiм свiтi. Хоч, може, дурнi теж потрiбнi, щоб видно було розумних. Кого тепер поставите великим вiзиром, мiй повелителю? - Найрозумнiшого. Лютфi-пашу. - А хiба Рустем не розумнiший? - Ще молодий. Ма? час. - Ви досi не ввели його в диван. - Не було нагоди. Смерть Аяса-пашi дала нагоду. - Ще й пожежа,- нагадала Роксолана. - Менi передали, що Рустем-паша виловлю? зловмисникiв. Вiн не мав можливостi вiдзначитися на вiйнi, хай спробу? зробити це на пожежi. - Хiба не можна погасити? - На все воля аллаха. Що горить - ма? згорiти. - А коли весь Стамбул? - Тодi аллах подару? нам ще кращий Стамбул. Як сказано: "Бог купив у вiруючих життя i ?хн? майно, платячи ?м за них ра?м". Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку загадковий, та?мничий, загрозливий i неприступний, зсередини диван видався Рустемовi зiбранням набундючених баранiв. Аяса-пашi вже не було, але ще мовби жив його дух серед цих килимiв, притишених голосiв, гнiтючого мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на сво?х вiзирiв, нiкого не впiзнаючи, нiкого не допускаючи нi до мови, нi до думання, i пiд тим поглядом чоловiк почував себе нiби бараном, чи що. Не диван, а купка баранiв. Аяс-паша був дурний, як баран. Лютфi-паша впертий, мов баран. ?внух Сулейман-паша жирний, як баран. А вiн сам, Рустем, хлялий, мов баран пiсля снiжно? зими. Щастя, що в Стамбулi лютувала пожежа, i вiн знову кинувся туди, захопивши з собою яничарiв, метався серед попелищ, когось ловив, кидав у зiндани, за кимсь ганявся, когось переслiдував, падаючи з нiг вiд утоми й запопадливостi, весь закiптюжений, мов кюльханбей, з якого глузу? дiтлашня. Тепер уже не мав часу на сво? глузи, зате глузували з нього стамбульськi нероби-левенди: "Стара?ться, нiби хоче понести два кавуни пiд пахвою". А пожежа, мов лютий небачений звiр, вгамувавшись у великому Стамбулi, несподiвано перелетiла вночi через Босфор, запалав Ускюдар, здiйнялася там безладна стрiлянина, так нiби ввiрвався туди ворог, хоч звiдки б мiг вiн узятися в самому серцi грiзно? iмперi?. Рустем з яничарами i кiнними чаушами негайно переправився на той берег i пропав на кiлька днiв, мовби загинув у вогнi, але зродився з попелу живий i здоровий, тiльки ще закiптюженiший i геть захриплий. Пожежа нарештi вiдступила, тепер тiльки дотлiвало те, що не згорiло остаточно, погорiльцi розгрiбали попелища, мостилися ставити новi доми, кожен при цьому мрiючи захопити дiлянку бiльшу, нiж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме. Рустем з'явився перед Мiхрiмах так само слухняний, як i досi, притримував повiддя ?? коня, тюпачив слiдом, коли султанська донька ?хала скоком. - То як, загасив пожежу? - поцiкавилася вона. - Само погасло. - Чому ж гибiв там стiльки? - Ловив палi?в. - I впiймав? - Трохи. - Хто ж вони? - Козаки. - А що це таке? - Нiхто не зна?. Звуться так, ось i все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сiнопi попалили все, пограбували, захопили коней - i сюди. - Не злякалися Стамбула? ' - А чого ?м боятися? Мiхрiмах зупинила коня, довго дивилася на вiзира. Бачила багато спокiйних людей, серед них найспокiйнiший - батько ?? султан Сулейман, але такого чоловiка, як цей колишнiй султанський конюх, чи й знайдеш ще на свiтi. - Чом же не розповiси про них? - А що розповiдати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було бiльше - ми й зверху. Сiмдесят i двох одвiз в Едi-куле. Ватажка ?хнього теж. Тепер гризе сво? кайдани. - Як то гризе? - Зубами. Лютий чоловiк i силу ма? несамовиту. Мiхрiмах вдарило в голову: це з Укра?ни, з материно? землi! Розповiсти ?й! Негайно! Але ж була не просто дiвчиною, а султанською донькою, настро? мiнялися в не? з такою швидкiстю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступно? митi загукала: - Поведи мене туди! - Куди, ваша високiсть? - О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити! - Козак - поки на волi. А в Едi-куле нi козака, нi чоловiка. - Хочу його бачити! - Ваша високiсть, навiть iмам не поможе повiшеному. - Сказано тобi! Пiди скажи мо?м ?внухам - вони проведуть мене й без тебе. ?внухи стовбичили на Ат-Мейданi, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Мiхрiмах, так нiби вiзир був кiт, а принцеса - пташка або миша. - Цi проведуть,- промурмотiв Рустем.- Цi проведуть i заведуть куди хоч. А вам би, ваша високiсть, не треба в те паскудне , мiсце. - Не тво? дiло! - Я тiльки до того, що коли вiз розбився, то завжди знайдуться охочi вказати дорогу, та тiльки ж ?хати нема на чому. | У Мiхрiмах знову змiнився настрiй: - Не хочу я туди ?хати. Це, мабуть, так страшно. I цей козак... Як його звати? - Козак та й усе. - Iм'я!? - Що iм'я? Для мертвих - все однаково. Сьогоднi його ще звуть Байдою. А звелить його величнiсть султан - i... - Байда? Що це? - А хто може знати? Мабуть, чоловiк, який любить пити та гуляти, ну й знiчев'я помаху? шабелькою. - Я пошлю йому ласощiв. - Ваша високiсть, якi ж ласощi для чоловiка, що йому завтра вiдрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горiлки. - Що це таке? - Напо?, якi вживають християни, щоб пiднести дух. - Хiба не пiдносить духу молитва? - Молитва - для правовiрних. Вiд не? вони навiть п'янiють так само, як вiд кровi. - Як ти смi?ш? Правовiрнi п'ють тiльки воду. - Ваша високiсть, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Вiд не? й п'янi. Як сказано: "Купайтеся в кровi ?хнiй". - Пошли тому козаковi все, що треба. I скажеш менi завтра. А в самiй знов колотилася думка: "Розповiсти ?? величностi султаншi! Негайно розповiсти матерi! Бо це ж з ?? землi! Чи всi там такi?" А до Рустема знов прискiпливо: - Хiба нiколи не було бiльше козакiв у Едi-куле? Чом я не знала? Вiн був спокiйний: - Ваша високiсть, вони не добиралися до Едi-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрiсть: перш нiж украсти мiнарет, приготуй для нього сховок. БАЙДА Що почина?ться нещастям, кiнча?ться тож нещастям. Завжди довiду?шся про найважливiше занадто пiзно. I хоч вiсть про козакiв у Едi-куле, мовби змагаючись, принесли ?й Гасан-ага, Мiхрiмах, навiть сам султан, Роксолана знала, що вже пiзно, що нiчим не зарадиш, та ще й цей неповороткий i незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткiсть i дав Су-леймановi прекрасну нагоду виставити перед усiм Стамбулом винуватцiв страхiтливо? пожежi, яка зжерла мало не половину столицi, звинуватити цих нещасних, не питаючи ?хньо? провини, бо переможений завжди спровинений i завжди платить найвищу цiну. Гасан приходив до не? щодня, вона допитувалася: - Як вони там? Що робить той, якого ти назива?ш Байдою? - Ваша величнiсть, вiн спiва?. - О боже! Що ж вiн спiва?? - Пiснi. Склада? собi сам. Остання така: "Ой п'? Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку!.." - Це Мiхрiмах послала йому ?сти й пити. Моя дитина! Гасан-ага сумно всмiхався самими очима. Якби ж то султанша могла бачити, як ?сть i п'? Байда в пiдземеллях першого ката iмперi? Джюзел-аги. Та жiнцi не завжди треба знати, бачити - вона надiлена незбагненним умiнням вiдчувати. Несподiвано весь свiт для Роксолани замкнувся на тому дивному Байдi з його товаришами, жила тепер у якомусь лихоманковому напруженнi, ждала щодень вiстей з Едi-куле, ганяла туди Гасана, двiчi кликала до себе Рустема-пашу i обидва рази проганяла з невластивою для не? злiстю, бо нiчого iншого не мiг викликати в нiй цей незграбний i так по-дурному запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всiх султанських вiзирiв на чужому лиховi. I це ж вона повернула цього нелюда з забуття, прикликала до столицi! Роздиралася вiд зата?них думок, лякливих домагань, невисловлених просьб, якi готувала для султана. Що вигадати, як пiдiйти до Сулеймана, що просити? Чомусь здавалося ?й, що не зможе жити в цих палацах, коли не скориста?ться цього разу сво?ю владою, щоб помогти людям, у жилах яких тече рiдна кров, голоси яких стогнуть десь у пiдземеллях так само, як стогнав тут у рабствi ?? голос, в очах у яких тi самi вишневi зорi, що i в ?? очах. Султан, нiби вичувши посягання на свою владу, в цi тривожнi днi уникав Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як заблищали в не? очi вiд звiстки про ув'язнених козакiв, може, донесено йому, що Мiхрiмах посилала тим розбишакам напо? i ?жу,вiн допустив до себе Рустема-пашу, розпитував, як той упорався з такими зухвалими нападниками, обдарував його кафтанами, тодi ввiв у диван i звелiв переповiсти про сво? геройство на пожежi вiзирам, щоб тi змогли належно поцiнувати його вiрнiсть султановi, яко? самi не зумiли виказати в такий каламутний час. Вiзири зненавидiли Рустема одразу й дружно, але вiн тим не вельми переймався, посмiюючись собi в шорсткий вус: "Хто ма? цiлi штани, сiда? де хоче". Вважав, що сумлiння його чисте, бо виконав свiй обов'язок перед султаном. Сказали б йому, що султаном названо вороного жеребця з його стайнi, вiн так само старався б i для жеребця. Бо як подумати, то жеребець так само правовiрний, як i султан. Трохи турбувала Рустема султанша, але вважав, що тут справа залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Мiхрiмах, з якою щоденно вправлявся в кiннiй ?здi на Ат-Мейданi, вдовольняючи ?? лiниву цiкавiсть щодо бранцiв у Едi-куле. Коли вже чоловiка вирвали в чорта з зубiв i з краю свiту прикликали до столицi, то навiщось вiн тут знадобиться. Головне тут: встряти в гурт, прилаштуватися де-небудь, бодай з кра?чка велетенського придворного колеса, а вже воно само тебе закрутить i кудись викрутить, колесо крутилося невпинно, розмiрене, незважаючи нi на що. Султан молився в мечетi, засiдав з вiзирами в диванi, разом з великим муфтi?м Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав над законами, молився в мечетi, султанша десь нидiла в глибинах гарему, принцеса Мiхрiмах училася ?здити верхи, укра?нськi бранцi надiйно сидiли в пiдземеллях Едi-куле, ?внухи плiткували по всiх закапелках Топкапи, намагаючись замiнити свою чоловiчу неповноцiннiсть бодай язиками, якими вони володiли так само вмiло, як яничари збро?ю. ?дине, що змiнилося в цi днi у великому палацi, але чого Рустем через свою недосвiдченiсть ще не вмiв помiтити,- це те, що султан не кликав до себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не просилася, не посилала листiв через кизляр-агу Iбрагiма, сховалася в глибинах палацу, нiби вмерла. Топкапи повнилися настороженiстю, очiкуванням, пересудами, пiдозрами. Може, впаде всемогутня султанша або хоч захита?ться. Мовляв, султан розгнiвався на свою жону, всi пiдземелля Едi-куле забитi зловмисниками, яких султанша прикликала з сво?х загадкових степiв з-за моря, провела, сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. I тепер буде розплата й вiдплата. I не минути кари й самiй Роксоланi. Чорнi чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармо?ди, лакизи й ошуканцi купалися в тих чутках, як у райських рiках задоволення, сама тiльки султанша нiчого того не чула й не знала, забула й про султана, .i про пiдступну челядь, i про сво?. Про бiль свiй душевний, про свою недолю, про свiй народ. Не бачила тих козакiв, що мучилися десь у пiдземеллях Едi-куле, не уявляла ?х живими, не чула ?хнiх голосiв, навiть пiсня отого дивного Байди не розлунювалася в нiй, бо слух ?? наповнений був пiснями власними, болiсними згадуваннями про сво? початки, недосяжнi тепер нi для пам'ятi, нi навiть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ножки пiдiбгавши. Ой тяжко ж менi та на чужбинi, родиноньки не мавши. Тi першi п'ятнадцять лiт ?? життя на волi в рiднiй землi розросталися в нiй, мов казкова папороть, дедалi буйнiше, мабуть, мала бути на них i ота чарiвна квiтка, яко? нiхто нiколи не бачив, але вiра в яку тримала людину на землi. О квiте папоротi, народе мiй.! Думала про свiй народ. Тисячi лiт жив вiн на плодючiй прекраснiй землi. Розметаний по широких степах, мiж велетенськими рiками й лiсами, розiрваний мiж нападниками, загарбниками, володарями, без мiри, без пуття, без вiри, але ?диний, дужий i добрий до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зiрок, вiтрiв i роси. Скiльки було заздрiсних, охочих, ворожих, якi хотiли зiпхнути цей народ з його землi, погнобити, зiгнати, знищити. Здавався вiн усiм чужинцям таким добрим, лагiдним i безпомiчним, що сам упаде в руки, як перестиглий плiд. А вiн стояв непохитно, вперто, тисячолiтньо, вороги ж гинули безслiдно, аки обри, i над ?хнiми могилами лунали не прокляття, бо народ ?? не вмiв ненавидiти, i не молитви, бо вiрили там не в богiв, а в жито-пшеницю, в мед i бджолу,- линула до самого неба пiсня: "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.." Довколишнi забiяки лiчили сво? перемоги, а ?? народ мiг лiчити хiба що кривди, завдаванi йому то тим, то тим, але не скаржився, терпляче переносив горе i бiду, ще й посмiювався: "Чорт не вхопить, свиня не з'?сть". Майже двадцять лiт нидiла Роксолана в стамбульському гаремi, не гаяла часу марно, перегорнула цiлi гори зжовклих рукописiв у султанських книгозбiрнях, читала поеми, хронiки, описи сурнаме [69], похваляння й вихваляння - i скрiзь тiльки звитяжнi походи, дзвiн мечiв, посвист стрiл, стогiн конаючих, кров озерами, страхiтливi круки над тiлами повержених, черепи, як камiння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням вiйни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистiстю, галасом, тупотнявою, топтанням, тiснявою. Розгнузданi в убивствах i загарбаннi, водночас незрушно трималися установлень, винесених ще ?хнiми предками, може, й з далекого Турана, записаних огузькими ханами: "Отець огуэ-ханiв проголосив i визначив тюре - путi й настановлення його синам. Вiн сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кай?, хай проголошений вiн буде бейлербе?м правого крила. Але згiдно з тюре бейлербей повинен бути також у лiвого крила. Хай буде ним Байiндир. Тюре частування теж повинно мати такий порядок, о брате мiй: спершу ма? сидiти Кай?, тодi Байяи, тодi Алка?влi i Кара?влi, пiсля них хай сiда? Язир, а за ним Дюкер, а вже тодi, ясна рiч, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делi i найостаннiший на правiм крилi Каргин. Ось у такому порядку треба сiдати, i Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис i кумран. I як п'ються згiдно з старшинством кумис i кумран, так хай роздаються посади й звання бе?в мiж колiнами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися i? iншi". I все те: дикiсть, безглуздi звича?, обожнювання кожно? лiтери тiльки за те, що записана вона предками,- злива?ться в цих людей у поняття батькiвщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О ватан, ватан!" - "О батькiвщино, батькiвщино!" А що винiс ?? народ iз сиво? сво?? давнини, з золотого Ки?ва, з пишноти й слави, яка вмерла мiж уламками соборiв, поруйнованих ордами диких ханiв? Та?мнi письмена, захованi за монастирськими мурами, тужливi пiснi та барвистi думи про немiряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся i не скаржився, пересмiював та переспiвував усi сво? кривди й свою недолю, нiс у сво?й кровi сум степiв, а в пам'ятi красу й невмирущiсть золотого Ки?ва, оберiгав свою душу - i так перетривав вiки. А вона? Чи вберегла душу свою? Не вiддай звiринi душi сво?? горлицi, не вiддай. Вона вiддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла i здобула силу. А чи згадала про свiй народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдаванi османськими розбишаками? Тепер вони впiймали ?? братiв i називають розбишаками ?х лиш за те, що тi хотiли вiдомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдi? тепер, що робила досi? Посилала грошi в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама по?хала в роззолоченiй каретi до Рогатина, щоб вiдродити в пам'ятi батькiвський дiм на узгiр'?, росянi ранки й зозулю на вiльшинi! Народе мiй, чом не зумiла зробити тобi добра? Знеможена вiд дум, розгублена, безпорадна, як нiколи досi, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрiчей, проганяючи з-перед очей набридливих ?внухiв i слухняних служебок, слухала голоси птахiв i дзюркотiння води у водограях, шукала заспоко?ння в голубому сяяннi моря, в перешiптуваннi дерев, у зойках i спалахах яскравих квiтiв, але не було рятунку i там, хотiлося живого слова, спiвчуття, поради, заохочення, та тiльки де ти його знайдеш, де почу?ш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством. Несподiвано в якийсь там день ?? мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дiвочий голос. ?внухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушницi спокою, але Роксолана порухом руки спинила ?х, прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо спiвала, як iз бiлого моря виросло дерево, вершина якого сягала неба, гiлля стелилося по землi, цвiт на нiм срiбний, плоди перловi, а маленька пташка соловейко сидiла на деревi, плакала, вищипувала на собi пiр'я i кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом вона так тяжко тужить. I вiдповiла пташка: Царю-ле, царь Костадине! Тебе са царско свьршило, Земя ште турска да стане, Та ми е бiлко й жалко, Вiв турски рiце шта падне. Султанша швидко пройшла попiд помаранчевими деревами, так швидко, що чорнява тоненька рабиня-дiвча не встигла не те що втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла ??, поцiлувала, заплакала, сказала: "Будеш вiльною", i так само несподiвано зникла, дивуючи навiть збайдужiлих до всього на свiтi ?внухiв. I вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман i Роксолана, i Топкапи завмирали вiд райських захватiв, забувши про всi сво? пророкування, вiдкинувши недоречнi побоювання, сховавши якомога глибше зловтiху. Роксолана попросилася до султана, прийшла в його пiч, а йому здалося, що то вiн нарештi прийшов до не?, як обезвладнений раб, як покопаний во?н, як вигнанець i жебрак. I коли подала йому милостиню, коли приголомшила його поцiлунком, поглядом i мовчанням, розхил ?? ?диних на свiтi уст видався йому дорожчим за всi його перемоги, за безмiр покорених просторiв", могутнiшим за велетенську державу. Здолати мiг найгрiзнiших ворогiв, та тiльки не самого себе, не сво? поклонiння перед цi?ю жiнкою. Вiн щось говорив ?й розгублено й недоладно, зда?ться, посилався на державнi справи i державнi вимоги, а вона мовчала покiрливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дiвчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж злама?ться в його важких i чiпких обiймах, султанських обiймах. Обiймав увесь свiт, а перед очима стояла ця загадкова жiнка. Що в нiй? I нащо, i чому, i доки? Споконвiку рабинь сво?х султани обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвiти в сутiнках султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем сяяло тiло. I як же слiпучо! - Ваша величнiсть,- прошепотiла Роксолана так тихо, що вiн чи й почув.- Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському серцю? Але ж коли жiнка набридла, досить вимовити тричi по-арабськи ритуальне "Талак, талак, талак!" - "Ти вiльна, ти вiльна, ти вiльна!" - i вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирiй. Вiн усмiхнувся майже болiсно. - Вiльна? Я згоден. Ти справдi вiльна, найвiльнiща з усiх. Але не вiд мене, а для мене. Вiльна для мене. - У вас iмперiя, держава. - Вона не тiльки моя, а й твоя. - Нащо жiнцi держава? Держава - це тiльки слово, а жiнцi не досить слiв. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить свiтовi речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалю? вогонь, щоб 'зiгрiвати житло i варити ?жу,- це для не? дiм i родина. Держава для не? не вигаданi закони, якi нiколи не застосовуються, не безлiч безiменних людей, а народженi нею дiти, во?ни ж, якi вмирають у битвах, не просто безстрашнi борцi, а теж ?? рiднi дiти. Жiнка створена, щоб давати життя i оберiгати його, а це так тяжко в цьому свiтi, де ?? усувають i вiдсторонюють вiд усього, вiдмовляють ?й навiть у звичайному людському розумi, вже не кажучи про свободу. Але ж однаково мав вона сповнити сво? призначення, подбати про лад у безладi й насильствi держави, видобути вигоду з влади, якою заволодiв чоловiк, дорiвнятися з ним у розумi, коли ?й заборонено перевищувати чоловiка. Ваша величнiсть, я хотiла б бути жiнкою! - Але ж ти жiнка над жiнками! Ти султанша. - А що султанша? ?й судилися урочистiсть або любострастя. Султан поблажливо погладив ?? золотисте волосся. - Ти забула про святiсть. - Святiсть? Для кого ж? Для натовпiв, якi нiколи мене й не бачили? - Для мене. Навiть коли я в походах, коли я далеко вiд твого голосу, ти лиша?шся коло мене, тво? серце поруч зi мною, твiй розум теж поруч зi мною. - А я, навiть вiдчуваючи вашу руку на сво?х грудях, не забуваю про вiдстань, яка нас завжди роз'?дну?. Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом, пройшов до водограю посеред ложницi, присiв над водою, пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованостi: - Що треба зробити, щоб знищити вiдстань, яка тобi докуча?? - Ваша величнiсть, пожалiйте мою тривогу. Вiн зата?вся десь у глибинах покою, не долинав звiдти шерех, тiльки вода жебонiла безжурно, з байдужiстю вiчностi. - Мiй султане, ви зна?те, за ким я тривожуся! Приймiть цих заблуканих дiтей волi пiд покровительство сво?? iстини. Сулейман пошелестiв шовком, зiтхнув гнiвливо: - Що спiльного у велико? султаншi з цими невiрними? - В мо?х жилах тече така сама кров, як i в ?хнiх. - Важить не кров, а вiра. Хiба султани дивляться, яка кров тече в жилах ?хнiх геро?в? - Але ж, ваша величнiсть, цi люди - геро? над героями! Рустем-паша не змiг ?х поконати, навiть маючи вдесятеро бiльше людей. Вiн узяв ?х пiдступнiстю, i вони повiрили його слов'янськiй мовi. Мiй народ довiрливий. Султан уперто тримався на вiддалi, так нiби сподiвався на пiдтримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, мiг опиратися ?й. - Вони зазнають належно? кари. Це розбiйники i палi?. Я накинув би зашморг навiть на шию власного сина, якби вiн став палити Стамбул. - Фатiх починав з цього, мiй повелителю. Вiн спалив Царгород на попiл, щоб вiдродити його ще прекраснiшим. Султан навiть пiдвiвся вiд обурення. - Зрiвняти великого Фатiха з безiменними розбишаками? Фатiх був во?н! - Вони теж во?ни, а не палi?, ваша величнiсть! Пожежа тривала цiлий мiсяць перед ?хньою появою в Ускюдарi. - Вони запалили Ускюдар! - Але ж, ваша величнiсть, вони хотiли присвiтити собi. --Присвiтити для грабування? - Вони надто благороднi, щоб уживати таке грубе слово. Вони кажуть: "Доскочити". Султан уже був коло не?. Ця жiнка приголомшувала його, як спалах блискавицi. ?диний порятунок: утiкати вiд не?. - А що це таке - доскочити? Вона засмiялася тихо, приховуючи глумливiсть: - Це означа?: наблизитись до чогось так, що воно ста? тво?м. Вiн простягнув руку. Рука була важка i пожадлива. Ще й не знаючи, якi будуть слова Хасекi, якi прохання, готовий був на все вiдповiсти: "Так! так! так!" Аби лиш мати пiд рукою це полохливе тiло. Може, полюбив ?? колись саме за те, що нiчого не просила, не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженнi, як i ?? тiло, а тодi навiть не помiтив, як ставала схожою на iнших жiнок, що набридають у сво?х домаганнях, бо ж однаково не могла уподiбнитися нiкому на сiм свiтi, була ?дина, ?дина, ?дина! - Нiхто не уникне сво?? долi на сiм свiтi, навiть аллах,- ще пробурмотiв Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливiсть. Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати "я подумаю", треба тiльки дати йому час для вiдступу з належною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вмiло чергувала чари сво?? душi i свого легкого й слухняного тiла, аж тодi прошепотiла йому в тверде вухо, так нiби лякалася, щоб хтось не пiдслухав: - Мiй повелителю, повезiть мене в Едi-куле, щоб я побачила цих загадкових лицарiв! Вiн ще пручався, спробував одсторонитися вiд не?, вiдслонитися, бодай одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч i тоненькi, були дужi, обiймали Сулеймана з такою силою, що вiн здався i притиснувся до Роксолани ще мiцнiше. - Мене i наших дiтей Баязида i Мiхрiмах, ваша величнiсть. Султан все ж зробив останню спробу опору: -- Мiхрiмах? А навiщо ?й це видовище? - Вона вже чула про козакiв. Навiть посила? ?хньому ватажковi Байдi ?жу. В не? добре серце. - Негоже для доньки султана. - В такому вiцi я подарувала вам сина Мехмеда, мiй падишаху. Але Мехмед в Едiрне, Селiм в Кютах'?. Джихангiр занадто малий для таких видовищ. Тому й прошу вас, щоб з нами по?хали Баязид i Мiхрiмах. Що може дати любов, крiм клопотiв? - Я подумаю,- сказав султан. Кожний ви?зд султана з Топкапи - державна подiя. Чи то ви?здить вiн на молитву, топчучи конем широкi малиновi сукна, якi простеляють вiд брами Баб-i-Гумаюн до Айя-Софi?, чи то ?де на вiйну, чи на столичнi урочистостi сурнаме - щоразу розставляються вiд самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового найманi крикуни, якi ревуть щосили: "Падишах хим!" - "Слава султановi!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу, гу, гу!" Бiжать дурбашi, готовi вбити кожного, хто трапиться на дорозi, дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мiднi золоченi колеса султансько? карети, в якiй Сулейман сидить з султаншею Хасекi, ховаючись за шовковими завiсками, i чиясь легка рука щоразу ледь пiднiма? завiску, i натовпи ревуть що натхненнiше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навiки впiймала серце ?хнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся. Як прекрасно вiдчувати любов свого народу за таку невисоку цiну! Слiпучо-бiле, мов жiноче тiло, повiтря, буйнi барви витанцьовують i несамовитiють на домах, мiнаретах i деревах, велетенськi житла аллаха - джамi?, гробницi-тюрбе, де в мовчазнiй величi пiд розкiшними мармурами й тканинами сплять султани Фатiх, Баязид, Селiм, палаци вельмож, дерев'янi халупи бiдноти, хамами, водогра?-чешме, критi базари, вузькi вулички i бруднi площi - а над усiм велетенське сонце, мов вогняна куля. За султаном ?хали його дiти - Мiхрiмах у закритiй каретi, Баязид з Гасан-агою i збройним супроводом, ?хав великий муфтiй з iмамами, великий вiзир з вiзирами, кадi Стамбула зi сво?ми ясакчi, мухзiрами, дiдобанами й шехiр-емiнами, iшли охоронцi, музиканти, яничари, тодi придворна челядь, чашнiгiри, шербетчi й хельваджi з солодощами для султана i його супроводу, меткi мiскчiбашi розбризкували навсiбiч мускус i бальзами, щоб сморiд натовпiв не турбував священнi нiздрi падишаха i його велико? султаншi. I все це сяяло золотом, коштовним камiнням, одяг на вельможах, на во?нах, на челядi вигравав такими дикими барвами, що хотiлося затулити очi, i Роксолана опускала завiску, вiдкидалася на шорсткi парчевi подушки, крадькома зиркала на закам'янiлого в султанськiй величi Сулеймана. Нiчого страшнiшого нема? на свiтi, нiж завойовники. Тепер готовi рубати голови кому попало за те, що згорiло десяток нужденних халуп, а самi ж спалили пiвсвiту! Фатiх, захопивши Царгород, не пощадив нi притулкiв людських, нi домiв божих. Лiтописець, здригаючись серцем, писав: "Пожжьен бысть град й церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати. Православного патрiарха вигнано з Софi? i накладено на нього пешкеш у три тисячi дукатiв, а собор перетворено на джамiю, забiливши вапном безцiннi моза?ки. Поруйновано найславетнiшi будiвлi Царгорода i там поставлено джамi? на честь султанiв. Джамiю Фатiха - на мiсцi церкви Апостолiв, джамiю Баязида - де була церква Божо? матерi Халконстант, джамiю Селiма - де стояв монастир Спасителя. З церкви Iоанна Богослова зробили звiринець. Нескоримий во?н християнський Юрiй Побiдоносець щоночi з'явля?ться в Айя-Софi? i веде невидиму вiйну. Вранцi на стiнi знаходять слiди кровi. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов i знов. Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на помiч Юрiю Побiдоносцю? Iновiрцям заборонено будувати новi церкви, ставити будинки, вищi вiд мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку i шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатiть за дозвiл носити голову на плечах!" Християни приреченi були на найтяжчу, найбруднiшу роботу. Вони топили пiдземнi печi хамамiв, били камiнь i лагодили брукiвку, пiд наглядом чюплюкбашi вивозили смiття з Ат-Мейдану, яничарських кишласi, критих базарiв. I про те вона знала! Але не пробувала будь-що змiнити, бо що може навiть всемогутня жiнка супроти задавнених звича?в, якi обступають людину, мов непробивнi мури Стамбула. На боцi того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свiдомiсть, на боцi загалу - мiць, сила. Там - мисль, а там - слiпа вiра. Мисль у зiткненнi з вiрою завжди програ?. I сьогоднi, хоч i виблагала у султана цей незвичайний ви?зд, цю подорож до найнижчих надолiв людського горя, так i не знала, що це ?й принесе, па що сподiватися, чого дожидати. Нiхто, за винятком найвта?мниченiших, не знав, куди ?де султан, а коли й здогадувалися, що ?де до Ссмибаштового замку, то нiхто не знав, чого саме. Бо Едi-куле для розледащiлих стамбульських натовпiв - це передовсiм державна скарбниця, це сiм неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь свiт. Там золото нетлiнне i ясне, як сонце на небi, як лани заколошенi й лани скошенi. Там срiбло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана вiйськом, нiби засмаглi во?ни пiсля походу. Там золото фараонiв, iмператорiв, шахiв i царiв. Срiбло фiнiкiйцiв i вавiлонян - людей, яких уже нема? i нiколи не буде. Там коштовне камiння Iндi?, Персi?, Хiджазу. Там тканини з загадкових мiст i хутра ще загадковiших звiрiв. Там слонова кiстка i горючий камiнь латир, перли, небачених розмiрiв i кольорiв, пахучi смоли, шкiри крокодилiв i бегемотiв, пiр'я страусiв i райських птахiв. I все те належить султановi, отже, мовби ?м усiм теж. - Падишах хим! Хим!.. А урочистий похiд вглиблювався в надра Стамбула. Побiля городських мурiв уздовж Мармари, на пiвдень, до Золото? брами Царгорода, па якiй колись прибив свiй щит ки?вський князь Олег, що за пiвтисячi лiт до Фатiха перевiз сво? кораблi по сушi i зненацька вдарив на iмператора. Князь iз золотого Ки?ва, i ворота названо Золотими, ще з тих часiв. Та нi золото у вежах Едi-куле, нi Золота брама, нi спогади про давню велич не могли порятувати Роксолану вiд думок про те страшне мiсце, до якого вона ?хала хоч i добровiльно, але з вiдча?м у душi. Чорна тужлива зелень кипарисiв, пекуча кропива в глибоких ровах, темна заслона моря в проломах i пощербинах старих мурiв, яскраво-рожевi квiти юдиного дерева, спокiйна громада Семибаштового замку, де ?х ждали зовсiм не там, куди вони мали намiр зазирнути, ждали вгорi, а не в пiдземеллях, затiнок пiд арками з винограду й глiцинiй, обтяжених фiолетовими гронами квiтiв,- не вiрилося, що тут поряд, лиш ступнути кiлька разiв,- i вже людськi падоли, недоля, безнадiя i вмирання. Султан зупинився в затiнку глiцинiй, не виходячи з карети, звелiв великому вiзиру Лютфi-пашi привести до себе головного наглядача пiдземель Едi-куле Джюзел-агу. Той прибiг задиханий, весь у липучому спiтнiннi, бив поклони перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовковi завiски султансько? карети, але нiчого не бачив i вiд цього впадав ще в бiльший вiдчай i ще дужче стукався головешкою об землю, аж Роксоланi стало гидко дивитися на це блазнювання, i вона скривилася. Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому заростi, шкiра на обличчi в нього була нiби заснядiле молоко - шкiра чоловiка, який нiколи не бачить сонця. Такого б навiть пожалiв, коли б не знав, що це перший кат держави. Султан помiтив, який непри?мний для Хасекi Джюзел-ага, i повiв бровою, пiдкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража пiдземель, доволi брутально пiдхопив його за комiр i поставив на ноги (Роксолана тiльки тепер помiтила, що в Рустема шкiра на обличчi ма? барву так само мертву, як у Джюзел-ага, i безмiрно здивувалася цьому). - Ма?ш випустити козака Байду! - гримнув на ката Рустем-паша. Той, навiть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота. - Випустити? О аллах! Навiщо ж? Хiба йому тут не надiйнiше? Якби мене так оберiгали, о аллах! - Ваша величнiсть, - несподiвано промовила Роксолана, - хiба не було б виявом найвищо? милостi повелителя, якби вiн сам поглянув на головнi пiдземелля столицi столиць? Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткiй золотiй лусцi, обпiкала диханням його обвiтрену щоку! - Мiй повелителю, свiтло очей мо?х! Сулейман дав знак, заметушилися придворнi, звiдкись узялися золоченi ношi для султана i султаншi, дванадцять здоровил умить перенесли високе подружжя з карети до володiнь Джюзел-аги, який бiг збоку, не наважуючись нi випередити носi?в, нi вiдстати, завивав, нiби аж скiмлив од страху, захвату й несподiванки, ще й досi не вiрячи, що сподобився тако? небувало? честi вiн ?диний у дiях Османсько? iмперi?, хай великий аллах дару? ?й вiчнiсть i процвiтання! Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням поклав край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко: "Показуй Байду!" За султаном iшли його дiти й члени дивану, великий муфтiй з iмамами вiдстав, мабуть, вважаючи за лiпше триматися осторонь вiд мiсця, де ув'язнено невiрних, бо не iмам повинен iти до невiрних, а вони до iмама, коли хочуть порятуватися й очиститися у вiрi ?дино справжнiй i прекраснiй. Величезне похмуре примiщення з дикого каменю, в яке привiв сво?х високих гостей Джюзел-ага, не мало в собi нiчого людського, в найдальшому кiнцi воно перегороджувалося брудною запоною, яку на знак Джюзел-аги поквапливо вiддерли набiк його помiчники, так само засмальцьованi й обважнiлi вiд неробства, як i ?хнiй ага. Вiдкрився дощаний щит, замшiлий, весь в iржавому залiзi. Щит теж умить був чи то пiднятий, чи то опущений, чи вiдсунений набiк, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася брудна холодна iмла, страшний морок, мовби жила там смерть сама. Чаушi метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвiтили туди смолоскипами, червоне свiтло впало па камiння в зеленiй плiснявi, па глиняне мiсиво внизу, на людськi кiстки, черепи, гапчiр'я, шмаття, шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього лихого чаушiв, якi злякано щулилися на краю падолу смертi. Пiдеш - не вернешся. Попадеш - не випустять. Найжахливiше ж було те, що помiж отих кiсток, черепiв, заплiснявiлого камiння, помiж безнадiйного мороку смертi жили люди! Жили чи вмирали, нидiли, мучилися, проклинали всiх, хто нагорi, на поверхнi, пiд сонцем i вiтром, не мали нi змоги, нi надi? визволитися, але жили далi! Жах i чудо людського буття. Невичерпнiсть i незламнiсть людська, що да?ться взнаки тут яскравiше й виразнiше, нiж будь-де: на полi бою, в державних дiях, в думаннях мудрецiв i в спалахах обдарованостi найславетнiших спiвцiв. Найближче до краю пiдземелля був могутнiй, оголений до пояса чоловiк у широких, зда?ться, з м'якого, але мiцного сап'яну шароварах, весь у тяжких ланцюгах, з кайданами на руках i на ногах. Перед ним поставлений був посеред покидькiв довгий стiл, збитий з неструганих обаполiв, а на столi в срiбному й золотому посудi повно було присмакiв iз султанського палацу: громадилися смаженi на рум'яне ягнята, курiпки й курчата, вабили зiр волотистi плоди, стояли прозорi карафи з чистими, як сльоза, напоями. Та чоловiк не мiг узяти з столу навiть крихти, бо прикований ланцюгам й до кам'яно? стiни був так, щоб тiльки дивився на всю ту розкiш, але дiстатися до не? не мiг нiколи й нiзащо. Ось як зумiв скористатися дарами султансько? доньки Джюзел-ага. Роксолана вмить упiзнала чоловiка, хоч нiколи його не бачила. Байда! Ватажок зухвальцiв, казкових лицарiв, брат ?й по кровi, та тiльки чи вона йому сестра тепер, чи сестра? Iржавi кайдани i страшнi ланцюги, а тiло молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вiльне, як вiтри над степами! Ось який цей Байда, ось якi козаки! Кас ' - недовiрливий, сторожкий, пильний, з вигостреним оком. Сак - твердий, невпокорений, вiльний i до смертi i в самiй смертi. Два тюркськi слова злилися в одне, задзвенiли голоснiше, нiж у сво?й первоосновi,- козак, козак, козаки! Люди, що не бояться самого чорта. Якi поклялися один одному вмерти, але стояти за свою землю, оберiгаючи ?? вiд загарбникiв. А того, хто порушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вiтер, хлiб, горiлка, шабля, бог i мати божа. Вперше в життi пошкодувала, що народилася дiвчиною. Нiколи не хотiла стати чоловiком, а тут закортiло мало не до крику. Поглянула на Рустема-пашу з такою суворiстю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги: - Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбнi постатi заметушилися довкола Байди, дзвенiло глухо залiзо, йшла тяжка луна в пiдземеллях, хтось подав козаковi бараняче стегно, але той вiдiпхнув, ухопив глек з вином, пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспiвав молодим басом: Ой п'? Байда мед-горiлочку, Та не день, не нiчку, та й не ?? одиночку. Побачив Джюзел-агу, зареготав: - Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мо? кайдани, щоб не iржавiли. Добро ж султанське пропада?! А де мо? товаришi? Коли вже розкували мене, то розкуйте ?х. Вiн ступнув нагору, заточився, прикрив очi долонею, побачив вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов затягнув хрипко: Гей, у синiм залiзячку Та й у бiлiм ремiнячку. Султан закам'янiло сидiв у критих ношах. Мабуть, карався в душi, що пристав на вмовляння Хасекi й прибув сюди, сам не вiдаючи навiщо. Зате Роксолана вже не могла бiльше сидiти коло Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкi шовки лякливо затрiпотiли на ?? зграбному тiлi, легка постать гнучко схитнулася, мов рiдкiсна рослина, що не знати як попала з казкових садiв у це понуре примiщення, безстрашний козак гучно ляснув себе по ремiнних шароварах, з удаваним переляком у голосi вигукнув: - Така фурiя, ще й гостi несподiванi й недискретнi! Шана! I ледь вклонився, виграючи м'язами ши? й спини. Етимологiя казахського письменника Ануара Алiмжанова. Роксолана поглянула на критi ношi, де вперто зоставався султан. Тодi на Баязида й Мiхрiмах, якi стояли поперед усiх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп'ячою цiкавiстю. Мiхрiмах переблискувала з-над бiлого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, i не знати, що творилося в ?? душi. Зате добре знала Роксолана, що дi?ться у ?? власнiй душi. Намiр несподiваний, як одкровення, ударив ?й у серце, вона в безсиллi пiднесла руки до грудей, але не притиснула ?х безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-пашi, щоб вiн вивiв Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в пiдземелля, сам мав видобути. Дивилася, як легко ступа?, наближаючись до не?, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досi вони мовби дзвенiли на його потужному тiлi, але не став рабом i на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собi тако? сили. Вона не боролася, не змагалася, ?? продавали на рабських базарах, вiдбираючи в не? все людське, кидаючи в свiт тваринний. Раб, якого продають i купують, не ма? вибору. Але ма? пам'ять i глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшу?, воно вбива?, нiби знищу?, а тодi народжу? тебе заново i гримить у тво?му серцi, як мiднi дзвони на сполох. Роксолана знов поглянула на Мiхрiмах. Сини - для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька - для не?. Вона вiдомстить сво?ю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народовi сво?му доньку. Сама не зiгрi?ться нiколи чужим сонцем i чужим щастям - знала це напевне, вiдстанi мiж втратами щодалi зменшуватимуться для не?, байдужiсть заливатиме душу, тож треба долати байдужiсть, поки ще ? сила. Помста i милосердя, милосердя i помста! Рустем-паша пiдштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому. - Овва! - подивувався козак.- Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мо? товаришi! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мiрю, там я вцiлю, а де важу, там я вражу. Та тiльки не випускай нас живими, султане, бо й матiр твою я убив би, i батька рiдного б спалив, i брата твого б зарiзав, i доньку твою б украв, i над сестрою надругався б! Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливi слова козака не вразили його високо? гiдностi. Так було лiпше й для не?. Сулейман мовчки вiддавав Байду ?й. Великий вiзир Лютфi-паша зворухнувся був, щоб пiдiйти до не?, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу вiдiгнала вiд козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендiтнiй постатi, сказала йому неголосно сво?ю (i його!) рiдною мовою: - Пiдiйди. Вiн удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався? - Кажу, пiдiйди ближче. Вiн ступнув до не?. - Я султанша се? землi. - Даруй, жiнко, за мою обшарпанiсть. Козак душа правдива - сорочки не ма?. Вона повторила: - Я султанша се? землi. Турецько? землi. Це вiн почув. З жалем промовив: - Струснути б ?? всю нещадно. Шкода - не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свiдомостi. - Я - султанша. Лиш тепер вiн схаменувся: - О! Шана! Шана й ганьба! - Але в мо?х жилах тече кров така, як i в тво?х. - Чорт тобi брат, а люципер - дядько, вельможна жiнко! - Я не слухатиму тво?х образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить пiвсвiту. - А я з то? половини, яка не дрижить! - З нами наш син Баязид i паша донька Мiхрiмах. - Оте мале та погане? - Ми з великим султаном да?мо тобi свою доньку в жони. - З кайданiв та в родичання? Чорт йому й рад! - Не перебивай, коли говорить жiнка. - Аби ж то! - Тебе зроблять нашою. - А що воно таке? - Дадуть тобi санджак окра?нний на Днiпрi чи на Днiстрi. В Очаковi чи в Акерманi. - Запалися б вони вам усi в сиру землю! - Дамо тобi во?нiв. Велику силу матимеш. I за все це - захищатимеш нашу землю вiд кримчакiв. Байда насторожився. - Яку землю? Чию? - Нашу. Вкра?нську. - Та вона ж не ваша i нiколи вашою не буде! - Моя земля. Така, як i твоя. Сказала вже тобi, що я - з Укра?ни. - Чом же не захистила досi Укра?ни, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькi? дiти? - Не вмiла. Не мала змоги. Боролася за себе. - За себе? Ну! - От вигадала з тобою. - А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив? - Тодi й не знаю. - I ото ж так уже штучно, матерi його ковiнька: i султанська донька, i паша, i вiйсько, а ти лиш стiй та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари цi ремiннi, так i вони ж турецькi, бо доскочив ?х на турецькому ж господаревi галери. Тодi що? - Повинен ти змiнити вiру. - Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме! - Я прошу тебе, лицарю, iменем нашо? землi прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотiв задушити цю кволу жiнку. - На вiру тво?й поганую, на всiх вас! - I плюнув ?й пiд ноги раз i вдруге. Роксолана зойкнула i вiдсахнулася. Але не вiд розсатанiлого козака, а вiд холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завiсок султансько? лектики: "Емiр батишахум! Ченгеллемек!" Велiння султановi виконувалися негайно. "Емiр батишахум!"-"В'яжiть його!"-i довкола Байди вмить завирувало. Навiть iмами пiдступили ближче, повторюючи вдоволено султановi слова, бо ж вони були мовби прочитанi з книги книг - корану: "Вiзьмiть його i зв'яжiте! Бо вiн не вiрив у аллаха великого". Та не вiд цих слiв зойкнула Роксолана. Не вони були страшнi. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого - визволити. Але мертвого не воскресиш. Нiколи, нiколи. А "Ченгеллемек!" означало: "Повiсьте на гаку!" I нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею i потягнули геть. I мерщiй вiдвезуть на Галату й кинуть з високо? вежi, в стiнах яко? стирчать величезнi iржавi гаки, i вiн конатиме на одному з них день, i два, i три, i вже не знiмеш його звiдти, бо ж однаково вмре, загине, кiнець. Боже, боже, нащо вiн так, нащо плюнув ?й пiд ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще i яшмак вiдслонила б. Так ?й i треба, так ?й i треба. Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровеннi ?внухи, якi несли лектику, пiдхопили султаншу, помогли ?й сiсти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекi жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала i не вимагала нiчого. В постелi, в обiймах, на самотi з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цiлий свiт, обiймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те зата?но, в прихованостi, у сво?х жiночих володiннях на ложi сво?? любовi й ганьби, а не прилюдно, не при вiзирах, при муфтi?вi, при iмамах i яничарах. Тут султан мав бути не приступним навiть для не?, тут всемогутнiй повелитель тiльки вiн ?диний i завжди, i хай вiрять у це всi i передовсiм вiн сам. А вона? Мала б упасти перед ним на колiна, ридати, битися об брудний камiнь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе само?, для свого народу - i не могла. Народе мiй, прости мене, хоч i не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкошi турецько?, для лакомства нещасного! Все ж мала заплакати бодай у каретi, де нiхто не мiг побачити. Але сидiла з сухими очима. Випрямлена, закостенiла, нiби й не дихала. Султаншi не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синiв. Не стрима?ш слiз - наплачеш лиха на себе. Сулейман читав суру Аль-iхляс з корану. Очищення вiри. Повторював вiршi сури кiльканадцять разiв. Тодi глухо промовив: - Я звелю вiдпустити всiх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай iдуть у свою землю. Роксолана гiрко зiтхнула. - Що ж понесуть iз собою? Хiба що пiсню про мужнього Байду? Ой п'? Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку. Прийшов до нього сам цар турецький: "Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати". У давнiх грекiв було: тим, хто пропав безвiсти, кого проковтнули хвилi океану або вогнедишнi вулкани, розiрвали дикi звiрi, склювали хижi птахи, всiм цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тiла, бо тiло - це вогонь, земля або вода, а душа - це альфа i омега життя, i ?й слiд возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байдi пiсня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докiнчена ?? народом, який навiки збереже мужнього козака в сво?й пам'ятi. Так дух убитих воскреса? i перемагав убивць. Тiло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух висто?ть. Ось сила i безсмертя духу! А той, хто вбива? iнших, убивав передовсiм себе. Повiльно, жорстоко, неминуче. Султан i в гадцi не мав, що в Роксоланинiй головi клубочаться такi безжальнi думки. Розбундючений вiд самовдоволення, упивався сво?ю владою, сво?м могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жiнкою, хай i найдорожчою, найвище пiднятою. - Хай цi люди повернуться в сво? степи i розкажуть усiм, яка недоторканна священна особа султаншi. - Мо?й особi нiчого не загрожувало, мiй султане. - Я повинен був захистити твою гiднiсть. - Але ж не цiною чийогось життя! Хiба я просила коли-небудь аж тако? цiни, ваша величнiсть? Вiн не слухав ??. - Ти хотiла просити за Мiхрiмах. - Менi зда?ться, що це було тисячi лiт тому. I вже минули всi часи. I тепер пiзно i безнадiйно. - Але ти хотiла, щоб ми видали ?? за слов'янина. Здригнись - i не стане мрi?. Все життя в здриганнях. Як вона ненавидiла цього чоловiка! Нопередавано i безмежно ненавидiла i водночас прикута була до нього навiки золотим ланцюгом. Як у легендi про початий свiту - боги звiсили з неба золотий ланцюг, здоб по?днати навiки небо i землю. Так по?днанi й чоловiк iз жiнкою. Золотий ланцюг хтивостi, продовження роду, вiчностi. Любити й мовчати - як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидiти й не мати змоги, не смiти виказати свою ненависть! Все ж сьогоднi вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й назавжди, ще лишилося мiсце для слiв. Словами не сво?ми, а взятими з священно? книги вiдповiла Сулеймановi, не приховуючи гiркоти в серцi: - "А коли хто з вас бере ?х собi в друзi, той i сам з них". Стояло за цими словами все: i ?? походження, i дика туга за минулим, за рiднизною, за народом сво?м, але водночас i натяк на темнi чутки про походження Сулейманове вiд сербкинi, на його османську неповноцiннiсть i навiть випадковiсть на тронi. Однак султан удав, що не зрозумiв натяку. Вiн був упертий у сво?х намiрах, не звик слухати нi порад, нi заперечень, щось почавши, не зупинявся, поки й не закiнчував, тож, завiвши мову про Мiхрiмах i давши Роксоланi зрозумiти, що прислухався до ?? слiв, коли зверталася вона до Байди, прислухався i не пропустив жодного слова i все збагнув,- тепер мав договорити сво?. - Я подумав,- твердо мовив Сулейман.- Хай це буде Рустем-наша. Роксолана задихнулася. Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землi! Ти ж то й занапастила мiй супокiй! Хотiла вiдомстити тобою за сво? рабство i неволю довiчну, а вiдомщено менi. Чи ж так буде завжди? Роксолана нiколи не ждала вiд султана тако?, сказати б, невгадно? поквапливостi, ще менше сподiвалася вона почути iм'я вчорашнього султанського iмрахора, цього чоловiка, що тiльки й здатен навчити ?? та ?? доньку ?здити верхи на конях i генiально лаятися. Сама ж подала думку султановi про те, щоб повернув Рустема до столицi, сама й каялася, коли побачила, як незграбний босняк щосили виявля? запопадливiсть, щоб пробратися в диван, розштовхуючи лiктями вiзирiв. I смерть Байди, цього святого лицаря,- хiба не на сумлiннi Рустемовiм? А тепер султан хоче зробити його сво?м зятем. - Ваша величнiсть, але ж вiн недужий! - Недужий? Нiхто менi цього не казав. - Згадайте, яке в нього обличчя. Вiн схожий на мерця. На утопленика. - Хто придивля?ться до чоловiкового обличчя? Адже сказано: "Що приховують ?хнi груди i що виявляють". Рустем-паша вiрний. Може, ? здiбнiшi, але високi здiбностi не ходять у парi з послушливiстю й вiрнiстю. - Жiноче чуття пiдказу? менi, що Рустем-паша безнадiйно хворий. Може, в нього невигойна виразка i вiн стiка? кров'ю. Щодень вiн ста? блiдiший, аж синiй, так нiби з нього ночами висмоктують кров якiсь страшнi потвори. - Я звелю перевiрити,- сказав султан, наче цим i вичерпувалася вся справа. Думки Роксоланино? не питав, нiби Мiхрiмах i не ?? донька i сама вона - не його жона, не султанша. Та пiсля того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й занапастила сво?м вiдча?м, Роксолана збайдужiла до всього, навiть до власних дiтей. Хiба не однаково? Рустем, то й Рустем. Принаймнi чоловiк не криводушний, вiдвертий iнодi аж до дуростi, не прихову?, що вiрить у хитрiсть, силу й жорстокiсть i в те, що все новинен робити сам. Цей укусить i ще пальцем тицьне в те мiсце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше. Кiлька днiв по тому Сулейман сказав Роксоланi, що в Рустемовiй постелi слуги знайшли вошку. Вiд безнадiйно хворих людей вошка втiка?, отож... Султанша гидливо скривилася. Не хотiла бiльше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись вiдомстити ?й до кiнця за пригоду з козаками, безжально промовив: - Буде лiпше, коли про нашу волю повiдомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекi. - Але ж це ваша воля, мiй повелителю. - Наша,- з притиском сказав Сулейман.- Так само як принцеса Мiхрiмах - паша донька. - ?? прийму Рустома-пашу,- схилила голову Роксолана. Для бiльшого приниження босняка вона зволiла кизляр-азi Iбрагiму i всiм прибiчним сво?м ?внухам не вiдходити вiд не? упродовж усi?? розмови з молодшим вiзиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмiшки, довго розглядала його високий вiзирський тюрбан з дiамантовим пером, навмисно принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навiть поцiкавилася, якими бальзамами вда?ться йому забивати гострий дух стайнi, але понурий босняк не зважав нi на якi глузи, спокiйно сидiв навпроти султаншi, запускав мiцнi пальцi в золотi блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса. Роксолана пiдвелася. Скочив на ноги вiзир. Владним голосом султанша повiдомила йому про високу волю падишаха. Рустем упав па колiна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи: - Менi сьогоднi спилися аромати, ваша величнiсть. Тепер я опинився серед них. Хай продовжить аллах вашi днi i днi великого султана i хай над вашими днями завжди свiтить сонце. Несправедливiсть i зло, якi я содiяв, ви замiнили добром. Молюся на вас i навiки раб ваш, ваша величнiсть. - "Намаз ягана чикмаз".- "Лицем до пустинi не моляться",- кинула Роксолана. - Хiба ви пустиня? Що може бути паповненiше всiм найдорожчим, нiж ви, моя султанша! - Буду рада, коли даси пiдтвердження сво?м словам. Його величнiсть султан за мiсяць влаштову? урочистий сюннет шах-заде Баязиду i Джихангiру, в час сюннету вiдбудеться також ваше весiлля з принцесою Мiхрiмах. Ми подба?мо, щоб це сурнаме перевершило все вiдоме досi. Рустем зрозумiв: доля зв'язу? його з молодшими султанськими синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангiр? Кому починати служити вже сьогоднi? Пiдвiв вiд килима напружене сво?, безрадiсне навiть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксолану i гострим сво?м розумом збагнув: ?й! ЗАКОНИ Ще нiколи Османська iмперiя не була такою безмежною. Сулеймановi дiсталися в спадок Анатолiя i Румелiя, Сiрiя i ?гипет, Мекка з Медiною i Грецiя, тепер став вiн володарем Угорщини i Паннонi?, Чорного моря, Вiрменi?, Грузi?, Iраку, Й?мену, всi?? Пiвнiчно? Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспiю, Персько? затоки i Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над вiйськом, помагала йому долати всiх сво?х ворогiв, тримати в послуху народ власний i всi завойованi землi. В однiй руцi шабля, в другiй - закон. Сулейман був переконаний, що iстина - тiльки одна i вiн ?? пророк, свiт - розпутний, i його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у коранi записано, що весь свiт роздiлено на дар аль-iслам - кра?ни iсламу, i дар аль-харб - кра?ни вiйни. Неспинно й невтомно мали йти сини iсламу в кра?ни вiйни, завойовувати i пiдкоряти ?х i наводити там лад. А лад - це закони, це звича? й настанови, яких нiхто не може уникнути. Залiзний порядок, вироблений протягом цiлих столiть володарювання, та ще й помножений на тисячолiтнiй досвiд кочових орд, де все було доцiльно, де утримувалося лише корисне й потрiбне, а все несутт?ве, обтяжливе, шкiдливе вiдкидалося послiдовно й жорстоко, неминуче ма? призвести до того, що османська держава сво?ю мiцнiстю перевершуватиме все знане в дiях людства. Все мало вiдповiдати сво?му призначенню в цiй державi. Вiд султана до найостаннiшого раба, до найнiкудишпiшого пса, який плента?ться за караваном. Система провин i визнання була така заплутана, що людськi iстоти, наляканi й знеособленi, почувалися знiкчемнiлими й безсилими, як муха в павутиннi. Тут дiяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,- про необхiднiсть у державi гонiнь i знущань. Окрема людина не явля? собою нiяко? цiнностi. Головне - держава, якiй ма? пiдкорятися все живе й неживе. Народжуються дiти, будуються городи, гинуть геро?, рiки течуть, лiси шумлять, трави зеленiють, збiжжя колоситься, сонце ся?, мiсяць свiтить - усе для держави. Султан вiв сво? вiйсько на захiд, пiвдень, на схiд, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, якi лежать мовби в зацiпенiннi, закони, закони й закони. Чи виплива? вiйна з якогось права-це нiколи його не обходило. Вiйна просто розпочина?ться - ось i все. Справедливiсть повинна опиратися на силу. Безсилi мають приймати закони великих iз вдячнiстю й покорою. Кожнiй землi, краю, провiнцi?, мiсцевостi, кожнiй групi вiруючих, племенi, ремiсникам i землеробам - свiй окремий закон, званий рiшучим словом "канун". Ще на початку царювання Сулейманового нiшанджiя Сейдi-бег склав "Канун-наме султана Сулеймана", майже цiлком переписавши цю книгу з "Капун-наме" Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, найвищого взiрця для Сулеймана. Згодом великi муфтi? Алi Джемалi й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законiв, а його останнiй великий муфтiй Мехмед Абусууд, який утримався при султановi до само? його смертi, разом iз сво?м падишахом невтомно доповнював i уточнював "Канун-наме", так що Сулейман увiйшов у iсторiю пiд iменем Канунi, тобто Законодавець. Майже тисячолiтня мудрiсть зiбрана була в правi, утверджуваному Сулейманом. Мудрi пояснення правил шарiату iмама Абу-Ханiфа, гробницю якого вiдшукав i вiдбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнiв Абу-Ханiфа Абу Юсофа i Шейбанi; "Мохтасар" багдадця Кодурi, "Хiдай?" Бурханеддiна Марагiнського, "Мольтан аль-абхор" Iбн-Iбрагiма Халебського - на цi великi й мудрi зiбрання опирався султан, у кожному сво?му фiр-манi неодмiнно зазначаючи, що фiрман узгоджений з шарiатом i давнiше усталеними канунами. Водночас вiн розумiв, що людей слiд заспокоювати не так справедливими законами, як обiцянками створити цi закони, бо обiцянки завжди привабливiшi за дiйснiсть. Для бiдних закон - це втiха в тих лихах, якi виникають вiд сили й гнiту. Для завойованих - це обiцянка, що новi володарi будуть милостивiшi за попереднiх. В законi - або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народiв вогнем i мечем. Царство аллаха досяга?ться терпiнням, земнi царства завойовуються силою. Вмiло пов'язати потрiбнi султановi закони зi звичаями, корисними для життя людей,- це да? оманливе вiдчуття справедливостi, як мовиться в приказцi: "Обiцяти свiчi всiм угодникам, щоб позбутися напастей". Звича? лишалися незмiнними, кануни множилися. Султан не вiдмiняв попереднiх законiв, а невтомно вигадував новi, мовби намагаючись ствердити iстину, що, коли невiгластво пану? в суспiльствi, а безлад - в умах, тодi закони плодяться з такою силою, що ?х незмога не тiльки застосовувати й виконувати, а навiть прочитувати. Тiльки чорний люд i дрiбнi власники пiдкоряються закону. Багатi керуються власними вигодами, а не законами. Держава слабне через тривалiсть зла. Люди попервах вважають його безкiнечним, та досить ?м