один  раз  знайти  вихiд  -  i  вже  незмога  ?х
зупинити.  Держава,  безмежно  розростаючись,  водночас  ослаблю?ться.   А
людина? Будь-яка велич вiдносна. Хто захоплю? лев'ячу частку,  оздоблю?  й
озброю? проти себе всiх iнших.
   I тут запанову? сила, вища за всi закони, i зветься вона:
   страх.  Вiн  найперший  спiльник   султансько?   влади.   Страх   перед
султанським всевладдям трима? в  покорi  всiх  -  од  великого  вiзира  до
спахi?в. Але й влада падишаха завжди  обмежена  страхом  перед  можливiстю
двiрпевого перевороту, яничарського бунту i тими межами, до яких  доходить
готовнiсть пiдданих покорятися й платити податки.
   Сулейман щосили вдавав  справедливого  султана,  охоче  посилаючись  на
приклад  великого  Фатiха.  Мехмед  Завойовник  нiколи   не   звинувачував
неправедних суддiв, а просто велiв здирати з них  шкiру,  говорячи:  "Якщо
обростуть знову шкiрою, то проститься ?м  ?хня  провина".  А  шкiри  велiв
вичиняти, набивши ватою, прибивати гвiздками в судах i писати на них: "Без
тако? суворостi правду в царствi ввести неможливо. Як кiнь пiд  царем  без
узди, так царство без грози".
   Фатiх ввiв правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч,
наставлений на горло. Жадiбному меч горло перетне, а праведний доведе свою
мову до кiнця. Нагих злочинцiв кидали в темницю, де схована  була  бритва.
Хто знайде бритву й зарiже iншого, той i правий, так захотiв аллах.
   I син Фатiха султан Баязид так само був  безжальний  у  справедливостi.
Одна з його дочок Феррахшах, яка вiдзначалася великою побожнiстю, володiла
поетичним талантом, була  першою  серед  красунь,  виказала  раз  небачену
жорстокiсть, ?? чоловiк якось  замилувався  бiлими  руками  служебки,  яка
подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощiв звелiла вiдрубати  служницi
руки, а саму кинула  в  Босфор.  З  тих  рук  приготовано  ?жу.  По  обiдi
Феррахшах спитала чоловiка, чи сподобалася йому страва. Чоловiк  вiдповiв,
що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служницi, вiд  яких
ти не мiг вiдiрвати очей. Чоловiк вжахнувся i кинувся до султана  Баязида.
Падишах, довiдавшись про жорстокiсть доньки, негайно послав ката, щоб  той
вiдрубав ?й голову, хоч де  б  знайшов.  Феррахшах  ?хала  на  молiння  до
дервiшiв Мевляна. Кат наздогнав ?? й виконав повелiння султана,  щоправда,
давши  принцесi  скласти  перед  смертю  вiршi  про  справедливiсть,   яка
наздоганя? навiть на небi. Все це переповiдалося, мов казки  Шехрезади,  i
найохочiше тими, хто першим порушував закони.
   Вельможi гризлися за власнiсть  i  розкiш,  нехтуючи  навiть  свободою,
плазуючи перед султаном i вiзирами.  Жити  з  честю  означало  платити  за
розкiш, а платити можна було  лиш  крадучи.  Крадiжки  набули  неймовiрних
розмiрiв. Що вищi особистостi, то бiльше крали. Султан знав  про  це,  але
запобiгти не мiг. Ловили  дрiбних  злодi?в,  жорстоко  карали.  Робили  це
злодi? великi, в душi  жорстоко  примовляючи:  "Не  попадайся!"  Багатство
несумiсне з милосердям.
   Самi тiльки Топкапи з'?дали за рiк на 70 тисяч  дукатiв  м'яса,  на  ЗО
тисяч дукатiв риби, спалювали на 20 тисяч дукатiв олi? в свiтильниках. Яка
держава могла витримати такi видатки?
   Майже всi вважали сво? становище занадто низьким для  себе,  тому,  мов
отруйне зiлля, розросталося доносительство, бо кожен хотiв зiпхнути  того,
хто вище, i посiсти його мiсце.
   Всi посади продавалися. Продавали всi, починаючи вiд  великого  вiзира.
Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати.
   За все мали розплачуватися завойованi!
   Коли Сулейман пiсля смертi Яноша Запойя?  знову  прийшов  до  Угорщини,
щоб, нарештi, захопити пiд свою владу всю цю багату  землю  мiж  Дуна?м  i
Тисою, вiн спитав свого великого муфтiя:
   - Хто найбiльший доброчинець на цiм свiтi?
   - Його величнiсть падишах,- вiдповiв мудрий Абусууд.
   - Нi, найбiльший доброчинець на сiм свiтi - райя, яка сi? i жне i  всiх
нас году? плодами свого труда.
   За вказiвкою султана Абусууд негайно склав фiрман про народ Угорщини:
   "В iм'я бога, володаря небес i землi i всього, що  ?  на  них,-  а  вiн
всемогутнiй-?хня  Величнiсть,  володар  лиця   Землi,   халiф   посланника
господнього  всiх  свiтiв,  розповсюдник  правил  ясного  божого   закону,
утверджувач основ iстинно?  вiри,  проголошувач  найвищих  слiв,  той,  що
пiднiс знамення iсламсько? вiри до найвищих вершин, володар  держав  сього
свiту, тiнява тiнь божа над усiма  народами,  завойовник  земель  Сходу  i
Заходу, переможець з помiччю безцiнного бога, носiй звання великого  iмама
i  пресвiтлий  повелитель,  садiвник  великого  халiфату,  найстарший  мiж
найстаршими, найсправедливiший мiж законодавцями, десятий мiж  османськими
султанами, караючий меч в руках тих, хто кара?, володар арабiв,  персiв  i
роме?в, могутнiй захисник шановних двох  святинь,  возвишених  i  сяйливих
Двох Мiст - Мекки i Медiни, султан син султана, султан  Сулейман-хан,  син
султана Селiма-хана - нехай протрива?  його  володарська  парость  до  дня
воскресiння i хай користу?ться його справедливими законами по всiх кра?нах
населення чвертi Землi!
   З божою помiччю зволили завоювати область Буди. I коли настала  потреба
виявити  справедливiсть,  проголошено  цю  блискучу  заповiдь   i   фiрман
прекрасних наслiдкiв для всi?? рай? i всi?? берай?.
   Всi жителi названо? областi залишаються на сво?х мiсцях. В ?хн? життя i
челядь нiхто хай не втруча?ться. I рухоме майно, яке в ?хнiх руках, i ?хнi
доми, крамницi й iншi будiвлi, якi ? в городах i селах, i виноградники,  й
сади, якi вони розвели,- ? ?хнiй мульк (приватна власнiсть). Можуть чинити
з ними що завгодно: продають, дарують, вiдчужують iншим чином.  Усе  це  в
?хнiх руках. А коли вони помруть, все  переходить  у  мульк  ?хнiм  синам.
Згаданого майна хай  нiхто  не  чiпа?,  окрiм  законно?  данини  од  ?хнiх
виноградникiв i садiв.
   I ниви, якi вони орють i сiють, також хай лишаються в ?хнiх руках.  Але
вони не ? ?хнiй мульк, як згадане майно. Вони поряд  з  iншими  державними
землями  в  богоспасеннiй   iмперi?,   вiдомими   пiд   назвою   мiрiйська
(оподаткована)  земля,  перебувають   пiд   верховною   владою   державно?
мусульмансько? казни. В володiннi рай? земля перебува? у  виглядi  позички
(оренди). Вони з рiзних злакiв сiють i жнуть усе, що хочуть, дають з  того
харадж, званий десятиною, та iншi данини, а самi використовують  землю  як
завгодно. I щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сiють i обробляють i
справно платять данину, i нiхто ?м хай не заважа? i не чiпа? ?х. I так хай
трива? до ?хньо? смертi, а коли помруть, на ?хн? мiсце стають ?хнi сини  й
утримують землю, як сказано вище,- а Всевишнiй бог знав найбiльше  i  його
настанови найстарiшi".
   Була, мабуть, лиш одна-?дина людина в цiй величезнiй iмперi?,  яко?  не
зачiпали Сулеймановi закони, були для не? мов марево в пустелi, нiби морок
над морською пучиною, нiби хвиля над мороком, а над нею хмари  або  птахи,
що летять рядами, недосяжнi, незлiченнi й невловимi, як прах розвiяний.
   Роксолана. Велика султанша Хасекi.
   Що ?й усi Сулеймановi кануни, коли  не  можна  знищити  найстрашнiшого,
зоставленого Фатiхом: хай владу успадку?  найдостойнiший,  для  збереження
?дностi, порядку i миру в  державi  убивши  всiх  сво?х  братiв  з  ?хнiми
дiтьми, онуками й правнуками чоловiчо?  статi.  А  найдостойнiшим,  мов  у
давнiх ?вре?в з бiблi?, неодмiнно  вважався  первонароджений,  найстарший.
Мустафа. ?? ж сини мали бути вбитi. I нi знищити, нi  забути,  нi  змiнити
закон Фатiха, бо вiн став уже звича?м, а за звича?м - давнiсть i найбiльша
сила.
   Роксолана ждала, коли зможе переважити навiть ту  страшну  силу.  Iнодi
ловила себе на думцi, що ста? схожою на валiде. Згiрклий усмiх  на  устах,
смага, майже чорногубiсть. А в душi? Темрява клубочиться дедалi  бiльше  й
густiше. Невже султан не бачить ?? тривоги?
   А Сулейман уперто не хотiв навiть слухати про будь-якi змiни  в  законi
Фатiха, але й не проголошував спадко?мця трону. Час од часу  вiв  обережнi
бесiди з великим муфтi?м, ждав, щоб  той  дав  якусь  пораду,  виходячи  з
очевидностi i дiйсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тiльки.
Вiдколовся вiд свого отця, трима? коло себе свою матiр, мовби хоче зробити
виклик падишаховi, виказати перед усiма свою незгоду з його  дiями.  Сво?ю
поведiнкою вiн сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон
мають сини Хасекi, яка стала душею i серцем  султана.  Вiн  не  хоче  бути
схожим на того грецького бога, який пожирав сво?х синiв, але  водночас  не
може знехтувати заковом великого Фатiха. Де вихiд?  Як  узгодити  закон  з
очевиднiстю?
   Абусууд  так  само  обережно,  натяками,  притчами,   давав   зрозумiти
султановi, що право все ж за Мустафою. Закони несумiснi з серцем. Вони  не
мають серця. Вони вищi за все, навiть за державу, яка iсну? тiльки завдяки
iснуванню законiв. Мустафу  вже  знають  усi  правовiрнi,  всi  бейлербе?,
бейлербеги, пашi, яничари, доблесне мусульманське  вiйсько.  Не  саме  лиш
первородство, але й особистi гiдностi промовляють за шах-заде  Мустафу.  З
трьох рокiв - у занедбаностi й пониженнi, у вiдокремленостi вiд  Топ-капи,
власне, вигнанець разом iз сво?ю матiр'ю, але став вiдомий сво?м  розумом,
поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарiв, вiйська, всiх
чесних мусульман.
   Султан не заперечував високих гiдностей свого найстаршого сина,  навiть
пишався ним  (його  кров,  кров  Османiв!),  але  водночас  не  переставав
сподiватися, що в  Мустафi  озоветься  гiднiсть  вайвища:  благородство  й
самопожертва,- i вiн добровiльно вiдмовиться вiд трону  на  користь  синiв
Хасекi.
   Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, i хто хоче скривдити його  -
хай змiнить закон, а там ще видно буде, що  з  того  вийде.  Мiж  сином  i
батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили двi жiнки -
Роксолана i черкешенка Махi-девран,- i обидвi не  наважувалися  втрутитися
нi дi?ю, нi словом, одна проклинаючи в душi закон,  а  друга  всi?ю  душею
по-кладаючи на той самий закон усi надi?.
   Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж  виявляв  твердiсть,
притаманну  Османам.  Вiн  уперто  не  називав   спадко?мця   трону,   хоч
шейх-уль-iслам i натякав, що це треба б зробити для спокою в державi.
   Роксолана мовчала. Непевнiсть роздирала ?й серце, та лiпше  непевнiсть,
у якiй ще зберiга?ться крихта надi?, нiж безнадiйнiсть, нiж приреченiсть.
   Бiль, жалiсть, жах i почуття тяжко? провини. Нащо привела  синiв  сво?х
на свiт, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, сво? життя, сини були  для
не? нiби щаблi золото? драбини, по яких видобулася з безоднi потойбiччя.
   А що тепер? Що? Будь проклятi всi закони, встановленi цими  мiднолицими
султанами!

   ДАМАТ

   Де знайти вiрного i  водночас  здiбного?  Сулейман  першим  з  султанiв
пiдняв посаду великого вiзира на  височiнь  мало  не  султанського  трону,
сподiваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побiльшуючи ??.  Як
на небi сонце i мiсяць ходять у парi, так i  на  землi  коло  султана  мав
ходити чоловiк, що вiдбивав би сяйво свого володаря, не даючи  йому  марно
розсiюватися в просторi. Здавалося,  що  вiрний  Iбрагiм  буде  незамiнним
супутником на все життя, але тому закортiло самому стати  сонцем,  мiсяцем
бути набридло, вважав те принизливим i нижчим сво??  гiдностi  -  Iбрагiма
довелося прибрати. А де взяти мiсяця  для  свого  султанського  неба,  чим
заповнити порожнечу, яку сам утворив i яку всiм  видно?  Аяс-паша  не  був
свiтилом. Якийсь темний клубок на небосхилi влади, без сяйва, без  розуму,
сама тiльки вiрнiсть. Чи вiрнiсть завжди темна?
   Пiсля смертi  Аяса-пашi  великим  вiзиром  став  Лютфi-паша.  Справжнiй
османець,  до  того  ж  султанський  зять,  вiн   мав   перевагу   i   над
вiсiмдесятилiтнiм ?внухом Сулейманом-пашою, i над свiжоспеченими  вiзирами
Рустемом-пашою i Хусревом-пашою, вчорашнiм румелiйським беглербегом.  Усi,
крiм  Лютфi-пашi,  були  рабами,  чужинцi-еджнемi,  люди  неповновартiснi,
випадковi, i вiн,  презирливо  кривлячись,  назвав  зал  засiдань  вiзирiв
Куббеалти невiльничим ринком. Не лякаючись присутностi  самого  Сулеймана,
великий вiзир нi з того нi з сього процитував  слова  сина  Румi,  Султана
Веледа: "Безрiднi будуть великими, а посади найзначнiшi дiстануться  людям
нiкчемним". Султан за сво?ю звичкою удав, що не чу?, вiзири вимушенi  були
змовчати. Тiльки Рустем пробубонiв собi пiд нiс:
   "I я б був такий розумний, ?здячи на султанськiй сестрi,  як  на  лисiй
кобилi".
   I зненацька - весiлля Рустема-пашi з султанською донькою Мiхрiмах, i  в
диванi стало одразу два царськi зятi.
   Лютфi-паша, чи то пiддавшись намовлянням жони сво?? Хатiджi, чи то  без
нiчи?х намовлянь, попри  свiй  доволi  гострий  розум,  запалився  намiром
перевершити Рустема-пашу, який, щойно при?хавши з далекого  Дiярбекiра,  з
такою рiшучiстю пiрнув у надра Стамбула, пiрнув з  голими  руками,  а  вже
виринув, маючи в руках султанську доньку.
   Лютфi-паша  приписував  Рустемовi  якостi,  яких  той  нiколи  не  мав.
Попервах той керувався зовсiм не намiром  будь-що  вислужитися,  вискочити
нагору,  а  просто  пiддався  звичцi,  що  виробилася  в  ньому  пiд   час
кiлькарiчного сидiння в далекому санджаку, повному непокiрних племен.  Там
завжди  щось  колотилося,  горiло,  бунтувалось,  повставало.  I   молодий
санджакбег, проклинаючи все на свiтi, хапав сво?х  головорiзiв  i  кидався
туди, де були найбiльший вогонь, найбiльший  гамiр,  найбiльша  колотнеча.
Коли прибув до Стамбула i побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди,  ще
й не сподiваючись, що видобуде з вогню  й  полум'я  не  тiльки  султанську
хвалу, але й султанську доньку.  Сам  дивувався  сво?му  везiнню,  похмуро
кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди, де родився, собака -  туди,
де ситий". Про Лютфi-пашу вiн сказав, щойно засiвши в диванi  помiж  трьох
iнших вiзирiв, за кожним з яких стояли цiлi кладовища i текли рiки  кровi:
"Крiзь збiльшувальне скло вiн мiг би видатися навiть  величним".  Кожен  з
вiзирiв вимахував шаблею мало  не  з  дитинства  i  от  домахалися  аж  до
султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тiльки  й  заслуг  мав,  що
вмiв догодити Сулеймановi, сiдлаючи його коня, та тепер  вчасно  прискочив
на стамбульську пожежу,  щоб  вихопити  з  жару  й  попелу  доньку  самого
падишаха.
   Великий вiзир Лютфi-паша з усi?ю нестримнiстю, що була йому властива  в
справах розумних i в дiлах дурних,  занурився  в  темнi  глибини  столицi,
вiдтручуючи i головного кадiя Стамбула, який наглядав за порядком у мiстi,
i ефендi румелiйського беглербега, поставленого  для  нагляду  за  кадi?м.
Мусульманська душа великого вiзира вжахнулася вiд  видовища  стамбульських
пекел. На диванi Лютфi-паша, здiймаючи руки, вигукував:
   - О шарiат! О вiра!
   Вiн виявив, що  шарiат  порушу?ться  постiйно,  повсюдно,  злочинне.  В
дiльницi Коджа Нiшаджi варили бузу, якою впивалися правовiрнi. В  Псамать?
була цiла вулиця Шарап Сока?, де непристойнi танцiвники  кйоребе  затягали
правовiрних у бузнi, там же та?мно продавали п'янливу гамiз ве арак, i мiж
п'яницями - о аллах! - з ранку до пiзньо?  нонi  вешталися  гулящi  жiнки!
Субашi, який мав наглядати за порядком, коло мечетi  Еюба  ховав  злодi?в,
повiй, там теж - безчинства, вино, розпуста.
   Сулейман-паша i Хусрев-паша  мовчки  прикривали  повiками  очi,  чи  то
подiляючи обурення великого вiзира, чи то пускаючи його слова поза увагою,
Рустем неприховане насмiхався з тако? запопадливостi. Треба бути  останнiм
дурнем, щоб повчати самого султана тiльки тому, що  ти  одружений  з  його
сестрою. Мiж султанами нема? родичання. Май голову на плечах.  Усi  знали,
що бузу варять споконвiку,  тому  бузнi  були  дозволенi  султаном  i  для
нагляду над ними придiлений шехiр субашi. Знали, що по Стамбулу  розвозять
у бурдюках вино, яке мали право пити  ??  продавати  тiльки  iновiрцi,  що
платили султановi особливий податок. А вже коли чоловiк платить податок  i
змiцню? державу, то користi вiд нього бiльше, нiж  вiд  вiзира,  що  руба?
гiлку, на якiй сидить. Рустем навiв хадiс: "Бог стриму? бiльше число людей
завдяки султановi, нiж завдяки корановi". Але цим розлютив  Лютфi-пашу  ще
бiльше.
   - Дума?ш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобi топтати все
святе? - кричав великий вiзир.
   - Та яке там спання? - невесело вiджартовувався Рустем.- В час  весiлля
гашник так закрутив менi шаровари, що я цiлий мiсяць не. мiг нiчого мати з
сво?ю молодою жоною.
   - Я не дозволю смiятися в  диванi!  -  насувався  на  нього  розлючений
Лютфi-паша.
   - Та хiба я не знаю, що це грiх? Туркам нiколи смiятися - вони воюють.
   Лютфi-паша лютував не тiльки в диванi.  В  Стамбулi  почалося  справжн?
пекло. Судна, що привозили вино з Море? i Кандi?, палили разом з  залогою.
П'яницям заливали горлянки  розтопленим  свинцем.  Зрадливих  жон  кидали,
зашитих у шкiрянi мiхи, в  Босфор.  Чоловiкiв,  упiйманих  на  чужолозтвi,
страчували без суду. Виловлювали повiй i дико знущалися  з  них,  прилюдно
вирiзуючи в них таке, що соромно  й  мовити.  Лютфi-паша  дiйшов  у  сво?й
запопадливостi до того, що склав список найславетнiших  повiй  Стамбула  i
передав його султановi. Сулейман не вiрив власним очам. Араб Фатi,  Нарiн,
Карат, Нефесе, Етлi Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гiнiч. Як смi? цей чоловiк
втомлювати пресвiтлi очi  падишаха  якимись  пiдлими  iменами?  Може,  вiн
переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де iмам, ха-тiб, муедзин
i бекчi завжди збираються докупи,  щоб  упiймати  зрадливу  жону?  Гнiв  i
зневага султановi були такi безмiрнi,  що  вiн  не  схотiв  навiть  бачити
великого вiзира, а передав Хатiджi, щоб вона вгамувала свого чоловiка. Ось
тодi Лютфi-паша й кинувся з кулаками на султанську  сестру,  так  що  його
насилу вiдтягнули ?внухи.
   На диванi державну  печать  у  Лютфi-пашi  було  вiдiбрано  i  передано
?внуховi Сулейману-пашi.  Рустем  став  другим  вiзиром.  Лютфi  по?хав  у
довiчне заслання. Хатiджа знову була чи то вдовою, чи розлученою.
   Так у диванi лишився тiльки один султанський зять, i вiдтодi вже  нiхто
позаочi не  звав  Рустема-пашу  iнакше,  як  тiльки  дамат  -  зять.  Його
зненавидiли  вельможi,  яничари,  простий  люд,   як   колись   ненавидiли
Роксолану,  приписуючи  ?й  чари.  Тепер  злим  чарiвником  вважали  цього
вчорашнього конюха. Казали: спить  на  конюшнi,  а  ввi  снi  бачить  себе
великим муфтi?м. До нього  все  це  доходило,  вiн  смiявся:  "Не  великим
муфтi?м, а великим вiзиром. Переробимо туркам приказку. Бо хiба в  них  не
почина?ться все з коня та з конюшнi? Кiнь завжди поперед  воза,  султан  -
поперед люду, отож султан як кiнь, а конюх коли й не поперед  султана,  то
вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього  в'?дливi  епiграми  й
сатири. Рустем навiки зненавидiв поетiв i будь-яке  письмо  з  укороченими
рядками. "Пустi слова черева не наповнять",- зневажливо  цiдив  вiн  крiзь
зуби. Його не любили, але боялися, бо нiкого не щадив, i горе  було  тому,
хто попадав Рустемовi на язик. Цей  чоловiк  не  знав  доброти,  не  вiдав
жалостi, не вiрив у красу або, може, й у самого бога,  знаючись  тiльки  з
шайтанами.
   Султан колись обiдав здебiльшого тiльки з Iбрагiмом та вiзирами, тодi з
Хасекi, тепер став влаштовувати обiди з султаншею, на  якi  щоразу  кликав
когось з  найнаближенiших.  Для  цього  всi  придворнi  мали  збиратися  у
великому  залi  прийомiв,  найвищi  державнi  мужi  товпилися  у  вузькому
переходi,  наступаючи  один  одному  на  ноги,  сопучи,   стиха   лаючись,
обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував iмена тих або тих
щасливцiв, тодi з грюкотом зачиняв  дверi  перед  носом  у  решти.  Навiть
вiзирiв не всiх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то iншого.
   - Ну, кого сьогоднi забудуть? - потирав  руки  Рустем,  про-товплюючись
наперед, бо знав, що без його дотепiв султановi й ложка в рот не полiзе.
   На обiдах присутнi були шах-заде Баязид i  Джихангiр,  яких  султан  ще
тримав при собi. Iнодi при?здив з Едiрне Мехмед,  улюбленець  Роксолани  й
Сулеймана, сiдав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий.  Зиркав  на
всiх так гостро, що вмовкав навiть Рустем.  Селiм  i  Мустафа  при?хали  з
сво?х провiнцiй пiд новруз. Селiм скрiзь  возив  з  собою  Мехмета,  якого
взято в Топкапи ще малим,  щоб  бити,  коли  шах-заде  Селiм  лiнувався  у
вивченнi корану. Так той Мехмет i жив коло  султанського  сина,  отримавши
прiзвисько "Мехмет для биття". За обiдом його саджали навпроти Селiма, той
кидав у обличчя Мехметовi кiстки, жбурляв посуд, реготав,  кричав  слугам:
"Приберiть з-перед очей цю мармизу!"
   Мустафа був поважний, пещений,  бiлотiлий,  тримався,  нiби  султан,  i
Рустем одразу пустив шпильку: "Головне не в тiм, що вiн каже, а в тiм,  що
дуже гарно ворушить губами, коли говорить".
   Султанський  зять  мовби  намiрився  перевершити  в  сво?й  безкарностi
улюбленого Сулейманового блазня Iнджiрлi-чауша, який дiйшов  до  того,  що
якось, пiдстерiгши султана в темних палацових переходах, кинувся  обiймати
й цiлувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: "Даруйте, мiй
падишаху, я думав - це султанша Хасекi!"
   Але то ж простий собi блазень, а це вiзир Високо? Порти. Та що а  нього
взяти, коли  вiн  -  зять?  Одним  словом  -  дамат.  Ненавидiли  позавiч,
ненавидiли й у очi, але охоче смiялися  з  його  нещадних  дотепiв.  Лiпше
смiятися ще до того, поки вiн щось скаже, бо опiсля смiятися, може,  й  не
захочеться.
   Всi сподiвалися, що Рустем злама? собi шию в першому ж серйозному дiлi,
бо ламалися й не  такi  ши?.  А  що  найсерйознiшою  рiччю  вважалася  для
османцiв передовсiм вiйна, то й очiкувано з  нетерпiнням,  коли  ж  султан
знову вирушить у новий похiд з сво?ми новими вiзирами.
   Поки султан сидiв у столицi, його санджакбеги i  великий  капудан-паша,
пострах морiв Хайреддiн Барбароса вели невпиннi вiйни в Сербi?,  Славонi?,
Боснi?, проти Алжiру, Провансу, Венецi?,  Португалi?  й  Iспанi?.  Замiсть
одно?  велико?  вiйни  Сулейман  оточував  свою  iмперiю  вогнищами   вiйн
маленьких, щоб його вiрнi акинджi? мали де погрiти сво? загребущi  руки  i
не обростали жиром зледащiння.
   Мчали до Стамбула гонцi з радiсними вiстями про звитяги, пливла здобич,
тисячi рабiв  наповнювали  невiльницькi  ринки,  розросталася  безмежно  i
безмiрно iмперiя, але похмурий
   погляд султанiв уперто зосереджений був  тiльки  на  однiй  землi,  яка
притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина пiд Мохачем, де
вiн потопив угорське вiйсько з його недолугим королем.  Земля  та  була  -
Угорщина. Нацiлена в саме  серце  ?вропи,  здавалася  Сулеймановi  золотим
ключем, яким вiдiмкне  вiн  нарештi  та?мничий  замок  володiння  над  цим
континентом, i тодi хвиля османська залл? всi його пiднебеснi гори, родючi
долини, багатi городи, над якими плавають тисячолiття слави,  багатства  i
краси.  Повторював  у  думцi  вигаданий  Султаном  Веледом  (але  ж   який
грiзно-привабливий!) хадiс: "У мене ? вiйсько, яке я поставив на  сходi  i
назвав турками. Я вклав у них мiй гнiв i лють, i скрiзь, де якийсь чоловiк
або народ порушить мо? закони, я напускаю на нього туркiв - i це буде  моя
помста..."
   Вся провина угорцiв була в тому, що вони зайняли таку серцевину землi i
зробили це задовго до туркiв, хоч, як свiдчили перекази,  в  сиву  давнину
разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя i просторiв.
   Наставлений над Угорщиною Сулейманiв король Янош За-пойя? так i не змiг
навести ладу в цiй почленованiй, розтерзанiй землi. Все сво? життя згаявши
на вперте просування до найвищо? влади, Запойя? навiть одружитися не встиг
за сво? шiстдесят рокiв, i тепер несподiвано  став  одним  з  найжаданiших
женихiв. Австрiйський король Фердiнанд норовив видати за  старого  Запойя?
одну з сво?х численних принцес, щоб прибрати до  рук  всю  Угорщину,  а  з
другого боку пильно стежив за Австрi?ю мудрий i обережний польський король
Зигмунт, який встиг випередити Фердiнанда  i  вiддав  Яношу  Запойя?  свою
доньку Iзабеллу, сподiваючись зласкавити  цим  султана  i  укласти  з  ним
вiчний мир.
   Проти Запойя? збунтувався ердельський во?вода Стефан  Майлат,  який  не
побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном
молдавському  господарю  Петровi  Рарешу.  По  дорозi  на  Ердель  Запойя?
смертельно занедужав. Напiвмертвий, довiдався вiн  од  гонця,  що  в  Будi
королева Iзабелла народила йому сина. Ще встиг  невдалий  король  звелiти,
щоб назвали сина Яношем Сигiзмундом, i послав канцлера Стефана Вербецi  до
Стамбула просити султана взяти пiд свою високу руку малого короля.
   Сулейман прийняв Вербецi, всупереч сво?му звичаю, не гаючись, бо гонцi,
випередивши угорського канцлера, вже принесли вiсть  про  смерть  Запойя?.
Вiн сказав, що визна? за сином Iзабелли всi права, якi  мав  його  батько,
коли впевниться, що той справдi народився, а не вигаданий уграми.  Послано
було султанського чауша до  Буди,  який  вiдвiдав  королеву,  i  королева,
заливаючись слiзьми, подала османцевi  загорненого  в  шовковi  пелюшки  i
горноста?вi хутра сирiтку-короля. Турчин приклав руку до грудей,  упав  па
колiна, поцiлував дитятi ногу i в iм'я великого султана заприсягнувся,  що
нiхто iнший, крiм сина короля Яноша, нiколи не  володiтиме  Угорщиною,  бо
так хоче аллах.
   Султан збирав вiйсько для  походу  в  Угорщину.  Розскочилися  навсiбiч
гонцi, звiдомляючи спахi?в, у султанських  зброярнях  виливали  гармати  i
ядра до них, яничари наточували шаблi, дюмбекчi  сушили  барабани,  шилися
тисячi нових зелених i червоних знамен. Нiщо не  могло  зупинити  страшно?
сили, яку Сулейман мав намiр знов посунути на зеленi поля Угорщини, на  ??
сади й виноградники. Але тут iз сходу стали напливати тривожнi  вiстi  про
неспокiй серед кочових племен. Плем'я гермiян коло Ладика зайняло прохiд у
горах  i  грабувало  каравани  й  усiх  подорожнiх.  Туркменськi  кочовики
набралися такого нахабства, що викрали коней пiд Манiсою у принца Мустафи,
коли той ви?хав iз сво?м двором на лови. В Дiярбекiрi збунтувалися племена
курдiв, цих  дивних  людей,  що,  попри  свою  бiднiсть,  яка  межувала  з
убогiстю, нiкому не пiдкорялися, вперто домагаючись незалежностi.
   Виходило так,  що  в  Дiярбекiр  для  приборкання  повстання  джiмрi  -
мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських вiзирiв, а
що Рустем-паша ще недавно був там  санджакбегом  i,  як  видно,  не  зумiв
приборкати курдiв, то найостаннiшому дурневi було ясно: дамат  повернеться
туди, звiдки прибув!
   Неприхована радiсть запанувала навiть серед тих, хто нiколи  в  очi  не
бачив Рустема. На диванi байдужий до  всього  Хусрев-паша,  який  страждав
якоюсь  невилiковною  хворобою,  мляво  спитав  Рустема:   "Тебе   справдi
посилають в Дiярбекiр?"  А  великий  вiзир  Сулейман-паша,  помiтивши,  як
Рустем поглядом шука? лускач, щоб роздавити грецький горiх,  вхопив  повну
жменю  горiхiв,  набив  ними  рот,  став  трощити  зубами,  примовляючи  з
виряченими вiд задоволення очима: "Ось  як  треба!  Ось  як!"  Рустем  мав
тридцять п'ять рокiв, Сулейман-паша вiсiмдесят. Але дамат не збентежився.
   - У мене маслаччя мiцнiше за горiхову  шкаралущу,-  понуро  посмiхнувся
вiн.
   А сам, власне, був зготовлений на добре  i  зле.  Спиш  iз  султанською
донькою - так i знай, що  доведеться  за  це  розплачуватися.  З  насолоди
виника? обов'язок. Та ще й не знати, де воно лiпше: при  боцi  в  султана,
який щедрий на милостi, але ще, мабуть, щедрiший на кари, а  чи  в  самого
чорта в зубах.
   Вирушаючи в походи,  Сулейман  нiколи  не  брав  на  себе  командування
вiйськом, призначаючи сераскером великого вiзира. Це було  доволi  зручно,
бо всi невдачi падали на сераскера, успiхи належали султановi. З Iбрагiмом
вiн зазнав бiльше невдач, нiж перемог, Аяс-паша так i  не  очолив  вiйська
жодного разу, Лютфi-паша, готуючись до звання  великого  вiзира,  пробував
виказати сво? здiбностi в походi проти острова Корфу, але, крiм ганьби, не
здобув нiчого. Тепер, з усього видати, сераскером мав iти  проти  Угорщини
старезний ?внух Сулейман-паша, який  усе  сво?  довге  й  каламутне  Життя
провiв на Сходi, знав пiдступи, хижiсть, кровожерство, але ще жодного разу
не стикався з лицарством, вiдвертим  аж  до  самозабуття,  i  вiдвагою  не
слiпою, не фанатичною, а просвiтленою розумом i любов'ю до рiдно? землi. I
хоч нiхто не вiрив у таланти старого товстого ?внуха, але  говорилося  про
нього  спiвчутливо,  навiть  з  повагою,  бо  вiн  сво?ю  грубезною  тушею
заступив, вiдiпхнув ненависного дамата, i тому вже не було мiсця  поряд  з
падишахом, тож хай ?де, звiдки при?хав, хай згине в голих курдських горах,
серед гострого  кремiння  й  чортори?в,  де  витанцьовують  його  брати  -
шайтани.
   Ось тодi покликала Рустема до себе султанша Роксолана.
   Як став  султанським  зятем  -  даматом,  ще  по  лишався  вiчна-вiч  з
всемогутньою султаншею жодного разу, хоч i думав  про  це,  бо  була  тут,
зда?ться, ?диною людиною, яко? побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну
запопадливiсть на пожежi. Через нього загинув тодi цей молодецький  Байда,
i Рустем знав, що Роксолана не простить йому то? смертi нiколи. Все  можна
вiдшкодувати, але смерть - чим ти ??  вiдшкоду?ш?  Хоч  i  сказано,  що  в
мертвих - нi друзiв, нi товаришiв, та з усього видно, що султанша назавжди
взяла в сво? серце того Байду, не питаючи навiть його згоди, бо ж був  для
не? живим втiленням навiки втрачено? батькiвщини. Соловейко  зiтхатиме  за
вiтчизною навiть у золотiй клiтцi. Це вiн, Рустем, мiг забути i рiд  свiй,
i землю, промiнявши все не знати й на якi вигоди, вспоко?вшись лiниво  вiд
думки, що двох баранячих голiв не зготу?ш  в  одному  горщику.  Але  ж  не
зрiвнятися йому з цi?ю вельможною жiнкою, загадково-неприступною для всiх,
всемогутньою, як сам султан, але водночас нiжною, як сонячний  промiнь,  i
вразливою, як закоханий соловейко.
   Незграбно, боком, чiпляючись за  одвiрки  сво?м  шорстким  од  золотого
шиття вiзирським халатом, мало не  вiдштовхуючи  невiдступного  кизляр-агу
Iбрагiма, всунувся Рустем у  маленький  покiй  Фатiха,  майже  задихнувся,
побачивши на бiлiм атласнiм  диванчику  Роксолану,  обстелену  розметаними
барвистими шовками, лякаючись, що нiжна ?? шия злама?ться вiд ваги пишного
червоного волосся i коштовних прикрас на ньому. Мерщiй упав  на  колiна  i
так поповз по килимах, коли ж пiдвiв перед султаншею голову,  то  побачив,
що тут ? ще хтось. Поряд з ним був ще чоловiк у химерних, визивно  багатих
шатах, так само молодий, як Рустем, але  набагато  зграбнiший,  з  пишними
яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий.
   - Зна?ш Гасан-агу? - спитала султанша.
   Рустем нахилив уперту  голову.  Ще  б  пак  не  знати!  Простий  яничар
врятував султаншу пiд час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського
аги, яке да?ться тiльки цiною  велико?  кровi,  тодi  вигадано  для  нього
химерне  звання  особистого  посланця  султаншиного,   став   аталиком   -
вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому  в  жони
бiлотiлу одалiску,- вже не така й радiсть, як на Рустема, бо це  однаково,
що оженитися на бiлiй коровi. Якби це не  при  султаншi,  вiзир  неодмiнно
прискалив би око й познущався з цього яничарика:
   "То що, вже отелилася твоя бiла корова?"
   Але тут мав мовчати i щосили виказувати увагу й слухнянiсть.
   -  Гасане,спокiйно  мовила  Роксолана,-  подай  йому   оте.   Гасан-ага
неквапливо взяв з низенького  столика  невеличкий  згорток,  замотаний  .у
зелену шовкову хустку, подав Рустемовi.  З  належною  шанобливiстю,  треба
сказати, але до кого - до вiзира чи до султаншi найперше?
   Рустем тримав згорток i не знав, що з ним робити.
   - Розгорни,звелiла Роксолана.
   Вiн довго  розмотував  хустку,  плутаючись  кiстлявими  сво?ми,  бiльше
звиклими до ремiняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав -  напери.  Якiсь
послання, грамоти. Дорогий папiр, дороге чорнило, печатi. Мовчки глянув на
султаншу. Що воно?
   - Почитай,звелiла вона.
   Рустем полопотiв одною грамотою, другою,  третьою.  На  всiх  -  печатi
царевича Мустафи. Листи до санджакбегiв Сiвасу, Дiярбекiру,  Болi,  Конь?.
Всуцiль iз запитань. Якi змiни вiтали б ви в iмперi?? Як ви  ставитесь  до
мене? Чи будете менi вiрнi? Проти  кого  найперше  треба  спрямувати  силу
iсламського вiйська? Що ви дума?те про чужинцiв у Стамбулi?
   Все це важко було втямити навiть Рустемовi з його метким  розумом.  Вiн
розгублено поглянув на султаншу.
   - Читай ще,звелiла вона.
   Вiн читав далi.  Мустафа  питав  у  начальникiв  племен  мiн-башi,  яка
потрiбна  ?м  зброя.  Писав  яничарам  до  Стамбула,   називаючи   iмперiю
оскопленою (натяк на великого вiзира-?внуха), i питав, чи довго вони  таке
терпiтимуть.
   Зухвалi листи, за якими вчувався брязкiт збро?. Коли  це  не  пiдробка,
тодi що ж?
   - Страшно, вiзире? - шорстко спитала Роксолана.- Ти зблiд,  читаючи  цi
послання? А що ж робити менi? В мене  зблiдла  душа!  Мо?  сини  не  ждуть
смертi   великого   султана,   вони   насолоджуються   життям   пiд   його
благословенною тiнню, а син цi?? черкещенки  вже  змалечку  очiку?  смертi
свого батька i всiх братiв, бо тiльки ця смерть  вiдкрива?  йому  шлях  до
престолу, а його матерi да? змогу повернутися в Топкапи  i  зайняти  поко?
валiде. Син черкешенки  втратив  терпець,  вiн  почав  вiрити,  що  султан
Сулейман не помре нiколи,  i  вiн  не  помилився,  бо  так  воно  й  буде,
принаймнi для самого Мустафи! I ця нiкчемна Махiдевран нiколи  не  ступить
за  брама  великого  палацу,  бо  вигнанi  султаншi  не  повертаються,  не
повертаються! Але де ж були  ви,  вiзири,  опора  трону,  найвiрнiшi  люди
падишаховi? Чом не впiймали злочинно? руки, чом не помiтили,  не  викрили,
не перехопили, не захистили? Чом?
   Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмiв, не любив,  а
тут i захищатися не виходило. Завжди вважав усiх довкола дурнями, тепер не
вадило удати дурника  й  самому.  Та  й  було  перед  ким  -  перед  самою
султаншею.
   - Ваша величнiсть! Ну якi ж з нас вiзири? Сулеймана-пашу  слуги  пiвдня
пiдводять з постелi, а Другу  половину  дня  вiн  дума?  лиш  про  те,  як
влягатиметься в постiль сво?ю тушею. Хусрев-паша не встигав з'?сти  якийсь
шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись  i  не  лишаючи  нiякого
поживку. Вiн жде, коли вже вмре вiд голоду, а ми ждемо,  коли  вiн  помре,
щоб звiльнив мiсце для когось iншого. Четвертого вiзира султан називати не
хоче, вагаючись мiж двома молодими пройдисвiтами, яких узято  ще  з  пажiв
покiйного Скендер-челебi? пiсля його страти в Багдадi: мiж Ахмедом-пашою i
Мехмедом-пашою Соколлу. А я - погляньте на мене, ваша величнiсть. Хоч я  й
зять ваш, але голова в мене з самих кiсток, як у коняки, тiльки в коняки й
кiстки розумнiшi, бо вона вмi? пiдставляти спину, я ж не вмiю й того.
   - Не вмi?ш пiдставляти спину, то доведеться пiдставити голову,- жорстко
мовила Роксолана, не пiддаючись на Рустемовi похмурi жарти.- Як це так, що
при дворi тисячi дармо?дiв, а рятувати султанську  владу  вiд  загроз  ма?
один Гасан-ага?
   - Гасан-ага? - Рустем лиш тепер  згадав  про  султаншивого  довiреного.
Виходить, цей чоловiк тут не для того тiльки, щоб подати  йому  згорток  з
листами Мустафи. Пода? те, що сам i роздобув.
   - Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величнiсть?  Вона  кинула
на Рустема погляд, вiд якого холоне в серцi.
   - Як? А ти не зна?ш? За золото, яке ви гребете з султансько?  скарбницi
i все хова?те пiд себе. А його треба пускати на справи  державнi.  Платити
там, де треба. Все купу?ться i продасться. Продаються навiть  оракули,  що
довели колись лiдiйськi царi Мемнади, пiдкупаючи дельфiйську пiфiю.
   Що це за дельфiйська пiфiя, Рустем, ясна  рiч,  не  знав.  Знав  коран,
якого його вчили ще малим  хлопчиком,  вбиваючи  в  його  стрижену  голову
вiрнiсть iсламовi й новим хазяям, знав зброя", жорстокiсть, неволю, тверде
життя i коней. Щоправда, Пiфi?ю звали кобилу,  на  якiй  вiн  колись  учив
султаншу ?здити верхи. Кобилу  назвала  так  султанша,  а  вибирав  ??  ще
лошицею вiя. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив  з  льоту.  Очi
поставлено близько, лоб округлий, як склепiння  в  мечетi,  погляд  ясний,
вогнистий. Вузькi храпи, довгастi рожевi нiздрi, мов у  породисто?  жiнки,
лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка  лиснюча  шерсть,
довгий хвiст, а груди, груди? Як у султаншi, що  рвуть  усi  найпросторiшi
шовки. I ця жiнка - його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголiв'я?
   - Гаразд,зiтхнула Роксолана,-хто чого не вмi?, того вже й не навчиться.
Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти цi листи передав його  величностi
султану.
   - Я? Султану? Але ж не я ?х роздобув.
   -  I  скажеш,  що  роздобув  ?х  ти,  бо   зна?ш   усiх   анатолiйських
санджакбегiв, жив мiж  тими  дикими  племенами,  вмi?ш  знаходити  з  ними
спiльну мову, ось тому й потрапили всi цi листи до тво?х рук.
   Тепер Рустем уже не мав сумнiву, що його таки вiдiшлють  назад  у  дикi
гори,- хай далi знаходить спiльну  мову  з  непокiрливими  племенами.  Але
перед султаншею не станеш нi  зiтхати,  нi  скаржитися.  Вiн  схилив  свою
маслакувату голову в поклонi, дочекався, поки Роксолана милостиво  кивнула
?м обом з Гасаном,  мерщiй  позадкував  до  дверей,  пропихаючись  поперед
султаншиного довiреного, якого б з великою  охотою  роздер  на  Дрiбненькi
шматочки за його небачену здобичливiсть.
   I ще не знати, як прийме цi клятi листи султан!
   - Хоч розкажи, щоб я знав, як ти ?х добував! - кинув Рустем  Гасан-азi,
коли вони вийшли вiд султаншi.
   - Розповiсти легше, нiж добути,- усмiхнувся той.
   Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман i сам не  захотiв
наражати зятя на людський осуд,  вiн  прийняв  рiшення  несподiване,  але,
може, ?дино правильне. Мустафi  в  Манiсу  негайно  посланий  був  фiрман,
згiдно з яким шах-заде переводився  в  далеку  Амасiю,  а  на  його  мiсце
володарем провiнцi? Сарухан ставав Мехмед,  найстарший  син  Роксолани  i,
виходило тепер, не названий, але ймовiрний спадко?мець трону.  Фiрман  про
вигнання Мустафи з Манiси повiз сам великий вiзир Сулейман-паша, який iшов
з вiйськом проти повсталих курдiв i водночас мав наглядати за шах-заде.
   Рустем посмiювався собi у вус: "Мене з  Дiярбекiру  висмикнули,  ?внуха
посадили туди, як рiпу. Та хiба рiпа виросте на каменi?"
   Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, i тепер  уже
над ним насмiхалися яничари: "Все вже було, але конюх ще нiколи  не  водив
нас на вiйну!"
   Вiйни, власне, нiяко? не було. Австрiйцi, що  кинулись  були  па  Буду,
злякалися  османсько?  сили  i  вiдкотилися.  Заколотника  Майлата  видали
султановi нiкопольський санджакбег Ахмед i Петро  Рареш,  який  сподiвався
знов завоювати Сулейманову прихильнiсть. Закованого в ланцюги ердельського
во?воду вiдправлено до Стамбула, де його  поглинули  пiдземелля  Едi-куле.
Тим часом велетенське османське вiйсько обступило Буду, i Сулейман  послав
до Iзабелли гонцiв, яким звелено було передати. що мусульманський закон не
дозволя? султановi вiдвiдати ?? особисто, тому хай пришле до нього сина  в
супроводi вельмож, якi хоробро обороняли столицю вiд австрiйцiв.
   Iзабелла  пережила  страшну  пiч.  Сльози,  метання,  хапливi   наради.
Наставав день п'ятнадцято? рiчницi битви пiд Мохачем. Що вiн  принесе  для
малого короля, для цього невинного дитяти? Врештi вирiшено  було  виконати
султанову вимогу. Дворiчного Яноша Сигiзмунда в  золоченiй  колисочцi  двi
няньки в супроводi перших людей королiвства - Стефана  Вербецi,  Валентина
Терека, Джордже Ут?шеновича - привезли до розкiшного  султанського  шатра.
Малий король ревiв щосили. Сулейман сказав  шах-заде  Баязидовi,  щоб  той
поцiлував короля. Рустем-паша шанобливо пiдтримував султанського сина.  Як
знати: може, пiдтриму?ш майбутнього султана? Сьогоднi дво? дiтей - одне ще
немовля, друге, хоч i бiльше, а теж дитя, а взавтра один король, а  другий
падишах. Чи не був i вiн колись отаким шмаркачем (тiльки  не  в  золоченiй
колисочцi i не в шовковому шатрi), а сьогоднi вiзир,  сераскер,  державний
муж, i вiд його слова залежить доля цi?? землi. Диво!
   Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого i вернути матерi.
   На диванi прийнято думку Рустема-пашi:  Угорщина  мiж  Дуна?м  i  Тисою
лиша?ться турецькою землею (великий муфтiй Мехмед  Абусууд  негайно  почав
складати султанський фiрман про долю угорського райя), а Угорщина на  схiд
вiд Тиси з Ерделем переда?ться пiд владу Яноша Сигiзмунда, як  султанового
ленника з щорiчною даниною  в  десять  тисяч  дукатiв.  Великий  нiшанджiя
Мустафа-челебiя Джелал-заде написав блакитним i золотим  чорнилом  фiрман,
який був вручений малому  королевi.  Султан  присягався  пророком,  сво?ми
предками i  сво?ю  шаблею,  що  триматиме  Буду,  охороняючи  малолiтнього
короля, i вiддасть  столицю,  щойно  настане  вiдповiдний  час.  Коли  мав
настати той  загадковий  час,  нiхто  не  знав,  а  допитуватися  боялись.
Обiцянок Османи не дотримували нiколи, завжди сповнювали  тiльки  погрози.
Тим часом Iзабеллу з сином вмiщено в  Липi  над  Марошею:  безпечнiше  для
всiх.
   В табiр до Сулеймана прибули посли вiд короля Австрi?  Фердiнанда:  син
захисника Вiдня Нiкола Сальм i прославлений посол  Сигiзмунд  Герберштейн,
який об'?здив усю ?вропу, двiчi добрався аж  до  далеко?  Москви,  про  що
написав велику книгу.
   Султан сидiв пiд золотим чадором, щит, булава, лук i стрiли лежали коло
його нiг, як символи могуття, вельможi пiвколом стояли  з  одного  боку  -
Рустем попереду, з  другого  боку  -  iмами  на  чолi  з  великим  муфтi?м
Абусуудом.
   Молодий   Сальм   шанобливо   пропустив   наперед   старого   поважного
Герберштейна, той опустився  на  колiна  перед  султаном,  нагинався,  щоб
поцiлувати золоту полу падишахового кафтана, але нiяк не мiг  дотягнутися,
скосив налитi кров'ю очi на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду
на Рустема, прокректав:
   - Та поможи ж, ради бога!
   Султан, який розумiв по-слов'янськи, ледь помiтно усмiхнувся, нахилився
над послом i простягнув йому для поцiлунку руку.
   Герберштейн, який хвалився тим, що всi його посольства були  успiшними,
подумав вдоволено, що й цього разу вiй вийде  переможцем,  хоч  ще  нiкому
цього не вдавалося з упертим турком.
   Дванадцять  слуг  на  увитих  позолоченими  гiрляндами  ношах  пiднесли
султановi великий годинник, зроблений за  накресленнями  самого  покiйного
iмператора  Максiмiлiана.  Вчений  майстер  показав,  як  треба   заводити
годинник  i  доглядати  механiзм.  Про  це  ж  говорилося  i  в  книжечцi,
прикладенiй до подарунка. Годинник показував години,  днi,  мiсяцi  i  рух
небесних тiл. Подарунок справдi був рiдкiсний  i  цiнний,  але  все  ж  не
вартий аж цiло? Угорщини,  яку  взялися  виторговувати  у  султана  посли,
обiцяючи виплачувати щорiчну данину в сто тисяч дукатiв.
   Сулейман пiдкликав Рустема, звелiв йому:
   - Скажи ?м, що, коли прийшли тiльки для цього, хай  iдуть  геть.  А  не
пiдуть - прожени.
   - Ти  ж  слов'янин,  соромився  б!  -  спробував  докорити  Герберштейн
Рустемовi, коли той, додаючи ще дещо вiд себе, переказав послам падишахове
велiння.
   - Ти теж слов'янин, а кому служиш!  -  огризнувся  Рустем.-  Обидва  ми
зрадники, тiльки ти зраджу?ш за платню, а я-за грiхи сво?, бо я не  просто
вiзир i сераскер, а дамат, царський зять!
   Сам не вiдаючи про те, Рустем майже повторював слова  султаншi  Хасекi,
сказанi колись австрiйському пословi Лаському. А може, розповiв  йому  про
ту розмову Ласький, якого султан вiз iз  собою  до  само?  Буди  i  тiльки
звiдти, старого, змученого, хворого, вiдпустив помирати в  рiдний  Кракiв,
проявивши  неочiкуване  милосердя.  Нiхто  не  змiг   витлумачити   такого
султанового  вчинку,  надто  що  французький   король   домагався   видачi
пiдступного  посланника  для  розправи.  Тiльки  Рустем-паша  знав,   чому
Сулейман так розм'як душею. Вночi пiсля того, як прогнанi були австрiйськi
посли, гонець привiз iз Стамбула два листи. Один- вiд султаншi,  другий  -
вiд ?? найстаршого сипа Мехмеда.

   МЕХМЕД

   Уже змалку уява вела його на широкi  простори.  Вiн  -  у  трiумфальнiй
золотiй колiсницi (або на чорному конi, а кiнь весь у золотi  й  рубiнах).
Барабани   б'ють:    там-там-та-та-та.    Велетенське    блакитне    небо.
Там-там-та-та-та.  I  недосяжнi  гiрськi  вершини  в   пречистих   снiгах.
Тум-тум-тум. По дикiй пустелi - тисячi вершникiв, тисячi верблюдiв,  чорнi
слони  в  золотих  попонах.  Трум-трум-трум.  Мармуровий  палац  (червоний
мармур) па краю пустелi, дзюркiт води, гнучкi одалiски. Там-там-та-та!
   Вiд  свого  вихователя  занудливого  Шемсi-офендi  вiдмахнувся,   щойно
вилетiв на волю з клiтки гарему, з-за брам Топкапи i пере?хав  до  Едiрне,
де був всевладним валi - намiсником самого  султана.  Султановi  Сулейману
пощастило вiд народження. Був ?диний син у Селiм-хана, мав мiцне здоров'я,
вихователя придiлено йому було ще султаном Баязидом - мудрого Касима-пашу,
який  згодом  став  навiть  вiзиром,  утримавшись  у  диванi  до  глибоких
старощiв.
   Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи i вирушали до визначених
?м султаном провiнцiй, одразу давався  свiй  власний  двiр:  вiзир,  iмам,
дефтердар, нiшанджiя, поет, астролог-мюнеджiм, хавашi, яничари i, звичайно
ж, гарем, одалiсок до якого  добирала  сама  султанша.  Все,  нiби  во?нам
суджук у похiд. Вiзиром у Мехмеда став один з  колишнiх  пажiв  блискучого
дефтердара Скендер-челебi? теж Мехмед, названий Узун,  тобто  Довгий.  Вiн
вiдзначився разом iз сво?м товаришем  Ахмедом  пiд  час  сюннету  Мустафи,
Мехмеда i Селiма, коли цi пронозистi вихованцi Скендер-челебi?  влаштували
на Ат-Мейданi небачене вогняне свято. Тодi  султан  помiтив  обох  здiбних
юнакiв, дарував ?м титули бе?в, пiсля того вже не вiдпускав  ?х  од  себе,
мав нагоду переконатися в ?хнiй мужностi й жорстокостi,  яку  виявляли  до
ворогiв у битвах, i, коли треба було дати  для  Мехмеда  вiзира,  покликав
сина i спитав, кого  б  вiн  хотiв  узяти:  Мехмеда-пашу  чи  Ахмеда-пашу.
Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний,  хитрий,  може,  навiть
пiдступний, як вода  пiд  тонкого  кригою.  А  Мехмед  Довгий  брутальний,
рiшучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звiр, i  розум  мав
гострий, несхибний, точний - усе, про  що  мрiяв  би  для  себе  шах-заде.
Довгий не приховував нi вiд кого свого узвича?ння. Не для  того  вчився  в
школi  молодих  яничарiв,  не  для  того  проходив  науку  жорстокостi   й
пiдступностi у Скендер-челебi?. Топтати, рвати, метати i  вперед,  вперед,
проламуватися крiзь хащi, крiзь живих людей, не  зважати  нi  на  що,  хай
летять голови, хай лл?ться кров,  хай  крики  й  стогони  -  не  озирайся,
вперед, вперед, життя належить  вiдважним,  безжальним  i  не  тупоголовим
зарiзякам, а мудрим i мужнiм. Щастя тодi, коли життя в тво?х  руках,  коли
трима?ш повiддя натягнутим. Над самим кра?м Прiрви не  заплющуй  очей,  не
зупиняйся, нi хвилi вагань i перепочинку, зiрке око, тверда рука, незламна
воля.
   Маломовний, грiзно насупленi брови, гучний голос, жилаве тiло,  яке  не
зна? утоми,  доведене  до  меж  неймовiрностi  вмiння  володiти  будь-якою
збро?ю, витривалiсть у  походах,  в  обжираннi,  в  пиятиках,  подвиги  на
любовному ложi, де красунi заламували руки вiд розпачу, що нiч  не  трива?
пiвроку,- здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що  був  сво?рiдним
взiрцем османсько? доблестi, а тим часом вiн зневажав  людську  природу  й
породу так вiдверто, нiби ту зневагу поширював i на самого себе.
   Ясна рiч,  до  шах-заде  Мехмеда  молодий  вiзир  ставився  з  належною
поштивiстю, був його тiнню, твердим  намiром,  оголеною  шаблею,  караючою
рукою.
   Обидва звалися Мехмедами - шах-заде  i  його  вiзир.  Один  повелитель,
другий - його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина,  той
незабаром  став  мовби  його  вiдлунням,  блiдим   повторенням,   безсилим
наслiдувачем, гнався за сво?м вiзиром i  нiколи  не  мiг  наздогнати,  мав
перед Довгим переваги народження i становища, але бракувало йому звичайних
можливостей, якi може дати чоловiковi тiльки природа i яких не придба?ш нi
за якi скарби.
   Над Мехмедом вiд народження  тяжiло  переконання,  що  вiн  спадко?мець
трону i тому мав вирости грiзним  i  могутнiм,  як  султан  Сулейман.  Про
Мустафу не думав, сподiвався, що якiсь сили - небеснi чи земнi - неодмiнно
усунуть, приберуть того, звiльнять i очистять  дорогу  до  престолу  йому,
Мехмеду, бо вiн  -  спадко?мець.  Раб  спадко?мства  з  самого  дитинства.
Зачатий у насильствi, народився кволий, нiкчемний тiлом, не тiло, а схлип.
Рiс улюбленцем султана й султаншi, про синiв казано:  "Синiв  називано  по
iменах, тiльки Мехмеда завжди - "наш Мемiш".  За  ним  був  найпалкiший  i
найдбайливiший догляд. Учителi,  лiкарi,  iмами,  порадники,  астрологи  й
знахарi оточували малого Мехмеда, та однаково шах-заде рiс  кволий  i  хоч
схожий був на Сулеймана обличчям i постаттю,  але  було  то  лиш  блiде  i
жалюгiдне  вiдбиття  султанове,  який  теж,  як  вiдомо,  не   вiдзначався
надмiрною мiцнiстю.
   Характер у Мехмеда так  само  був  далекий  вiд  досконалостi,  настро?
змiнювалися в  ньому  незбагненними  перескоками,  мiг  бути  то  надмiрно
добрим, то злим до жорстокостi, хвилини прозрiнь поступалися мiсцем  цiлим
дням тяжкого душевного занепаду. Та  найбiльше  докучали  Мехмеду  тiлеснi
немочi, так нiби справджувалася саме на ньому  гiрка  iстина,  що  диявол,
обравши собi жертву, забира? в не? не саму душу, а й тiло,  знаючи,  що  з
тiлом забира? все.
   Але в цьому кволому тiлi жив залiзний/ дух Османiв. Мехмед вiдчував, як
близько до смертi вже вiд народження вiн i  його  брати  тiльки  тому,  що
належали до паростi Османiв, над якою  нависав  нелюдський  закон  Фатiха.
Окрiм того, йому дiсталося ще немiчне тiло. Порятунок бачив тiльки у втечi
вiд  сво??  немочi,  в  знущаннi  над  плоттю,  в  загартуваннi  тiла,   в
непокiрливостi долi, в подоланнi слабостi.  Не  давати  собi  перепочинку,
мчати вперед i вперед, задихаючись, викрешуючи  iскри,  як  конi  пророка:
присягаюся тими, що  мчаться,  задихаючись,  i  викрешують  iскри.  Вiн  -
спадко?мець. Iмперiю буде вiддано йому, людськi долi й життя, то хiба ж не
владен вiн над життям власним?
   Зрадiв  безмiрно,  отримавши  собi  помiчника,  прибiчника,   слугу   й
повiрника  в  особi  Мехмеда  Соколлу.  Жили,  як  звiрi,  як  хижаки,  як
розбiйники i грабiжники. Шах-заде рвався на вiйну, але вiйни для нього  не
було, зате мiг замiнити  ??  ловами.  Однаково  вбивство,  кров,  гонитви,
переслiдування, знемога, безмежжя просторiв. Нiяких зручностей,  простота,
груба ?жа, спати на камiннi,  пiдклавши  долоню  пiд  щоку,  грiтися  коло
вогнищ, просмердiтися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки
i самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути пiд
до?дливими  дощами  -  ось  тво?  життя,  бо  ти  спадко?мець  трону,   ти
спадко?мець!
   В палацi не знав гарему, весь час згаював  серед  соколiв  i  беркутiв,
любив обiдати з яничарами, шанобливо вклоняючись  казановi  з  пловом,  бо
казан у яничарiв вважався найвищим божеством.
   Ще хотiв, щоб його боялися. П'ять синiв росло у  султана,  i  всi  були
неоднаковi i мали неоднаковi бажання. Мустафа хотiв, щоб його  обожнювали.
Мехмед - щоб боялися. Селiмовi  було  все  однаково.  Був  то  гордий,  то
привiтний, то марнославний, то ледар, а найбiльше -  п'яниця  i  розпусник
уже  з  чотирнадцяти  рокiв.  Баязид  був  просто   добрий   i   страшенно
непосидючий. Джихангiр усе б вiддав, щоб його тiльки  не  тривожили  i  не
заважали мрiяти.
   Мехмед знав, що султана повиннi боятися. А вiн  спадко?мець,  тому  ма?
подбати, щоб усi боялися також i його. Але не мав на те часу, заклопотаний
змаганням з тiлесною немiччю,  i  тому  все  вiдкладав  свiй  намiр  стати
жорстоким, як султан Селiм, як великий Фатiх або  хоча  б  як  його  вiзир
Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч  i  вважав  себе  спадко?мцем,  починав
тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана,  який  не  називав  свого
наступника.
   I тiльки того  дня,  коли  в  Едiрне  прийшов  султанський  фiрман  про
переведення шах-заде Мехмеда з  його  двором  до  Манiси,  найстарший  син
Роксолани зрозумiв: сталося!
   Тепер мав пiд сво?ю  владою  цiлу  провiнцiю  Сарухан,  мовби  маленьку
iмперiю. Стамбул лежав за  кiлька  днiв  кiнно?  ?зди,  тiльки  приготуйся
належно, будь твердий духом  i  тiлом,  передовсiм  тiлом,  бо  воно  твiй
найбiльший ворог, а ти ж - спадко?мець!
   Слав гонцiв до султаншi-матерi. Хотiв знати  про  кожний  прожитий  нею
день.  Бачив  уже  себе  султаном,  а  матiр  свою,  роз-смiяну  i   мудру
Хасекi,всевладною  валiде,  повелителькою   Топ-капи,   найпершою   опорою
молодого падишаха. Любив ?? так само щиро  й  гаряче,  як  ненавидiв  сво?
нiкчемне  тiло.  Оточував  себе  дервiшами,  святими  людьми,   знахарями,
ошуканцями. Йшли звiдусiль, напливали,  мов  темнi  хмари  на  ясне  небо,
зроджувалися з загадкових велетенських просторiв Азi?, з Персi? й Iндi?, з
?гипту й Сiрi?, виникали нiзвiдки. Продавали зрозпаченому  шах-заде  лiки,
амулети, давали поради, чаклували, провiщали його долю. Однi  казали  пити
вино, другi забороняли, однi радили ?сти баранину,  iншi  -  лише  дичину.
Були такi, хто геть вiдкидав природу,  вбачаючи  порятунок  у  дiяннi  сил
окультних, та?мничих i всемогутнiх. Мовляв, той, хто не ляка?ться розлиття
людсько? кровi, здатен з допомогою окультних сил досягти розмiрiв слона  i
розтоптати людей, як билинки.
   Мехмед не вiрив нiкому, але  нiкого  й  не  мав  спитати,  окрiм  свого
вiзира, який навiть  спав  пiд  порогом  свого  шах-заде.  Соколлу  тiльки
лаявся:
   - Шкiра цих негiдникiв не годиться навiть на барабани, ваша  високiсть!
Чоловiк живий, поки вiдчува? в руках шаблю та мiж ногами боки свого  коня.
Все iнше - не варте й згадування. Як на мене, то до жирно? баранини  кисле
молоко, тiльки сквашене по-болгарськи,- i  все  буде:  довголiття,  тверда
рука, чоловiча сила!
   Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, по?в  ним  Мехмеда
замiсть води й вина, але не помагало й воно.
   I коли писав шах-заде Сулеймановi про свою матiр Хасекi,  що  вона  вся
зчорнiла в душi вiд розлуки з султаном, то сам уже давно  звуглився  i  не
горiв, а дотлiвав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але
вiн не хотiв того помiчати, не вiрив, приховував од усiх. Ще зовсiм  малим
отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним  у  колисочцi,
пiдкладав його пiд подушку й пiдрiсши, тепер теж тримав у  постелi,  мовби
сподiваючись, що вiдiб'?ться вiд смертi коли не здоров'ям, то збро?ю.
   Однак не вiдбився.
   Довiдавшись  про  смiливi   перемоги   султана   в   Угорщинi,   звелiв
Мехмедовi-пашi готувати пишний бенкет. У палацових садах, пiд  обважнiлими
вiд соковитих плодiв деревами, над басейнами з прозорою водою  з  гiрських
джерел, покладено на траву шовковистi килими, на  них  парчевi  покривала,
поверх  яких  постелено  скатертi  з  ?гипетського  полотна.  Ро?  хавашiв
закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'янi тарелi,  срiбне
й золоте начиння, дороге скло, на?дки, напо?, солодощi, наставляючи все те
вже не рядами, а стосами, одне на одне,  так  що  перед  шах-заде  i  його
спiвтрапезниками громадилися цiлi гори ласощiв. По праву руку  в  шах-заде
сидiв його вiзир Соколлу, по лiву руку - iмам  i  поет.  Iмам  благословив
трапезу, Мехмед дав знак, ударили  барабани,  заграли  зурначi,  забринiли
струни сазiв, полилося вино, хоч i не дозволене пророком, але незамiнне  в
час великого торжества iсламсько? збро? й  прославляння  великого  султана
Сулеймана, хай продовжить аллах тiнь його величi, поки  змiнюються  днi  й
ночi. З цi?? ж Манiси колись вийшов султан Сулейман. Манiса для нього - це
молодiсть, але й вигнання, очiкування престолу, але й  щоденний  страх  за
життя. Для шах-заде Мехмеда  -  це  останнiй  схiдець  до  трону,  золотий
схiдець, над яким, як у раю, нависають золотi яблука щастя й надi?,  бо  ж
вiн спадко?мець!
   Змагалися у вихваляти, в славленнi, у величаннi, учтi  не  було  кiнця,
тривала цiлий день, продовжувалася увечерi, вночi хавашi запалили лiхтарi,
свiтильники, смолоскипи, далi лилося вино, обгризалися  баранячi  реберця,
тiк по бородах солодкий сiк пiд плодiв, нiхто не  наважувався  пiдвестися,
хто встане  -  той  навiки  втрачений  для  шах-заде  Мехмеда,  доводилося
терпiти, трiщали шлунки, мало не лопалися сечовi мiхури, з'?дене й  випите
пiдступало до горла, а вiзир Мехмед-паша вигукував новi та новi  слова  на
честь великого султана i його високогiдного спадко?мця,  Соколлу  не  знав
утоми, як не знав утоми i  вутлий  тiлом,  але  залiзний  духом  шах-заде,
музиканти рвали струни на сазах од запопадливостi, придворний  поет  читав
безкiнечну "Iшрет-наме" славетного Iльяса Реванi,  тут  лилося  вино,  там
розповiдалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один
арабський вождь побачив якось, що змiя  хоче  з'?сти  голуба.  Вождь  убив
змiю, на знак вдячностi голуб принiс сво?му  рятiвниковi  лозу  i  порадив
давити ягоди i пити сiк. Кола надавили соку i дали вмираючому, той одужав.
Вiн розповiв, що пiсля першо? чашi вiдчув,  як  веселощi  входять  йому  в
душу, а пiсля друго? зрозумiв, що став падишахом.
   Мехмед пив i пив, мовби передчасно прагнучи вiдчути себе падишахом,  не
п'янiв, тiльки йшло йому все  перед  очима  перекидом,  вже  не  впiзнавав
нiкого, не вiдчував свого тiла, не знав  навiть,  де  вiн,  чи  живий,  чи
мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував  себе,
мабуть, жодного разу за всi двадцять два роки життя,  i  все  ж  тримався,
сидiв рiвно,  не  хилився,  не  кликав  на  помiч,  так  що  навiть  вiчно
насторожений, як дикий звiр, вiзир Соколлу не вiдчув нiчого i  стривожився
тiльки тодi, колi? помiтив, як Мехмедова рука слiпо шука? щось у  повiтрi,
не може знайти, мертво пада?, знов хоче здiйнятися, ледь здрига?ться i...
   - Ваша високiсть,- нахилився Соколлу  до  шах-заде,-  мiй  принце,  мiй
повелителю!..
   Мехмед ще сидiв, i очi ще мав розплющенi, але  невидющi.  Та  й  сам  -
живий чи вже мертвий.
   Вiзир, попри всю свою безстрашнiсть,  не  наважувався  доторкнутися  до
шах-заде. Доторкнешся - впаде i вже не пiдведеться.
   -  Ваша  високiсть,-  гостро   зашепотiв   Соколлу,-   ваша...   Мехмед
несподiвано  заговорив.  Так  само  з  мертвими   очима,   в   загрозливiй
непорушностi, вiн повiльно промовив:
   - Коли Iскандер вiдчув, що вмира?, а мати його плакала,  вiн,  втiшаючи
??, сказав: "Подеколи бува? радiсть, iнодi печаль.  Так  повелося,  так  i
буде" - "Гяхi сюрур гяхi недер, бйойле гельмiш бйойле гiдор".
   Сказавши це, вiн став хилитися на вiзира, i  вже  нiщо  не  могло  його
втримати на цiм свiтi.
   Лiкарi були безсилi. Мехмед помер, не встаючи вiд учти.  Iмам  прочитав
суру Фатiха за  упокiй  душi  шах-заде.  Мехмед  Соколлу,  цей  жорстокий,
безжальний чоловiк, заплакав, мабуть, уперше в сво?му життi i став тертися
обличчям об ногу небiжчика. Тодi згадав, що колись чув, як слов'яни,  коли
хочуть зберегти тiло небiжчика, кладуть його в  мед,  а  був  усе  ж  таки
слов'янином  бодай  за  походженням,  бодай  у   щонайглибших   закапелках
жорстоко?  сво??  душi,-  отож  негайно  звелiв  роздобути  велику  бочку,
наповнити ?? медом анатолiйських бджiл, який так любив  шах-заде,  бо  мед
той викликав гарячку в його холоднiй кровi i сни про вогонь; тiло вмерлого
поклали в мед, i сам Соколлу повiз його до Стамбула.
   Жовтий вiтер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипiла в змiях  на
розпеченому камiннi Анатолi?, сумний караван був нiби доля самого Соколлу,
мов згусток його далекого боснiйського дитинства, мов його  шорстка  душа,
що зачерствiла в цiй землi, повнiй камiння, розпачу i мук. Вмирають навiть
султани, вмирають ?хнi сини i найнiжнiшi красунi, а муку лишають на землi,
i не менша? ??, а щодалi бiльша?, i пада? вона на  плечi  отаких  колишнiх
хлопчикiв, взятих у рабство за податок  кровi,  i  душi  в  цих  хлопчикiв
стають камiнними, i в них кипить отрута, як в анатолiйських змiях. Яке  ?м
дiло, чи згорить земля вiд вогню, чи згине трава вiд вола.
   Соколлу жорстоко гнав свiй караван, кваплячись до  Стамбула,  так  нiби
вiз радiсну вiсть, не знав, що чека? його самого в столицi, може, й смерть
за те, що недогледiв шах-заде, злостиво  кривлячи  твердi  сво?  губи  пiд
чорними  вусами,  шепотiв  сам  собi:  "Присягаюся   тими,   що   мчаться,
задихаючись, i викрешують iскри".
   Вiсть прилетiла в Стамбул  поперед  страшного  каравану.  Роксолана  не
повiрила гонцевi, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко,  бiля
не? тiльки Мiхрiмах та дванадцятилiтнiй, так само кволий, як  був  Мехмед,
Джихангiр, чорна вiсть припадала ?й самiй. Чорна вiсть i чорний  бiль.  Ще
не ховала сво?х синiв. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького  його
табута вона тодi й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися  в  мертве
лице  обмитого,  набальзамованого,  спокiйно-прекрасного,   але   мертвого
Мехмеда, i свiт повивався для не? непробивним туманом. Сама  колись  учила
Мехмеда дитячо? приспiвки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи  густа
iмла:  "Аламин  iльки?м,  караджа  iльки?м,  килинан  боарим,   килиджинан
кесерим!  Вар,  гiт,  кйор,  дурман!"  -  "Я  первенець  сво??  матерi,  я
темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть  забирайся,
проклятий тумане!"
   Хто тепер поспiва?, проганяючи страшний туман смертi?
   Болiсний стогiн рвався з не?, як у вiвцi, яку куса? ягня, коли ссе,  бо
воно ?дине з усiх ссавцiв народжу?ться з зубами, так  само  як  народилися
зубатими всi ?? сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка  для  кожного  з
них була життям. Щасливi люди, якi можуть жити без влади.
   Темрява вповзала Роксоланi в душу, заливала душу безнадiйно. "Серце мо?
обгорiло i всохло. I стала я, мов сова на ру?нах, мов одинока  пташина  на
крижi". Порушилося велике число "п'ять", вирвано з нього найдорожчу ланку,
розсипалося воно крихтами на вiтрi. Крихти хiба що кинути птахам, щоб жили
хоч вони, бо вже люди тут усi мертвi, а може, мертвi й ангели, Людиною тут
бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нiчим.
   Вся в чорному, пiд чорним чарчафом, тоненька  й  квола,  мов  дiвчинка,
стояла тридцятивосьмилiтня султанша над тiлом свого найстаршого сина,  над
сво?ю вмерлою найпершою надi?ю, i нi звуку вiд не?, нi зiтхань, нi поруху,
тiльки падав на не? небесний вiтер, тяжкий i мертвий,  мов  тiло  мертвого
сина,- нi трiпотiння ластiв'ячих крил, нi дрожу вiд  доторкiв  долонь,  нi
буйних вод, якi зносять i заносять безвiсти. Вмирають найкращi. Сину  мiй,
моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постiль, чи м'який бiлий камiнь в
узголов'??
   Була мати - самотня i безсила, але була й султанша,  i  вiд  не?  ждали
повелiнь.
   Покликала великого будiвничого Коджа Мiмар Сiнана,  який  уже  докiнчив
джамiю султана Селiма i тепер споруджував найбiльшу з османських мечетей -
Сулейманi?,  дивуючи  всiх  величчю  будiвлi,  а  ще  бiльше   -   впертою
повiльнiстю в роботi.
   Сiнан прибув до султаншi без пишноти, в простому робочому одязi,  мовби
на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як  завжди  втомлений,  з
байдужими, мов у венецiанського художника, очима. Роксолана прийняла  його
ласкаво, попросила сiдати, почастувала  солодощами,  помовчавши,  спокiйно
сказала:
   - Треба поставити тюрбе для тiла шах-заде Мехмеда.
   - Я раб ваших велiнь, ваша величнiсть,- вклонився Сiнан-паша.
   - Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама.
   - Буду там удень i вночi, моя султаншо.
   Сiнан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в
Стамбулi нема?. Але Роксолана, дивуючи досвiдченого будiвничого, сказала:
   - Ставитимеш коло старих яничарських  кишласi,  де  нещодавно  знайдено
могилу барабанщика великого Фатiха - Мустафи.  Хай  нашого  сина  й  пiсля
смертi надиха? гримiння переможних барабанiв Мустафи.
   Сiнан мiг би подумати,  що  султанша  вибрала  те  мiсце  в  надi?,  що
незабаром ляже там ще один Мустафа - найперший  сети  Сулейманiв,  та  був
надто обережним у поводженнi з  володарями,  щоб  пускати  в  голову  такi
думки. Мовчки вклонився, i султанша вiдпустила його.
   В темному вiзку щоранку при?здила Роксолана на сумну  будiвлю,  сидiла,
затулена щiльними запонами, зрiдка позираючи назовнi. Стежачи за  тим,  як
везуть i перетягають камiнь, готують розчин, добирають барвистi  iзнiкськi
плитки для оздоблення стiн, думала, сама не знаючи про що, бо не могла  нi
вловити, нi затримати жодно? думки. Iнодi  кликала  до  себе  Сiнана-пашу,
який трудився нарiвнi з сво?ми помiчниками i простими рабами, допитувалася
не питаючи: "Як жити далi? Де порятунок? Де?"
   Сiнан розумiв безмовнi запитання молодо?  зрозпачено?  жiнки,  обережно
розповiдав ?й про сво? будiвлi, про та?мницi свiту, якi вiдкриваються його
очам нез'ясовне,  як  осяяння.  Сам  у  молодостi  немало  потрудився  для
розширення меж османсько? держави,  тодi  несподiвано  видалася  йому  вся
iмперiя схожою на коня: переднi ноги вiдiрвалася вiд землi, але нiкуди  не
дострибнули, а заднi навiки прикутi до каменя, не вiдiрвуться, не ввiйдуть
у той камiнь, самi ставши каменем, пiднесеним над свiтом  у  вiдчайдушному
замаху.  Так  вiн   збагнув   сво?   призначення:   камiнь.   Але   камiнь
прямолiнiйний, як нудьга походiв, вiн кiнечний, в  ньому  не  вiдчува?ться
простiр, який наповню? душу людини  вiдчуттям  безконечностi  й  вiчностi.
Тодi де ж вiчнiсть? У подоланнi просторiв, в ?х пiдкореннi? Простiр  можна
пiдкорювати мечем, але це омана. ?  спосiб  надiйнiший.  Людський  талант,
талант будiвничого. Людство завжди лишало по собi  храми,  палаци,  великi
мiста, гробницi, колони, обелiски. Вiчнiсть можна  вловити  лише  людським
талантом. Вона летить над землею, як  небесне  сяйво,  а  чоловiк  повинен
залишати ?? на землi. Що бiльше залишить, то бiльша його заслуга. Вiчнiсть
уярмлена, закута, зодягнена у  форми  нашо?  сутностi  душевно?.  Бо  сама
вiчнiсть не ма? форми, вона всемогутня й  жахлива,  як  морок  i  хаос,  i
тiльки ми нада?мо ?й форми й сутi.
   Ще нiколи не мав тако? уважно? слухачки мудрий Коджа  Сiнан,  ще  нiхто
так не розумiв його думок, але, мабуть, нiхто й не прозирав у глибини його
задумiв, корiння яких ховалося й вiд самого будiвничого.
   Слухала про закутий у камiнь простiр, а самiй перед очима  розстелялися
незмiрнi бiрюзово-голубi простори i над ними мiсяць кривавий, як рубiн  на
Сулеймановiм тюрбанi, безконечно намножувалися  кам'янi  соти  в  навершях
колон, меншi й меншi, малi куполи  довкола  великих,  знесених  над  ними,
клубочилися, мов дим пекельний, що розповза?ться по землi дедалi бiльше  i
бiлбше. А може, то закам'янiлi хвилi хмар? Лягли на  землю  i  рвуться  до
неба тiльки гостряками мiнаретiв  i  зойками  замучених,  вмираючих  i  ??
безмовним зойком, вiд якого несила звiльнити душу, бо ти - султанша.
   Тюрбе для Мехмеда було закiнчене ще до повернення Сулеймана з походу.
   Султан  був  невтiшний.  Звелiв  коло  тюрбе  спорудити  велику  мечеть
Шах-заде, ?здив разом з  Роксоланою  дивитися,  як  пiд  старими  горiхами
Сiнан-паша закладав камiнь у пiдвалини будiвлi, яка ма?  слугувати  вiчнiй
пам'ятi ?хнього сина.
   В Топкапи все завмерло.  Не  скликався  диван.  Не  приймано  iноземних
послiв. На султанськi обiди не допускався  нiхто,  крiм  Хасекi.  Сулейман
розiгнав усiх поетiв i спiвцiв, звелiв спалити величезне зiбрання  дорогих
музичних iнструментiв. Не було мови нi про веселощi, нi про вiйну, i майже
п'ять  рокiв  султан  не  ходив   у   походи.   ?дине,   що   зробив,   не
вiдкладаючи,послав у Манiсу на мiсце  його  вмерлого  брата  другого  сина
Роксоланиного - Селiма, схожого обличчям, волоссям, очима, усмiхом па свою
матiр так, що Сулейман не мiг без солодкого здригання дивитися на нього  i
не надавав йому  переваги  за  життя  Мехмеда  тiльки  тому,  що  той  був
первородний.
   Але життя брало сво?. Треба було годувати Стамбул,  збирати  податки  в
розкиданих на величезних вiдстанях  землях  iмперi?,  карати  й  милувати.
Мехмеда  Соколлу  вiдправлено  до  старого  Хайреддiна  Барбароси  -   хай
послужить на морi, коли на сушi не встерiг султанського  сина.  Мовби  щоб
показати Соколлу, як багато вiн утратив, вiзиром названо  його  колишнього
товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу,  якого  Рустем  одразу  назвав
"намиленим"  i  зненавидiв  неприховане,  чого  Ахмед-паша  не  мiг   собi
дозволити, ненавидячи султанського зятя потай,  що,  як  вiдомо,  набагато
небезпечнiше. В диванi  вiзири  лаялися,  здирали  один  з  одного  чалми,
великий вiзир, не стерпiвши глузувань Рустема-пашi,  кинувся  на  нього  з
кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не  став,  зневажливо
заявивши, що вiн би вiдкабетував великому вiзиру все найцiннiше для нього,
але, на жаль, воно вже давно вiдрiзане, а голова старого ?внуха  на  являв
нiяко? цiнностi.
   - Ти, рабе слов'янський,- харчав i  пiнився  череватий  ?внух,-  покажу
тобi, як я володiю шаблею! Одпанахаю тобi все зайве на пицi, обчищу ??, як
помаранчу.
   - Мов лице - вхiд до раю, крiзь який увiйде  лиш  моя  душа,  нiкчемний
обрубку,- реготав Рустем. - Твоя ж шпетна морда  -  вхiд  до  нужника.  Ти
здихатимеш у такiй смердючiй ямi, що навiть сколопендри  й  жуки-гнойовики
не кинуться на твiй труп!
   Великий вiзир, розлючений, кинувся до султана i став  кричати,  що  вiн
вiдда? державну печать i хай його величнiсть вибира?: вiн або цей босняк!
   Султан вибрав Рустема.  Сулеймана-пашу  зiслано  в  Гелiболу,  де  вiн,
лютуючи вiд  безсилля,  дожив  до  дев'яноста  рокiв  i  помер  смертю  не
насильницькою,  що  могло  вважатися  неабияким   щастям.   Другий   вiзир
Хусрев-паша  незабаром  помер  голодною  смертю  вiд  сво?х   невилiковних
хворощiв. Помер i великий Хайреддiн, звiльнивши мiсце для Мехмеда Соколлу,
який несподiвано для себе став капудан-пашою. Султан  обставлявся  людьми,
мало не вдвiчi молодшими за нього, i вже не мiг далi сидiти в столицi.
   На схiдних окра?нах  iмперi?  бунтували  племена,  мабуть,  пiдбурюванi
кизилбашами, була прекрасна  нагода  дати  змогу  новому  великому  вiзиру
Рустему-пашi виказати сво? полководськi здiбностi, надто що  вiн  знав  тi
кра? досить добре, тим часом шах-заде Селiм замiнив би султана в Стамбулi,
призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо  ж  тепер
вiн - спадко?мець, хоч i не названий.
   Так  Сулейман,  оточений  хмарами  свого  непереможного  вiйська,  знов
вирушив у великий похiд, бо султан найбiльше дума? про землю, найбiльше за
не? терпить, найбiльше для не? трудиться i найбiльше може для не? зробити,
бо все зло свiту перемага?ться й знищу?ться священною  особою  султана.  I
кожна вiйна, яку веде падишах, теж  священна,  бо  знищення  всiх  ворожих
султановi людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як  сказано:  "Iстинно,
неправеднi не будуть щасливi".
   А як же султанша - праведна чи нi? I для кого й перед ким?

   КОЛО

   Коли стояла над мертвим сином, вiдчула,  що  розверза?ться  в  не?  пiд
ногами безодня, яка лягла  зяянням  мiж  ??  дотеперiшнiм  життям  i  днем
завтрашнiм! I не загатити, не заповнити, не подолати цi?? прiрви,  бо  нею
стало все ?? життя.
   Коли босу ввiв ?? колись чорний кизляр-ага до  султансько?  ложницi,  а
тодi гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня  плотi,
глибша, нiж морська. Тепер,  у  сорокалiтньо?,  на  вершинi  могутностi  й
розпачу, розверзлася перед  нею  безодня  духу,  глибша,  нiж  усi  пекла,
обiцянi в погрозах вгорьованим людям, i протяжнiсть  ??  вже  не  вниз,  а
вгору; перевернута, вона сяга? зiрок.
   Безодня була вже й  не  коло  нiг,  не  пiд  ногами  -  вона  оточувала
звiдусiль,  брала  в  мертвий  зашморг,  як  оте  коло,  зображення  якого
переслiдувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах i мечетях, на  арках
i на вiкнах гарему i султанських поко?в,  на  свiтильниках  i  дощечках  з
сурами корану, на дерев'яних решiтках  i  камiнних  плитах,  на  барвистих
настiнних панно i ручках дверей.
   З дитинства лишився спогад: коли гримiв грiм i блискавицi краяли  небо,
вдаряючи в лiси поза Гнилою Липою, душа в не?  злякано  щулилася,  а  тодi
вiдкривалася з вiльною радiстю, бо блискавицi вражають завжди когось, а не
тебе, не тебе.  Тепер  усi  блискавицi  били  тiльки  в  не?,  несхибно  й
жорстоко, а вона була замкнена в колi свого найвищого в iмперi? (а може, й
у всьому свiтi?) становища, самотня, покинута,  i  не  так  через  людську
жорстокiсть i байдужiсть, як через свою неприступнiсть.  Приступна  тiльки
для страждань i для величi, од яко? страждання стають геть нестерпними.
   Хотiла залишити коло себе Баязида, але  султан  вирiшив  узяти  його  з
собою в похiд. Узяв також i Джихангiра, щоб показати молодшим синам безмiр
споконвiчних османських земель. Коло султаншi був тепер  Селiм  та  ще  ??
довiрений Гасан-ага, який мав оберiгати ?? спокiй або ж,  як  вважали  всi
придворнi, виконувати всi забаганки, iнодi  найдивнiшi,  надто  що  завжди
та?мнi.
   Нiхто не знав, чим наповненi днi султаншi. Сип Селiм? Такий  схожий  на
матiр, з такою самою невпокоренiстю в зеленкуватих  очах,  може,  й  душею
однаковий? Не ?днало ?х нiщо. Якби можна було забути голос кровi, то охоче
забула б i  це.  Селiм  марнував  днi  в  учтах,  на  ловах,  в  розпустi.
Наставлений при ньому вiзиром Мехмед Соколлу  був  гiдним  напарником  для
шах-заде в усьому лихому, бо доброго вiд них не ждав нiхто,  а  самi  вони
давно вже про нього  не  згадували.  Топкапи  схожi  були  на  якесь  дике
пристанище ловцiв. Скрiзь порозкидана зброя, десь  виють  мисливськi  пси,
валяються свiжозiдранi шкури оленiв i  вепрiв.  В  палацових  садах  серед
мiдно-червоних скель  Селiм  влаштував  собi  розвагу.  В  кам'янiй  стiнi
видовбали заглибини, закрили ?х мiцними дерев'яними решiтками й посадовили
в тi сховки диких орлiв. Пiд кожним з  орлiв  -  пiдпис.  Названо  хижакiв
iменами ворогiв  султанових  -  iмператора  Карла,  римського  папи,  шаха
Тахмаспа, короля Фердiнанда, дожа Венецi?. Селiм любив приходити з  сво?ми
гуляй-братами вночi до орлiв, з п'яним реготом вицiлювався з мушкета,  бив
пiд низ ?хнiх клiток, гримiв  пострiл,  розбризкувався  камiнь,  величезнi
птахи з клекотливим злобним  криком  хижо  зривалися  з  мiсця,  пробували
вдарити крильми, але в заглибинах було  занадто  тiсно  для  цього,  крила
зоставалися згорнутими, тiльки кресали об камiнь, аж летiло пiр'я. А Селiм
торжествував:
   - А що, iмператоре, як тобi, негiднику! А ти,  папо,  чом  репету?ш?  А
шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай менi мушкета!
   В кiнцi лiта знудьгована султанша заблукала  до  то?  скелi  з  орлами,
довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахiв. Позирали на  не?
з вбивчою байдужiстю, мовби ?? вже давно не було на свiтi. Не iснувало для
них нiчого, крiм жертв, а тепер самi стали жертвами людсько?  пiдступностi
й хижостi, тому мали всi пiдстави дивитися на людей зi  злобною  зневагою.
Пригорбленi, чорнокрилi, якiсь бруднi, мовби вмерлi, смерть у всьому  -  в
сталевих пазурах, у кам'яному дзьобi, в осклiлих очах, у барвi пiр'я, нiби
посипаного перстю. Сидять, дрiмають, нiчого не хочуть  знати,  тiльки  сни
про польоти, про висоту, про волю.
   Тодi вона, сама не знаючи  навiщо,  стала  вiдчиняти  клiтки,  одну  за
одною, йдучи вздовж кам'яно? стiни, вiдчинила  всi,  вiдступила,  змахнула
руками, неначе на курей: а киш, киш!  Орли  сидiли  непорушио.  Чи  то  не
вiрили, чи не бажали отримувати волю вiд цi??  слабо?  iстоти,  чи  то  не
хотiли покидати ?? в самотинi? Однак жалiсть була все ж чужа ?м. Один,  за
ним другий, третiй, важко  вибиралися  вони  з  сво?х  темниць,  незграбно
злiтали на вершки дерев, мовби очiкуючи всiх iнших, а чи  впевнюючись,  що
тут не прихову?ться якась пiдступнiсть. Тiльки пiсля того вдарилися вони у
височiнь, усi врiзнобiч, але всi вгору, вгору, аж поки й зникли з очей.
   Роксолана сiла на траву, тихо заплакала. Така  пустота  в  душi,  такий
вiдчай.
   Згадалося, як вивозила синiв, коли ще були малими, за Едiрне-капу,  щоб
по першому снiгу ловити на  пустельних  глиняних  полях  курiпок,-  у  тих
пiдмокали крила, й вони не могли лiтати.  Годували  курiпок  цiлу  зиму  в
золотих клiтках, а пiсля новруза знов ви?хали за Едiрне-капу, де  все  вже
зеленiло й цвiло. I кожен з малих ?? синiв  випускав  пташку,  приказуючи:
"Азат, бузат, дженнетi гйозет!" - "Ось ти вiльна, то стережи рай!"
   А ?? нiхто нiколи не випустить з велетенсько?  золото?  клiтки,  звано?
життям, султаншi, матерi султанських синiв, i мав вона до смертi  стерегти
тут рай, але не для себе.
   I нiзвiдки ждати рятунку,  треба  жити,  вдовольняючись  доброчинством,
милiстю й величчю,  ?здила  по  Стамбулу.  Супроводжували  ??  цiлi  хмари
двiрських лакиз, вона пiдкликала до  себе  тiльки  старого  Коджа  Сiнана.
Пояснював, як просува?ться будiвництво мечетей Сулейманi? i Шах-заде. Вона
знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями  величезного  мiста,  минала
мусульманськi базари, вiзантiйськi площi,  акведуки,  цистерни,  не  могла
зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кiлька разiв  поверталася  до
маленького невiльницького базару мiж форумами  Константина  i  Тавра.  Яке
глумлення над людьми! На однiм форумi вiзантiйськi iмператори з'являлися в
усiй сво?й пишнотi, на другому - iмператорськi кати випiкали очi полоненим
болгарам. А тепер  мiж  цими  пам'ятками  християнсько?  жорстоко?  величi
мусульмани продають людей у  рабство,  бо  ж,  мовляв,  у  хадiсi  пророка
сказано: "Узи рабства продовжують життя".
   Врештi зупинилася на Аврет-базарi, де був найбiльший невiльничий  ринок
Стамбула. Висiла з карети, обiйшла весь базар, де вже  було  повно  рабiв,
захоплених султаном у кизилбашiв, мусульмани  продавали  тепер  мусульман,
але ж однаково люди i однакова ганьба!
   Будiвничий Сiнан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерiгав
те, що дiялося на невiльницькому ринку.  Вже  давно  перестав  перейматися
метушнею  свiту,  зосередившись  на  сво?х   задумах,   що   перевершували
можливостi людсько? природи. Роксолана iнодi поглядала на будiвничого,  не
приховуючи цiкавостi в очах. Хотiла б проникнути йому в душу, розгадати ??
незвичайну будову. Ось  чоловiк!  Прийшов  на  свiт  i  пiшов,  а  будiвлi
стоятимуть цiлi вiки, величнi, як його душа. Але,  й  вони  не  передадуть
глибинно? сутi. Стануть тiльки оболонкою його душi. А чим була  наповнена?
Нiхто нiколи не довiда?ться. Горе, страждання, захват? Невже пристрастi не
зникають, не розвiюються, як пилини в полi, а можуть набрати  закам'янiлих
форм i стати красою навiки? Сiнану сказала:
   - Хочу, щоб на мiсцi цього ринку була поставлена  мечеть,  коло  не?  -
велике медресе, притулок для бiдних i лiкарня.
   - Слухаю ваших велiнь вухам уваги, моя повелителько,-  слухняно  схилив
голову будiвничий.
   - Я хотiла б розпочати це не вiдкладаючи. До повернення його величностi
падишаха всього, ясна рiч, не зробити, але й затягувати на довгi роки чи ж
слiд? Так не встигнеш нiчого й докiнчити 'за життя.
   - Життя довге, ваша величнiсть. Добрi дiла  завжди  доходять  до  кiнця
навiть самi собою. Як сказано: поки дiм буду?ться, хазя?н не вмре.
   - Тодi я побажаю вам прожити сто лiт,- усмiхнулася Роксолана.
   - Хай аллах продовжить днi вашi, моя султаншо.
   Тими  будiвлями  на  Аврет-базарi  султанша  Хасекi  полишила  по  собi
пам'ять. I вся дiльниця Стамбула  мiж  Аксара?м  i  Фатiхом  названа  була
Хасекi, й назва та збереглася на цiлi вiки, назавжди.
   Чи думала про те Роксолана, стоячи осiннiм ранком на  Аврет-базарi,  де
продавали в рабство бранцiв Сулейманового походу,  i  радячись  з  великим
Сiнаном про споруди, якими хотiла  виявити  милосердя  до  простого  люду,
сподiваючись на милосердя до само? себе?
   Султановi писала в далекi далечi:
   "Мо? щастя,  мiй  повелителю,  як  Ваше  благочестиве  i  благословенне
самопочуття, як Ваша доброзичлива глава i як Вашi благословеннi  ноги?  Чи
не болять вiд далеко? дороги, чи не  занадто  далеко  вiдiйшли  вiд  сво??
раби? Мiй володарю, очi мо?, обiцяйте, що повернетеся в скорiм часi.
   А ще, мо? щастя, якому пожертвувала обо? очей сво?х, пам'ятайте, що Ваш
раб Рустем-паша - то найвiрнiший з рабiв Ваших, не  вiдтручуйте  його  вiд
свого чесного погляду, мо? щастя, не слухайте  бiльше  нiчи?х  порад,  мiй
падишаху, ради Вашо? свято? глави, ради мене, Вашо? рабинi,  мiй  щасливий
падишаху..."
   Угорська королева Iзабелла спробувала була перед тим визволитися  з-пiд
Сулейманово? опiки, уклала та?мну  угоду  з  Фердiнандом,  згiдно  з  якою
зрiкалася  сану,  отримувала  для  себе  Себежське  князiвство,  а   Яноша
Сигiзмунда обiцяла одружити  з  одною  з  Фердiнандових  дочок.  Хай  iншi
воюють, а ти, Австрi? щаслива, знай укладай вигiднi  шлюби!  Рiк  товклося
понад  п'ятдесят  тисяч  австрiйцiв  пiд  Будою,  але  вали  ??   лишилися
неприступнi, Сулейман iз сво?м зятем ще раз пройшов  по  Угорщинi,  розбив
австрiйцiв, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й
кинуто в темницi. Мабуть, не було каменя в  пiдземеллях  Стамбула,  де  не
лишилося б угорсько? кровi, угорського стогону й  прокляття.  Тiльки  слiз
там нiхто б не знайшов, бо угорцi нiколи не плакали.
   Королева Iзабелла звернулася до султаншi Хасекi з проханням  помилувати
бодай тих угорських витязiв, якi ще лишилися живi.
   Гасан-ага сам обстежив усi зiндани, пройшов катiвнi, зазирнув до пекел,
вивiв на свiт божий уцiлiлих, перелiчив до одного,  пригрозив  наглядачам,
щоб не впала з полонених i волосина, доповiв султаншi. Роксолана  зажадала
у Селiма фiрман про звiльнення угорцiв i забезпечення  ?хнього  повернення
додому. Шах-заде махнув рукою:
   - Хай Мехмед-паша подба?! Вiн усе вмi?. Щоправда, йому бiльше до  смаку
ловити, нiж вiдпускати. Але  коли  така  воля  велико?  султаншi,  то  вiн
зробить!
   Роксолана звернулася з листом до Iзабелли. "Ваша величнiсть,  -  писала
вона,- найдорожча дочко, обидвi ми  народилися  вiд  то?  само?  матерi  -
?ви..."
   Дивна рiч, що  бiльше  поширювалося  коло  ??  обов'язкiв,  то  тiснiше
стискувалося коло iнше - безвиходi, яко?сь занедбаностi,  забутостi.  Свiт
знав ?? дедалi бiльше i бiльше, а для  то?  землi,  з  яко?  вирвано  було
Роксолану майже тридцять рокiв тому, ставала невiдомiшою й невiдомiшою, не
було там живо? душi, яка б ?? пам'ятала, нiхто не линув до не? думкою,  не
озивався словом, i не поможе нiхто й нiщо - нi султан з сво?м смертоносним
вiйськом, нi ?? сльози й благання, нi молитви i найбiльшi чудеса на свiтi.
   I вiдходила вiд не? рiдна  земля,  вiдходила  далi  й  далi,  вiдлiтала
нестримно, як дитинство, як молодiсть, i вже ледь мрiв дiм батькiвський за
чужою зорею, i забувала, як сивiють жита за Чортовою горою, як порощить  у
шибки сухий снiг, як пахне торiшн? листя i весняна земля пiд ним,  хоч  до
само? смертi знатиме, що так не пахне земля нiде в свiтi. Ой заiржали копi
воронi на станi. Ой забринiли кованi вози на дворi...
   Прийшли вiстi про смерть польського короля Зигмунта. Королем став  його
син Зигмунт Август, народжений, зда?ться, того самого року, що ?? покiйний
Мемiш. Отож годилася  королевi  в  матерi.  Ще  знала  про  шлюб  Зигмунта
Августа. Перша його жона, австрiйська принцеса,  вмерла,  вiн  обрав  собi
жону по любовi, взяв дiвчину не з  королiвського  роду,  литвинку  Барбару
Радзi-вiлл, усi магнати повстали проти короля, погрожували позбавити  його
трону, коли не прожене вiн цю спокусницю. Лiчили, скiльки  до  шлюбу  мала
Барбара коханцiв. Канонiк кракiвський Владислав Гурський називав  королеву
"виборною курвою". Во?вода сандомирський Ян Тенчинський, той самий,  якого
Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочiше бачив би
в Краковi турка Сулеймана, нiж мати в Польщi таку  королеву.  В  Нiмеччинi
розповсюджували соромiцькi малюнки Барбари, у яко? рамена й  шия,  замiсть
улюблених нею перлiв, здобленi були чоловiчими соромними тiлами.
   Такого не зазнала навiть Роксолана, бо ж  принесла  з  собою  чистiсть,
перед якою вмовкали найбiльшi злорiки.
   Покликала до себе Гасан-агу.
   - Збирайся  в  далеку  дорогу.  Вiн  вклонився.  Знав:  нi  питати,  нi
вiдмовляти не слiд.
   - Повезеш мо? послання польському королевi. Не передавай нiким, добийся
прийому i вручи самому королевi. I скажи йому те, про що в листi писати не
можу. Вiн не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вiта?мо його  шлюб.  Що
стежимо за ним хоч i здалека, але уважно i  доброзичливо.  Що  годилося  б
йому, як i його батьковi, клопотатися перед султаном про укладення вiчного
миру. Що я обiцяю полагодити через султана всi спiрнi й заплутанi  справи.
Що миру хай жада? не для частини сво?х земель, а для  всього  королiвства,
бо досi Ягеллони схiднi землi укра?нськi приносили в жертву,  заслоняючись
ними вiд Кримсько? орди, яку напускали  на  них  султани,  щоб  тримати  у
вiчному страховi. Хай домага?ться у султана, щоб той приборкав  кримського
хана. Я помагатиму королевi. Без нього менi тяжко, без мене вiн  так  само
безсилий, але хай зна?, що я - його помiчниця в цiм дiлi. Скажи  йому  все
це i повертайся.
   Про свiй рiдний Рогатин не сказала нiчого. Що казати? Тепер  могла  вже
охопити уявою всю свою покинуту землю. I вжахнутися: нещасний мiй народе!
   Але в посланнi до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом.
Було витримане в тонi урочисто-холодному, як  i  годилося  в  ??  високому
становищi.
   "Ми доводимо до вiдома Його Королiвсько? Величностi, що, дiзнавшись про
Ваш вступ на королiвський престол пiсля смертi  Вашого  отця.  Ми  вiта?мо
Вас, i всевишнiй свiдок  тому,  скiльки  радощiв  i  задоволення  принесла
нашому серцю ця при?мна вiсть. Отож, це воля бога, якiй Ви ма?те скоритися
i згодитися з його присудом i велiнням. Ось тому  Ми  написали  Вам  цього
дружнього листа i надiслали його до пiднiжжя трону Вашо? Величностi  через
нашого слугу Гасан-агу, який прибув з помiччю бога;
   i тому Ми настiйно просимо Вас до всього того, що  вiн  висловить  усно
Вашiй Величностi, поставитися з повною вiрою i довiр'ям, як до такого,  що
безпосередньо передано нашому представниковi. Зрештою, я не знаю,  що  Вам
ще  сказати  таке,  що  становило  б  та?мницю   для   Вашо?   Величностi.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
   Прилетiли гонцi з вiстю про те,  що  доблесний  i  благородно  мислячий
султан  Сулейман  пiд  захистом  благополуччя  прибува?  до   ра?подiбного
Стамбула.
   Роксолана мерщiй послала  назустрiч  падишаховi  коротке  вiтання:  "Я,
нiкчемна, завдяки буйному саду  потойбiчно?  щедростi  удосто?лася  квiтки
блаженства - велико? вiстi про повернення його величностi, притулку влади,
знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землi..."
   А вона стерегла той рай. Не випущена з клiтки, в темному колi  довiчно?
муки й неволi, стерегла рай!
   Сулейман за два роки, якi  провiв  у  походi,  завоював  тридцять  один
ворожий город,  розорив  тринадцять  провiнцiй,  спорудив  двадцять  вiсiм
крiпостей. Вiн був вдоволений сво?м зятем, сераскером Рустемом-пашою,  син
Баязид учився в свого великого батька долати  безмежнi  простори,  а  сина
Джихангiра, щоб не наражати на небезпеку  його  слабке  здоров'я,  падишах
зоставив намiсником на березi  моря  в  Трабзонi,  щоб  був  неподалiк  од
Амасi?, де сидiв шах-заде Мустафа,- так  наймолодший  син  наглядатиме  за
найстаршим i таким чином мир у державi буде ще мiцнiший.
   Султан  повернувся  постарiлий,   утомлений,   хворий.   Увесь   зжовк,
скам'янiв, став ще маломовнiший i загадковiший,  нiж  давнiше.  В'?здив  у
столицю верхи, а коня пiд собою майже не вiдчував.  Закам'янiла  поясниця,
задерев'янiлi крижi, онiмiлi руки, пiд грудьми порожнеча й тоска безмежна,
як простори, що ?х полишив позаду. Що йому простори, що  землi  впокоренi,
сплюндрованi, знищенi? Сплюндрованiсть землi веде за собою сплюндрованiсть
душi. Хто нищить землю, нищить також i себе. I не поможе нiщо: нi коштовнi
прикраси, нi пишнi будування, нi марнота величi. Вiн  вважав,  що  добував
велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе  тiльки  нищиться.  Був  на
неосяжнiй височинi, а дрiбнi страхи обсiдали його, як  малi  пташки  старе
дерево. Старiсть розсипалася по жилах, мов сухий пiсок. Пiсковий  годинник
часу, вiку, вмирання. А свiт тим часом жив, не мав намiру зменшуватися, не
хотiв умирати.
   Витоптуючи  сво?м  залiзним  вiйськом  пiвсвiту,  сам   султан   завжди
керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою  iнстинкту,
пожадання тiлесного, яке, зрештою, веде до  продовження  роду.  В  походах
приводили йому молодих рабинь, i вiн  радiв,  коли  випадок  посилав  йому
iстоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулi кохану жiнку, що  уособлювала
для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й  щедротами  таку  жiнку,
одружував з нею якогось iз сво?х наближених, а сам знов i знов  марив  про
Хуррем.
   Якою  ж  мала  бути  ця  жiнка,  коли  заслонила  такому  всемогутньому
чоловiковi всi скарби й розкошi земнi й небеснi? По?днувала в собi все, що
жiнку досконалою  i  милою  могло  зробити:  чулiсть  серця,  велич  душi,
солодкiсть у спiлкуваннi, оздобний розум, чарiвливу поставу.
   I в цьому походi Сулейману  привели  молоденьку  рабиню  -  кизилбашку.
Тоненьке дiвча, тонше за султанову брову.  Але  вразило  i  вжахнуло  його
сво?ю невичерпною житт?вiстю. Танцювала цiлу нiч,  побувала  в  султановiй
постелi,  знов  танцювала.  Вiн  хотiв  бути  великодушним,  дарувати   ?й
спочинок, вона здивувалася:
   - Спочинок? Утома? Вiд чого ж? Я ще й не натанцювалася!
   Тодi лиш збагнув, що для нього Хасекi. Волiв би втратити  iмперiю,  все
на свiтi, нiж свою загадкову Хуррем Хасекi. Досi не знав, чи  любить  вона
його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили
душа, почуття, настро?, все, що  сховано  вiд  поглядiв,-  батин,  лиш  ??
зовнiшнiсть - захiр, тiло, голос, погляди, вiчне лукавство i ще щось,  для
чого ще не знайдено слiв. Iнодi це було  саме  тiло,  iнодi  тiльки  душа,
метався мiж цими  загадковими  сутностями  загадково?  жiнки  i  знав,  що
визволення йому не буде нiколи.
   Ще нiколи так довго не був у походi султан. Може, востанн? випробовував
сво? почуття до Хасекi, сподiвався на визволення з-пiд ??  владi!,  поволi
позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнiшою з пристрастей, не  лiчачи  страху
перед богами i перед  смертю,  ?  любов  до  жiнки.  Статева  потреба  для
Сулеймана була так само природною, як лiтання для птаха, плетiння павутини
для павука, линяння шкiри для змi?. Але перед полохливим тiлом  Роксолани,
яке лишалося незмiнним упродовж десятилiть, мовби  зачароване,  нiколи  не
почувався владним самцем, а мав у собi щось нiби аж рабське. I не  зникало
воно, не  знищувалося  нi  вiдстанями,  нi  часом,  нi  його  старiнням  i
знесиленiстю.
   Повертався до Стамбула i  думав  лише  про  Хасекi.  Послав  ?й  багатi
дарунки. Тодi ви?хали наперед, всупереч усiм  вiдомим  звичаям,  вiзири  й
iмами, щоб вклонитися великiй султаншi вiд iменi  падишаха.  I  вона,  теж
всупереч дотеперiшнiм установленням, ви?хала з брам Топкапи  до  Айя-Софi?
разом iз шах-заде Селiмом, звелiла простелити навстрiч султанському коневi
червонi сукна i радiснi килими повiтання,  i  так  вони  зустрiлися  пiсля
дворiчно? розлуки. Обiч султана тримався син Баязид, усмiхався  матерi  ще
здалеку, не дбаючи про вимоги султансько? поважностi. Був такий схожий  на
султана, що здалося Роксоланi: молодий Сулейман поверта?ться з  походу  па
Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася - i зникло видiння. Два ?хнi
сини були з ними й мiж ними, ще третiй десь зоставлений був обiч  Мустафи,
свого i сво?х братiв смертельного ворога. Як то воно  буде?  Страшне  коло
звужувалося,  обхоплювало  ??  горло,  незмога  була   дихати,   ноги   ?й
пiдламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далi, твердо йшла
назустрiч  султановi,  гордо  пiднiсши  маленьку  свою   голiвку,   легка,
тоненька,  струнка,  мов  та  п'ятнадцятилiтня  Хуррем  по  бiлих  килимах
чорногубо? валiде.
   Доторкнувшись до величi, вона не злякалася, не втекла, не  загинула,  а
сама пiшла шляхом величi i навiть досягла неможливого: подолала велич.
   Султан знову сiв у столицi, але султанша i  далi  ?здила  по  Стамбулу,
наглядала за будовами, приймала послiв, писала листи володарям ?вропи.
   Гасан-ага привiз послання вiд польського короля. Зигмунт Август прислав
султановi бурштиновий цiпок з золотою голiвкою,  а  Роксоланi  хутра  такi
пишнi й теплi, що вона не знала, коли й носитиме ?х у беззимному Стамбулi.
   Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий,  готовий  хоч  i
знов вирушати в землю, куди султаншi не було вороття.
   - Мав бесiду з королем? - спитала вона його.
   - Як було  звелено,  моя  султаншо.  Розпитували  мене  без  кiнця  про
Стамбул, про султана, про вашу величнiсть.
   - Все там сказав?
   - Все, ваша величнiсть. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.
   - I що ж король?
   - Дякував за вашу доброту i приязнь.
   - Просив щось?
   - Про мир говорив. Обiцяв написати.
   - Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув тво?? мови?
   - Ваша величнiсть! Усе вiн збагнув.  Але  бо?ться.  Затулялися  давнiше
Укра?ною вiд орди, затулятиметься й вiн. Так спокiйнiше. Та й що вiн може,
коли шляхта йому кожне слово з рота вийма? i назад уклада?.
   - Але ж вiн король!
   - Король - не султан. То  тiльки  султан  не  бо?ться  нiкого,  а  його
бояться всi. Дрож ?х пройма? вiд самого слова "Стамбул".  Вже  я  наздогад
бурякiв, що султан тепер далi вiд Стамбула, нiж вони самi,- вiрять чи й не
вiрять. Тодi я вже  ?м  навпростець.  Мовляв,  усi  iсламськi  во?ни,  якi
вiддаленiсть вiд його величностi падишаха вважають жахливими тортурами,  а
розлуку з вiйною - джерелом всiляких страждань i непри?мностей, слiдом  за
ангустiйшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу,  в  Стамбулi
нi вiйська, нi султана, i можете полякати Крим, нiхто йому  не  поможе.  А
вони  менi:  а  султанша?  I  поки  я  там  з  ними  розбалакував,  татари
перекопськi вторглися, набрали безлiч люду  й  завели  до  сво??  землi  в
рабство. Казали, якогось князя ?хнього Вишневецького теж поiмали й  завели
з собою.
   Роксолана заломила руки.
   - По?деш до короля ще  раз.  Поговорю  з  султаном  -  i  по?деш  знов.
Розкажеш там усе. Бо нiхто ж нiчого не зна?.
   - Там ще цi посли понабрiхували,- зiтхнув Гасан.- Шкода й мови!  Я  ?м,
мовляв, у нас тут усе належить султановi,  окрiм  душi,  яка  -  власнiсть
аллахова. А вони менi: а султанша? Хiба султан не належить ?й? А коли так,
то хто ж у  вас  вище?  ?й  зринув  на  пам'ять  улюблений  отцiв  псалом:
"Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останнi
слова мало не повторила вголос. "Й паче  снега  убелюся".  Очиститися?  Як
очиститися, захистити сво? добре iм'я, свою неспровиненiсть?  I  де  взяти
сил, коли треба ще ?й захищати синiв сво?х, з якими не знати що й буде.
   - Повезеш послання до короля,- сказала Гасановi твердо.
   Знов писала вiд свого iменi:
   "Хай Всевишнiй оберiгав Його Королiвську Величнiсть i дару? Йому  довгi
роки життя. Найпокiрнiша слуга  цим  повiдомля?,  що  Ми  отримали  Вашого
дружнього листа, який принiс нам надзвичайну радiсть i задоволення, якi нi
з чим неможливо зрiвняти, щоб описати  його.  Отже,  зi  змiсту  листа  Ми
довiдалися, що Ви в доброму здоров'? i прагнете дружби, яку Ви засвiдчу?те
Вашiй  щирiй  подрузi,  так  само  засвiдчу?те  i  Вашу  щиру   дружбу   i
прихильнiсть до Його Величностi Падишаха, який б опорою свiту,- як бачите,
я неспроможна зрiвнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберiга? i щоб  Ви
завжди були радiснi й задоволенi. Як свiдчить Ваш величний лист,  а  також
донесення, зроблене мо?м слугою Гасаном, прояви дружби, якi виказала  йому
Ваша Величнiсть, зобов'язують мо? серце до вдячностi. Я повiдомила про все
Його Величнiсть Султана, i це принесло йому вiдчутне  задоволення,  яке  я
неспроможна Вам висловити. I вiн сказав: "Ми зi старим  королем  жили,  як
два брати, i, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим  королем,
як батько й син". Ось що вiн  сказав  i  з  радiстю  звелiв  написати  цей
султанський лист i надiслати його до пiднiжжя Вашого трону з  мо?м  слугою
Гасаном. Отже, хай Ваша Величнiсть вiда? про те, що будь-якою справою, яку
Вона матиме до Його Величностi Падишаха, я зацiкавлюся i скажу сво?  слово
хоч  i  десять  разiв  на  добро  i  прихильнiсть  до  Вашо?   Величностi,
зобов'язуючи себе в цьому вдячнiстю мо?? душi.
   На знак дружби i з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам
двi пари сорочок i штанiв з поясами, шiсть хусточок i рушник, усе в одному
згортку. I хай Ваша Величнiсть дару? менi, що я надсилаю Вам цi рядки, якi
не заслуговують Вашо? уваги,  та,  коли  угодно  боговi,  я  i  далi  хочу
надсилати ?х Вашiй Величностi.
   На цьому бажаю Вам  здоров'я  i  розквiту  пiд  час  Вашого  правлiння.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
   Знову з'явилися в Стамбулi ба?ли  Пресвiтло?  Венецiансько?  Республiки
Бернардо Наваджеро, Доменiко Тревiзано, доносили сво?му сенату  про  силу,
яко? набрала в Стамбулi Роксолана, про ?? владу над Сулейманом. I довго ще
переповiдатимуть це донесення i, повiривши в необмежене могуття Роксолани,
в  галере?  Пiттi  у  Флоренцi?  вмiстять  ??  портрет,  серед   зображень
османських султанiв - ?дина жiнка мiж цих вусатих чалмоносцiв! - та чи мiг
хто-небудь  зазирнути  в  душу  султана  й  султаншi,   цих   двох   таких
неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, якi водночас не могли жити
одне без одного. I хто зна?, кому було бiльше радостi в тi  найнапруженiшi
роки ?хнього спiвжиття: Роксоланi вiд перемог над султаном чи  Сулеймановi
од поразок перед цi?ю незамiнною жiнкою?
   Вона  по?днала  в  собi  лагiднiсть  звича?в  цивiлiзованих   кра?н   з
гостиннiстю первiсних народiв. Полонила всiх сво?ю  ввiчливiстю,  щирiстю,
чарiвливiстю в бесiдi, даровитiстю, щедрiстю, любов'ю до наук, мистецтва й
розкошi, добротою, чутт?вiстю i вдячливiстю. Iшла до цього довго й  тяжко,
звiдусiль оточена ворогами, беззахисна проти загроз i  спокус,  позбавлена
будь-яко? опори, крiм власно? душi та ще рiдних пiсень; якi нагадували пре
минуле,  про  ??  коренi,  про  народження  я   походження,   ними   мовби
вилiковувала киплячий свiй мозок, на який наповзав безум.
   Султан полюбив ??  -  уярмлену,  понижену,  пригнiчену.  Спiвбесiдниця,
сповiрниця,  знаряддя  насолоди,  iграшка.  Страждала,  рвалася   я   того
приниження i тим жила i, виходить, була щаслива.
   Поки була пригнiчена - жила надiями. Перемогла - i стала  нещасною,  бо
побачила, що нiчого не досягла, а тiльки стала над прiрвою,  а  на  ши?  -
волосяний  аркан.  Як  у  нашого  свата  на  петрушцi  хата.  Як  петрушка
пiдогнила, хата ся завалила.
   В  молодостi  криводушила,  нещиро  запобiгала  перед  султаном  заради
власного збереження, тепер - заради сво?х синiв. I не було кiнця, а душа ж
не беадонна. Не можна щодня спiвати хвалу султановi, присягатися в  любовi
й вiрностi,  бо  тодi  вiдлiтав  щось  з  душi,  мов  листя  з  дерева,  i
запановують у тобi  оголенiсть,  пустота  й  мертвота,  а  тодi  приходять
зневага й ненависть.
   З примусово? любовi вироста? тiльки ненависть.
   Усi люди рiвнi в нещастi й смертi, та  тiльки  не  султани  й  не  сини
султанськi. Адже навiть у апокалiпсисi за кiнцем свiту  спостерiгають  сто
десять тисяч попечатаних - i кiнець  свiту  не  для  всiх.  ??  сини  були
Османами, але мовби  несправжнiми,  бо  запiзнилися  прийти  на  свiт,  ?х
випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в  гаремi  черкешенка.
Так нiби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, i тепер вона
ма? спокутувати не знати й чи? провини. Вона i ??  дiти.  Всемогутня  -  i
безсила до розпачу. Ненавидiла султана все життя i мав благати всiх богiв,
щоб продовжили його життя, бо то життя ?? синiв, над якими висить  жахлива
загроза, iм'я ж то? загрози - Мустафа.
   Якби вона була пiдступною й  кровожерною,  як  зображують  ??  в  сво?х
плiтках посли й мандрiвники, хiба б не прибрала вже давно, не усунула  всi
перешкоди для сво?х синiв? Хiба б не змiнила свою стать, не  розтоптала  б
природний жаль, не затулила для жалощiв усiх входiв  i  отворiв  душi,  не
розбудила б усiх демонiв убивства,  якi  чутливо  дрiмають  у  султанських
палацах? Чи ? в них доля влади, i тодi вони не дадуть людям i борозенки на
фiшковiй кiсточцi?
   Але була  жiнкою-слов'янкою,  не  оголювала  сво?х  ран,  а  ховала  ?х
дбайливо й чуло. То тiльки султани встеляють землю трупами,  вважаючи,  що
невиннi тiльки мертвi. Для не? ж  невиннi  -  всi  живi.  Навiть  Мустафа.
Навiть вiн.

   МУСТАФА

   Смерть прибрала його братiв. Був  наймолодшим  сином  Махiдевран,  став
найстаршим. Але був тодi ще занадто малий, щоб радiти,  так  само,  як  не
знав нi страху, нi суму, коли  матiр  його  вигнано  з  Топкапи.  Незнання
врятувало його вiд зроапачення, яке могло б неминуче настати з часом.
   Коли верблюдиця зiтха?, верблюденя ричить.  Махiдевран  не  приховувала
вiд сина сво?? ненавистi до султана, i Мустафа, щойно зiп'явшись на  ноги,
вже знав: султан не такий, як треба. Справжнiм султаном буде  тiльки  вiн.
Не ховався нi вiд кого з цим, охоче повторював  слова,  за  якi  будь-кого
задушили б без суду: адже вiн був султанський син i  син  первонароджений!
Його  нiхто  не  смiв  зачепити,  до  слiв  дитини  ставилися  поблажливо,
посмiювалися, вдавали, що не чують. Бо  винним  може  стати  не  той,  хто
говорить, а той, хто слуха?.
   Вихователя Мустафi вибирала валiде. Взяла  не  улема,  не  мудреця,  не
юнака й не вельможу, а старого яничарського агу  Керiма,  для  якого  весь
свiт зосередився в  яничарських  казармах,  а  вся  мудрiсть  -  в  умiннi
володiти шаблею. Керiм-ага повiв малого Мустафу до сво?х  колишнiх  братiв
раз i вдруге, жорстокi цi люди, якi не знали нi родини, нi дiтей, прийняли
шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навiть  полюбили  це  вельможне
хлоп'я, коли б слово "любов" вiдоме була  ?хнiм  зачерствiлим  од  убивств
душам.
   Так Мустафа  i  вирiс  серед  яничарiв.  Сам  нiби  яничар  i  водночас
маленький падишах. Оволодiв усiм жорстоким умiнням яничарiв  вести  вiйну,
але оберегли вони його вiд свого бруду. Тiльки простi люди здатнi на таке.
I коли збунтувалися  проти  самого  султана  i  проти  його  улюбленцiв  -
Iбрагiма й Роксолани,- то нiхто не згадав iменi Мустафи, хоч було  воно  у
всiх на гадцi:
   лякалися бодай словом накликати небезпеку  на  свого  юного  улюбленця,
хотiли оберегти його од усiх лих, бо бачили вже незабаром сво?м  султаном.
А валiде Хафса, намовляючи яничарiв до кривавого заколоту, теж мовчала про
Мустафу, бо хотiла й  далi  бачити  Сулеймана  па  тронi,  лише  прибравши
Роксолану i змiцнившись, у сво?й владi. Кожен дбав про сво?  -  i  Мустафа
знов опинявся мiж суперниками, мав стоят