и, дивитися, ждати. Так  i  минало
його життя.
   Коли  нарештi  валiде,  вже  вмираючи,  все   ж   примусила   Сулеймана
заприсягнутися, що пошле вiн Мустафу намiсником у Манiсу,  де  сам  колись
ждав  престолу,  i  Махiдевран  з  сво?м  ?диним  сином  нарештi  покинула
злиденний старий палац i опинилася серед багатства i розкошiв, вона вже не
мала нiяких сумнiвiв, що поряд з нею  -  справжнiй  i  ?диний  спадко?мець
султанського трону.
   Шiстнадцятилiтнiй Мустафа вже мав у собi все вiд справжнього мужа.  Все
осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тiло, точний розум,  що
виявлявся в ще точнiшому висловi, безмежно мужнiй i  граничне  зжiночений,
вiн пiдхоплював усiх, мов рiка, i нiс  за  собою  нестримно  й  свавiльно.
Вражав усiх величчю, яко? досягнув не за правом  народження  й  спадку,  а
власними здiбностями,  якi  означали,  що  його  обрав  сам  аллах.  ?дина
вершина, на яку ще не ступив,- султанська влада, але  стояв  перед  нею  з
гордо пiднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадко?мцем -
або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина  Помпея:  треба
перемогти, а не жити! Говорив це часто й  охоче,  мовби  знав,  що  смерть
призначена для iнших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як  i
все на свiтi, треба було  заробити.  Сулейман  не  був  схожий  на  давнiх
султанiв, якi  з  однаковою  жорстокiстю  розправлялися  з  ворогами  i  з
наближеними людьми. Жодного з великих вiзирiв вiн не стратив, а  вiдпускав
з миром, як Пiрi Мехмеда, або  ж  висилав  iз  столицi,  як  Лютфi-пашу  i
старого ?внуха Сулеймана. Не було при цьому султановi  та?мних  убивств  у
гаремах. Навiть яничарський бунт Сулейман не  подавив  великою  кров'ю,  а
купив покору за  золото.  Водночас  жоден  з  султанiв  не  поклав  трупом
стiлькох невiрних,  як  Сулейман.  Вiн  вибудовував  сво?  життя  з  чужих
смертей. I що бiльше було тих смертей, то пишнiше розросталося дерево його
життя,  i  самого  султана  повсюди  прозвали  Пишним.   Мустафа   прагнув
дорiвнятися султановi в пишнотi, а то й перевершити його, i  коли  в  ?  в
пишнотi зовнiшнiй, для яко? не мав таких можливостей, як  Сулейман,  то  в
поведiнцi, у способi мислення, в почуваннях.
   В Манiсi мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатiха, одяг
носив з шовкiв, тканих  у  Брусi,  Манiсi,  Анкарi,  Дiярбекiрi.  За  його
одягом, як i в султана, стежив  хаваш,  що  мав  плату  в  шiстдесят  акча
золотом  i  п'ять  облачень  на  рiк.  Взятий   з   яничарських   аджемiв,
Тулбент-агасi мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде  i  намотувати
?х йому на голову.
   Все мало слугувати пишнотi й величанню. Одяг, постава,  слова,  вчинки.
Голову тримав Мустафа, мов коштовний  сосуд,  повертав  до  спiвбесiдника,
нiби дар небесний. Враження складалося таке,  нiби  тiльки  довкола  нього
можливе справжн? життя, а  поза  ним  -  нудьга,  безглуздя,  нiкчемнiсть.
Наслiдуючи султана  Селiма,  який  любив  зеленi  каменi,  носив  на  руцi
перстень з великим дiамантом кольору морсько?  трави.  Знав  тiльки  одне:
пiднестися над свiтом диханням потужностi. Гнався за пишнотою, за  славою,
за владою, летiв у вiдчайдушний риск, вiрячи в любов до нього яничарiв,  в
?хнiй захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко  обiцяв  усiм  сво?м
прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслiдки. Може, став  би  другим
Iскандером - дай тiльки йому трон. Тим  часом  не  шкодував  обiцянок.  Не
шкодував слiв, бо мав тiльки слова,  а  що  не  володiв  бiльшим,  в  тому
провина султана Сулеймана.
   Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках  порушила  б
лад. Але для збереження порядку потрiбно багатьох. Володарi мають  творити
закони й установи, а люд - зберiгати ?х, бо люд розумнiший i постiйнiший у
звичках,  нiж  один  чоловiк.  Султан  Сулейман  занадто  дрiб'язковий   в
управлiннi. Вирiшу? все сам, нiкому не вiрить, тому щодня вигадуються новi
й новi закони, щоб зв'язати всiм руки, щоб нiхто нi ворухнувся, нi писнув.
Мустафа не знав, яким султаном буде вiн. Знав тiльки,  що  Сулейман  -  не
такий, як треба, i невтомно повторював  це,  а  слухачiв  йому  нiколи  не
бракувало.  Сам  Iбрагiм,  який  дiйшов  навiть  до  того,   що   нехтував
Сулейманом, пiдпав пiд чари Мустафи  i  з  останнього  свого  походу  слав
шах-заде в Манiсу листи з запевненнями у вiдданостi, так нiби той уже  був
султаном. Чи стали вiдомi тi листи Сулеймановi, чи перехопили  його  улаки
вiдповiдi Мустафи, якi вiн посилав Iбрагiмовi в  Халеб  i  Багдад,-  нiхто
нiколи про те не довiдався, все вмерло разом з Iбрагiмом,  а  султанського
сина не зачеплено було навiть пiдозрою.
   Не вiдбилася на  становищi  Мустафи  й  неждана  смерть  валiде  Хафси,
смерть,  про  яку  з  таким  сумом  писав   йому   тодi   великий   муфтiй
Кемаль-паша-заде:
   "Суть цього ходу мови - обпалююча душу, переповнена печаллю подiя з  ??
величнiстю, Високою Колискою, великою  господинею  валiде,  хай  вспоко?ть
аллах ?? душу i розсипле по царству небесному ??  милостиню,  бо  ж  вона,
розпрощавшись  iз  земною  обителлю,  вспоко?лася  в   мiсцi   перебування
божественного милосердя i  притулку  господнього  благоволiння.  Преславне
?стество ?? сотворене було для вищо? благосклонностi  й  турботливостi  до
всiх створiнь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливостi  за  межi
свого килима, тому вона  сковувала  ноги  насильства  ланцюгом  покарання,
кожного, хто шанував ??, вона саджала на подушку почестi й поваги".
   Незабаром помер i сам  Кемаль-паша-заде,  здавалося,  вмерли  всi,  хто
клопотався про долю Мустафи, але в життi шах-заде не ставалося нiяких змiн
на гiрше, вiн i далi мав змогу й час досконалити сво? тiло i свiй дух  для
найвищо? влади, i ?дине, на що мiг поскаржитися,- так це на те,  що  влада
чомусь барилася.
   Iнший  на  його  мiсцi  давно  втратив  би  терпiння  -   Мустафа   був
незворушний, нiби закам'янiв у сво?й пишнотi. Про султана говорив охоче  i
багато, про султаншу Хасекi i ?? синiв - нiколи, так нiби не  було  ?х  на
свiтi. Вiн первонароджений, вiн спадко?мець,  вiн  майбутнiй  султан,  про
жiнок вiн не говорить, вiн бере ?х на ложi, де лежать вони перед ним,  мов
гади неторканi, дрижать, напруженi, нiби туго напнутi тятиви  лукiв,  коли
вiн виймав з зелених шовкiв сво? дивовижне тiло, як меч з пiхов.
   Звиклий до безкарностi, Мустафа  став  розсилати  санджакбе-гам  та?мнi
послання, вiрячи, що, коли заходить сонце, люди вiдвертають од нього  очi,
всi погляди спрямовуючи в той бiк, звiдки ма? з'явитися  сонце  нове.  Над
Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирiчний Мустафа мав зiйти,  як
повноликий мiсяць, як молоде ранкове сонце!
   Однак чиясь невидима рука перехопила всi листи шах-заде  i  поклала  ?х
перед очi султановi, i Мустафа з сво?м пишним двором,  з  постарiлою,  але
повною надiй на  повернення  в  Топка-пи  матiр'ю  Махiдевран  опинився  в
далекiй Амасi?. Там уперше пролунало iм'я султанського дамата Рустема, але
вирвалося воно з  спопелiлих  од  ненавистi  уст  Махiдевран,  Мустафа  не
опустився з сво?х висот до дрiб'язку пiдступностi. Втiшав себе тим,  що  в
Амасi? народився його  грiзний  дiд  султан  Селiм.  Добрий  знак  побачив
Мустафа й у тому, що султан посадовив  неподалiк  вiд  нього  наймолодшого
свого сина Джихангiра. Колись султан Баязид так само посадовив  тут  свого
сина Селiма i онука Сулеймана - i що з  того  вийшло?  Влада  опинилася  в
руках старшого  з  них  -  Селiма,  а  старий  султан  умер  вiд  розпачу,
викликаного синовою зрадливiстю.
   Дочекавшись, коли Сулейман повернувся  до  Стамбула,  Мустафа  запросив
Джихангiра в Амасiю.  Махiдевран  у  всьому  вбачала  пiдступи  ненависно?
Хуррем. То ж така жiнка, що дрiт пряде i пальцiв  не  слинить.  Джихангiра
теж вважала улаком сво?? матерi, та  коли  ?й  розповiли  про  цього  сина
неправедного ложа, навiть вона вспоко?лася.
   Джихангiр, попри сво? дев'ятнадцять лiт, видавався хлопчиком, хирлявий,
зсутулений,  з  свинцевим   обличчям,   з   очима   зболеними,   благальне
розплющеними, так нiби хотiв через них передати свiтовi  сво?  страждання.
Запiзнiлий  плiд  похмурого  Сулейманового  любострастя,  останнiй  сплеск
невичерпно?, здавалося б, житт?востi ненависно?  всiм  чесним  мусульманам
слов'янки, Джихангiр мовби зiбрав у сво?му слабому  тiлi  всю  злобу,  всю
ненависть, яка напливала звiдусiль на Топкапи, рiс без любовi, занедбаний,
приречений на загибель уже самим сво?м народженням, бо ж був  останнiй,  а
над  ним  вивищувалися,  громадилися  брати  старшi  -  сильнi,   вправнi,
доблеснi, справжнi спадко?мцi.
   Нiхто не зважав на Джихангiра, покинутий  усiма,  поринув  у  книги,  в
мудрослiв'я, намагався проникнути в та?мничу  суть  давнiх  поетiв,  часто
бував у розпачi, що не мав  а  ким  подiлитися  нi  сво?ми  сумнiвами,  нi
знаннями, нi припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю  любов
i все дбання в свого найостаннiшого, до того ж найслабшого сина, вiдходила
вiд Джихангiра з  кожним  роком,  замикаючись  у  сво?й  незбагненностi  й
неприступностi.  Рiднi  брати  зневажали  його,  мабуть,   з   огляду   на
приреченiсть Джихангiра в жорстокiй боротьбi за трон.  Навiщо  прийшов  на
свiт? Кому тут потрiбен?
   Тож як мав схвилюватися Джихангiр, коли  в  мiсце  його  довiчного,  як
вважав, вигнання, в Трабзон,  прибули  посланцi  вiд  шах-заде  Мустафи  з
припросинами вiдвiдати Амасiю. Джихангiр здригнувся вже вiд  самого  слова
Амасiя. Знав той город, ще й не бачивши  його  нiколи.  Стояв  йому  перед
очима на високiй горi, оточений  п'ятьма  рядами  мурiв.  Славетнi  печери
Амасi?, в  яких  жили  ще  християнськi  угодники,  тодi  -  мусульманськi
дервiшi. Довкола города - тутовi плантацi?, сади, в городi безлiч медресе,
а в них тисячi софта. В Амасi? колись  жив  син  султана  Баязида  Коркуд,
поет, мудрець, може, в чомусь  схожий  з  ним,  Джихангiром,  при  Коркудi
прославилася там велика поетеса османського народу Мiхрi-Хатун, або, як ??
тут називали, Мiхрун-Нiса, тобто Сонце серед жiнок.  Вона  писала  колись:
"Що це, чи сповнилася доля моя чи мо? призначення,  що  я  на  ложi  сво?м
побачила народженого нiччю Меркурiя?"
   Мустафа постав перед упослiдженим Джихангiром справдi як бог  з  давнiх
часiв, як Марс i Меркурiй,-розкiшний,  великодушний,  блискучий,  оточений
так само блискучими людьми, в яких тяжко було впiзнати пiдданих, а  скорше
видавалися вони друзями шах-заде. I  Джихангiровi  Мустафа  сказав,  щойно
вони сiли на килим гостинностi:
   - Сподiваюся, ми станемо справжнiми друзями, бо байдужi один до одного,
i нiхто не жде нiчого вiд iншого, а кожен жде сво?? години.
   Сказав це з спокiйною впевненiстю, так нiби вже давно  забув,  що  йому
судилася година найвища.
   Мустафа був сповнений захвату власною особою,  але  саме  це  найбiльше
подобалося Джихангiру, який звик взагалi  не  помiчати  себе  i  не  знав,
власне, живе вiн чи нi, iсну? на свiтi чи  взагалi  не  народжувався.  Вiн
завжди лякався самотностi й прагнув самотностi, а довкола Мустафи вирувало
бурхливе життя, крутилося безлiч людей, i всi були  закоханi  в  шах-заде,
всi змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: "Привiт тому, в
кого дiамантова душа", "Хай дару? аллах благоденство  тiлу,  мовi,  розуму
нашого шах-заде".
   Мустафа без кiнця дивував Джихангiра, водночас не було нiчого, що могло
б здивувати його самого. Коли Джихангiр  завiв  мову  про  книги,  Мустафа
засмiявся: "Гарна книга - щирий друг. Коли вона  тобi  набридла,  вона  не
гнiва?ться, як жiнка. I коли ти ?й вiриш, вона не обдурю? тебе як  жiнка".
Запросив читцiв i  цiлий  вечiр  двом  шах-заде  читали  з  "Казок  сорока
вiзирiв" i з "Гумаюн-наме" Бiдпада. Джихангiр згадав  поетiв,  сказав,  що
вiн, як i  дiд  ?хнiй  султан  Селiм,  прихильник  великих  мусульманських
мiстикiв Iбн аль Арабi i  Джеляледдiна  Румi,  як  тут  же  виявилося,  що
Мустафа теж у захопленнi саме вiд цих поетiв, сам написав уже  три  дивани
поезiй пiд тахаллусом Мухлiсi, себто Вiдданий. Далi вiн спитав Джихангiра,
чи той уже читав "Мантiг ат-Тахр"  -  "Розмову  птахiв"  -  Ферiд  ед-Дiна
Аттара, переспiвану вiршами  великим  Мiр-Алi-Шир  Нева?  ',  який  жив  у
Самаркандi й Мешхедi, помер у Гератi, але слово якого розiйшлося по всьому
мусульманському свiтi. Вiн прочитав уривок з "Розмови птахiв". Як  шукають
птахи свого царя, мандрують через сiм долин i сiм морiв до гори  Каф,  яка
оточу? землю. Не всi витримують труднощi путi, залиша?ться тiльки тридцять
птахiв, i тут виявля?ться, що iм'я ?хнього царя - Тридцять  Птахiв,  отже,
кожен з них ? царем i всi вони разом узятi - цар Сiмург. Чи не наводить це
на деякi роздуми? Як сказав пророк: "Слава тому, хто прочитав".
   Для Джихангiра без кiнця влаштовувано учти, а що вина вiн не пив  через
слабiсть сво?? натури, вiд солодощiв його нудило, то Мустафа для змiцнення
його природи велiв готувати  для  молодого  шах-заде  кульки  з  товченого
конопляного листя й меду, пiдставляв йому  замiсть  ласощiв  пiдсмажене  й
посолене конопляне сiм'я, пив разом з ним пiдiгрiту джерельну воду, в якiй
розчиняно зеленкуватi кульки з макового соку.
   Джихангiр не впiзнавав себе й свого тiла.  Звичне,  вiдоме  йому  марне
тiло було й далi з ним, але  позбулося  набридливо?  земно?  обтяжливостi,
ставало легким, дужим, i хоч над  розумом  мовби  нависала  i  згущувалася
щiльною запоною пiтьма, тiло проривало ??, лишаючи розум борсатися по  той
бiк запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням:  що  таке  тридцять,
кому тридцять рокiв минуло, а кому ще буде - Мустафi, Селiму,  Баязиду  чи
йому, Джихангiру?
   Так минали днi за днями. Султанськi посланцi, не знаходячи Джихангiра в
Трабзонi, добралися вже й до Амасi?, але молодий шах-заде нiкого не  хотiв
бачити, нiчого не пам'ятав, забував, що вiн султанський син,  взагалi  був
непам'яттю, небуттям, димом, iмлою, примарнiстю. Тiльки б мати  коло  себе
величного, велемудрого Мустафу, тiшити свiй розум неквапливими бесiдами  з
ним, ковтаючи зеленкуватi кульки, якi приносять  блаженство.  Як  сказано:
"Полиш же ?х занурюватися i втiшатися, поки  зустрiнуть  вони  свiй  день,
який ?м обiцяний".
   Чи стривожився султан, довiдавшись про  дивну,  протиприродну  приязнь,
яка запанувала  мiж  Мустафою  i  Джихангiром?  Чи,  може,  намовила  його
султанша Хасекi негайно послати вiйсько з Рустемом у тi кра? i покликати в
похiд також Мустафу, щоб
   одiрвати його вiд наймолодшого ?хнього сина? Хто ж  то  зна??  Мустафа,
дотримуючись свого призвича?ння, жодним словом не згадував про Хасекi, так
нiби ?? зовсiм не було на свiтi, а про султана зронював недбало: "Той, хто
лежить пiд жiнкою, вже не мужчина". Джихангiр чув i  не  чув.  Одурманений
опi?м, бурмотiв вiршi корану, якi всi були написанi чи то  про  нього,  чи
про Мустафу. "Ви сво? блага провели в життi близькiм i  отримали  насолоду
вiд них, а сьогоднi  будете  винагородженi  карою  приниження  за  те,  що
возносилися на землi без права... Адже людина створена для вагань".
   Щойно спам'ятавшись, Джихангiр знову хотiв повернутися в непам'ять i  в
незнання, бо вийти на денне свiтло, де знов одкри?ться твоя немiч,  бракло
сили й волi. Прагнув зануритися  в  забуття  так  глибоко,  щоб  опинитися
навiть нижче вiд власно? свiдомостi, провалитися в прiрву небуття.
   Iнодi переслiдували його видiння, зодягненi  в  машкару  неймовiрностi.
Повертався йому  зiр,  гостро  працювала  свiдомiсть,  бачив  перед  собою
Мустафу, майже з плачем благав його:
   - Скажи, що ти дав менi? Чим причарував?  Чом  так  послужливо  вiдкрив
менi цей шовковий спокiй, у який занурю?ться мiй дух?
   Усмiшка, як судома, перебiгла по пещеному лицю Мустафи.
   - Я не давав тобi нiчого, крiм чашi шербету. То, може, мiй двiйник.
   - Двiйник? Який двiйник? Я нiкого не знаю, крiм тебе.
   - Ми схожi так, що навiть я не розрiзняю, де я сам, а де мiй двiйник.
   - Навiщо тобi це? - дивувався Джихангiр.
   - У всiх султанiв завжди безлiч двiйникiв. Щоб збити з пуття  людей,  а
може, й саму смерть. Тiльки аллах зна?, де справжнiй султан.  Може,  й  ти
нiколи не бачив султана Сулеймана, а тiльки його нiкчемнi повторення.
   Пiсля таких страшних розмов Джихангiр i сам уже не знав, чи то вiн,  чи
хтось iнший. Був i не був. Тут i не тут. Жив i не жив.  Мов  на  пекельнiй
гойдалцi мiж цим свiтом i потойбiчним.
   Коли через багата днiв у коротку хвилину прозрiння знов  побачив  перед
собою Мустафу i спробував заговорити з ним  про  "Мантiг  ат-Тахр"  i  про
загадкове число "тридцять", той засмiявся:
   - А що це таке?
   - Як то? - здивувався Джихангiр.- Ти ж сам розповiдав менi.
   - То не я.
   - А хто ж?
   - Шах-заде Мустафа.
   - Мустафа? Тодi хто ж ти?
   - Я його двiйник. А шах-заде в Аксара? коло  Конь?  готу?  вiйсько  для
походу проти кизилбашiв.
   Джихангiр налякало здiйняв руки. Хотiв одгородитися вiд свiту,  щоб  не
знати нiчого, нiчого, поринути в пiтьму сновидiнь,  неземного  блаженства.
Знов вибухали сонця пiд його повiками, вогненнi кулi лопалися  й  металися
темнi тiнi, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тiло скакало  вiд
радостi, що ще iсну?. А тодi почав бити барабан, бив довго, жорстоко,  так
нiби заповзявся загнати Джихангiра в землю.
   Хтось пробивався до  його  свiдомостi,  брутально  i  безжально,  морив
голодом, мучив спрагою, не давав заспокiйливих кульок опiю, темно застував
сонце й увесь свiт, уперто повторював: "Султан кличе  вас  до  себе,  ваша
високiсть! Його величнiсть жде вас, мiй шах-заде!  Благословенний  падишах
стурбований!  Опора  свiту  вимага?!   Повелитель   трьох   сторiн   свiту
гнiва?ться!"
   Джихангiр вирушив, сам не знаючи куди  й  навiщо.  Кудись  його  везли,
давали для заспоко?ння те,  що  вимагав,  щось  обiцяли.  Що  мав  знайти,
побачити й спiзнати? Не знайшов нiчого. Не застав. Запiзнився навiки.
   Шах Тахмасп розпочав проти султана вiйну, щоб повернути назад  втраченi
три роки тому землi. Коли в Стамбулi стало вiдомо про  це,  султан  послав
фiрман Мустафi, звелiвши готувати вiйсько в Конь? для вiдсiчi шаховi, поки
прийде з столицi вiн сам. Це був уже дванадцятий похiд,  у  який  збирався
Сулейман. Шiстдесятилiтнiй султан  часто  страждав  ногами,  в  останньому
походi три мiсяцi не мiг нi ходити, нi сидiти на коневi, i тодi його несли
на ношах. Коли ходив у ?вропу, то  хоч  повертався  того  самого  року,  а
походи в Азiю щоразу розтягувалися на два роки,  бо  дороги  були  далекi,
тяжкi й небезпечнi. Роксолана вмовила султана послати вiйсько  на  чолi  з
Рустемом, а самому лишатися в Стамбулi.
   Рустем дiйшов до Аксарая i став там  на  зиму.  В  поблизькiй  Конь?  з
сво?ми яничарами i малоазiйськими спахiями стояв Мустафа.  Рустема  султан
призначив сераскером, отже, Мустафа мав  пiдкорятися  головнокомандуючому,
але шах-заде виявив упертiсть,  гiдну  султанського  сина,  i  не  захотiв
уклонятися вчорашньому рабу i джавуру. Рустем досить  спокiйно  поставився
до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа пiднiма? руку й  на
султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятевi. Гостроязикий
босняк не втерпiв, щоб не сказати про Мустафу: "Хто не  ма?  сили  вдарити
верблюда, б'? його сiдло".
   Вiн послав фiрман Мустафi про те,  як  i  куди  той  ма?  йти  з  сво?м
вiйськом, але якимсь чином фiрман був  прочитаний  серед  яничарiв,  i  тi
заколотилися: султанський дамат хоче потоптати ?хнього улюбленця!  Кричали
про те, що султан уже старий i нiкчемний, трава поросла йому з  кiсток,  з
очей вилiтають мухи, у вухах засiла  погана  овеча  хвороба  -  що  це  за
султан! Ось Мустафа - це справжнiй султан, вiд бога даний,  час  уже,  щоб
Мустафа зайняв трон. Мустафу - султаном!
   До Рустема прискакав переляканий спахiйський ага Шемсi Ахмед, переповiв
усе, що чув у Конь?, але  великий  вiзир  i  тут  не  стривожився,  тiльки
посмiхнувся:
   - Не все  те  горiх,  що  кругле.  -  Знав,  що  жоден  з  шах-заде  не
проголошений спадко?мцем  престолу.  То  чом  би  мав  клопотатися?  А  на
тридцять тисяч яничарiв мав триста  тисяч  спахi?в,  вiрних  султановi  до
смертi, бо не Мустафа давав ?м дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира
не вруба? свого сокирища. I ослiпне той кiт, що з'?да? свiчки в мечетi.
   Ахмед-ага, окрiм свого високого вiйськового становища, був ще,  як  усi
тi, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Вiн
походив з то? само? мiсцевостi, що й прославлений  поет  Ахмедi,  i  потай
мрiяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмедi  в  Амасi?
пiднiс колись великому Тiмуру хвалебну касиду, написану так  вишукано,  що
Повелитель Свiту зробив Ахмедi  сво?м  недимом  [70],  в  обов'язки  якого
входило розважати повелителя  дотепними  бесiдами.  Власне,  дотепнiсть  i
позбавила Ахмедi всiх тих високих милостей, яких досягнув  завдяки  сво?му
поетичному таланту.  В  лазнi  Тiмуровi  прислужували  два  хлопчики-раби.
"Подобаються тобi?" - спитав Тiмур свого недима. "О повелителю!" - приклав
до грудей руки Ахмедi.  "Чого  вони  вартi,  по-тво?му?"  -  "Один  вартий
?гипту, а другий - усiх скарбiв свiту! " - вигукнув Ахмедi. "Дорого  ж  ти
цiну?ш мо?х рабiв. Тодi чого ж вартий я?" - спитав Тiмур. "Ви, повелителю?
Ви - вiсiмдесят акча". Тiмур мало не задихнувся од  таких  зухвалих  слiв.
"Вiсiмдесят акча? - закричав вiн.- Та в мене мейзар [71] на  стегнах  -  i
той вартий вiсiмдесят акча!"- "Ось я мейзар i оцiнив,-  спокiйно  промовив
Ахмедi.- А ви самi, о падишах, не вартi нiчого".
   Вiд гнiву Тiмура Ахмедi довелося втiкати аж до Едiрне, де його  прийняв
син розбитого  кульгавим  кочовиком  Баязида  Йил-дирима  Сулейман.  Через
пiвтораста рокiв те саме повторилося з Ахмед-агою. Вiн написав  сатиру  на
Рустема-пашу, в якiй висмiював його товсту шкiру, що ?? не може  прокусити
нiякий гедзь, i коли сатира дiйшла до великого вiзира, то  розлютило  його
не те, що в нiй написано, а те, що спахiйський ага виявився поетом,  тобто
представником того племенi, яке сераскер ненавидiв найбiльше на свiтi. Вiн
заприсягнувся вiдтяти голову Ахмед-азi, щойно той попадеться йому в  руки,
i невдалий  поет  вимушений  був  навiть  в  утечi  повторити  долю  свого
попередника: вiн кинувся в Стамбул до султана Сулеймана.
   Там допросився до  самого  падишаха  i  заявив,  що  яничари  в  таборi
шах-заде i в таборi самого сераскера колотяться мало не  щодня,  називають
сво?м султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто  старий,  щоб
водити вiйсько проти ворогiв. На престол ма? сiсти законний спадко?мець, з
чим усi згоднi, а  противиться  ?диний  Рустем-паша.  Тому  слiд  великому
вiзиру зняти голову, а старого султана послати  в  Дiмотику  на  спочинок.
Шах-заде Мустафа, замiсть утихомирювати крикунiв, з'явля?ться перед ними в
золотому кафтанi, назива?  яничарiв  братами  й  синами,  щедро  обдарову?
золотом iз султансько? казни, а сам та?мно зноситься  з  шахом  Тахмаспом.
?диний Рустем-паша зберiга? вiрнiсть престолу й  кличе  султана,  щоб  той
прийшов i взяв вiйсько в сво? руки, поки не пiзно.
   Що старiший чоловiк, то вiн повiльнiший, тiльки не в ненавистi.  Султан
одразу кинувся до Конь?. З  Роксоланою  попрощався  похапцем,  вона  й  не
пробувала затримувати його, вiдчуваючи, що нинi ма? щось вирiшитися.
   Сулейман узяв з  собою  синiв  Селiма  i  Баязида,  послано  гонцiв  до
Джихангiра, щоб теж прибув до султанського табору. Але  наймолодшого  сина
довго не могли знайти, тодi ще довго везли, i вiн запiзнився,  до  того  ж
був у такому станi, що не розумiв, де вiд i що дi?ться навколо.
   Султан зупинився на  конак  у  Актепе  коло  города  Ергелi  на  осiнн?
рiвнодення. Два тижнi Сулейман вiдпочивав у сво?му  величезному  шовковому
шатрi, тодi покликав до себе Мустафу. Весь у золотiй лусцi сидiв на  тронi
в найдальших глибинах намету, роздiленого прозорими  муслiновими  запонами
на кiлька примiщень. Мустафа при?хав на бiлому конi, одягнений був  у  все
бiле, мовби хотiв показати чистоту сво?х намiрiв i незацiкавленiсть у  тiй
метушнявi, яка вiдбува?ться довкола  трону.  Збираючись  до  султана,  мив
руки. Впав у нього перстень з зеленим дiамантом i не втонув -  лишився  на
поверхнi. Шах-заде зрозумiв, що це йому знак: щастя його досягло  найвищо?
точки, i тепер може настати падiння.
   Але коли вже ?хав, закаркала назустрiч ворона, i сидiла вона на схiд од
нього - знак, що тво? бажання сповняться.
   Тому спокiйно увiйшов у султанське шатро,  сам,  без  супроводу,  бо  й
султан ждав його без нiкого, щоб поговорити, як батько  з  сином.  Мустафа
виступав  гордовито,  поважно,  високий,  крутоплечий,  величний,  пройшов
передпокiй, де не було жодно? живо? душi, вiдгорнув завiсу.  Плутаючись  у
м'якiй пiдступнiй тканинi, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й
тут  не  було  нiкого,  тiльки  зiвсiбiч  звисали  муслiновi  завiси,  мов
примарливi сiтi, в якi мала вловитися чиясь заблукана душа. I поки Мустафа
стояв i дивувався, з-пiд нагромаджень i складок м'яких прозорих тканин,  з
найтемнiших закуткiв кинулися на нього величезнi чорнi дiльсiзи.  Шах-заде
миттю оголив шаблю, махнув нею, вiдганяючи нiмих шайтанiв,  струснув  двох
чи трьох з плечей. Лише тодi в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими
завiсами помiтив султана, що сяяв тьмавим золотом,  застиглий  у  безруху,
мовби вмерлий.
   - Батьку, султане, поможiть! - гукнув Мустафа,  може,  вперше  в  життi
звертаючись з проханням, та й не до когось, а до  чоловiка,  смертi  якого
ждав мало не вiд свого народження, якого зневажав i не любив.- Ваша вел...
   Готовий був кинутися пiд захист султансько? руки,  впасти  до  пiднiжжя
трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а  наяву,  та  в
цей  час  ззаду,  з-поза  спин  велетенських  султанських   тiлохранителiв
пiдкрався  до  Мустафи  придворний  вельможа  Зал  Мухаммед-паша,  вправно
накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок,  щосили  стягнув  його,  i
султанський син упав на килими.
   Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тiло Мустафи в килим, як
виносили з  шатра.  Тодi  звелiв  покликати  вiзирiв,  великого  муфтiя  i
великого  нiшанджiю.  Сказав  писати  фiрман  про   спадко?мця   престолу.
Спадко?мцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селiм.
   У справi вибору спадко?мця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекi  була
далеко, та вiн i так знав  ??  думку:  схилялася  серцем  до  Баязида,  бо
нагадував ?й самого султана, ?диного чоловiка, якого мала любити.  Власне,
вибирати й не мав з кого. Було  п'ять  синiв,  зосталося  два.  За  Селiма
промовляло старшинство.  Окрiм  того,  в  ньому  в  необхiдна  поважнiсть,
сказати  б,  султанська  обважнiлiсть,  Баязид  занадто  легкий,   меткий,
здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжнiй во?н  i  зовнi
навiть схожий на свого батька в молодостi, але  не  успадкував  у  султана
глибоко заховано? непорушностi, здатностi до впертого думання. Хто не вмi?
сидiти на мiсцi - не вмi? думати. Мудрiсть  -  у  непорушностi,  у  вмiннi
зосередитися. Вiн, Сулейман, умiв це робити навiть у  походах.  Баязид  не
здатен до цього, навiть коли затриму?ться на якийсь час на  одному  мiсцi.
Все в нього врозкид: думки, настро?, зацiкавлення. Навiть гарем  свiй  вiн
якось примудря?ться розкидати так, що частина одалiсок  завжди  опиня?ться
там, де вiн вирина?: то в Стамбулi, то в Брусi,  то  в  Конь?.  Вже  встиг
сплодити чотирьох синiв з сво?ми жонами, жде, зда?ться, п'ятого  в  Брусi.
Навiть у цьому мовби схожий  з  султаном,  але  водночас  i  одмiнний,  бо
Сулейман тримав свiй гарем (допоки тримав)  у  непорушностi  й  царственiй
неторканностi, як i належить для двору падишаха, а цей розвозить  по  всiй
iмперi?.
   Селiм не такий. Щоправда, не перейма?ться  державними  справами,  згаю?
час у ловах та пиятиках, пропада? в гаремi, знай вкладаючи  свiй  виноград
до кошикiв улюблениць, але зате завжди на мiсцi, не мета?ться,  зна?ш,  де
його знайти, ? в ньому внутрiшня  непорушнiсть,  така  мила  Сулеймановому
серцю,  ще  ж  милiша  зовнiшнiсть  Селiмова,  який  мовби  повторив  свою
неповторну матiр лицем, волоссям, слiпучiстю шкiри.
   А  спадко?мцями  володарi  завжди  проголошували  тих,  хто  наймилiший
?хньому серцю. Так Чiнгiсхан назвав  сво?м  наступником  Угедея,  Тiмур  -
Улугбека.
   Вiйсько довiдалося про смерть Мустафи ще то? само? ночi.  Крик  i  зойк
стояв  над  табором  до  ранку.  Яничари  кричали,  що  все  це   пiдступи
султанського зятя, i домагалися в султана Рустемово? голови. Рустем i  тут
зостався вiрний сво?му похмурому гумору. "Миша, народжена в  млинi,  грому
не бо?ться",- спльовуючи собi пiд ноги, посмiявся вiв на диванi.
   Сулейман надто добре знав сво?х  яничарiв,  щоб  не  вдовольнити  ?хнiх
вимагань.  Все  життя  супроводжували  вони  його,  були  найвiрнiшi,  але
водночас i найнепокiрливiшi, завжди невдоволенi, завжди чогось вимагали, i
вiн давав ?м щоразу не  те,  чого  хотiли,  щоразу  обдурюючи,  але  вмiло
вдовольняючи найбiльших крикунiв то ласкою,  то  пiдкупом,  то  обiцянкою.
Обдурив i цього разу. На диванi вiдiбрав державну печать  у  Рустема-пашi,
звелiв йому негайно повертатися до  Стамбула,  а  великим  вiзиром  назвав
хитрого Ахмеда-пашу, хоч усi думали, що вже цього разу печать опиниться за
пазухою в Мехмеда Соколлу, який стiльки рокiв  догоджав  шах-заде  Селiму.
Але султан розумiв, що вiйсько не прийме  взамiн  шорсткого  Рустема-пашi,
може, ще брутальнiшого Соколлу. Вони могли  вдовольнитися  лише  чоловiком
м'яким, а саме такий був Ахмед-паша.
   Пiсля цього султан пiшов у Халеб, де мав намiр провести зиму, щоб  рано
повеснi  вдарити  на  шаха  кизилбашiв.  Сини  Селiм,  Баязид  i  немiчний
Джихангiр ?хали слiдом за султаном. З Амасi? вивезено гарем Мустафи i саму
Махiдевран, вони мандрували два мiсяцi до  Бруси,  де  кизляр-ага  Iбрагiм
задушив ?диного сина Мустафи семирiчного Мехмеда. Колишня Володарка  Вiку,
Весняна Троянда Махiдевран ще дванадцять рокiв оплакувала  сина  й  онука,
жила всiма забута, мало не жебруючи, зате все  ж  дiждалася  смертi  сво??
суперницi й ворогинi i цим мала вдовольнитися.
   Роксолану ж згодом звинуватять у смертi Мустафи  тi,  хто  був  занадто
далеко вiд тих подiй, хоч  керуватимуться  у  сво?х  звинуваченнях  тiльки
здогадами та вигадками, звалюючи на худенькi плечi цi?? згорьовано?  жiнки
ще й тягар смертi сина чужого, так нiби не заламувалася й  не  зламувалася
вона вiд смертей синiв власних.
   Степами йтиму, як голубка густиму.

   ДЖИХАНГIР

   Вузькоплечий, як птах, безсилий i безрадний, виявляв дивну ворожiсть до
людей i до речей. Не терпiв коло себе  нiчого,  крiм  килима  на  пiдлозi,
навiть подушки викидав геть, метався, горiв, падав у непам'ять, повертався
до свiдомостi лиш на короткий час, але нiчого не розумiв, не хотiв  знати,
не чув, не лякався навiть грiзного iменi султанового. Що йому султан? Йому
сказали, що Мустафа вбитий. Вiн не -повiрив, тодi забув про Мустафу,  коли
ж згадав, то засмiявся вiд власно? мудростi. Бо хiба ж  не  говорило  йому
передчуття, що найстарший брат  буде  вбитий?  Про  це  сказано  навiть  у
коранi: "А бути йому вбитим! Як вiн передбачив! А бути йому вбитим! Як вiн
передбачив!  Тодi  вiн  подивився!  Тодi  спохмурнiв  i  насупився!   Тодi
вiдвернувся i возвеличився!"
   Все записано в книзi книг. I про нього, Джихангiра, так само. I  вб'ють
його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам - не вбивця. Тужу за тобою, брате
мiй, Мустафа. Був ти добрий менi, любов твоя для мене  перевищувала  любов
жiночу. Якщо бездонна пустка прихову?ться пiд усiм, то чим же ? життя,  як
не розпачем? Коли  нема?  нiяких  святих  уз,  що  з'?днують  людей,  коли
поколiння за поколiнням щеза?, мов листя в пущах, коли людина  зника?,  як
спiв птаха у лiсi, як корабель у морi, як  вихор  у  пустелi,  коли  вiчне
забуття чига? на свою здобич, то навiщо жити?
   Щастя не ?  людською  прикметою,  тому  глибоко-глибоко,  в  найдальших
закутках цього щастя неодмiнно живуть розпач i  страх  перед  нiчим.  Тому
глухий неспокiй жив у його душi ще змалку, нiщо не подобалося, нi на  чому
не мiг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, i вiн,  знемагаючи,
метався туди й сюди... Якiсь дивнi видiння майорiли  перед  очима,  срiбло
дзвенiло в душi, тодi наповзала туди густа нетеч, тодi...  Кольори  пливли
крiзь нього,  крiзь  барвистi  вiкна  Топкапи.  Син?,  зелене,  найчастiше
червоне, як сiк граната, як кров, як барва життя. Тепло i захват.  Бiль  i
пожежi в душi. Може, горiло в ньому все не допалене султанами? I коли  дав
йому Мустафа вiд доброти велико? зеленкуватих  кульок  забуття,  Джихангiр
упiзнав стан, в якому опинився, мов у знайомiм домi, де жив давно,  тiльки
не знав, що живе там. I завжди чув там веселу пiсеньку: дем демi - хайдер,
сахiбi - календер, мюккiре - некiр [72]. Не знав тiльки,  що  таке  "дем",
хоч i чув, що навiть сам падишах вжива? його для  звеселення  духу.  "Дем"
[73]сумно-зелений, як свiт iсламу. Напружена барва.  Велетенськi  рiвнини,
могутнi гори, палаючi небеса, блискавицi, бурi всесвiтнi.  А  що  чоловiк?
Бездонними ночами мчать його вогненнi конi. А куди?  В  кра?ну  срiблястих
хмар, тонконогих скакунiв i тонкостанних дiв? А пил на дорогах - до  неба.
На яких дорогах вiн загубив себе? В якiм маячiннi загубив i згубив?  I  де
його улюблений брат Мустафа, який ма? дати йому пучку дему, щоб  усерединi
все гуло й горiло, i земля тодi теж загуде,  як  орган  грецький.  I  тодi
жорстокi синi звiрi, якi терзають його серце,  стануть  рожевими,  i  весь
свiт сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими...
   У Тiмура був улюблений син Джихангiр. Помер молодим. Чи всi  Джихангiри
мають умирати молодими? I вб'ють його, бо не жорстокий, бо  не  жорстокий,
бо... Все довкола - зло. Перемогти його  несила.  Нiхто  не  може  змiнити
сво?? долi. Чоловiк нiчого не зна?. Живе в порожнечi. Накинуть тобi на шию
чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пiтьма  -  все  сплелося  в
химерних  бганках  османських   тюрбанiв.   Слава   виблиску?   коштовними
самоцвiтами, а  пiтьма  хова?ться  в  безлiчi  складок,  виповза?  з  них,
наповза?, як пекельний дим. Колись сидiв вiн у золотiй  колисцi  й  грався
золотими яблуками, а тепер топтали душу конi. Дикi  конi,  дикi  конi,  не
грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74]  I  знов  птахи
лiтали в ньому, i шумiли вiтри насолоди в його невагомому  тiлi.  В  станi
одурманення вже нiчого не помiчав, бачив тiльки власнi руки в  безупинному
русi. Дивувався, чому ?х так багато i чому вони весь час  рухаються.  Руки
здiймалися, ламались, кричали й плакали.  Це  було  нестерпно.  Якби  став
султаном, звелiв би пообрубувати всiм руки й  ноги.  Ноги,  щоб  до  нього
нiхто бiльше не прийшов. А то прийшли i сказали,  що  султан  Сулейман  не
дозволив давати Джихангiру нi крихти дему. Джихангiр  тихо  засмiявся.  Що
йому султан? Туди, де вiн був, уже не проникнуть нiякi султани. I  сказано
тиранам: "Спожийте те, що ви придбали". "I вранцi  спiткала  ?х  кара,  що
стверджена". Проказував чи тiльки хотiв проказувати, а насправдi тiльки  в
думцi кволо перебирав вiршi корану, так само як  перебирав  пальцями  нiг.
Взуття мав з такого  тонкого  сап'яну,  що  видно  було  крiзь  шкiру,  як
ворушить пальцями нiг. Взуття таке саме, як у Мустафи. I  халат  на  ньому
теж з таких самих бруських шовкiв, i шаровари, й тюрбан.
   I тодi прийшов до нього сам  Мустафа.  Сiв  коло  узголiв'я,  задумливо
дивився в простiр, був величний i неприступний.
   - Це ти? - поспитав Джихангiр.
   - Я,вiдповiв Мустафа.
   - Але ж тебе вбито?
   - Вбили не мене - iншого Мустафу.
   - Звiдки зна?ш, що вбили не тебе, а iншого?
   - Цього незмога пояснити. Знання да?ться вiд народження.
   - Як це прекрасно! - прошепотiв  Джихангiр.  А  Мустафа  вiдповiв  йому
рядками з корану:
   - "Губить нас тiльки час".
   - А ненависть? - спитав Джихангiр.
   - Що ненависть? Любов дужче за  не?  стократ.  Ось  я  полюбив  тебе  i
прийшов, щоб допомогти.
   - I ти поможеш?
   - Поможу.
   I дав Джихангiровi дему.  I  шовкова  тиша  обступила  його  звiдусiль,
наповнила йому душу, i аромати забуття заволодiли ним, вiн був нiби ангел,
не розбирав, де живе, а де мертве, i Мустафу бачив  чи  й  не  бачив,  той
вiдпливав вiд нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повiльно, поки  й  щез.
Лишилося iм'я. Але що iм'я?  Навiть  воно  розтануло  з  димом.  Тiльки  в
невидимому - найвищий ступiнь реальностi.
   I ще безлiч разiв приходив до Джихангiра Мустафа, сiдав коло  нього,  i
вони цiлими годинами вели неквапливi  бесiди.  Приставленi  султаном  люди
метушилися довкола, прислухалися до голосiв, що лунали  нiзвiдки,  але  не
бачили Мустафи, не володiли  даром  проникнення  в  невидимiсть.  Нещаснi,
жалюгiднi люди!
   Вiдходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангi-ру  свою  сильну
бiлу руку i непомiтно  вкладав  недужому  в  долоню  галька  кульок  дему.
"Пам'ятай мою любов до тебе, брате",-  казав  тихо.  Джихангiр  плакав  од
розчуленостi, так на  сльозах  i  запливав  у  свiт,  де  червоними  снами
розцвiтали маки,  палали  бахромчатими  вогнями  в  солодко-обезвладнюючих
мареннях, по-слушливо вiдкривали перед Джихангiром  безмiри  безодень,  де
клубочiли ядучi випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений  спiв
бюль-бюля.
   Вже не повертався до свiдомостi.
   Султанськi прибiчнi лiкарi були безсилi. Все в Джихангiрi отру?не. Якби
змога замiнити його кров i його тiло, тодi хiба повернувся б до життя.  Не
шах-заде, а тiльки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Нiхто не може змiнити
даного аллахом. "Нема зернятка на землi, яке б не було  записане  в  книзi
очевидностi". Тiла вiдда?мо землi. Душу забира? аллах.
   Тепер для Джихангiра не було зупинки. Мiсячне сяйво  мертво  лилося  на
його путi, плоскогiр'я, потоки, рiки, камiння, бiлий порох,-  i  вiн,  мов
вiчний паломник, бо все говорило про вiчнiсть, так нiби на землi  не  було
смертi.
   А тодi з найглибших надр землi зринуло потрясiння,  i  дрож  став  бити
знищене тiло Джихангiра, дрож вiд страху перед неви-значеним, що наповзало
на  нього  iз  склубочено?  пiтьми,  з  хаосу,  з  жаху.   Вiн   спробував
вiдмахуватися вiд того жаху, замiрився, здiйняв ламливi, як у його матерi,
руки - i так умер.
   Як десять рокiв тому Мехмеда, Джихангiра покладено в посудину з  медом,
i Сулейман звелiв везти синове тiло до  Стамбула,  щоб  поховати  поряд  з
братом коло мечетi Шах-заде.
   Довго  думав,  кого  послати  супроводжувати  тiло  Джихангiра.  Врештi
сказав: "Хай ?де Баязид". Сподiвався бодай  цим  поменшити  горе  султаншi
Хасекi, якiй судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав ?й листа,
сповненого чулостi й гiркого болю, але не безсонними гонцями,  а  разом  з
Баязидом. Щоб не поспiшати з лихою вiстю, а привезти ??  водночас  з  його
султанським утiшанням.
   А сам сподiвався втiшитись у перемозi над ворогом.
   Вiн вторгся в землi шаха Тахмаспа, нищачи все на сво?й путi, Повелитель
Вiку,  кара  i  меч  трьох  сторiн  свiту.  Його  страхiтливе  вiйсько  не
зустрiчало нiякого опору, бо хитрий шах мерщiй заховався  за  сво?  високi
гори, тодi дика, слiпа сила вдарила на простий люд, на  тих,  хто  жив  на
сво?й землi тисячi рокiв, розводячи сади, будуючи храми i пишучи  книги,на
вiрменiв, азербайджанцiв,. грузинiв - i кривава iмла затулила сонце.
   Схований  у  неприступному  гiрському  монастирi,  вiрменський  хронiст
Ованес Царецi писав про прихiд султана-хондкара в його  рiдну  землю:  "Я,
грiшний Ованес, бачив цi гiркi днi сво?ми  очима.  О,  душо  моя!  Скiльки
людей вмерло вiд мечiв, вiд гармат i рушниць, вiд  голоду,  вiд  боязнi  й
дрожу. Деяких убивали мечами, деяким вiдрiзали руки,  носи,  вуха,  бо  ?м
нiкуди було сховатися, i люди кра?ни  розбрелися  в  рiзнi  боки,  а  iншi
вночi, пойнятi жахом, переляком i трепетом, згорьованi  серцем,  у  гiрких
сльозах, зiтхаючи, вiдривалися  одне  вiд  одного,  i  рiднi  й  любимi  з
жалiбними стогонами, а решта втiкала, i кра?на стала  безлюдною  на  цiлий
рiк, i все те сталося  з  нами  через  нашi  грiхи,  i  вимушенi  ми  були
змандрувати на чужину, i стали жалюгiдними i згорьованими".
   А  Сулейманiв  дi?писець  Печевi,  вихваляючи  перемоги  падишаха   над
невiрними i кизилбашами,  перелiчу?  здобич,  особливо  смакуючи  тим,  що
"дiсталися османським  во?нам  також  юнаки-коханцi,  якi  мали  тiло,  як
срiбло, молодi й нiжнi дiвчата з трояндовими лицями, незрiвняннi й чудеснi
невiсти, кiлькiсть яких перо нездатне висловити. Не було  жодного  намету,
де число коханцiв i коханок налiчувало менше трьох, а тим, що  мали  понад
п'ять i десять, не було й лiку".
   Зруйнованi були древнi вiрменськi мiста ?реван i Нахiчевань, зрiвняна з
землею тисячолiтня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками -  один  на
Грузiю, другий на Курдистап. Сулейман мовби  хотiв  жорстокiстю  заглушити
сум'яття в похмурiй сво?й  душi,  викликане  смертями  двох  сво?х  синiв,
найстаршого i наймолодшого, бо тi смертi  звузили  його  власне  життя  до
тоненького струмочка, який ледь жебонiв серед нагромаджень часу  i  щомитi
загрожував перерватися. Не жалко йому було нi вбитих ворогiв,  нi  власних
во?нiв, що гинули не так у битвах, як од виснаження, вiд холоду й  голоду,
вiн небезпек тяжко? путi й суворих  кра?в,  у  якi  заглиблювався  султан.
Непотрiбнi люди мають бути знищенi. Коли  при  цьому  загине  якесь  число
во?нiв - така воля аллаха. Хто загинув - теж не потрiбен. Бо коли вмирають
навiть сини падишаха, то чому не мають вмирати простi люди, якi заповнюють
такi манливi для нього простори. Найпорожнiший, на перший погляд,  простiр
завжди виявля?ться заповненим, i  доводиться  його  завойовувати,  платячи
кров'ю во?нiв i власним терпiнням. Колись вiн вiрив,  що  простiр  вимага?
терплячостi й терпiння ще бiльшого, нiж вимага? час. Бо час дола?ться  сам
собою, вiн тече, як рiка, обтiка? тебе, мов  вода  камiнь,  без  уваги  на
тебе, а простiр можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи.
   Але тепер, коли старий Сулейман  зрозумiв  нарештi,  що  йому  потрiбен
тiльки час, то побачив, що здобути його вже пiде не зможе: нi  завою?,  нi
купить, нi вiднiме, нi вкраде.
   З цим гiрким усвiдоленням безсилля повернеться. вiн через три  роки  до
Стамбула, щоб уже бiльше не вирушати в походи до  смертi  сво??  улюблено?
Хасекi, а коли нарештi вирушить, то у власну смерть.

   БАЯЗИД

   Один  ?хав  по  землi,  другий  плив  над  землею  в  океанi  холодного
бурштинового свiтла, i днi; стелилася перед ними,  мов  безберега,  хистка
пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними  пасмами
гiр, а то несподiвано оздоблена зеленими оазами мiст, оточених  садами,  в
дзюркотiннi й райському хлюпостаннi пречистих  джерельних  вод.  Так  нiби
справдi здiйснювалася обiтниця про те, що праведнi будуть введенi в  сади,
де течуть рiки, де вiчний затiнок, чистi гурi? i благосклоннiсть господа.
   Тодi той, хто ?хав по землi, давав знак утомленим носiям, вони спускали
на землю тяжкi бiлi ношi, вкритi бiлим  килимом  i  коштовними  перлистими
шалями, i на кiлька днiв наставав спочинок для живих i для мертвого.
   Баязид перепроваджував до Стамбула тiло вмерлого Джихангiра.
   Султан велiв одвезти. Баязид вирiшив нести на  руках.  Бiльше  шани  до
небiжчика i повiльнiше просування до мiсця вiчного братового вспоко?ння. В
столицi ?хня мати, вона жде всiх синiв живими, отож з  мертвим  до  матерi
треба йти якомога повiльнiше. Якби й не дiйти туди  нiколи,  Баязид  охоче
пристав би й на це. Несли бiлi ношi з тiлом Джихангiра тяжко  й  повiльно,
часто змiнювали носi?в, прикликаючи ?х з людських поселень,  якi  були  на
?хньому шляху, iз стоянок юрюкiв, беручи людей на помiч навiть з купецьких
караванiв, бо ж умер син великого султана Сулеймана.
   Днi, тижнi, мiсяцi. Повiльне просування,  тривалi  зупинки,  вiдпочинок
для людей i коней, лови в горах, небезпечнi виправи на ведмедiв i  пантер,
дика гонитва за оленями i газелями. В такi днi  Баязид  забував  про  тiло
Джихангiра, зоставлене десь у ханi або в  караван-сара?,  вглиблювався  iз
сво?м супроводом у дикi гори або й розлеглi рiвнини далi  й  далi,  тiльки
кiнська грива серед очима, гостро нашорошенi кiнськi вуха, стукiт копит  -
туп-туп-туп - далi, далi, пил дорiг, холод i спека, вiтер i дощ,  кiнський
пiт i пiт людський, мiцний запах молодих немитих тiл,  млость  вiд  свiжо?
кровi вбитих звiрiв, насолода вiд убивання, смакування смертями тварин, бо
ж ти сам зоставався безсмертний, поки володiв життям i смертю цих дорiг.
   Занурювався в розбурхане море  анатолiйських  племен  кочовикiв-юрюкiв,
дивуючись ?хнiй численностi й рiзноманiтностi,, од  яко?  рябiло  в  очах.
Калач, кангли, кай?, баят, алка?влi, язир, дудурга, афшар, кизик, бейдiлi,
каргин, байiндир, печенiг, чавун-дур,  бюгдюз,  каник,  ще  далi  -  тава,
чапнi, салор, кара?влi - безземельнi,  бездомнi  люди,  яким  заборонялося
зупинятися довше, як на три днi, займати ущелини й гiрськi проходи, ?здити
верхи, оперiзуватися мечем,  мати  вогнепальну  зброю,  ?х  переслiдували,
примушували працювати  в  рудниках,  на  спорудженнi  святинь  Стамбула  й
Едiрне, на будуваннi й лагодженнi укрiплень. Юрюк завжди вважався дармовою
робочою силою, його навiть не  годували,  бо  повинен  був  брати  власних
харчiв на пiвроку, лиш  iнодi  видiляли  ?м  по  двi  перепiчки  на  день.
Непокiрних убивали, великий муфтiй давав  фетви,  якi  дозволяли  вбивства
юрюкiв так само, як i невiрних, не вважалося богоугодним дiлом на цiм i на
тiм свiтi. Вождiв збунтованих племен засилали на острови, де вони  вмирали
вiд туги за вiльними степами, верблюдами, кiньми, вiвцями.
   Вiчно голоднi, юрюки охоче йшли з султаном па пiдбiй  свiту,  бо  перед
смертю хоч на?далися. Тодi знов певерталися в сво? кам'янi пустелi,  iнодi
несучи в  шкiряних  хурджинах  награбоване  золото,  частiше  з  порожнiми
руками, i знов перемiрювали безконечнi шляхи, ковтаючи  бiлий  пил  дорiг,
який стояв над ними вже цiлi тисячолiття. Вони  вийшли  з  бiлих  пустель,
яких нiколи не могли забути, i смерть для них назавжди  залишилася  бiлою,
як далекi пустелi ?хнього минулого. Була смерть на бiлих дорогах, мов  отi
сумнi ношi з  останками  шах-заде  Джихангiра,  якi  з  мовчазною  шанобою
передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я - iншому.
   Стародавнi вiвчарнi, рештки кам'яних загонiв,  колючi  чагарi,  корiння
спечених сонцем трав, розтрiскане камiння  -  i  над  усiм  вiтри,  що  не
втихають тут, мабуть вiд дня сотворiння свiту.
   Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотiв поглянути на житло юрюка
i осiлого селянина.
   Знiженi, майже зжiноченi  стамбульськi  сановники,  якi  супроводжували
шах-заде, запобiгливо сповнюючи всi  його  забаганки,  гидливо  зупинялися
перед брудними купами з саману, не наважувалися навiть зазирнути в  отвiр,
звiдки бив гострий запах тварин або ж смердючий  кiзяковий  дим.  Бризкали
бальзамами, вiдвертали носи,  невдоволено  перешiптувалися.  А  Баязид  не
лякався нiчого, поринав у пiтьму цього первiсного житла,  слухав  гостинне
вiтання господаря, мова якого,  здавалося,  не  мала  нiчого  спiльного  з
стамбульською, зберiгала ще первiсну свою  незайманiсть  i  грубiсть,  при
якiй слова наштовхуються одне на одне, мов камiння в гiрському потоцi,  не
втратила ще сво?? жорстоко? повiльностi, яка так пасувала  до  цих  мiцних
кiстлявих  людей,  незграбних,  неоковирних,  але   надiйних,   як   ?хнiй
примiтивний побут. Тут не було нiчого зайвого. Халупа з  саману.  Внизу  -
люди i кози, вгорi - комiрчина  для  припасiв.  Два  отвори.  Один  слугу?
дверима,  другий  -  вiкном.  Вогнище  посерединi,  дим  може  виходити  в
будь-який отвiр, може  лишатися  всерединi  -  так  теплiше.  На  землянiй
долiвцi солом'яна мата, пiд стiною на дерев'янiм полу  вовнянi  матраци  i
ватянi  ковдри,  нефарбована  дерев'яна  скриня,  кiлька  мiдних  посудин,
кам'яний кухоль для води  -  ось  i  весь  набуток.  А  що  треба  людинi?
Пiдтримувати вогонь у вогнищi, мати воду й нiчлiг, затишок i прихисток,  о
аллах!
   Кладовища поряд, ?х видко  вiд  кожно?  халупи,-  мов  нагадування  про
неминучiсть. Каменi, поставленi в головах i в ногах  небiжчикiв,  стерлися
вiд негоди - це чи свiдчення марноти марнот, чи байдужiсть перед долею, чи
великий спокiй життя, яке вивiряв i  вимiрю?  свою  силу  ?диною  мiрою  -
смертю?
   Смуток тут почина?ться  вiд  дня  народження.  Може,  тому  так  багато
чорного в одязi, i  лиш  червоне,  мов  удари  кровi,  пробива?ться  крiзь
суцiльну чорноту i цвiте вiчним цвiтом життя й  нескореностi.  Ритм  життя
визнача?ться тут змiнами пiр року, погодою, стихiями, вiдлiк часу ведеться
вiд одно? подi? до друго?:
   лавина, розлив рiки, загибель скота, укус  змi?,  напад  грабiжникiв  i
вiйна, вiйна, вiйна.
   На сонце тут не  дивляться,  бо  воно  заслiплю?,  пече,  палить,  зате
люблять  мiсяць  i  його  срiблисте  прохолодне  сяйво,  живуть  пiд  ним,
зiтхають, складають пiснi, моляться. Як мало треба людинi, щоб жити, i  як
безмежно багато треба для цiлого життя! Живуть тут пiд мiсяцем  i  вiтром,
серед овець, самотностi й нужди тако?, перед якою безсила людська уява.
   У сво?х безладних мандрах i метушнявi Баязид натрапляв  i  на  стiйбища
юрюкiв. Йому назустрiч ви?здили старiйшини племен -  iхтiяри,  вклонялися,
пiдносили чашi з верблюдячим молоком. I кожне плем'я мало свiй одяг,  свою
мову, навiть чашi неоднаковi - то дерев'янi, то з  коштовного  металу,  то
череп'янi, то видовбанi з каменя. Дивно, як могли  Османи  об'?днати  всiх
цих людей, усi цi землi, звича? й звички? Баязид  ще  мiг  зрозумiти  силу
меча, яким завойовують землi. Але що втриму? ?х, яка  сила?  ?днiсть,  про
яку вперто говорить султан, а за ним повторюють iмами? Але  ж  хiба  можна
?днiсть плутати  з  одноманiтнiстю,  на  яку  людська  природа  нiколи  не
пристане? Коли й було тут щось справдi однакове, то це убогiсть i нужда.
   I житла юрюкiв, зда?ться, схожi були саме завдяки ?хнiй  убогостi.  Три
стовпи, на них натягнуто рiдку чорну  попону  з  козячо?  шерстi.  Тканина
сяга? землi тiльки з двох сторiн - з пiвдня й заходу. З пiвночi  й  сходу,
замiсть стiн, невисока загорожа з циновок, покрiвля пiднята  й  вiдтягнута
довгими вiрьовками, закрiпленими вiддаля за камiння. Циновками встелено  й
долiвку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глинянi глеки  для  води,
мiдний таганок, коло входу попони, збруя для вiслюкiв  або  верблюдiв,  за
наметом купка сухого верблюдячого кiзяка для палива.
   I так усе життя, столiття, тисячi рокiв, усю  iсторiю!  Чи  можна  таке
бодай уявити? А люди мають жити.
   Найдивнiше для Баязида було, що люди цi не зачерствiли душею,  не  мали
злоби, вiдзначалися добродушнiстю, вражали до слiз  сво?ю  гостиннiстю,  а
на?внiстю перевищували, мабуть, i дiтей.  Самi  ж  i  смiялися  над  сво?ю
на?внiстю, переповiдаючи султанському синовi химернi пригоди кочовикiв. Як
iшли два юрюки, а назустрiч вельможа з самого Стамбула. Вклонився ?м  -  i
по?хав собi. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився  менi,  той  -
менi. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефендi? Той каже:  забув.  Тодi
кинулися до кадi. Суддя вислухав ?х, подумав, сказав:
   хто з вас дурнiший, тому й уклонився.
   Або йшли якось два юрюки i знайшли кавун. Стали думати, що  воно  таке.
Вирiшили: пташине яйце. Покотили його  поперед  себе,  кавун  ударився  об
дерево, за яким  сидiв  за?ць,  i  розбився.  За?ць  вiд  страху  дременув
навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тiм яйцi за?ць, то самi
б його розбили!"
   Баязидовi показали колодязь, з якого Ходжа Насреддiн витягав мiсяць  i,
не витягнувши, заповiдав вичерпувати воду, поки у вiдрi  в  когось  все  ж
опиниться небесне свiтило. Так юрюки й досi черпають звiдти воду для сво?х
овець та верблюдiв.
   Нiчого не здобуваючи, крiм найпростiших засобiв для пiдтримання  життя,
юрюки водночас i не розгублювали нiчого  з  того,  що  мали,  жили  мiцною
пам'яттю, передавали  з  поколiння  в  поколiння  тяжко  здобутий  досвiд,
призбирували по крихтi мудрiсть, якою пишалися не менше, нiж сво?ю волею.
   Iхтiяри племенi кара?влi - чорнодомних, мабуть, найбiднiшого з  бачених
Баязидом, погладжуючи сивi бороди, розповiдали шах-заде  про  юрюка,  який
перевершив усiх вельмож Стамбула. Зiбрав,  мовляв,  ?х  султан  i  загадав
загадку: в двадцять - тигр, у тридцять -  лев,  у  сiмдесят  -  корова,  у
вiсiмдесят - курка, а в дев'яносто - яйце. Нiхто не мiг вiдгадати. А  юрюк
з-пiд Конь?, почувши про султанську загадку, при?хав до Стамбула, з'явився
в палац до падишаха i  пояснив,  що  його  величнiсть  султан,  зображаючи
перебiг людського життя, натяка? на сво? старощi. Султан обiйняв  юрюка  i
зробив його великим вiзиром.
   Баязид не без зата?но? думки переповiв iхтiярам хадiс  пророка.  Спитав
пророк правовiрних ось так, як спитав би вiн ?х: як ви будете  вести  себе
тодi, коли емiр буде як лев, суддя як облiз-лий вовк, купець як  гарчливий
пес, а правовiрний мiж ними як налякана вiвця в  отарi,  що  не  знаходить
собi нiде притулку? Що ма? робити вiвця мiж левом, вовком i псом?
   Iхтiяри мовчали. Тодi  прикликали  бiдного  чабана,  сказали  йому  про
Баязида i спитали, що б вiн мiг повiдати султанському синовi. У чабана  не
було з собою нiякого майна, опрiч герлиги. Вiн притиснув ??  до  грудей  i
заспiвав: "Ох герлиго, герлиго, сумно нам з тобою.  Сорок  трав  i  квiтiв
зiрвав я по горах, я шукав медоноснi квiти, на якi сiдають бджоли, я шукав
трави, з яких Лукман [76] Хекiм виготовляв  цiлющi  лiки.  Я  хотiв  тебе,
овечко, нагодувати, як невiсту, я так трудився - а що заробив? Не овець, а
вошей".
   Тодi iхтiяри спитали шах-заде, чи  вiдомо  йому,  що  османцi  вважають
найгiршим мiж людьми,  плодами  й  тваринами.  Юрюк,  ярiк  i  каз,  тобто
кочовика, сливу й гусака.
   Баязид посмiявся й сказав, що саме про це вiн i веде мову. Хiба  правда
на цiм свiтi неминуче ма? злидувати? Навiть верблюд смердить i реве,  коли
його довго не годують i не поять.
   Iхтiяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справдi  не  схожий  на
всiх тих, хто будь-коли забивався у цi  забутi  аллахом  землi  з  пишного
Стамбула. Вiн не прагне, щоб його боялися й ненавидiли, вiн хоче, щоб його
любили. Але вiн син володаря i сам колись може стати володарем, отож добре
зна?, що верблюда, коли вiн реве або не слуха?ться, б'ють завжди  по  ши?,
бо то мiсце найвразливiше. А бiднякiв, коли  вони  збунтуються,  б'ють  по
головi. Хiба не приходили до  бiдних  юрюкiв  святi  люди,  кожен  з  яких
об'являв, що вiн пророк Махдi, цар, який  ховався  i  тепер  поверта?ться?
?хнi iмена збереженi в пам'ятi  простого  люду  назавжди.  Нур  Алi,  шейх
Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велi-Халiфе,  Календер-шах,  Шюглюноглу
Коджа. Багато ?х було, а де вони? Повiшенi в Сiвасi, в Токатi, в  Конь?  i
Кайсерi. Тому юрюки кажуть:
   "Лiпше  нападати  на  караван,  нiж  бунтуватися  проти  султана".  Вiн
султанський  син,  ?хнiй  почесний  гiсть,  вони  нiчого  не  мають,   щоб
пошанувати  його  належно,  тому  хотiли  б  пiднести  йому  дарунок,  щоб
запевнити у сво?й вiдданостi великому падишаху, хай продовжить аллах  його
днi на землi.
   Баязид поцiкавився, що вони хочуть йому пiднести.
   Iхтiяри сказали, що в них ? гарам-заде,  себто  пройдисвiт,  ошуканець,
якого вони купили всього лиш кiлька днiв тому в племенi тава, бо  тава  на
дзвiн золота повертаються, нiби там Мекка. Цей гарам-заде хотiв  сколотити
племена -проти всемогутнього султана, вiн пробував це робити  навiть  тут,
уже  куплений  за  гаман  старого  срiбла,  мабуть,  то  дуже  небезпечний
злочинець.
   Баязида повели  до  овечо?  загороди,  i  там  у  кутку,  серед  овечих
бубуришкiв, у холоднiй багнюцi вiн побачив  сповитого  брудним  ремiняччям
чоловiка, мов двi краплi води схожого з убитим шах-заде  Мустафою.  Навiть
повержений у бруд, сповитий сирицею,  в  подертому,  але  ще  з  залишками
багатства одязi, вiн був  величний,  по-сво?му  пишний,  i  не  знати,  як
здiйнялася рука в цих убогих людей на таку позiрну могутнiсть.
   - Чом же ви його так, мiж вiвцi? - спитав Баязид.
   - А де берегти? - вiдказали iхтiяри.- Плем'я завжди в путi. Зiнданiв  у
нас нема?.
   - В Токатi в'язниця для державних злочинцiв. Можна б послати його туди.
   - До Токата далеко. Та й не вiддамо його нiкому, бо вiн наш. Сказано ж,
що купили у тава.
   Баязид обiйшов загiн, наблизився до зв'язаного.
   - Хто ти? - спитав Баязид.
   - Мустафа,вiдповiв той.
   - Мустафа мертвий.
   - А хто бачив його мертвим?
   Справдi, крiм султана, дiльсiзiв i Зал Мухаммеда-пашi, нiхто не  бачив.
Нiхто навiть  не  зна?,  де  похованi  останки  шах-заде,  iнакше  яничари
викопали б тiло й зробили сво?м султаном мертвого.
   - Не знаю, хто ти  й  звiдки,  але  дiло  ти  затiяв  дурне,-  спокiйно
промовив Баязид.
   - А я знаю, що ти шах-заде Баязид, i дивуюся, як можеш допустити, щоб я
лежав перед тобою в цьому брудi та ще й зв'язаний.
   - Якби я сюди не за?хав, ти лежав би, мабуть, ще довше.
   - Але ти за?хав i сто?ш надi мною.
   Баязид повернувся до iхтiярiв i сказав, щоб розв'язали  гарам-заде.  Тi
вiдповiли, що розв'язати, ясна рiч, можна, чом би й  не  розв'язати,  коли
велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре  серце  i  хай  очi
його нiколи не бачать людсько? неволi i людських страждань, бо  хiба  ж  i
так не прийдуть до кожного пiсля смертi чорнi ангели Мункiр i Накiр  i  не
стануть катувати, допитуватись про грiхи. Та й для них  самих  споглядання
чоловiка, позбавленого змоги й здатностi  вiльно  пересуватися,  чоловiка,
так тяжко поневоленого й знедоленого,- хiба не найтяжча  кара?  Для  ?хнiх
очей це така сама мука, як побачити той  день,  коли  небо  розколеться  i
стане жовтим, як шкiра, i коли гори зсунуться i стануть, як вовна, а  тодi
розвiються i стануть маревом. Але ж вони добре  знають,  якi  вчинки  слiд
вважати дозволеними людинi, себто халал, а якi забороненими - харам, або й
негiдними  -  мак-рух.  Цей  чоловiк  хотiв  пiдняти  племена  проти  його
величностi султана, хай аллах дару?  йому  многолiття  i  благополуччя.  I
колi? ж? Коли могутнiй падишах iз сво?м непереможним вiйськом сто?ть поряд
i його караюча рука нависа? над усiма синами дорiг i мандрiв,  хай  нiколи
не вкорочу?ться ця рука i хай захистить нас од страху.  Тому  цей  чоловiк
перебува? в станi законному, а розв'язати його буде беззаконням.
   - Гаразд,сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалiв,- я  куплю
його у вас. Ви заплатили за нього гаман срiбла. Я даю гаман золота.
   Старi пожвавiшали. Адже сказано: "Чи зна?ш, що ? вершина  доброчинства?
Викупити полоненого, нагодувати в днi голоду сироту  ближнього  i  жебрака
безвiсного".
   Баязид узяв у свого хазнедара шкiряний кисет з золотом, кинув iхтiярам.
Кисет зник десь у та?мничих складках широких брудних халатiв, але нiхто не
кинувся розв'язувати гарам-заде.
   Баязид уже не радий був цiй пригодi. Десь далеко звiдси в караван-сара?
при дорозi лежить мертвий Джихангiр, якому тепер уже все байдуже,  а  його
цiкавiсть загнала аж так далеко, що не знав тепер, як i виплутатися. Хитрi
юрюки мовби навмисне пiдклали йому на  путi  цього  загадкового  ошуканця,
який вида? себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син
не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з  собою  або  ж  звелить
негайно вбити. Загалом кажучи, останн? було б найлiпшим виходом для  всiх,
крiм самого гарам-заде. Але Баязид не  вiдчував  у  собi  тако?  жорстоко?
рiшучостi, до того ж  стояли  обабiч  двi  смертi  його  братiв  -  чи  не
задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюкiв теж не мiг.  Щастя,  що  вони
показали цього Лжемуста-фу йому, а не вiдвезли тихцем яничарам.  Ось  тодi
було б справжн? лихо.
   - Ну,знетерпеливився Баязид,- чом же  досi  нiхто  не  розв'язав  цього
чоловiка?
   Iхтiяри кара?влi пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в
такому виглядi й станi, як придбали у племенi тава, тобто зв'язаним, а вже
справа його високостi султанського сина, чи звелiти розв'язати гарам-заде,
чи забрати зв'язаним.
   Баязид звелiв сво?м огланам звiльнити вiд пут гарам-заде.  I  коли  той
став перед ним, сказав йому:
   - Тобi дадуть iнший одяг. Простого оглана. I по?деш зi мною.
   - До Стамбула? - спитав той.
   - Там видно буде. I забудь  про  те  iм'я,  що  ти  ним  мав  нахабство
називатися.
   - А коли я справдi Мустафа? Скiльки разiв ти бачив мене  в  Стамбулi  i
нiколи не мав сумнiву в мо?й справжностi. Чом же тепер не вiриш?
   - Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав  би  вбити
тебе ще там, у овечiм загонi.
   - Але ти розв'язав мене i зробив добре дiло. Бо коли я справдi шах-заде
Мустафа...
   - Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я  сам  бачив  його
тiло.
   - А коли вбили не того Мустафу? Хто може  знати,  де  справжнiй,  а  де
несправжнiй!
   - До султана прийшов справжнiй. Мав прийти. Чоловiк  засмiявся.  Голос,
смiх - усе, як" у Мустафи.
   - Ти кажеш: мав прийти. А коли цього  разу  сталося  iнакше?  Нiхто  не
зна?, що навiть у свiй гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто  посилаючи
свого двiйника, може, тому сплодив тiльки одного сина.
   Баязид зрадiв. Нарештi впало це слово: двiйник!
   - То ти був двiйником Мустафи?
   - Хто це може знати? А може, вбитий був мо?м двiйником? Але Баязид  уже
не вiдступався.
   - Як тво? справжн? iм'я?
   - Мустафа.
   - А до цього?
   - А до цього - не знаю. Забув.
   - Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.
   - Димитр.
   - Ти християнин?
   - Так само правовiрний, як i ти.
   - Народився християнином? Де народився?
   - Це було давно.
   - Не так уже й давно, щоб забути. Де?
   - Пiд Серезом.
   - Грек?
   - Болгарин. Названий iменем святого Димитра з Солуня.
   - Хто тебе знайшов?
   - Взяли в девшiрме.
   - А далi?
   - В Бейоглу серед аджемiв побачив мене кизляр-ага.
   - Iбрагiм?
   - Нi, чорний. Привiв до валiде, показав ?й. Тодi вночi вiдвезли мене  в
Ескi-серай, вiддали Махiдевран.
   - Рiс з Мустафою? Усi останнi тридцять рокiв?
   - Так.
   - Всього навчився разом з ним?
   - Мав час. Часто  жартували  ми  з  ним.  З'являвся  я  замiсть  нього.
Обдурювали всiх.  Тебе,  шах-заде,  так  само  кiлька  разiв.  Мустафа  не
наважувався обдурювати лише султана.
   - Смертi теж не обдурив.
   - Нiхто того не зна?. Навiть я не знаю, кого вбито насправдi:  мене  чи
Мустафу? А хто ще може сказати па цiм свiтi?
   - Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.
   - А я хочу тебе розiзлити, щоб довiдатися про тво?  намiри  щодо  мене.
Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Переконався ще раз у цьому з  юрюками.
Хотiв сколотити ?х проти султана -  менi  не  повiрили.  Та  й,  видати  з
усього, Мустафа ?м не потрiбен. Голодранцi вiрять тiльки голодранцям.
   - Мав би знати, кому ти потрiбний,- обережно натякнув Баязид.
   - Яничарам? Боюся ?х. Вони однаково легко люблять i вбивають. До того ж
володiють звiрячим чуттям. Завжди вiдчували,  що  я  не  Мустафа.  Мовчали
сторожко, загрозливо? i я знав, що чужий для них. Для  юрюкiв  теж  чужий.
Показали менi це досить одверто й щиро.
   - Для кого ж мiг би стати сво?м?
   - Хiба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слiд  було  б
утiкати туди одразу.
   - Тепер пiзно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не  натрапив,  тодi  все
могло бути iнакше. А так - не можу тебе вiдпустити. Доведеться везти  тебе
до Стамбула i повiдомити султана.
   - А чи й не вiдпускай - просто дай менi змогу втекти. Знаю тебе:  ти  з
синiв Хасекi найдобрiший.
   - Доброта тут нi до чого. Ти державний  злочинець,  я  повинен  одвезти
тебе в Едi-куле.
   - Здасться, ти везеш до Стамбула свого  мертвого  брата?  Як  же  можна
везти мертвого i злочинця водночас? Хiба не великий грiх? Найлiпше  все  ж
дати менi змогу втекти. Буде спокiйнiше для всiх - i для  мертвих,  i  для
живих.
   - Сказав тобi: не можу.
   - Я втечу без допомоги,  сам.  Ти  тiльки  не  помiчай  цього.  А  коли
помiтиш, пошли погоню назад, бо нiхто  ж  не  повiрить,  що  я  побiжу  до
Стамбула.
   - Що ти робитимеш, добравшись до рiдних мiсць? - спитав Баязид.
   - А що маю робити? Спробую жити, хоч це й  тяжко.  Досi  був  не  самим
собою, мовби й не живим чоловiком, а тiльки чужою тiнню. Не знаю, чи  менi
вдасться жити, як усi люди. Коли ж справдi вдасться, то, може, ще стану  в
пригодi й тобi, шах-заде.
   - Ну, навряд.
   Так вони по?хали далi, i Димитр був серед Баязидових огла-нiв,  двом  з
яких шах-заде звелiв пильнувати за ним, але пiд час ловiв коло Iсхаклу той
зник  разом  iз  сво?ми  охоронцями.  Ганяючись   за   джейранами,   ловцi
порозскакувалися па великi вiдстанi, довго збиралися докупи, так що  втечу
виявлено тiльки наступного дня. Чи  то  Димитр  пiдмовив  молодих  огланiв
тiкати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за грошi, якi потай  дав
йому Баязид,- нiхто того не знав. Баязид  послав  погоню,  спрямувавши  ??
назад, але погоня вернулася за тиждень, нiде не натрапивши на  слiд.  Тодi
шах-заде вiдправив до султана Сулеймана i гонця з листом, у  якому  описав
пригоду з Лжемустафою, змовчавши  про  сво?  розмови  з  ним  i  про  його
походження. Робив це несвiдомо свiдомо, як багато чого в сво?му життi,  бо
повнiстю  успадкував  характер  сво??  матерi:  був   добродушний,   трохи
легковажний, веселий, як його мати в  молодостi,  на?внiсть  i  недбалiсть
завжди переважали в нього над почуттям вiдповiдальностi  й  завбачливостi.
Чом би мав клопотатися тим дивним чоловiком? Забув про нього одразу, щойно
написав султановi, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав  випадково  i
переповiв про двiйника Мустафи сво?й матерi.

   ДИЯВОЛИ

   Цього разу султан забарився в походi найдовше за всi роки. Мовби  хотiв
дати сво?й улюбленiй Хуррем якомога бiльше часу для втiшання  незалежнiстю
й волею. Мабуть, i всi тi,  хто  оточував  султаншу,  дотримувалися  тако?
думки, однi чимдуж догоджаючи ?й, iншi заздрячи, ще iншi тяжко ненавидячи.
?? або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жiнцi, та ще й  чужинцi,  давати
таку необмежену владу, таку силу i волю, од яких вона неминуче зледащiла б
i розбестилася, навiть будучи святою.
   I нiхто не вмiв побачити того, що було приховане  i  навiки  мало  бути
приховане вiд усього свiту: коли й справдi мале Роксолана волю, то  тiльки
для страждань, i що бiльшою волею могла користатися (i  втiшатися?  -  яке
глумлiння!), то бiльшi страждання очiкували ?? в кожному днi  прожитому  i
ще не прожитому.
   Щастя теж бува? тягарем незносним.
   Налякана поштивiсть оточувала Роксолану повсюди, але не було нi любовi,
нi поваги, нi спiвчуття, ?? нiколи тут нiхто не любив, попервах  тому,  що
була всiм чужа, тодi через те, що всi були чужi ?й,- ось так i  мала  жити
серед страждань i невпоко-реностi, ненавистi й невдоволення, без любовi  й
милосердя, завжди самотня, наодинцi зi сво?ю долею. Сама у всьому свiтi  -
цього незмога уявити! Кинута мiж диких звiрiв, як Данило в рiв  з  левами.
Що врятувало ??? Доля? Але навiть доля губить  свою  слiпу  силу  там,  де
гримлять гармати i лл?ться кров. Вже понад тридцять рокiв  Роксолана  була
свiдком  найбiльших  злочинiв  па  землi,  ?хньою  жертвою,   а   натовпам
видавалося, що вона причина тих злочинiв. Темний поговiр ставив Хуррем над
самим  султаном,  царство  Сулеймапа  звали  "царством  жiнки".  Османськi
хронiсти писали про Хасекi:  "Стала  всемогутньою,  а  султан  всього  лиш
звичайна лялька в ?? руках".  I  нiхто  не  знав,  як  хотiлося  Роксоланi
вiдмити руки вiд пролито? султаном кровi, в якому розпачi  була  вона  вiд
тих незмивних слiдiв.
   Стояла, знесена над свiтом, самотня,  мов  храм  на  площi,  як  велика
джамiя, вiдкрита всiм поглядам,  беззахисна,  безборонна,-  видно  з  усiх
бокiв i всiм треба  подобатися,  приваблювати,  впокорювати  й  перемагати
сво?м iснуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софi?, вибираючи час мiж
двома  денними  молитвами,  коли  велетенський  храм  стояв   порожнiй   i
та?мничий, як вiки, як iсторiя, як усе життя.
   Не для зцiлення душi ходила до Софi?, нi! Не почувала  себе  винною  нi
перед людьми, нi перед богом, а коли вже й мала б що зцiлювати, то хiба що
сво? тiло. Бо тiло щодалi вимагало бiльшо? уваги й дбання. Зовнi  мовби  й
не змiнювалося нiщо: була так само тоненька,  зграбна,  легка,  як  i  то?
ночi, коли приведено ?? з Iбрагiмового дому до султанського гарему. Коли б
збереглося вбрання, в якому тодi була, то вiльно надягла б його на себе ще
й сьогоднi. Та. то тiльки зовнi, для ока стороннього лишалася такою, як  i
тридцять п'ять рокiв тому. Сама ж вiдчувала, як руйну?ться ?? тiло десь  у
глибинах,  непомiтно,  повiльно,  але  невпинно,  i  нiяка  сила  не  може
запобiгти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти рокiв не  помiчала  вiку,
навiть не задумувалася над його iснуванням. Народила шестеро дiтей, а сама
в  душi  ще  лишалася  дитиною  теж.  Сорок  рокiв  зустрiла  з  острахом,
сприйняла,  як  перехiд  в  iнше  життя,   сповнене   загроз   прихованих,
та?мничо-незбагненних i тому стократно небезпечнiших, нiж загрози явнi, бо
з тими бодай зна?ш, як боротися. П'ятдесят рокiв налетiли на не? мов  орда
- вгина?ться степ, дрижить небо, стогне простiр  i  нема?  рятунку,  нема?
втечища. П'ятдесятилiтня жiнка нагаду? зiв'яле осiнн? листя:  ще  зберiга?
воно форму, пахне ще пронизливiше, нiж молоде, ще живе i  хоче  жити,  але
вже нiколи яв вернеться до нього весна, як рiчка не поверне сво?? води, що
витекла в море; як дощi не здiймуться бiльше в хмари, впавши на землю;  як
мiсяць не опуститься на землю, навiки вознесений па небо.
   Тому мало не половину ?? часу  поглинало  в  Роксолани  тiло.  Годинами
цiлими могла сидiти в мармурових сво?х купальнях, розглядала себе  зусiбiч
у  венецiанських  дзеркалах,  натиралася  мазями,  бальзамами,   пробувала
купелi,  яких  вживали  колись  ?гипетськi   царицi,   iмператрицi   Риму,
вавiлонськi  богинi;  служителi  та?мничих  схiдних   культiв,   китайськi
iмператори. Рятувалася вiд старiння, хапалася чимдуж за молодiсть,  хотiла
втримати ?? коло себе, не пiддавалася рокам,  всю  владу  свою  кидала  па
вiдвойовування у жорстокого часу сво?? молодостi i,  знесилена,  вичерпана
марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною  i  вiдступати.
Як кораблi, що не припливають, як квiти, що не розквiтають, як губи, що не
поцiлують, як дiти,  що  нiколи  не  виростуть,-  ось  чим  ставала  тепер
молодiсть для Роксолани. I не заплачеш, не поскаржишся нiкому - нi  людям,
пi боговi.
   Йшла до Софi?, коли знесилювалася в борiннях з часом i з свiтом, i йшла
не за милiстю й милосердям, а щоб вiдчути велич i з новою силою  стати  на
змагання з долею.
   Велич починалася там уже з майдану  перед  святинею,  з  майдану,  який
сво?ю безмежнiстю просто  пригнiчував  людину.  Жовтогаряча  брила  собору
могутньо здiймалася до самого  неба,  заповнювала  весь  простiр.  Дев'ять
монументальних дверей, чудово роздiлених заокругленнями стiн, провадили до
нутра  святинi.  Безконечний  випуклий  карниз  по?днував  усi   входи   в
гармонiйну спокiйну  цiлiсть,  i  тiльки  величезнi  iмператорськi  дверi,
закритi шкiряною пурпуровою запоною, були мов виклик  i  загроза  простому
смертному. Султани, надаючи перевагу  величi,  сказати  б,  та?мничiй,  не
стали  користуватися  великими  дверима,  якими  входили  до   Софi?   всi
вiзантiйськi iмператори, починаючи вiд  Юстiнiана,  при  якому  споруджено
собор, i вiд Феодосiя, що поклав широкi  мармуровi  сходи  перед  головним
входом,  аж  до  останнього  з  них   нещасного   Констаитина   Палеолога,
затоптаного розшалiлими кiньми Фатiхових зарiзяк. У  схiднiй  стiнi  Софi?
навпроти брами Великого палацу Фатiх звелiв пробити вхiд для  султанiв,  а
всерединi  святинi  поставлено  для  них  коло  стiни  мiхрабу   мармурове
пiдвищення на колонах, де й  творили  намази  сам  Фатiх  i  всi  тi,  хто
успадковував його трон,- Баязид, Селiм, Сулейман.
   Роксолана  любила  входити  до  собору  крiзь  iмператорськi   дверi.Не
затаювалася, не ховалася,  йшла  вiдкрито  й  вiльно,  легко  ступаючи  по
високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзеннi ?внухи, що  простежують
кожен ?? крок, самi намагаючись не попадати на очi султаншi, заскакуючи до
Софi? поперед не?, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого  стережуть?
?? вiд свiту чи свiт вiд не??
   Того сонячного ранку вона  при?хала  на  подвiр'я  Софi?  i,  за  сво?м
звича?м, махнувши рукою супроводу, щоб нiхто не  смiв  iти  за  нею,  тихо
пiшла по кам'яних плитах. Дзюркотiла заспокiйливо вода у великому круглому
басейнi з кам'яними лавками, на якi сiдали правовiрнi  для  омовень  перед
молитвою. Вiд бiчних дверей служка, здiймаючи  руки  так,  що  оголювалися
води  щоразу  з  широких  рукавiв  темного  халата,  вiдгадав  набридливих
голубiй. Старий ходжа чистив вiничком червоний  килим,  простелений  перед
головним входом. Голуби трiпотiли крильми бiля самого обличчя у Роксолани,
обвiвали ?? хапливим вiтром, смiливо падали до  нiг,  визбируючи  невидимi
крихти.
   Османи, завоювавши Царгород, знищили не тiльки його люд i  святиш,  але
навiть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда  про
голубiв коло мечетей. Мовляв, султан Баязид  купив  у  бiдно?  вдови  пару
голубiв  i  пустив  ?х  у  дворi  сво??  мечетi,   споруджено?   славетним
Хайреддiном, який уперше  застосував  для  прикрашення  капiтелей  кам'янi
сталактити i щiльники. Вiдтодi,  мовляв,  голуби  розплодилися  бiля  всiх
мечетей Стамбула. Так нiби до султанiв  не  iснувало  нi  цих  птахiв,  нi
оцього трiпотiння крил у кам'яному затишку нагрiтих сонцем  дворiв  i  над
дзюркiтливою водою, проведеною  в  мiсто  з  довколишнiх  гiр  по  древнiх
акведуках.
   Служка, здiйнявши руки, щоб проганяти далi голубiв,  закляк,  забачивши
султаншу, ходжа мерщiй заховав вiничок за спину i низько  вклонявся,  поки
Роксолана проходила повз нього. Цi люди  не  заважали  ?й  -  зливалися  з
мовчазною  гармонiйнiстю  святинi,  з  голубами,  з  небом  i  сонцем.   З
шанобливою   поштивiстю,   не   наважуючись   навiть   доглянути    вслiд,
супроводжували султаншу покiрливими поклонами, i вона на якусь  мить  нiби
аж повiрила, що ввiйде до Софi? сама, без нiкого, i захова?ться там  бодай
на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромi мечетi так, що  не
знайде ?? навiть лиха доля. Переживала це вiдчуття щоразу, хоч i знала, що
воно оманливе, що розiб'?ться воно на друзки, щойно помине вона  схиленого
в поклонi ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька пiщинка в
хаосi свiтобудови перед цими кам'яними  масами,  об  якi  вже  тисячi  лiт
б'ються крики й шепоти перед цим  велетенським  кам'яним  вухом  бога,  що
слуха? молитви, благання, скарги й прокльони i нiчого не чу?.
   Думала не про бога. I не про тих, вiд кого хотiла сховатися за товстими
стiнами Софi?. Що  вони  ?й?  Навiть  найчистiшi  ??  намiри  витлумачують
по-сво?му, щоразу вишукуючи в них щось зата?не,  мало  не  злочинне.  Коли
вiддавала Сiнану сво? коштовностi для забудови дiльницi Аврет-базару, весь
Стамбул загудiв, що  зробила  те  навмисне,  щоб  перешкодити  Сулеймановi
вiдновити Фатiхiв  Ескi-серай,  який  згорiв  пiд  час  останньо?  велико?
пожежi. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тiй пожежi руку бога, хотiв вiдновити
перший палац Завойовника i переселити туди весь гарем на  чолi  з  Хуррем,
замкнути ?? за височезними Фатiховими стiнами, за якi по  зазира?  -навiть
сонце, а самому сховатися в Топкапи вiд ?? чарiв.
   Коли й цього видалося замало, зродилися  новi  чутки.  Нiбито  Сулейман
хотiв вибудувати для себе у Топкапи окремi поко?, куди заборонено  було  б
входити  навiть  Хуррем,  але  вона  намовила  його  взятися  нарештi   за
спорудження його мечетi Сулейманi?, i тепер Сiнан вклада? в ту будову  всi
державнi  прибутки,  а  сам  султан  для  поповнення  державно?  скарбницi
вимушений ось уже третiй рiк гибiти десь у кизилбашських землях.
   Вiрний Гасан, хоч як страждав,  дбайливо  зносив  ?й  усi  чутки,  вона
приймала все добре й лихе зовнi незворушно, iнодi  навiть  розвеселено,  а
сама поволi наливалася отрутою i гiркотою. Не було нiчого святого  на  сiм
свiтi i не вiдчувала нiяких святощiв, входячи навiть до цього  найбiльшого
храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним i далi  жили  боги
християнськi, i, коли пильно вдивитися в глибоку  пiвсферу  абсиди,  видно
нiби крiзь жовтогарячий туман постать  з  розпростертими  руками,  постать
Оранти, Панагi?, покровительки Царгорода, яка  й  далi  живе,  захована  в
тайниках велико? церкви, i молиться за рiд людський, як той  священик,  що
увiйшов у стiну, коли турки вдерлися до святинi, i ма? вийти  колись,  щоб
вiдправити службу за всiх настражданих.
   Роксолана знала, що за не? нiхто не молиться. I сама, зда?ться, теж  не
молилася в душi. Хiба що била поклони та промовляла слова корану,  але  то
не для себе, а  для  iнших,  для  тих,  що  стежать  за  нею,  наглядають,
вивчають, вичiкують: ану ж не так ступне, ану  ж  викаже  себе,  ану  ж...
Входила до цi?? найбiльшо? в iмперi? мечетi, до  цього  житла  аллахового,
прикривала повiками очi, так нiби вiдчувала трепет побожностi, а  в  самiй
розлунювалися слова найбiльшого мусульманського богохульника Насимi, якого
фанатики колись безжально вбили, може, саме за цi вiршi: "Чи  входжу  я  в
мечеть, чи йду побiля храму, чи вбiк я заверну, чи йду  смiливо  прямо,  я
думаю завжди, я вiрю в те завжди, що бог - це  кожен  з  нас,  синiв  отця
Адама".
   Про Насимi довiдалася десять  рокiв  тому,  на  перший  погляд,  цiлком
випадково, але коли згодом думала про цього  поета  i  про  випадок,  який
одкрив ?й iснування великого богоборця, зрозумiла, що це просто одна з тих
подiй, якi неминуче мали статися. : Вже багато рокiв лякала Роксолану  ?)?
здатнiсть всезнання, мало , не ясновидiння. Знання про все, що  дiялося  в
свiтi, про науки, мистецтва, та?мнi культи, про  генi?в  i  ?ретикiв,  про
вознесiння , й переслiдування, падiння й кари,- все входило  в  не?  мовби
само по собi, промовляло та?мничою мовою, яко? вона нiколи не  знала,  але
розумiла в якийсь  незбагненний  спосiб,  так  нiби  приходили  до  не?  з
незнаних земель i незмiримих вiдстаней щоразу новi вiсники i  помагали  не
тiльки -все розумiти й знати, а ще й жити разом з усiм. свiтом - бачити тi
самi сни, радiти й  плакати,  народжуватися  щоразу  й  страждати,  долати
перешкоди й гинути, заламувати руки у вiдча? i виявляти незламну  волю  до
життя.
   Воля до життя. Десять рокiв тому султан звелiв старому тезкiристу  [77]
Лятифi зiбрати для нього все найлiпше з османсько? поезi? за всi вiки.
   Лятифi на кiлька мiсяцiв засiв у старiй  книгозбiрнi  султана  Баязида,
перегортав рукописи, шарудiв папером, рипiв каламом, бризкав чорнилом сам,
гримав на пiдлеглих-язиджi, придiлених йому для переписування. Невтiшна  в
материнському горi пiсля  смертi  Мехмеда,  Роксолана  металася  тодi,  не
знаходячи собi мiсця вiд розпуки,  нiхто  нiколи  не  знав,  чого  забажа?
султанша, куди захоче пiти або по?хати,- так опинилася вона в  книгозбiрнi
Баязида, не давши нi часу, нi змоги  наляканому  Лятифi  зникнути  з-перед
очей.
   Розсипаючи рукописи, загортаючись у свiй широкий темний  халат,  старий
схиляв негнучке кiстляве тiло  в  низькому  поклонi,  намагався  непомiтно
просунутися до виходу, вислизнути з примiщення, щоб не накликати  на  себе
високого гнiву, але Роксолана показала йому  рукою  на  його  мiсце,  сама
пiдiйшла до старого, ласкаво привiталася, спитала,  як  просува?ться  його
робота.
   - Я знаю,  що  його  величнiсть  султан  доручив  вам  укласти  тезкiре
славетних османських поетiв "Мешахiр-уш шуара",- сказала вона,- i мене теж
цiкавить ваша благословенна робота.
   Лятифi приклав пальця собi до  ока  -  жест,  що  мав  означати:  "Вашi
бажання для мене дорожчi вiд мого ока".  Тодi  став  перелiчувати  поетiв,
яких вiн уже внiс у свою тезкiре,- Румi, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман
Челебiя, автор божественного "Мевлюда"...
   - Але я, нiкчемний раб Всевишнього,  зiткнувся  з  деякими  труднощами,
ваша величнiсть, хай дару? аллах вам щасливi й довгi днi.
   Роксолана усмiхнулася.
   - Я думала, труднощi бувають тiльки в поетiв, коли вони складають  сво?
пiснi,- сказала вона.
   - Моя султаншо,- вклонився Лятифi,- над поетами тiльки бог, а надi мною
великий султан, хай подовжаться його днi i хай його могуття розiлл?ться на
всi чотири сторони  свiту.  Султан  же  заклопотаний  високими  державними
справами й законами. Чи ж смiю я турбувати його сво?ми дрiбними клопотами?
   Вона хотiла сказати: можеш спитати в мене,  я  передам  султановi.  Але
суто жiноча цiкавiсть  штовхнула  ??  поговорити  з  цим  старим  мудрецем
докладнiше. Звелiвши принести солодощi й напо?, Роксолана примусила Лятифi
сiсти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже  переписанi  роздiли
тезкiре, тодi ласкаво спитала:
   - То в чому ж вашi труднощi, шановний i предмудрий Лятифi?
   - Ваша величнiсть,- сполошився старий,- чи ж смiю?
   - Коли султанша пита?, треба вiдповiдати,- грайливо погрозила вона йому
пальчиком. Лятифi зiтхнув.
   - Коли я брався за цю справу, то все  здавалося  таким  простим.  Тепер
сумнiви шматують  мою  старечу  душу,  розум  скаламутився,  розгубленiсть
запанувала в серцi, вiд  першого  й  до  останнього  намазу,  бесiдуючи  з
аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкiре, кого вписувати для
найяснiших очей великого  султана,  кого  вибирати,  допитуюсь  i  не  маю
вiдповiдi.
   Роксолана навiть не здивувалася.
   - Кого включати? Хiба не ясно? Всiх великих!
   - Моя султаншо,- молитовне  склав  худi  сво?  долонi  Лятифi,-  а  хто
великий?
   - Той, хто славний.
   Тодi старий тезкiрист i назвав iм'я Насимi.
   - Хто це? - спитала Роксолана.- Я нiколи не чула його iменi.
   - Я вчинив грiх, потривоживши  ваш  царствений  слух  цим  iменем.  Цей
чоловiк був боговiдступник.
   - Тодi навiщо ж?..
   - Але й великий поет,- квапливо додав Лятифi.
   - В чому його боговiдступництво?
   - Вiн ставив людину вище вiд бога.
   - А в чому його велич?
   - В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезiях. У нього  ?  такi
вiршi:
   О ти, хто назива? каменi й землю перлами,
   Хiба людина в сво?й привабливостi - не перлина?
   О ти, що прагнеш досконалостi, дбай про душевну красу.
   Душевна досконалiсть в людинi - хiба не перлина?
   I ще багато подiбних вiршiв.
   - Чому я нiде не зустрiчала його поезiй? - поспитала Роксолана.
   - Вони не проникають у палаци,  хоч  увесь  простiр  наповнений  ?хньою
музикою.
   - Десь вони ? записанi?
   - Так, ваша величнiсть. При султанi Баязидi Ахмед Харавi почерком талiк
переписав увесь диван Насимi. Я знайшов рукопис у цiй книгозбiрнi.
   - Чому ж нiколи не давали менi тут читати цих поезiй?  Менi  здавалося,
що я перечитала всiх поетiв.
   - Моя султаншо, вам давали тiльки рукописи,  загорнутi  в  шовк,  себто
найцiннiшi. Диван Насимi зберiгався незагорнений, як усе безвартiсне.
   - Але ж ви стверджу?те, що вiн великий поет?
   - Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли  дозволите  вашому
рабовi Лятифi прочитати бодай один вiрш Насимi вiд початку до кiнця.
   - Читайте,звелiла вона.
   Старий став читати таке, вiд чого здригнулася Роксоланина душа.  Нiколи
не чула вона таких вiршiв i  навiть  у  гадцi  не  мала,  що  людина  може
написати щось подiбне:
   В менi живуть обидва свiти, та я в свiтах цих не вмiщусь.  Я  суть,  та
мiсця я не маю i в сутностi я не вмiщусь. Все те, що ?,  було  i  буде,  в
менi вже втiлилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не
вмiщусь. Для мене всесвiт - передвiсник, твого життя  -  початок  я.  Мене
впiзна?ш ти в цих знаках, та я i в  знаках  не  вмiщусь.  Нi  сумнiв,  анi
здогад iстин нiкому ще не принесли. Хто ж iстину вiдкрив, той зна?,  що  в
здогадах я не вмiщусь. Ти вглянься в образ мiй i спробуй збагнути  тайнощi
мо?. Хоч по?днав я душу з тiлом - в душi i  в  тiлi  не  вмiщусь.  Я  перл
безцiнний, мiст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що
з  мо?м  багатством  я  i  в  раю  вже  не  вмiщусь.  Усiх  скарбiв  скарб
найдорожчий, я очевиднiсть всiх свiтiв. Я джерело багатств  найбiльших,  в
морях i надрах не вмiщусь. В безмежнiй величi лишаюсь людиною,  Адамом  я.
Усiх свiтiв я сотворiння, хоч в сотворiннi не вмiщусь. Усi часи в  менi  й
столiття, душа i свiт - усе це я. Та чи не дивно всiм вам буде, що  навiть
в них я не вмiщусь. Я дерево в вогнi, я камiнь, що досягнув аж  до  небес.
Ти полум'ям мо?м милуйся, бо в полум'?  я  по  вмiщусь.  Солодкий  сон  я,
мiсяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навiть в диханнi  солодкiм  цiлком
нiколи не вмiщусь. Я атом речовин, я сонце, я  шiсть  сторiн  землi  всi?.
Мерщiй поглянь на мою яснiсть, бо в ясностi я не вмiщусь. Старий  i  вiчно
молодий я, я туго напнутий, як  лук.  Я  влада,  вiчностi  принада,  та  в
вiчностi я не вмiщусь. Хоча сьогоднi Насимi я, я хасимiт i корейшит ', Вiд
власно? я менший слави, та я i в славi не вмiщусь.
   Лятифi задихався, поки читав вiрш.  Роксолана  пiдсунула  йому  чашу  з
шербетом.
   - Яка доля Насимi?
   - Його вбито за вiровiдступництво, ваша величнiсть.
   - Коли i як?
   -Сто тридцять рокiв тому в Халебi. Про смерть Насимi  розповiда?ться  в
арабському  джерелi  "Кунуз-аз-захаб".  Там  говориться,  що  Насимi   був
страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рiк  у  Дар-уль-адлi  -  в
палацi правосуддя, в присутностi шейха Iбн Хатiба  ал-Насирi  i  намiсника
верховного кадiя шейха Iзуддiна аль-Ханбалi розглядалася  справа  про  Алi
аль-Насимi, який збив з путi iстини деяких безумцiв,  i  вони  в  ?ресi  i
безбожностi пiдкорилися йому. Про це повiдомив кадiям
   I богословам  города  якийсь  Iбн  аль-Шангаш  Алханафi.  Суддя  сказав
донощику: "Коли це брехня, ти заслугову?ш смертi. Доведи, що сказане тобою
про Насимi правда, i я не страчу тебе".
   Насимi промовив: "Келме-i-шахадет", себто  заприсягнувся,  що  мовитиме
правду, i заперечив усе те, що про нього казали. Але в  цей  час  з'явився
шейх Шихабуддiн Iбн Хiлал. Зайнявши почесне мiсце в меджлiсi, вiн  заявив:
"Насимi безбожник i повинен бути страчений, навiть коли захоче покаятися".
I опитав:
   "Чому ж не страчу?те?" Аль-Малiкi вiдповiв запитанням:  "А  ти  напишеш
вирок власноручно?" Той вiдповiв: "Так". I негайно написав вирок,  з  яким
тут i ознайомив присутнiх.  Але  вони  з  ним  не  погодилися.  Аль-Малiкi
заперечив: "Кадi? i богослови не згоднi з тобою. Як я можу  його  стратити
тiльки на пiдставi тво?х слiв?" Яшбек сказав: "Я його не  страчу..  Султан
звелiв ознайомити його з цi?ю справою. Почека?мо наказу султана".
   Так меджлiс розiйшовся, а Насимi лишився в темницi. Про  справу  Насимi
доповiли султану ?гипту Муайяду, вiд якого прийшов наказ  ще  жорстокiший,
нiж очiкували суддi. Султан звелiв зiдрати з  Насимi  шкiру  i  його  тiло
виставити на сiм днiв у Халебi, окрiм того, вiдрубати йому руки й  ноги  i
вiдiслати Алiбеку Iбн Зульгадару i його братовi  Насруддiну,  яких  Насимi
теж збив з пуття сво?ми вiршами. Так  i  зроблено.  Автор  "Кунузаз-захаб"
пише, що хоч Насимi був гяуром i  боговiдступником-муехiдом,  але,  боронь
боже, кажуть, що в нього були тонкi вiршi.
   - Отже, навiть його кати не мали сумнiву в його величi?
   - В цьому нема? сумнiву,  моя  султаншо.  Але  чи  можна  вважати  його
османцем? Вiн походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, i люди,  якi  на
нiй живуть, називають ?? "вогняною", бо  там  у  багатьох  мiсцях  з  надр
пробива?ться на  поверхню  вогонь,  i  нiхто  не  може  сказати,  коли  це
почалося, чому так дi?ться i коли буде цьому кiнець.  В  долинах  мiж  гiр
ряснi сади й виноградники, гранатовi  'й  горiховi  га?,  а  мiста  завжди
славилися ремiсниками такими вмiлими, що з ними не могли зрiвнятися навiть
мудрi вiрмени. В тiй землi  народився  незрiвнянний  Нiзамi  i  ще  безлiч
поетiв. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство  й  красу
сво?? землi, а може,  щоб  плакати  над  ??  долею,  бо  багатство  завжди
приваблю? нападникiв. Так сталося й з Азербайджаном. У  часи  Насимi  його
земля стала здобиччю жорстокого  Тiмура.  Все  зламав  i  понищив  володар
свiту, але дух людський виявився дужчим за силу збро?. Тебрiзький  поет  i
фiлософ Фазлулах На?мi, мовби заперечуючи Ненависть, яка  пану?  в  свiтi,
написав  кiлька  книг  про  велич   людини,   серед   них   книгу   любовi
"Махаббат-наме", де ставив людину на мiсце бога. Учнi Фазлулаха звали себе
хуруфiтами.
   - Я чула про хуруфiтiв,- зауважила Роксолана.
   - Хуруфiтом став i Насимi. Вiн звався Iмадеддiном, а взяв  собi  ймення
Насимi, по-арабськи "душа", "нiжний вiтерець".  Означати  мало  -  чоловiк
сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Мiраншаха, Тiмурового сина, було
страчено,  його  учнi  розiйшлися  по  свiту  переслiдуванi.  Насимi   теж
вимушений був .утiкати з рiдних мiсць. Багато  рокiв,  пiд  чужим  iменем,
вдаючи з себе то погонича верблюдiв у караванi, то купця, мандрував вiн по
османських городах, був у Iраку, Сiрi?, бiдував тяжко, не мав  притулку  й
спокою, але скрiзь нiс  сво?  слово,  яким  прославляв  людину.  В  Халебi
спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи,  вiн  уперто  повторював:
"Аналхагг!" - "Я iстина, я бог!"
   Багато легенд складено про цього поета. В однiй з них,  зiтканiй  мовби
iз слiз, любовi й горя, розповiда?ться, нiби Насимi на ранок пiсля  страти
вийшов живий з усiх семи брам Халеба, з зiдраною з нього шкiрою  в  руках,
промовляючи: "Дивись на нещасного ашика[78]: з нього шкiру здирають, а вiн
не пличе!"
   - Хiба така мужнiсть не  може  запалювати  османський  дух?  -  спитала
султанша.
   - Стало вже звича?м не вимовляти його  iменi  серед  правовiрних,  ваша
величнiсть.
   - Хiба нiхто з правовiрних не захоплювався поезiями Насимi?
   - Вiд них був у захватi великий Алi-Шир Нева?, а  незрiвнянний  Фiзулi,
якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад,  дарував  берат  [79],  навiть
наважу?ться писати назiре  на  газелi  Насимi.  В  поезiях  самого  Насимi
зустрiчаються iмена великих поетiв i вчених Сходу - Алi Iбн Сiни,  Хаганi,
Нiзамi,  Фелекi,  Халладж  Мансура,  Шейха   Махмуда   Шабустарi,   Овхадi
Марагiнського.
   I вiн знов прочитав вiршi:
   Я - той, що пряму? до висот захмарних, Мiй посох  там,  де  ся?  зоряна
колiя. Ти, о розумнику, не блукай у вiках. Я суть минулого й майбутнього i
його суддя.
   - Син Сходу ма? належати Сходу,- промовила роздумливо  султанша.-  Хiба
не можна змiнити звичай, коли вiн застарiв?
   - А що скаже великий султан на мою зухвалiсть? - боязко спитав Лятифi.
   - Ви пiднесете сво? тезкiре менi, а вже я пiднесу його падишаху.
   Так  найбiльший  ?ретик  iсламу  знайшов  сво?   прощення   в   царствi
найвеличнiшого з султанiв лиш завдяки зусиллям i смiливостi слабо?  жiнки,
бо жiнка ця намагалася служити iстинi, а хiба  ж  iстина  -  не  бог  усiх
?ретикiв?
   Тепер, пишучи листи сво?й Хуррем з надто затяжного  походу  проти  шаха
Тахмаспа,  Сулейман  щоразу  пересипав  ?х  рядками,,   якi   вона   легко
впiзнавала: "З вiтром шли пахощi свого волосся щоранку", "Вiтер од пахощiв
твого волосся став запашним". I вона теж вiдповiдала йому словами  Насимi:
"Жадаю зустрiчi, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуцi, прийди,
душе моя, прийди!"
   Писала, ще не знаючи, що тiло ?? наймолодшого  сина  в  сумному  походi
наближа?ться до Стамбула.
   Баязид нiс  брата  повiльно,  метався  десь  серед  мертвих  пустельних
анатолiйських пагорбiв i падолiв, заточував дивнi кола, всiляко вiдтягуючи
жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекi,  побачить,  нарештi,
те, що ма? побачити, i заломить тонкi руки над мертвим сином сво?м,  тепер
уже третiм.
   Вона повинна була коли  й  не  забачити  здаля  той  розпачливий  похiд
Баязида з тiлом Джихангiра, то бодай вiдчути на  вiдстанi,  ще  того  дня,
коли найменший син ?? востанн? розпачливо скинув догори сво? тонкi, як i в
матерi, руки i червоно-синi звiрi проковтнули його серце.
   Не вiдчула нiчого, мабуть, тому, що вже й у само? почало вмирати серце,
з кожною смертю вмирала й частка ?? само?, вмирала разом iз сво?ми синами,
а лiпше б вiдмирала частками ця  нелюдська  iмперiя,  в  якiй  вона  стала
султаншею.
   Сулеймановi написала: "Аллах  покарав  нас  за  те,  що  ми  не  любили
Джихангiра. Рiс  забутий  нами,  мало  не  зневажений,  а  коли  вмер,  то
виявилося, що вiн найдорожчий".
   Вiн знав, що втiшити Хуррем не зможе нiчим, але вперто допитувався,  що
б мiг для не? зробити. Iшов далi й далi в землю шаха Тахмаспа, полишав  по
собi ру?ни й смерть. В листах про це  не  писав.  Коли  й  згадував  узятi
городи й мiсцевостi, то виходило щоразу так, нiби прийшов  туди  лише  щоб
уклонитися пам'ятi того чи iншого великого поета, якими так  славнi  землi
кизилбашiв.  Назвати  це  блюзнiрством  нiхто  не  мiг,  навiть  Роксолана
удавала, що  вiрить  султановi,  надто  що  час  i  вiдстанi  помагали  ?й
приховувати справжнi почуття.
   А султан, сплюндрувавши Вiрменiю, яку перед тим  три  роки  витоптували
вiйська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи  в  долину  Кури,  де
серед широко? рiвнини стояв тисячолiтнiй город Гянджа. Те, що лишилося  за
гiрськими хребтами, Сулеймана не цiкавило. Не чув стогонiв, не бачив слiз,
дим пожеж, не проникав у його розкiшний шовковий намет, його старi очi  не
вчитувалися в гiркi рядки вiрменських iштакаранiв [80], в  яких  писалося:
"Цього лiта написано святу книгу в гiркий i тяжкий час,  бо  в  гiркоту  й
печаль повержений багатостраждальний вiрменський народ. Щороку новi й новi
бiди  падають  на  вiрменський  народ:  голод,  меч,  полонення,   смерть,
землетруси".
   Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на ?? високi червонястi стiни, на
неприступнi башти, на гiгантськi чинари, що здiймалися над мурами, баштами
й домами города, мов зеленi донебеснi шатра, i вельми  дивувався,  що  цей
город досi цiлий, що  не  став  вiн  здобиччю  нi  шахського  вiйська,  нi
безжально? османсько? сили.
   Безмежнi виноградники довкола Гянджi й поля, що родили сам-сiмсот, були
витоптанi  султанським  вiйськом  в  один  день,  вiковi  горiховi  дерева
порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарiв, рiчку Гянджа-чай
перегороджено,  щоб  лишити  оточений  город  без  води.  Сулейман  послав
глашата?в до стiн Гянджi з вимогою впустити його в мiсто без спротиву,  бо
вiн прийшов, щоб вклонитися пам'ятi великого Нiзамi, який прожив усе життя
в Гянджi й там був похований.
   Гянджинцi не вiдчинили ворiт перед султаном. Не вiрили в таке  злочинне
поклонiння ?хньому генi?вi, бо хто  ж  приходить  до  Нiзамi  з  тисячними
ордами, якi витоптують усе живе довкола? Не пробували вiдкупитися шовками,
якими славилися ?хнi ремiсники, бо вже робили те колись при монголах,  але
однаково не порятували свого прекрасного мiста.
   Султан скликав диван, i на диванi йому  розповiли  про  те,  як  Гянджа
захищалася колись вiд Тiмура. Во?ни вийшли з города  i  стали  перед  його
стiнами. Билися, поки за ними не впали стiни. Тодi вони перейшли до  сво?х
домiв, сховали в них жiнок, дiтей i старих i все запалили.  Самi  ж  упали
мертвими коло рiдних порогiв, нiкого не давши  в  руки  ворогу.  Тодi  над
понищеною Гянджею височiв тiльки мавзолей Нiзамi та здiймалася на далекому
обрi? пощерблена гора Алхарак, вершина яко?  колись  вiдкололася  пiд  час
землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлинi цих мiсць -  озеру
Гей-Гйоль. Вiдтодi гянджинцi не перестають  повторювати:  "Навiть  мертвим
нам належить Нiзамi неподiльно".
   Коли Сулейману розповiли цю легенду, вiн проказав рядки з Нiзамi:
   Хто наважиться стояти перед генi?м тво?м? Хай ослiпне  той  пiд  ся?вом
тво?м!
   I похмуро махнув рукою над рiвниною, на якiй лежала прекрасна Гянджа  з
?? мечетями,  медресе,  ринками,  славетними  рядами  ремiсникiв,  буйними
чинарами, подiбних до яких, мабуть, не було нiде в свiтi, з  горiховими  й
гранатовими садами, тихими вуличками i дзюркотом прозоро? води. I город за
три днi був зметений з  лиця  землi,  спалений,  поруйнований,  потоптаний
султанськими слонами.
   Тiльки округло здiймався над руйновищами мавзолей Нiзамi, мов  кам'яний
палець долi, що вперто вказу? на небо,  але  нiколи  не  вiдрива?ться  вiд
землi, з яко? вирiс.
   Султан по?хав до мавзолею. Там уже поставлено було для  нього  похiдний
шовковий намет, устелено землю килимами,  коло  яких,  не  смiючи  ступати
туди, зiбралися вельможi, iмами, улеми, поети, мудрецi.
   - Хай лунають тут тiльки вiршi великого Нiзамi,-  сказав  Сулейман.-  I
хай вiднинi завжди буде так.  Тут  нiщо  не  може  iснувати,  крiм  величi
Нiзамi.
   Для султана й гостей було розiграно "Сказання  слов'янсько?  княжни"  з
"Семи красунь" Нiзамi, i Сулейман вельми  втiшився  цим,  щедро  обдарував
читцiв i побажав провести нiч коло Нiзамi. I то? ночi написав  Хуррем  про
все це, навiвши в листi рядки з Нiзамi про слов'янську княжну:
   Бо вона в усiх  науках  господинею  була,  Розумом  крилатим  здивувати
будь-кого могла. Всi глибини руху тiл небесних осягла, Та?ну та?н  арканом
думки сповила.
   "Хiба я? то не про мою безцiнну Хуррем сказано у  великого  Нiзамi!"  -
вигукував султан.
   Удосвiта, коли вiн вийшов з намету,  щоб  дихнути  росою,  його  спокiй
порушила якась колотнеча серед бостанджi?в. Султан спитав, що там сталося.
Чауш доповiв: затримано якогось  обiдранця,  що  не  знати  як  проник  на
вiслюковi крiзь усi рубежi охорони й опинився мало  не  коло  намету  його
величностi.
   - Приведiть його сюди,- звелiв Сулейман.
   Бостанджi? поставили перед султаном  невисокого  гологрудого  чоловiка,
досить пошарпаного, з  наполовину  вискубаною  борiдкою,  в  пошматованому
одязi, але з очима роззухваленими й непокiрними.
   - Хто ти? - спитав султан.
   Чоловiк мав би впасти на колiна i ?сти землю, благаючи пощади, але  вiн
стояв i смiливо дивився завойовниковi у вiчi. Вiдповiдати теж не квапився.
А коли вiдповiв, то коротко, одним словом:
   - Каймакчi.
   - Як смiв  сюди  проникнути?  -  знов  спитав  Сулейман.  Тодi  чоловiк
заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Вiн каймакчi.  Хто  зна?,  що  це
таке, той зна?, а хто не зна?, той нiколи й не знатиме, бо тiльки в Гянджi
вмiють робити справжнiй каймак i тiльки тут його належно цiнують. Цiлу нiч
вiн кип'ятить буйволяче молоко, знiма? з нього жирнi  шкуринки,  розстеля?
?х, наклада? одна на одну, щоб удосвiта в  особливому  посудi  привезти  в
город, де в нього ? постiйнi покупцi, як вони ?  в  кожного  гянджинського
каймакчi, бо гянджинцi ось уже тисячу рокiв щоранку пiсля  першого  намазу
споживають свiй неповторний каймак, i нiяка сила не завадить ?м це робити.
   - Але ж нема?  нi  Гянджi,  нi  гянджинцiв!  -  мимоволi  озирнувся  на
поруйнований город султан. Чоловiк не збентежився анiтрохи.
   - Коли ? мiй каймак, будуть i гянджинцi,- твердо мовив вiн.
   Султанськi дурбашi покiрливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху,
щоб умить обезглавити цього нахабного  чоловiка.  Але  султан  несподiвано
сказав:
   - Вiдпустiть його.
   I дописав у сво?му листi до Хуррем про те,  як  помилував  вiн  дивного
каймакчi.
   ?? серця не зворушив той лист.  Нi  похвала  ??  гiдностям,  висловлена
рядками з Нiзамi, нi султанське милосердя.
   Якби вiн був так само милосердний до ?? синiв i до  не?  само?!  Вiн  i
його бог.
   То  хто  ж  панував  над  ??  долею?  Бог?  Але  чом  вiн   був   такий
немилосердний? Диявол? Але  навiщо  вiн  дав  ?й  вознестися?  Люди?  Вони
заважали всiм силам добрим i  злим  i  робили  це  нерозумно  й  злочинно.
Ангели? ?х вона нiколи не бачила i  не  вiрила,  що  iснують.  Тодi  що  ж
лишалося? Випадок? Нi, вона сама, ?? воля, ?? вiдчай. Примха долi?  Султан
iшов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили сво?х дiтей
i могили свого народу. Неминучiсть, вiд  яко?  вона  хотiла  порятуватися,
навiть помiнявши вiру, нiби султанський одяг i прикраси, якi вона мiня? по
п'ять i по десять разiв на день. А чого досягла? Нiкуди не  подiнешся,  не
втечеш од сво?х початкiв, вiд витокiв, бо людина почина?ться, як рiка, але
вiд води рiзниться тим, що мав пам'ять -  цю  найбiльшу  насолоду,  але  й
найтяжчу муку водночас.
   'Може, й до Софi? ходила,  щоб  порятуватися  вiд  спогадiв,  сховатися
серед величi й святощiв. Iшла сюди вперто, несла свою  самотнiсть,  хоч  i
знала, що Софiя не хова? вiд просторiв землi й неба, вiд вiтру й хмар, вiд
дзюркоту вод i людських голосiв, вiд клекотання кровi й тихих  смертей,тут
усе нiби продовжу?ться, згуща?ться, набува? ще бiльшо? сили,  але  все  це
для тiла, а не для душi; бо  душа  все  ж  знаходить  тут  бодай  короткий
опочинок i ремству?, коли ?? знов пробують вiдкинути в пережите,  не  хоче
безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й  переборенi  страхи,
безтiлеснi,  з'?денi  iржею  часу,  але  однаково  й   досi   жадiбнi,   з
роззявленими зажерливо пащеками в очiкуваннi нових жертв. Вона  не  хотiла
давати бiльше жертв i знала, що доведеться ?х давати знову й знову, бо  що
таке все ?? життя, як не суцiльна жертва?
   Могутнi променi свiтла текли скiсно  на  велетенський  червоний  килим,
простелений  у  мечетi.  На  мiхрабi  сяяли  зеленим,  жовтим,  блакитним,
рожевим, бiрюзовим вiтражi. Все тут було знайоме i  все  таке  незвичайне,
нiби бачила вперше.
   Безмежний простiр всерединi святинi. Чотири  головнi  стовпи  утворюють
славетний чотирикутник, на який покладено вгорi  арки  з  критими  кутами.
Купол трима?ться на тих арках, нависа? над  мечеттю  божественною  сферою.
Ритм заокруглень пiдноситься вище  й  вище,  охоплю?  тебе  непереможно  й
пiднiмав в центральну сферу,  широку,  як  баня  зоряного  неба,  як  саме
творiння.  Бiчнi  нави  й  абсиди  вiддiленi  вiд  центрального   простору
шiстнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На однiй  з  них  -
слiд вiд копита Фатiхового коня високо над пiдлогою,  ще  вище,  майже  на
недосяжнiй височинi, слiд вiд руки Завойовника i косий шрам на колонi,  як
стверджують iмами, слiд вiд удару Фатiхово? шаблi. Що то за кiнь  був,  що
лишив слiд вiд свого копита на мармурi, i що за рука i з яко? сталi  шабля
- чи правда, чи вигадка, хiба не однаково? Може, церква була так  завалена
трупами, що Фатiх ?хав по них мало не  попiд  склепiнням,  а  жорстокий  i
немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навiть камiнь?  Яке  ?й
тепер до всього того дiло?
   Поволi йшла по червоному, як кров, безмежному килиму,  щулилася  боязко
вiд лавин свiтла, що падали згори з такою силою, нiби заповзялися  знищити
i все живе в храмi й самий храм, блукала  навмання,  майже  з  заплющеними
очима, натикалася на могутнi  чотириграннi  стовпи,  йшла  далi,  обходила
зеленi колони й поставленi в глибинi абсид червонi порфiровi.  Яко?  барви
??  спогади?  Коли  Гасан  повернувся  пiсля  сво??  друго?  подорожi   до
польського короля, вiн говорив тiльки про барви. Так нiби наслано було  на
чоловiка. Султанша ждала, що скаже ?? посланник про перемови  з  Зигмунтом
Августом, а Гасан бурмотiв про якiсь сапфiри, якi мiняють свiй  колiр  при
заходi сонця, про дiаманти й смарагди, що  сяють  навiть  у  темрявi,  про
барву золота