i свiтiння срiбла в королiвському скарбцi.
   - До чого це ти? - перебила Гасана Хасекi. Але вiн уперто повертався до
того, як  сам  каштелян  кракiвський  за  велiнням  короля  цiлий  тиждень
показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти короннi, i справдi було
там на що поглянути, бачив  вiн  усi  п'ять  золотих  королiвських  корон,
яблука, берла,  шати  коронацiйнi,  трони,  безлiч  хрестiв,  аксельбантiв
коштовних, ланцюгiв, ношень дорогоцiнних, перснiв, мечiв,  щабель,  пасiв,
збру?, шишакiв, штурмакiв, стилетiв, пугiналiв, пуклерiв, шкатул, тарелiв,
злотогловiв, коберцiв.
   Вона все ж урвала той безглуздий  перелiк  i  спитала,  чи  сказав  вiн
королевi все те, що вона велiла.
   - Моя султаншо,- сказав Гасан,- король показував менi всi сво? скарби.
   Вона гнiвно змружила очi.
   - I все?
   - Ваша величнiсть, король убитий горем.
   - Горем? Яким? Вiд чого?
   -  Вмерла  його  кохана  жона  королева  Барбара,  i  свiт  для   нього
потьмарився.
   - Вiд чого ж вона вмерла? - тихо спитала Роксолана, в якiй  ця  звiстка
вiдбилася болем, так нiби йшлося про ?? власну смерть.  Бо  ж  так  багато
спiльного було в не? з тою Барбарою Радзiвiлл, хiба що бiльше мук i бiльше
величi, сумнiвнiсть яко? знана тiльки ?й самiй. А Барбара вмерла,  власне,
й не зазнавши справжньо? величi, не маючи для того достатньо часу, бо  для
всього, виявля?ться, потрiбен час.
   - Якась загадкова хвороба. Нiхто й не  зна?.  Хоч  злорiки  сичать,  що
вмерла вiд того, чим грiшила. Король не вiдходив вiд не?  кiлька  мiсяцiв,
на руках у нього й померла. Тепер невтiшний у  сво?му  горi.  Хотiв  бодай
менi дати якусь розраду i ото велiв показувати клейноти та добра сво?.  Ще
в нього тепер сила на пiвночi появилася. Великий  князь  московський  Iван
назвався царем i домага?ться, щоб король визнав за ним той сан,  а  король
затявся. Шлють послiв один до одного, борюкаються за  те  слово,  як  малi
дiти, так нiби неоднаково, хто як назива?ться. Важить не  назва,  а  сила.
Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грiзний  вiтер,-усе
змiта?. Шах Тахмасп послав Iвановi в дарунок  слона,  i  коли  ту  тварюку
поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився
йому, а слон як стояв, так i стояв. То цар, розпалившись, звелiв  порубати
звiрину на дрiбненькi кавалки i розкидати навсiбiч. Ось тепер  королевi  й
поподумай. З одного боку, султан, а з другого,- цар. А вiн посерединi,  та
ще й У горi.
   Вона не спитала навiть Гасана, чи не за?хав вiн по дорозi до  Рогатина.
Кволо махнула  йому  рукою,  вiдпускаючи,  хотiла  зостатися  наодинцi  зi
спогадами, якi зродилися вiд самого вигляду Гасанового, вiд його  мови,  а
може, вiд тих вiтрiв, якi принiс у складках свого одягу.  Згадувалося  все
тiльки велике: великi дощi, великi  вiтри,  великi  снiги.  Тiльки  спеки,
зда?ться, нiколи велико? не було в ?? дитинствi. А ще цiлi хмари  птаства,
журавлi над весняною хатою i лелеки, якi прилiтали з-пiд сонця,  вибираючи
найтеплiшi днi весни. Гнiздилися на хатi в Теребушкiв. I яке ж те все було
болючо-близьке й незабутн?: i клекотнява лелек на  хатi  в  Теребушкiв,  i
синi блискавицi ластiвок у надвечiр'?, i скрип журавля  над  колодязем,  i
золотий пил вiд череди,  що  поверта?ться  з  пасовиська  через  Львiвську
браму, i лiниве бомкання дзвонiв у  церквах  Богородицi  й  Святого  духа.
Чомусь згадалося ще, як повiсився Савка з ринку. Качав  у  склепах  бочки,
скiльки його й знали, все тягав тi бочки, а тодi  взяв  i  повiсився.  Вiд
образи. Хазя?н нагримав на нього, обiзвав бидлом, i горда душа Савчина  не
витримала. Взяв шматок сирицi, пiшов уночi в лiс, довго блукав  там,  поки
вибрав розлогого дуба на узлiссi, й на нижнiй гiлцi повiсився.  Тодi  було
страшно, жалiла  нещасного  Савку,  а  тепер  згадала  i  позаздрила  його
твердостi. Смертю  власною  змiг  перемогти  кривду.  А  вона  живе  серед
переможцiв, якi розплачуються за сво?  перемоги  тiльки  смертями  чужими.
Нагадують тих могильникiв, що  живуть  на  Еюбi.  За  пiвгодини  викопують
могилу, летить сухе жовте груддя, камiння, i вже  чоловiка  нема?,  тiльки
камiнь в узголiв'?,  а  вбивцi  живуть  далi,  величаються  й  красуються,
прекраснi для самих себе i зловiснi для всього свiту. Пада? тiнь  вiд  них
тяжка, як свинець, накрива? i ??, i люди проходять повз не?, як тiнi,-  нi
запам'ятовуються, нi згадуються, i  забуваються  навiть  тi,  яких  бачила
вчора або й годину тому. I навiть дивно ста?, як може ще в нiй зберiгатися
якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперiшнiм i сягати  аж
у дитинство.
   Нагадувала сама собi казкового птаха  шебавiза,  що  вночi,  звiсившись
униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночi,  щоб
знову вiддатися сво?й тузi. Рвалася душею до минулого, а сама  вгрузла  по
саму шию в цьому  життi,  ранила  сво?  тiло.  Свiт  понурого  султанства.
Суцiльнi  гостряки  вершив,  бездоннi  урвища,  пишнi  ями  нiчного   зла.
Слугувала нiчному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося iнодi,
що служить красi, сто?ть над нею так само, як  султан  сто?ть  над  сво?ми
яничарами й гарматами. Що ?? зв'язувало з Сулейманом?  Страх,  залежнiсть,
доля, бог? Чи тiльки сини? Людей об'?днують забобони,  а  хвилюють  тiльки
пристрастi, ?? пристрастю були ?? дiти, ??  сини.  Тепер  уже  три  з  них
лежать у глинянiй стамбульськiй землi,  покояться  в  розкiшних  гробницях
коло розкiшно? мечетi, поставлено? в пам'ять про них, може, лiпше  було  i
?й лягти з ними i не мучитися бiльше? Однаково ж минулого вже не повернеш,
а  майбутн?  вiд  тебе  не  залежить.  В  минулому  горе,  та?мничiсть   i
незбагненнiсть, а в майбутньому - ще бiльша та?мничiсть  i  загрозливiсть,
яко? не здола? i щонайбiльший розум. Розум тiльки тодi ста? тво?ю  збро?ю,
коли зна?ш ворога, якого ма?ш здолати, бо й життя, власне, це не що  iнше,
як умiння розпiзнати ворога i перемогти  його,  знищити,  запанувавши  над
ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шiсть разiв  нахиляла
Роксолана будучину до сво?х дiтей, мов гiлку дерева  життя,  а  вже  тричi
виприсала та гiлка, i лишалася молода вельможна  жiнка,  мов  жебрачка  на
папертi в лахмiттi марних  надiй  i  невисловлених  скарг,  приречена  лиш
споглядати i ждати нових смертей.  Iмами  вчать,  що  страждання  -  вищий
дарунок аллаха. Люди, якi жертвують усiм для iнших, творять святу  справу.
А тi, хто приймав цi жертви, чи творять вони щось святе? I хто вона  пiсля
всього того, що сталося з нею в життi, i що  зробила  вона  незалежно  вiд
сво?? волi, а що зробила свiдомо, з намiрами обдуманими? Султан  поводився
з нею, як з рабинею, як з коханкою, тодi - як з султаншею, тепер уже мовби
iз святою, бо нещирiсть у ?хнiх вза?минах, в  розлуках  i  листах  сягнула
крайнiх меж. Вiн перелiчував ?й сво?х  вигаданих  ворогiв,  нищачи  мирний
люд, а вона вдавала, що вiрить кожному його слову, i  писала  Сулеймановi:
"Що бiльше буде ворогiв, мiй падишаху, то  бiльше  ?х  стане  поживою  для
мусульманського меча. Присягаюся золотими сандалiями, що так само радiтиму
Вашим великим перемогам, якi даруватиме Вам аллах, як зрадiла  тодi,  коли
Ви, сяйво мо?х очей, з раби  зробили  мене  сво?ю  жоною".  Раби  найбiльш
ображаються,  коли  нагадують  ?м  про  ?хн?  рабство.  Волiють   жити   в
самозаслiпленнi i готовi навiть знищити того, хто захоче ?м вiдкрити  очi.
В нiй жили двi сили - одна рвала дух до водi й самопожертви в iм'я  чогось
великого,  а  Друга  пригинала  до  землi,  до  нiкчемностi  й   рабського
пониження, i та друга весь час зраджувала першу, i Роксолана ненавидiла ту
силу i саму себе за те, Що да? притулок у сво?й душi  почуттям  низьким  i
пiдлим. Земля встелена людськими трупами, а  вона  пиша?ться  з  того,  що
сидить на тронi поряд з найбiльшим убивцею i ще й припада? йому до нiг.. А
мала б по?днати свiй  голос  з  голосами  замучених,  знедолених,  убитих,
кинутих мiж ворогiв, разом з ними кинути в обличчя свiтовi страшну  скаргу
болю, i хай би свiт здригнувся вiд то? скарги i вжахнувся вiд проклять! На
чужинi, без вiтчизни, гнобленi й уярмленi, блука?мо  й  поневiря?мося,  не
маючи нiяко? утiхи, крiм надi?, нiяко? покрепи  для  душi,  крiм  гнiву  й
болю, нiяких сподiвань, крiм жадоби вiдплати. Зiйдемо до могил, наповнених
кiстьми замучених, струснемо  ними,  розбудимо  великих  мерцiв  i  малих,
поставимо ?х перед свiтом нiмими свiдками наших  нещасть,  нашого  горя  i
наших терпiнь.
   . А вона прислухалася лиш до власних терпiнь, чула тiльки  свiй  голос,
виборювала волю для само? себе, а коли вознеслася, то розпочала  безглузду
змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодiсть, вiрячи, що тiльки
там - чистота й незатьмаренiсть. I лиш  коли  зрозумiла,  що  не  затрима?
свого  вiку,  що  час  безжально  руйнуватиме  ??   далi,   що   вiд   не?
вимагатиметься бiльше i бiльше жертв, знову  вчепилася  серцем  за  далеку
рiднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, i  ?дино  вона  могла
дарувати ?й i вiчнiсть, i вспоко?ння вiд усiх пiдступiв i злочинiв.
   Як помогти сво?й землi й чим?
   Iнодi зринала божевiльна думка, що земля ?? мала б мир i  спокiй,  якби
загорнув ?? султан у сво? володiння, взяв пiд свою тяжку руку i хоч  би  й
погнобив, але захистив би  вiд  шарпання  i  плюндрувань,  яких  зазнавала
протягом усi?? сво?? iсторi?. Кликала Гасана, допитувалася:
   - Чому султани досi не захопили нашо? землi? Чом? Шарпають  кримчаками,
плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою
iмперiю не беруть. Чом?
   - Ваша величнiсть,-уникав  ??  погляду  Гасан,-хiба  ж  я  знаю?  Може,
занадто пiсна земля наша для султанiв?
   - Що ти мовиш таке, попiл тобi на уста! Хiба ж наша земля не найжирнiша
в свiтi? Де ти бачив такi степи i такi чорноземи, такi пшеницi й трави,  i
стiльки птаства, й звiра, i риби у водах, i сонця над головою?
   - А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках?
   - Жадiбнiсть i зажерливiсть нiколи не знають мiри.
   - Тодi й не знаю вже, моя султаншо.
   - Ти ж ?здив туди i раз, i вдруге, й утрет?. Посилала тебе. Бачив  усе.
Розпитував. Мене вивезено  звiдти  дитиною.  Що  я  могла  знати?  А  тебе
посилала, щоб про все довiдався. Ма?ш казати, коли тебе пита? султанша.
   - Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слiд?
   - Кажи, як дума?ш.
   - Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля
чоловiка,  який  би  продався  султанам,  побусурманився,  став  пiднiжком
стамбульського трону i занапастив свою землю.
   - Ну, гаразд. Але ж могли султани послати сво?х  санджак-бегiв  у  нашi
степи?
   - А коли нiхто не хоче туди ?хати?
   - Чому ж не хочуть?
   - Бояться.
   - Чому ж не бояться йти в iншi землi?
   - Цього вже я не знаю, ваша величнiсть. Може,  для  того  й  землi  всi
неоднаковi, i мова в людей рiзна, i норов теж, щоб одних ворог не лякався,
а других обходив десятою стороною.
   Вона втомлено махала рукою Гасановi, вiдпускаючи його, а  сама  знов  i
знов думала про кривди сво?? землi, i здавалося ?й, що навiть загарбаною й
погнобленою мала б вона життя спокiйнiше, нiж нинi. Але тут усе кричало  в
Роксоланi: що спокiй, коли нема? волi? Хiба ж не зазнала  вже  сама  цього
оманливого спокою, хiба не переконалася? Душа  кричала,  а  впертий  розум
гнув сво?, i  вона  набридала  Гасановi,  аж  той,  мовби  не  витерпiвши,
з'явився недавно перед султаншею i повiдомив:
   - Ваша величнiсть, знайшовся чоловiк.
   - Який чоловiк? - не зрозумiла Роксолана.
   - Та такий, що нiби й готовий прислужитися султановi.
   - Де ж ти його взяв?
   - А вiн сам прибився до Стамбула. Хотiв до  султана,  та  султан  же  в
походi. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо?
   - Хто вiн?
   - Каже, князь. Князь мовби литовський, пiдданий  короля  польського,  а
походженням то нiби й з нашого народу. Така мiшанина в одному  чоловiковi,
що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше ?здив  до
короля, то чув про цього князя.  Вiн  там  усе  судився  за  образи,  яких
завдавав кому попадя. Страшенно меткий i зухвалий князьок.
   - Як зветься?
   - Вишневецький.
   - Зда?ться, iм'я вiдоме.
   - А що йому iм'я?  Князевi  самого  iменi  не  досить.  Йому  ще  добра
потрiбнi та влада. До сво?х  ма?тностей  хотiв  додати  багатства  Гальшки
Острозько?, яка ма?, зда?ться,  найбiльший  посаг  у  королiвствi,  та  на
додачу ще домагався у короля  староства  Канiвського  й  Черкаського,  щоб
прибрати до рук, може, й половину Укра?ни. А коли  нi  того,  нi  того  не
отримав, то прибiг в Акерман до пашi й зголосився служити його  величностi
султану. Мо? люди й припровадили його до Стамбула.
   - Приведеш його до мопс,- звелiла Роксолана.
   - Ваша величнiсть, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолi?  Бо
це ж йому така честь: не встиг ускочити в  Стамбул  -  i  вже  перед  вашi
свiтлi очi? Хто б то не мрiяв отак одразу потрапити до Топкапи,  та  ще  й
стати перед великою султаншею, спiзнавши за одним замахом усi  та?мницi  й
легенди!
   - Додай сюди ще жахи,- усмiхнулася Роксолана.- Гаразд,  потримай  трохи
князя, щоб мав час подумати, на що зважу?ться, а тодi приведеш його  сюди,
але  проведи  крiзь  усi  брами  Топкапи  поволi,  щоб  на?вся  страху,  а
розмовлятиму з ним у султайськiй Диван-хане, i хай  ?внухи  тримають  його
мiцно попiд руки, як то роблять перед султаном, тiльки не  пiдпускають  до
мого вуха, бо я ж тiльки султанша та й не люблю шепотiв, а надаю  перевагу
звичайному людському голосу.
   Гасан протримав Вишневецького в повному блiх брудному караван-сара?  на
Довгiй вулицi. Коли ж привiз до Топкапи, то справдi вiв  князя  з  вбивчою
повiльнiстю, перепускаючи його крiзь усi три страхiтливi брами, обставленi
зарiзяками, готовими зiтнути чоловiковi голову  на  одне  змигнення  брови
сво?х чаушiв, щоразу зупиняючись, щоб розповiсти, де  збираються  яничари,
де, султан году? сво?х придворних i гостей, де живуть придворнi мудрецi, а
де кати, якi  рубають  голови.  Лiворуч  вiд  других  ворiт  Баб-i-Кулелi,
названих так завдяки двом баштам обабiч, була гарна  мармурова  чешма,  до
яко? Гасан пiдвiв князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш нiж
вiдрубувати тi голови. Тому й ворота iнодi звуть Соук-чешме.
   Князь вiдступив вiд дзюркiтливо? води, бридливо кривлячись.
   - А ось з другого боку Баб-i-Кулелi,-  спокiйно  мовив  Гасан,-  лежить
широкий бiлий камiнь, на якому виставляють голови  страчених  за  зраду  й
злочини. Сьогоднi камiнь  порожнiй,  бо  султана  нема?  в  Стамбулi,  хоч
вiдрубати голову можуть i без султана.
   - Нащо пан менi це розказу?? - обурився князь.
   - А може, пригодиться,- безжурно кинув Гасан.  Перед  другою  брамою  в
князя вiдiбрали шаблю й лук, два чорнi велетнi взяли його мiцно попiд руки
й повели в двiр з чинарами  й  кипарисами,  наповнений  смачним  димом  iз
султанських кухонь i дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його
не вельми поштивим супроводом iшов до третьо?  брами  Баб-ус-сааде,  Брами
блаженства, за яку нiхто, крiм султана i його наближених, не ступав.
   Зал прийомiв був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, вiн
опинився в якихось золотих сутiнках перед  широким  троном,  що  нагадував
канапу, теж у тьмавому сяяннi золота,  над  троном  пiд  склепiнчастою,  в
чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий  балдахiн,  з-пiд  якого
звiшувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубiн,
що зблискував з хижою ворожiстю, мов жива iстота, а пiд  тим  рубiном,  на
широкому тронi, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита
потоками дiамантiв, уся  в  зеленому  ся?вi  небачених  смарагдiв,  сидiла
маленька жiночка з ласкавим усмiхом на милому личку i  з  такою  добротою,
розлитою по всiй ?? постатi, що здобичливий князь навiть засумнiвався,  чи
туди його приведено, i мовби аж смикнувся, щоб iти кудись  далi,  але  був
досить брутально поставлений там, де мав  стояти,  а  тодi  ще  й  негайно
нахилений у такому глибокому поклонi, що тiльки й мiг бачити сво?  червонi
сап'янцi, якими хiба ж так пишався, а  тепер  мав  би  ?х  проклинати.  Та
навiть на сво? чоботи не дано йому надивитися, а поставлено  одразу  ж  па
колiна й пригнуто голову до самого килима, так нiби  цi  мовчазнi  велетнi
хотiли примусити його ?сти вовняний ворс коло пiднiжжя трону.
   Роксолана мимоволi здригнулася, побачивши цього чоловiка, в  чорному  з
золотими гудзами кунтушi, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой
козак нерозумний, що  десять  рокiв  тому  загинув  через  ??  ще  бiльший
нерозум. Яка подiбнiсть! Тiльки цей старiший, в аж занадто багатому одязi,
i з поглядом i виглядом якимсь пронозливим -  навiть  непри?мно  дивитися.
Тому, поборовши перше здригання свого  серця,  султанша  вже  не  заважала
сво?м ?внухам збиткуватися над ясновельможним  зайдою,  даючи  тому  змогу
випити всю чашу принижень i ганьби, якi ждуть кожного запроданця.
   Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонi?ю,  якiй
був пiдданий, i, щойно зiперся  на  колiна,  мерщiй  метнув  погляд  сво?х
чорних, блискучих, як у собаки, очей i соковитим голосом мовив:
   - Припадаю до нiг велико? султаншi!
   Вона не мала  звички  тримати  людей  перед  собою  на  колiнах  i  вже
розтулила була уста, щоб звелiти  йому  пiдвестися  i  стати  вiльно,  але
сказала зовсiм iнше:
   - Хто ви? Скажiть про себе.
   - ?стем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рiд мiй  веде  сво?  початки
вiд самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величнiсть.
   - Так далеко? - подивувалася Роксолана.-  Хiба  можна  простежити  сво?
коренi аж у таку далеч?
   Князь смикнувся плечима, всi?ю постаттю.
   - Ваша величнiсть, цього не дано людям пiдлого стану, але люди шляхетнi
прозирають назад крiзь цiлi вiки!
   - Назад - не наперед,- зауважила  лагiдно  султанша.-  Бо  й  хто  може
знати, що жде його завтра або ще й сьогоднi до заходу сонця.
   Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме,  в  якiй  миють
голови перед тим, як ?х вiдрубати, i плаский камiнь, на  якому  тi  голови
виставляють, мов глечики для сушiння. Та султанша одразу перевела мову  на
iнше, щоб князь не вловив у ?? словах нiяких погроз, од яких  вона  завжди
була безмежно далека.
   - Чи вас гаразд утримують у нашiй столицi? - поспитала вона.
   - Дяка, ваша величнiсть,- схитнув круглою головою князь.- Я знав  ласку
i вiд хана кримського, ленника великого султана, i  обдарований  датком  у
вашiй  преславнiй  столицi,  де  маю  свiй  двiр,  сво?х  вiрних  людей  i
помiчникiв i все, потрiбне для пiдтримки мого ма?стату.
   - Менi сказано, що ви проситеся в службу до великого султана?
   - Так, моя султаншо.
   - Хiба вважа?те, що султан мав замало вiрних  слуг?  Вишневецький  знов
стрiпнувся, випнув груди.
   - Але не таких, як я, ваша величнiсть!
   - Можете пояснити? - поцiкавилася вона.
   - Мене високо ставлять i сам король польський  Зигмунт  Август,  i  цар
московський Iван, ваша величнiсть.
   - Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?
   - А ще я маю те, чого не ма? нинi нiхто, моя султаншо.
   - Що ж ма? таке свiтлий князь?
   - Маю всю Укра?ну в цiй руцi!
   I вiн трiпнув правицею, i Роксолана зауважила, що  рукав  його  кунтуша
обнизаний на кiнцi великими перлами. Нiби в жiнки.
   - Зда?ться менi, ця рука порожня тим часом,- всмiхнулася султанша.
   - Але вона вмi? тримати меч!
   - Що ж то за меч, що його злякатися може цiла земля?
   - Ваша величнiсть! Меч - у вiрнiй руцi! Султан Сулейман  мав  би  давно
вже забрати всю вкра?нську землю в сво?  володiння,  щоб  не  лежала  вона
пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усi  питають,  а  нiхто  не  може
вiдповiсти. Тодi скажу я. Султан не бере мо?? землi,  бо  нема?  чоловiка,
який сповняв би там його волю. А таким  чоловiком  можу  стати  я,  Димитр
Корибут князь Вишневецький. Diхi [81]
   Ясновельможний волоцюга виказував  ще  й  свою  латинську  освiченiсть,
мовби хизуючись перед султаншею i натякаючи на ?? занадто просте,  як  для
?? нинiшнього неймовiрного становища, походження. Ясна рiч, вона  могла  б
належно вiдповiсти на ту куцу князiвську освiченiсть,-  але  не  цим  була
заклопотана цi?? митi - вжахнулася збiговi  думок  сво?х  i  цього  зайди,
майже повторених ним у словах, якi ще недавно мовилися мiж нею i  Гасаном.
Тому мерщiй самими очима спитала вiрного свого  Гасан-агу:  невже  передав
князевi ?? думки,  прикликавши  того  до  Стамбула?  Той  так  само  очима
безмовно вiдповiв: нi, не казав нiчого нiкому,  а  цього  не  кликано,  не
приманювано - сам прибiг, як бездомний пес.
   Та це не заспоко?ло Роксолану.  Мабуть,  ?  речi,  про  якi  заборонено
думати. Бо подума?ш ти - прийде до цього i  хтось  iнший.  Жорстоке  життя
навчило ?? нiкому не вiрити. Навiть боговi, хоч до цього привчена була вiд
народження. Люди гинуть найчастiше не через слабiсть, не за браком сил,  а
через надмiрну довiрливiсть. Вона вчинила непростимий грiх,  довiривши  тi
небезпечно-вогнепальнi думки про свою  землю  навiть  самiй  собi.  I  ось
розплата! Вони вже перестали бути ?? власнiстю, право на них  заявля?  цей
зайда.
   Хотiла  все  ж  виказувати  найвищу  справедливiсть  навiть  до  такого
чоловiка, тому ледь помiтним порухом показала ?внухам, щоб пiдвели князя з
колiн i поставили перед нею, як рiвного.
   Вишневецький  витлумачив  це  як  заохочення  i  став  розправлятися  й
пиндючитися в межах дозволено? дужими його стражами свободи, а Роксолана з
безнадiйною цiкавiстю, змiшаною зi  страхом,  розглядала  цей  загрозливий
примiрник людсько? породи, який зовнi мiг видаватися мало  не  досконалим,
хоч у душi в нього клубочилася пiтьма майже пекельна. Такими пройдисвiтами
наповненi нинi, либонь, усi землi. Коли в них в  ще  сякi-такi  здiбностi,
тодi вони можуть прославитися i навiть замахуються на те, щоб зрiвнятися з
генiями й титанами, але  не  пiдiймаючись  до  ?хнiх  висот,  а  пiдступно
стягуючи генi?в до сво?? нiкчемностi. Де  вони  беруться,  якi  матерi  ?х
народжують, i чому вона ма? стати жертвою одного з  таких  пройдисвiтiв  з
темною душею?
   Але нiхто не мав знати, як кипить ?? розум. Спокiйна,  ледь  усмiхнена,
сидiла на пишному тронi, майже ласкаво позирала на Вишневецького, вiд чого
той бадьорився бiльше i бiльше, трохи  подумавши,  спитала,  як  же  князь
зможе виконувати султанську волю в такiй великiй i, наскiльки  ?й  вiдомо,
непокiрнiй землi. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Днiпро.
Мовляв, до всього на свiтi ? ключ. Треба його тiльки знайти, добрати. Ключ
до всi?? Укра?ни - Днiпро. Ним вона витiка? в широкий свiт, а широкий свiт
нинi - це Османська iмперiя. Отож, хто стане  на  цiй  великiй  рiцi,  той
матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в
нього яка? Стати на Днiпрi, укрiпитися на низу рiки,  вхопити  Укра?ну  за
горло - i ось так захистити вiд козакiв Крим i Стамбул.
   Так само спокiйно султанша урвала князiвськi вихваляння i спитала, кого
й вiд кого вiн хоче захистити.
   Вишневецький знов повторив: iмперiю вiд козакiв. Ага, сказала вона,  як
?й тут намагаються довести, Укра?на напада?  на  османцiв  i  на  кримцiв?
Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з Укра?ни. Досi  в
не? було трохи iнше уявлення про стан речей.  Тепер  ясновельможний  князь
пробу? вiдкрити ?й очi. Мовляв, напада? ?? народ, а не на нього  нападають
людолови й грабiжники. А як же тодi з отою пiснею?
   Зажурилась Укра?на,  що  нiгде  прожити,  Гей,  витоптала  орда  кiньми
маленькi? дiти, Он,  маленьких  витоптала,  великих  забрала,  Назад  руки
постягала, пiд хана погнала.
   Може, тодi й вона колись малою нападала на орду, а не  орда  на  не?  в
рiдному Рогатинi?
   Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, вiд яко? iншому
зацiпило б. Мерщiй кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге
колiно перед великою  султаншею,  просив  милостиво  дарувати  йому  надто
запальнi висловлювання. Завжди  ста?  вiн  жертвою  сво??  натури.  Назвав
козакiв, а мав на гадцi не цих лицарiв свободи, з якими, власне,  й  хотiв
би послужити великому султановi, а отой людський мотлох, що  тру?ть  життя
всiм достойним людям.  Хiба  б  вiн  i  сам  не  сидiв  спокiйно  в  сво?х
ма?тностях, коли б  той  мотлох  не  колотився  безупинно  i,  сказати  б,
обурливо-злочинно?
   Роксолана мовби тiльки й ждала цих слiв. Князь ма? намiр оберiгати  вiд
мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити  це  той,
хто не вмiв оберегти самого себе?
   I коли князь, смикнувшись,  розтулив  рота  для  нових  пояснень,  вона
втомлено сказала, що вже не хоче знати бiльше, нiж  знав  вiд  нього.  Хай
князь спокiйно жде в ?хнiй преславнiй столицi, а вона  тим  часом  звелить
написати про нього падишаховi, якому, ?диному, належать тут усi вирiшення.
   Руки поцiлувати князевi не дала. Сховала руки пiд  себе,  як  то  вмiла
колись робити валiде Хафса, сiпнувши  бровою,  показала  бостанджiям,  щоб
вивели цього чоловiка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може,  тiльки
вдала, що кивнула, а  в  того  хитнувся  свiт  у  очах.  Але  був  занадто
впевнений, щоб вiдчути свою поразку й загрозливiсть у поведiнцi  султаншi.
Загрозливiсть була хiба що в отому велетенському рубiновi, який висiв  над
троном i нагадував згусток тигрячо? кровi. Та  й  то  ще  не  знати,  кому
загрожу? той кривавий камiнь.
   Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений i сповнений пихи.  Не
мав сумнiву, що зачарував цю славетну султаншу,  перед  якою  дрижить  уся
?вропа. Ось так кинувся вiд свого короля, порвав з  ним,  прибув  до  цi??
чужо? столицi, став перед владчою жiнкою, приголомшив, знетямив.
   Тiльки опинившись за другою брамою на величезному  яничарському  дворi,
до вже нiби й не вiдчувалися  мури  Топкапи,  а  вцiлiла  вiд  вiзантiйцiв
церква  свято?  Iрини  свiтилася  таким  заспокiйливим   рожевим   сяйвом,
Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися  султаншi  на  нестерпнi
умови свого життя в Стамбулi. Йому мали  б  негайно  подарувати  розкiшний
палац над Босфором, а тим часом вiн, Димитр  Корибут  князь  Вишневецький,
нидi?  в   пiдчерев'?   брудного   стамбульського   ринку.   В   жахливому
караван-сара?, бiля ворiт якого дрiбнi  злодi?  продають  крадене  взуття,
розпатланi циганки з ранку до вечора викрикують непристойностi, в мангалах
безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамiр не втиха? нi вдень,  нi
вночi, а довкола ще ж бруд, сморiд, нечистоти. Та ще й  нудьга  очiкування
султанського слова, якого не знати коли й дочека?шся i чи й дiждешся.
   Все  це  князь  мерщiй  викричав   у   обличчя   Гасановi,   який   мав
супроводжувати його аж  до  караван-сарая  на  Довгiй  вулицi,  але  Гасан
вислухав те незворушно.
   - Де звелено, там князя й помiстили,- сказав спокiйно.
   - Образа ма?стату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султаншi,
i все б змiнилося, як належиться мо?й гiдностi.
   - Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного  теж  не
вернеш,- зауважив Гасан.
   - Нехай пан довiрений передасть султаншi про мо?  обурення,-  домагався
князь.
   - Султанша слуха? лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже вiдверто
знущаючись,  Гасан.Тепер  ясновельможному  князевi,  коли  хоче  дiждатися
султанського слова, треба сидiти смирно там, де сидить,  бо  тут  дуже  не
люблять, коли чоловiк  крутиться,  нiби  на  нього  напала  овеча  хвороба
крутець.
   Князь не довго й витерпiв. Сидiв уже в Стамбулi кiлька мiсяцiв, до того
ж в умовах обурливих i принизливих, тепер мав сидiти в умовах не кращих ще
стiльки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про  нього  Сулеймановi,
скiльки йтиме той лист i чи буде на нього вiдповiдь i коли.
   Вишневецький покрутився ще мiсяць .чи два i звiявся. Гасан  прийшов  до
Роксолани i повiдомив майже радiсно: "Як прибiг сюди князь,  так  i  побiг
собi. Як приблудний пес".~
   I вона теж зрадiла в душi, нiби позбулася смертельно? небезпеки. Думала
вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала  колись
його до Рогатина, а тодi розпачливо зустрiчала,  дивуючись,  чому  вiн  не
зостався там, не сховався в степах чи лiсах; щоб не знайшла його османська
смерть. Тепер був коло не?, життя й далi мав  загрожене  кривавим  законом
Фатiха, а вона без надi? сподiвалася, що якось  воно  станеться  так,  щоб
саме Баязид сiв на султанському тронi i мав би  вiн  серце  таке  добре  й
щедре, що захистив би ?? Укра?ну, нiкому б не дозволив кривдити. Вона була
б валiде при сво?му синовi i пiдказала б йому,  а  вiн  прихилив  би  вухо
уваги. Стане султаном Селiм - вона однаково буде  при  ньому  валiде,  але
Селiм знiкчемнiлий вiд пиятики й розпусти, вiн не захистить нiкого, ним не
покеру?ш, бо вiн мов мертвий. Баязид, тiльки Баязид ма?;  стати  султаном,
прийти й сiсти на Золотий троп!
   А вiн прийшов не султаном,  а  з  тiлом  наймолодшого  брата.  Попереду
прибiг зять Рустем, бився до султаншi, щоб повiдомити про смерть  Мустафи,
але вона вже й так про це довiдалася, Рустема ж перед очi не пустила. Йшов
у похiд садразамом [82], тепер прибiг простим вiзиром? I це пiсля того, як
вона десять рокiв захищала  його  перед  султаном?  За  Рустема  пробувала
просити Мiхрiмах, але Роксолана була впертою. Лагiдна впертiсть, яко?  всi
боялися бiльше, нiж султанського гнiву. Бо гнiв швидко  мина?,  а  лагiдна
зневага може тривати роки й десятилiття. I тодi тебе мовби й нема?.
   Що принiс ?й Рустем?  Вiсть  про  смерть  Мустафи  i  про  сво?  власне
падiння? Вжахнулася тiй смертi, хоч у глибинi душi, може, й ждала  ??  вже
багато рокiв, сподiваючись на вибавлення  сво?х  синiв.  Порятувати  дiтей
сво?х - для цього жила. Але ж не цiною чийогось життя! Не смертю чужою!  А
тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з ?? iменем, раз пiдозра  впала
на Рустема, ?? зятя i улюбленця.
   Замкнулася в собi, в сво?му власному свiтi, в  який  нiкого  не  хотiла
впускати, так нiби сподiвалася  вiдгородитися  вiд  безмежних  довколишнiх
свiтiв, повних горя, страждань i нещасть. I не  вiдгородилася.  За  кiлька
мiсяцiв слiдом за  Рустемом  прибув  до  Стамбула  син  Баязид  з  мертвим
Джихангiром. Як же так могло статися? Чому мовчало ?? серце - нi знаку, нi
поштовху, нi скрику? Тепер коло не? були i Баязид, i Рустем,  i  Мiхрiмах,
нiкого не вiдганяла, нiкого й не впiзнавала. Якийсь з iмамiв  (чий  вiн  -
Джихангiрiв, Баязидiв чи котрийсь iз стамбульських?) бурмотiв про вмерлого
?? сина: "Ще до повного розквiту весни молодостi вiтер наперед  визначено?
смертi розвiяв пелюстки буття його високостi шах-заде з  трояндового  куща
його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченiсть.
Усi приреченi. Вона i ?? сини. Мов спалахи на чорних хмарах над  Босфором,
з'явилися i щезли ?? сини один за одним - Абдуллах, Мехмед, Джихангiр -  i
не зазолотилося повiтря, i свiт не став барвистiший, як  колись  здавалося
?й пiсля кожних народин, тiльки зступався свiт  високими  стiнами  довкола
не? i гримiв султанським залiзом, яке несло смерть усьому живому. Завжди ?
нещаснi, беззахиснi землi, якi всi приносять у  жертву,  так  само,  як  i
люди. Вона принесена в жертву ще вiд свого народження -  i  вже  нiчим  не
зарадиш. Слухала Баязида, а  сама  думала  про  свою  приреченiсть.  Сумно
усмiхалася, а сама думала про те, що треба вмiти плакати i мати  змогу  це
робити.
   Несподiвано спитала Баязида:
   - А де Селiм?
   - Селiм коло падишаха. Тепер вiн старший.
   - Старший? - здивувалася вона.- Але ж не для правди й  не  для  iстини?
Який його колiр?
   Тепер настала черга дивуватися Баязидовi:
   - Колiр? Не розумiю вашо? величностi.
   Вона й сама не розумiла. Коли ??  сини  були  ще  зовсiм  малими,  вони
виспiвували, побачивши в небi над Стамбулом барвисту райдугу: "Али - бана,
?шiль - тарлалара!" - "Червоний колiр-менi, зелений-полям!" А Селiм  бiгав
i, дратуючи братiв, вигукував: "А менi чорний! А менi чорний!"  Уже  всiма
забулося, а вона пам'ята?. I орли в нього в клiтках були чорнi. Нащо  вона
випустила ?х? Чорних орлiв на бiлих лелечок.
   Iмам бурмотiв молитву: "Цуганля?,  цуганля?,  гоммiлер,  iкманля?".  Де
кiнча?ться марення й почина?ться дiйснiсть?  Баязид  щось  розповiдав  про
роздво?ного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангiра, тодi вже й
для нього самого. Про що вiн i чого хоче? Щоб  вона  з'?дналася  з  синами
живими  й  мертвими  навiть  у  ?хнiх  мареннях?  Одному  синовi   Мустафа
роздвоювався в покаламученiй свiдомостi,  другому  -  завдяки  його  надто
гострому розуму.
   - То де ж той Мустафа? - спитала вона майже роздратовано, хоч нiколи не
вмiла до пуття дратуватися.
   - Той утiк.
   - А хто вбитий?
   - Мустафа.
   - Тодi хто ж утiк?
   - Виходить, теж Мустафа, але не справжнiй. Двiйник.
   - Двiйник? А навiщо це? Хто вигадав? .  Аж  тодi  зринуло  iм'я  валiде
Хафси. Зоставалася мудро-пiдступною  навiть  по  смертi.  Все  передбачила
наперед. Ага, наперед визначила. I смерть ?? синiв теж  наперед  визначила
валiде? А для Мустафи вигадала  двiйника,  щоб  заплутати  всiх,  може,  й
самого аллаха. Божевiльна думка струснула Роксолану. Знайти  двiйника  для
Баязида i порятувати свого  улюбленого  сина!  Негайно  знайти  для  нього
двiйника! Валiде, бач,  здогадалася  зробити  по  для  Мустафи.  Генiальна
злочиннiсть. Чом же вона не  зумiла?  Покликати  Гасана  i  звелiти  йому?
Пiзно, пiзно! Треба було з дитинства,  як  для  Мустафи.  Тепер  нiхто  не
захоче роздiлити свою долю з долею ?? сина. А той другий Мустафа - де вiн?
   - Де вiн? -  перепитала  вона  вголос.  I  Баязид  зрозумiв,  про  кого
йдеться, вiдповiв майже безжурно:
   - Вiдпустив його.
   - Як же ти мiг це зробити? Цей чоловiк ще страшнiший i загрозливiший за
справжнього Мустафу.  Вiн  оволодiв  усiм  тим,  що  й  Мустафа,  але  вiн
скривджений сво?м походженням i тепер спробу? все вiдшкодувати.
   - Чом же не спробував одразу?
   - Бо занадто близько був султан з вiйськом. А яничари б одразу  вiдчули
несправжнього Мустафу. Вiн, мабуть, нiколи до них i не ходив.
   - Казав,  що  ходив  iнодi,  але  вони  завжди  чомусь  мовчали.  Може,
вiдчували, що то не Мустафа, i вперто мовчали. I нiчого страшнiшого за  ту
мовчанку той чоловiк нiколи не чув.
   - Тож-бо. Чоловiк той мав розум i  тонке  чуття.  Ще  небезпечнiший  за
справжнього Мустафу.
   Десь за пiвроку ?? слова ствердилися. Баязид прийшов до  матерi  блiдий
вiд розгубленостi.
   - Ваша величнiсть, вiн об'явився!
   - Хто?
   - Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелi?. Зда?ться, звiдти родом.
Румелiйський беглербег повiдомля? про заколотникiв у тих мiсцях.
   - Як же зна?ш, що то самозванець?
   - Прислав до мене чоловiка.
   - Де той чоловiк?
   - Вiдпустив його.
   - Знов вiдпустив?
   - То був купець. Нiчого не знав.
   - На сiм свiтi нема? таких людей. Чом той самозванець пише тобi?
   - Дяку? за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче вiддячити тим самим.
Ма? намiр пiдняти всю iмперiю проти султана, але згоден подiлитися  владою
зi мною. Собi хоче Румелiю, менi вiдда? Анатолiю.
   - Вiддав - ще не маючи?
   - Ма? певнiсть, що матиме. Пише так: "Я  скажу  всьому  свiтовi,  що  я
думаю про ?хнiх богiв, ангелiв, про ?хню справедливiсть i тугу за свободою
в душах людей, позбавлених майбутнього,  людей,  ?дине  багатство  яких  -
ненависть".
   Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений  гострого
розуму.
   - Ти не вiдповiв йому?
   - Чому б мав вiдповiдати заколотниковi?
   - Треба подати йому якийсь знак.
   - Ваша величнiсть!
   - Слухай мене  уважно.  Силою  цього  чоловiка  не  слiд  нехтувати.  Я
повiдомлю про самозванця падишаха, а ти подай вiсть  заколотникам.  Знайди
спосiб.
   Згодом, нiкому не кажучи,  спорядила  Гасана  з  його  людьми  знов  до
польського  короля.  Велiла  будь-що  схилити  короля  вдарити  на   орду,
поставити сво? заслони, може, й коло Очакова та  перед  Акерманом.  Султан
далеко, в  Румелi?  колотиться  самозванець,  величезна  iмперiя  може  не
сьогоднi-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода?
   - А коли король знов зляка?ться, ваша величнiсть? - спитав Гасан.
   - Подайся до московського  царя,  кинься  до  тих  невловимих  козакiв,
знайди вiдважних людей, але не вертайся до мене з порожнiми руками!
   I лишилася сама, вже й без вiрного свого Гасана.
   Вiдтодi душа ?? замерзла. Так нiби вiйнуло на не? з  аз-Замхарiа,  того
вiддiлення  пекла,  де  пану?  такий  холод,  що,  коли  Випустити   бодай
краплиночку, все живе на землi загинуло б. Вона овiяна  пекельним  холодом
аз-Замхарiа. Туга обiймала ?? така безнадiйна,  що  не  помогли  б  навiть
найдорожчi на свiтi султанськi лiки - розтертi на порошок коштовнi каменi,
за кожен з яких можна купити цiлий  багатолюдний  город,  ??  знерухомлено
серце кривавилося вiд болю за синiв. Шалена ?? душа закам'янiла вiд  туги.
Думала про сво?х дiтей. Малими прив'язувано  ?х  до  чорно?,  як  нещастя,
дощечки. Щоб не дихали занадто жадiбно й не захлинулися  повiтрям.  А  вже
обступали ?х демони смертi, якi ждали, коли захлинуться  ??  сини  власною
кров'ю. Який жах! Усе, що вона цiною свого життя вiдвойовувала у  демонiв,
ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послiдовнiстю
в не? перед очима, i не було рятунку. Може, i султан тому так часто втiкав
од не? в походи, вiдаючи, що нiчим ?й не поможе? По?хати  -  однаково,  що
вмерти. Вiн умирав для не? бiльше i бiльше, але вертався все  ж  живий,  а
синiв приносили на ношах смертi.
   То хто ж панував над ?? життям?
   Сонце затоплювало безмежний простiр Софi?, снопи свiтла  падали  згори,
щосили ударяли в червоний килим, i мовби червоний дим здiймався в  соборi,
все  тут  клубочiло,  рухалося,  оберталося,  йшло   хвилями,   вiд   яких
наморочилося в головi.
   Роксолана, ховаючись вiд того несамовитого обертання, зайшла за один  з
чотиригранних  велетенських  стовпiв,  спробувала  знайти  заспоко?ння   в
холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом  за  мармуровi
плити, якими обкладений був стовп па всю свою височiнь.  Червонястi  плити
були в якихось химерних вiзерунках.  Мов  забутi  письмена  давнини,  нiби
послання  до  потомних  вiд  тих  генi?в,  що  споруджували  цю   святиню.
Безконечнiсть простору мовби повторювалася в примхливих вiзерунках каменя,
що довгi-довгi вiки промовляв до кожно? заблукано?  душi  сво?м  барвистим
голосом, заплутанiстю, прича?нiстю. А може, це тiльки гра ?? зболено? уяви
або ж торжество  злих  сил,  якi  навiть  чисту  поверхню  мармуру  зумiли
скаламутити, нiби невидющi очi долi? Блукала  по  килимах  поза  стовпами,
стривожено розглядала вiзерунки. Зненацька на лiвому  стовпi  виступила  з
мармуру вiдразлива машкара. Нiби дельфiйський iдол  з  гнiвливим,  молодим
ликом, повним жахливо? гордостi i  неземно?  сили.  Гамуючи  стогiн,  який
рвався ?й з грудей, Роксолана вiдхитнулася в сутiнки бiчних нав, пiшла  до
другого стовпа, але назустрiч ?й з древнього мармуру  вже  виступав  новий
передвiсник  пекла  -  женоподiбний,  любострасний,  чарiвливий  у   сво?й
пiдступностi, грiховно-привабливий. Далi, далi вiд спокус!  Вона  мало  не
бiгцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима
центрально?  пави,  тодi  до  четвертого,  металася  зацьковано  мiж  цими
могутнiми стовпами, що тримали на собi  найбiльше  склепiння  в  свiтi,  i
повсюди  зустрiчали  ??  червонястi  потвори  дияволiв,  на  всiх   плитах
пробивалися крiзь мармур страхiтливi машкари, похмурi  й  вiдлякуючi.  Там
сухий  костистий  чорт  з  жорстоким  поглядом,  з  бровами,  мов   ламанi
блискавицi, там геть звiряча голова: щось булькате, широкоморде,  волохате
таке, що ледь стирчать з заросту коротенькi рiжки сатанинськi. Ще  далi  -
справжнiй люцифер з рогатинсько? iкони  страстей  господнiх:  з  розкрито?
пащi витикаються бiлi гострi iкла, вогнистi очi пронизують до кiсток. Злий
дух, символ всiляко? жорстокостi й кривавих злочинiв.
   Зграйка голоного?, замурзано? дiтлашнi випорску? з-за одного з стовпiв,
оточу? султаншу, з подивом  зупиня?ться,  ловить  погляд  цi??  вельможно?
жiнки, втуплю?ться й собi в мармур.
   - Що це? Що це? Самi ж вiдповiдають:
   - Шайтан! Шайтан!
   Махають руками, смiються, кричать, витанцьовують. Що ?м шайтани, що  ?м
дияволи? Вiд головного входу  бiжить  ходжа  в  зеленому  широкому  одязi,
тримаючи черевики в руках, замаху?ться тими черевиками  на  дiтей:  "Геть!
Геть!"  Дiти  ховаються  за  стовпами,  дражнять  ходжу  звiдти,  але  вiн
натика?ться на султаншу й закляка? в поклонi. Вiд погляду на ?? султанську
величнiсть у слуги божого посковзнулася нога  витривалостi  й  здригнулася
рука смiливостi.
   Роксолана чи й помiтила ходжу. Пiшла просто на  нього,  i,  коли  б  не
усунувся ?й з дороги, може, так i  наступила  б  на  слугу  божого.  Майже
вибiгла в притвор, мерщiй звiдси, до виходу, на вiльне повiтря!  Але  й  у
притворi на всю широчiнь зовнiшньо? стiни - знов кипiння чортячих  машкар,
дияволи злобнi, хтивi, чорно-багрянi, зажерливi, як i отi двоногi дияволи,
сiм'ятечивi самцi, зарiзяки й кахиперди стамбульськi.
   Боже, хто ж панував над ?? життям?
   Коли вискочила  з  головних  дверей,  вдарило  ?й  у  обличчя  потоками
голубого вiтру, задихнулася вiд безмежностi  простору,  i  сонячний  блиск
летiв понад свiтом  такий,  що  мала  б  забути  щойно  пережитий  кошмар,
згадати, що  вона  всемогутня  султанша,  повелителька  землi,  народiв  i
стихiй. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свiй звичний
усмiх, ступнула па широкi сходи, вкритi килимом, i  тiльки  тодi  побачила
внизу коло сходiв,  де  вже  кiнчався  килим,  на  бiлих  кам'яних  плитах
розпластаного,  як  той  ходжа  в  Софi?,  чоловiка.  На  чоловiковi   був
забруднений, понищений одяг. Обнизаний  був  чоловiк  суворою  збро?ю.  Ще
кiлька таких самих, так само озбро?них, тримали вiддаля коней з  витертими
сiдлами, змучених, спiтнiлих. А той, що розпластався коло сходiв, пiднiмав
на витягнутих руках над головою шовковий згорток з  золотими  султанськими
печатями.
   Фiрман вiд великого султана Сулеймана. ??  величностi  султаншi  Хасекi
вiд повелителя трьох сторiн свiту, захисника вiри, меча правосуддя.
   Султан заповiдав сво? повернення. Уклав у Амасi? мир з шахом Тахмаспом.
Два роки виснажували  султан  i  шах  землю  i  вiйська,  цiлий  рiк  вели
переговори, тим часом далi плюндруючи  нещасну  землю.  Султан  поступався
Схiдною Вiрменi?ю, Схiдною Грузi?ю  i  всiм  Азербайджаном,  лишивши  собi
Захiдну Вiрменiю i пiвденнi городи ?? Ван, Муш, Бiтлiс.  У  договорi  було
передбачено, що  мiж  османськими  й  кизилбашськими  володiннями  область
города Карса зоставалася безлюдною i в запустiннi, нiби нагадування про цю
страхiтливу i безглузду вiйну. Може,  султанськi  нiшанджi?  напишуть,  що
Сулейман плакав, молячись у мечетi пiсля пiдписання миру?  Бiльше  пiдстав
для плачу мали вбитi, але вбитi не плачуть.
   Тепер султан повертався i за кiлька мiсяцiв мав бути в  сво?й  столицi.
Слав про це вiсть сво?й Хуррем i  цiлував  повiтря,  цiлував  простiр  вiд
радостi, наближаючись до не?. Яке лицемiрство!
   ЗУСТРIЧ
   Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як  дамата,
а вiзира. Був у Стамбулi ?диний з вiзирiв його  величностi  падишаха,  тож
мав подбати про належну зустрiч переможного вiйська, вiд чисельностi якого
в повiтрi з'явля?ться задушливiсть, землю охоплю? страх землетрусу, а небо
- небезпека плачливого зойку.
   - Ма?ш нагоду повернути собi султанськi  милостi,-  шорстко  мовила  до
Рустема.- Влаштуй його величностi зустрiч, яко? ще не знав Стамбул.
   Рустем мовчки схилив голову. Хочеш,  гнiдку,  жити,  ?ж  зелену  траву.
Перед володарями вiдкривай вуха, а не уста.
   Два роки сидiв у Стамбулi, як той кiт iз дзвiнком па ши?  серед  мишей.
Вiзир без влади, султанський зять без султансько? милостi. Багатства, яких
нагрiб за час, поки був великим вiзиром, могли втiшати хiба  що  Мiхрiмах,
сам Рустем був до них майже байдужий. Несподiвано згадав  сво?  дитинство,
далекi гори Боснi?, бiлий пил на дорогах,  шумкi  рiки,  густi  лiси.  Дав
грошей i послав людей, щоб спорудили в Сара?во велику чаршiю  коло  Мечетi
Хусрев-бега, i мiст через рiчку його дитинства, i караван-сара? на  шляхах
його слави i його минулого. Сам не знав, що то - благочестя чи  сподiвання
повернутися знов до слави i Влади. В Стамбулi  примусив  Сiнана  поставити
джамiю свого iменi, вибравши мiсце коло Золотого Рогу,  нижче  вiд  мечетi
самого Сулеймана. Поки Сулейманi? ще будувалася, поки сама велика султанша
забудовувала дiльницю Аврет-базару, джамiя Рустема-пашi вже здiйнялася над
кривулястими  торговельними  вуличками  столицi,  вражала  око   небаченою
яскравiстю  iзнiкських  i  кютах'?вських  плиток,  якими   великий   Сiнан
прикрасив ?? зсередини.  Випередив  у  сво?х  будуваннях  самого  султана,
перекрив султаншу, а все було йому мало,  намовив  Мiхрiмах,  щоб  i  вона
покликала Сiнана й звелiла будувати джамiю ?? iменi коло Едiрне-капу, i ??
мечеть була споруджена швидше за мечеть само? Хасекi, хоч,  щоправда,  так
само невеличка, з одним мiнаретом, власне, й не мечеть, а  мовби  месджiд,
нi мати, нi донька, зда?ться, не змагалися в благочестi,  вiдкупалися  вiд
суворого аллаха незначною  подачкою,  як  на  султанськi  розкошi,  просто
мiзерi?ю. Але хiба пожертвування мали вимiрюватися  кiлькiстю?  Це  тiльки
люди, якi мали нечисте сумлiння, намагалися задобрити бога сво?ю щедрiстю,
i виходило так, що Рустем теж попав в ?хн? число, хоч i не знав,  що  таке
сумлiння. Зате знав, що таке неласка  султаншi,  його  велико?  матерi,  i
тепер мав би зрадiти, отримавши можливiсть заслужити прощення. Коли  несеш
мед, облизуй собi пальцi.
   Вiн  кинувся  по  Стамбулу.  Оточений  вiрними  чаушами,  об'?здив  усi
дiльницi, метався по столицi вдень i вночi, придивлявся,  чим  i  як  вона
живе, вперто думав,  чим  мiг  би  здивувати  й  вразити  самого  султана,
чоловiка,  який  побачив  пiвсвiту  й  заволодiв  тi?ю  половиною   свiту,
володаря,  що  тримав  у  руцi  всi  багатства  й  дива  земнi.  Здивувати
Стамбулом, цим безладним велетенським мiстом, цими тисячними натовпами, де
нема? жодного свiтлого  ума,  жодно?  добро?  душi,  тiльки  тисячнi  орди
дармо?дiв, гультя?в, якi все запаскуджують, перетоптують,  запльовують?  З
собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та  що  далi  ?здив  вулицями  й
провулками столицi Рустем-паша, то пильнiше придивлявся  вiн  до  Стамбула
незнаного, схованого  вiд  невта?мничених,  поглинутого  сво?ми  щоденними
клопотами, тяжкою мозольною працею. Що,  коли  вiн  покаже  султановi  цей
Стамбул? Чого чоловiк не зна?, того не любить. Султан знав молитви  iмамiв
на повiтання, пострiли гармат iз стамбульських мурiв,  барабани  й  зурни,
залiзну ходу свого вiйська. Але чи бачив  вiн  коли-небудь  увесь  Стамбул
перед собою? Та й увесь свiт -  чи  бачив  коли  i  чи  ма?  уявлення  про
справжнiй Стамбул?
   I того серпневого дня, коли  султан,  переправившись  з  анатолiйського
берега Босфору,  в  пишнотi  й  грюкотi  барабанiв  про?хав  крiзь  ворота
Топкапу, коли ревнули йому назустрiч з мурiв  Стамбула  гармати,  коли  по
обставлених з обох  бокiв  тiсними  шерегами  звiролютих  яничарiв  крутих
вуличках пiднявся на сво?му чорному конi не до садiв Топкапи, де вiн волiв
би знайти спочинок пiсля виснажливого, найтривалiшого свого походу,  а  до
Софi?, де був зустрiнутий самою султаншею з сипом Баязидом i з вельможами,
а тодi далi до Iподрому, де ждала його вiдкрита навсiбiч  золота  альтана,
встелена килимами,- ось цього серпневого дня й вiдбулося те, що мало або ж
прославити Рустема-пашу на вiки, або ж назавжди засипати порохом забуття.
   Сулейман, якого пiсля цього  походу  названо  Мухтешем,  себто  Пишним,
попри всю свою пишноту i сво? могуття, не мiг почуватися вiльним, ступивши
в свою столицю, навпаки,став мовби полоненим Стамбула, рабом  тих  високих
умовностей, задля яких жив, якi невтомно вигадував протягом  усього  свого
володарювання. Тому мав покiрливо зсiдати з коня i  разом  з  султаншею  в
супроводi великого вiзира  Ахмеда-пашi  i  великого  муфтiя  Абу-сууда,  з
синами Селiмом i Баязидом пройти до золото?  альтани,  де  його  з  Хасекi
зустрiли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодiв i солодощiв,
тодi як придворнi поети,  перекрикуючи  один  одного,  читали  привiтальнi
касиди на честь падишаха i його переможного вiйська, а  iмами  завивали  в
молитовному екстазi, прославляючи вершителя божо? волi на землi,  посланця
справедливостi й порядку.
   Сулейман був старий i втомлений. Роксолана  -  змучена  смертями  синiв
сво?х i страшним вiдчуттям повiльного вмирання власного.  Вони  зустрiлися
ще коло Софi? - вiн па султанськiм  конi,  вона  -  в  роззолоченiй  бiлiй
султанськiй каретi, i так по?хали поряд до Ат-Мейдану, до поставлено?  там
Рустемом золото? альтани, мов дво? чужих байдужих людей, безмежно  далеких
одне одному, мало не ворожих.  Сiли  в  альтанi,  серед  золота,  килимiв,
розкошi, сiли поряд, глянули одне одному в очi, i в  очах  ?хнiх  не  було
жаги, вперше за ?хн? спiльне життя не  було.  У  султана  очi  вилинялi  i
байдужi, в султаншi  -  стражденно-мученицькi.  Як  прекрасно,  що  людинi
посланий дар любовi, але чому вiн отру?ний лжею? Душа  Роксоланина,  може,
ще й була близька душi цього всемогутнього чоловiка, що  сидiв  коло  не?,
але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненнi його з походiв при
зустрiчах вона цiлувала йому руку вiд вдячностi за все, що вiн зробив  для
не?, цiлувала й тепер, легко схиляючись до закостенiлого  вiд  старощiв  i
ма?статичностi Сулеймана, i зненацька вiдчула, що рука султанова  холодна,
як лiд. Чи завжди були в нього такi холоднi руки?  Тодi  чому  ж  вона  не
помiчала? Може, це й не  близький  ?й  чоловiк,  не  батько  ??  синiв,  а
найлютiший  ??  ворог?  Холоднорукий.  Пiдвела  очi  на  Сулеймана.  Сидiв
непорушний i закам'янiлий. В носi, у вухах пучки сивого волосся,  посивiлi
брови, нiс загострився, мов османський меч. Меч справедливостi й  порядку.
Невтомно йшов у походи проти християнського свiту, проти  болгар,  сербiв,
угорцiв,  молдаван,  вважаючи,  що  ма?  справу  в  людьми  злочинними,  з
фiлософi?ю нiкчемною, з державнiстю пiдривною i мораллю мерзенною. Мiрявся
очистити свiт деспотизмом. Тiльки сильний вiтер змiта? все  смiття.  I  не
вiн перший. Колись так .само заповiдали  всезагальне  очищення  безстрашно
молодий Iскандер, та?мничо-похмурий Чiнгiсхан, кривавий Тiмур,  слiдом  за
ними  османськi  султани,  iмперагор  Карл.  Щоправда,  Карл,   вичерпаний
тривалою боротьбою, поступився престолом  сво?му  синовi  Фiлiппу,  а  сам
пiшов у монастир. Чи мiг би так вчинити Сулейман?
   Султан,  мовби  вiдчувши  терзання  Роксоланино?   душi,   зворухнувся,
намагаючись виказати ласкавiсть  до  султаншi,  повторив  слова  iз  свого
останнього листа до не?:
   - Я цiлую повiтря довкола тебе, Хуррем!
   Молодий поет Баки, пробившись крiзь щiльну стiну вiршописцiв  увiнчаних
i шанованих, викрикував вiтальну касиду на честь Сулеймана:
   Промiння сонячне з небес встелило  свiт  шовками,  Весну  проголосивши,
немов свого султана.
   Сулейман, нiби змагаючись з пишнослiв'ям Баки, промовляв до Роксолани:
   - Нарештi з'?дна?мося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усiм,  що  я
покинув свого в тобi i взяв з собою твого, о моя ?дина любов!..
   ?й хотiлося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про не?. Я вмiю  любити,
i я це довела. А ви?.." Але сказала iнше:
   - Ваш вiзир Рустем приготував вам зустрiч, мiй падишаху.  Стамбул  хоче
показати сво?му великому султановi все, що вiн робить, чим живе пiд  вашою
благословенною владою.
   Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вiтати, знов закляк  у
сво?й золотiй непорушностi, вилиняло став дивитися на  безконечнi  людськi
потоки, що обтiкали зусiбiч золоту альтану,  зминаючи  навiть  султанських
охоронцiв, наближаючись до падишаха на вiдстань небажану й загрозливу.
   Рустема нiхто не бачив, нiхто не знав, де вiн, але в усьому вiдчувалася
його рука, султанський зять невидимо спрямовував усi  цi  могутнi  потоки,
якi йшли десь уздовж акведука Валента, повз  мечетi  Шах-заде  i  Баязида,
вулицею Яничарiв i вулицею Дивану, проходили по  Ат-Мейдану  i  зникали  у
вузьких спадистих  вуличках,  що  вели  до  Золотого  Рогу.  Понад  тисячу
стамбульських  цехiв  i  гiльдiй  iшли  повз  свого  султана,  намагаючись
показати все, що вони вмiють  робити,  прагнучи  перевершити  один  одного
вбранням, вигадкою, чисельнiстю, зухвалiстю. Всi цехи й гiльдi? iшли пiшки
або ж ?х везли на просторих платформах, де  вони  розташувалися  iз  сво?м
знаряддям i з  великим  галасом  виконували  свою  роботу.  Теслi  ставили
дерев'янi будинки. Будiвельники викладали кам'янi стiни.  Дроворуби  тягли
цiлi дерева. Пилярi пиляли ?х. Малярi розводили вапно  й  вибiлювали  собi
лиця. Майстри iграшок з Еюба показували тисячi цяцьок для дiтей.  У  ?хнiй
процесi? безлiч бородатих чоловiкiв  були  одягненi  то  як  дiти,  то  як
няньки. Бородатi  дiти  плакали,  вимагаючи  iграшок,  або  ж  забавлялися
свищиками.
   Грецькi кушнiри утворили окрему процесiю. Вони були одягненi в  хутрянi
шапки, у ведмежi хутра й  хутрянi  штани.  Iншi  вкрилися  шкурами  левiв,
леопардiв, вовкiв, мали на головах соболевi ковпаки.  Деякi  одяглися  мов
дикуни i мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело
по шiсть-сiм .чоловiк. Iншi зображали дивних iстот,  у  яких  замiсть  рук
були йоги i навпаки.
   Пекарi  проходили,  випiкаючи  хлiб  i  кидаючи  в   натовп   невеличкi
"перепiчки.  Вони  наготували  величезнi  корова?  завбiльшки  з   куполи,
мечетей, обсипали ?х зверху кунжутовим  насiнням  i  солодким  кропом.  Цi
корова? тягли на возах, запряжених буйволами. Б жоднiй печi  не  вмiщалися
такi корова?, i ?х пекли десь у великих ямах, викопаних для  цi??  нагоди.
Верх корова?в покривали вугiллям, а з чотирьох бокiв  розводили  повiльний
вогонь.
   Усi цi гiльдi? проходили  перед  альтаною  султана,  показуючи  ,тисячi
хитромудрих винаходiв, якi незмога описати. За ними  йшли  ?хнi  шейхи  iз
слугами, що грали турецькi мелодi?. Били барабани, мекали зурни,  свистiли
флейти, дзвенiли сази, вимотував  кишки  тягучий  марш  Санжара.  Крики  i
зойки, безконечнi  потоки  одурiлого  вiд  стиску  й  жароти  люду,  лайка
погоничiв, сморiд тварин, конi, воли, буйволи,  верблюди,  вiслюки,  мули,
бруд, поквап, озвiрiння. Вiрнi яничари i особиста охорона  султана  насилу
справлялися з натовпами, намагаючись не  пiдпускати  близько  до  падишаха
цього  ошалiлого  люду,  який  вiд  палко?  любовi  мiг   задушити   свого
повелителя. Роксолана з вiдразою дивилася на тих, хто щiльно оточував ?хню
альтану,  на  одурiлих  вiд  спеки  й  вiд  пишного  вбрання   султанських
наближених. Обличчя вiзирiв, вельмож, iмамiв  мали  на  собi  неприхований
вiдбиток угодництва перед султаном i звiрячостi до всiх, хто  нижче.  Тупа
звiрячiсть i собачий блиск покiрливостi  в  очах  водночас.  Як  це  могло
по?днуватися в тих самих людях i ким  по?днувалося?  Невже  все  султаном,
невже вiн винен був у всьому довкруж, а не тiльки в нещастях  пригноблених
народiв i в ?? власних нещастях?
   Тим часом помiж стамбульських цехiв, якi ще тiльки наближалися десь  до
Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити  перед  султаном.  Не
мiг навести ладу навiть Рустем iз  сво?ми  людьми,  посланцi  вiд  гiльдiй
пробилися до самого султана,  стамбульськi  м'ясники  хотiли  йти  поперед
капiтанiв Середземного моря, а  тi  домагалися  першого  мiсця  для  себе.
Султан спитав Роксолану, як би вирiшила вона.
   -  Не  надавайте  переваги   м'ясникам,   ваша   величнiсть,-   сказала
вона.Пускайте першим будь-кого, тiльки не м'ясникiв.
   Султан милостиво змахнув рукою в бiк посланцiв од  морякiв,  промовивши
поважно:
   - Справдi, вони постачають столицi харчi, i ?хнiй покровитель - Нух. Це
поважна гiльдiя людей, якi борються проти невiрних i обiзнанi  з  багатьма
науками.
   Капiтани каравел, галеонiв i iнших суден, давши  потрiйний  салют  коло
палацового мису, де висадився перед тим сам  Сулейман,  витягли  на  берег
сотнi маленьких суден i човнiв, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягненi в
золото, слугували  хазя?нам  суден  i  розносили  напо?.  Музиканти  грали
зусiбiч. Щогли й весла були прикрашенi  перлами  й  коштовностями.  Паруси
зробили з дорого? тканини й гаптованого муслiну. А на верху  кожно?  щогли
сидiло дво? хлопчикiв, якi насвистували мелодi? Сiлiстрi?, Наблизившись до
султансько?  альтани,  капiтани  зустрiли  кiлька  кораблiв  "невiрних"  i
вступили з ними в бiй. Вiд пострiлiв  гармат  дим  заволiкав  небо  й  усе
довкола.  Нарештi  мусульмани  перемогли.   Вони   вдерлися   на   кораблi
"невiрних", захопили здобич - прекрасних франкських хлопчикiв -  i  повели
?х вiд бородатих гяурiв, яких закували в ланцюги. Тодi спустили прапори  з
хрестами на суднах "невiрних" i потягли захопленi кораблi за кормою  сво?х
власних.
   Мехмед Соколлу, великий вiзир шах-заде Селiма, голосно, щоб почув  його
султан, вигукнув:
   - Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всi сво? кораблi  робити
з золота й дiамантiв, а паруси на них - з парчi й атласу!
   Великий вiзир Ахмед-паша недобрим оком  позирнув  на  свого  колишнього
товариша, осудливо заворушилися вельможi,  невдо-воленi  цим  вискочкою  i
водночас  заздрячи  його   нахабству.   Зате   султан   милостиво   кивнув
винахiдливому Соколлу i знов вiдтрутив  м'ясникiв,  якi  просилися  пройти
перед ним, надавши перевагу купцям з ?гиту, що показали в  сво?й  процесi?
золото й коштовнi каменi, чорних рабiв i чорне дерево,  слонову  кiстку  й
дивнi плоди, провели  велетенських  слонiв  у  дорогих  попонах,  везли  в
дерев'янiй клiтцi двох страхiтливих  бегемотiв,  тягли  довжелезнi  шкури,
зiдранi з крокодилiв.
   Нарештi опинилися на Ат-Мейданi м'ясники. Вони пройшли поперед рiзникiв
i дрiбних ?врейських торговцiв м'ясом.  М'ясни-ки-касаби  майже  всi  були
яничарами. На платформах, якi  тягнули  воли,  вибудуванi  були  крамницi,
прикрашенi квiтами, повнi  туш  жирних  овець.  Касаби  пофарбували  м'ясо
шафраном i позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили
на терезах жовтого кольору, вигукували: "Вiзьмiть одну окку за одну аспру!
Це прекрасне м'ясо!"
   За м'ясниками йшли тi, що виготовляють солодощi. Вони  прикрасили  сво?
крамнички, встановленi на ношах, безлiччю таких речей, вiд самого  погляду
на якi текла слина не тiльки у малечi, а й  у  дорослих.  Вони  обкурювали
роззяв ароматом амбри й  показували  цiлi  дерева,  зробленi  з  цукру,  з
солодощами, якi прикрашали  гiлля.  Слiдом  iшли  султанськi  хельведжi  й
шербетчi, а за ними ?хнi пiдмайстри, виграючи на зурнах i сазах.
   Люд iшов i йшов, процесi? обтiкали  султанську  альтану,  як  звированi
води, десь поза натовпами, в надрах  велетенського  мiста,  вже  займалися
пожежi, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу  лiт  свого
iснування великий город зрушений  був  з  мiсця,  вийшов  з  берегiв,  мов
свавiльна весняна рiка,  погрожував  затопити  все  довкола.  I  де  могла
знайтися сила, що вгамувала б його розклекотанi води?
   Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним  невдовзi,  хоч  би  як
високо вiн був  вознесений  над  натовпами,  п'ятсот  могильникiв  з  Еюба
пройшли повз султанську альтану iз сво?ми лопатами  й  мотиками  в  руках,
допитуючись у вельмож, де копати для них  могили.  Це  було  нiби  похмуре
попередження для багатьох. Могильники вважали  сво?м  покровителем  Ка?на,
Адамового сина, який убив свого брата Авеля  через  дiвчину.  Вiн  поховав
Авеля на горi Арарат, на тiм мiсцi, де стояла Адамова кухня. Вiдтодi  Ка?н
став покровителем усiх, хто пролива? кров i копа?  могили,  а  також  усiх
ревнивцiв.
   Навiть  божевiльних  вивели  показати  султановi.   Триста   хранителiв
божевiлень проходили в  цiй  процесi?.  Вони  вели  кiлькасот  шаленцiв  у
золотих i срiбних ланцюгах. Деякi  сторожi  несли  пляшки,  з  яких  по?ли
лiками божевiльних, i штурляли ?х, щоб навести лад.  Деякi  з  божевiльних
iшли  голi.  Вони  кричали,  реготали,  лаялися,  нападали  на  охоронцiв,
наводили страх на глядачiв.
   Корпорацiя стамбульських  жебракiв,  яка  налiчувала  понад  сiм  тисяч
чоловiк, пройшла на чолi з сво?м шейхом.  Натовп  дивовижних  постатей,  у
смердючому вовняному одязi, в тюрбанах з пальмового листя,  вигукував:  "О
милосердний!" Серед них були слiпi, кривi, безрукi,  безногi,  деякi  босi
або голi, деякi верхи на вiслюках. Вони  несли  свого  шейха  на  золотому
тронi, мов султана, i вигукували: "Аллах!  Аллах!  Амiнь!"  Крик  iз  семи
тисяч горлянок здiймався до самого неба.  Коло  альтани  вони  проголосили
молитву за здоров'я падишаха i отримали багату милостиню. Сморiд  вiд  них
бив такою густою хмарою, що  не  помагали  нiякi  бальзами,  розбризкуванi
довкола султана й султаншi, i Сулейман уперше за весь  день  мовби  зблiд,
але того не помiтив нiхто, крiм Роксолани.
   А тим часом повз султанську альтану йшли злодi? й грабiжники з  великих
дорiг, ошуканцi й пройдисвiти, за ними - стамбульськi  блазнi  й  фiглярi,
якi випили сiмдесят чаш житт?во?  отрути  i  негiдно?  поведiнки.  Остання
гiльдiя  складалася  з  власникiв  закладiв  розпусти  i   пиятики,   яких
налiчувалося  в  столицi  понад  тисячу.  Вони  не  наважувалися  показати
повелителевi правовiрних, як виготовля?ться вино, але показували, як  воно
п'?ться. Хазя?ни таверн з Бейоглу були одягненi в лати.  Хлопчики,  служки
таверен, усi безсоромнi п'яницi, йшли, виспiвуюча гультяйських пiсень.
   Рустем  перестарався.  Чи  слiд  втомлювати  великого   султана   таким
неподобством? Навiть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана  мало
не винувато.
   Султан сидiв закам'янiло, i блiдiсть на його завжди смаглявому  обличчi
розливалася така, що Роксоланi стало страшно. Обличчя мерця.
   - Ваша величнiсть! - тихо скрикнула  вона.-  Мiй  падишаху!  Султан  не
зворухнувся. Дивився на не? i не бачив нiчого. Може мертвий?
   - Ваша величнiсть! - гукнула вона розпачливо i вхопила  його  за  руку.
Рука була холодна й мертва. Невже його мiг убити сморiд  натовпiв?  Чи  не
знiс надмiрно? любовi Стамбула?
   - Мiй султане!
   ?й стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цiлiм  свiтi.  Все
сво? життя ховалася за цього чоловiка,  а  тепер  вiн  позоставив  ??  без
захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим,  немилосердним.  Все
життя вiн утiкав вiд не?, йшов i йшов у сво? безглуздi походи, але  щоразу
вертався, заприсягаючись бiльше не кидати ?? саму. Цього разу пiшов у свiй
найбiльший похiд, прислав ?й вiсть про смерть  суперника  ??  синiв,  тодi
прислав тiло одного з ?? синiв, тепер вернувся й сам, але мертвий.
   Прискочили вiзири, меткий Баязид, розштовхавши всiх, кинувся мерщiй  не
до мертвого батька, а до матерi, так нiби хотiв захистити ?? вiд iмовiрних
нападникiв, десь мляво майнули червоняста борода сина Селiма,  його  блiде
одутлувате вiд пиятики обличчя, але й зникли. Селiм був  спокiйний,  знав:
його прокричать султаном, щойно лiкарi переконаються в тому,  що  Сулейман
не живе. Особистi лiкарi падишаха араб Рамадан i грек  Фасиль  клопоталися
коло недужого (чи мертвого), щось пiвголосом говорили до султаншi. Чи вона
?х чула? Чи могла розiбрати бодай слово?
   Сiдала в роззолочену султанську карету, коло яко? на конях гарцювали ??
сини Селiм i Баязид, один завтрашнiй султан, а  другий  -жертва  кривавого
закону Фатiха, неминуча жертва жорстоко? султансько?  долi,  а  тим  часом
непритомного султана в золотих ношах  велетнi-дiльсiзи  бiгцем  понесли  в
Топкапи. У смерть чи в воскресiння?

   ЗМОВА

   Коли проходила вночi темним безконечним мабейном, здалося, що наступила
на жабу. В старих покоях валiде пiд килимами кублилися  гадюки.  У  вибитi
шибки влiтали кажани й  сови,  по  запустiлих  примiщеннях  гарему  никали
голоднi дикi звiрi, що повтiкали з клiток.
   I вона - як зранений звiр.
   Стогiн i плач вмерлих синiв був у не?  в  душi,  не  вгавав,  не  давав
спочинку, до нiчного зеленкуватого неба возносила вона  свою  пам'ять  про
сво?х дiтей i прокляття  до  мiсяця,  до  його  сяйва,  що  снувало  тонку
примарливу сiть, яка навiки по?дну? мертвих i живих,  безнадiю  небуття  i
всемогутню вiчнiсть сущого.
   Султан помер передчасно, i вмерли всi ?? надi?,  i  пустота  жахлива  й
повсюдна запанувала тепер, а посерединi, мов клубок золотого диму,  плавав
вiтцiвський дiм - недосяжний, навiки втрачений не тiльки  нею,  а  й  усiм
людством, пам'яттю, iсторi?ю, вiками. Ось де жах!
   Може, i все ?? життя - суцiльне зло. Тiльки в  злi  ми  щирi,  а  не  в
добрi. Вiдкрилося ?й тепер, коли  вiдчула  султанову  смерть.  Востанн?  в
життi  була  вона  прекрасна  i  ?дина  в  тiй  золотiй  альтанi  поряд  з
неприступним падишахом, востанн? для само? себе, а для нього  -  назавжди.
Коли  вiчна  жiноча  любов,  то  ненависть  теж  вiчна.  Тепер  ненавидiла
Сулеймана, як нiколи досi. Не могла простити йому, що покинув  ??  в  таку
хвилину. Хай би вже сам доводив  до  кiнця  смертельнi  чвари  мiж  сво?ми
синами. Але скинути це на не?? За що така кара? Стояла перед  султанськими
покоями безпорадна i безпомiчна. Мов  младенець  безмовний,  мов  стрiлець
невидющий. Коли чоловiк мiж життям i смертю, жiнцi нема там  чого  робити.
Навiть султаншi, навiть найвсемогутнiшiй. Куди ?й подiтися, де  сховатися,
де шукати рятунку? Чи, може, й правда,  що  для  жiнки  завжди  знайдеться
мiсце i в раю, i в пеклi, i там, де живуть ангели, i там, де ховаються злi
духи? Де ?? рай, де ?? пекла нинi! Ненависть  пожирала  ??.  Ненависть  до
чоловiка, який ?? возвеличив пiдняв, поставив над усiм  свiтом.  Поставив?
Втоптавши в бруд i кров? Кинувши в рабство, щоб згодом пiднести до  небес?
Але навiть мить рабства не забудеться нi  на  яких  висотах  i  нiколи  не
проститься.
   Нiч над садами Топкапи, над  пагорбами  й  падолами,  над  водами,  над
Стамбулом, над  свiтом,  падають  зорi,  кажани  в  темному  теплому  небi
лiтають, нiби  загадково-тужливi  езани  муедзинiв  з  високих  мiнаретiв.
Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собi вуха пальцями. Заткни  й  ти,
щоб не чути голосiв свiту i суворого голосу долi. У цих палацах  правдi  й
чулостi нiколи не було мiсця. Всi Сулеймановi спроби чулостi до  не?  були
незграбнi й нещирi, ?? веселощi, пiснi й  танки  -  теж  були  несправжнi,
удаванi, оманливi. Бо хiба людина може проспiвати все життя, нiби безжурна
пташка?  Пристанище   звiрiв,   сховище   катiв,   притулок   розпусникiв,
кровожерних упирiв, молодих i старих вiдьом - ось що таке Топкапи. Султан,
замотаний у свiй величезний тюрбан, був захований вiд людей i  вiд  самого
себе, а вона була мов його невiдкрита душа i все життя намагалася  творити
добро, а тепер втомилася вiд доброчинств.
   Темнi постатi перестрiвали султаншу в поплутаностi гарему, просили  йти
на спочинок, намагалися втiшити,  але  про  султана  мовчали,  про  смерть
казати боялися, iнших же вiстей не мали.
   Вона виходила в мощенi  бiлим  мармуром  двори,  вслухалася  в  дзюркiт
фонтанiв, ставала пiд деревами, вдивлялася в  летючий  серпанок  блакитно?
нiчно? iмли, ввижався ?й примарливий танон заблуканих  душ,  якi  прагнули
тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтiння,
не вiдаючи того, що тут нiхто нiколи нiчого не мiг знайти,  а  всi  тiльки
губили/ втрачали навiки. Мiсце вiчних втрат, прокляття, прокляття!
   Нiч неждано складалася в дивнi вiршi.
   Серпень. Падали зорi.
   До мене звертались степи неозорi:
   "Коли ми iшли, долаючи орди,
   Пошестi, зло,- тебе з нами не було!"
   Не вiрю. Стрiла вилiта? з лука.
   Дорога - з порога. Людина - з печери.
   Я все пам'ятаю.
   Усi вашi муки. Усi вашi лаври. Усi вашi терни.
   Я все пам'ятаю.
   Хай час замiта? слiди ваших мук i плоди ваших рук.
   Я з вас виростаю.
   Я все пам'ятаю.
   Я все iз собою в дорогу беру.
   Я все пам'ятаю.
   Напругу хребта, коли, розiгнувшись, високою стала
   I в душу менi пролилась висота безмежного неба.
   Я все пам'ятаю.
   Найперше безсилля сво? перед небом,
   Найперше зусилля дивитися в себе.
   Я все пам'ятаю.
   Свiтанок сумлiння. Свiтанок любовi в жорстоких очах.
   Коли виминав менi мозок, мов глину, безжалiсний час.
   Я все пам'ятаю.
   Степiв первозданнiсть. Орлiв клекотання.
   Задушне страждання - коли повернувся мiй владар,
   Мiй во?н, султан на щитi бойовому.
   I з ним мене, молоду, поховали живою.
   Боги не вступились. Мовчали сини.
   Я все пам'ятаю.
   Султанськi гареми. Громи нестихаючi дум кобзаревих.
   Ревiння i стогiн днiпровських порогiв.
   Гаки мiж ребер. I чашi калин -
   Так щедро налитих козацькою кров'ю,
   Що вже нi краплини не можна долить.
   Я все пам'ятаю,
   Я з вами була. А доля не шовком торкалася тiла.
   На цiле життя - тiльки рабський халат, шорсткий i смердючий.
   Бо я так схотiла! Не треба нi щастя, нi втiхи менi.
   Для них, для синiв мо?х - всi мо? днi.
   Я все пам'ятаю.
   I те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.
   Моя рiдна земле, тебе не зреклося тоненьке дiвчисько золотоволосе.
   Лиш мамi мо?й не кажи, пожалiй...
   Минають роки, я живу, я розкута.
   Та не заростають у серцi мо?м спливаючi кров'ю рани спокути.
   Серпень. Десь давно вже вiдцвiли черешнi.
   Кажуть менi прийдешнi:
   "Коли ми iтимем, долаючи нашi шляхи в майбутн?,-
   Тебе iз нами не буде..." Не вiрю.
   Стрiла долетить до цiлi.
   Не можна ?й впасти. Не можна звернути.
   Я з вами iтиму, я вiрна i сильна.
   Я вам поможу у печалi i скрутi.
   Що знала я, дiти, про вашi шляхи?
   Та серце говорить (а серце правдиве),
   Що доля судилась вам, дiти, предивна.
   I буде щасливим великий похiд.
   Я з вами - крiзь терни до зiр золотих -
   Iтиму повiк, бо не зможу не йти.
   Дiйдемо - так серце менi промовля?.
   А серце все зна? .
   Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний
лiкар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу  казати  страшну  правду.
Роксолана пiшла в примiщення Куббеалти, покликала туди великого  вiзира  i
Баязида. Кизляр-азi Iбрагiмовi, щоб не стовбичив коло  входу  за  звичкою,
велiла приносити ?м вiстi про султана. Баязид рвався поглянути на  батька,
вона не вiдпускала його  вiд  себе.  Здавалося:  вiдпустить  -  i  вже  не
побачить живим.
   Сидiли до самого досвiтку, мовчали, ждали. Чого?
   - Може, скликати диван? - несмiливо спитав обережний Ахмед-паша.
   - Навiщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це  зробить  султан.
Може, новий.
   -   Хай   всемогутнiй   аллах   дару?    життя    великому    султановi
Сулейману,пробурмотiв садразам.
   - А коли його величнiсть падишах поставить  престол  свого  царственого
iснування в просторах вiчного раю? - жорстоко мовила  Роксолана.-  I  коли
султаном стане шах-заде  Селiм,  а  його  великим  вiзиром  названий  буде
мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвiдця  безлiчi
чвар, грабiжник i вiдступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?
   -  Ваша   величнiсть,-   озираючись   злякано,   прошепотiв   обережний
царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?
   У вiдповiдь вона прочитала з вiрша Муханнаббi:
   Коли задуму?ш якесь дiло. Не шукай малого, бо для мужа В дiлi нiкчемнiм
- страх смертi, I в дiлi великiм - смак смертi!
   Ранок не принiс ?м нiчого, день так само. Вони  виходили  з  Куббеалти,
тiльки щоб справити природну потребу, про сон забули,  ?сти  ?м  носили  з
султанських кухонь просто в залу засiдань  дивану.  Вiстi  були  невтiшнi.
Султан був мовби й живий, але до притомностi не повертався, отже,  iснував
i не iснував. Ця непевнiсть не давала змоги вдатися до  рiшучих  дiй,  тим
часом Роксолана мала  зламати  нерiшучiсть  Ахмеда-пашi.  Не  геро?зм,  не
благородство i не пiдступнiсть, а тiльки вiдчай штовхав ?? на змову  проти
султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане  Селiм,  а  не  ??
улюблений Баязид. Селiм байдужий, а всi байдужi - жорстокi.  Вiн  сповнить
кривавий закон Фатiха, уб'? свого брата i всiх його маленьких синiв,  i  в
нього не здригнеться серце. А Баязид послуха? свою нещасну матiр.  Вiн  би
не вбивав свого брата, навiть ставши  султаном.  Адже  вiн  такий  добрий.
Навiть собаки вiдчувають його доброту  i  завжди  бiжать  за  ним  цiлими,
зграями, варто йому ви?хати на вулицi Стамбула.
   Ахмед-паша лякливо шепотiв:
   - А воля великого султана?
   - Вона могла б ще змiнитися, якби не така нагла смерть його величностi.
Ця смерть може принести незлiченнi страждання для всiх. Я вже  бачу  кров,
яка тече мiж тюрбанами й бородами. I вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас
не ляка??
   Але Ахмед-паша вагався,  допитувався,  канючив.  Коли  шах-заде  Баязид
стане султаном, то що ж  тодi  буде  з  шах-заде  Селiмом?  Вона  глузливо
пiдводила брови на  цього  чоловiка,  терпляче  пояснювала  йому.  Йдеться
найперше про нього. Про те, щоб вiн зоставався i далi великим вiзиром.  Це
можливо тiльки тодi, коли буде усунений назавжди  Соколлу  i  коли  Баязид
стане султаном, Шах-заде  Селiма  тим  часом  треба  буде  вiдправити  пiд
надiйною схороною (щоб йому нiхто не завдав  лиха)  в  лiтнiй  султанський
палац на Босфорi. Рустем-паша? Вiн дамат, цього досить. Вiднинi  вона  вже
не султанша, а валiде. I не султан над нею,  як  було  досi,  а  вона  над
султаном, бо вiн ?? син, а вона його мати. Влада  iй  байдужа,  але  добро
держави i всiх земель та люду в них - вад усе.
   Так минули ще день i нiч. А на ранок прийшов головний султанський лiкар
Рамадан i повiдомив:
   - Великий падишах повернувся до життя!
   - Неправда,тихо промовила  Роксолана,вiдчуваючи,як  свiти  валяться  на
не?, хоронячи ?? маленьке тiло пiд сво?ми уламками.- Цього не може бути!
   - Султан попросив пити i спитав про вас, ваша  величнiсть,  Вона  довго
сидiла зацiпенiло, тодi сказала:
   - Султан уже не може повертатися до життя.  Чу?те?  Слiд  вважати  його
мертвим!
   Пiдвелася i пiшла з Куббеалти. На порозi зупинилася, прикликала до себе
Баязида, гостро зашепотiла йому в обличчя:
   - Бери сво?х людей i мчи  до  того  самозванця.  Привезеш  його  голову
султановi - будеш помилуваний. Не гайся, поки  ще  можеш  вийти  за  брами
Топкапи i Стамбула. О, коли б у тебе теж був двiйник! Послати двiйника  до
двiйника - i хай б'ються. Але нема ради - ма?ш ?хати сам.
   - А ви, ваша величнiсть? - злякався вiн за не?.
   - Зостануся тут. Захищати тво? життя. I сво?. Вiн ухопив матiр за руки.
   - Як же? Як?
   - Так, як робила це досi. Бо потрiбна дiтям тiльки в муках мо?х.
   Ахмед-паша геть розгубився. Спробував  затримати  коло  себе  Рамадана,
мовби розпитував про стан здоров'я падишаха,  а  сам  сподiвався,  що  без
мудрого араба там усе зробиться  само  собою  i  султан  покине  цей  свiт
остаточно. Однак  i  затримувати  довго  лiкаря  не  наважувався,  щоб  не
здогадалися про його злочинний намiр, надто  що  велетенський  кизляр-ага,
провiвши  султаншу  до  ??  поко?в,  зирив  на  садразама  без   особливо?
доброзичливостi в босняцьких вирлах.  Такий  самий  босняк,  як  i  Мехмед
Соколлу, Вiд цих людей не жди милосердя.
   Нарештi великий  вiзир  прийняв  рiшення  самому  пiти  до  султанських
поко?в, щоб привiтати, коли нада?ться така змога, його величнiсть падишаха
з одужанням i негайно розiслати гонцiв по столицi з благою вiстю.
   Його нiхто  не  затримував,  а  вiн  не  затримував  бiльше  коло  себе
султанського лiкаря.
   I ще минуло три днi й три ночi пiсля того, як султан розклепив повiки i
спитав про Хасекi. Вона не прйшла до нього, i вiн  бiльше  не  кликав  ??,
хоча смерть i вiдступила вiд нього остаточно. Чи був ще занадто  немiчний,
чи вже вичув ?? зраду? Може, тепер дума? над тим, як  покарати  ???  Однак
легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? I хто б  мiг  йому
розкрити ?? невiрнiсть?
   Шкодувала, що нема? коло не? вiрного  Гасана.  Той  принiс  би  ?й  усi
вiстi, добрi й лихi, а при потребi захистив  би  ??  вiд  загроз,  коли  б
виявився i вiн  безсилий,  то  бодай  вчасно  попередив.  Але  тепер  мала
покладатися тiльки на власнi сили та на щасливу долю.

   ВИПАДКОВОСТI

   Нiщо в свiтi не може загубитися, тiльки iнодi бува? тяжко його знайти.
   Ось так зберiгся в людському сум'яттi Топкапи ?внух  Кучук,  той  самий
нiкчемний поварчук, якого  двадцять  рокiв  тому  впiймано  на  Босфорi  з
краденими баранами й  поставлено  вночi  перед  нещадними  очима  великого
вiзира Iбрагiма. Давно вже зникла навiть пам'ять про всемогутнього  колись
грека - скiльки загинуло людей прекрасних, цiнних,  благородних,  рушилися
мiста, поневолювалися цiлi землi, знищувалися держави великi й малi, а цей
жалюгiдний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став
жертвою  жорстокостi,  яка  панувала  повсюдно,  а  жив  далi   в   надрах
султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуцi,  тримався
мiцно, наче клiщ у овечiй вовнi. Сказати, що  Кучук  вижив  -  не  сказати
нiчого. Якби воскрес Iбрагiм, свiдок найбiльшого  Кучукового  пониження  й
приниження, вiн нiколи б не впiзнав того маленького зашмарканого ?внуха  в
нинiшньому  поваровi  великого  вiзира,  пещеному,  загорнутому  в  шовки,
вичищеному й напахченому, нiби султанська  одалiска.  Тепер  у  заплутанiй
i?рархi? султанських кухонь над Кучуком стояли тiльки мюшерiфи - вельможнi
наглядачi цих солодких пекел i доглядачi падишахового здоров'я.  Все  iнше
було нижче Кучука, пiдкорялося йому, слугувало, слухняно  виконувало  його
велiння, примхи й забаганки. Мов справжнiй паша, поважно ходив  Кучук  мiж
сво?ми пiдлеглими, повчав, якими мають бути тi, хто готу? ?жу для найвищих
осiб iмперi?,- чистi й охайнi, з  головами  виголеними,  руками  вимитими,
нiгтями обстриженими, тверезi, не сварливi, покiрнi, меткi, беручкi,  смак
гаразд розумiти, потреби до потрав добре знати, вмiти слугувати всiм,  хто
вище. ?жа для людини те саме, що й мова. Словом  можеш  проломитися  крiзь
наймiцнiшi мури, куди не проб'?ться нiяке вiйсько, так само  через  шлунок
можна добратися до серця навiть такого чоловiка, який i сам не зна?, що  в
нього в те серце. Коржик з медом зробить лагiдним  навiть  яничара.  Кучук
дякував випадковi, який привiв його на султанськi кухнi й там зоставив,  а
ще вдячний вiн був тiй випадковiй ночi,  яка  почалася  колись  для  нього
смертельним жахом, але обернулася несподiваною та?мною владою над усiм, що
бачив i чув.
   Тодi вiн перелякався несамовитостi Iбрагiмово?. Коли ж його  вiдпущено,
коли роззирнувся вiн довкола, а пiсля смертi великого  вiзира  роззирнувся
ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому  свiтi  можуть  вижити,  вцiлiти
тiльки люди несамовитi. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: мiж
богом i дияволом, мiж чоловiком i жiнкою, мiж володарями i пiдлеглими, мiж
благородним i пiдлим,- i скрiзь поконанi, поверженi, знищенi,  розтоптанi,
а над ними тi, хто вмi? рвати собi,  кусатися,  бити  й  трощити,  йти  по
трупах, торжествувати перемогу.
   Кучук розумiв, що нiколи не зможе бути переможцем. Але жертвою  теж  не
хотiв бути, надто що видавалося йому, нiби  сто?ть  бiля  початкiв  життя,
коли вважати, що життя справдi почина?ться коло казанiв, у  яких  вариться
плов.
   То що ж зоставалося цьому нiкчемному чоловiковi? Знов прийшов па  помiч
випадок, який пiдказав: триматися середини, бути  нi  тим  нi  сим,  стати
пильним спостерiгачем запекло? боротьби, яка трива? довкола, прислухатися,
вистежувати,  вловлювати  найзата?нiше,  уперто  призбирувати,  як  бджола
нектар, i нести сво?му повелителевi.  Великий  вiзир  Iбрагiм  сказав  то?
ночi: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем i все  про  не?  -  в  його
власнi вуха.
   У Кучука то? ночi не було вибору. Або згоджуйся, або  смерть.  Якби  не
той  нещасний  випадок,  який  поставив  малого  раба  перед   всемогутнiм
садразамом, Кучук так i прожив би в сво?й рабськiй непомiтностi, нiкому не
чинячи нi добра, нi зла. Але йшлося про його власне життя. Нiкому не можна
дорiкати нелюбовi до шибеницi. У таких, як Кучук, в життi  не  було  iншо?
мети, крiм самозбереження. Тому вони легко прощають  тим,  хто  чинить  ?м
кривду, так само, як забувають  доброчинство.  Такi  раби  не  бувають  нi
мстивi, нi вдячнi. Вони байдужi, нiякi. Коли б Кучука спитали,  чи  любить
вiн султана i султаншу, вiн заприсягнувся б аллахом, що любить ?х  бiльше,
нiж усiх iнших людей i навiть увесь свiт.  Водночас  власний  мiзинець  на
нозi Кучук любив бiльше,  нiж  усiх  султанiв  колишнiх  i  майбутнiх.  Чи
ненавидiв вiн Роксолану? Смiшне запитання. Чом би мав ?? ненавидiти, надто
що була тодi ще майже такою самою рабинею, як i вiн. Ну, щоправда,  стояла
ближче до султана. Може, пам'ятала сво? походження лiпше, нiж Кучук,  який
не знав про себе нiчого, окрiм невиразних спогадiв про якусь далеку землю,
i про овець у горах, i про дзвiночки в овечiй отарi "тронь-тронь",  аж  за
душу бере, i море б'? в скелi, лупа? береги, i сиплеться  камiння,  i  пил
сто?ть водяний i кам'яний. Ото  й  усе.  Ще  пам'ятав  бiль.  Од  болю  як
стиснулося серце, то вже й не вiдпускало. Але до  чого  тут  Роксолана?  В
його нещастi ?? вини не було нiяко?.
   Однак випадок  вказав  йому  саме  на  Роксолану.  I  Кучук  пiдкорився
випадковостi. Непомiтно збирав про Хуррем усе, що мiг вивiдати.  Пiдкладав
?внухам жирнiшi шматки, пiдохочував до жартiв, до плiток, до пересудiв, до
злобствування. Готовий був бiгти до того казкового колодязя, де сидять два
ув'язненi злi ангели Харут i Марут i навчають людей магi? й  чар.  Звалити
на худенькi плечi султансько? улюбленицi всi чари, все загадкове, все лихе
й незбагненне! Звинуватити ?? у всiх  грiхах,  i  що  бiльше  вiн  принесе
Iбрагiмовi таких звинувачень, то вiльнiше почуватиме  себе,  розкутiшим  i
владнiшим. Смак влади. Навiть та?мнича влада все ж вабить.  Коли  в  свiтi
панують несамовитi - а вiн не може виявити несамовитостi вiдверто - що  ж,
вiн обере несамовитiсть тиху, приховану, зата?ну, i ще  й  не  знати,  чия
виявиться бiльшою.
   Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого вiзира Iбрагiма
вбито, нi згадки про  нього,  нi  пам'ятi,  а  Кучук  лишився  сам  -  без
повелителя i покровителя - i тепер не знав, чи й далi мав вести сво? пiдле
стеження за Роксоланою, чи тихенько зача?тися  мiж  велетенськими  мiдними
казанами султансько? кухнi i жити так, як жив до то? ночi, коли  приведено
його до  садразама.  Згадував  те  сво?  давн?  життя  й  зiтхав.  Як  усi
придворнi,  намагався  тодi  втриматися  мiж  живими  i  мертвими,  i  був
щасливий. Але тодi що не знав смаку влади -  тепер  уже  був  отру?ний  ??
чарiвним зiллям i з жахом вiдчував: назавжди, навiки.  Щоправда,  попервах
по смертi Iбрагiма жив не так вiдчуттям та?мно? влади над  життям  Хуррем,
як страхом: ану ж великий вiзир  ще  комусь  звелiв  приймати  звiдомлення
малого  султанського  кухарчука,  i  той  невiдомий  у  першу-лiпшу   мить
з'явиться й гримне: "Викладай-но що ма?ш, паскудний обшкрiбку, сину  свинi
й собаки!" Як сказано: "Iстинно, господь твiй скорий у покараннi".
   I ось так, щодня й щогодини очiкуючи того, кому  Iбрагiм  передав  його
куцу душу, Кучук далi вистежував i винюхував, збирав по крихтi все, що мiг
зiбрати про Роксолану,- що ?ла,  як  спала,  що  сказала,  як  ходила,  як
зодягалася, з ким говорила, кому всмiхалася, що подумала  i  що  надумала.
Вiкна  в  гаремi  були  подвiйнi  i  з  такими  широкими  промiжками   мiж
кольоровими  шибками,  що  там  могли  залягати  ?внухи,   пiдглядаючи   й
пiдслуховуючи, самi невидимi  й  незнанi.  Всю  свою  здобич  ?внухи  мали
вiдносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто  ж  мiг  знати,  чи  все
принесено, чи все сказано, тому Кучук за  ласий  шматок  завжди  мiг  собi
купити зата?не вiд кизляр-аги, вiд  самого  султана,  i  розкошував  сво?м
знанням, сво?ю безкарнiстю i прихованою владою.
   Живучи  мiж  постiйним  страхом  i  усвiдомленням  та?мно?  влади   над
султаншею, очiкуючи i нiяк не можучи дочекатися загрозливого посланця  вiд
мертвого Iбрагiма, Кучук поволi  починав  ненавидiти  Хуррем.  Першi  сво?
доноси на не? робив байдуже, не маючи нiяких почуттiв до султаншi,  навiть
не заздрячи  ?й,  як  iншi,  сам  не  вiрячи  нi  в  ??  чаклунство  нi  в
пiдступнiсть. Але що далi, то бiльше переймався тупою i тяжкою  зненавистю
до тi?? неприступно? жiнки, вважаючи, що всi його нещастя  почалися  з  ??
вини i нинiшнiй його загрозливий стан - це теж ?? вина. Холодна й терпляча
ненависть пережива? будь-яку iншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук,  що
нiхто не прийде по його душу, бо Iбрагiм,  видати  по  всьому,  нiкому  не
сказав про свого особистого донощика з султанських  кухонь,  вже  змiнився
пiсля грека i один великий вiзир, i другий, i третiй, i, як почалося це ще
за Iбрагiма. Кучук готував для них ?жу i  сам  простежував,  як  пода?ться
вона  садразамовi,  вже  смiявся  з  колишнi?  сво?х  страхiв   i   часто,
замкнувшись у сво?м закутку,  клав  перед  собою  бiлий  баранячий  череп,
глузливо промовляв до нього: "Ох, Iбрагiме, Iбрагiме, минулося тво? м'ясо!
Очi тобi вискочили, вуха тво? одкабетовано, зосталася сама кiстка!" Мав би
ще додати:
   "Колись i з нами таке буде!" - але вчасно уривав свою мову. Хай  вмира?
хто завгодно, а вiн житиме, вiн хоче жити! Повнився пiдслухами,  плiтками,
знанням, обмовами, з роками набув хiба ж такого сприту в сво?му проклятому
ремеслi стеження, збирання, накопичення та?мниць, iнодi почував себе  мало
не всемогутнiм, який  зна?  про  всiх  приховане  й  вiдкрите,  без  кiнця
повторював сам собi 59-й вiрш з шосто?  сури  корану:  "У  нього  -  ключi
тайного; зна? ?х тiльки вiн. Зна? вiн, що на сушi i на  морi,  лист  пада?
тiльки з його вiдома, i нема? зерна в мороку  землi,  нема?  вологого  або
сухого, чого не було б у книзi яснiй".
   Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням  з  людьми  Гасан-аги,
якi збирали звiдусюди вiстi, щоб нести ?х султаншi, не вiдаючи, що живе  у
величезних Топкапи маленький непомiтний ахчi-уста, який тихо,  але  вперто
збира? вiстi про султаншу. Навiщо, для кого, для яко? потреби?  Тепер  уже
не знав i сам. Насолоджувався  сво?м  знанням,  тодi  вiдчув  якийсь  нiби
неспокiй, тодi настала розбентеженiсть, а згодом прийшли справжнi хворощi.
Все, що потрапля? в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися,  лишати
по собi поживу, а непотрiб ма? видалятися, iнакше смерть.
   Кучук з жахом усвiдомив, що вiн тiльки збира?, ховаючи в  собi,  збира?
вже довгi роки, нi з ким не дiлячись, нагромаджу? в  сво?й  пам'ятi  мовби
для самого себе, для власно? втiхи, у безмежнiй гординi  сво?й  порiвнюючи
себе з самим аллахом: "Не осягають його погляди, а  вiн  осяга?  погляди".
Багато  рокiв  нерозумно  пишався  вiн  тим,  що   вистежу?   кожен   крок
наймогутнiшо? жiнки в iмперi?, розкошував од думки про свою  винятковiсть,
несхожiсть з усiма, хто його оточу?, про  свою  вищiсть.  Живився  вiстями
рiдкiсними, особливими, вiдкидаючи загальнодоступне, так само, як султан i
вельможi дозволяють собi ?сти м'ясо, смажене на вогнi, бо  воно  ма?  смак
нещоденний, ход I втрача? половину сво?? цiнностi вiд того вогню. А варене
м'ясо, хоч i зберiга? в собi всю  свою  поживнiсть,  споконвiку  вважалося
?жею рабiв i чорного люду - тож вiн надавав перевагу смаженому, обпаленому
диким вогнем м'ясовi та?мних знань i жадiбно горнув ?х до себе, не  знаючи
нi мiри, нi впину.
   Але нiщо не виходило з Кучука, не видiлялося й не видалялося, осiдало в
ньому, як  камiнь,  як  свинець,  тру?ло,  душило,  смердiло  нечистотами,
чадiло, клубочилося пекельним димом, Накопиченi в ньому  пiдслухи  рвалися
назовнi, як рветься а людини вся зайвина i непотрiб. Уже й не почував себе
живим чоловiком, а  якимсь  мертвим  чи  що.  З  тугою  позирав  на  сво?х
помiчникiв по кухнi, заздрив ?хньому спокою i безтурботностi. Зовнi  мовби
нудьга обов'язкiв, остогидла щоденна робота, а  насправдi  яке  ж  це  все
благороднiше порiвняно з тим, що було у нього в душi!
   Може, так i кiнчився б цей чоловiк, власне, й не почавшись для життя  i
свiту в сво?й безглуздiй зата?ностi й безцiльнiй злочинностi,  коли  б  не
випадок з султаном Сулейманом в час пишно?  зустрiчi,  пiдготовлено?  йому
султаншею i зятем ?хнiм Рустемом-пашою.
   Султан лежав непритомний у сво?х покоях, може, навiть мертвий, султанша
з сином Баязидом i великим вiзиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти  i
нiкого туди не впускала, хоч  усi  здогадувалися  -  радиться  з  сином  i
садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти  голову,  на  кого
покластися, кому не вiрити.
   Та хоч якi б та?мницi були  в  людей  i  хоч  якими  високими  справами
заклопотанi тi люди, вiчно не сидiтимуть вони  без  ?жi,  вимушенi  будуть
допустити до себе тих, хто  ма?  ?х  нагодувати,-  так  Кучук,  за  правом
ахчi-уста великого вiзира, все ж пробрався в Куббеалти з носiями на?дкiв i
напо?в, порядкував там, гримав на сво?х помiчникiв,  виказував  поштивiсть
до високих осiб, перед якими став, i хоч був раз i вдруге ганебно вигнаний
Баязидом, все ж вловлював то слово, то  погляд,  то  навiть  мовчанку,  i,
додаючи iз сво?х безмежних запасiв та?много знання, пiдозр i  пiдлот,  уже
не мав сумнiву: "Змова". Власне, вiн не  чув  жодного  слова.  I  нiхто  з
?внухiв не мiг прийти йому на помiч. Понюхтiв носом в Куббеалти  -  ото  й
усього знання. Але хiба диявол не зна? про бога стократно бiльше, нiж  усi
святi? Кучуковi вже вчувалися слова навiть не мовленi, з  просто?  розмови
Роксолани i Ахмеда-пашi  про  сади  Топкапи  самi  собою  стелилися  слова
загрозливо-злочиннi: "Треба звалити старе дерево i посадити нове".  Змова,
змова! Нiщо не iсну?, поки  воно  не  назване.  Кучук  був  упевнений,  що
султанша чинить змову проти падишаха, спiльникiв не треба й  шукати,  вони
коло не?,  тепер  слiд  тiльки  назвати  це,  розкрити,  донести  до  його
величностi - i роздво?не життя Кучукове знайде сво? виправдання так  само,
як виннi знайдуть нарештi сво? покарання. Адже сказано: "Зазнайте ж кари!"
   Ще нiчого не знаючи, Кучук уже мав певнiсть, що  розкрив  змову.  Тепер
належало негайно повiдомити про це. Але кого?  Султана?  Султан  лежав  чи
живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не пiдпускали.  Тодi  кого  ж?
Куди кинутися? До великого муфтiя? У того тiльки молитви та  прокляття,  а
тут треба сили. До шах-заде Селiма? Але чи ж проб'?шся до нього i чи стане
вiн тебе слухати, надто коли йдеться про його рiдну матiр.
   Кучук метався в мовчазному нетерпiннi, нi з ким порадитися, нi  в  кого
попросити помочi, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або
ж перемогу, а вiн волiв тiльки перемагати. Iнакше навiщо всi його мало  не
двадцятилiтнi страждання!
   В розпачi й безвиходi Кучук кинувся до султанського зятя  Рустема-пашi.
Слугував  йому  цiлих  десять  лiт,  знав,  який  лихий  тепер  дамат   на
Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирiшив  сказати  вiзировi
не всю правду, а тiльки половину - про  Ахмеда-пашу,  а  вже  там  хай  як
знають. Коли все закiнчиться лише тим, що дамат зiпхне Ахмеда-пашу i знову
стане садразамом, то й тодi вiн, Кучук,  матиме  свою  вигоду,  бо,  може,
вважатиметься найдовiренiшим чоловiком у султанського зятя.
   Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З iншими  вiзирами  той  тинявся  по
Топкапи, сподiваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зiткнувся
в другому дворi з куцим сво?м ахчi-уста, мало й подивувався.
   Кучук вклонявся до само? землi, мало не плазував перед Рустемом-пашою.
   - Тобi чого? - похмуро спитав той.
   - Хочу внести в преславнi вуха вiсть.
   - Вiсть? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вешта?ться тут  зна?ш
скiльки!
   - Вiсть про державну зраду,- прошепотiв Кучук. Рустем  ухопив  його  за
комiр, пiдняв, стукнув об землю.
   - Про що, про що? Ану кажи до кiнця.  Та  коли  брешеш,  то  найбiльшим
шматком од тебе лишаться вуха.
   Кучук зашепотiв йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, якi мають бути. Про
загрозу життю султана. Про...
   Султанський зять загорнув сво?ю могутньою  рукою  нiкчемного  ?внуха  i
поволiк за собою.
   - Будеш зi мною,- бурмотiв Рустем,-  будеш,  де  я.  Не  шукай  мертвих
коней, щоб зняти з них пiдкови. Всякий птах од язика гине.
   Тодi несподiвано гримнув сво?м людям, якi його супроводжували:
   - Взяти цього  обшкрiбка  i  вирвати  йому  язик!  Так  зiмкнулися  над
нiкчемним чоловiком усi випадки, якi були й мали бути, i поховали його пiд
сво?ми уламками. Бо в цьому життi нема? нiчого ймовiрнiшого за смерть.

   ВIДОМЩЕННЯ

   Оточила себе жiноцтвом  -  старими,  молодими,  поважними,  владчими  й
просто без нiякого  значення.  Ховалася  мiж  ними,  оточилася  ними,  мов
хмарою, стояла в нетривкiй цiй хмарi,  а  мала  б  стояти  на  хмарi,  мов
вседержитель.
   Але султан ожив, уся сила стiкалася до нього, свiт  лежав  зача?ний  на
його долонi, i знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долi.
   Цiлий день провела в садах Топкапи. Тi, що  пiд  гаремом,  дивилися  на
Золотий Рiг, на Стамбул. Рожево-син? мiсто i попелястi  купи  мечетей  над
ним - Баязид, Фатiх, Селiм, а мiж Баязидом i  Фатiхом  горб  Сулейманi?  -
найбiльшо?  з  усiх  джамiй,  яка  мовби  здiйма?ться,  розкрилю?ться  над
Стамбулом, злiтав в  небо,  i  цей  велетенський  город,  попелясто-синiй,
горбистий, мов спина дракона,  теж  летить  нiзвiдки  й  нiкуди,  i  вона,
всiвшись на шорсткiй спинi,  що  круглиться  куполами  мечетей,  ?жачиться
шпичаками мiнаретiв то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно бiлих, мов
примари, теж летить, але пада? й пада? в сади  гарему,  мiж  кипарисами  й
платанами, мiж залiзним i юдиним деревом, деревом для  туги,  для  ридань,
для розпачу.
   День не принiс ?й нiчого. Султан  ожив  i  молився  в  мечетi  за  сво?
спасiння. Чи молилася й вона? Тiльки вiтцiвською молитвою:
   ущедри зовущую со страхом. Ущедри...
   Султан не кликав ??, може, й не згадував, може, забув.  I  всi  забули.
Навiть кизляр-ага Iбрагiм десь щез, пропали всi ?внухи, не пильнували,  не
стежили, усунулися всi враз, так нiби казали:
   "Втiкай! Виривайся па волю!" А де ?? воля, за якими мурами,  просторами
i безмежжям часу?
   Сидiла в сво?х мармурових роззолочених покоях, не спала  до  ранку,  не
склепила  навiть  повiк,  мимоволi  прислухалася  до  кожного  шереху,  до
шарудiння води у водогра?, до зойкiв свого вистражданого  серця,  втомлено
споглядала на розметанi в чорних настiнних колах золотi  лiтери  священних
написiв, що трiпотiли, як птахи у вiкнах. I серце ?й  у  грудях  трiпотiло
так само в очiкуваннi неминучого.
   Чому нiхто до не? не йшов? Десь щез великий  вiзир  Ахмед-паша,  пропав
кизляр-ага, i мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже  довiдався,  що  хотiла
його смертi? Але ж бачить бог: не вбивала його i не посилала вбивць, бо  ж
лежав мертвий. А хiба можна хотiти смертi для мертвого?
   Вдосвiта негадане прийшов зять  Рустем.  Шкрябався  в  дверi,  як  пес,
вигнаний хазя?ном, всунувся  на  бiлi  килими  прийомного  покою  султаншi
похнюпленiший, нiж завжди, обличчя пiд чорним заростом було синюшне,  нiби
в утопленика.
   - Що з тобою? - мляво поцiкавилася Роксолана.
   - Ваша величнiсть, я знов великий вiзир.
   - I так рано прибiг похвалитися?
   - Ваша величнiсть...
   - Якою ж цiною? Когось убив?
   - Якби ж то...
   Вона поглянула на нього уважнiше. Надто добре знала цього чоловiка,  до
якого колись була прихильна, тодi зненавидiла його, згодом  знов  вимушена
була йому покровительствувати, щоб знову збайдужiти, може, й назавжди.
   - Ага,сказала, не приховуючи зловтiхи.- Вже знаю:  ма?ш  когось  убити.
Може, мене? Тому й прибiг удосвiта. Не мiг дiждатися ранку.
   Рустем упав на колiна, тупо мукаючи, поповз до не? по килиму.
   - Ваша величнiсть! Мамо!
   Роксолана гидливо вiдсунулася вiд свого зятя.
   - Яка я тобi мати! Хочеш нагадати, що вiддала тобi свою доньку? То знай
же: не я вiддала Мiхрiмах, а султан. Убивця хотiв  мати  сво?м  зятем  теж
убивцю. Хiба не ти вбив Байду? А  я  коли  й  мала  ще  пiсля  того  якiсь
сподiвання на тво? очищення, то тiльки тому, що ма?ш слов'янську душу.  Та
тепер уже знаю: чоловiк може говорити тою самою мовою, що  й  ти,  а  бути
найбiльшим негiдником. Мова не важить. А душа? Хiба ж побачиш ?? в людинi?
Була слiпою i тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов -  хвалитися  чи
вбивати?
   - Ваша величнiсть, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справдi раб, i
всi тут раби, може, й сам султан  теж  раб,  тiльки  вона  вiльна,  бо  не
пiддавалася нiкому й нiчому i не пiддалася. Не лякалася  нiяких  погроз  i
передвiщень. Коли сонце буде скручене, i коли зорi облетять, i  коли  моря
переллються, i коли зариту живцем спитають, за який грiх вона була вбита,-
може, лиш тодi довiда?ться душа ??, що приготовано ?й на цiм свiтi. Але  ж
нi! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть i ховаються,  i  нiччю,  коли
вона темнiв, i зорею, коли вона диха?,- змагатимуся  навiть  з  безнадi?ю,
щоб самiй смертi нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке  вмира?,  щоб
жити знову й знову, незнищенно, вiчно.;
   - Кров на тебе й на твого султана пада?, як листя на землю! Сказала  це
чи тiльки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно,  ладен
був би зiщулитися вiд ?? погляду i
   ?? слiв.
   - Ваша величнiсть! Чи ж моя вина? Слiпим дзеркал не  продають.  Прийшов
чоловiк, сказав, донiс.
   - До кого прийшов?
   - До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого
не дiйдеш навiть до пекла.
   - Вибрав тебе в провожатi?
   - Мерзенний ?внух з кухонь. Я вiдпровадив його до пекла. Але вiсть  уже
була в менi. Що я мiг, ваша величнiсть? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний
аллаху, що вiн вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце,  як  скляний
палац: лопне - вже не стулиш.
   Вона скривилася.
   - Мiг би не згадувати про сво? серце.
   Але Рустем мав виговоритися, так нiби сподiвався очистити Душу.
   - Коли сто?ть велика мечеть, не треба молитися в малiй.  Я  кинувся  до
його величностi султана. Бо той пiдлий  донощик  сказав,  що  змову  проти
падишаха затiяв Ахмед-паша.
   Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не  треба  було  брати  ?й
Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обiпрешся.
   - I що ж? - мимоволi спитала зятя.
   - Ахмед-паша спробував хитрувати й  тут.  Поставлений  перед  султаном,
узяв усю вину на себе,  впав  на  колiна,  благав  покарання  й  прощення.
Мерзеннi хитрощi, як завжди, в цього чоловiка. Та  коли  спустили  його  в
пiдземелля Топкапи, прийшов туди  сам  падишах,  та  стали  трощити  цьому
крутi?вi кiстки, Ахмед-паша виказав...
   Рустем-паша вмовк i став витирати пiт на обличчi.
   - Кого ж виказав?  Мене?  -  спокiйно  спитала  Роксолана.  Рустем-паша
мовчав.
   - Кого ще? - жорстоко допитувалася вона.
   - Шах-заде Баязида,- пошепки вiдповiв дамат. /
   - Бiльше нiкого?
   - Бiльш нiкого, ваша величнiсть.
   - I тебе прислано мене вбити?
   - Я прибiг сам.
   - Убити?
   - Ваша величнiсть, сказати!
   - Не злякався, що будеш покараний? Вiн мовчав i корчився па килимi.
   - Про Баязида що зна?ш? Не було нiяких велiнь?
   - Не було.
   - Гаразд. Бережи Мiхрiмах. Може, хоч моя смерть поможе тобi.
   - Ваша величнiсть, я поможу вам!
   - Iди геть! Сама зустрiну султана i його вбивць.
   - Ваша величнiсть!
   - Iди!
   Аж тепер нарештi могла визнати, що лишилася  сама  в  цiлiм  свiтi.  Ще
день-два тому здавалося ?й, що може стати всемогутньою  i  здiйснити  все,
про що думалося й не думалося,  i  нiщо  вже  не  стояло  па  завадi,  але
нiзвiдки не було й помочi. Два сини,  якi  зосталися  в  не?,  вже  ?й  не
належали. Один мав рятуватися вiд  гнiву  падишаха,  другий  байдуже  ждав
трону. Вона кликала сво?х мертвих синiв, а вони вiдповiдали ?й  мовчанням.
Ще вчора вiрила, що вона ?дина зряча i розумна iстота серед  довколишнього
озвiрiння, не пiдвладного розуму, заполоненого злочинними iнстинктами, але
- о жах! - тепер мала переконатися, що ??  теж  якась  незнана  сила  жене
разом з цими звiрами до загибелi - видовище жалюгiдне й принизливе.
   Перебирала роки, згаянi в неволi, в золотiй клiтцi султанського палацу,
бачила  себе  зрозпаченим  дiвчиськом,  яке  намагалося   вiдспiватися   й
вiдтанцюватися  вiд  жахiв  життя  i  покорило  молодого  султана  грою  i
принадливiстю.  Тодi  стала  взiрцевою  самицею,   яка   щороку   дарувала
падишаховi по синовi i стелилася на зелених  покривалах  його  ложа  немов
молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою.  Нарештi  мудрiсть,  яка
була завжди з нею, винесена ще з вiтцiвського  дому,  запанувала  i  стала
давати щедрi плоди, а плоди мудростi бувають i солодкi й гiркi. ?й  випало
випити до дна чашу гiркоти. Що ж, вона не  зляка?ться,  не  вiдступить.  В
ночах ми блука?мо  по  колу  i  згора?мо  у  власнiм  полум'?.  Проклинати
ворогiв? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак,  що
в сво?й слизотi розпуска?ться, бодай би вони, як недорiд  жiночий,  нiколи
не бачили сонця. А що прокляття? Вiтер, який летить i не верта?ться.  Вона
ж сама тепер, як трепетання вiтру, як переблиск думки в пiтьмi небуття, не
стане ??,  а  думка  житиме,  битиметься,  злiтатиме  над  усiм  сущим  на
невидимих крилах ?? страждань i чутливостi ?? серця.
   Несподiвано для само? себе Роксолана ляснула в долонi i  служебцi,  яка
виникла в поко?, звелiла принести приладдя для письма.  Тодi  геть  забула
про сво? велiння, довго купалася в теплiй  трояндовiй  водi,  вигладжувала
перед дзеркалами ледь помiтнi зморшки в куточках очей, повiльно  проводила
долонями  по  сво?х  шовковистих  стегнах,  милувалася  стрункими  мiцними
ногами. Постарайся обрести ноги, якi помогли б тобi  порятуватися  в  день
страшного суду. Смiх i грiх! Невже вона  ма?  вмерти  ще  сьогоднi?  I  не
житиме бiльше це тiло, мов гiацинт iз  самотнiх  султанських  снiв;  i  це
лоно, мов топаз вогненний; i цi очi, мов сапфiри  немочi  та  болю;  i  цi
уста, мов холодний рубiн?  Зате  визволиться  ??  душа,  вознесеться,  мов
дiамант, що був кинутий у бруд вулиць i  дорiг,  а  тодi  пiднятий  звiдти
рукою  найвищою.  Чу?ш,  султане?  Запалюй  вогнища,  щоб  висушити   сво?
барабани, промоклi вiд слiз, пролитих за вбитими  тобою,  слiз  жiночих  i
дитячих, слiз землi, неба i самого бога! I я теж згорю па тих вогнищах,  i
тiльки наша любов, переживши всi тво? злочини, вiдвiда? нас у пiтьмi наших
могил!
   Гiрко всмiхаючись, шепотiла Роксолана слова давнього арабського  поета:
"О друзi! Чи бачили ви коли-небудь в життi жертву, яка плакала б од любовi
до вбивцi? Ми обо? плакали або готовi були заплакати вiд  любовi  одне  до
одного, i ?? сльоза скотилася перш, нiж моя".
   Аж тепер згадала про свiй намiр написати султановi i злякалася,  що  не
встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи  на  мармуровiй  рiзнобарвнiй  пiдлозi
мокрi слiди маленьких вузьких нiг, вiдтручуючи служебок, якi  кинулися  ??
витирати, нага вискочила в  купальнi,  скулилася  па  диванчику  в  сво?му
обновленому  будiвничим  Сiнаном  поко?  (перед  смертю,  перед  смертю!),
вкида-ючи вiльною лiвою рукою собi до рота солодкi горiшки, стала  хапливо
писати, не