дбаючи  про  склад  i  лад,  аби  лиш  сказати  тому  похмурому
чоловiковi в золотiй лусцi, що вона хоче йому  сказати.  Виливався  в  тих
словах увесь  ??  дух,  що  витончувався,  загострювався  i  гартувався  в
протиборствi з найбiльшим ворогом ?? життя, з ворогом,  якого  слiпа  рука
долi зробила ?? найближчою людиною:
   Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий  вороже!  Твiй  дух  отруйний,  сила  згубна.
Диявол а чи бог тво? помiчники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе.  Ти
грiзний, дужий, бажаний  i  званий  Однаково  в  ненавистi  й  любовi,  На
вiдстанi руки чи в дальнiх мандрах Мене трима?ш, наче змiй нещасну здобич.
Зна?ш про мене бiльше, нiж всi боги свiту, Бо оточив мене очима всюди.  Не
приховаю анi слова, нi зiтхання, Нi погляду,  нi  туги,  нi  розчарування.
Зна?ш мо? ночi i чекання, Зна?ш стежки в  садах  i  сни  над  морем,  Але,
заслiплений могутнiстю, не бачив Яка ненависть розрослася  в  мо?м  серцi.
Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збира?ш славу  i  данину
мо?х зiтхань. Тво? спахi? йдуть пiд грюкiт барабанiв, I валиться свiт,  як
зруйнованi гори. Смi?шся з мого бога, з мо?х пiсень i чулостей,  Зневажа?ш
землю i все живе, крiм себе, I  не  бачиш  гострого  списа  в  мо?й  руцi,
Занесеного над тобою безжально й грiзно. О вороже любий! Не можу без тебе!
Глухi будуть ночi без твого зiтхання, Нiмi й  посивiлi  дороги  без  тво?х
крокiв, Небо й води темнi без тво?х очей.
   Довго сидiла, втупившись в аркуш  фiалкового  паперу,  по-мережений  ??
почерком. I оце ?? вiдомщення? За кривди  власнi,  землi  сво??  i  всього
свiту? А що ?й до свiту i що свiтовi до не??  Була  жiнкою,  а  жiнцi  для
повного вiдчуття щастя треба бодай iнодi вiдчути слабiсть i беззахиснiсть.
Бодай перед  лицем  смертi.  Вхопила  калам,  дописала  внизу:  "Я  хотiла
сховатися вiд сонця в затiнку золото? хмари, але холодний  вiтер  вiдiгнав
хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекi".
   Як була, гола, побiгла до дверей. Мертвi сорому не мають.
   - Iбрагiме!
   Кизляр-ага стояв там. Уже стерiг султаншу, щоб нiкуди  не  зникла.  Хай
проковтнуть шербет помсти з чашi нашого могуття.
   -  Ввiйди!  -  звелiла  кизляр-азi  султанша.  Навiть  головний   ?внух
вимушений був заплющитися  вiд  слiпучого  сяйва  Роксоланиного  тiла.  Не
насмiлювався поглянути на те, на що нiхто не омiв поглянути,  не  рискуючи
втратити голову.
   Вона запечатала лист сво?ю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.
   - Вiднесеш його величностi падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще  живою,
поки султан читатиме це.
   Iбрагiм мовчки вклонився. Мовби не почув ??  останнiх  слiв  або  ж  не
хотiв запевняти султаншу, що ?й нiчого не загрожу?. Метучи  килим  широким
сво?м одягом, посунув з покою.
   Вона заклякло стояла на тому мiсцi, де вiддала  Iбрагiмовi  свiй  лист.
Вiддала все, що мала. Свiт кiнчався для не?. Ось так кiнча?ться  свiт.  Як
молився ?? отець у великий четвер на страснiм  тижнi?  "Да  молчит  всякая
плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе
да помышляет".
   А сонце, здiйнявшись над Босфором, розсипало золотi бризки по  той  бiк
рiзнобарвних вiкон, i Роксолана  мимоволi  повернулася  обличчям  туди,  i
далекий, ще з дитинства, усмiх з'явився на ??  зблiдлих  устах.  Зненацька
батькова церква припливла до не? з  далеко?  далечi,  i  смiх  пройшов  по
церквi,  i  задрижала  золота  павутина  в  далеких  кутках,   куди   ледь
доблискують кволi вогники свiчок, i серце ?й рвонулося з  грудей  -  жити!
Серце, як дитина, хоче всього, що бачить,  а  бачить  воно  життя.  Сонце,
небо, дерева й пташки на гiллi, навiть цей холодний мармур - усе це життя.
Невже ж не для не? i чому не для не??
   А до життя був лиш короткий палацовий перехiд. Вiд поко?в Роксолани  до
пишних поко?в Сулеймана.
   Султан сидiв у сво?му просторому примiщеннi, вслухався в дзюркiт води в
мармуровому мереживi триступiнчатого водограю,  дивився  на  покладенi  на
колiна сво? старi великi долонi, дивуючись i жахаючись водночас, якi  вони
безнадiйно  порожнi.  Здобув  стiльки  земель,  а  ?дино?  жiнки  не  змiг
утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вiтрiв i
без сонця, мiсячне сяйво, спалахи зiрниць, грози, ранковi роси  -  все  це
вiн пам'ятав, як пам'ятав каламутнi  лiнивi  слов'янськi  рiки,  болота  й
острови, завжди завузькi  мости,  зайця,  що  перебiг  йому  дорогу  перед
переправою, безконечнi дощi. Якi  дощi  вiн  витерпiв!  Потоки  й  потопи,
кiнець свiту, захлинався  в  тих  дощах,  як  мала  дитина  в  купелi,  як
захлинаються словами нещиростi недорiкуватi придворнi поети, здригався вiд
холодних доторкiв води, але щоразу зiгрiвався думкою про жiнку, яка  чека?
його десь  у  столицi,  мрiяв  покласти  свою  голову  ?й  мiж  груди,  що
нагадували йому двох теплих бiлих голубiв.
   Тепер, одержимий первозданним вiдчуттям необмежено?  сво??  влади,  мав
метатися мiж величчю i безумством, вiдкинувши свою  любов  до  то?  жiнки,
забувши про почуття, якi вже давно не подають голосу i не освiтлюють  йому
темно? путi, яку належить пройти. Путь до життя чи до смертi?
   Вiн нiколи не давав життя, а тiльки смерть, звикнув робити це спокiйно,
байдуже, йому здавалося, що вдосконалю?  життя  смертями,  очища?  його  i
визволя? для вищих цiлей, бо  ж  лiпше  мати  сво?ми  пiдданими  покiрливi
трупи, нiж живих невiрних. Тепер мав вибирати мiж життям i смертю,  тримав
у руках меч i закон i не бачив порятунку. Меч  i  закон.  Зрада  кара?ться
мечем. Вiдрубати голову i виставити ?? перед Баб-i-Кулелi. А тiло  пустити
кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на  султана,
позбавити його життя - тiльки закон i меч. Сина вiн стратити не  може,  це
зробить його брат, коли стане султаном i  викона?  закон  Фатiха.  Але  цю
жiнку, що прожила, як обраниця долi, не маючи на  те  нiяких  заслуг,  вiн
повинен покарати, бо вона замахнулася на престол.
   Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-пашi впало iм'я Хуррем,  Сулейман
не повiрив, а тодi зрадiв i мерщiй показав  сво?м  дiльсiзам,  щоб  навiки
заткнули пельку тому нiкчемному викажчику. Ану ж передумав  i  вiдмовиться
вiд сво?х слiв! I зiпсу? султановi радiсть вiд того, що нарештi ма?  перед
собою справжнього ворога. Бо де ж тi вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись
у сво?х горах. Папи вмирали один  за  одним  i  тiльки  потрясали  повiтря
прокльонами, якi не долiтали до султана. Iмператор  Карл,  знесилившись  у
змаганнi з падишахом,  вiддав  Iспанiю  синовi  Фiлiппу,  а  iмператорську
корону дрiб'язковому Фердiнанду.  Польський  король  лякливо  щулився  вiд
самого iменi Сулейманового. Цар московський Iван?  Був  надто  далеко.  До
кiнця життя не дiйде сюди, хоч би й захотiв.  Без  ворогiв  же  людинi  не
жити, а могутньому володаревi - й  поготiв.  Та  нарештi  вiн  мав  ворога
справжнього, вiдданого, такого близького, що не роздiляв ?х навiть подих.
   Його Хуррем, його Хасекi -  ворогиня.  Зрадниця.  Замахнулася  на  його
життя. Хотiла його смертi.
   За смерть - тiльки смерть. Вона буде  страчена  отут  на  чотирикутному
шкiряному  килимку,  розстеленому  на   розкiшних   султанських   килимах.
Найвправнiший кат  iмперi?  зiтне  ?й  голову  швидко,  вмiло,  без  болю,
та?мницi буде дотримано,  нiхто  не  бачитиме  i  не  знатиме,  голову  не
виставлять перед брамою Соук-чешме, тiло вiддадуть землi - не опалять,  не
кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон i меч.
   Спокiйно, з холодним серцем Сулейман обдумував  усе,  що  ма?  зробити.
Користався султанським правом i привiле?м роздумувати  навiть  тодi,  коли
рiшення вже прийнято. Так, вiн удовольнить закон i меч. А що ж  залишиться
йому? Перебирати  сво?  самотнi  старечi  сни,  лiчити  краплi  кровi,  що
витiкають йому ночами з носа, слухати крик сови  десь  за  вiкнами?  I  не
зася? нiколи йому безсмертний усмiх Хуррем, не задзвенить ?? ?диний голос,
не задзвенить, не продзвенить. Машалла[83]! Нi меч, нi закон  не  замiнять
любовi. I нiщо не замiнить. Хто сказав, що вiн ма? стратити  ?дину  дорогу
людину на землi? Хто сказав, що вона винна? Може, то вiн сам  винен?  Поки
ти султан, ма?ш жити. Вмирають хай iншi. Помер сам -  зрiвнявся  з  усiма.
Вмирати султани не мають права. До того ж вiн не вiрив у  злочиннi  намiри
Хуррем. Мiг дозволити собi розкiш вiрити тiльки в те, що хотiв. Надто,  що
тут усе було таке хистке й непевне. Замах на  його  життя?  Але  як  можна
замахуватися на життя мертвого? Адже вiн лежав мертвий день i два  й  три.
Чули про змову Хуррем i його наймолодшого сина? Хто  ж?  Коли  й  мiг  хто
чути, то ?диний аллах, всемогутнiй, милостивий i милосердний. А сказано  ж
у книзi книг: "О ви, якi увiрували! Iстинно  з-помiж  ваших  жон  i  ваших
дiтей ? вороги вам, бережiться  ж  ?х!  А  коли  пропустите,  пробачите  й
простите, то аллах - прощаючий, милосердний!"
   Вчора, молячись у Айя-Софi? за сво? воскресiння, султан ще не знав  про
зраду Хуррем, тому не мiг порадитися з великим муфтi?м Абусуудом. А коли б
порадився? Цей учений нащадок ассiрiйцiв був упертий, як п'ять  тисячолiть
iсторi?. Вiн чухав би свою бороду i вперто виставляв поперед себе  шарiат.
А шарiат - це справедливiсть, яка не зна? нi  милосердя,  нi  пощади.  Для
спокою в державi зрадники повиннi бути знищенi - так  твердить  шарiат.  I
муфтiй повторюватиме цi слова, бо над ним -  аллах.  Але  ж  аллах  i  над
султаном? А що  каже  аллах?  "Ми  не  возлага?мо  на  душу  нiчого,  крiм
можливого для не?". Для його душi неможливо вбити  Хуррем.  Що  це  дасть?
Спокiй у державi? Але закон не забезпечу? спокою,  бо  вiн  не  здатен  до
роздумiв. Муфтiй, як i закон, захоче тiльки  султаново?  ганьби.  Стратити
таку жiнку - ганьба довiчна,  ??  знав  увесь  свiт:  королi  й  королеви,
славетнi художники й ученi, посли й мандрiвники, во?ни  i  простий  люд  -
хiба можна вбити таку жiнку? Перед нею ма? схилитися навiть  закон.  Його,
Сулеймана, назвали Канунi, себто Законником, бо вiн уперто  давав  свiтовi
новi й новi закони, не сподiваючись, що може колись стати ?хньою  жертвою.
Вiн здобув велич сво?ми походами i  сво?м  розумом  i  знав,  що  найперша
ознака величi - пiдкорятися закону, як простий смертний, хоч i  зна?ш,  що
закон не да? вибору. Але як султан, вiн мав ще меч, а меч давав вибiр. Вiн
або ж кара?, або ж поко?ться в пiхвах. Хто завадить йому лишити свiй меч у
пiхвах? Велич можна здобути i . в любовi. Недарма ж славетний  iталiйський
художник сказав про нього: "У великого чоловiка i любов бував велика, коли
його серцем заволодi? незвичайна жiнка".
   Вiн був несправедливий до сво?? Хуррем i жорстокий. На довгi роки лишав
?? в холодних стiнах гарему. Байдуже споглядав на смерть ?? синiв,  тiшачи
себе думкою, що  спадко?мцiв  для  трону  ще  задосить.  Не  запобiгав  ??
старiнню,  хоч  i  помiчав,  як  змiнювалося  ??  обличчя  з  роками.  Там
зжовклiсть, там плямочка, там пересохла шкiра,  там  зморшка.  Зморшку  на
обличчi кохано? жiнки не  розгладить  сво?ми  поцiлунками  навiть  мiльйон
ангелiв. Роки полишали в нiй жорстокi сво? слiди, але вiн втiшався тим, що
Хуррем ста? для нього ще дорожчою, а ?? тiло - мовби ще нiжнiшим, у  ньому
зникали дикiсть i недосконалiсть, i було воно  мов  райський  дарунок.  Чи
казав ?й про це, чи вмiв сказати в сво?й султанськiй закостенiлостi?
   Все вiддавав сво?м законам i сво?м во?нам. А його закони i  його  во?ни
жили тiльки тим, що ждали вiйни,  ждали  смертей.  Пил  па  обличчях  його
во?нiв, на ?хнiй збро?, в ?хнiх очах, в ?хнiх  душах.  Сiрий  пил  смертi,
яким вiн хотiв засипати увесь свiт.
   I його Хуррем, ?дина жива iстота в цiм царствi вмирання,- невже й  вона
повинна вiддати сво? життя?
   Пробував уявити ??. Чи зна? про його знання i про його вагання  мiж  ??
життям i смертю? Випливало з золото? сутiнi ?? обличчя, але було замкнене,
не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не вiдгукувалося. Як
фортеця, що ?? ти хочеш  узяти  приступом,  обличчя  замкнуло  всi  брами,
прибрало мости, виставило незламних захисникiв - твердiсть, несхитнiсть, i
не зазирнеш за вали, палiсади й мури.
   Чомусь згадався султановi  каймакчi  з  Гянджi.  Чому  не  вiддав  того
досвiтку свiй каймак султановi, який дарував йому життя? Повiз каймак  вiд
переможця i повелителя, а куди, кому?  Невдячнiсть.  Усi  невдячнi,  може,
тому так мало милосердя на свiтi.
   Ох, як хотiлося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому  до
нiг, плакала  i  благала,  благала  й  плакала,  а  вiн  виказав  би  свою
великодушнiсть,  вiдомстив   би   за   зраду   великодушнiстю,   лишаючись
здеров'янiло-непрiтступним, хоча i без звичного самовдоволення, яке завжди
вiдчував од свого високого становища. До кiнця вдоволений  був  лиш  тодi,
коли  покiрливiсть  виказувано  йому  з  якнайбiльшою   стараннiстю,   без
будь-яко? винахiдливостi й, сказати б,  вишуканостi,  а  грубо,  крикливо,
майже нахабно. Жив серед нахабно? покiрливостi i тепер дивувався, чому  та
жiнка затялася i замкнулася перед ним, як неприступна  фортеця.  Чому?  Як
смi?? Чи не розумi?, перед яким страшним вибором сто?ть вiн, ?? повелитель
i ?? раб?
   I не знав, що фортеця розчинила брами i випустила вершникiв  "на  бiлих
конях, i золотi  сурми,  блиснувши  проти  сонця,  заграли  радiсний  марш
прощення й прокляття, прокляття й прощення.
   Велетенський  кизляр-ага,  всунувшись  боком  у  просторий  султанський
покiй, поставив на восьмигранний столик перед падишахом  золоте  блюдо  зi
згортком фiалкового паперу, попечатаного печатями  Роксолани,  i  щез,  як
дух. Нiч змiшалася з днем, а день - з нiччю. Скiльки днiв минуло  вiдтодi,
як вiн замкнувся в сво?й самотинi?
   Сулейман простягнув до згортка руку i налякано вiдсмикнув. Знов  попхав
?? до столика, але рука налилася свинцем i не слухалася. Тодi вiн  подався
наперед усiм тiлом, притиснувся до столика грудьми, насилу пiдносячи руки,
тремтячими пальцями зламав багрянi печатi й задихнувся, побачивши  знайоме
письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чутт?востi почерк, де  кожна  лiтера
здавалася йому завжди вiдбиттям ?? чарiвливо?, покiрно? i вiчно невловимо?
душi. Вiн долав безмежнi простори, i не було з  ним  нiколи  нiкого,  крiм
бога, меча i скакуна,  а  тодi  прилiтали  оцi  листи,  написанi  гнучким,
квапливим почерком, i ставав вiн найбагатшим чоловiком на свiтi,  i  щастя
його не мало меж. I тепер, коли сидiв i карався сво?ю жорстокою  старiстю,
як суха тополя, що вiд не? нi затiнку, нi плоду, i вже  не  ждав  нiзвiдки
порятунку,  прилетiв  цей  лист  з  найдорожчим  письмом,  i  смак   життя
повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже  не  повернеться  нiколи.
Невже вiн любив те, що вона писала, бiльше, нiж ?? саму? Може,  це  тiльки
старiсть, коли вже не побачиш бiльше нiжних  згинiв  i  заглибин  на  тiлi
кохано? жiнки, i забута жага не з'явиться в тобi, не  прилине  з  минулого
солодка сила, не приголомшить, як  удар  барабана,  не  заяскрi?  в  мозку
темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, i мiхраб у нiй не  сто?ть
[84].
   Кинув погляд на перший рядок листа, i чи  то  стогiн,  чи  то  гарчання
вирвалося йому з грудей.
   Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже...
   Обпалювало  його  свiтло  вiд  не?,  тепер  обпалила  ненависть.   Вони
забиралися на гору любовi разом, але коли  досягли  вершини,  вiн  лишився
стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу.
   Твiй дух отруйний, сила згубна...
   Чи лишала вона йому надiю в сво?х  словах?  У  вiдча?  й  стогонах  вiн
уперто пробивався крiзь жорстокi рядки,  сподiваючись  на  зблиск  свiтла,
вiрячи у великодушнiсть Хуррем бiльше, нiж у свою власну.
   I  був  винагороджений  за  вiру  й  терпiння,  знов  сяйнула  йому  ??
безсмертна душа, ?? доброта й милосердя:
   О вороже любий! Не можу без тебе!
   Валилися стiни палацу, тряслася земля, море  поглинало  суходiл,  холод
уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило рiзуче  свiтло,
впала на нього яскрава зiрка, прокотилася в ньому й покотилася, заслiпила,
приголомшила та водночас i  висвiтила  в  ньому  останн?  зернятко  живого
життя, яке ще могло прорости над неминучiстю й часом  i  з'?днати  небо  i
землю, як райдуга.
   Тяжко звiвшись на ноги, загортаючись у  широкий  свiй  шовковий  халат,
навiть не всунувши нiг у сап'янцi, босий пiшов по короткому переходу, який
вiв до нових поко?в Хасекi.
   Нiхто не зустрiвся -йому, все зникло, завмерло, зача?лося, дрижало  вiд
нетерплячки й розчарування. Султан iшов до  султаншi  сам,  без  суддiв  i
катiв, нiкого не кликав на помiч, навiть не взяв  з  собою  меча  або  хоч
ножа. Чи хотiв задушити ?? голими руками?
   Мабуть,  i  Роксолана  подумала  те  саме,  бо,  побачивши  султана   з
лихоманковим  блиском  у  очах,  схитнулася  йому  назустрiч,   так   нiби
пiдставляла пiд його чiпкi холоднi пальцi свою нiжну шию.
   А вiн, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав  перед  нею
на колiна, аж вона вiдступила перелякано, i навiть ?внухи, що позалягали в
сво?х сховищах за вiкнами Роксолани, нажахано заплющували очi, щоб не бути
свiдками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою.  Нiхто  нiчого
не бачив, не чув, не знав.
   Роксолана дивилася на  султана,  бачила  його  жилаву  засмаглу  шию  в
широкому комiрi халата, чомусь  на  могла  вiдiрвати  погляду  вiд  однi??
жилки, горбато?, мов вершник на конi, що у вiчному поквапi бiжить, бiжить,
не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка  та  стала  крихкою  -
ось-ось злама?ться, розсиплеться прахом i  нарештi  зупинить  свiй  вiчний
бiг.
   I несподiвано ?й стало жалко цього старого чоловiка, i щось заплакало в
нiй, подало голос милосердя й надi?. Як  зозуля,  що  ку?  над  лiщиною  в
сережках.
   Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустрiч  Сулеймановi,  а  вiн
обережно гладив ?? тепле волосся i глухо бурмотiв вiрш Румi:
   Хiба я не казав тобi, що я - море, А ти риба - хiба я  не  казав  тобi?
Хiба я не казав тобi: не ходи в ту пустелю? Тво? чисте море - це я, хiба я
не казав тобi?

   СЕЛIМ

   Днi були переповненi пустими й  дрiб'язковими  церемонiями.  Молiння  в
Айя-Софi?. Вiдвiдини султаном  i  султаншею  джамi?  Сулейманi?,  яку  вже
докiнчував Коджа Сiнан. Малi й великi пере?зди  султанського  двору  то  в
лiтнiй палац на Босфорi, то назад до Топкапи. Придворнi мали зголошуватися
в супровiд Сулеймана, тодi султан сам переглядав списки i вибирав лиш тих,
кого хотiв узяти з собою. I скрiзь мала бути з ним Хуррем. Вiн мовби хотiв
показати,  як  високо  ставить  свою  Хасекi,  як  мiцно  пов'язанi   вони
обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нiчого не сталося,  нiчого  не  було,  все
вмерло в та?мничiй  неприступностi  Топкапи.  Цiлi  хмари  дармо?дiв,  якi
оточували султана, мали перекопатися  в  непорушностi  трону,  в  сталостi
почуттiв падишаха, в твердостi його намiрiв  завжди  захищати  добре  iм'я
султаншi, яка стала мовби його другою суттю.  Була  з  ним  повсюди.  Мала
виказувати поважнiсть, нудьгувала в час  безконечних  церемонiй,  смiялася
разом з султаном на вiдкритих вечерях у Топкапи,  якi  влаштовувано  пiсля
вечiрньо? молитви Сулеймана в Айя-Софi?. Коли султан при?здив  з  молитви,
дверi до залiв пiд куполами вiдчинялися i всi  придворнi,  аж  до  ?внухiв
гарему,  вiдштовхуючи  один  одного,  наввипередки  бiгли   до   низеньких
столикiв, щоб зайняти мiсце  та  ще  й  проштовхатися  якомога  ближче  до
падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сидiли за  сво?м  столиком  i  не  без
насмiшкуватого вдоволення спостерiгали за цi?ю марнотою.
   Тi, хто ждав Роксоланино? загибелi, найпершi повiрили в нове вознесiння
султаншi i мерщiй запобiгали ?? милостi, звертаючись  до  не?  з  безлiччю
дрiб'язкових  прохань,  i  вона  вдовольняла  ?х,  мовби  для  того,   щоб
переконатися в сво?й силi. I робила це щоразу через султана,  випробовуючи
його терпiння, до Рустема-пашi не звернулася жодного разу,  бо  зять  став
бридкий для не?, може, й назавжди.
   Щолiта Стамбул задихався без води. З дванадцяти  сiл  iшла  до  столицi
вода - i все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, якi  постачали
воду тим, хто ?м  платив.  Бiдноту  вiдтручували  i  вiдганяли  султанськi
суйолджi. Воду перепродували, ?? крали, тихцем вiдводили в  сво?  сади,  в
городи, ставили фонтани для пиття,  тягли  до  власних  хамамiв,  нехтуючи
законом, за яким  для  при?днання  до  головного  стамбульського  водоводу
Кирк-чешме  потрiбен  був  дозвiл  самого  султана.   Стамбульськi   купцi
поскаржилися Роксоланi на великого  вiзира  Рустема-пашу,  бо  той  забрав
майже всю воду з Бедестану i тайкома провiв ?? в сади свого  палацу,  який
поставив на краю Ат-Мейдану.
   Вона пiшла до султана i домоглася, щоб той наклав на дамата  сто  тисяч
акча виплати за вкрадену воду.
   Стамбул заговорив про справедливiсть Хасекi.
   Два сiрiйських купцi привезли  в  Стамбул  брунатнi  зернятка,  з  яких
варили напiй, що мав барву i гарячий дух тiла чорних невiльниць.  Зернятка
звалися кахве. Сiрiйцi вiдкрили в Тахтако?  кахве-хану,  i  народ  повалив
туди валом, так що мулли перелякалися i  мерщiй  кинулися  зi  скаргою  до
шейх-уль-iслама. Абусууд видав фетву про заборону нового  напою.  Сiрiйцi,
за порадою мудрих людей,  написали  скаргу  султаншi,  додавши  до  скарги
торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана i почастувала його
сiрiйською кахве.
   - Що це? - спитав султан.- Я нiколи не пив такого.
   - А хто пив? - засмiялася Роксолана.
   - Цей напiй поверта? людинi молодiсть.
   - Я рада, що ваша  величнiсть  так  дума?.  .На  жаль,  великий  муфтiй
заборонив цей напiй.
   - Заборонив? Чому ж я нiчого не чув i не знаю?
   - Вам нiхто не сказав. Шейх-уль-iслам  у  сво?й  фетвi  посила?ться  на
коран. Але в коранi нема? жодного слова про цей напiй.
   - Як вiн зветься?
   - Кахве?
   - Аз чого виготовля?ться?
   - Звичайнi зернята з деревця, яке росте в Аравi?. Розмеленi, варяться з
водою. Що тут недозволеного?
   - Справдi. Я подумаю.
   Султан примусив великого  муфтiя  вiдмiнити  фетву.  Кахвехане  охопили
пiв-Стамбула, мов  пожежа.  Незабаром  ?х  було  вже  близько  пiвсотнi  в
Бейоглу, в Бешiкташi i навiть у султанському Стамбулi, по цей бiк Золотого
Рогу.
   Вiд  Фердiнанда,  який  пiсля   добровiльного   зречення   Карла   став
iмператором, прибув посланник,  молодий  фламандець  Ож'?  Гiзлен  Бусбек.
Привiз багатi дарунки  султановi  й  султаншi,  а  ще  сподiвався  вразити
та?мничого схiдного володаря не так  дарунками,  як  сво?ми  знаннями,  бо
вчився  в  кращих  унiверситетах  ?вропи,   багато   подорожував,   збирав
старожитностi, кохався  в  iсторi?,  мистецтвах,  у  всьому  рiдкiсному  й
незвичайному.
   Сулейман влаштував пишний прийом iмператорському  послу.  Перед  брамою
Соук-чешме на велетенському зеленому  килимi  поставлено  Золотий  трон  з
Диван-хане,  i  на  тронi  сидiв  падишах  у  червоно-золотому  кафтанi  з
вiдпашними рукавами для цiлування, що звисали до самого килима, а поряд  з
ним султанша Хасекi - блакитне атласове плаття в золотiй сiтцi, шия, руки,
голова залитi потоками дiамантiв i смарагдiв, i очi в прича?нiй зеленостi,
мов усе ?? життя.
   По праву руку вiд султана у бiлому з зеленим широчезному  халатi  стояв
великий муфтiй Абусууд, коло нього, в зеленому, три головнi iмами iмперi?.
По лiву руку, де сидiла Роксолана,- у багряному з золотом кафтанi  великий
вiзир Рустем-паша i три вiзири дивану. За троном - серед семи  султанських
тiлохранителiв - великий драгоман iмперi? Юнус-бег, лiвобiч i правобiч пiд
аркадами - темнолицi яничари, а  ближче  до  султанського  килима  -  ряди
дiльсiзiв у золотих латах i золотих високих шапках. Весь палацовий двiр  з
трьох бокiв обставлений був вельможами  у  високих  тюрбанах,  у  золотих,
червоних, зелених, синiх, залежно вiд становища, кафтанах, а позад вельмож
непорушно стовбичили на бiлих конях вершники з султансько? охорони, готовi
знести голову кожному, хто переступить дозволену межу.
   Посла, зодягненого в ритi оксамити, буфастi коротенькi штани, в  якийсь
чудернацький  берет  з  пером  (усе  безвартiсне,  порiвнюючи   з   тяжкою
султанською розкiшшю), пiдвели до трону вельможi  з  золотими  цiпками,  i
щойно Бусбек ступив на зелений  килим,  два  велетенських  дiльсiзи  мiцно
вхопили його попiд руки i майже пiднесли до трону, не давши  мовити  бодай
слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцiлував.
   Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям  у
шорстку, проткану сутим золотом тканину i потягнули назад, так що  вiн  не
встиг навiть здивуватися.
   Згодом Бусбек,  проживши  цiлих  сiм  рокiв  у  Стамбулi,  напише  сво?
"Legationis  turcicae  ehistolае",  в  яких  спробу?   розвiяти   уявлення
?вропейцiв про жахи, що нiбито панують в Османськiй iмперi?. Але про  свiй
перший  прийом,  найпишнiший  i  водночас   найгалебнiший   для   гiдностi
посланника самого iмператора, вiн не скаже всi?? правди, зазначивши:  "Вiв
переговори з Сулейманом".
   Зате мав щастя, може, ?диний з iноземцiв бачити, в  якiй  пишнотi  живе
султанша Хасекi, а згодом був допущений до не? в поко?, тепер уже не з  ??
примхи або просьби, а з велiння самого падишаха. Сулейман хотiв, щоб увесь
свiт бачив, у якiй злагодi живе вiн з цi?ю мудрою  i  незвичайною  жiнкою,
заради яко? зламав уже не один усталений звичай i готовий був зламати все,
що стане на завадi в його любовi до Хуррем.
   Роксолана прийняла Бусбека в покоях валiде,  якi  найбiльше  надавалися
для цього,- перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге -
вважала, що ?вропейцевi  при?мнi  будуть  малювання  Джентiле  Беллiнi  на
стiнах прийомно? зали.
   Посол уже не викрасовувався в сво?х фламандських штанцях, мав  на  собi
широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся  не  по-османськи,  без
рабського плазування по килимах, а легко, грацiозно, мовби потанцьовуючи.
   Роксолана всадовила його на  подушки,  запросила  пригощатися  плодами.
Шкодувала, що не мав коло себе Гасана.  Знов  обставлена  була  прокислими
?внухами,  яких  соромно  було  показувати  сторонньому  чоловiковi,  знов
вiдчувала на собi гнiт рабства i ганьби. Всмiхалася пословi хоч i  владно,
але водночас якось болiсно. Добре, що той не помiтив цього,  приголомшений
несподiваним щастям бесiдувати iз всемогутньою султаншею  в  неприступному
гаремi.
   Вони  обмiнялися  словами  без  значення,  говорили   по-латинi,   тодi
Роксолана перейшла на нiмецьку, здивувавши посла,  який  не  дуже  вправно
володiв цi?ю мовою.
   - Здивуванню мо?му нема? меж, ваша величнiсть! - вигукнув  Бусбек.-  Ви
зна?те стiльки мов.
   - Що ж тут дивного?
   - Ви велика султанша велико? iмперi?.  А  iмперi?  нiколи  не  визнають
нiяких iнших мов, окрiм сво?? власно?.
   -  А  вам  вiдоме  таке  поняття,   як   велика   душа?   -   поспитала
Роксолана.Зда?ться менi, що велич душi не ма? нiчого спiльного з розмiрами
держави.
   - Ви дали менi належний  урок,  ваша  величнiсть.  Але  повiрте,  що  я
сумлiнний учень. Власне, все мо? життя - це навчання. Дипломат? Це недавно
i не головне для мене. Приваблюй  мене  iсторiя,  ??  свiдчення,  пам'ятки
людського вмiння i генiя. Може, задля цього i рвався до Стамбула.
   Роксолана втомлено опустила руки на диванчик.
   - Сюди всi рвуться задля цього.
   - Я готовий був одразу кинутися збирати  старовиннi  речi!  -  вигукнув
Бусбек.- Мало не в перший день  свого  прибуття  я  вже  знайшов  рiдкiсну
грецьку монету! А якi манускрипти продаються пiд ру?нами акведука Валента.
Я дивився й не вiрив власним очам.
   - Що ж, книги живуть довше за камiнь. Про людей уже й не кажу.
   - Але книги - це люди! Це пам'ять, яка перетривала тисячолiття.
   - Ви гада?те,  що  жiнку  можуть  обходити  тисячолiття?  -  засмiялася
Роксолана.- Для жiнок дорога тiльки молодiсть. I бiльше нiчого. Але  я  не
жiнка, а султанша, тому  залюбки  познайомлюся  з  усiм  цiкавим,  що  вам
удасться знайти в Стамбулi. Я теж люблю старовиннi  рукописи.  Але  тiльки
мусульманськi. Iнших у султанських бiблiотеках це тримають.
   - Ваша величнiсть, у ваших руках цiлий  свiт!  При  вашiй  освiченостi,
ваших знаннях...
   - Що спiльного мiж мо?ми знаннями i тими багатствами Стамбула, про  якi
ви говорите?
   - Але ж, ваша величнiсть, ви вже давно могли б стати власницею зiбрань,
яких не знав свiт!
   - Не думала про це.
   - Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це... У  ваших  руках  -  найвища
влада...
   - Влада не завжди спрямову?ться так, як це може видаватися  сторонньому
оку.
   - Про вас говорять: всемогутня, як султан!
   - Цiлком можливо, цiлком.  Але  у  визначених  межах,  у  визначених  i
означених. Хай вас це не диву?.
   - Мене все тут диву?, коли не сказати бiльше! Пiд час прийому ви сидiли
на тронi поряд з султаном. Перша жiнка в iсторi? цi?? велетенсько? iмперi?
i, зда?ться, всього мусульманського свiту.  Я  щасливий,  що  був  свiдком
такого видовища. А якою щасливою ма?те почуватися ви, ваша величнiсть!
   - Ви тiльки чоловiк, i вам нiколи не зрозумiти жiнку.
   - Даруйте, ваша величнiсть. Я знаю, що ви не  тiльки  султанша,  але  й
мати. Я чув про ваших синiв - це наповню? мо? серце  спiвчуттям  i  сумом.
Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала вiдсутнiсть  пiд  час  прийому
шах-заде Селiма. Адже вiн проголошений спадко?мцем трону. I  кажуть,  нинi
перебува? у Стамбулi. При дворах ?вропейських володарiв принци...
   -  Шах-заде  Селiм  зайнятий  державними  справами,-   швидко   сказала
Роксолана.- Так само, як i шах-заде Баязид. Держава вимага?...
   Не могла пiдшукати належного слова, дивуючись iз  сво??  безпомiчностi,
крадькома позирнула на посла - чи помiтив вiн ?? збентеження? Навряд.  Був
надто молодий i  недосвiдчений,  до  того  ж  нiяк  не  мiг  повiрити,  що
розмовля? з самою султаншею.
   - Ваша величнiсть, даруйте за зухвалiсть, але мушу вам сказати, що я не
вiрю... Не можу повiрити, що у вас дорослi сини.  Менi  зда?ться,  нiби  я
старiший за вас. Ви така молода. Та?мниця Сходу?
   - А що таке старiсть? Може, ?? й нема? зовсiм, а  ?  тiльки  зношенiсть
душi. В одних душi зношенi вже замолоду, в iнших -  незайманi  до  високих
лiт. Що ж до мо?х синiв... Мiй найстарший Мехмед був  би  нинi  такий,  як
ви... А Селiм тiльки на рiк молодший.
   - То це вже зрiлий мужчина!
   - Так, зрiлий.
   Могла б ще сказати тодi: перезрiлий. I не тiльки для трону - для життя.
Чому султан обрав його спадко?мцем? Тому, що був старший  за  Баязида?  Чи
через його дивну зовнiшню схожiсть на не??  Хоч  нiщо  не  ?днало  його  з
матiр'ю, крiм народження. Байдужий до всього на  свiтi,  окрiм  пиятики  i
розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям,  цей  червонобородий  чоловiк  не
викликав у нiй нiчого, крiм страху й вiдрази. З усiх вiдомих ?й бiд тiльки
ненависть була гiршою за байдужiсть, але  Селiм,  зда?ться,  нiколи  б  не
зумiв розрiзнити цих почуттiв, хiба що спромiгся б покликати свого вiрного
Мехмеда Соколлу i сказати:
   "А глянь-но, що воно  там".  Коли  його  дiд  султан  Явуз  сам  зрiзав
коштовнi каменi  в  тюрбанiв  убитих  ворогiв,  а  султан  Сулейман  бодай
дивився, як це роблять для нього яничари, то Селiм  хiба  що  спромiгся  б
послати когось i сказати:  "Пiди  лишень  принеси  сюди  оте".  А  сам  не
зворухнув би й пальцем.
   Про Селiма розповiдали байку, як почав пити.  Роксолана  й  сама  ладна
була повiрити в ту байку, бо й  звiдки  ж  на  нього  найшло?  Мовляв,  ще
недорослим прогулювався по столицi з  сво?м  почтом  i  зустрiв  на  однiй
вулицi молодого османця, який повiвся з ним дуже зухвало.
   - Ти зна?ш, що я шах-заде? - закричав Селiм.
   - А ти зна?ш, що я Берi[85] Мустафа? - не  зляпався  той.-  Коли  хочеш
продати Стамбул, я куплю. Тодi ти станеш Мустафою, а я шах-заде.
   - Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул?
   - За що? А тобi яке дiло? А багато розбазiкуватимеш, то куплю  й  тебе,
бо хто ти, як не син рабинi, себто раб, а раб - це й не чоловiк, а  проста
рiч, яку слiд продавати на торгах.
   П'яного замкнули в зiндан, а на ранок поставили перед лихим Селiмом.  I
той затупотiв на Берi Мустафу:
   - Як посмiв ти, сину шайтана i свинi!
   - О сину володаря всемогутнього,- впав на колiна Берi  Мустафа.Якби  ти
опинився в станi, в якому я перебував учора, то вiддав би за це  панування
над усiм свiтом.
   Селiм спробував i залишив коло  себе  Берi  Мустафу,  щоб  пити  вдвох.
Змiнив йому iм'я, згодом оточив себе ще гiршими харцизяками i згаював  час
у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у сво?му гаремi, не дбав нi про
що, окрiм  задоволень.  Потрапляючи  на  урочистостi  султана,  Селiм  або
говорив дурницi, або варнякав щось на ловецькому жаргонi, ?в, як ненажера.
На ловах бiг поперед  собак.  Проголошений  спадко?мцем  трону,  влаштував
учену  суперечку  з  улемами  i  шпурляв  чоботом  у  обличчя  тому,   хто
наважувався з ним не згоджуватися. Найбiльше любив перегони  вершникiв  на
вiслюках, переможцям вручав золотий прут. Нiчим не клопотався, нi  про  що
не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного
сприту вмiло i дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, i з  роками
вирiс на царедворця, во?на i державного мужа,  що  мiг  би  вдовольнити  i
найвимогливiшого володаря, а не  тiльки  цього  байдужого,  отупiлого  вiд
влади i багатства спадко?мця трону.
   Може, все змiнилося б, якби вдалося прибрати цього лиховiсного Соколлу,
але вiн мовби володiв звiрячим передчуттям небезпеки i щоразу  виприсав  з
пасток, якi наставляно на нього. Врятувався навiть  пiд  час  Роксоланино?
змови. Ахмед-паша послав тодi сво?х людей, щоб привели Соколлу до нього  й
по дорозi вбили за непослух, бо марно було сподiватися, щоб  той  iшов  до
садразама, як овечка. Але Соколлу в столицi не знайшли - разом з  шах-заде
Селiмом вiн вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як  султан
лежав мертвий! На це здатний був тiльки Селiм, а Соколлу навiть не  зробив
спроби вiдраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимiсть такого  вчинку.
Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцiлiв,  а  султан,  довiдавшись
про Селiмiв учинок, мовчки  похвалив  сина  за  те,  що  вчасно  втiк  вiд
змовникiв, щоб не  встрявати  в  цю  богопротивну  справу,  i  вiдтодi  ще
впертiше виказував свою прихильнiсть до нього, не помiчаючи розбещеностi й
зiпсуття свого спадко?мця.
   Роксоланi здавалося, що тiльки душа Баязида, ?диного  з  ??  синiв,  не
пiддавалася розтлiнню  нi  владою,  нi  пристрастями,  нi  насолодами,  нi
пожадливiстю. Чому ж не помiчав i не мiг зрозумiти цього султан?
   Навiть тепер, коли над iмперi?ю нависла загроза  вiд  бунтiвника,  який
проголосив себе султанським сином Мустафою, i  коли  саме  Баязид  кинувся
рятувати трон, а Селiм  i  далi  пиячив  у  лiтньому  палацi  на  Босфорi,
Сулейман не змiнив свого ставлення до синiв.
   Стара хазнедар-уста якось сказала султаншi, що  для  гарему  куплена  в
адмiрала Пiяли-пашi молода невiльниця.
   - Хiба я не велiла  не  купувати  людей!  -  суворо  поглянула  на  не?
Роксолана.
   - Ми просили Пiялу-пашу, щоб вiн  подарував  дiвчину,  та  капудан-паша
затявся. Привiз ?? тiльки для гарему його  величностi,  але  неодмiнно  за
золото, бо те, що куплене, завжди цiну?ться вище, а дiвчина варта того, бо
обдарована неземною красою.
   - Ти смi?ш говорити це менi?
   Роксолана нiколи не виставляла сво?? вроди, не хвалилася нею, нiкого не
примушувала захоплюватися сво?ми жiночими гiдностями, бо  належали  тiльки
?й, але ж у цих палацах панувало неписане правило:  нiколи  не  восхваляти
при султаншi iнших жiнок - чому ж його мали порушувати саме при нiй?
   - Ти вихваля?ш вроду якогось дiвчиська? - повторила Хуррем.
   - Ваша величнiсть,- схилилася в поклонi стара  туркеня,-  це  створiння
належить до див, на якi спроможний тiльки всемогутнiй аллах.
   - Вона мусульманка?
   - Так, вона прийняла справжню вiру. В гаремi ?? прозвали Нурбана.
   - Отже, ця володарка свiту народилася не в царствi аллаха?
   - Аллах всемогутнiй i всюдисущий.
   - Тому ви мерщiй нарекли ?? володаркою свiту?
   - Ваша величнiсть, кизляр-ага хоче показати ?? падишаховi.
   - Гаразд. Покажеш ?? менi.
   Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволi пiднесла  руку  до
очей. Дiвчина заслiплювала сво?ю неземною красою, сво?м небачено? нiжностi
лицем, величезними синiми очима, якимсь сяйвом, що струменiло вiд не?, мов
загадкове зодiакальне свiтло.
   Ще дужче  вражена  була  Роксолана,  коли  довiдалася  про  життя  цi??
шiстнадцятилiтньо?  дiвчини.  Вона  була  марранка,  належала  до  народу,
гнаного з Iспанi? упродовж цiлих вiкiв. Рештки марранiв вигнав  Фiлiпп,  а
тих, хто не хотiв кидати сво?? оселi,  хапала  в  сво?  немилосерднi  руки
iнквiзицiя. Батьки Нурбани разом з  кiлькома  сотнями  родин  таких  самих
вигнанцiв осiли на Сiцiлi?, але мiсцевi фанатики прогнали ?х i звiдти.  На
старенькому   паруснику   нещаснi   попливли   на    схiд,    сподiваючись
порятуватися-о диво!-у володiннях султана Сулеймана. Але на морi ?х  узяли
в рабство венецiанцi й продали на  Мальтi.  Звiдти  хазя?  повезли  ?х  до
Францi?, але по дорозi жахлива буря розтрощила  корабель,  i  всi  маррани
знайшли свою смерть  на  морському  днi.  Нурбана,  ?дина  з  усiх,  чудом
врятувалася,  вхопившись  за  уламок  корабля.  Непритомну,  ??   виловили
турецькi корсари i, враженi ?? красою, привезли до Стамбула.
   Роксолана тримала дiвчину в гаремi два роки. Вчила  ??  мови,  спiву  й
танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кiлька мiсяцiв пiсля  того,
як привiз вiн до Стамбула тiло  Джихангiра,  показала  йому  Нурбану.  Але
Баязид тiльки посмiявся на материне захоплення.
   - Це не для мене!
   - Але чому?
   - Занадто вродлива. Нiби й несправжня. Мов  намальована  гяуром.  Такiй
потрiбнi раби, а я люблю волю.
   Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душi: i  тут
вiн виявився справжнiм ?? сином, не  поклонявся  видимостi  краси,  одразу
прозирав у сутнiсть. А що можна побачити в цiй заслiплюючiй дiвчинi, окрiм
обiцянки поневолення ?? вродою?
   Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час  нарешi  вiддати
Нурбану одному з ?? синiв, та не Баязидовi, а Селiмовi - хай  втупиться  в
цю небачену красу i забуде  про  все  на  свiтi.  Може,  хоч  тодi  султан
зрозумi?, кому слiд передати троп у спадок.
   Вона послала Нурбану з ?внухами й старою хазнедар-уста в  лiтнiй  палац
на Босфорi, де вперто сидiв Селiм, не ?дучи навiть у свою Манiсу, передала
синовi й листа. Писала: "Вродливiшо?  дiвчини  ще  не  бачено  в  Топкапи.
Синку, прийми ?? в свiй гарем. Не будеш каятися".
   Нурбану приведено саме тодi, коли п'яний Селiм насолоджувався спiвом  i
танцями сво?х одалiсок. Кiльканадцять геть голих дiвчат пiд звуки бубна  i
тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво  покивував  головою  i  водив
пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов  ганчiр'яний  божок.  Листа
вiд султаншi читати не став, кинув  його  набiк,  як  це  робив  навiть  з
фiрманами самого султана. В гаремi не мав коло  себе  свого  сповiрника  й
порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що  хотiв.  Але  хазнедар-уста  мала
велiння передати Нурбану в руки самого шах-заде,  тож,  хоч  як  упиралася
дiвчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею  крiзь
вервечку голих танцiвниць i пiдвела до Селiма. Той  клiпнув  почервонiлими
очима на дивну дiвчину, загорнуту в шовк, тодi як усi тут були нагi.
   - Хто ти, красуне? - спитав непевно.  Хазнедар-уста  вiдповiла  замiсть
Нурбани:
   - Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мiй шах-заде.
   - Коли прислала султанша, то я  беру  тебе,-  сказав  Селiм  i  показав
дiвчинi,  щоб  сiла  поряд  з  ним.-  Вмi?ш  танцювати?  Дiвчина   злякано
озирнулася.
   - Хiба в коранi не записано, що правовiрнi не смiють  оголюватися  один
перед одним? - прошепотiла вона.
   - То ж правовiрнi, а ти рабиня! - п'яно зареготав Селiм i шарпнув з не?
шовкове покривало.- Скидай це ганчiр'я! Миттю!
   Вона скочила на ноги, мовби для того,  щоб  виконати  його  велiння,  а
сама, затуляючись вiд сорому й обурення, вибiгла з залу, Розлючений  Селiм
став жбурляти в голих танцiвниць чашi з вином i шербетом, гукаючи:
   - Геть звiдси, паскуднi шлюхи!  Всi  забирайтесь!  До  ?дино?!  Вранцi,
протверезившись i прочитавши материн лист, Селiм звелiв привести до  нього
Нурбану.
   Вона ввiйшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними сво?ми  очима  з
нiмим докором, аж Селiм вiдчув щось мовби нiяковiсть, хоч i не  вiдав,  що
то таке. Дивуючись сам собi, ласкаво припросив дiвчину:
   - Пiдiйди ближче, Нурбана!
   Поки  вона  йшла,  в  нього  було  таке  враження,  що  земля  пiд  ним
розступа?ться i вiн зависа? на хмарi блаженства.
   - Сядь! - майже крикнув ?й, а тодi заплющив  очi  й  простогнав:  -  Ти
справдi жива чи, може, мана?
   - Мабуть, жива,- тихо вiдповiла дiвчина.
   - Тодi тебе не можна показувати нiкому iз смертних,  бо  ти  найбiльший
скарб на цьому свiтi.
   - Мiй володарю, я не згодна з вами,- заперечила Нурбана.
   - Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на свiтi - моя любов до
тебе! - палко вигукнув Селiм i простягнув до не? руку.
   Нурбана ледь помiтно вiдсунулася, ухиляючись вiд його доторку,  i  тихо
промовила:
   - Справдi, твоя любов, мiй володарю, буде для мене найбiльшим  скарбом,
якщо лишиться тривалою i коли очi тво? не спочиватимуть на iнших красунях.
   - Не май клопоту,- засмiявся Селiм.- Не знайдеться красунi нi  на  цiм,
нi на тiм свiтi, яка б змогла вiдiрвати мене вiд тебе!
   Чи знала Роксолана, що послала Селiмовi дiвчину, яка стане  колись  так
само всемогутньою султаншею, як i вона сама? Коли б знала, мабуть,  нiколи
б не зробила цього. Сподiвалася, що Селiм геть одурi? коло  Нурбани,  а  в
нього мовби влилася нечувана сила, яка  заволодiла  ним  так,  що  вже  не
випустить до само? смертi. Селiм прикликав свого вiрного Соколлу, нагримав
на того, чом бариться в Стамбулi,  тодi  кинувся  до  султана,  попросився
вiдпустити його до Манiси, на що Сулейман вiдповiв коротко:
   - Ми вважали, що ти вже давно там.
   А Баязидовi припала проклята Амасiя, мiсто вигнання й смертей.  Прислав
султановi голову Лжемустафи в шкiряному мiшку, але йому назустрiч  полетiв
фiрман не з запрошенням  до  столицi,  не  з  помилуванням,  а  з  суворим
велiнням: ?хати до Амасi?, минаючи Стамбул.
   I це пiсля то? смертельно?  небезпеки,  на  яку  вiн  наражався  заради
спокою в iмперi?.
   Батьковi послав голову смертельного ворога, матерi писав листи. Про всi
темнi години й днi його путi. Як скакав на конi iз сво?ми  вiрними  людьми
(а бiля нього завжди тримаються бездомнi люди i бездомнi собаки, вичуваючи
його вiльну й добру душу). Як cтруменiв час у долинах рiк i над  гiрськими
вершинами. Як розлякували вони все стрiчне, а тодi вiдчули, що  вже  нiхто
?х  не  ляка?ться,  бо  цiлий  гiрський  край  перед  Серезом  був  повний
заколотникiв. До Мустафи зiбралися, мабуть, найбiднiшi люди з  усiх  усюд.
Бруднi, немитi, вiдча?вi, в драних кожухах,  з  нечесаними  бородами,  без
збро?, з самими кiлками  та  камiнюччям,  iшли  до  нього,  так  нiби  був
спаситель Махдi, якого ждуть у  тисячному  роцi  хиджри.  Пекли  на  вогнi
баранiв, шматували м'ясо, пили кисле  Вино  або  просто  воду  з  гiрських
струмкiв, гомонiли глухо, загрозливо, численнiсть давала ?м силу, вважали,
що злякають султана самим лиш сво?м виглядом, бо хiба ж  не  злякався  той
всемогутнiй султан колись на Дуна?  просто?  жаби,  яка  вистрибнула  йому
з-пiд нiг, i не перенiс переправи на iнше мiсце?
   Мали вже свою грiзну  молитву:  "Отче  наш,  iже  в  Стамбулi  ?си,  не
святиться iм'я тво?, воля твоя не сповню?ться нi на небесi, нi  на  землi,
трон твiй хита?ться i пада?. Дай нам хлiб наш насущний, тобою вiднятий, не
вводь себе в спокусу привабами Хасекi, але  позбав  нас  од  тво?х  клятих
посiпак. Амiнь".
   Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди  зазирають,
а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло  вогнищ,  повстанцi  згадували
шейха Бедреддiна, який сто рокiв тому в цих самих мiсцях пiдняв бiдний люд
проти султана Мехмеда Челебi, обiцяючи вiдiбрати у вельмож i роздiлити мiж
тими, хто нiчого не ма?, ?жу, одяг, скот, майно i навiть  землю.  У  шейха
було слово, але не було нiяко? збро?.  Його  схопили  султанськi  во?ни  i
привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадiс пророка, спитав: "Чого
заслугову? чоловiк, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану
довкола чоловiка достойнiшого?" Бедреддiн твердо вiдповiв: "Меч очища? всi
грiхи!" Султан Мехмед помилував  Бедреддiна.  Йому  не  стали  вiдрубувати
голову, бо нема? гiршо? кари для мусульманина, нiж  позбавляти  його  тiло
цiлостi, даровано? аллахом. Шейха повiсили  на  деревi  в  Серезi.  Мюриди
та?мно зняли й поховали його,  а  згодом  поставили  тюрбе.  I  ось  тепер
простий люд згадав Бедреддiна, i його iм'я було у всiх на устах.
   Баязид iз сво?ми людьми  вимушений  був  перебратися  в  простий  одяг.
Сховав свiй золочений панцир пiд темним  брудним  халатом,  не  розчiсував
бороди, не вмивався, обдимiвся бiля вогнищ,  забув  про  все,  що  позаду,
вглиблювався  у  безмежний  край  повстанський,  прагнучи   добратися   до
самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали,  не  пiдпускали
нiкого чужого. Треба було стати сво?м для цих людей, добра слава для  яких
лiпше вiд золотого пояса. Та?мно зносячись з румелiйським беглербегом, вiн
домовився, щоб той вислав проти повстанцiв незначну силу,  а  сам,  знаючи
про це, пiдняв тих беззбройних i розбив султанське вiйсько. Стаз сво?м для
тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" I хоч не мав доволi часу, все ж не
квапився, уникав прямо? вiдповiдi, вiджартовувався: "Той, що свинi дядьком
не назива?".
   I ще вчив ?х, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слiд його тiльки
вдало  назвати.  Не  рiзанина,  а  сутичка.  Не  втiкати  вiд  погонi,   а
збунтуватися проти переслiдування. Так i султановi мiг би сказати,  що  не
замахувався на його життя, а тiльки  страждав  вiд  несумiсностi  кровi  з
Селiмом вiдтодi, як того названо спадко?мцем трону.
   Самозванець почув про Баязида i прислав спитати, хто такий. Як вiн  мiг
себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був  би  негайно  вбитий
повстанцями, якi визнавали тiльки одного  султанського  сина  -  того,  що
називався Мустафою.
   Вiн сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону". Цим  людям,  якi
все життя пасли овець, сподобалися такi слова. Вони переказали ?х Мустафi,
а той теж згадав овечий  загiн  i  зрозумiв,  хто  до  нього  прибув.  Вiн
покликав Баязида  до  себе  i  влаштував  йому  пишну  зустрiч,  для  яко?
засмажено було цiлого оленя, впольованого  в  горах.  Оленя  принесено  на
сплетених з бiло? лози ношах, в його  спинi  стирчав  гострий  мисливський
нiж. Самозванець показав на той нiж Баязидовi i  промовив  привiтно:  "Хай
шановний гiсть перший почне учту". Жодного з сво?х  людей  Баязид  не  мав
коло себе. Був сам серед найвiрнiших прибiчникiв Лжемустафи. Але  що  таке
вiрнiсть? Хiба вона не ма? меж? Вона кiнча?ться на березi тих рiк, в  яких
тече кров, не вмiючи споруджувати мостiв. До того ж i  сам  Лжемустафа  не
покладався навiть на сво?х найнаближенiших. З нiг до голови був у сталевих
кольчугах, на головi мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собi
вуха, шию, на колiнах, на лiктях, на плечах мав товстi мiднi  мiсюрки,  не
було видно нiде жодно? смужки шкiри, жодно?  щiлини,  крiзь  яку  можна  б
прорубатися мечем. Кому ж вiрив цей чоловiк?
   - Ти так i спиш? - спитав Баязид.
   - А що? - спокiйно вiдмовив той.- Пересторога,  поки  сяду  на  трон  у
Стамбулi.
   - Хотiв же роздiлити зi мною царство.
   - Хотiв.
   - Тодi як же Стамбул?
   - Стамбул зостанеться  столицею  Румелi?.  Тобi  все,  що  по  той  бiк
Босфору.
   Баязид засмiявся.
   - Менi Стамбул нi до чого. Люблю Бурсу. ?шiль Бурса. Що може бути краще
на свiтi?
   Баязид примiрявся до оленя. Вибирав  найсоковитiший  шматок.  Зда?ться,
там, де бугряться шийнi м'язи.  Взявся  за  вичовгану  ручку  мисливського
ножа, спробував лезо. Гостре, як мiст, по  якому  душi  правовiрних  мають
потрапляти в рай. Впiвока глянув  на  самозванця,  i  при  свiтлi  вогнища
блиснула в того вузька  смужка  шкiри  пiд  пiдборiддям  мiж  кольчугою  i
захисною сiткою шолома.
   - А чи ти чув,- примiряючись до оленячого сiдла, поволi мовив Баязид,чи
чув ти, як колись Пiр Султан Абдал пiдняв повстання селян  проти  падишаха
Сулеймана, об'?днавшись з кизил башами, i за це був  повiшений  у  Сiвасi?
Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса
Лжесiявуш пiдняв бунт у Мунке?
   - До чого тут Лжесiявуш? - невдоволено спитав самозванець.
   - Його впiймали, зiдрали з нього живцем шкiру, набили соломою i  возили
по городах для страху. Так бува? з усiма самозванцями.
   Кажучи це, ввiгнав Лжемустафi ножа в горло, i той захрипiв,  заклекотiв
кров'ю, став валитися просто у вогнище.
   - Я султанський  син  Баязид!  -  крикнув  шах-заде.-  А  це  мерзенний
самозванець, який ошукував усiх вас!
   I рвонув свiй  халат  i  показав  ?м  золотий  панцир.  Але  золото  не
заслiпило тих людей, ?х вразила  смерть  того,  за  ким  вони  йшли,  кому
вiрили. Тепер вiн був мертвий, i вони стали безпораднi, мов дiти.
   Мовчки розходилися по  сво?х  горах,  а  Баязид,  вiдiславши  султановi
голову самозванця, по?хав до Едiрне ждати помилування з Стамбула.
   Замiсть помилування йому визначено Амасiю.
   Щоб  хоч  трохи  втiшити  улюбленого  свого  сина,  Роксолана  написала
Баязидовi, що Амасiя славиться сво?ми  яблуками.  Могла  б  ще  додати:  i
смертями.
   Згадувала назву того далекого мiста iз здриганням.  Чому  не  залишився
Баязид у Рогатинi, коли посилала його туди ще"малим?  I  чому  не  послала
його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився  там,  як  Гасан,  про
якого нема? нiяких вiстей уже три лiта.

   ДНIПРО

   А Гасан  лежав  край  днiпровського  берега  (може,  край  днiпровсько?
води?), i червоне сонце, яке сiдало над очеретами, сумно свiтило  на  його
обличчя i його кров.
   Днiпро тiк повз нього до моря, не витiкаючи, пливла вода, пливла земля,
i Гасан теж плив повiльно й невпинно, i здавалося, що сидить поряд з дяком
Матвi?м Iвановичем на лавцi,  прикритiй  червоним  московським  сукном,  а
тяжара ?хня випливав на вiльнi води, i весла грають  до  сонця,  i  молодi
веслярi, поскидавши сво? стебнованi  ватянi  кафтани,  лишившись  у  самих
сорочках, дружно виспiвують:
   Пойду, пойду,
   Под Царь-город подойду,
   Вышибу, вышибу,
   Копьем стенку вышибу!
   Выкачу, выкачу,
   С казной бочку выкачу!
   Вынесу, вынесу,
   Лисью шубу вынесу!
   Земле рiдна! Бачу тебе щедру i заквiтчану, бачу  степи  тво?  широкi  i
рiки, повнi спокою й смугку, i лебедiння ранкiв над  ночами,  i  лiси,  що
трiпочуть, мов пташинi крила, i небо високе, мов усмiх мо?? матерi, яко? я
не знаю.
   Згубив лiк дням i мiсяцям то в короля  польського,  то  в  московського
царя, серед снiгiв i морозiв. Чи ще згадувала його  та  нещасна  вельможна
жiнка, яка послала його в цю безнадiйну виправу?
   У короля вiн так нiчого й не висидiв. Може, йому й вiрили, але  збували
всi його намовляння шанобливими усмiхами й неувагою. Султан уже  три  роки
вою? з шахом i виснажений до краю? Всi народи зiтхнуть з полегкiстю. Чи не
хоче пан посол взяти участь у полюваннi на  зубра?  Це  ж  така  нещоденна
забава.  Iмперiя  ослаблена?  Стамбул  без  вiйська,   окра?ннi   санджаки
розгубленi й наляканi? То було б вельми корисно для християнського  свiту.
А чи пан посол не хоче  здiйснити  невеличку  подорож  до  садиби  ?хнього
першого архiбiскупа? Мав би що розповiсти в Стамбулi.
   Так з ним поводились. Могли  тримати  хоч  i  до  кiнця  свiту,  а  вiн
терзався душею i з страхом думав: що ж  привезе  тiй,  яка  його  послала.
Волiв би й не повертатися нiколи, нiж знову стати перед  нею  з  порожнiми
руками i пустими словами.
   Вiдчаявшись,  метнувся  до  московського  царя.  Пристав   до   ?хнього
посольства, яке привезло королевi вже не перше послання свого  загадкового
володаря, що домагався визнати за ним царський титул,  не  знав,  як  себе
назвати, махнув рукою: якось воно обiйдеться. "Послом називатися в  Москвi
не мiг,  бо  не  мав  нi  листiв  до  Iвана  Васильовича,  нi  грамот,  нi
повноважень. Розпачливi слова Роксолани про те, щоб намовив чи то  короля,
чи то царя пошарпати султанських  васалiв  i  санджаки  на  Днiпрi  та  на
Днiстрi? Але що слова? Хто ?х стане слухати, хто повiрить? Порадившись  iз
сво?ми Гасанами i з московськими послами, вирiшив  сказати  все,  як  воно
було  насправдi.  Вiн  султанський  посол  до   короля,   але   походження
християнського,  тобто  полонений.  Тепер   вiдбiга?   од   султана,   щоб
повернутися до свого народу, i ма? для московського царя важливi вiстi про
самого султана i його васала - хана кримського.
   Посли в тi часи мiняли сво?х володарiв,  як  приблуднi  пси  -  хазя?в.
Бiгали вiд  одного  до  другого,  вибирали,  який  бiльше  платить,  iнодi
слугували одразу двом або й  кiльком  можновладцям,  як  то  робив  ?ронiм
Ласький, нiхто й не дивувався тому, а  коли  хто  страждав  од  цього,  то
найперше самi ж посли, якi важили власним життям, надто коли  вирушали  до
якого-небудь деспота.  Селiм  Явуз,  батько  Сулейманiв,  стратив  кiлькох
iноземних послiв, а коли великий муфтiй зауважив йому, що шарiат не велить
убивати посла не в його землi, султан вiдповiв: "Тодi хай повiсять його на
вiрьовцi, сплетенiй у його ж землi,- i ми дотрима?мося шарiату!"
   В Москвi Гасановi придiлено було за плату дiм з приставом, який  стерiг
турецьких людей вiд усiх охочих. Дано було ?м ще писаря, що дбав про ?жу i
все необхiдне, а також помагав  зноситися  з  великими  людьми,  як  звано
царських вельмож i дякiв з приказiв. До царя Гасан пробитися не мiг,  йому
сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто вiн? Утiкач i зрадник? Вибiг
од турецького султана - ось i все. Ма? щось сказати  важливе?  Хай  скаже.
Ма? просити  милостi  в  царя,  але  боронь  боже  набридати  йому  сво?ми
домаганнями. Чи заявив про сво? товари, якi ввiз у Москву,  i  чи  сплатив
мито? Не ма? товарiв, а тiльки золото для прохарчування? Золото теж товар.
З рубля сплатити по сiм д?н?г мита.
   Люди Гасановi мерзли серед снiгiв i вмирали вiд  нудьги  й  непорушного
сидiння. Вiн писав i писав до царя, знаючи, що далi дякiв його писання  не
йдуть,  але  не  мав  iншого  виходу.  Погрожував,  що  султан   незабаром
повернеться до Стамбула, i тодi хан,  який  нишкнув  у  Криму,  поки  його
високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окра?ни  Московсько?
держави i спробу? вдарити й на саму Москву. В сво?х листах Гасан посилався
на власний досвiд служiння при султанському дворi i знання узвича?нь  усiх
окра?нних  санджакiв  Османсько?  iмперi?.  На  султаншу   посилатися   не
наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений  у
жертву справi набагато вищiй, нiж його власне життя.
   Врештi царевi сказано про Гасана i про тривожнi вiстi, якi вiн  принiс,
на щастя, провiдчики, посланi вниз по Дону,  теж  принесли  вiдомостi  про
лихi намiри кримчакiв,- i нарештi сталося:  Iван  Васильович  послав  дяка
Ржевського з людьми далеко за московськi застави на Оцi й на  Дону  аж  до
Путивля, щоб наготував там за зиму стругiв i спустився по Пслу, а тодi  по
Днiпру на низ аж попiд улуси кримськi для провiдництва i взяття  "язикiв",
тобто полонених. Так далеко на пiвдень московське  вiйсько  ще  нiколи  не
ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнанi й великi, тому  за
провiдника визначено було ?м Гасана, але  всiх  його  людей  зоставлено  в
Москвi як заложникiв, та й  самого  звелено  всiляко  пильнувати  впродовж
усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути вiйсько  в
заготовлену пастку.
   Хто вiн був? Без роду, без племенi, без спогаду,  без  iсторi?,  навiть
iм'я чуже.  В  лiтописi  лишиться  згадка:  "Вибiг  з  Криму  полонений  i
сказав..." Нема? iменi, i не всю правду  сказано  -  так  поплутанi  шляхи
людськi.
   Цiлу зиму нудьгував у  хатинi  коло  дяка  Матвiя  Iвановича,  пробував
помагати його людям збивати струги, але не вмiв,  тiльки  заважав.  ?дине,
чого мiг навчати,- рубатися на шаблях та стрiляти з  мушкетiв,  якi  звано
тут пищалями. Тут вiн був неперевершений, а що вогненного припасу  в  дяка
було бiльше, нiж харчiв для вiйська, то  Гасан  мав  змогу  передати  сво?
яничарське дивовижне вмiння i здобув хiба ж таку пошану  навiть  у  самого
Матвiя Iвановича.
   Той по-сво?му жалiв безрiдного цього вусатого чоловiка, ночами,  сидячи
в  темрявi  коло  затухаючого  вогню,  розiпрiвши  вiд  пiдiгрiтих   медiв
трав'яних, хвалився дяк сво?м родоводом, що сягав у найглибшi  часи,  мало
не до початкiв держави Ки?всько?.  Походив  од  князiв  Смоленських.  Його
предок Федiр Федорович був удiльним князем города Ржева. Ще й досi частина
Ржева  на  правiм  березi  Волги  так  i  зветься   -   Князь-Федорiвська.
Найщасливiший  з  князiв  Ржевський  Родiон  Федорович  убитий   в   битвi
Куликовськiй.  Стояв,  захищаючи  плече  Дмитрiя  Донського,   полiг,   не
вiдступивши, бо то було поле честi всi??  землi  Русько?.  I  пiсля  битви
Куликовсько? татари вiдкотилися аж за Перекоп.
   - Щоб шарпати Укра?ну,- зауважив Гасан.
   - А ось ми ?х шарпнемо аж ну! - ляснув  його  по  плечу  дяк.  За  зиму
наготували з сотню стругiв. Дерево  було  сире,  Гасан  не  вiрив,  що  цi
посудини триматимуться на водi, але набивалося в струги по двадцять  i  по
тридцять во?нiв, i вони пливли. Вiйсько не викликало особливого захвату  в
колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на
десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблi - тiльки в дяка та
в боярських дiтей, у них же  -  стальнi  лати  й  кольчуги,  а  то  все  -
стебнованi ватянi кафтани,  якi  чи  й  захистять  вiд  татарських  стрiл.
Вражала Гасана нужденна ?жа цих людей. Хоч i сам,  скiльки  пам'ятав,  жив
упроголодь,  бо  яничари  на?далися  лише  пiд  час  грабувань  захоплених
городiв, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Цi ж  люди  могли
не ?сти день i два i  терпiли,  не  скаржилися,  ще  й  виспiвували  сво?х
веселих пiсень:
   Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много  вас  посеяно,  Да  не
много выросло...
   Ловили рибу, били звiра, здобували де що могли  здобути,  iнодi  крали,
iнодi знаходили припаси на пасiках, розкиданих по  берегах  Псла;  на  той
випадок, коли вже нiде нiчого не змогли  б  улузати,  кожен  мав  торбинку
пшона й дрiбку солi, щоб зварити собi такого-сякого "хльобова" i  перебути
тяжкi днi. У боярських дiтей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса
малася навiть приправа - цибуля й перець.
   Гасана часто  розпитували  про  Стамбул,  про  султана,  про  палаци  й
багатства, вiн розповiдав, iнодi обережно згадуючи й про сво?  зустрiчi  з
султаншею, його слухали  з  захватом,  i  нiхто  не  вiрив  тому,  що  вiн
розповiда?. Надто неспiвмiрним було ?хн? життя з тим далеким i  недосяжним
свiтом заморським.
   Во?нам плачено по пiвтори д?ньги щоденно, але нi купити нiде нiчого  не
могли, нi навiть показати кому-небудь те сво? нужденне срiбло  -  хiба  що
один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою,  люди  порозбiгалися,
ховалися десь у крiпостях - у Ки?вi, в Кановi, в Черкасах, сюди спускалися
хiба що на лiтнi уходи, та й знов утiкали на зиму до сховку.
   Так i бачив Гасан, як  утiкають  навiть  цi  найвiдчайдушнiшi,  зачувши
страшну ходу орди, поперед яко? летять хмари птаства, круки висять  у  тiй
сторонi, звiдки вона насува?ться, ночами тривожнi згуки дрижать у повiтрi,
i земля струшу?ться вiд страху.
   Але тепер сила йшла на орду, i хоч невелика, але мiцно зiбрана в кулак,
тверда, найнесподiванiше ж: iшла плавним походом, чого тут  ще  нiколи  не
чувано.
   Сотня тяжар вiйськових розтягнулася на таку вiдстань, що  не  охопиш  i
оком, дяк Матвiй  Iванович,  прикладаючи  долонi  до  рота,  погукував  на
сусiднiй струг, щоб не вiдставали, перегук котився  далi  й  далi,  гримiв
весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!"
   Так випливли в Днiпро, поминули Келебердянську забору, рiка розливалася
могутня й безмежна, як небо, що  далi  пливли,  то  ширшали  води,  крутий
правий берег знову раз i вдруге  насунувся  на  рiку  кам'яними  замшiлими
скелями, а лiвий стелився полого аж до обрiю, зеленiв  молодими  лозами  i
вербами, чорнiв могутнiми дубами, якi ще не одяглися листям, хлюпостався у
водах велетенсько? рiки розлоге, вiльно, первозданне.
   Вода в Днiпрi була холодна й солодка. Може, саме цю воду  пив  Гасан  у
забутiм дитинствi? Хто ж то зна?.
   Закидали сiтi, ловили велику рибу - осетрiв,  сомiв,  пудових  сазанiв.
Трiпотiла мiж ними стерлядь, тяжко сплескувала бiлорибиця. Качок падало на
воду стiльки, що ?х ловили руками. Сторожкi гуси  не  пiдпускали  до  себе
людей, ?х дiставали стрiлами.
   Пливли повiльно, часто зупинялися,  вибираючи  не  затопленi  весняними
водами  острови,  iнодi  приставали  й  до  берега.   Виставивши   дозори,
вiд'?далися й вiдсипалися, щоб набратися  сили,  бо  дорога  була  далека,
небезпечна й тяжка.
   Гасан сказав дяковi Ржевському, що, зда?ться, вiн ма? знати черкаського
старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав вiн
провiдникiв по Днiпру i перевощикiв на порогах. Але  тут  у  дяковi  ожили
пiдозри, вiн став випитувати в Гасана, звiдки та як вiн зна? того князя, i
що то за чоловiк, i чому конче треба ?м зноситися з ним оце  тепер.  Гасан
тiльки рукою махнув.
   - Ех, Матвiю Iвановичу, ти ж не в царському  приказi,  де  треба  морду
надувати та напускати на себе неприступнiсть! Ти чоловiк з поля та з  бою,
мав би бiльше вiрити людям, якi хочуть добра цiй землi. Звiдки я знаю того
князя Вишневецького? Живеш на свiтi, то й зна?ш те чи се.  Прибiгав  князь
до Стамбула, хотiв служити султановi. Ну, султана не  застав,  а  султанша
стрiла його не  вельми  привiтно.  Потримали  ми  його  в  найпаскуднiшому
караван-сара?, погодував вiн блiх i не  витерпiв:  побiг  назад  до  свого
короля. Чув я, що вициганив собi староство Черкаське.
   - Коли то такий непевний чоловiк, що бiга? туди й сюди, то як же можемо
покладатися на нього?
   - Не на нього, а на козакiв. Попросити, щоб дав козакiв для  супроводу.
А сам князь - шкода й мови. Бiгав i бiгатиме ще. I навiть не вiд  слабшого
до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почу?, що  царське
вiйсько пройшло вже й по Днiпру,- ще й до царя прибiжить.
   Але дяк уперся на сво?му:
   - Царське велiння було взяти для супроводу тебе, а бiльше нам не треба.
Нащо тобi  цi  козаки?  Маю  сво?х  -  путивльських.  Теж  козаки,  вмiють
стрiляти, воюють i пiшо й кiнно. Чого ж iще?
   - Я  проведу  тебе,  Матвiю  Iвановичу,  на  бусурмана,  коли  ми  його
побачимо. Покажу, де, i як, i кому  стати,  щоб  дошкулити  найбiльше,  бо
знаюся на ?хнiх вiйськових звичаях i хитрощах. Але  шляху  туди  знати  не
можу.
   - Днiпро й приведе.
   - Днiпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як  i  ти,
дяче.
   - Сказав же: з Стамбула вибiг. Хiба не знав там дорiг?
   - Стамбул не Крим. Ти, коли б сидiв тiльки в Москвi, знав би всi дороги
на Сiверщинi чи на Дону?
   Та балачки тi не привели нi  до  чого.  Ржевський  твердо  дотримувався
царського  велiння:  йти  без  розголосу,  нi  з  ким  не  зноситися,   за
перекинчиком турецьким наглядати пильно, вiд себе  не  вiдпускати,  зайво?
довiри не виявляти.
   Пливли далi й далi, рiка  ширшала,  могутнiшала,  наливалася  весняними
водами, вночi соловейки били в лозах  сво?ми  пiснями,  аж  виляски  йшли,
сонце  свiтило  яснiше  i  яснiше,  пригрiвало  дужче  та  дужче,   гребцi
розстiбали сво? товстi кафтани, тодi й геть ?х скидали, лишалися  в  самих
сорочках, молодi, ясноволосi,- не  во?ни,  а  добрi  мандрiвники  в  цьому
зеленому тихому кра?.
   Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далi, зупинилися коло
двох островiв посеред рiки. Дяк з Гасаном та боярськими дiтьми отаборилися
на меншому острiвцевi, струги пристали до великого довгастого острова,  що
був трохи вище по течi?.
   Ще й не розташувалися як  слiд  i  не  роззирнулися,  коли  до  меншого
острова, не знати й звiдки, пригреблося кiлька вутлих на вигляд  човникiв,
з  них  повистрибували  на  пiсок  високi  дебелi  чоловiки  з  шаблями  й
рушницями, в грубих бiлих сорочках i  киреях  наопаш,  у  високих  шапках,
вусатi, як Гасан, якiсь мовби надто суворi, але й добродушнi водночас.
   Дяковi люди вхопилися за пищалi, але прихiдцiв це не злякало, йшли собi
спокiйно, пiдходили ближче, один з них застережно пiднiс руку.
   - Хто такi? - гукнув дяк.
   - А козаки ж,- сказав той, що пiднiмав руку.
   - Звiдкiля? - допитувався Ржевський.
   - Та звiдсiля ж, бо й звiдки ще? Я отаман Мина, або  Млинський,  а  оце
отаман  Михайло,  або  ?ськович.  Люди  нашi  там,  на  березi,  а  ми  це
перескочили до вас, щоб сказати про себе.
   Пищалi довелося опустити, бо козаки вже пiдiйшли впритул i люди були, з
усього видно, мирнi.
   - Як же не боялися сюди пливти? - нiяк не вiрив  дяк.-  Бачили,  яка  в
мене сила?
   - Та бачили,- сказав Мина,- якби бусурманська сила,  то  ми  б  ??  вже
давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому,-  отож,
люди добрi, треба ?м помогти.  Привели  ми  з  Михайлом  трохи  вам  сво?х
козакiв. У мене сто та в Михайла двiстi, а тiльки в мене такi, що кожен за
сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких.
   - Я чув,сказав Гасан,- та ти на мене не зважай.
   - Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? - засмiявся  Ми-на.-  Бусурман
чи потурнак? Впiймали тебе чи сам прибiг? Та вже однаково,  коли  ти  тут.
Ну, то ось. Козаки нашi воюють з бусурманами не тiльки на  сушi,  а  й  на
морi. На море не всi йдуть, а  тiльки  вiдважнi  та  здатнi  зносити  його
запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо,  аж  до  турецьких
околиць, доскакують i до Царгорода. Коли натрапляють на  турецькi  галери,
вважають зовсiм за лiпше згинути, нiж  безсоромно  тiкати  або  пiддатися,
через те часто побiждають, попавши i в розпучливе положення. Човни  в  нас
хоч i невеликi - на двадцять чи на тридцять чоловiк,- та, щоб ?х  зробити,
треба якийсь час, то, допоки довбають  було  козаки  чи  на  Томакiвському
островi,  чи  на  Чортомлицькому,  вже  кримчаки  й  пронюхають   i   коло
Кизи-Кермена виставляють сторожу i на берегах i на  водi,  бо  там  Днiпро
перегороджений залiзними ланцюгами, привезеними з Стамбула,  i  тримаються
тi ланцюги на поплавках, коли ж  ждуть  козакiв,  то  на  поплавках  ще  й
засiда? сторожа. Ну, то ми як? Стружемо сво? човни деiнде ось тут, а  тодi
збира?мося на отому островi, де вашi тяжари пристали, звемо його Становим,
а вже оцей ваш, де сто?те, можемо тепер назвати й Московським, бо чого  ж?
Вiд Станового ж i почина?мо плавбу. I мо? хлопцi-перевощики проводять,  як
то сказано, через пороги. Нiхто цього не вмi?, крiм них,  i  щоразу  ждуть
тут од козака або життя, або смертi. Воно можна й по сушi, хто  страх  ма?
перед водою, так  тяжко  ж  i  довго,  кримчаки  побачать,  i  тодi  чи  й
проберешся  до  моря  тайкома.  Опрiч  того,  хочеться  козаковi  з  долею
погратися ще перед турком.
   - I скiльки тут порогiв? - поспитав дяк.
   - Порогiв самих дев'ять, та ще  забори,  лави  та  каменi  крутьки[86],
бучки[87] i просто шипи,  ?  ще  щiтки[88]  та  черенi[89],  ?  упади[90],
одмiтi[91], прорви, ну та це не при  всякiй  водi.  Нинi  вода  велика  на
порогах обрiта?ться, i ще  вона  прибуватиме  помалу  до  святого  i?рарха
христового Миколая, а пiсля празника святого Миколая через недiлю  то  вже
ниспадати почне скорiше, нiжлi прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить  -
не напийся.
   - А переправля?те ж як? - поцiкавився дяк.- 3 людьми чи порожняком?
   - Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тiльки ми.  Хто  й  на  суднi,
iншi утримують його на косяках[92], другi спускаються у  воду,  пiднiмають
судно над гострим камiнням i обережно спускають  його  па  чисте.  Та  вже
побачите самi. Як то в нас спiва?ться:
   "Та гиля, гиля, сiрi гуси, до води, та дожилися нашi хлопцi до бiди. Та
гиля, гиля, сiрi гуси, не лiтать, доживуться козаченьки ще й не  так".  Ми
то сво?х човнiв переправля?мо скiльки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню,
та ще таких тяжких - то й не бувало. А спробувати треба.  Страху  наженемо
на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на  пороги  -  то  й  самi
побачите.
   Вже перший порiг, до якого пiдiйшли назавтра, перегороджував усю  течiю
Днiпра кам'яним пощербленим гребенем, чорнi  похмурi  зубцi  стирчали  над
водою, поворонiла вода з диким шалом кидалася на  тi  зубцi,  клекотала  i
бучала, закручувалася в одмiтi, в несамовитому перестрибi мчала вниз,  так
нiби хотiла пробити кам'яне дно, провалитися на той свiт.
   Дяк мовчки перехрестився. Гасан тiльки свиснув. Навiть у його  багатому
на пригоди яничарському життi не траплялося такого.
   - Це ще й по порiг,- втiшив ?х Мина.- Тут широчiнь,  ?  куди  кинутися,
обiйти. А ? й страшнiшi, Вовнiг, скажiмо,- то там з водою  таке  виробля?,
як вовна ста? закучмлена. Над усiма ж Дiд сто?ть, або Ненаситець,  то  вже
всiм порогам порiг. Вже як його перейдеш, то й  перехрестишся.  Ми  там  i
кашу останню  варимо  на  островi.  Хоч  скiльки  лиша?ться  припасу,  все
вкида?мо в казан. Так i острiв звемо: Кашоварниця. А плав  оце  вiдсiля  й
почина?ться. До Кам'янки-рiчки пiшов, балка Трояни оста?ться влiво,  нижче
вп'ять камiнь Горбатий, бо в нас усе ма? назву. Хто став, того  й  камiнь.
Розбився козак на каменi - ось уже й зветься вiн  Родич.  Потайний  так  i
зветься Потайний. З горбом - Горбатий. Жеребець - як пiйма, то  ожеребишся
на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький порiг. Тут i рiчка
Кам'янка i острiв Кам'януватий. Воно нiби вiд того, що багато  камiння.  А
чому? Довкола пiсок, а тут камiнь. А було, кажуть,  так.  Впiймали  татари
козака-переправщика та й заставили переправити ?х через порiг  уночi,  щоб
козаки не бачили. Козак повiв  човен  прямо  на  порiг,  потопив  ворогiв,
утонув i сам. А Днiпро повернув течiю i винiс шапку козакову до  нiг  його
дiвчини, яка його ждала. Дiвчина вiд  горя  скам'янiла.  Ото  й  рiчка  та
острiв. А сестра козакова, залившись слiзьми, стала рiчкою  Самарою.  Таке
воно бува?. Ну, то ото пiсля Горбатого попада?мо в Кучерову яму,  а  пiсля
направля?мо човни, щоб по ходу  йшли.  Далi  пiд  степом  -  привал  перед
Сурським порогом. Тодi Сурський порiг. При малiй водi треба йти в заход  -
це невеличкий порiг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, пiдемо прямо.
Пiсля Сурського - Лоханський порiг. Коли з-пiд степу вiдплива?ш, накрива?ш
Бабайошний вир, там на бабайках,  по-вашому  весла,  поробить  прийдеться.
Далi упад вiд Буцiвого каменя. А збоку з-пiд Лоханського порога -  хiд  на
Кулики. Пiд Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув  камiнь,
а татарський не докинув. От i Богатир той камiнь.  У  Звонецький  iдемо  в
порiг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кiзлевого острова, привалимо. Як
вода тиха, пуска?мо який-небудь предмет: кошовку  чи  кусок  дерева,  куди
попливе - туди в пороги йти, бо так показу? слог води.
   До рiвно? води йшли так тяжко й довго, що Гасановi здавалося: нiколи не
дiйдуть, навiки зачепляться на цих  кам'яних  щiтках,  що  перегороджували
Днiпро, нiби наслання нечисто? сили.
   Але людина забува? небезпеку, щойно полиша? ?? позаду.  Дяк  Ржевський,
забачивши  неприступнi  скелi  Хортицi,  забажав  стати  там  i  розпочати
закладення крiпостi для царя московського, бо лiпшого мiсця не  знайдеш  у
цiлiй землi. Гасан кiлька разiв нагадував дяковi,  що  '  мають  вони  йти
далi, бо про крiпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похiд
i козацькi  отамани  Млинський  та  ?ськович,  якi  повели  сво?х  козакiв
самочинно,  заохоченi  силою  Ржевського,  головне  ж  -  його   смiливими
намiрами.
   - Поки бусурмани не пронюхали нiчого, треба на них вдарити! - напосiдав
Мина-Млинський. ?ськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за  спиною  в
Млинського, так нiби пiдпирав його слова i сво?ю силою i мовчанням.
   Врештi дяк звелiв пливти далi.
   Що то була за плавба!
   До Iслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу  встигли  втекти  з
крiпостi на лiвий берег i звiялися до свого хана з розпачливою  вiстю  про
небачену силу на Днiпрi.
   Козаки зайняли татарських коней i худобу, частина дякових  людей  тепер
iшла верхи разом з козаками, тим  часом  струги,  майже  не  пристаючи  до
берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспiвували:
   Як нас турки за Дунай загнали, Бiльш потопали, як виринали;
   А ти, мiй пан, i чобiтка не  вмочив,  Нi  чобiтка,  нi  стременочка  Нi
стрем'яночка, нi сiделечка, Нi поли жупана, нi чобiтка-сап'яна.
   Пiд Очакiв, де мав сидiти  турецький  санджакбег,  пiдпливли  так  само
несподiвано, як i пiд Iслам-Кермен. Турецький ага встиг  утекти,  оборонцi
замкнулися в острогу, але Гасан так  поставив  козакiв  i  московитiв,  що
крiпость взято одним приступом. Забравши багато  "язикiв"  i  "доскочивши"
чимало майна, попливли назад. Не  втiкали,  пливли,  як  переможцi,  бо  ж
заволодiли всi?ю рiкою до самих ?? витокiв, i  ось  тут  ?х  наздогнали  з
великим, понад десять тисяч, вiйськом санджаки з Очакова i Бендер.
   Козаки порадили не втiкати, а зробити засiдку в очеретах, якi були тут,
н?би море, i, коли вороги пiдiйшли, вдарено по них з  рушниць  ?  пищалей.
Стрiльба була страшна. Горiли очерети, гамiр, зойки, молитви й прокльони -
все це тривало цiлий день, покладено трупом чи не половину  туркiв,  решта
стала вiдходити. i ось тодi Гасана вдарило в груди. Вiн i не  збагнув,  що
поцiлений, ще вистрелив  сам  i  мав  силу  вiдгукнутися  на  заклик  дяка
Ржевського: "Доганяй, Гасане!" Аж тодi опустився на землю  i  тепер  лежав
боком край днiпровсько? води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами.
   Очерети ламалися, трiщали далi й далi вiд нього, двi  сили  розходилися
врiзнобiч, одна з перемогою, друга розбита, а вiн лишався  посерединi,  на
нiчийнiй землi, сам нiчий, не приставши нi до чийого берега. Кров витiкала
з нього широким струмком, життя вiдлiтало, зоставалися смуток  i  жаль  за
всiм, чого не зробив або не зумiв  зробити,  надто  жалко  було  йому  оту
далеку зрозпачену жiнку, що б'?ться в кам'яних стiнах султанського палацу,
прагнучи щось зробити для рiдно? землi, i заламу? руки вiд безсилля. Нiхто
нiколи не довiда?ться нi про ??  намiри,  нi  про  ??  душу.  Мав  би  вiн
розповiсти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а
час той не настав - прийшла смерть.
   Гасан заплющив очi i лежав довго-довго.  Сонце  вже  висiло  над  самим
кра?м очеретiв, тиша огортала вмираючого, наче на тiм свiтi, i з тi?? тишi
зненацька зродилися для Гасана запах i  барви  Туреччини,  ??  стоголосся,
гамiр  базарiв,  зойки  муедзинiв,  стрункi  чорнокосi  дiвчата,   червона
черепиця покрiвель, сади такi зеленi, що незмога передати словами, сонячна
чiткiсть кра?видiв, пахощi лавра i водянистий дух конюшини, табуни коней i
зоря над ними, золоторогий мiсяць у високому небi i бiлий пил на  дорогах,
бiлий пил, наче висiялися на землю всi небеснi зорi.
   I вiн збагнув, що вже нiколи не зможе жити без  то?  ворожо?  й  рiдно?
водночас землi, але знав також, що й повернутися туди не зможе нiколи,  бо
вмира?.
   Хто визнача?, де тобi вмерти,- бог чи люди?

   ЧАС

   Нi  рокiв,  нi  мiсяцiв,  нi  днiв.  I  так  усе  життя.  Тiльки  першi
п'ятнадцять рокiв жила Роксолана, а тодi мовби вмерла i час зупинився  для
не?. Точка вiдлiку часу ув'язнена в гаремi разом з нею, пори року,  тижнi,
мiсяцi, роки вiдмiчаються тiльки залежно вiд  дрiбних  гаремних  подiй  та
змiн погоди. Так нiби стрiла часу,  не  маючи  нi  спрямування,  нi  сили,
зависла в просторi i для тебе настала якась непорушна  тривалiсть,  вiльна
вiд послiдовностi руху i вiд будь-яко? змiнностi. Час зупинився для  тебе,
вiн не да?  нi  надiй,  нi  обiцянок,  вiн  розгалужу?ться,  мов  гiлляста
блискавиця, над iншими й для iнших, але не  для  тебе,  бо  про  тебе  вiн
забув, збайдужiв до твого iснування, i  зникла  в  ньому  навiть  тривожна
небезпека повернення всього найгiршого, коли  зватиметься  вiн  уже  й  не
часом, а мiстичним перським словом "црван".
   Та хоч як непорушне сидiла Роксолана за  непробивними  мурами  Топкапи,
хоч яких обмежень зазнавала для тiла i духу, хоч  як  намагалися  невидимi
сили зупинити для не? час, вiдгородити ?? пiд нього,  кожна  прожита  мить
приносила усвiдомлення нерозривного злиття з усiм  сущим,  вiдчуття  сво?х
початкiв i сво?? конечностi, i  це  давало  сили  i  вiдбирало  сили.  Рух
зоряних тiл, обертання  землi,  течiя  рiк,  шум  лiсiв,  гамiр  натовпiв,
народження i вмирання, генiй i ницiсть, благородство й пiдступнiсть - хiба
це не час i не саме життя?
   Змiнилися королi в Францi?, Iспанi?,  Англi?,  Швецi?,  Данi?,  Польщi,
Угорщинi. Нiмеччина, Швецiя, Данiя, Швейцарiя, Англiя, Нiдерланди помiняли
вiру,  московський  цар  завоював   Казанське   царство,   Бабур   захопив
славнозвiсний дiамант Кох-i-Нур i  вивiз  його  з  Агри.  Парацельс  почав
по-новому лiкувати людей. Жан Нiкот привiз до Францi? зiлля, зване  людьми
тютюном,   поклавши   початок   повiльному   ?хньому   тру?нню.   Меркатор
сконструював  перший  глобус.  Леонардо  да  Вiнчi  винайшов  маховик  для
прядiння i мотання  шовку.  Пiсарро  розбишакував  у  Новому  Свiтi.  Один
землетрус знищив Лiсабон, iнший - найстрахiтливiший у  дiях  людства  -  в
китайськiй  провiнцi?  Шеньсi   викликав   загибель   830   тисяч   людей.
Мiкеланджело написав фреску "Страшний суд". Коперник опублiкував працю про
гелiоцентричну систему. Нострадамус почав  сво?  пророкування  про  кiнець
свiту. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни,  не  дочекавшись
кiнця свiту, який мав настати в семитисячному роцi вiд  сотворiння  свiту,
стали малювати свого бога у восьмигранному нiмбi, сподiваючись  протривати
ще тисячу лiт. В Iталi? лунала  музика  Палестрiни.  Маргарита  Наваррська
написала "Гептамерон", ?лизавета, донька Генрiха вiд  страчено?  ним  Анни
Болейн, стала англiйською королевою, в  Данi?  королевою  стала  Христина,
нещаснi Нiдерланди теж було  вiддано  пiд  регентство  жiнки  -  Маргарити
Пармсько?. Брейгель i Босх  лякали  сво?ми  химерними  видiннями,  i  ?хнi
картини подобалися навiть iспанському королевi  Фiлiппу.  Московський  цар
Iван звинуватив сво?х бояр у смертi улюблено? жони Анастасi?.
   Чи ж звинуватить когось у ?? смертi султан? Адже й вона - Анастасiя,  i
?? день святку?ться 12 вересня, та тiльки хто ж його святкуватиме?
   У Францi? генiальний Рабле написав "Гаргантюа  й  IIантагрюель",  а  на
змiну безпутному Вiйону, який знущався  з  усiх  святинь,  прийшли  суворi
поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле i П'?р Ронсар, i Ронсар писав: "О книго,  не
ридай! Судилось, певне, так, щоб у життi зазнав я вiд богiв лиш  кари.  Та
тiльки я помру - i зникнуть злi примари, дiстанеш ти вiнок, хвали почесний
знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг  не  визнають...  Та  як
вона загине - тодi по смертi нас вшанують, мов богiв. За все життя  у  нас
лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум пiдступних ворогiв, i шану
вiддадуть тобi в вiках нащадки".
   В Iспанi? прийшов на свiт Сервантес, незабаром мав з'явитися  в  Англi?
Шекспiр. Якi матерi народжували ?х? Чи  й  для  ?хнiх  убрань  награбовано
коштовностей з  усього  свiту,  платячи  за  них  сотнями  тисяч  людських
смертей?
   Падали на нещасну жiнку подi?, на якi не могла впливати, запитання,  на
якi не було вiдповiдей, пробувала боронитися, вiдстояти бодай  свою  душу,
захистити хоч сво?х дiтей, i все валилося довкола не?, час гримiв над  нею
стосильне, як чорний вихор, який усе змiта?.
   Вiдчувала себе в самому центрi свiтобудови, бачила, яка недосконала  то
споруда, хистка, коли й  не  злочинна.  Розгородилися  кордонами,  богами,
ненавистю, а хто може вiдгородитися вiд часу?

   КАМIНЬ

   Баязид тодi ?хав без поквапу, мовби вагався. Iнодi кiнь ставав, а  його
вершник сидiв закам'янiло, бездумно, пустооко дивився поперед  себе.  Куди
?хав, од чого втiкав?
   Тисячолiтнiй пил, ру?ни вiд землетрусiв, занесенi пилом i вiтром  люди,
убогi  селища,  мазар  невiдомого  святого  з  стрiчечками,  якi  чiпляють
неплiднi жiнки: червонi, хто хоче сина,  бiлi  -  на  дочку.  Бiлих  мало.
Залишки вiд давно вмерлих народiв.  Святинi  в  скелях.  Викутi  в  каменi
богинi врожаю з пухкими черевами, богинi любовi й материнства зi  звислими
грудьми, з розсунутими колiнами.
   Торкав коня стременами, ?хав далi.
   Мати нахиляла його серце до сво?? землi за  морем,  а  йому  люба  була
тiльки Анатолiя, не мiг без не?, без цих  просторiв,  без  суворих  гiр  i
глибоких долин, налитих сонцем, з ?х всеплодющiстю, як  у  його  улюблено?
Хондi-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсi, а тодi забирав  з
собою у безконечнi сво? мандри.
   В Бурсi ладен був  прожити  хоч  i  все  життя:  I  тодi,  коли  послав
султановi з-пiд Сереза голову самозванця i отримав велiння ?хати в Амасiю,
завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Мудань?, там  пiднявся  в
гори, про?хав над урвищами Улудагу, побiля виноградникiв i оливкових  га?в
i задихнувся од видовища велетенсько? безмежно? долини, в яку  скочувалися
з Улудагу прозорi потоки прохолодного  повiтря,  обвiваючи  високi  зеленi
чинари, вiковiчнi горiховi дерева i славетнi персиковi сади. ?шiль Бурса -
Зелена Бурса!
   Там у кам'яних  розкiшних  гробницях,  прикрашених  яшмою,  мармуром  i
мистецькими плитками з Iзнiка, Iзмiра й Кютах'?, спочивають  шiсть  перших
султанiв з роду Османiв. Там у Челiк-Сера? над теплими джерелами  Каплиджа
Хондi-хатун догляда? його синiв Мехмеда, Баязида i Селiма. Може, слiд було
б називати синiв, починаючи з його батька Сулеймана, i тодi султан був  би
милостивiший до нього?
   Однак коли Хондi-хатун уже в Амасi? народила четвертого сина  i  Баязид
назвав його Сулейманом, султан однаково  ж  не  змилувався  i  не  перевiв
шах-заде навiть у Бурсу. Не помогла Баязидовi вельможна його мати.  Мрiяла
про якусь безмежну iмперiю для нього, де панувала б справедливiсть, мов на
небi, а тим часом не  могла  для  улюбленого  сина  випросити  в  суворого
султана бодай одного османського города.
   Що ж йому зоставалося? Сидiти, ждати, коли помре падишах i на трон сяде
брат Селiм, який пришле до нього вбивцiв i вб'? всiх його маленьких  синiв
i навiть Хондi-хатун, коли та буде вагiтною? Дев'ять безумств переслiдують
чоловiка: самохвальство, жага до чужо?  жони,  вiдсутнiсть  жони  власно?,
передавати владу жiнцi, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого
не зможеш вiддати, нелюбов до сво?х  братiв...  Його  брати  були  мертвi,
лишився один, i вже й не брат, а ворог, загроза його життю.  Щоб  зберегти
власне життя i життя сво?х синiв, треба було усунути  загрозу.  Чи  важила
тут любов або нелюбов до брата? I чи було це безумством? Баязид нi  з  ким
не радився, нiкому не казав. Навiть його далека мати нiчого не  вiдала  нi
про його намiр, нi про те, що сталося незабаром.
   Якби не юрюки, Баязид, може, й сидiв би спокiйно в Амасi?, хоч як  вона
йому була не до вподоби. Але юрюки  ?хали  i  ?хали  до  нього  звiдусiль,
осiдали довкола нього, мов бджоли бiля матки, несли  сво?  скарги  i  свою
нужду, так нiби вiн був султан або й аллах. А як вони жили? Крик  i  зойки
б'ють аж пiд небо, але нiяко?  справедливостi  для  бiдного  i  надiй  теж
нiяких. Втiкали з селiтряних заводiв у Маррашi  i  з  рудникiв  Акдагу,  з
ливарень Бiледжика, де лили ядра для гармат, i з срiбних рудникiв  Ерганi.
?х, людей волi, султанськi субашi i лябашi заганяли  пiд  землю,  заливали
водою,  тримали  в  холодi  й  голодi,  загрожували  зсипати   на   кюрете
кашiла[93].
   Чому вони прийшли до нього? Бо  так  ?м  сказали  софти  з  амасiйських
медресе, якi  розбiгаються  щовесни  по  всiй  державi,  щоб  знайти  собi
прохарчування, i ведуть  боротьбу  з  лихом.  Софти  знаються  на  високих
науках, i вони сказали, що  шах-заде  Баязид  iбн-ель-Га?б  -  син  тайни.
Написана у безконечнiй вiчностi доля незмiнна, i боже призначення ма? бути
сповнене саме ним.
   Чи вони це справдi казали, чи вiн слухав лиш самого себе? З-пiд  Сереза
привiв з собою кiлькох вiдчайдухiв, якi перескочили до  нього,  коли  вбив
самозванця, тепер вони збирали для нього з усiх усюд всiх невдоволених,  а
?х у всi часи було задосить.
   Хмари люду прямували до Амасi?, Баязид з такими незлiченними  натовпами
мiг би йти хоч i на Стамбул, але не хотiв виступати проти султана,  послав
гонцiв у Манiсу до  Селiма,  кликав  того  зiйтися  пiд  Конь?ю,  в  серцi
Анатолi?, i хай битва мiж ними вирiшить, кому зайняти трон,  коли  настане
вiдповiдний час.
   Мабуть, все ж тяжiло над Баязидом прокляття iменi, бо два султани,  якi
перед ним носили це iм'я, воювали з рiдними братами  i  обидва  вмерли  не
сво?ю смертю. Баязид Блискавичний на  Косовiм  полi  вбив  старшого  брата
Якуба, зайняв престол, царствував у  славi,  але  загинув  вiд  жорстокого
Тiмура, Баязид, прозваний Справедливим, довгi роки вiв неправедну вiйну  з
сво?м братом Джемом, поки й добився його смертi, а сам загинув од власного
сина Селiма. Чи ж i йому судилося зазнати прокляття цього iменi?  Був  тут
безпорадний i беззахисний, як тебрiзький килим перед брудом.
   Пiшов до Конь?, перемiрюючи пiв-Анатолi? зi сво?м  строкатим  вiйськом,
яке могло  налякати  когось  хiба  що  сво?ю  численнiстю,  та,  зда?ться,
лякалося тi?? численностi й само.
   Селiм не  побачив  нi  Баязида,  нi  вiйська.  Був  надто  байдужий  до
метушняви свiту, щоб устрявати в таку дурну  справу.  Послав  до  Стамбула
свого великого вiзира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном,  був
допущений до царственого вуха, нiхто не знав, що вiн  сказав  Сулеймановi,
нiхто не вiдав, куди вирушив Соколлу з столицi, одержавши вiд падишаха три
тисячi яничарiв i сорок гармат.
   Три тисячi пiших яничарiв проти незлiченно? сили кiнних  юрюкiв,  проти
диких вершникiв, одчайдушних харцизяк,- що вони важили? Коли на  полi  пiд
Конь?ю Баязид  побачив  тiсно  збитий  гурт  виснажених  тяжким  переходом
яничарiв, вiн засмiявся. Знав:
   махне рукою, пустить  сво?х  диких  вершникiв  -  i  зметуть  вони  все
безслiдно, чи й знайде вiн бодай слiд якийсь од Селiма.
   А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладнi  натовпи  Баязидово-го  вiйська,
став перед яничарами, вилаявся так, як умiв лаятися  тiльки  вiн,  а  тодi
виголосив коротку промову, бо вмiв промовляти до загрубiлих сердець.
   - Дiти мо?! - сказав Соколлу.- Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам
сонце. Нiхто там не зна? про нашi гармати, якi ми зараз викотимо наперед i
влупимо ?м у самi кишки, в тельбухи, в печiнку  i  в  серце.  А  вже  тодi
пiдете туди ви, i нiхто не смi? повертатися до  мене  без  голови  ворога,
коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловiчих  голiв,  стинайте
жiночi або й дитячi, та тiльки приносьте ?х менi поголеними, дiти мо?!
   Вiрменський хронiст Вардан Багiшецi записав: "1559 року  сини  хондкара
Сулеймана Селiм та  Баязид  почали  вiйну  мiж  собою  бiля  Конь?.  Селiм
примусив брата до втечi аж до Ерзерума, звiдки той пiшов до шаха з  трьома
синами..."
   Баязид утiкав з-пiд Конь?, хоч за ним нiхто й не  гнався.  Не  гналися,
але поженуться, знав це напевне. Селiм примчить до Конь?, розiпне намет  з
атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих  блюдах,  блаженствуватиме,
пожинаючи  плоди  перемоги,  вихвалятиме  свого  Соколлу,  називаючи  його
Iскандером. Бо хiба ж не погромив вiн незлiченнi  бруднi  орди  Баязидових
юрюкiв, як колись великий Iскандер з тридцятьма тисячами  розвiяв  порохом
триста тисяч во?нiв Дарiя.
   А тодi з Стамбула прийде  суворий  султанський  фiрман  про  погоню  за
зрадливим шах-заде.
   Тому Баязид хоч i вагаючись, все ж ?хав далi й далi.
   Кiнь пiд ним у золотiй вуздечцi, сiдло золоте,  чепрак  i  нагрудник  у
бiрюзi, бо бiрюза захищав вершника: його не скида? кiнь  i  не  стягне  на
землю ворог. Окрiм того, бiрюза  приносить  щастя,  здоров'я,  береже  вiд
пошестi. Володi? чарiвною здатнiстю вбирати в себе нещастя й хворощi, тодi
блiдне,  мiняв  колiр,  i  ??  викидають,  беручи  свiжу.  Баязид   пильно
придивлявся до сво?? бiрюзи: чи не блiдне?
   Слiдом за ним сунули цiлi хмари нужденного, зрозпаченого  люду.  Позаду
не мали нiчого, крiм голоду i блукань, попереду ждала ?х невiдомiсть, але,
раз повiривши цьому здобичливому шах-заде,  вони  вже  не  вiдставали  вiд
нього. Готовi супроводжувати хоч i на край землi, мандрувати  й  до  само?
смертi, бо що таке все ?хн? життя, як не мандри,  туляння  i  поневiряння?
Родини  з  усiм  скарбом.  З  вiвцями,  вiслюками,  верблюдами.  Безладна,
безмежна валка, яка нi зупинитися, нi просуватися вперед як слiд не  може.
Нi вiдiгнати назад, нi попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не вiйсько,
не помiчники, не спiльники - зайвий тягар i нещастя.
   Вночi розводили вогнища, до?ли овець i  кiз,  жiнки  годували  дiтей  i
мостили ?х спати, чоловiки знаходили розвагу в биятиках пiвнiв.
   Яким чудом зумiли зберегти пiвнiв, везти ?х з собою, готувати  для  цих
чудернацьких бойовиськ? Пiвнiв було багато. Мало не кожен приносив  свого,
мало не всiм кортiло дiстатися в коло, тому обмежувався час  для  сутичок,
стояли в черзi, мов до стамбульських повiй, нетерпляче дихали один  одному
в потилицi, вiдпихали й вiдтручували переднiх, проштовхуючись  туди  самi.
Хто дочi-кувався сво?? черги,  готував  перед  тим  пiвня.  Лизали  пiвням
дзьоби, плювали ?м пiд крила, смикали за ноги, струшували одурiлих  птиць,
обкручували довкола себе, а тодi пускали в  коло  i  мовчки,  не  дихаючи,
стежили, як ошалiлi  бiйцi  залiзно  дзьобають  один  одного,  як  тече  з
гребенiв кров, вискубу?ться пiр'я на ши? й на грудях, викльовуються очi.
   Найдивнiше: щодосвiта Баязида будили пiвнi.  Цi  закривавленi,  побитi,
напiвживi птицi ще спiвали!
   Чи заспiва? ще вiн коли-небудь, як спiвала колись його мати  в  гаремi,
велика султанша Хасекi? Чом не спитав поради у матерi, перш нiж кинутися в
змагання з Селiмом? Вона б не допустила його згуби.
   Колись вважав: сонце над головою, здоров'я i життя - ось  i  все  щастя
для людини. Тепер збагнув: щастя тiльки там, де ? надi?. В безнадi? людина
жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь  нiби  несправжн?.
Розстилався довкола безмежний свiт, але якийсь мертвий,  без  рослинностi,
без барв i звукiв, i тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхiт  змi?,
яка проповза? по каменю. Так нiби ти давно вмер, вийняли з  тебе  душу,  i
тiльки твоя марна оболонка мандру? без пуття, без цiлi й надi?.
   Може, тому ?хав вiн без поквапу, вагаючись, мовби хотiв повернути коня,
хоч i знав, що вороття нема?. Тепер мав ?хати далi  й  далi,  до  крайньо?
межi велико? iмперi? султана Сулеймана, не зупинятися й  там,  переступити
ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом,  для  якого  вiн
тепер був утiкач, зрадник, запроданець, i вiдмiрювалося йому за це  ?диною
мiрою - смертю, i мав вiн бути убитий стiльки разiв,  скiльки  разiв  буде
впiйманий.
   Вiдступу не було, i Баязид попровадив свого  коня  вперед.  Вiн  провiв
багатотисячнi натовпи через гори, неприступними тропами попiд самим  небом
i нарештi  вивiв  на  схили,  звiдки  спускалися  тропи  в  схожу  на  рай
Араратську долину. Потоки нещасних вигнанцiв  ринули  в  безмежжя  долини.
Земля гудiла пiд ?хнiми босими ногами, як барабан.
   Пiсля дикого холоду на заснiжених перевалах тут  саме  повiтря  кричало
вiд розпеченостi i аромати вiд плодiв лiтали, як птахи.
   Сорок днiв пробув Баязид гостем вiрменських князiв.  Нарештi  вiд  шаха
Тахмаспа прийшов дозвiл перейти йому  Аракс  i  прибути  до  Тебрiза,  але
тiльки з синами, полишивши весь свiй супровiд бажаний i небажаний там,  де
вiн ?. Так вiн пiшов за Аракс, а тi розвiянi по свiту люди далi покотилися
за вiтром, не знати й куди, не знати  як  i  навiщо.  Не  мiг  сам  нiколи
зупинитися, i всi, хто йому мав нещастя довiритися, теж були приреченi  на
те саме.
   Через  Хой  Баязид  прибув  до  Тебрiза,  шах  зустрiв  його  привiтно,
надарував йому золота, одягу, худоби, безлiч речей i послав жити в  сво?му
палацi в Казвiн, куди перенiс столицю ще покiйний шах Iсма?л, прославлений
у народi, як поет Хата?.
   Через Ардебiль i Султанiю Баязид ?хав до Казвiна. Сто сiмдесят коней  i
дванадцять верблюдiв везли поклажу. Скелястi шляхи, гори  й  гори,  вузькi
проходи, долини бездонно? глибини, далi кам'яниста рiвнина вiд Султанi? до
самого Казвiна. Султанiя була вся в ру?нах  ще  з  часiв  Тiмура.  Залишки
царсько? крiпостi з чотиригранними вежами, страхiтливе камiння  повержене,
як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав  сили  триматися  на  конi,
його поклали на ношi, якi прилаштували мiж двома мулами,  так  продовжував
свою скорботну подорож. Його супроводжували шахськi слуги  i  слуги  ханiв
Тебрiза  й  Султанi?,  в  тигрових  шкурах  на   плечах,   мовчазнi,   але
запопадливi. А може, сторожкi? Вже пильнували, щоб не втiк?
   Перед Казвiном ?х зустрiли молодi вершницi  в  рiзнобарвних  шовках,  з
золотими покривалами на волоссi, з вiдкритими вродливими лицями - найкращi
спiвачки столицi. Перед  ними  ?хали  флейтисти,  зурначi  й  барабанщики.
Зустрiчали султанського сина  музикою  й  спiвами.  На  головному  майданi
Казвiна теж зустрiчали його музики i натовпи роззяв.
   Казвiн стояв на сухiм пiщанiм полi. Не мав  нi  стiн,  нi  сторожi,  нi
вiйська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари
пилюги, щоб прибити  порох,  майдан  перед  шахським  палацом  цiлий  день
поливали водою.
   Шахськi палати схованi були серед садiв.  Ворота  й  стiни  в  плитках,
розписаних золотом, перед ними гармати й чотири во?ни. Баязидовi  сказали,
що вночi кiлькiсть сторожi збiльшу?ться до п'ятнадцяти,  а  бiля  шахських
поко?в - деке, де вiн житиме, щоночi чергуватиме тридцять ханських  синiв.
Сторожовий писар-кiшкiджi щовечора називатиме йому iмена його охоронцiв  i
знайомитиме його з багатствами i походженням ?хнiх батькiв-ханiв.
   Праворуч од головно? брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з
баштою посерединi. Баязиду пояснили, що це Алла-капi - божi врата, втечище
для злочинцiв. Хто встига? сховатися там, той може  жити  там  доти,  доки
зможе себе утримувати.
   Знайомство з Аллакапi виявилося  пророчим.  На  новруз  шах  прибув  до
Казвiна,  пишно  приймав  Баязида  в  Табхане  i  в  Диван-хане,  а   тодi
несподiвано вночi султанського сина брутально  розбудив  один  з  ханських
синiв i сказав, що, коли вiн хоче зберегти життя сво? i сво?х синiв, то ще
до ранку ма? сховатися в Аллакапi, подбавши про припаси  i  запаси,  бо  ж
?хнiй звичай про втечище йому вже вiдомий.
   Баязида обмовив якийсь з вельмож - внiс у  вуха  шаховi  вiсть,  нiбито
Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити i зайняти трон Iрану.
   Це було  нiби  в  легендi  про  Сiявуша,  про  якого  розповiда?ться  в
"Шах-наме" i спiва?ться в пiснях. Сiявуш, син царя Кавуса, втiк  од  свого
батька до туранського царя Афрасiаба. Той дав йому  в  жони  свою  доньку,
тодi, повiривши наклеповi, стратив Сiявуша.
   Чи його теж спiтка? така доля?
   Тим часом Баязида з синами посаджено в залiзну  клiтку,  пiдвiшену  пiд
високими деревами, так що до не? з землi незмога була й дiстати.
   Не знав Баязид, що султан  Сулейман  прислав  до  шаха  сво?х  людей  з
вимогою видати втiкача.
   Тахмасп прийняв послiв у Диван-хане i на всi ?хнi домагання вiдказував:
"На мо?й землi його нема?".
   Посли повернулися нi з чим, а шах  уночi  прийшов  у  Аллакапi,  звелiв
звiльнити Баязида, до ранку учтував з ним, смiючись з обдурених  послiв  i
запевняючи свого гостя, що з ним нiчого лихого не станеться.
   Дорога до  Стамбула  була  далека,  гонцi  скакали  довго,  але  султан
закам'янiв у сво?й упертостi, гнав до шаха нових послiв i  знов  домагався
видачi бунтiвливого сина, погрожуючи новою вiйною за непослух.
   Шах любив сидiти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесiдах,
при плодах i винi, розважався музикантами й танцiвницями,  слухав  поезi?,
навперемiн  складали  з  шах-заде  сво?  власнi  вiршi.   Якось   надвечiр
Тахмасповi видалося, нiби з басейну пiдскочила рибина, одкрила широко рот,
засмiялась голосно шаховi в очi та й сховалася. Баязид  не  бачив  нiчого.
Коли шах спитав мудрецiв, тi не змогли витлумачити цього чуда.  Тим  часом
од султана вже втрете прибули посли з вимогою  видати  Баязида.  Лиш  тодi
Тахмасповi одкрилося: навiть риба  смi?ться  з  того,  хто  захища?  цього
заколотника.
   Шах покликав султанських послiв i сказав, що завтра вранцi вiн  видасть
?м Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана.  Але  вiн  обiцяв
Баязидовi притулок i не може зламати сво?  слово.  Тому  хай  вони  вб'ють
шах-заде i його синiв, щойно вiзьмуть ?х  у  сво?  руки,  одразу  ж  перед
Аллакапi,- так буде дотримано вiрностi султановi i шахсько? обiтницi.
   Коли озбро?на сторожа прийшла вранцi в Аллакапi,  Баязид  зрозумiв,  що
настав кiнець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе
тут вiн далi не може, тому повинен покинути притулок.
   Вiн iшов поперед сво?х малих синiв, що трималися на поштивiй  вiдстанi,
як i належало, за брамою Баязид  не  побачив  нi  шахського  вiйська,  яке
обступило майдан, нi стамбульських  послiв,  що  очiкували  його  з  хижим
нетерпiнням, око його зачепилося на запилених каменярах, якi тесали камiнь
неподалiк од брами, не зважаючи на те,  що  дi?ться  довкола,  заклопотанi
сво?ю тяжкою роботою.
   ?х було кiлька,  вже  немолодих,  виснажених  безнадiйним  змаганням  з
твердим, неподатливим каменем. Чоловiк  схилений  над  каменем,  мов  знак
безнадiйно? самотностi. Хто з них безсилiший: камiнь  чи  людина?  Та  хоч
найтвердiший, камiнь однаково ж буде розколений, виймуть з нього  душу,  i
вмре вiн, ляже пiднiжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може,  i  вiн,
Баязид, жив отак, носячи й переносячи камiнь, не знаючи, як його  розбити,
де покласти, i тiльки здiймав цiлi хмари пилюги? Пил  вляжеться,  i  стане
видно, що нiчого на цiм свiтi не зробив.
   I йому так захотiлося до тих каменярiв. Бути з  ними!  Жити,  щоб  бити
камiнь! Каменi будуть тобi подушкою, спатимеш на пiску й кремiннi, житимеш
у пiтьмi, i навiть  бог  перестане  бути  тво?ю  надi?ю.  Але  ж  однаково
житимеш! Жити!
   Тонкий чорний шнурок з лиховiсним посвистом обвив його шию. Баязид упав
i вже не бачив, як душили його малих синiв.
   ?хнi трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконаннi свого
жорстокого велiння, але Роксолана вже не побачила  тiла  свого  улюбленого
сина.
   Вирушила в мандрiвку до найтемнiшого сховища на людському шляху, i нiщо
не могло ?? зупинити.

   ЛАНЬ

   Кат, який плаче над сво?ю жертвою. Який жах!
   Сулейман прийшов до Роксолани вночi, весь залитий слiзьми.  Мокрi  очi,
мокрi вуса, мокрий слинявий старечий рот.
   Глухим, понурим голосом чи то розповiдав, чи то виправдовувався.
   Що вiн мiг? Закон сто?ть вище. З загибеллю основного гине i все залежне
вiд нього. Баязид поставив себе поза життям, так  само  поставив  i  сво?х
синiв. Вiн султан, i в днi його августiйшого правлiння виконання шарiату ?
найвище його бажання. Тому вiн послав великого ?внуха  Iбрагiма  в  Бурсу,
щоб той привiз найменшого сина Баязидового Сулеймана, i кизляр-ага по?хав,
i привiз, i поставив  трилiтнього  хлопчика  перед  ним,  i  маля  вказало
пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Iбрагiмом, i так
нiколи й не дано йому  довiдатися,  що  з  ним  сталося.  Тому  вiн  такий
безутiшний i прийшов у час неурочний до Хуррем.
   Кат оплакував  свою  жертву.  Холоднi  сльози  над  ще  теплим  тiльцем
безневинного дитяти. Чому все валиться на ?? худенькi плечi  i  доки  вона
мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як  шафран,  не
могла вхопити вiддиху, дивилася на нього такими очима, що вiн  здригнувся,
злякано вигукнув :
   - Хуррем! Хуррем!
   А вона й далi стояла зацiпенiло, замкнута в собi, мов кам'яний вiнок, i
вiдчувала, як пiдкотилося щось пiд груди, пiд серце, i тисне,  душить,  не
вiдпуска?, i вже звала: не вiдпустить.
   Так почалося ?? вмирання.
   Життя вичерпалося. Свiтло  зникло  в  не?  з  душi  i  вже  не  обiцяло
повернутися.   Нарештi   настане   кiнець   ??   вiчнiй   покинутостi    i
безпритульностi. Життя було занадто  коротке  для  ??  душi,  ворожi  сили
завжди оточували ?? навiть у хвилини найвищих злетiв - хiба  пiддалася  ?м
бодай раз, хiба  вiдступила,  злякалася?  Зберегла  себе  серед  стихiй  i
ворожнечi, але найдорожчого - дiтей сво?х - захистити не  зумiла.  Бо  все
довкола так i лишилося чуже: чужа земля,  чуже  небо,  чужi  дерева,  чужi
дощi. Заснувати рiд свiй можна тiльки на рiднiй землi, заплiдненiй  трудом
предкiв тво?х. Не засну?ш роду на пустiм мiсцi.
   Лежала в постелi, нiби висiла над прiрвою. Нiчого  довкола.  Порожнеча.
Нiмi, безмовнi свiти валилися на не?,  i  темнi  пороги  здiймалися  перед
затуманеним ?? поглядом.
   Султанськi лiкарi  вiдступали  в  розпачi.  Сулейман  не  вiдходив  вiд
умираючо?, готовий,  може,  й  цiною  життя  власного  затримати  життя  в
Роксоланi, але смерть не приймала обмiну.
   Завоював пiвсвiту, а втрачав найдорожчу людину i був безсилий запобiгти
смертi!
   Сидiв коло не? на низькому ложi, дивився на це дороге, ?дино  тiло,  на
груди, плечi, колiна -  крiзь  тонку  сорочку,  гладив  волосся,  поглядом
пестив обличчя i примхливi уста, i кожен навiть  уявний  доторк  до  цього
шовковистого тiла викликав у ньому забутий дрож. I хоч не було  давно  вже
колишнього повного життя тiла, а тiльки марна оболонка, та ще лунав йому в
вухах ?? милий голос, i пам'ять його вперто вiдшукувала молоду пристрасть,
вiн згадував ?? обiйми, ?? поцiлунки, ?? шепiт, ??  уста,  запах  волосся,
доторки долонь i тяжко плакав.  "Ти  вознесешся  на  небо,  вознесешся!  -
гарячкове повторював вiн.- I я за тобою! Я знаю про це давно, вiрив i вiрю
нинi..."
   Вiн ще сподiвався на чудо, сподiвався,  що  це  неповторне  легке  тiло
вiдродиться, i чоло посвiтлiв, i уста примхливо усмiхнуться, i нiжнi  руки
знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щiк, i йому  з  нею  знов  буде
легко, радiсно й прекрасно, мов на небi.
   А Роксолана хоч вiдчувала його присутнiсть, але була така  безсила,  що
не могла навiть сказати султановi про свою ненависть до нього. Радiла,  що
нарештi мiж  ними  настали  вза?мини,  не  пiдвладнi  нiякому  насильству.
Визволя?ться з-пiд гнiту, нарештi була вiльна, нарештi! Нiкого  не  хотiла
пi бачити, нi чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зi  смертю  Хасекi
знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотiла вiдвiдати  матiр
Мiхрiмах - нi! Селiм ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а  коли  й
знав би, то навряд чи ворухнувся б у сво?й Манiсi. Хай сидить,  жде  свого
султанства! Прогнала б вiд себе й Сулеймана, якби мала силу,  але  берегла
?? рештки для спогадiв i останнiх думок.
   Нарештi вона може нiкого не жалiти! Себе теж. Яке щастя i яка  свобода!
Як лине лань до водних потокiв, так лине  душа  моя