Павло Загребельний. "?впраксiя" ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Так зветься четвертий роман з мо?? серi? книжок про Ки?вську Русь. Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, нe лякаючись звинувачень у претензiйностi, сказати, що авторовi хотiлося, виходячи, ясна рiч, з його скромних сил, здiйснити сво?рiднi художнi дослiдження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогоднi. Отож "Диво" - це доля таланту, "Смерть у Ки?вi" - доля державно? iде?, "Первомiст" - доля народно? споруди. "?впраксiя" - роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагiчних ?? вимiрах, найвиразнiше простежу?ться на прикладi жiнки, то й написано цей роман про жiнку, про трагедiю розлуки з рiдною землею, про трагедiю втрати любовi. П.ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Поруганi? же ? слово лицемiрно, от супротивного супротивное явлопi? явля?; поруганi? же образi д: поруганi?, похухнанiв, поiгранi?, посмiянi?;i поруганi? ?сть слово с укором глаголемо. _"Iзборник" 1073_ Тiльки й ?сть у нас ворог - наше серце. Благословiть, мамо, шукати зiлля. Шукати зiлля на людське божевiлля. П. Тичина БЕЗ НАДI? ПОВЕРНУТИСЯ Несподiвано вiдкрився ?й жах колiс. Невпинне, безжальне, вперте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. ?хала, ?хала, ?хала... Куди, навiщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторi, приречений блукати, тулятися, поневiрятися, неспроможний зупинитись, пустити корiння. Людина створена сидiти на землi чи отак ?хати безвiсти? Досi здавалося ?впраксi?, що все ?? дотеперiшн? дванадцятилiтн? життя - то добрi колеса, пере?зди з Чернiгова до Переяслава та до Ки?ва, а там з одного князiвського двору до другого, але то була ?зда з надi?ю, з поверненнями, там колеса крутилися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок до злетiв, там завжди над нею було лагiдне небо ?? дитинства, були земля i зело, були мамка Журина й ласкавi чеберяйчики, непомiтнi, але всюдисущi,- тепер усе лишалося безнадiйно й безповоротно позаду, а жорстокi колеса безжально, в тупiй упертостi вiдвозили ?? далi й далi вiд Ки?ва, вiд усього рiдного, вiд землi й неба, i дороги стелилися ворожi й нiмi, земля не належала ?й, дiвчина не належала землi, лишала назавжди свiт свого дитинства, а може, то дитинство полишало ??, вiдрiкалося вiд не?. На ?впраксiю нападав темний шал, вона билася в княжому повозi, шматувала на собi коштовний одяг, кричала на Журину, замiрялася на не? маленькими кулачками, тодi заходилася в безсилих риданнях. Куди везуть ??, навiщо й чому? Як хотiла вона зостатися, вiдчути та?мницi то? сили, яка скерову? життя, i яким вiдча?м повнилася вiд думки про неможливiсть повернутися. По?деш - не вернешся. Нiколи, нiколи, нiколи! Заливалися в небi радiснi жайворонки, кричали у вечiрнiх травах деркачi, кумкали в теплiй водi жаби, рипiли колеса, тривожно iржали конi, верблюди одчайно ревли, вiддаляючись вiд звичних сухих степiв. Роздратовано кричали погоничi. Дзвенiла збро?ю ки?вська дружина, яку великий князь видiлив для супроводу княжни ?впраксi?. Перегукувалися мiж собою саксонськi рицарi, посланi маркграфом Генрiхом Штаденським для охорони його невiсти, яку звано тепер уже й не ?впраксi?ю, а Пракседою, як то водиться в латинян. А вона не чула нiчого. Дорога пролягла для не?, мов жах колiс, безнадiйна, безкiнечна й нiма. Всi дороги будуть нiмими, коли покинеш рiдну землю. Княжну везли на волах повiльно й обережно, як пиво, щоб не бовтати. Повiз, запряжений шiстьма бiлими волами, висококолiсний, з колясою, кованою зовнi срiблом, усерединi встеленою схiдними килимами (на бiлому тлi - зелена плутанина трав, гiлля i пурпуровi квiти), пiдвiшеною на пасах з волово? шкури, в кiлькоро складених. Обозовi не було нi кiнця, нi краю. Дружина кiнна й пiша, саксонськi рицарi, священики - ки?вський i саксонський, княжi коморники, гриднi, служебки, повози кiннi, воловi, двоколiснi вози, запряженi небаченими в цих землях страхiтливо смердючими верблюдами, конi, вiслюки, верблюди пiд тороками - сила, багатство, розкiш, пишнота. Коморники скакали поперед безкiнечно? валки, щоб на княжих осадах зготувати належний нiчлiг для княжни ?впраксi?. Там розпалювали довкола вогнища, свiтили в осадi скiпки й свiчi, а дорога однаково була для не? темною. Рвало за серце вiд дикостi й сваволi, яких зустрiчала щодалi бiльше. Мокрi лiси глузували з не?, перебiгаючи поперед валки з мiсця на мiсце, вони затiвали якусь шалену крутняву, нiби велетенськi зеленi колеса безнадi?, i тодi ?впраксiя не витримувала, велiла зупиняти повiз, стрибала на землю, ставала звичайною дванадцятилiтньою дiвчинкою, хотiла кудись бiгти сама, йти без нiкого, лишитися наодинцi зi свiтом, з вiтрами й небесами. Та небавом з гiркотою пересвiдчувалася, що тiльки й ? в не? - земля пiд ногами, i земля та була така слизька, аж здавалося: свiт розчахнеться на нiй. У розпачi ?впраксiя падала в багнюку, i тодi мамка Журина схилялася над нею, гладила ?? м'яке, мов дим, волосся i тихо казала: - Дитино моя, жона ?си... Два сповiдники, обидва кiннi, обидва з мечами напоказ (а хрести десь захованi пiд чорними шатами): один з Ки?ва, бородатий, увесь у пишному заростi, другий з Саксонi? - обстрижений i слизько-виголений, мов той утор, - виростали коло лежачо? дитини, мали потiшати ??, бо для одного була вона княжною, для другого жоною його володаря - маркграфа, обидва вiдчували безпораднiсть власну й свого бога, бурмотiли розгублено: "Все, що вiд природи, сумiсне з волею божою" (той, що з Ки?ва), "Lamentes et flentes - стогнучи й плачучи" (той, що з Саксонi?). А безкiнечний обоз тим часом уперто й невпинно просувався вперед i вперед по ледве означених дорогах; зоставалися позаду зата?нi в пущах чотирилицi давнi боги, вмирали чотирисонцевi розлогостеповi днi, малiли чотиривiтровi руськi небеса. Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, свiт облягали тумани такi щiльнi, що в них не лiтали навiть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурi i в несамовитих замахах розмiтали все навсiбiч, i тодi ?впраксiя молилася в душi якiйсь невiдомiй силi, щоб щезло все, нiчого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Ки?вi, на Красному дворi, щоб повернулася туди, куди вже нiколи не вернеться. I тодi небеса зацвiтали слiзьми, i вiтри реготали й теле-сувалися, а над усiм напував безнадiйно-вбивчий_ _рух_ _колiс. Що дитина, а вже мовби й жона. Що далi вiд Ки?ва, то менше мало б зоставатися в нiй дитинного свiту, натомiсть нахабно вривався у душу свiт дорослий, породжений оцим невпинним просуванням уперед i вперед, оновленням i змiною простору, борсанням помiж днями й ночами безберегого моря часу. Чи ж безберегого? Навiть не озираючись, бачила ?впраксiя ки?вський берег сво?? мандрiвки, золотi верхи великого города, чула дзвони й гук людський, колотило ?? в людськiй су?тi помiж тими, що чимдуж хотiли допхатися до учти й до дарiв, якими щедро сипав великий князь ки?вський Всеволод на честь заручин сво?? доньки ?впраксi?. Весiльний обоз до далеко? Саксонi? починався коло Золотих ворiт. Передбачливо зiбраний i зготовлений, вiн ще десь ховався до часу на ки?вських площах i в ки?вських про?здах, а першою мала покинути Ки?в, пройти крiзь Золотi ворота вона, молода княжна, власне, дитя недоросле, а вже й жона якогось невiдомого маркграфа, багатства, могуття й зухвальства в якого стачило аж на те, щоб нахабно сягнути ?? руки. Князь i княгиня, верховнi i?ре? церкви, мужi ки?вськi старшi й молодшi стали на заборолi перед падворiтною церквою, верещали роги, гучали котли, крик бив у небо, а небо вiдлунювало мiдним дзвоном, коли ?впраксiя проходила через Золотi ворота. Князiвська гiднiсть не дозволяла ?й iти пiшо, ?хати кiнно годилося мужам, воли заклечанi були для долання нудьги й тягаря довго? мандрiвки, тодi ж як мала покинути вельможна невiста головний город землi сво??? Винесено ?? у вiдкритiй золоченiй лектицi, що нагадувала штудерний кораблик з рiзьбленим носом i круто стесаною кормою; лектику несли вiсiм атлетiв-скороходiв, несли легко, вправно, без щонайменшого схитування, так що ?впраксiя й не сидiла, а стояла посеред нош, не торкаючись до стiнок i не тримаючись руками - стояла в розпачливо-урочистiй закам'янiлостi. З ки?вського валу, iз заборола, мовби з самого неба, летiли на не? квiти й вiнки; квiти встеляли дорогу, вони росли позад не?, вiдгороджували ?впраксiю вiд Ки?ва, може, й навiки. Нi озирнутися, нi заплакати, нi закричати тужно... А позаду вже починав виходити з города обоз - одна половина з Золотих ворiт, друга з Жидiвських, обидвi незабаром сполучилися на Бiлгородськiй дорозi. ?впраксiя перебралася з лектики в кутий срiблом пишний свiй повiз, бiлi воли з заквiтчаними рогами, спокiйно ремигаючи, потягли коштовний тягар. Усе потонуло в хмарах куряви, свiт зник з-перед очей нещасно? дiвчини, i тодi вперше згадала вона про свою вельможнiсть i в першому нападi шалу закричала: - Наперед хочу! До Бiлгорода пiд'?жджала попереду свого обозу, i мiст через Iрпiнь першими перейшли шiсть бiлих волiв, якi тягли срiблом кутий повiз, i далi обоз мав просуватися таким чином, хiба що випереджали його надвечiр комор-ники, щоб зготувати нiчлiг, та нишпорила обабiч шляху дружина, запобiгаючи несподiваним нападам. Завжди-бо знайдеться досить ласих до поживи, а про обоз княжни ?впраксi? вже розлiталися навсiбiч чутки, здивування й захоплення, так нiби ховалися там краса й багатства а усi?? землi Русько?: хутра соболинi, бобрянi, горноста?вi, чорних кун, песцiв, бiлих вовкiв, стоси золотих штаб i пенезя, золотого й срiбного начиння, дорого? збро?, саджено? самоцвiтами; золота було на возах i в тороках, як листя восени, а ще було без лiку всiлякого ?стiвного припасу, славетного пива пшеничного, без якого слов'янськiй душi несила прожити бодай день, гнали цiлi табуни говяда на зарiз, отари овець, вели сотнi скакунiв, за кожного з яких можна б купити цiле село, везли корчаги меду, круги воску, шкiру, полотно, вовну, тут стачило б на безтурботно-розкiшне життя не однiй отакiй тоненькiй дiвчинцi, а тисячам людей. Вгиналася пiд обозом земля, курява застеляла пiвсвiту, ночами сотнi вогнищ рвалися навстрiч зоряному небу; у болотах i багнах стелено нашвидкуруч мости, а коли вiд несподiваних злив зненацька творилося непрохiддя, тодi грузли воли й конi, тонули вози, мучилися без мiри люди, проклинаючи й далеку дорогу, i князiв, i самого господа бога, а бородатий сповiдник молодо? княжни, не наважуючись картати змучених людей за богохульство, покiрливо пiдкидав ?м до вжитку взятi зi священно? книги слова, сутi яких не мiг дошукатися нiхто: "Проклинайте землю Мероз, проклинайте землю Мероз!" Що то за земля, де вона й коли була така,- хто ж то вiдав? ?впраксi? уявлялася вона Саксонi?ю, отою Нордмаркою, що нею володiв теперiшнiй ?? муж граф Генрiх Штаденський,- незнайомою i ворожою, чужою, як слово "Мероз". Проклинайте землю Мероз, проклянiть, проклянiть осадникiв ??. Хоч кутий срiблом повiз був тяжкий, шестеро бiлих волiв тягли його дружно й уперто, погоничiв добрано було вмiло й передбачливо, та все ж i вони неминуче мали стомитися вiд далеко? дороги; одноманiтнiсть руху приспала пильнiсть, i якось на непробитих путiвцях посеред темних пущ княжий повiз потрапив у грузовисько. Попервах нiхто й не переймався занадто, воли собi брьохалися в трясовинi, погоничi дружно гейкали на них, сподiваючись вихопитися на тверде, та ось помiчено, що лискучо-бiла шерсть на волах густiше й густiше вкрива?ться брудними бризками, високi колеса глибше й глибше врiзаються в пожадливу багнюку, а тим часом, не лякаючись болота, не вiдаючи остраху перед сутiнками, якi вже насувалися, не дбаючи про замучених, знесилених дощенту людей, дивилася на ?хн? борюкання, мов на забавку, ляскала в долонi, щоразу зверталася до мамки Журини, щоб спитати те чи iнше, а тодi несподiвано напав на по? гнiв, зогидилися ?й усi, звелiла забиратися всiм геть, випрягти волiв, залишити ?? саму з мамкою Журииою, бо вона хоче ночувати ось тут, посеред трясовиння, закинута в пущi, загублена серед непробитих дорiг, сама пiд небом, пiд мiсяцем, пiд зорями, як ночують i вiчно живуть чеберяйчики. - Правда, що чеберяйчики живуть так? - спитала вона в мамки Журини. - I так живуть, дитино,- зiтхнула Журина, вiдаючи гаразд, що примхам ?впраксi? нема? меж i тому не слiд противитися ?? забаганкам. Удвох зосталися вони в багатому повозi, свiтив з неба страхiтливо величезний мiсяць, вiд багон тягнуло пронизливим холодом, вiд якого не рятували нi товстi килими, нi м'якi хутра, бо мерзло посеред цi?? самотньо? неприкаяностi вже й не тiло - мерзла сама душа. ЛIТОПИС ДОПОВНЕННЯ Ганьби в лiтописи не заносили. Коли й написано, що Святослав сплодив сина з рабинею Малушею, то не вбачалося в тiм нiчого образливого, бо ж вiдомо було всiм, кому треба: рабиня та - з князiвського роду, донька древлянського князя Мала, упокореного нещадпо-мстиво княгинею Ольгою, яка вiдторгнула Мала вiд його питомих Дерев i, полонивши, замкнула доживати вiк свiй у Любочi - мовби й князь i водночас раб, а донька, виходить, рабиня. I коли написано, як Володимир, утiкаючи вiд печепiгiв, розгубивши в сутичцi всю свою дружину, сховався вiд смертi пiд мiстком у Василевi, то не вважалося те ганебним боягузтвом, а лиш винахiдливiстю й хитрощами великого князя, хитрощi ж у тi часи ставилися мало_ _не_ _вище за розум i вiдвагу. I коли згадувано про кульгавiсть Ярославову, то не для приниження ?ства, а лиш для зайвого й недвозначного нагадування про те, що князь сей кульгавий був ?ством, але не духом. Поштивiсть водила рукою лiтописця навiть тодi, коли розповiдав вiй про втечу з Ки?ва сина Ярославового Iзяслава, вигнаного киянами в спосiб недвозначно-ганебний за те, що не дав людям збро? для оборони землi сво?? вiд половцiв. Зате промовчав лiтописець, як Iзяслав, тиняючись i туляючись по ?вропi, виторговував цiною землi сво?? й народу свого можливiсть повернення до Киева i дiйшов зi сво?м торгом i до германського iмператора Генрiха, й до папи Григорiя. Може, лiтописець плакав вiд ганьби, сорому й приниження, але нiхто не бачив тих слiз. Тому й не дивуймося, що нiхто з лiтописцiв не наважився загострити перо, розвести чорне залiзо для незнищимого атраменту й записати на шкiрi телячiй, ягнячiй а чи й ослячiй про те, що лiта тисяча шiстдесят восьмого князь Всеволод, "п'ятимовне чудо", улюблений син Ярослава, внук Володимира, правнук Святослава, зять ромейського iмператора Костянтина Мономаха, отець двох дiтей вiд ромейсько? царiвни - сина Володимира, прозваного на честь вельможного дiда Мономахом, i доньки Анни, звано? в народi просто Янкою, що цей, отже, вiдзначений високим походженням i не менш високими родинними зв'язками князь по смертi сво?? першо? дружини вiзьме собi в жони не принцесу, не сестру iмператорську, не доньку королiвську, князiвську чи бодай боярську, а просту переяславську дiвчину, доньку веселого чоловiка Ясеня, що сидiв собi вiддалiк вiд князiвського двору, гибiв у пiдчерев'? Переяслава, у недостойнiм пониженнi, у невiдомостi й нiкчемностi, знаний людям лише з того, що стругав дитячi колиски. Ясень був вельми веселий чоловiк, але в лiтописах годi шукати згадок про веселих людей, бо ж вiдомо, що тiльки рiвнi смiються мiж собою, а лiтописи складалися для послiдовно-впертого простеження й утвердження людсько? нерiвностi, що неминуче супроводжу?ться урочистiстю й надмiрною поважнiстю. Простий колискар був далекий вiд спроб з'ясувати свiй веселий норов, вiн просто успадкував вiд предкiв звичай веселих проводiв зими, старого року, смертi й нестаткiв, радi?вих зустрiчей весни, ситих днiв, коли колють свиней i рiжуть говяда або внольовують великого звiра. Не слiд вдаватися до припущень, нiби Ясень мав конче усвiдомлювати, що за смiхом нiколи не прихову?ться насильство, що смiх не виклика? кровi й полум'я, що лицемiрство й обман нiколи не смiються, а завжди надягають машкару поважностi, що смiх знамену? не страх, а ствердження то? сили, яка походить вiд плодючостi земно?, народжень i вiчних оновлень, вiд ?два й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиня?ться до безсмертного тривання поколiнь з дiда-прадiда. Де там! Ясень був задалекий вiд таких глибокодумностей. Вiн собi наспiвував, посмiювався в свiтлу, мов ясенева стружка, бороду та стругав колиски. Вiн зпав, що колиску треба робити з дерева бiлого, легкого, як сон, i веселого, аби легко й щасливо вигойдувалися в таких колисках во?ни, хлiбороби, люди тямущi, ловцi, простi люди й князi, дурнi й генi?, просторiки й недорiки. Щоправда, вiдомо було Ясеню й те, що з часом навiть щонайсвiтлiше дерево тьмянi?, бачив вiн колиски старi й темнi, як вiки, але з тим бiльшим запалом стругав новi, свiтлi й веселi, приказуючи щоразу: "Аби нам колиски, а дiтей наробимо!" Про Ясеня можна б i не згадувати, бо роботi його судилася безiменнiсть, як i всьому, що йде людям у щоденний ужиток, а сам вiн, хоч i став (цiлком випадково, не забудьмо) сватом князевi Всеволоду (згодом i не просто князевi, а великому ки?вському князевi), нiколи до княжого двору допущений не був, його рiдна донька вiдцуралася вiд батька i хтось вигадав згодом, нiби вона не з якогось там невiдомого переяславського, а з славного половецького колiна, вiд хана Осеня. Безжальний час зробив сво?, i згодом нiхто вже не мiг розiбратися: Ясень чи Осень. Всеволодове ж iм'я, таким чином, збережено було вiд зганьблення перед нащадками за такий дивний шлюб. Власне, нiчого дивного, коли згадати, що перша жона у Всеволода була ромейська царiвна Марiя Мономахiвна, отож од не? чи й просто завдяки сво?й допитливостi природнiй князь вiдав, як влаштовувалися шлюби iмператорiв грецьких. Довiренi люди iмператоровi роз'?здилися по всiх усюдах, збирали з усi?? безмежно? держави найвродливiших дiвчат, дбаючи, ясна рiч, щоб були вони знатного роду, але щоразу роблячи винятки для особливо вродливих, звозили тих дiвчат до Цареграда, ставили ?х перед свiтлi очi всемогутнього василевса, i вже вiн обирав ту, голову яко? мала прикрасити золота дiадема iмператрицi. Переяслiвська земля - то не iмперiя роме?в, розсилати безлiч гiнцiв тут, власне, й не було куди: за день один вершник може проскакати по всiх селах i городках i визирить все, що треба. Тому Всеволод шукав собi жону в спосiб майже та?мничий, без зайвого розголосу й без зайвих свiдкiв. Збирав дiвчат з усi?? переяславсько? землi перед яснi очi Всеволодовi княжий улюблений дружинник, вродливий чоловiк Жур. Вiн i знайшов Ясеневу доньку Ясю, якiй судилося стати княгинею Анною, собi ж запримiтив у далекiй лiсничiвцi коло Днiпра дiвчину ще вродливiшу за Ясеневу доньку, та до часу приховував ?? вiд князя, приберiгаючи для самого себе. Одружитися зразу пiсля князя не встиг, бо напали на Руську землю половцi, великий князь Iзяслав покликав сво?х братiв Всеволода й Святослава йти проти степовикiв, на Альтi була битва, князiвськi дружини не втрималися, побiгли, князi й собi побiгли, опинилися аж у Ки?вi, i ось тодi й сталося оте ганебне вигнання Iзяслава з Ки?ва простим людом, який хотiв боронити свою землю вiд зайд, а князь боявся довiрити народовi зброю. Утiкав великий князь Iзяслав з синами й великим обозом, утiкав Всеволод з молодою сво?ю княгинею. Iзяслав ударився на захiд, шукав притулку аж у польського князя Болеслава, а Всеволод опинився в Курську, у вотчинi свого брата Святослава, бо в Переяславi не почувався безпечним нi вiд половцiв, нi вiд киян, якi посадовили на стiл полоцького князя Всеслава, випущеного ними з порубу, де тримав його Iзяслав ось уже тривалий час. Сина свого Володимира Мономаха послав Всеволод iз дружиною в Ростов, а сам то знову брався до Ки?ва зустрiчати старшого свого брата Iзяслава, який повернувся пiсля вигнання й криваво скарав киян, то бiгав до брата Святослава, з яким змовився, щоб вигнати Iзяслава, може, й назавжди з Ки?ва, раз той не зумiв тривко сидiти на столi великого Ярослава, отця ?хнього, не дав ладу землi, не прогнав з не? половцiв, мстився на киянах аж так, що навiть iгумен Печерський мав утiкати до Святослава в Чернiгiв. Тодi як Iзяслав дбав лише про те, щоб повернутися на ки?вський стiл i привiв iз собою полки польського князя Болеслава, Святослав самотою, з малою дружиною розбив коло Сновська дванадцять тисяч половцiв i став славен у землi сво?й. Всеволод, хоч за життя Ярослава вважався найрозумнiшим iз синiв i був найулюбленiшим чадом великого князя, тепер нiяк не мiг знайти собi мiсця, уже навiть син його Мономах ставав славнiший за власного вiтця; життя Всеволодове порушилося по смертi першо? дружини, вiн метався туди й сюди, бiгав iз волостi у волость, нiде не мiг нагрiти мiсця, кидався то до Iзяслава, то до Святослава, але старший брат був, може, й добрий чоловiк, та мав лихих синiв, надто ж старшого Мстислава, який не любив нiкого й нiчого на свiтi, отож не любив i свого високовченого стрия. Святослав же, виказуючи, коли треба, хоробрiсть, нiколи не забував про себе й зумiв намовити Всеволода проти Iзяслава; молодшi брати пiшли" на Ки?в, сiли спершу в Берестовi, а коли Iзяслав ви?хав iз города, то Святослав перейшов до Киева, а Всеволоду вiддав Чернiгiв. За час цих метань народила нова княгиня Всеволоду сина Ростислава й доньку, яку названо по-грецьки ?впраксiя, що значило: "Щаслива". Дружинник Всеволодiв Жур, хоч i з деякою прогайкою, але зумiв-таки влучити хвилю й витягти з надднiпрянсько? пущi оту вогнистооку дiвчину, яку запримiтив, коли шукав жону для свого князя. Однаково ж дiвчина не мала куди податися, сидiла в глухiй сво?й лiсничiвцi й ждала, чи проб'?ться хто крiзь пущу й умкне ?? в широкий свiт. Жур пробився раз, побачив, уподобав, поцiлував, звелiв ждати, згодом пробився ще раз, посадовив на коня - i ось уже вигиниста чорнява лiсовичка стала Журиною i вже спородила дружинниковi сина, якого названо, аби не ламати занадто голову, Журилом. I чи то запримiтив занадто вродливу дружипницьку жону не байдужий до краси високоумний князь Всеволод i запрагнув мати ?? завжди перед очима, чи то свiжоспечена княгиня Анна зледащилася за цi три роки аж так, що геть забула сво? походження, свого веселого батька Ясеня, сво? предкiвськi звича?, забула про вигодувапого нею первенця свого - сина Ростислава, хоч як воно там було, а тiльки сталося так, що Журину взято до князiвського бабинця годувальницею маленько? ?впраксi?, i ось мала княжна, пiдростаючи, зватиме Журила "братиком", як i старшого княжича Ростислава, а просту дружинницьку жону Журину - "мамою", тодi як свою справжню матiр Анну - "княгинею". Бо не та мати, що народила, а та, яка вигодувала. ЧЕБЕРЯЙЧИКИ ?впраксiя озиралася довкола з подивом, обуренням i розпачем. Вона вслухалася в гамiр i колотнечу валки i ще й досi не йняла вiри, що вiд'?жджа? вiд Ки?ва далi й далi, вiд'?жджа? з рiдно? землi, пряму? в якусь незвiдану далеч, полиша? все знайоме до схлипу в горлi, полиша? сво? дитинство, саму себе. А що ж тодi везе?! I хто бiля не?, i що попереду? Генрiх Штаденський, названий мужем здаля й непевно, прислав, окрiм сповiдника, що мав бути також за тлумача, ще невеличку дружину з шести рицарiв та сьомого во?води, високого, вельми спесивого, хоч i привабливого лицем Рудигера. Саксонцi вiдзначалися червономордiстю; залитi пивом по самi очиська, вони так i липли до повозiв з бочками, пили й плямкали од самого Ки?ва, плямкали навiть увi снi, кректали вiд вдоволення, не могли нахвалитися ки?вським пшеничлим пивом, та ще й не простим, а князiвським, бо коли везеш княжну, то й пиво ма? бути вiдповiдне. Рудигер, зовсiм юний i, може, навiть сором'язливий десь там у душi, зовнi намагався не вiдставати вiд сво?х кнехтiв, так само обпивався пивом до рiзачки в мiхурi, розплямкано вигукував щось, пиндючився без мiри. Ки?вськi дружинники, числом вiсiм, данi ?впраксi? для супроводу в далеку Саксонiю, знай посмiювалися з обпитих саксонцiв та виспiвували лукаво: Котилося яблучко до города, А хто ж його взяв? Во?вода! Натякали тут на отого графа, що винюхав аж так далеко гарне дитя Всеволодове - дитя зрiвнювалося з яблуком, а графа, не маючи в пiснi такого кострубатого слова, звано за звичкою во?водою, i справжнiй во?вода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свiй карб i в гадцi не мав ображатися, бо належав до людей вдачi незлобиво?, сказати б навiть - весело?, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття. Кирпа дiстався князевi Всеволодовi вiд князя-колотника Олега Святославовича, вiн вiдбув зi сво?м князем усi мандри й пригоди, якi досi випадали на долю Гориславовича (як звано Олега в народi), але все це було колись, все це лежало поза межами пам'ятi мало? ?впраксi?, вона могла сприймати людей зi свого оточення лиш як набридливi або при?мнi з'яви, не бачила за ними нiчого, декого й зовсiм не помiчала - були для не? й пе людьми, а мовби тiнями. Рудигера мала знати, бо справляв обов'язки графа Штаденського при урочистих покладинах i навiть цiлував ?? в iм'я далекого мужа пiд п'янi крики князiвськi. А Кирпа просто смiшний був для дiвчини: якийсь перекошений, одна рука звиса? мало не до землi, друга пiдсмикнута догори, так нiби замаху?ться мечем чи сокирою, плечi в нього теж наперете, сам невисокий, маслакуватий, а рамена аж розпихають корзно, очi свiтлi, поцяткованi, мов пташине яйце, нiс довгий, рот завеликиii i завжди випуска? для усмiху всi зуби, якi ма?, та ще ж зуби тi великi, мiцнi, якiсь мовби веселi, чи що, аж самiй хочеться засмiятися, глянувши на Кирпу. ?впраксiя допитувалася в Журини: - Вiн чеберяйчик? - Дитино, то ж во?вода Кирпа. - А якi чеберяйчики? Про чеберяйчикiв розповiдала Журина. Давно-давно. Може, й не для ?впраксi?, а для свого синочка Журила, та вiн тепер лишився в Ки?вi, прийнятий пiсля пострижин у князiвську дружину - на знак особливо? милостi Всеволодово?, а молода мати мала ?хати в чужину з несво?ю дитиною, отак i лишалися чеберяйчики тiльки ?м двом, i, може, й мали вони тим часом самих чеберяйчикiв бодай на малу втiху. Та тiльки ж якi вони, тi чеберяйчики? Невже не схожi на вiчно розвеселеного во?воду Кирпу? ?впраксiя не давала Журинi спочинку; - Розкажи про чеберяйчикiв! - А розказувала ж тобi. - Щоразу неоднаково! - Бо й чеберяйчики неоднаковi. - А чи ? вони в цих лiсах i травах? - Мають бути, дитино. - I скрiзь будуть? - Допоки й землi_ _Русько?. - А тодi? - Тодi не буде. - То ми ?х покинемо? - Або ми ?х, або вони нас, дитино. - А я не хочу! Не хочу! Зупинiть усе! Далi не ?демо! Не велю! I валка зупинялася й стояла день i два, виходили до не? мiсцевi людове, несли малiй княжнi квiти, мед, спiви, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину. - Це не чеберяйчики? У поблизьких од Ки?ва землях навстрiч княжнi дзвонили, били клепала, гудiли роги, бояри стрiчали на межi сво?х вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слiзьми, дарами й клечанням. Коли заради примхи ?впраксi? затримувався обоз у лiсових непрохiддях, то йшли привiтати княжну або просто подивитися на не? вуглярi, смологони, лiсовики, бортники, косарi, ликодрачi, цюпкарi - нещаснi, обдертi, але такi добрi на вид, що дiвчина мимоволi приймала ?х за чеберяйчикiв, вiдходила душею й велiла ?хати далi. А далi пiшов люд не те що байдужий, а просто темний. Чийого ми князя? А хто ж то вiда?? Княжна ки?вська про?жджа? нашими пущами? То й хай собi.Були непомiтнi, мовби й неприступнi, як нiби справдi чеберяичики. Бо чеберяйчикiв теж нiхто нiколи не бачив, хоч i вiдомо, що живуть вони в лiсах i серед трав. Пастухи? Але пастухи лiнивi од природи або вiд призвича?ння, тому нiколи й не надибують чеберяйчикiв, хоч вiчно шукають загублену худобину. А чи iснують взагалi чеберяйчики i якi на те докази? Вони iснують бiльше нiж будь-що. Можна б навiть стверджувати, що вони вiчнi, бо породженi уявою. Людина вмира?, а дiм, зроблений нею, сто?ть, i пiсня, складена нею, спiва?ться тисячу лiт, i казка живе спервовiку, витвори думки й уяви тривалiшi за саму людину. I правда про людину так само iсну? довше, нiж сама людина. А яка ж правда про чеберяйчикiв? ;; Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всi однаковi. Побачити одного - однаково, що побачити всiх. Тому нiхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вiчно. Мабуть, вони просто ?. Не живуть i не вмирають, а присутнi на сiм свiтi завжди, як правда й мрiя. Бо що таке життя? Iти до смертi неминуче. Вмирати в часi, рухаючись разом iз ним. Для чеберяйчикiв час не руха?ться. Вiчнiсть нерухома, як ставкова вода. Завжди i нинi й навпаки, ?м притаманна вiчна сучаснiсть, як богам. Але вони не боги, бо нiкуди не йдуть i нi в що не втручаються. ?м невiдомий поквап, не знають вони метушняви, колотнечi, все узгоджують iз сонцем, з мiсяцем, з порами року, з ?х повiльними змiнами. Вiчний колобiг. Чи ? в них дiти й дорослi? Нiхто не зна?. Коли не вмирають, то нема старощiв, а коли нема старощiв, то навiщо рости? Мабуть, вони завжди молодi, бо тiльки молодi вважають себе безсмертними. ?дять вони добре й часто, як у князя, хоч i не працюють. Що ?дять? Може, росу, може, пахощi квiтiв. Коли так, то знають ?х добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелiтаючи з мiсця на мiсце, щоб повсюди зустрiчати людей, визираючи з-пiд кожного гриба, з-пiд кожно? ягiдки, з-пiд кожного листочка. Яка в них робота? Дивуватися зi свiту, з його чудес i багатств, нiколи не знаючи нi спочинку, нi втоми в цьому. Ще - розносять вони згуки. Луна - то справа чеберяйчикiв. Вони залюбки пiдхоплюють кожен гарний звук i розносять його повсюди. Коли ж звук ?м не подоба?ться, вони нiкуди не хочуть його нести i вiн умира?. Скажiмо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловiка. Або... Чи ? в чеберяйчикiв золото? У них ? навiть те, що до часу приховане вiд людських очей. Усе сховане пiд землею й пiд водою, бо то найлiпший сховок. Чи ? в них iмена? Чи плачуть вони i чи лякаються? Чи мають спогади й молитви? Чи iсну? серед них любов? 1 чи ? в них книги про непотрiбнiсть усього сущого й про необхiднiсть усього сущого? На це не може бути однозначних вiдповiдей. Бо чеберяйчикiв багато й вони хоч i однаковi, та водночас i рiзнi. Однi весь час ждуть чогось страшного, як ми - кiнця свiту. Другi смiються. Третi плачуть. Четвертi тягнуть до свого житла всiлякий надiбок. П'ятi люблять одягатися. Шостi люблять роздягатися. Деякi лякаються темряви. Iншi бояться тишi. Ще iншi не переносять самотностi. Але все це мудрi переляки. Гiрше з тим, хто з переляку став невидимим навiть для самих чеберяйчикiв. Тодi цим переляканим вiшають на щию дзвiночки, щоб ?х принаймнi було чутно, коли вже не видно. Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снiгiв - умреш вiд тишi й та?мничностi. Адже свiт, хоч i дивний, але та?мничий, i на це нема ради. Не поможуть нi молитви, нi книги, поможе хiба що мова. У мовi вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розумiють один одного? Називають кожен сво?. Той квiтку, той струмок, той дерево. Тодi розповiдають один одному, обмiнюються словами-назвами. I все назива?ться неоднаково, але всiм зрозумiло. Вони неймовiрно терплячi, позбавленi злостивостi, а коли так, то й не виказують сво?? влади. У них кожен робить що хоче, нема слухняностi й покiрливостi, але б розумiння потреб. Чи в в них дурнi? Важко сказати. Бо дурнi завжди мовчать i ждуть, щоб ?м сказали, що слiд говорити. Чи ? в чеберяйчикiв князi, тiуни, дружина, восьмин-ники? Коли е насправдi якийсь старший над iншими, то щоразу плаче, як вимушений завдати комусь прикрiсть. А той його втiша?. Влада виявля?ться в бажаннях, але ж у чеберяйчикiв нема? окреслених бажань. Коли, скажiмо, хтось iз них хоче понюхати квiтку, то вiн нiколи не зна?, яку саме. Тодi для визначення бажано? квiтки збира?ться рада витончених примх, в яку входять чеберяйчики з потрiбним досвiдом i суворо обмеженою уявою. Бо необмеженiсть неприпустима, вона веде до зiпсуття. Заведе iнодi занадто далеко. Вiдомо ж, що примхи в чеберяйчикiв, хоч якi несподiванi, крутяться в усталеному колi узвича?нь. Скажiмо, тi, що живуть у травах, одягаються травами, харчуються травами, лiкуються травами, насолоджуються травами. Все дуже просто. I кожен повинен жити просто, як усi чеберяйчики, тiльки мудрiше. Змагання в мудростi. А мудрiсть - це обмеження. Для того й iсну? рада витончених примх. Влади в чеберяйчикiв нема?, бо там над усiм пану? думка. Коли ж стикаються думка i влада, то думка, що вiд природи гнучкiша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути i часом наробити лиха. Лiпше не допускати таких небажаних зiткнень. Для цього в чеберяйчикiв так само слугу? рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлю?, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчикiв. Правда породжу? неспокiй, а вони над усе цiнують спокiй. Вони дарують його людям. Може, на те й iснують у нашiй землi. А коли ти полишиш свою землю, що тодi? Тодi чеберяйчики теж полишать тебе. I не помiтиш цi?? страшно? хвилини, бо ж нiколи не бачила чеберяйчикiв. Лише через багато лiт великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повiрили, то назове його... зайчиком: Ой на горi-горi сидить зайчик. Нiжками чеберя?, ручками чеберя? - чеберяйчик. Справдi-бо: якi ж ручки в зайчика? Чеберяйчик - i бiльше нiхто iнший. Та про поета тим часом не могли ще знати нi мамка Журина, нi мала ?впраксiя. ?впраксi? хотiлося забути, що вона княжна,- стати б знов дитиною i повiрити, що то чеберяйчики послали з нею отого усмiхненого вiд вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тодi б не чулося сумних виспiвiв про те, як "вiддавали молоду в чужодальню сторону", а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на конi повз ?хнiй срiблом кутий повiз: "Не журись, Журино!" Гикало щось у коневi, гикало мовби й у самому Кирпi - дике й вiдчайдушне. ЛIТОПИС НАГАДУВАННЯ Князi люто гризлися за владу й славу. Кожен був задоволений самим собою i не дбав, чи хтось задоволений ним самим. Не лякалися нi бога, нi чорта, нi людських настанов честi й совiстi. Лiтописець мав би записати: "Князi гризлися за владу, мов вовки". Та лякливе його перо не зважувалося на таке, виводило лише: "Бога забули". Але ж бог - на небi, а на землi - королi й князi. Коли Iзяслава кияни ганебно вигнали з Ки?ва за те, що не змiг захистити землю вiд чужинцiв, вiн невдовзi повернувся з вiйськом польського князя Болеслава Смiливого, вiдомстив киянам, у кожному бачив свого прийшлого ворога, може, й супроти рiдних братiв мав лихi намiри - хто ж те знав? Зате брат його Святослав, який сидiв у Чернiговi, збагнув, що той самий Болеслав польський ще з бiльшою охотою помiг би здобути ки?вський стiл йому, Святославу, бо ж мав жоною сво?ю доньку Святославову Вишеславу. Може, Святослав не просто думав про таку можливiсть, а й заручився словом Болеславовим, може, наштовхнула його на такi думки молода його дружина Ода, графиня саксонська,- про все те лiтописець мiг би вiдати, але знов же таки лякливо змовчав, хоча згодом i вимушений був занести в пергаменти: "Святослав же бе начало вигнанью братню, желая большее властi". Святослав вiдчув силу, коли вдалося йому, як сказано вже було, з малою дружиною розбити коло Сновська дванадцять тисяч половцiв. Тодi прикликав iз Переяслава брата свого Всеволода, найученiшого, тихого, богобоязливого. Зустрiв пишно, багато хвалив Всеволода, хвалила й княгиня Ода, руда бiлотiла саксонка, хвалили переяславського князя високовченi мужi, яких Святослав зiбрав у себе в Чернiговi для уложення "Iзборника" всiляких мудростей; влаштовано було багатоденнi лови, тодi почалися учтування, де хвалено князiв обох i Антонiя Печерського, який утiк з Ки?ва вiд гонiнь Iзяславових, що, виходить, розповсюдилися не тiльки на простих киян, а й на високих отцiв церкви, людей святих. Святослав, кругловидий, з великими вусами, з пiдстриженою бородою, чубатий, як варяг, хилився до напахченого ромейськими пахощами Всеволода, запально шепотiв: "Розумна справедливiсть вимага?, щоб найсильнiшi були приборкуванi й щоб завдяки тому принаднiсть миру й тишi розповсюджувалася однаково на всiх. Iзяслав хоче лиха й нам, брате, коли не випередимо його, то прожене вiн нас". "А що скажуть люди?" - обережно поцiкавився Всеволод. Хотiв ще додати: "А бог?", та Святослав не дав йому докiнчити, ударив шепотiнням ще запальнiшим: "Люди? А що вони казали, коли виступав я супроти половцiв? I що б сказали, аби побiг з поля пiд Сновськом? Коли ти ?м да?ш князя смиренного, вони називають його нiкчемним; коли пропону?ш чоловiка з характером гордим, зовуть його пихатим; коли вiзьмеш неосвiченого, його засмiють; коли ж навпаки буде вчений, як ти, його вченiсть примусить говорити, що надутий вiн чванством; коли буде суворий, його ненавидiтимуть, як жорстокого; коли ж схоче бути поблажливим, звинуватять у надмiрнiй слабкостi; простого зневажатимуть, як слухняного пса; сповненого проникливостi вiдтрутять, як хитруна; коли вiн точний, його назовуть дрiб'язковим; коли вiн умi? прощати, звинуватять у недбальствi; коли в нього тонкий ум, йому припишуть марнослав'я; спокiйного вважатимуть лiнивим; коли помiркований, так i знай, що назовуть скупим; коли ?стиме, щоб жити, прозвуть ненажерою; коли ж стане пеститися, звинуватять у лицемiрствi. Чи ж можна вгодити людям?" "А бог?" - усе ж зумiв прохопитися крiзь оту зливу слiв спокiйний Всеволод. "Лиш те святе, що не може бути порушене нiякою ворожнечею,вiдповiв уже спокiйнiше Святослав.- Iзяслав же сповнений ворожнечi до всього, нiкому не вiрить, усiх запiдозрю? пiсля того, як прогулявся аж до Болеслава. Задалеко бiгав, аби ми з тобою, брате, могли сидiти тепер спокiйно. Чи волi?ш побiгати ще далi за Iзяслава?" Брати з'?дналися дружинами й пiшли проти Iзяслава. Спокiйно сiли в Берестовi, послали старшому братовi вимогу: "Ви?зди з Ки?ва!" Куди - не казали, бо той уже знав, як i куди втiкати, коли виганяють. Тiльки й того, що виганяв спершу простий люд, тепер - княжi брати. Всеволод ще раз спробував повести примирливi розмови зi Святославом, але той при мовчазнiй присутностi сво?? княгинi, яка, зда?ться, так i не завчила бодай одного руського слова, вiдповiв сво?му високовченому братовi так само вчено: "Що суворiша iстина, то бiльше обурю? проти себе той, хто ?? проповiду? у всiй оголеностi". Святослав сiв у Ки?вi, Всеволоду вiддано Чернiгiв, Iзяслав побiг у Польщу, а тодi аж до германського iмператора Генрiха. Донька Всеволода ?впраксiя мала годi два роки. Занадто мала, аби на не? витрачали атрамент i пергаментнi хартi? лiтописцi. Згадувано про старшого брата ?? Володимира Мономаха, що на той час уже вславився сво?ю вiдвагою й справедливiстю, зате нiчого не знайдемо про чотирилiтнього брата Ростислава i чотирнадцятилiтню вже тодi сестру Анну, звану просто Янкою. Янка, як i Мономах, була донькою Всеволода вiд ромейсько? царiвни Марi?, тож i не дивно, що вже восьмилiтньою заручено ?? з сином ромейського iмператора Костянтина Дуки, теж Костянтином. Царська кров мала з'?днатися з царською ж. Ромейський царевич пiдростав у далекому Цареградi, мала княжна в Переяславi ждала, коли сяде на уквiтчану червону лодiю пiд золотим парусом i попливе за Руське море. Незабаром прийшли вiстi про смерть Костянтина Дуки - iмператора i про те, що василевсами проголошено трьох його синiв - Михаiла, Костянтина й Андроника, а що були малолiтнi, то встановлено регентство над ними матерi ?хньо? iмператрицi ?вдокi?. Так Янка отримала можливiсть стати згодом одною з iмператриць за умови, що в Цареградi правитимуть три брати-василевси, чому пiдтвердження вже було в недалекому минулому, коли за часiв Ярослава ромеями правили брати - iмператори Костянтин i Василiй Македоняни. Однак восьмилiтня Янка побула "iмператрицею" лише одне лiто, бо престол у Цареградi захопив Роман Дiоген, який незабаром потрапив у полон до туркiв-сельджукiв, пiсля чого цареградцi викричали василевсом уже не трьох братiв Дук, а лиш- одного Миха?ла; Костянтина й Андронiка разом iз матiр'ю ?хньою ?вдокi?ю вiдправлено, щоб не заважали й не чинили чвар, до монастиря - захiд знов же таки звичний для передбачливих роме?в. Це сталося тодi, як у Ки?вi була колотнеча з поверненням Iзяслава, Всеволод переживав каламутнi днi, не мав змоги подбати про дванадцятилiтню свого доньку, та й що б мiг удiяти? Заручена за ромейсъкого царевича, що став тепер малолiтнiм монахом,виходила, теж мала посвятити себе боговi - цього вимагала князiвська гiднiсть. Аби той ромейський царевич помер, вважалася б вдовою недiй?шлою, тепер же мала роздiлити його долю. I мов на вiдшкодування тако? тяжко? втрати для князя, того ж року народилася донька ?впракеiя вiд ново? княгинi. Янка мала б зненавидiти свою зведену сестру вiд першо? появи на свiт, бо оте "?впракеiя", тобто по-грецьки - "Щаслива", кололо ?й очi, натякаючи на власну долю, несправедливу й тяжку. Лiтописцевi було не до душевних порухiв малих княжен. Вiн-бо не встигав простежити за тим, як металися по землi князi, як племiнники гризлися з дядьками, як спустошувалися землi вiд ратi й продаж, як горiли городи, убожiли цiлi волостi. Занотував лiтописець, що через три роки пiсля захоплення ки?вського столу Святослав помер вiд болячки на карку, яку розрiзали досить невдало. Пiсля смертi тiло Святослава перевезено до Чернiгова й поховано в соборi Спаса - уперше ки?вського великого князя поховано було_ _поза Ки?вом, а iгумен Печорський Стефан навiть не велiв поминати його в монастирi, бо ж "через закон седишу на столе". Жона Святослава саксонка Ода повернулася до сво?? вемлi i ось за кiлька лiт, мабуть, згадавши про малу ?впраксiю, порадила родичевi сво?му маркграфу Генрiху Штаденському посватати ки?вську княжну, з'?днати сво? багатство з ки?вським. Чому Всеволод, який був тодi вже п'ять лiт великим князем ки?вським, згодився послати доньку в жони чоловiковi, може, й багатому, але ж такому, що не мiг нiяк дорiвнятися значенням сво?м i становищем його доньцi? Нiхто йе зна? того, коли ж лiтописець i знав, то промовчав, вичiкуючи, що з того вийде, i лиш згодом, через багато лiт .зробив запис у хартiях про смерть ?впраксi?, коли вона пiсля тяжких поневiрянь повернулася на рiдну землю. Та де ще той далекий рiк, а тим часом дванадцятилiтн? чисте й чесне дитя мало на догоду й вдоволення когось ?хати в далеку далеч, i свiт для нього поймався слiзьми й безйадi?ю; усi, хто оточував дiвчинку, були безмiрно старi, весь свiт мовби постарiв, а попереду теж могли ждати ?? лиш старощi й безнадiя. ?? назвали ?впраксi?ю, що означало: "Щаслива", i тепер це видавалося тяжкою насмiшкою. ОПУДАЛА Був мiсяць червень, мiсяць згуби чеберяйчикiв, коли в лiсах викопують кущi дивала й, розлякуючи чеберяйчикiв, струшують корiння, збираючи червець. З ч'ервеця робиться барва для можних свiту сього, для шат князiвських i королiвських, червець збирають купцi й везуть у свiти, у багряних шатах викрасовуватимуться тi, хто мiг здобутися на купiвлю цi?? барви, i нiкому не буде дiла до того, як i де добува?ться червець, в якiй нуждi живе той люд i який щороку виника? переляк i страждання серед чеберяйчикiв, бо ж для них смерть кожного кущика, кожно? галузки вiдбива?ться болем i стражданням. Абат Бодо, вузькодосий i гостроокий сповiдник i тлумач ?вiпраксi?, тяжко зносив незгоди путi, надто ж скаржився на цю дивну й дику, як на його розумiння, землю. Жаби заважали йому молитися, комарi до?далися до кiстки, вiд болiт, здавалося, вже зовсiм ослiп, незмiрнi простори, безмежнi пущi, свавiльнi рiки - усе це сповнювало абата Бодо покiрливим вiдчуттям сво?? малостi й безсилля. Вiн розпачливо хапався за думку про бога, але з жахом вiдчував, що в цiй землi не помага? навiть бог, бо вiн чи то втонув у бездонних болотах, чи заблукав на манiвцях мiж чорнолiсами, чи був розметений свавiльними могутнiми рiками. Ки?вський сповiдник мав би каратися тяжче свого саксонського спiвбрата, бо ж один повертався додому, у лоно сво?? церкви, у звичнiсть i усталенiсть, тодi як другий мандрував свiт за очi, полишав рiдну землю, ?хав у непевнiсть i невiдомiсть. Але ки?вський священик, поблискуючи золотим хрестом на заношених рудявих шатах, не дуже переймався тим, що ждало його попереду,- мандрував разом iз сво?ю княжною охоче й навiть мовби звеселено, як отой дивний косоплечий ки?вський во?вода, який знав лiсовi ходи, умiло знаходив князiвськi осади коло мостiв i на шляхах, i вже йому там палено вогонь, печено хлiби, ставлено мерщiй пиво. I во?ни в того во?води були якiсь простi й весело-приступнi, саксонцi ж вiдзначалися задерикуватiстю, зухвальством, непокiрливiстю, а вже барон Рудигер, що вважав себе у всьому намiсником графа Генрiха, доводив абата Бодо до крайнiх меж душевно? вичерпаностi. Саксонцi, знай, обпивалися й об'?далися, допiзна сидiли довкола вогнищ, варнякали всiляку гидоту, реготали вiд соромiтницьких розповiдей, не мали сорому перед служителем бога, може б, стримувалися бодай перед жiнками, але в обозi, окрiм княжни ?впраксi? та Журини, не було жодно? жiнки, аби не викликати колотнечi серед чоловiкiв. Абат Бодо страждав безмiрно. Лайка й регiт, похваляння й чавкання, чорнi розкричанi роти в зблисках мiцних зубiв, клекiтливе хропiння, сморiд вiд немитих чоловiкiв, солодкаво-нудотний запах кiнського поту, зiтхання волiв, скавучання псiв, яких кусали блохи, ревiння верблюдiв, що тужили за сухими степами,- такi були ночi. А ранком саксонцi звiрячо позiхали, потягалися з трiском у суглобах, продирали горлянки лайкою i новими похваляннями. Рудигер надягав лискучий панцир, чiпляв коштовнi прикраси i йшов питати княжну, як спалося, був нестерпно-зухвалий, як завжди. Княжна того не зауважувала, зате абат Бодо щоразу намагався злагiднити грубiянство Рудигера, бо хiба ж не покликанi служителi бога на землю, щоб усе злагiднювати, трудне робити приступним, гiрке - солодким для вищих користей? Рудигер недбало поплескував абата по плечу, вiд чого Бодо щулився i карався ще бiльше, а свавiльний недорослий барончик простував до сво?х кнехтiв, обмiрковуючи якусь забаву на майбутнiй день - довгий, втомливий i нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то iншим. У Ки?вi Рудигер заступав самого графа Генрiха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним нiмецьким шоломом на зiгнутiй у лiктi лiвiй руцi, став вiн разом з одягненою в багрянi, тканi сутим золотом шати малою ?впраксi?ю пiд церковне благословення, яке було мовби й справжнiм, але й не могло вважатися доконче справжнiм, бо ж не сам граф Генрiх стояв у церквi Софi?, а лиш його повноважний замiнник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець ви?здив за межi сво?? землi для взяття шлюбу, водночас невiста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож i заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою iпостассю свого хазя?на. Рудигер, що дорiвнювався графовi Генрiховi й вiком, i походженням, i багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився вiдбути далеку подорож до Ки?ва; мов справжнiй жених, стояв серед золотого блимання свiчок у розспiванiй Софi?, посипано його разом з малолiтньою невiсток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав вiн дари i вручав князевi Всеволодовi вiно за ?впраксiю, зi смаком i вмiнням учтував з князями й боярами, слухав пiсень про хмiль i про "подушечку", разом з невiстою вiдведений був у князiвську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тiльки тодi шлюб вважатиметься справжнiм i доконаним i княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа. Покладини вважалися здiйсненими, аби лиш посол доторкнувся колiном до ложа, але знахабнiлий Рудигер захотiв повалятися на князiвських перинах, застелених парчею; вiн вказав зляканiй i розгубленiй ?впраксi? на широке ложе, кинув посерединi оголений меч, завалився на перини просто в панцирi, i ось так лежали якийсь час, роздiленi лише оголеним мечем, - зiщулена й перестрашена дванадцятилiтня золотоволоса дiвчинка, у самiй сорочцi з тонкого, майже прозорого полотна, i довготелесий баронисько, закутий у залiзо, в грубих чоботях, з нахабним усмiхом на ще молодiй, але вже достоту заматерiлiй мармизi. Князi Всеволод, княгиня Aннa, високi гостi, якi за звича?м умовних покладин перебували в ложницi, вимушенi були мовчки ii покiрливо спостерiгати все те, вдавати захоплення й радiсть, а Рудигер вiд того ще бiльше розсвипячувався i вже навiть пробував у сво?й сп'янiлостi перекотитися через меч до ?впраксi?, пригнiтити ?? кволеньке тiльце сво?м нещадним залiзом. Але князь Всеволод сказав тихо: "Годi!" -сказано ж було так, що баронисько вмить пiдхопився з ложа. Ки?вський князь славився вченiстю, його хвалили за добрiсть, за любов до святощiв i до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, вiдав ще и про те, як при цьому князi, що кохався в ромейських звичаях, випiкано очi непокiрливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей мiж деревами, як топлено в ополонках з i непослух i непокору. Рудигер, хоч недiйшлий вiком, мав знатi? все про ки?вського князя, тож i скорився одному лиш i'iого тихому нагадуванню: "Годi!" В путi над Рудигером не було нiчи?? влади. ?внраксiя? Але ж вiн мовби сповню? обов'язок ?? мужа, принаймнi до то? хвилi, коли впаде перед замком Генрiховим передбрамний мiст, розчиниться брама й задуднять старi дубовi дошки мосту пiд копитами коней. Не мiг зважитися вигадувати велiння для ?впраксi?, вiдбувався ранковими й вечiрнiми поверховими чемностями, якi, треба визнати вiдверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже нi вiд кого не залежав, збував неувагою i нехiттю абата Бодо, вигадував усiлякi забави зi сво?ми кнехтами, з яких вирiзняв найбiльше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто "Сто сорочок", бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч i важко сказати, де й коли рицар мiг добути щось чесно), носив на собi: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сiдла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кiнь обвiшаний був, як городн? опудало брязкальцями. Нi в Ки?вi, нi у виснажливiй цiй путi не змiг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовностi пильно оберiгалися в церквах i на князiвських дворах, хутряний звiр не давався до рук серед лiта, не кажучи вже про те, що в лiтнього звiра й хутро нiкчемне, руськi невiсти якось умiло вислизали з рук у здобичливих кнехтiв, i Хундертхемде так i не спробував жодно? з мiсцевих приваб. Тепер ?хали вони кра?м, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купцiв дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кiлька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрi русичi не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, i кнехт з прокляттями й пiд регiт сво?х товаришiв вимушений був спорожнити сво? торби, бо везти в Саксонiю отих сушених черв'якiв було однаково, що набити стiльки ж торб саксонською вайдою, з яко?, коли зна?ш i вмi?ш, можна виготувати досить цiнний синiй барвник, та все ге, бач, вiдоме лиш оцим землериям i зомлесидам, а не вiльним рицарям, якi покладаються лиш па вiрнiсть ока, мiць руки й гостроту меча. Аж нарештi доля змилосердилася над Хундертхомде, i якось, уранцi, коли ще лiсовi пташинi щебети не поглинутi були клекотом i диханням валкi?, прискочив вiн до Рудигера, розчорвонiлий, з вилупленими очима, запiнений вiд жадiбностi й зажерливостi. Не мiг вимовити слова, липi показував кудись наперед товстою рукою, тяжко вiдсапував, так нiби не на конi ?хав, а нiс коня на iiласнiй спинi. - Що?! - спитав згодом Рудигер. - Там,- пробелькотав Хундертхемде,-там он... - Грабiжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливостi молодого барона. - Там же ж! - страждаючи, здобувся вiн на вигук. Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волiв i коней, вози, наладованi небаченими багатствами, знов мали вирушати в свiй похiд; кожен iз саксонських рицарiв, сам Рудигер уже давно назирили собi той чи той вiз i ждали тiльки, коли обоз опиниться серед знайомих гiр, щоб вiдчепити вiд валки уподобане, але про те кожен думав осiбно, не змовляючись з iншими, те належало до тайнощiв, i коли Рудигер уподобав собi повiз iз золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде - з чорними рiдкiсними хутрами, то не мiг про те довiдатися нi бог, нi диявол, отож молодий барон не мав запiдозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме вiн, Хундортхемде, зпайшов для того пiдхоже мiсце. - Ну, що тобi?! - вже розгнiвано перепитав Рудигер.- Там галявина... Галявина з коноплею. Серед лiсу... I конопля, як лiс,- Хундертхемде геть знесилився вiд тако? тривало? мови. - Конопля? - ?хидно поглянув на нього Рудигер.- Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплi й одурiв? Але ж ти нiколи не вiдзначався великим розумом. Здурiти може розумний чоловiк, а ти - Хундертхемде. Саксонцi досхочу посмiялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Вiн пiд'?хав до Рудигера, сказав йому майже пошепки: - Посеред коноплi... стоять... - Ну? - барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено.- Хто сто?ть? - Стоять... У королiвських шатах... Багряно-червонi тати... Неймовiрне багатство... - Хто сто?ть? - засичав знетерпеливлено Рудигер.- Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всi цi незлiченнi багатства?.. - Червонi шати... Новiсiнькi... стоять,-у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому бароновi.Стоять посеред коноплi... Може, цi слов'яни вiдганяють горобцiв... Опудала... Але в новiсiньких королiвських шатах... Цiла здобич жде нас, бароне. - I ти це сам бачив? - Сам. Ще хiба лиш бог всевишнiй, та то вже зна? наш абат Бодо. - Тодi чому ж не забрав тих шат? - Бароне, ?х надто багато! - Навiть для тебе, Хундертхемде? - Навiть для мене! - Тодi ?дьмо вдвох! Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Нiхто не встиг за ними, та й не намагався того робити. Галявина справдi небавом вiдкрилася ?м за високими березами, була довга й вузька, протилежний край ?? губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутнiх, мовби то й не коноплi, а якась лiсова дика рослина, i над непробивною гущавиною звабливо червонiли справдi королiвськими шатами непорушнi опудала. Сонце било з-за дерев просто на червiнь тих шат, i на зеленому тяi рослин, у ламливiй непорушностi опудал навiть такi низькi душi, як Рудигер i Хундертхемде, готовi були побачити цiлий казковий свiт ще живих i давно вмерлих володарiв, якi навiщось зiбралися сюди з усi?? землi, зодягненi в пай-коштовнiшi стро?, кожен клапоть з яких вартий був цiлого села, а то й города. I що далi стояли опудала по галявинi, то дужче яскрiли на них багрянi шати, то коштовнiшими видавалися, то бiльшим володарям малися б належати. - Бери тут, а я подамся далi! - гукнув Рудигер i погнав коня напролом крiзь коноплю. Галявина, сказано вже, була вузькою i довгою-довгою, як сон, якийсь час Хундертхемде вимушений був скакати за сво?м бароном, тодi звернув до першого опудала, щоб обдерти його з усi?ю вмiлiстю, на яку був здатен, а Рудигер поскакав далi й далi, проламлюючись крiзь стiну конопель, метаючись мiж непорушною червоною сторожею, прямуючи до найдальших опудал, якi чомусь припали бароновi до смаку найбiльше. Так i не отямившись вiд незбагненностi цi??, може, ?дино? в його забiяцькому життi пригоди, Хундертхемдс обдер одне опудало, недбало запхнув червоне князiвське сукно до шкiряно? торби, взявся був за друге опудало, щоб обдерти його ще з бiльшим спритом, як якась сила змусила його поглянути на барона. Не була то цiкавiсть, а скорше заздрiсть i звичайне вояцьке намагання пересвiдчитись, чи Рудигеру не дiстанеться бiльше, однак барона вiн не побачив, побачив лише його коня, який, мов слiпий, скакнув ще двiчi чи тричi вперед, тодi вдарився назад, крутнувся на мiсцi, схарапуджено кинувся вбiк. Рудигера не було видно. Впав з коня? Заплутався в коноплi? Побачив щось на землi? Хундертхемде не роздумував, бо нiколи не вiдчував у собi до того покликання. Вiн просто вдарив свого коня острогами i погнав туди, де крутився кiнь Рудигера. Барон лежав серед потолочено? коноплi обличчям униз, у ши? в нього стирчала коротка цупка стрiла, вiн уже навiть не харчав, кров, яка, мабуть, першо? митi вдарила потужним струменем з рани, тепер лиш тихо цебенiла, усе було таке загадкове й несподiване, що Хундертхемде навiть не встиг злякатися або подумати, що для нього так само приготовлена кимось хижа стрiла. Вiн озирнувся знетямлено, але водночас i з належною пильнiстю, та не помiтив нiчого. Тихо бiлiли зi всiх бокiв галявини високi густолистi берези, запаморочливо пахла конопля, червонiли над нею мiстично-коштовнi опудала, з-за берiз вiд недалекого шляху з-пiд сонця iржали конi, iскрилося в росах все довкола, молоком повнився цей руський ранок, який обiцяв бути таким розкiшним для здобичливих саксонцiв, а став ранком смертi. I зненацька на Хундертхемде напав дикий ляк. - А-а-а!-закричав вiн, мовби криком прагнув вiдiгнати вiд себе тi нечутнi й невидимi стрiли, якi конче мали прилетiти на цю галявину, й погнав коня до берiз, до шляху, до сво?х саксонцiв, готов був падати в багно до нiг иузькопосому абатовi Бодо, аби лиш вискочити звiдси живим, вирватися, врятуватися. Догнав сво?х, не мiг мовити слова, крутив зшаленiло бульками, хапав повiтря, жалiбно хлипав ротом, його нiхто ?? не питав нi про що, тодi вiн сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру: - Там... Тiльки тепер це "там" сповнене було жаху, суцiльного здригання, було в цьому щось таке потойбiчне, що, не змовляючись, ки?вськi дружинники й саксонськi рицарi вдарили сво?х коней i кинулися за берези, i вже лиш там побачили, що сталося, тодi обскочили всю галявину, обнi?шiюрили все довкола, оглянули кожну березу. Нiде нiчого. Нi слiду, нi знаку, нi духу чийогось. Мовби та стрiла впала з неба i призначена була саме для Рудигера, бо ж одна-?дина з невiдомостi, а вже для тако? знiкчемнiлостi, як Хундертхемде, то не дiсталося навiть стрiли. Кнехт пробував щось розповiсти, белькотiв про якiсь королiвськi шати, про багряницi й скарлати, але посеред коноплища стояло кiлька старих опудал. Смiх i сльози!.. Кнехта поставлено перед княжною ?впраксiею. Безладно бурмотiв вiн про багрянi шати на галявинi, абат Бодо тлумачив недоладну мову Хундертхемде, кнехти реготали до слiз, неспроможнi стриматися навiть перед лицем смертi свого барона, це вже й геть розтелесувало невдалого шукача пригод, вiн кинувся розстiбати свою торбу, нетерплячка тiпала ним, весь заслинився, захлинався й захлипувався, виштовхував з себе злi вигукування: - Ось... Покажу... Пересвiдчитеся!.. Дурнi!.. Свинi недовiрливi!.. Рвав з торби те, що запихав туди зовсiм недавно, коштовне скарлатне сукно, князiвсько? гiдностi шати, висмикнув щось, майнув ним проти сонця, що мало б заярiти на тканинi iак, як ярiло ?м в очах з Рудигером, коли стали сьогоднi вранцi на краю галявини. Сонце не заярiло. Нiхто не вигукував од захвату. Бо в руцi в Хундортхемде був жмут старо? змервлено? соломи. Може, вперше в життi рука ця опустилася розгублено, кнехт злякався ще бiльше, нiж тодi, коло вбитого Рудигера, й безрадно спитав не знати й кого: - Як же це? - Conjuratores non gratis - свiдки небажанi,- промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собi спокусу озирнутися назад, звiдки ?хали, або поглянути туди, куди прямуг.али. ЛIТОПИС ВИКРИТТЯ Про Всеволода записано так: "Князь змолоду був боголюбивий, любив правду, був милостивий до бiдних, шанував ?пископiв i священикiв, але особливо любив монахiв, давав ?м усе потрiбно, був також воздержан i за те любимий отцем сво?м. У Ки?вi мав клопiт з племiнниками, якi просили волостей. Вiн усiх ?х мирив, роздавав волостi. До цих турбот прибавилися хворощi, старiсть, i став вiн любити молодих, радитися з ними, а молодi намагалися вiддаляти його вiд старо? дружини, до людей перестала доходити княжа правда, тiуни стали грабувати, брати несправедливо пенi при судi, а Всеволод нiчого цього не знав у сво?х хворощах". Про Iзяслава ще душевнiше: "Був вродливий лицем, високий i повний, норову незлобивого, кривду ненавидiв, правду любив, лестощiв у ньому не було, прямий був чоловiк i не мстивий. Скiльки зла йому зробили кияни, самого вигнали, дiм розграбували, а вiн не заплатив ?м злом за зло, коли ж хто скаже: вiн карав Всеславових визволителiв, то не вiн же це зробив, а його син. Потiм брати прогнали його, i вiн ходив, блукав по чужiй землi, а коли сiв на сво?м столi i Всеволод прибiг до нього поконаниii, то Iзяслав не сказав йому: "А ви що менi зробили?" i не заплатив злом за зло, а втiшив, сказав: "Ти, брате, показав до мене любов, ввiв мене на стiл мiй i назвав старшим - так i я тепер не пом'яну першо? злоби: ти менi брат, а я тобi, i положу голову свою за тебе", що й сталося. Не сказав йому: "Скiльки ви менi зла зробили, а ось тепер настала й твоя черга", не сказав: "Iди куди хочеш", але взяв на себе братню печаль i показав любов велику". Невже лiтописець був так заслiплений, що не побачив нiчого, а чи так дорого йому заплачено за приховування iстини, бо комусь надто залежало на тiм, аби ввести в оману нащадкiв? Щоправда, подi? мовби й стверджують слова лiтописця, але ж подi? теж викладено ним саме так, щоб вони слугували для затемнення iстини. Коли вмер Святослав i в його зятя польського короля Болеслава не було вже причини, щоб не помогти Iзяславовi знов повернутися до Ки?ва, той дав вигнаному ки?вському князевi вiйськову помiч, i вдруге йшов старший Ярославiв син на Ки?в, щоб, може, ще раз (i знов, мабуть, не сво?ю, а синовою рукою!) скарати непокiрливих киян, але брат його Всеволод, чоловiк справдi вчений i, може, й незлобивий, коли йшлося про дужих, зустрiв його на Волинi з невеликою дружиною i без битви поступився мiсцем, сам запросив старшого свого брата зайняти великокнязiвський стiл. Сам Всеволод сiв у Чернiговi. Туди незабаром при?хав Олег Святославович, вигнаний Iзяславом з Володимира-Волинського, вiдданого Iзяславовому синовi Ярополку. Олег мав батькову вдачу, вiдзначався здобичливiстю й непосидючiстю, незабаром метнувся в Тмуторокань, де сидiв ще один безземельний, ображений племiнник, син покiйного найстаршого Ярославового сина Вячеслава Борис. Разом iз Борисом, пiдмовивши половцiв, племiнники вдарили на дядька свого Всеволода, вибили його з Чернiгова, чернiгiвцi прийняли радо Олега; Всеволод, побитий i нещасний, разом iз малими дiтьми вночi втiкав з города, бiг до Ки?ва, просив помочi в Iзяслава, i той справдi, як записано в лiтописi, пiшов на Чернiгiв, але не так для помочi Всеволоду, як з намiром покарати й провчити племiнникiв. Була битва на Нiжатинiй нивi коло Чернiгова, i там загинув Борис Вячеславович, але загинув неспогадано й Iзяслав, бо нiколи не може нiхто визначити наперед перебiгу й кiнця бодай щонайменшо? битви. Так Всеволод несподiвано став великим ки?вським князем, не маючи суперникiв. На радощах вiн поховав Iзяслава в Софi? поряд з Ярославом, хоч син i не дорiвнював нi в чому сво?му великому батьковi. Але й тут високовчений Всеволод дiяв не без користi для себе. Бо ж поховання в Софi? свiдчило не так про велич небiжчика, як про великодушнiсть наступника, а ще: це був натяк на те, щоб i його, Всеволода, вдячнi нащадки поклали саме тут, у цьому найпишнiшому храмi землi Русько?. Аби не записано нiяких його безчесних учинкiв, подбав Всеволод, цiлком ймовiрно, також про те, щоб змовчано було про тi три лiта, якi Iзяслав бiгав по ?вропi, торгуючи рiдною землею, яку продав i польському королевi, й германському iмператору, i папi римському Григорiю за ?дину цiну: вороття на ки?вський стiл. Будь-якою цiною, будь-якими приниженнями власними й усього народу свого - аби лиш вернутися! Болеслав польський вiдмовив у помочi, ще й позбиткувався над Iзяславом, напустивши на нього ласих до поживи во?нiв, i тi трохи поскубли ки?вського князя, який вивiз iз Ки?ва безлiч коштовностей. Тодi Дмитрiй-Iзяслав прибув у Майнц i, як записав у сво?й хронiцi Ламберт Герсфельдський, принiс iмператоровi Генрiху "неоцiненнi багатства в золотих i срiбних сосудах i неймовiрно коштовних шатах i просив його, щоб вiн надав йому допомогу проти його брата, який силою позбавив його влади i утриму? ?? лютою тиранi?ю". Хоч Ки?в був задалеко вiд Майнца, аби iмператор Генрiх вiдразу збагнув, за кого подати свою руку, все ж послано було туди посольство на чолi з трiрським пробстом Бурхардом. Звелено було посольству запропонувати Святославу покинути стiл, iнакше, мовляв, доведеться йому "в найближчому майбутньому випробувати силу збро? й могутностi германсько? держави". Бурхард був рiдний брат Оди, жони Святославово?, вже це свiдчило про несправжнiсть погроз германського iмператора. Коли ж посол розповiв ки?вському князевi про клопоти Генрiховi з саксонцями й папою Григорi?м, то гострий розумом Святослав одразу збагнув, що йому не погрожують - у нього просять. Дружини для помочi вiн не мав та й не мiг послати аж у таку далеч, але багатствами подiлився радо. Германський хронiст захоплено розповiдав, що Бурхард "вернувся вiд короля руських з такими багатими дарами в золотi й срiблi й дорогих одежах, що нiхто й не згада? такого iншого випадку, щоб водночас у германську державу було ввезено таку силу-силенну". Посольство ?здило довго, та Iзяслав i не ждав, що воно привезе, а мерщiй погнав свого сина Ярополка до самого папи римського Григорiя; просив допомоги, обiцяючи взамiн зробити Русь леном святого Петра, iнакше кажучи, продавав свою землю ще и римськiй церквi. Папа допомагав не силою, а словом, слово ж папське втiлювалося в послання до земних владик. Обдарував вiн таким посланням i "Дмитрiя, короля руського", себто Iзяслава: "Син ваш, вiдвiдавши город апостольський, прийшов до нас i, бажаючи з рук наших отримати королiвство в дар вiд святого Петра, висловив належну вiрнiсть тому ж блаженному Петру, князю апостолiв. Ми згодилися на просьбу й обiцянки сина вашого, якi здавалися нам справедливими, як тому що данi за вашо? згоди, так i по щиростi вiдвiдувача, й передали йому кормило управлiння над вашим королiвством вiд iменi блаженного Петра - з тим намiром i побажанням, щоб святий Петро сво?м заступництвом перед богом хранив вас i ваше царство i всi вашi блага i сприяв вам до кiнця життя вашого утримати царство ваше у всiлякому мирi, честi й славi". Послання вручене було Iзяславовi папськими послами, якi передали ще багато ненаписаного, i з усього того виходило й геть несподiване. Iзяслав втрачав владу, передану папою Ярополковi, мав прийняти католицтво сам_ _i вся_ _його Русь "за його сприянням". Виходило, що й влади нема, i сприяння подай цим зажерливим римським отцям. Iзяслава порятувала вiд остаточного зганьблення й, може, вiчного прокляття смерть Святославова. Забувши про сво? обiцянки папi римському, Ярославiв син кинувся додому, де без перешкод сiв на стiл ки?вський, а за два роки, як уже сказано було, полiг у битвi пiд Чернiговом i похований урочисто Всеволодом у Софi?, так нiби мав перед землею Руською щонайвищi заслуги. У битвi на Нiжатинiй нивi поряд з багатьма незнаними й двома князями полягли також знанi дружинники княжi Iван Жирославович, Туки, Чудинiв брат, Порей i Жур - Всеволодiв найдовiренiший чоловiк, а водночас i муж Журини, мамки й годувальницi мало? ?впраксi?. I чи то вже так княгинi Аннi хотiлося спровадити Журину геть з Ки?ва, чи то старшi дiти Всеволодовi Володимир та Янка захотiли пониження сво?? молодшо? сестри, чи й сам князь з якихось незбагненних мiркувань вирiшив позбутися сво?? вродливо? маленько? доньки, але сталося так, що ?впраксiю швидко й без вагань вiддано за саксонського графа, родича Оди Святославово?,- вчинок для ки?вського великого князя дивний. Досi простi графинi ставали княгинями, тепер княжна мала перетворитися на графиню - не було в тому нiяко? честi для Русько? землi, не було честi й для Всеволода, глибоко нещасною почувалася Журина, вiдiрвана вiд свого ?диною сина, мало втiшена й тим, що князь узяв його до сво?? молодшо? дружини, ще нещаснiшою за всiх була ?впраксiя, хоч i названа була вiд народження Щаслива. ПЕРЕМIНА Зi смертю Рудигера з ?впраксi? мовби знято було невидимий тягар. Вiдчула себе вiдразу вiльною, повернувся до не? свiт дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежнiй землi, не переймаючись тим, куди ?де й що покида?, могла милуватися квiтами й травами, збирати листя й торiшнi жолудi, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються пiд жолудевими шапочками. Вiдкрилася ?й якось нiби одразу пуща, йшла назустрiч розлегла, темна, в непрохiддi трясовин i завалiв, в запахах плiсняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревiння зубрiв, нiчних пота?мних тупотiв, шелестiв, трiскiв, шерехiв. Якось пильнiше придивлялася до людей, що сидiли на придорожних осадах. Здичавiлi самiтники, сумiш грабiжникiв i волоцюг, волохатi, немитi, збайдужiлi до свiту, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав снiги, бурi, лихих подорожнiх, диких звiрiв, самотнiсть, мор. Нiде не стрiли нi жiнки, нi дiвчини: не могли втриматися серед дикостi, втiкали з осад, лишали самих чоловiкiв, бо тим вiд народження судилася самотнiсть тяжких обов'язкiв. Одного разу все ж трапилася жiнка. Була вже така стара, що й сама не вiдала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала ??, ?впраксiя злякано позирала на стару, не вiрила: невже на свiтi бува? ще й таке? Вбитi сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: "Живи!" I ось живе. Тягне хмиз до осади, зiгрiваються люди, коли про?жджають, ?сть? Що дадуть. Коли довго нiхто не ?де? Тодi так живе. ?впраксiя вжахнулася. Звелiла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смертi. Нема зажерливiшого за людину. Ще довго згадувала ?впраксiя стару, допитувалася в Журини: "А взимку? А вночi? Не страшно ?й самiй?" Потiм забула, може, й назавжди. Бо ж мала князiвську голiвку, а князiвськi голови так влаштованi: бiльше забувати, анiж тримати в пам'ятi. Гостювала в невеличких городках i в таких великих городах, як Лучеськ, де сидiв князь Ярополк, були високi вали над Стиром, похмурi во? з довгими списами, густi меди й набридливi молитви. Але не затримувалася нiде, хотiла ?хати, просуватися вперед, бачити бiльше, насолоджуватися свiтом, радiти з життя, смiятися до сонця, до дерев, до рiк i струмкiв. Далi, далi, далi! Почалися передгiр'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенсько? миси, кра? вивищувалися зеленими валами лiсiв, таких недосяжних, що хотiлося плакати вiд безсилля. Тодi була шалена клекотнява гiрських рiчок, похмурi верхи гiр, хмари вгорi, хмари внизу пiд ногами, колючiсть ялиць, загадковiсть широколистих папоротникiв, круглi лоби камiння в струмках, лизаного водою цiлi вiки. Ночами ?впраксiя не хотiла йти до осад, сидiла коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не вiдступався вiд ?впраксi? нi на крок. Загадкова темрява прича?но обступала мiдявий вогонь, стрiляло палiччя, бахкало гранчастими гострими iскрами в чорну сутiнь, душа вогню вiдлiтала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом - так сиве шумування старостi обступа? молоде життя. Але ?впраксiя була ще далека вiд тривог старiння, ?й хотiлося вогню ще й ще, сама пiдкидала палiччя до вогнища, пiдстрибувала вiд пустощiв, обпiкалася жаром, вiдскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню i бив убiк, а тодi шугав високо-високо в саме небо i здавалося, вирива? з пiтьми довколишнi задумливо-соннi гори, i гори були, як пiтьма, а пiтьма ставала довкруг, мов гори, i ?впраксi? навiть хотiлося б жити в отаких горах, якби не знала великих рiвнин, якi вiдбилися в ?? дитячiй пам'ятi зеленими хвилями довiку. Шлях ?впраксi? вiв до Кракова, далi через Чеський лiс до Праги, тодi до Естергома до тiтки Анастасi?, колишньо? королеви угорсько?, а вже звiдти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська iмперiя. Цим шляхом ?хала колись ?? тiтка Анастасiя, ?хала й друга тiтка Анна в жони до короля франкiв Генрiха. Анна мала бути дружиною сина германського iмператора Конрада, але Конрад вiдповiв вiдмовою на послання Ярославове. У Майнцi Анна зустрiлася з Генрiхом германським, який вельми шкодував, що дiсталася вона в жони темному Генрiху франкському, а не йому, та вже нiчого не мiг вдiяти. Тiтки в ?впраксi? мали долю лiпшу, усi три стали ?вропейськими королевами, усiх трьох пошлюблено вже в зрiлому вiцi, не довелося ?м отак, як ?й, дiтьми мiряти далекi дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окра?нi iмперi?! У горах дороги неминуче зводяться до одно? або небагатьох, через що рух на них безугавний навiть уночi. ?дуть кудись во?, ?дуть духовнi особи, державнi люди, гiнцi з грамотами, посли, збирачi данин, каравани купцiв, монахи-втiкачi, вiчно шукають пристановища нещаснi раби, метаються грабiжники, волоцюги, наскакують кочiвники, якi живуть на конях, випереджають усi чутки й вiтри, ведуть вовче життя. До мандрiвникiв у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступпих верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потокiв; у горах життя завжди було нужденне навiть для тих, хто там осво?вся так чи iнакше, для замандрованих же людей, надто бiдних, тут було просто лихо, i вони проклинали той день, коли вимушенi були полишити свiй дiм. Велетенський обоз русько? княжни наповнив гори клекотом, подивом, заздрощами. Коли хто й хотiв би напасти на нього, неминуче напотикався на залiзну стiну ки?вських дружинникiв, розставлюваних во?водою Кирпою, звичним до далеких виправ, так умiло, що здавалося, нiби охороня? багатства ки?всько? княжни незлiченне вiйсько. Коли ж дехто з челядинцiв, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домiвкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утiкати з возом, або кiнно, або на ослi чи верблюдi, то його ловлено вже й не ки?вськими дружинниками, а саксонцями, якi волiли б повезти все до Саксонi? i вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось. ?впраксiя збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитиннiсть, то зненацька вибухала в нiй князiвська пихатiсть, гнала тодi вiд себе навiть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висiдала з кутого срiблом вiзка, велiла нести себе в оббитiй ромейськими золотними тканинами лектицi, i восьмеро дужих смердiв легко несли маленьку княжну, а вона, пiдiбгавши губенята, кидала навсiбiч погiрдливi погляди, так нiби справдi зготовлялася володiти не якоюсь там германською окра?нною маркою, а цiлим свiтом. У Краковi на честь ?впраксi? влаштовано було кiлькаденне учтування, були славетнi слов'янськi кашi, меди холоднi й гарячi, пива, печенi, були зальоти вродливих i гордих во?вод, задаровувано ?впраксiю, священикiв, дружинникiв, Журину, влаштовано лови пташинi для забави русько? княжни, спiвано ?й пiсень веселих i сумних, як великi слов'янськi рiвнини; князь просив загостювати хоч i до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та ?впраксiя була вперто-невблаганна: далi, далi, далi! Сама не знала, куди поспiша?, але по смертi Рудигера, коли спав ?й залiзний тягар з душi, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генрiха фон Штаде вгнiчував залiзним панциром княжi перини, намiряючись розчавити ?? тендiтне тiльце, вона мовби позбулася страшно? мари. Не було тепер не тiльки Рудигера з його нахабним залiзом на беззахисно-м'якому ки?вському ложi - не iснував i сам граф Генрiх. Не хотiла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й бiль за доньку, коли згадував знахабнiлого рицаря на ложi коло не?, а чи й сам Генрiх, який прибирав свiдка, бо ж свiдки, як сказав абат Бодо, завжди небажанi. ?впраксiя вже вiдала, як прибирають свiдкiв. Коли графиня Ода по смертi Святославовiй повернулася разом iз сином сво?м Ярославом до Германi?, то вивезла всi багатства, призбиранi ки?вським князем. А що не могла довезти ?х в таку далеч, то закопала десь на Волинi, повбивавши всiх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Ки?вi з та?мним острахом серед простого люду i з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дiтям про те й не казано, але вони довiдалися вiд мамки Журини, яка не зносила щонайменшо? несправедливостi, а тут же йшлося про страшний злочин. Та тепер ?впраксi? навiть подобався отой германський звичай позбуватися свiдкiв. Ненависного ?й Рудигера усунуто, прибрано навiки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодно? митi, бо ж почувалася_ _нинi_ _вiльною, вiльною, вiльною! Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчикiв, не лякалася залишити рiдну землю. Далi, далi, далi! Куди, навiщо? У Празi князь був ще добрiший, нiж у Краковi, мовив до ?впраксi? ласкаво, нiжно, видно, вважав ?? дитиною, а вона ж була ки?вська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стiльки багатств, що могла б купити цiлу державу. У Празi на кам'яних будинках висiченi були ведмежата, троянди й терези. Вулички такi, що ?х можна перегородити списом. У тiсних завулках ховалися закоханi й грабiжники. Сiрий камiнь, залiзнi стебла кованих гратниць, чотирикутнi похмурi вежi, вороння над вежами, пiнявi пороги на широкiй Влтавi - все мовби нагадувало Ки?в, як i в Краковi, як у Луцьку, як повсюди, де про?здила, може, тому й утiкала швидше далi вiд цих городiв, утiкала вiд спогадiв, вiд дитинства, утiкала в суворiсть, в чужу мову, билася об не?, нiби об камiнь, обпiкалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з ?? оболонки на волю, на широкий свiт. Далi, далi, далi! Гори кострубатилися чорнолiсом i кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорнi конi, яструби шугали з безмежжя пiднебесь просто в очi, прямо в душу. ?впраксiя заплющувала очi. Вiддавали молоду в чужодальню сторону... В Естергомi не знайшла тiтки, молодий король вiдправив удову-королеву в ?? гiрський замок Агмунд, i хоч ?впраксiю приймано по-королiвському, ставлено найкращi в усiй ?вропi вина, вона не затрималася надовго, звелiла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генрiхово?, вiдразу в Саксонiю. Гори й лiси супроводжували тепер ?? невiдступне. Сiрi, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу ?впраксiю, вузькоплечу дiвчинку у довгiй коштовнiй сорочцi - ще в сорочцi, а не порочнi, бо непорочна, непорочна! А ?впраксi? вiд тих сумовитих птахiв захотiлося високих трав, щоб з'?днати з ними пiднесенi руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики? Саксонцi били в щити й кричали од щастя. Вночi сидiли коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зi срiбла, садженi дорогим камiнням, золоченi кубки, чари з мiнливого скла, дрiт золотий i мiдний, бiсер i бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такi пишнi й густi, що не продмеш, мечi гнучкостi тако?, що, звинутi в обруч, не ламалися. Все те ?хн?, все те для них, все те в Саксонiю! Уже на горах стояли тепер замки, мов сiрi сови, будiвлi були тяжкi й похмурi, на дорогах товклися нахабнi рудо-гривi кобили з тупими залiзними рицарями на них, костру-батилися покрiвлi городiв, мов сухi спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камiнь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'?ться не в груди, а в камiнь. Ще раз настала перемiна в ?впраксi?, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотiла б закрити обличчя руками, втiкати звiдси свiт за очi, втiкати безтямно, чимдуж просити рятунку в усiх богiв, нових i давнiх, та було вже пiзно. Камiнь - сiрий, безнадiйний, жорстокий, i в тому каменi живуть, мов дикуни чи розбiйники, графи, барони, рицарi, живе ?хнiй iмператор, а десь удома бiлi ласкавi доми, зелена лагiдна земля i Ки?в, знесений на тихих пагорбах пiд саме небо. ?впраксiя плакала, не ховаючи слiз. Мамка Журина втiшала_ _??, називала дитиною знову, як давнiше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом iз маленькою княжною, а тим часом чорнi саксонськi конi скакали поперед обозо-виська навперейми сонцевi й чорним жирним тiням, падали над глибокими ровами з просмердiлою водою важкi дубовi мости, гримiли iржавi товстезнi ланцюги, голоси в замково? сторожi були так само iржавi, мов стояла вона тут вiки цiлi, граф Генрiх не ви?здив назустрiч сво?й жонi, сподiваючись, видати, на Рудигера. Люд стрiчав молоду маркграфиню без захватiв, збайдужiло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'янi колiна, лiси вклонялися з найвищих верхiв, вiдстанi стискувалися, мовби провалювалися в гiрських бескеттях; пiд грозами й дощами, пiд сонцем i вiтром наближалася ?впраксiя до свого мужа, ближче, ближче, ближче... ЛIТОПИС _подив_ Сво? вмовкають, так i не розпочавши розповiдi про ?впраксiю i дивнi ?? пригоди, зате чужi навперейми хапаються повiдомити про прибуття до Саксонi? доньки славетного руського царя, зятя ромейського iмператора, брата французько? королеви, свекра англiйсько? принцеси, родича королiв Швецi?, Норвегi?, Угорщини. У хронiцi монастирiв Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою сво?ю латиною випису? хронiст про те, що "донька руського царя приходить в сю землю з великою пишнiстю, з верблюдами, вантаженими розкiшними шатами, коштовним камiнням i взагалi незчисленним багатством". (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажiмо, до чеського города Пiльзеня, як дарунок руського князя, навiки зостався в гербi сього мiста). I це сталося саме тодi, коли iмператор Генрiх поконав саксонських баронiв, примусив ?х укласти мир, а як писав згодом Отберт, ?пископ Люттiхський, "такий закон про мир був так само корисний нещасним i добрим людям, як шкiдливий негiдникам i хижакам. Одним вiн давав шматок хлiба, другим - голод i злиднi. Тi, хто розтратив свою власнiсть на вiйськовi приготування, намагаючись оточити себе звичною кiлькiстю сподвижни-iгiв i перевищити в цьому iнших, повиннi пiсля позбавлення права на грабування - з ?хнього дозволу будь сказано,- вступити в боротьбу iз зубожiнням, бо ?хнiми погребами заволодiли нестачi й бiднiсть. Тi, хто скакав перед тим на змиленому огиревi, змушенi були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не iнакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг то? барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його бiльше не втоптували в багнюку, бо бiднiсть примусила носити остроги з залiза. Одним словом, усе, що поганi нахили розвинули в тих людях су?тного й зайвого, вiдняла тепер у них учителька-нужда". I ось тодi до маркграфа Пiвнiчно? марки, спрямовано? проти слов'янських племен лютичiв i венедiв, до Генрiха, який перед тим i так уже отримав у спадок великi багатства графинi Оди, колишньо? русько? княгинi, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за якi можна було б купити всiх германських ?пископiв i баронiв. У першому нашому лiтописi пiд роком 1083 сто?ть: "Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти". I рiдний брат по батьковi ?впраксi?, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять лiт сво? "Поучения" синам сво?м, жодним словом не згада? не те що нещасно? сво?? маленько? сестрички, а й iншо? сестри, Янки, народжено?, як i вiн, вiд ромейсько? царiвни. Згаду? лиш невiстку свою, шкодуючи, що не бачив за грiхи сво? нi першо? радостi ??, нi вiнчання, i просить прислати ?? до нього, щоб з нею кiнчав сльози сво? та посадовив ?? на властивому мiсцi, належному ?й, i сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухiм деревi, скаржачись, а великий князь утiшиться тим часом в бозi. Як горлиця на сухiм деревi. Належалося б так сказати про малу ?впраксiю, та хто ж мiг те зробити? Вдома викинуто ?? з пам'ятi, а тут, на чужинi, незграбна латина не надавалася до таких висловiв, хронiсти дивилися на свiт суворими очима, пристрастi не могли пiдступитися до грубезних монастирських мурiв, всi жалi давно було розiп'ято на гострих вежах баронських замкiв. Дитя було забуте, стало чуже, нiчи?, багатства, привезенi ним, так чи iнакше мали розвiятися, як пiсок на вiтрi, а що ж мало зостатися? __ _COMPETENTIA ANNORUM__ _ _(Повнолiття (латин.)___ Обоз, що прийшов з ?впраксi?ю, не вмiстився нi в замку Генрiха фон Штаде, нi ще в трьох iнших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався вiд замку до замку, жадiбно перелiчував посаг, погрожував зажерливим забiяцьким сво?м кнехтам, знавбо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невiстi, нестачу ж мав би тепер вiдшкодувати муж, себто Генрiх. Генрiх був безмiрно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голiвкою, дрiбними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп'ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зiпсуття, непомiтне для ?впраксi?, зате вiдразу зауважене досвiдченою Журиною, яка аж здригнулася вiд ляку за свою вигодованку, за сво? прекрасне дитя, за його чисту душу. Подорож од Ки?ва до Саксонi? затягнулася на довгi мiсяцi. З Ки?ва ви?жджали в травнi, тепер надворi стояв уже жовтень, званий германцями мiсяцем вина, мiсяць плодiв, щедрот земних, мiсяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней i засмажено смачнi ковбаси й реберця до пива,- мiсяць, коли в лiсах в'яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум i сон, а в долинах гiркнуть перестоянi трави i втрачають соки, вклякають, мов старi люди. Та водночас осiнь - то пора весiль, шлюбних учт п'ятнадцятиденних, утiх i розваг, зачать нового життя, що мав прийти на змiну вмиранню в лiсах, на горах, в долинах, у охолодiлих водах. Абат Бодо вельми радiв тiй обставинi, що змiг доправити невiсту для графа Генрiха саме на цю пору щедро?, пишно? осенi; радiсть ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадцi про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навiть стверджувати, що вiн, так чи iнакше, сприйняв звiстку про та?мниче вбивство барона з деякою втiхою, бо не стримався i, кривлячи ледь засiяну рудявим заростом губу, кинув: "Для шлюбних розваг на ложi баронiв не потребую, правда ж, абате?" Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побутi сво?му неподiльного й не пiдвладного нiкому, готового, як видно, знехтувати навiть божим судом. Невже вiн ма? намiр тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжн? повнолiття, в жiнок наста? лиш в шiстнадцять лiт, ?впраксiя ж ма? лиш дванадцять. - Дванадцять рокiв для дiвчини - саме законний вiк, legitiina aetas,нагадав йому маркграф,- чи абат забув закони? - Але ж, сину мiй, навiть монахинею жiнка не може вступити до виповнення ?й шiстнадцяти рокiв, себто competentia aniiorum! - вигукнув Бодо.- Ваш шлюб нiяк не може вважатися вiдразу доконаним, це ма? бути нiби шлюб i нiби весiлля. Розмова вiдбувалася в похмурiй замковiй залi, обидва стояли, обидва вiдчували, як починають ненавидiти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробива?ться вiдразу назовнi, то й вийшло так, що маркграф перший зiрвався на крик i, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице: - Шiстнадцятилiтнiх берете монахинями, аби приводили дiтей од абатiв! А я маю жону дванадцятилiтню i хочу вiдразу консумацi? шлюбно?! I хай мо? пiдданi з радiстю говорять: Генрiх alreit hatte beschlofen Praxed (Вiдразу переспав з Праксед _(старонiмецьке)._. Вiдкладати на чотири чи п'ять рокiв те, що менi належиться за звича?м i правом? Я вже завтра урочисто в'?ду в свiй замок з оголеним мечем у руцi пiд бiй котлiв i звуки лютень i повезу свою невiсту до ?пископально? церкви, i мене супроводжуватимуть усi барони й рицарi Нордмарки, i хотiв би я бачити, хто може стати менi на завадi! "Недопес,- подумав абат Бодо,чистiсiнький тобi не-допес". Не сказав нiчого, навiть зiтхання притлумив i тихо вiдiйшов од маркграфа, зник, як тiнь. До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, бiлолиця - такою пам'ятала ?? ?впраксiя ще в Ки?вi, колишня княгиня не змiнилася нi в чому, навiть одяг на нiй був майже такий, як колись у Ки?вi, коли сидiла на столi разом iз Святославом, тiльки золота навiшано було на графинi ще бiльше, ще тяжчого i владностi в голосi так само чулося мовби бiльше навiть, анiж в часи князювання. Всi звали тут ?впраксiю на латинський кшталт Пракседою, iм'я втратило ласкавiсть, стало якесь грубе, нiби назвисько, дiвчина щоразу щулилася, коли в не? над головою ляскало: "Праксед! Праксед!" Графиня Ода разом iз Журиною вибрала весiльнi шати для ?впраксi?: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вмiло й гарно зiбраний довкола в м'якi брижi, плат увiнчано золотим вiнцем, широкий глухий гiматiй з довгими рукавами, на комiрi й унизу - золоте шитво, пояс так само золотий. Пiд верхнiми шатами - вузька сорочка александрiйського полотна з дуже вузькими рукавами i золотими наручами. Сандалi? пурпуровi, як у ромейських царiвен, круглоносi, садженi перлами й Маргаритами. ?впраксiя була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом i молодiстю, поряд з нею видавався геть недоречним i безглуздим довгнезний маркграф зi змi?ною сво?ю голiвкою (шолом не мiг надягти в церквi, тримав його на зiгнутiй лiвiй руцi, у золоченому панцирi, з коштовним нашийником i нагрудником, садженими цiлими купами самоцвiтiв, у червоних високих чоботях iз золотими острогами, з грiмкотливим мечем на коштовнiй перев'язi. ?пископ, у понтифiкальних татах, з'?днав у соборi _з _належною, хоч i досить пiсною, як на ки?вськi смаки, урочистiстю руки зашлюбленим, передав повелiння церкви, аби обо? жили згiдно зi справедливiстю i звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, вiдсапуючись вiд напруженостi хвилi й копчених гусакiв, якими вже зранку набитi були ?хнi ненажерливi шлунки, доповнили слова ?пископа, радячи недвозначно маркграфу, аби вiн в обiймах молодо? дружини, позбувшись рицарського духу, п'янiв од невiстино? розкошi; iз собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допiзна, супроводжувана п'яними спiвами, грою на лютнях, забавами шпiльманiв, дикими, часто й соромiцькими плясами, а вже тодi, згiдно iз звича?м, попровадили родичi новопошлюблену пару до ложницi весiльно?, щоб покласти ?х у постiль поряд, але тут уже не було оголеного меча мiж молодими, як у Ки?вi, не затримувалися гостi в ложницi, аби не вганяти недоросле дитя в сором i ганьбу. З п'яними вигуками, iз сопiнням, силкуванням i шамотнею стягали з маркграфа його залiзнi обладунки, з ?впраксi? зiрвано золототканi шати, зоставивши ?? в самiй сорочцi. Генрiх так само був уже тiльки в довгiй грубiй сорочцi, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав iз ложницi сво?х гостей, озирався в темрявi, чи ще нiкого не лишилося, i тут забачив ту жiнку, що при?хала з Ки?ва разом з його малою Праксед. Вiн щось гукнув до жiнки, але вона, видно, не зрозумiла, бо стояла посеред ложницi - стояла, вiдгороджуючи вiд нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вiк, legitima aetas, як кажуть усi цi зачуханi абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далi стовбичила, тодi Генрiх майже впав на не?, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жiнцi плат на головi, геть п'яний, здурiлий i знахабнiлий безмiрно. Коли дiткнувся цi?? стегнасто?, ще, власне, молодо? i, зда?ться ж, вельми привабливо? чужинки, забув на мить про шлюбне ложе i про неторкану нiжну жону свою, зiпсуття вдарило йому в одурiлу голову, та вiн вчасно схаменувся, вiдкинув Журину за дверi, гукнув рицарям, якi оберiгали вхiд до ложницi, що зiрве голову кожному, хто стане йому заважати, кiлькома пострибами допав ?впраксiю, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив ?? туди, вгнiтив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька i з надто мiцно? тканини, щоб порватися вiдразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генрiх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-пiд нього, скочила на колiна, в руцi в не? блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нiчого не збагнувши, знову посунувся на не?, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнiшим. "Заколю!" - прошепотiла вона просто в вухо сво?му мужевi, тодi зiскочила з ложа, вiдбiгла до самих дверей, гукнула звiдти щосили: "Заколю!", стала там, вся тряслася, тiпало нею, перелякано дивилася на мiзерiкордiю в сво?й руцi. Ромейська мiзерiкордiя, подарунок брата Ростислава, гарна, майже iграшкова рiч, iз золотим рукiв'ям, з тонким i гострим, як риб'яча кiстка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мiзерiкордiю в рукавi, забiяцько пiдморгував маленькiй сестричцi: "Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди - та й ото!" Генрiх п'яно вовтузився на ложi, мабуть, шукав ?впраксiю, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвiдомлення того, що сталося. Вiн лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася вiдча?м i безнадi?ю, не ждала нiзвiдки нi помочi, нi спiвчуття. "Заколотися?" - зринула думка. Але дiвчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однинi зватися ?? мужем. Сидiв на ложi, бiлiло в темрявi маслаччя довгих голих нiг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живiт, темнiло нiби провалля. ?впраксiю знудило. Посунулася по стiнi, вже втрачаючи свiдомiсть, намацала рукою вузьке вiкно, схилилася до отвору, вдихнула свiжостi i вже коли трохи стямилася, почула внизу на днi вузького колодязя замкового двору вiдголоси запекло? бiйки. Перехилилася бiльше, не дбаючи про Генрiха, не лякаючись його, i при червоному свiтлi смолоскипiв побачила, як унизу ки?вський ?? во?вода Кирпа зi сво?ми дружинниками прорубу?ться крiзь саксонських кнехтiв, мабуть,н амагаючись дiстатися до графсько? ложницi, щоб порятувати вiд наруги недорослу княжну, вирвати ?? з рук отого недопса, що брудно ла?ться в не? за спиною. Кирпа замахувався пiдкористо знизу навкiс, рубав замашисте, зi смаком, сам щоразу вправно ухилявся вiд ударiв, а його дружинники, отi, чи?х навiть iмен ?впраксiя не хотiла запам'ятати за довгу путь од Ки?ва до Саксонi?, стояли зi сво?м во?водою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадiйно, рубалися за не?, за свою княжну, за сво? ки?вське дитя. Вмить згадала ?хнi iмена, незугарнi й грубi, як ?хнi руки, звиклi до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосiбно, почула голос, згадала усмiшку з-пiд волохатих брiв, у густому заростi вусiв i бороди, лише тепер збагнула, як любили вони ??, пошкодувала, що не вiдплатила вона ?м теж любов'ю, зате ще не пiзно було заявити'?м про сво? визнання, про свiй захват ?хньою силою, мужнiстю, ?хнiм благородством. Вона перегнулася з вiкна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом: - Бийте ?х! Бийте! Вiдважно побiгла до Генрiха, вхопила його за сорочку, тягла до вiкна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловiка; голосом, сповненим владностi, звелiла: - Вгамуй сво?х кнехтiв! I маркграф, дивно збайдужiлий до всього, слухняно вихилився з вiкна, п'яно гикнув униз, вижував кiлька слiв: - Ей там! Я сказав!!! ?впраксiя спала ту нiч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася i тривала, поки з'?дено було в замку все, тодi перебралися до iншого замку, об'?дали й обпивали околицi; похмурi селяни привозили свиней, вели бичкiв, несли гусей, кнехти вiдбирали в них живнiсть, самих випихали iз замкових ворiт геть, щоб i духом не смердiло там, де п'ють та ?дять можнi. У п'яних похваляннях i варняканнях все ж стало вiдомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложi. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тодi забажала поговорити з ?впраксi?ю. Усамiтнилися вiд пиякiв, сидiли двi неоднаковi жiнки, зв'язанi спiльними спогадами, а ще зв'язанi, тепер розумiли обидвi, ворожнечею. - Твiй стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять лiт, як i ти,сказала Ода трохи ображено. Однак образа для тако? подi?, зда?ться, не личила, тому вона вiдразу й поправилася: - Але я була набагато мiцнiшою. Ти надто тендiтна, у тобi ще справдi... мало жiночого. Абат Бодо цiлком слушно нагаду? про competentia аnnоrum. До шiстнадцяти рокiв тобi треба побути в Кведлiнбурзi, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землi твого мужа... Бiдний Генрiх, йому доведеться ждати ще цiлих чотири роки! ?впраксi? хотiлося гукнути: "Не дiждеться!", але вона сказала iнше: - До Кведлiнбурга по?ду зi сво?ми людьми._ _Не вiдiшлю ?х до Ки?ва, зостануться зi мною. ЛIТОПИС ЗАБУТЕ "Коли б серед мороку цього свiту не блищав промiнь науки, то все покрилося б нiччю",- так запише в сво?й "Хронiцi слов'ян" через сто рокiв пiсля подiй, про якi тут йдеться, Гельмгольд, пресвiтер з Бозова на Пльонськiм озерi в землi слов'янського племенi вагiрiв, званiй ще Холстинi?ю. Ки?вський великий князь Всеволод всiма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його "п'ятимовннм чудом", бо знав п'ять найрозповсюджених в тодiшньому свiтi мов, стежив вiн пильно за веденням лiтописання в монастирях Ки?ва, Чернiгова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усiма владиками чужоземельними,а чи ж вiдав, що наймолодшу свою доньку ?впраксiю вида? за чоловiка, який належить до найзапеклiших нищителiв слов'янства? I чи сягала вченiсть Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама iмперiя Германська виростала на землях слов'янських, бо спо