конвiчнi  германськi
племена: бавари, шваби, франки, сакси, якi творили  iмперiю,  тулилися  на
окра?нах безмежного океану слов'янства.  Народжений  у  Мейссенi  (званому
колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за  кiлька  рокiв  до  при?зду
?впраксi? в  Саксонiю  писав:  "Земля  слов'ян-обширна  область  Германi?,
населена вiнулами, яких давнiшо звали вандалами. Коли залiчити до  слов'ян
нiчим не вiдмiтних вiд них нi  по  зовнiшностi,  нi  но  мовi  богемцiв  i
розташованих по той бiк Одеру полян, то ?хня земля вдесятеро  буде  бiльша
за нашу Саксонiю. Ця земля сильна вiйськом  i  збро?ю,  обильна  всiлякими
товарами, з усiх бокiв оточена горами, покрита лiсом i рiками, що  творять
?? природнi кордони".
   Окрiм згаданих тут вагiрiв, бодричiв i лютичiв, вiдомих ще  пiд  iменем
вiльцiв, у землях, що згодом вогнем i мечем були при?днанi до  Германсько?
iмперi?, в межирiччях  Лаби  й  Одри  на  всьому  узбережжi  званого  тодi
Скiфськими водами  Балтiйського  моря  жили  полабiнги,  пучини,  лiнгони,
варнаби, укряни, хiццiни, цiрцiпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани,
вiлiни, стодорапи, ретарi?, лужичi, пруси.
   Через тисячу рокiв од них уцiлi? лиш  жменька  лужицьких  сербiв  та  в
назвах рiчок i городiв вгадуватимуться слов'янськi значення: Бранденбург -
Бранiбор, Ратпенбург - Ратибор, Любек - Любека, Траве - Трава,  Мейссен  -
Мишин, Росток - Розтоки. А хронiст же писав колись  з  острахом:  "Область
слов'янсько? мови так обширна, що незмога уявити".
   "Неприступнi в сво?х болотах, вони не хочуть визнавати нiяких володарiв
над собою" - писав Гельмгольд. "Очi в них голубi, обличчя  червонувате,  а
волосся довге" - такими полишилися в iсторi?.
   Нi мови ?хньо?, нi легенд, нi мудрецiв, нi сподiвань, нi останнiх слiв.
Винищенi тiльки тому, що ?хня земля сподобалася зажерливим  сусiдам  i  ще
зажерливiшому ?хньому боговi, прикриваючись iм'ям якого, германськi рицарi
йшли  на  незахищенi   оселi   слов'янськi.   Зна?мо,   що   були   людьми
доброзичливими, розумними, правдолюбними, вiдзначалися  твердiстю  духу  й
помiрнiстю. Германський хронiст вимушений був визнати,  що  слов'яни,  хоч
"ще не просвiщенi вiрою, але обдарованi добрими природними  властивостями,
бо вельми жалiсливi до тих,  хто  терпить  нужду.  Золото  й  срiбло  вони
цiнують мало i багатi найрiдкiснiшими, незнаними нам хутрами, пахощi  яких
влили смертоносну отруту гордощiв у наше суспiльство. Самi  вони  вважають
цi хутра не дорожчими за всiляку погань i тим, я вважаю,  виносять  присуд
над  усiма  нами,  бо  ж  ми  домага?мося  хутер  куницi,   як   найвищого
блаженства".
   Нордмарка, якою мав тепер  володiти  маркграф  Генрiх,  муж  ?впраксi?,
названо? Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських  земель.  Чи
вiдав про те  високовчений  князь  Всеволод?  Та  чи  й  не  байдуже  було
чоловiковi до якихось  там  племен,  коли  вiн  не  пожалiв  навiть  сво??
маленько? доньки...
   КРИВАВЕ ВЕСIЛЛЯ
   Широкозадi кобили несли крiзь сiрий дощ розкричаних, ще сповнених ситих
згадувань про багатоденну весiльну учту кнехтiв. Хвалили свого  маркграфа,
виспiвували:
   "Янголи на небо, пастухи  до  стайнi,  гой  нам,  гой!"  Дощ  не  лякав
кнехтiв. Справжнього сакса не ляка? нiщо, не може бути перепон i перешкод.
"Рiки перепливемо, гори здола?мо, хитрощi переможемо, силу  злама?мо,  гой
нам, гой!" Колись сакс прийшов до  тюрiнга,  попросив  видiлити  для  себе
трохи землi. Похмурий тюрiнг не вiдзначався нi гостиннiстю,  нi  щедрiстю.
Сказав: бери в пелену сорочки - ото й уся тобi тут земля.  Сакс  набрав  у
пелену й став розтрушувати по крихтi, i переляканий тюрiнг побачив, що всi
його гори покритi саксовою землею. "Гой нам, гой!  А  слов'янських  свиней
витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо ?хнi осади  в  диких
борах, на сирому коренi, над рiками й озерами, не спита?мо назви, не  дамо
стямитися - нi вигуку, нi крику, нi плачу, нi пам'ятi,- упадемо, як дощ на
голову, принесемо свого бога, сво? слово, свiй меч! Гой!"
   П'яно  поблискували  мечами,  сiкли  дощ,  реготали  здуру,  недорослий
маркграф i собi встрявав до вояцьких жартiв,  похвалявся,  обiцяв  кнехтам
розкiшнi забави зi слов'янськими свиньми. Найперше ж хотiв утiшитися  сам_
_пiсля_ _ганебно? невдачi з непокiрливою жоною, в  яко?,  окрiм  царського
титулу та багатств, власне, й  не  було  нiчого  привабливого  для  такого
знатного чоловiка, як вiн.
   Напали на селище лютичiв так само зненацька, як зненацька постало перед
ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте  й  тихе,  не
зготовлене нi до оборони, нi до загибелi.
   Маркграф кричав щось крiзь дощ, кричав зопалу, по-дурному,  його  нiхто
не слухав - вовки  почули  здобич,  кожен  летiв  заслiплений,  широкозадi
кобили безжально мiсили зелену траву,  лиснючi  вiд  дощу,  вiд  залiза  й
жорстокостi, кнехти перли звiдусюди на селище, гнали чимдуж, щоб  не  дати
схаменутися, зiбратися для опору, втекти, сховатися, летiли мовчки, тiльки
постогнувало щось тяжко в черевах кiнських та чмокала пiд копитами твань.
   Перша оселя. Вогонь - пiд  покрiвлю.  Зiскакують  з  коней,  висаджують
дверi, падають у хижу разом  з  дверима,  сухо,  тьмаво,  пахне  зiллям  i
хлiбом, пусто.
   Дим над хижею. Людей нема?.
   Друга хижа. Падають дверi. Тьмавiсть,  запах  зiлля  й  хлiба.  Нiкого.
Другий дим. Бiлий, плоско пада? на землю, мокре дерево не хоче горiти, але
загориться, бо нiхто  так  не  вмi?  палити,  як  бравi  кнехти  маркграфа
Генрiха, сина Удонового.
   Третiй дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачi?
   Iз крайнiх осель виганяють  худобу,  свиней,  тягнуть  збiжжя,  шукають
хутер,  срiбла,  збирають  зброю.  Запихаються  м'ясом,  жадiбно  хлепчуть
холоднi меди й смачне слов'янське пиво - облитi  бороди,  залiпленi  вуса,
роз-плямканi губи. Де люди? Де кров?
   Ще дими, ще. I крик. Жiночий, пронизливий, безнадiйний... Дими  падають
на землю, крик б'? в небо. Але теж  пада?,  як  пiдбитий  птах.  На  жiнку
навалю?ться вiдразу тро?. Гвалтують посеред вулицi, у багнюцi, пiд  дощем,
хапливо, жадiбно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала,  а  кричати
вони не дозволять тут  нiкому.  Затоптують  жiнку  кiньми,  валять  дверi,
пiдкладають вогонь пiд покрiвлi, женуть худобу. Ага,  хтось  утiка?!  Бий!
Навздогiн! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утiка?? Доганяй!  Заганяй  назад.
Перепиняй усiх! Ще жiнка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою  об
стiну! Чоловiк? По черепу!
   Враз  прискакав  кнехт,  величезний  шолом  з'?хав  на  вухо,   мармиза
перекривлена радiсною нетерплячкою.
   - Весiлля!
   - Яке? Де? Дурню!
   - Тут. Весiлля!
   - У цих свиней?
   - У собак слов'янських?
   -  Весiлля!  -  ревiв  кнехт  i  далi,  до  маркграфа.  А  з   середини
безтурботного досi селища, що мить тому  розгулянi  й  розвеселенi,  бiгли
жiнки, рвали на  собi  волосся,  хапали  дiтей,  когось  кликали,  дiтвора
плакала, все бiгло наослiп, просто пiд  рицарськi  кобили,  пiд  мечi,  на
застави, якими заткнуто всi виходи з селища, чоловiки  ще  десь  барилися,
хто вискакував першим, то падав пiд ударами кнехтiв, бо бiг або ж голiруч,
або самотою з дрюком чи  коротким  ножем,  тодi  надбiгли  тi,  хто  зумiв
ухопити довгий спис або сокиру на довгiм держаку.
   - По черепу!
   - Бий!
   Рубали, топтали кiньми, обеззбро?них гнали докупи з худобою, свиньми, з
псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпаченi жiнки,  чоловiки
лежали з розрубаними черепами, валялися вбитi  дiти,  прискакав  з  почтом
маркграф, хижа нетерплячка била з його довго? постатi, закуто? в залiзо.

   - Молода! Де молода? Де весiлля, чорти його бери, громи  й  блискавицi,
собачi свинi, свинячi собаки! Де?
   - Забiгай!

   - Переймай!
   - Хапай!
   - Не випускай!
   По  розхлюстаному  багновищу  важко   скачуть   кобили   iз   залiзними
вершниками. Нiхто не втече, нiхто не поряту?ться, нiхто не вцiлiв...
   - А-а-а-а-а!
   Маленька дiвчинка вискочила з палаючо? хижi, знетям-лено закрутилася  -
чорнi конi, рудий вогонь, ядучий  дим,  рикання  чужинцiв,  регiт,  страх,
смерть. Куди? Побiгла до  священного  дуба,  забилася  в  дупло,  затулила
рученятами очi, маленька, тоненька,  бiловолоса,  як  ?впраксiя.  Знайшли,
витягли, убили коло дуба. Хтось хотiв запалити дуба, iншi наглили:
   - Жени!
   - Лови!
   - Бий!
   Молодi з родичами не вчинили навiть опору. Ждали милостi.  Вийшли  з-за
столiв,  повних  на?дкiв  i  папиткiв,  молода  у  вiночку,   в   червоних
слов'янських шатах, молодий - гожий, дужий, високий.
   - В'яжи!
   Рвали  молодого  вiд  невiсти,  крутили  ремiняччям,  валили  на  землю
весiльних гостей, в'язали, хто вчиняв опiр, того рубали. Швидко,  вправно,
хижо.
   Маркграф злiз iз кобили.  Бiгцем  до  весiльно?  палати.  Вразила  його
просторiсть i ошатнiсть. Роги турiв i  лосiв  на  стiнах,  хутра,  килими,
зброя. Лави й столи пiвколом. Посерединi - священне  вогнище.  Тринiг  для
котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглi тринiжнi з вигiдними
опертями. На столах  -  гори  на?дкiв.  Печенi  поросята,  гуси,  журавлi,
лебедi, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне - пахощi аж у  шлунку!  На
кованих  залiзом  скринях  -  великi  ведмежi  шкури.  Очi  у  ведмедiв  -
бурштиновi, свiтяться золотом. А хто тепер усьому  хазя?н?  Вiн,  маркграф
Генрiх! Кнехти тримали невiсту. Молодого не вiдводили. Хай бачить.  Рвався
з мiцних рук, стогнав, рот мав  зав'язаний  шкураттям,  страждання  билося
йому в очах. Страждання вiд безсилля. Невiста ще не  могла  стямитися.  Не
розумiла. Не  вiрила.  На  не?  насувався  високий,  з  гадючою  голiвкою.
Величезний шолом пожбурив. Меч вiдкинув. Дряпав руками по панциру.  Кнехти
iржали, як жеребцi:
   - Не знiмай панцира!
   - Хай спробу? нашого залiза!
   - У маркграфа все залiзне!
   - Го-го-го!
   - Га-га-га!
   Невiсту повалили па стiл. На журавлiв i  лебедiв.  Вiнок  влетiв  ?й  з
голови. Тримали мiцно, затулили рот. Очi - нi. Хай дивиться на  маркграфа.
I молодий хай дивиться, який мужчина ?хнiй маркграф. Генрiх важко впав  на
дiвчину. Мав помститися за свою ганьбу з тi?ю, що  не  пiддалася  йому  на
шлюбному ложi. Слов'янськi собаки! Собачi свинi й свинячi собаки!
   Кнехти всовували до весiльно? палати волохатi морди. Кортiло  побачити.
Го-го-го! Гой нам, гой!
   Гнали  з  селища  свиней,  худобу  i  людей,  пов'язаних,  безпорадних,
нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував  над  дощем,  розплiскувався
над покрiвлями, над цiлим селищем червоними озерами, i вузьке  озеро  коло
селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими  вiдблисками  смертi  й
нищення.
   Дощ iшов i йшов. Коли вночi  стали  на  перепочинок,  не  могли  знайти
сухого дерева для вогнища. Палiччя чадiло, стрiляло, сичало, давило димом,
вогню не було.  Нi  обiгрiтися,  нi  посушитися.  Бо  в  темрявi  нападуть
зненацька, не помiтиш. Не нападав нiхто. Край перелякався. Вимер.  Залiзнi
вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти  чхали  вiд  диму,
витирали засльозенi очi, обпивалися медами, нахабнiли ще дужче, нiж удень.
Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарi в поле!
   ...Сон  звалив  усiх,  хропли,  харчали,  свистiли,  лаялися  увi  снi,
погрожували, випускали з  себе  гидкий  дух,  кобили  теж  випускали,  все
змiшалося, не розбереш. Бранцi ждали ранку, не спали, були разом зi  сво?ю
худобою, пси лизали ?м руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо...
   Удосвiта  вдарено  з  усiх  бокiв.  Тихо,   вмiло,   безжально.   Земля
слов'янська мав вуха й очi. Почуто, кинуто звiдусiль навперейми во?в, йшли
нiшо  через  болота,  через  трясовини,  через   непрохiддя   навпростець,
навперейми, йшли слiдами важких кобил, на  гiркий  запах  диму,  на  звуки
лайки й похвалянь. Списи такi довгi, що в туманi губиться  другий  кiнець.
Сокири на держаках з пiвтора хлопа завбiльшки.  Луки  паленi  дiстають  до
бороди. Круглi щити, обтягнутi шкурою турiв. Кобили iржали  з  перестраху.
Кнехти безладно борюкалися, падали пiд  вагою  сво?х  панцирiв,  грузли  в
багновиську. Важкi сокири падали на шоломи, на  залiзо.  Людей  не  видно,
сокири падали мовби самi собою. Мечем нiкого  дiставати.  Гнуться  шоломи.
Трiскаються черепи.

   - А-а-а-а!
   Найтвердiших порубано, маркграфа  зi  здичавiлими  баронами  обдерто  з
панцирiв, у самих  сорочках  вигнано  на  узлiсся,  пов'язано  ремiняччям,
знятим з бранцiв, молодий i молода стали навпроти Генрiха.  Нiхто  нiчого.
Все мовчки. Погнали нападникiв назад. Босих,  напiвголих,  пiд  дощем.  По
слiдах ?хнiх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весiльного  селища,
до озера, що, мабуть, зберiгало ще в  сво?х  глибинах  вiдсвiти  вчорашнiх
жахiв.
   Озеро було джерельне. Навiть улiтку вода, як лiд. У такiй водi водиться
гарна сильна риба. Предки вмiли вибирати мiсце. Восени вода ще  холоднiша.
В  цьому  легко  пересвiдчитися  його  вельможностi  маркграфовi.  Генрiха
загнано у воду но саму шию. Хай охолоне вiд жару. Молодий i молода  стояли
на березi i  дивилися,  як  синi?  скривлена  мордочка  маркграфова.  Коли
пробував вибрiдати,  во?ни  брали  його  на  рогатини,  як  ведмедя,  знов
заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибiли пiд дощем на березi. На нiч
усiх вiдпущено. У  самих  сорочках  погнали  до  болота,  сплюнули  вслiд.
Вертайтеся, звiдки прийшли...
   Мине чимало днiв, доки маркграфа внесуть у його замок.  Не  битимуть  у
котли, не гратимуть лютнi,  не  виблискуватиме  маркграф  оголеним  мечем.
Лежатиме трупом. I не поможуть нi  мудрi  абати  з  ?хнiми  молитвами,  нi
привезенi з само? Iталi? славетнi лiчцi, нi кропивне  сiм'я  з  медом,  нi
дев'ятисил капуанський -  скрутить  йому  всi  його  двiстi  дев'ятнадцять
кiсток, i вже не пiдведеться Генрiх в ложа, не побачить сво?? повнолiтньо?
жони,  не  скреготатиме  зубами,  нахваляючись  i  похваляючись,   що   по
викiнченнi непокiрливiй шiстнадцяти лiт припровадить ??,  як  мисливського
пса, до свого замку, а вмре якраз тодi,  коли  вихованка  Кведлiнбурзького
монастиря Пракседа досягне competentia annorum.
   ЛIТОПИС ГЕНЕАЛОГIЯ
   Замки будовано з примусу, собори - з  набожностi.  ?пископи  проклинали
тих, хто приходив на будову не з побожностi, а  з  любовi  до  заробiткiв.
Спiвати псалми, визнавати грiхи,  класти  камiнь,  намагаючись,  аби  його
положення було  найнаближенiше  до  того,  яке  мав  у  скелi,  що  з  не?
вирубаний,-  до  цього  заохочували  святi  отцi,  цьому  всiляко  сприяли
iмператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорiнювалася  в
сутт?ве, вiрилося в дива i страхи, тож камiнь мав би стати мовби запорукою
тривалостi  й  мiцностi  держави  й  церкви.  Коли,  скажiмо,  переселявся
монастир в укрiплену мурами  будiвлю,  хронiст  у  захватi  вигукував:  "О
щаслива годино! О блага хвиле! О  дню  вибавлення,  коли  господь  вирiшив
перенести винницю свою з ?гипту, виявляючи над  слугами  сво?ми  милосердя
сво? в мiсцi обмурованiм!" В  укрiплених  замках  споруджувано  собори,  в
Кведлiнбурзi, улюбленiй  резиденцi?  германських  iмператорiв  Саксонсько?
династi?,  засновано  абатство  для  виховання  доньок  вельможних  родин,
вибудувано двi церкви мiсцевих святих  -  Серватiуса  й  Вiперта.  Дружина
iмператора Оттона  I  Адельгейда  була  покровителькою  абатства,  вiдтодi
встановився звичай, що абатисою в  Кведлiнбурзi  мала  бути  iмператорська
донька, багатьом вiд народження  надавано  iм'я  Адельгейди  в  сподiваннi
високо? честi,  бо  Кведлiнбурзьке  абатство  було  так  само  славно,  як
монастирi в Монте-Кассiно, Сенкт-Галленi, Рейхенау й  Клюнi.  Колипомер  у
досить молодому вiцi останнiй з  iмператорiв  Саксонсько?  династi?  Оттон
III, що славився  великою  вченiстю,  германськi  князi,  видно,  наляканi
занадто вченим iмператором, зiбравшись на свiй з'?зд на Рейнi, проголосили
iмператором   зовсiм   неписьменного   Конрада,   який   поклав    початок
Франконському дому. Капелан Вiппон, який описав життя  Конрада,  навiть  у
неписьменностi  iмператоровiй  вбачав  цноту,  коли  говорив:  "Воля  божа
восхотiла лишити тебе  неосвiченим  у  науцi,  щоб  ти,  отримавши  згодом
небесну настанову, здобув християнську iмперiю". Дiялося  це  тодi,  як  у
Ки?вi Ярослав розпочав будування Софi?. Конрад теж пробував будувати, а що
сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па  духiвництво.  Вiппон
писав: "Хоча  вiн  i  був  неписьменний,  але  вмiв  розсудливо  управляти
духiвництвом,  зовнi  виказуючи  йому  люб'язнiсть  i  щедрiсть,  а  потай
пiдкоряючись  його  пристойнiй  дисциплiнi".  Конраду  вельми  сподобалася
крипта святого Вiперта в Кведлiнбурзi: могутнi склепiнчастi  арки,  круглi
колони й чотирикутнi стовпи, усе вдавлене  в  землю,  вгрузло  пiд  якимсь
страшним  тягарем,  але  вiд  цього  вида?ться  ще  потужнiшим,  мiцнiшим,
довговiчнiшим. Iмператор не знав, як  називаються  арки,  колони,  стовпи,
нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелiв:
   - Поставити отакий собор у Шпе?рi. Тiльки бiльший. На тому  будiвництвi
об'явився дивний чоловiк. Прийшов спокутувати грiхи. Працював за всiх, а в
кiнцi дня брав лиш один динар на хлiб та воду. Це тодi, як  носiй  камiння
заробляв сiм динарiв, а муляр  двадцять  два.  Працював  той  чоловiк,  як
шалений, i прозвано його робiтником святого Петра, i  ?пископ  усiм  радив
брати його за взiрець. Та по восьми днях тако? дурно?  та  запекло?  працi
хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю  i  тiло  його  вкинули  до
Ройпу. Розповiдали, що риби винесли тiло  його  на  поверхню,  i  на  водi
загорiлося три запаленi свiч- ки, а над прахом  з'явилася  свята  Варвара,
покровителька будiвничих, iшла по водах боса, у синьому хiтонi i вказувала
чи то на Шпе?р, чи й кудись далi. Коли б спробував хто розповiдати про всi
дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотiлося
чудес не тiльки небесних, а й  земних.  Рагiмбольд  з  Кельна  ламав  собi
голову, в який спосiб зробити кам'яного янгола, що пальцем  завжди  вказу?
на сонце, орла, що  повертав  голову  в  напрямку  священика,  який  чита?
?вангелi?, пристрiй для обiгрiвання рук ?пископа в час довго? меси.
   Але яке все це ма? вiдношення до Кведлiпбурга, в якому  ?впраксiя  мала
провести шiсть рокiв свого життя - вiд дванадцятого до вiсiмнадцятого?
   При франконськнх iмператорах, сказано вже,  Кведлiнбург  перестав  бути
улюбленим стольним городом. Генрiх III може бути згаданий тут лише  з  то?
причини, що його донька вiд першо? жони Кунегiльди - на ймення  Адельгейда
- була абатисою  в  Кведлiнбурзi  саме  тодi,  як  привезено  туди  молоду
маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди  (по  батьковi,  а  не  по  матерi),
iмператор Генрiх IV був тодi в Iталi?, бо вже так повелося, що  германськi
iмператори майже всi сво? зусилля спрямовували на приборкання непокiрливих
земель, про що буде осiбна мова.
   У Кведлiнбурзi всi тi роки невпинно велося  будiвництво.  В  1070  роцi
згорiла стара кiрха Серватiуса, i вiд не? лишилася тiльки крипта. Над  нею
споруджено нову кiрху, тринавову,  з  двома  вежами,  з  трьома  абсидами.
Ставлено вежi, поновлювано палiсади, вали,  поглиблювано  рови.  У  самому
абатствi плекано сади й монастирськi городи, там  був  чотирикутний  став,
улюблене мiсце для нiчних прогулянок Адельгейди, влаштовано скрипторiй для
розмноження дорогих рукописiв; ученим роздумуванням слугував  чотирикутний
двiр,  оточений  кам'яними  аркадами.  Абатство  височiло   над   городом,
вирiзнялося  посеред  замку,  мов  окрема   держава   мудростi,   сили   й
привабливостi, бо  ж  усi  знали,  що  наповнене  воно  найвродливiшими  й
найученiшими невiстами в усiй Германi?, i чимало шукачiв щастя  намагалися
проникнути туди, i слiд вiдзначити, що якiсь мудрi будiвничi подбали й про
це, зробивши ряд вiкон у абатствi мало не при самiй землi, так  що  навiть
череватий пивохльоб мiг легко перевалитися в келiю, коли його  там  ждали.
Коли хтось захотiв замурувати вiкна,  барони  зчинили  гвалт:  "Цi  монахи
хочуть ув'язнити наших доньок i  сестер!  Поки  бог  живий,  не  допустимо
того!"
   ШЕСТИЛIТТЯ

   Осiнь у Ки?вi - у палахкотiннi  листя  i  багать,  у  щедрих  ловах,  у
радостi вiд споглядання розкiшних вершникiв, у важких об'?даннях  дичиною.
А  тут  осiнь  -  суцiльний  смуток.  Сiра,  як   свинець   на   покрiвлях
монастирських.
   Удома князь Всеволод любив монастирi й  монахiв,  старша  сестра  Янка,
змирившись з грiзним сво?м призначенням, теж схилилася душею до  високого,
божественного, малi ж ?впраксiя i брат  ??  Ростислав  не  могли  збагнути
таких схильностей, видно, кров переяславського  Ясеня  бунтувалася  в  них
дужче за  тихiсть  князiвську.  Ростислав  уже  змалку  вигадував  усiлякi
витiвки з монахами, якось у Печорськiй обителi вiн так налякав ченцiв,  що
кадили вони в церквi по тому цiлий  мiсяць  i  читали  покаяннi  й  очиснi
молитви, а згодом про ту загадкову подiю записано було навiть у Печорський
патерик, мовляв, пiд час всенощного  бдiння  багатьох  недбайливих  ченцiв
хилило до сну. Один старець побачив, що то бiс в образi маленького ляшка в
золоченiй одежi ходить  по  церквi  й  кидав  з-за  пазухи  квiтки,  званi
"лiпками" або "смолками". До кого прилипа? ця квiтка, той запада? в сон.
   Той свiт, простий i  довiрливий,  утрачений  тепер  був  для  ?впраксi?
назавжди й безнадiйно. Тут не знали жартiв,  окрiм  найгрубiших,  вiра  не
мала нiчого спiльного з довiрливiстю. Абатиса Адельгейда,  висока,  уся  в
чорному, стара й молода водночас, бо лiт мала вже  над  сорок,  а  обличчя
нiби в дiвчини, привiтала ?впраксiю,  як  рiвну,  називала  лише  княжною,
сказала, що для успiшного поводження княжнi треба  оволодiти  нiмецькою  i
латиною, читати Вергiлiя i Горацiя, знайомитися  зi  старими  кодексами  й
хронiками,  головне  ж:  призвичаюватися  до  вмiння   володарювати,   яке
германськими  iмператорами  i  ?хнiми   князями   доведено   до   найвищо?
досконалостi.
   -  А  навiщо?  -  спитала  ?впраксiя  i  не  отримала  вiдповiдi,  лише
погiрдливий усмiх високо? жiнки, яка щохвилини пам'ятала, що в не? брат  -
iмператор  Генрiх,  могутнiй  володар,  який   залiзною   рукою   пiдкорив
саксонських баронiв, виступив проти  самого  папи  римського,  всесильного
Гiльдебранда. Та все те для мало? ?впраксi? не могло мати нi значення,  нi
звичайно? цiкавостi. Хiба що вражена вона була в саме серце грубiстю  всiх
цих людей, брутальнiстю й  зневагою,  яких  зазнала  вже  вiд  свого  мужа
Генрiха, а тепер спостерiгала в Кведлiнбурзi,  де  товклося  щодня  безлiч
осiб свiтських i духовних, власне, людей непростих, зi значенням, але  всi
вони  нагадували  ?й  маркграфа,   нагадували   отого   мордатого   кнехта
Хундертхемде, що мозолив очi вiд самого Ки?ва,  простi  кнехти  нагадували
розбiйникiв, барони налiтали зi сво?ми поплiчниками на  абатство,  мов  на
ворожу твердиню: ?пископ, що раз на тиждень мав чинити вiдправу  в  церквi
святого Серватiуса, був такий завзятий ловець, що  виголошував  казання  в
ловецькому стро?, а його служки тримали напоготовi тут же в церквi псiв  i
соколiв. Душа ?впраксi? змалiла, мов зерня,  дiвчинка  западала  щодалi  в
глибший сум, лякалася грубих голосiв, iржання  коней,  церковних  дзвонiв,
лякала ?? Адельгейда, що з'являлася завжди несподiвано, в  урочисто-чорних
сво?х шатах, висока,  горда,  сповнена  пихи  iмператорського  походження,
перевчена  i  мовби  пересичена  життям.  Журина  втiшала  дитину,   щодня
розповiдала ?й, як ведеться дружинникам, як прилаштувалися  вони,  аби  не
нудьгувати, за монастирських дроворубiв,  показувала  смiшного  чоловiчка,
званого калефактором, попросту пiчкуром, бо топив усi  монастирськi  печi,
пробувала нагадувати про  чеберяйчикiв,  та  ?впраксiя  сприймала  все  те
байдуже. Iнодi несподiвано питала Журину:
   - Ти чула про святу Макрину?
   - Бог з тобою, моя дитино,- лякливо дивилася на не? жiнка.- Де б  же  я
про не? чула?
   - А правда, нiби Макрина вже в дванадцять  рокiв  потрясла  усiх  сво?ю
красою? - допитувалася княжна.
   - Спитай абатису,- радила Журина.
   - Це ж вона менi й сказала.
   Осiнь не мала тут, здавалося, кiнця. Була осiнь  при?зду  ?впраксi?  до
Саксонi?, осiнь ??  нещасного  шлюбу,  осiнь  криваво?  виправи  маркграфа
Генрiха на лютичiв i вiдплати йому за те, осiнь у Кведлiнбурзi, сповненому
спогадiв про минулу велич, про бучнi  iмператорськi  на?зди,  про  прийоми
iноземних володарiв, про найвищi святощi.  Тут  жили  спогадами  i  новими
сподiваннями величi.  Осiнь  пахла  дощами,  прив'ялим  листям,  гнилизною
болiт,  кислими  кожухами,  дикою  звiриною,  яко?  бито  цiлi  купи   для
iмператорських запасiв, бо iмператор мiг повернутися з Iталi?  i  завiтати
для спочинку саме сюди, до сво?? сестри Адельгейди.
   Iнодi ?впраксiя пробувала ходити на молитви до каплицi Вiперта, але  ??
лякала похмурiсть пiдземелля, камiнь давив i  гнiтив;  круглi  свiтильники
горiли з якоюсь похмурою несамовитiстю,  коли  нагорi  свiт  вражав  сво?ю
жорстокiстю, то тут, унизу, у цих  вiкових  святощах  вiн  убивав  у  тобi
останнi надi?.
   Абат Бодо, який  при?хав  до  Кведлiнбурга,  щоб  виконувати  обов'язки
тлумача й сповiдника ?впраксi?, присилав ?й книги  грецькi,  латинськi,  з
гарними мiнiатюрами, книги дорогi, розкiшнi,  дарованi  абатству  впродовж
цiлого столiття iмператорами i ?пископами.
   Читати  не  хотiлося,  цiлими  днями  сидiла  за  пюпiтром,  розглядала
барвистi мiнiатюри богiв, янголiв, iмператорiв, рицарiв, усе  було  пишне,
святкове, навiть муки  Христовi  зображено  в  такому  розкошуваннi  тонiв
золотих, червоних, небесно-синiх, що видавалося все  те  й  не  муками,  а
мовби великим, неземним святом. Подобалися ?й  мiнiатюри  з  псалтиря.  До
сiмдесят шостого  псалма  додавалося  зображення  виходу  з  ?гипту,  коло
сiмдесят сьомого намальовано зображення чудес i язв ?гипетських, а до  сто
двадцять  шостого  йшло  стовпотворiння  вавiлонське,   яке   можна   було
розглядати хоч i цiлий день.
   Абат Бодо суворо пояснював молодiй маркграфинi:
   - У псалмах одкровення майбутнього, повiстування  про  минуле,  правила
життя i душевне заспоко?ння, це посередники миру й вiчна  помiч  у  нiчних
жахах, головне ж - псалми мiстять у собi все богослiв'я.
   ?впраксi? смiшний був цар  Давид,  зображеннями  якого  наповнено  було
псалтир. Переляканий, бородатий царьок молився, каявся, ласим оком позирав
на чужу жону, сполохано дивився на зрадливого сина свого Авесалома.  А  то
натрапляла вона й геть на дивнi зображення. Христос на горi, яку обступили
воли несамовитi. Або ?динорог, який переслiду? чоловiка. Чоловiк ряту?ться
на деревi. Двi мишi, чорна й бiла, себто нiч i  день,  гризуть  дерево,  а
дракон жде, коли ж чоловiк упаде. Що б то мало значити?
   Тодi приходив  ки?вський  ??  сповiдник  отець  Северiан,  бородатий  i
забрьоханий, лихий  на  абата  Бодо,  який  чинив  усiлякi  перешкоди,  не
допускаючи його до княжни, сiдав у кутку велико? бiло? келi?, бубонiв:
   - То нагадування про су?тнiсть i  ницiсть  людського  життя.  Бо  що  е
чоловiк? Чоловiк ? цвiт одноденний, тiнь бiгуча, образ божий i тварь.
   - А чому  при  воскресiннi  мертвi  встають  iз  могил  i  савани  ?хнi
барвистi, як весiльнi шати в невiст? - допитувалася ?впраксiя.
   Отець Северiан тяжко  вiдсапувався,  гпiвно  потрясав  бородою,  видно,
посилаючи прокльони невiдомому художниковi, пояснити ж до пуття не мiг. Та
й як пояснити те, про що пита? дитя? Вiдомо  ж,  устами  младенця  глаголе
коли й не iстина, то невиннiсть свiту сущого. Навiть  точний  розум  абата
Бодо  був  безсилий  перед  чистотою  ?впраксi?.  Чому  цар  Навуходоносор
зображений ведмедем? Чому звуть блудницею Фамар, яка спокусила  свекра,  а
свекра називають блаженним?
   Для ?впраксi? вiдведено було доволi помешкань. Там був навiть невеликий
рефектар, де могли обiдати гостi, були келi? для читання,  для  зберiгання
книг, для припасiв, одягу, коштовностей. Як  iще  кiлька  багатих  молодих
жiнок, що виховувалися в монастирi, ?впраксiя не  мала  пiдлягати  суворим
монастирським регулам, однак навiть кведлiнбурзькi  черницi  сво?м  грубим
чорним шатам надавали такого крою, аби якомога  випуклiше  вимальовувалися
?хнi кшталти. Сво?ю свободою вiд родинних зв'язкiв вони  користалися  лише
для зручнiшого вдоволення грiховних пристрастей, про що ?впраксiя попервах
ще не вiдала нiчого, лише дивувалася вельми з того, що в  абатствi  завжди
чомусь товчеться бiльше чоловiкiв, анiж перебува? там жiноцтва.
   Отця Северiана пiд усiлякими приводами до ?впраксi? не пускано,  видно,
потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого ки?вського спiвбрата
з  неприхованою  ворожнечею.  Северiан  же  навмисне   пiдкреслював   свою
несхожiсть на цих голених абатiв,  лякав  усiх  сво?ю  боро-дищею,  рудими
старими чобiтьми, зношеними дощенту,  вицвiлими  шатами,  важучим  золотим
хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих  хрестикiв,  що
телiпаються на запалих грудях абата Бодо.  Вiн  прокрадався  до  княжни  в
найнесподiванiший  час,   iнодi   заставав   у   сво??   духовно?   доньки
супротивника, тодi вони обидва забували про малу княжну, вона  могла  собi
розглядати мiнiатюри, могла йти в монастирськi сади, могла лягти спати,  а
вони зчiплялися в сво?х безглуздих суперечках за вiру, око в  око,  лоб  у
лоб, гримiли звинуваченнями, обмiнювалися прокльонами,  лайками,  мало  не
плювалися, дати б ?м мечi - то й не знати, чи не порубали б один одного.
   - Погрязли-бо суть у заблудах! - потрясав  величезними  кулаками  перед
маленьким сухим личком Бодо отецьСеверiан. - Вжива?те опрiсноки,  ?же  явi
есть жидiвського служiння вiрi i вiд многi ?ресi начаток i  корiнь  прият.
Не  дотриму?те  посту  в  першу  недiлю  чотиридесятницi,  не   дозволя?те
священикам   брати   шлюб,   забороня?те   священикам   творити   та?нство
миропомазання, дода?те до символу вiри "I вiд сина", а  то  ?ресь  i  всiх
злих верх.
   - А ви прода?те дари божi,  як  симонiани,-  вилiчував  грiхи  грецько?
церкви абат Бодо,- робите ?внухами пришельцiв, як валезiани, i поставля?те
?х не тiльки в клiрики, а й в ?пископи. Подiбно до  нечестивих  арiан,  ви
перехрещу?те християн, хрещених в iм'я свято? тройцi.  Мов  донатисти,  ви
стверджу?те, нiби нема? iншо? церкви, окрiм вашо?. Подiбно до  нiкола?тiв,
дозволя?те шлюб служителям вiвтаря. Мов северiани, порицаете закон Мойсея.
Як духобори й богоборцi, виключили з символу, що дух святий iсходить i вiд
сина. З  манiхеями  ви  кажете,  що  все  квасне  одушевлене.  Подiбно  до
назоре?в,  дотриму?теся  жидiвських  очищень,  ранiше   восьми   днiв   не
дозволя?те хрестити младенцiв, хоч би вони й умирали нехрещеними, не да?те
причастя родильницям i не допуска?те до свого спiлкування тих, хто  стриже
волосся й бороду за звича?м римсько? церкви!
   Тодi отець Северiан вмить вилiчував  усi  ?ресi,  якi  вiн  знаходив  у
латинян: савелiанство, жидiвство, македонiанство, аполiнаризм,  армянство,
монофелiтство, монофiзитство, арiанство, несторiанство, iконоборство.
   ?впраксiя навiть у гадцi не мала, що на  свiтi  може  iснувати  стiльки
незрозумiлих i, як на те пiшло, геть непотрiбних, безглуздих, дурних слiв.
?й хотiлося смiятися з отих двох старих, одурiлих вiд вза?мних звинувачень
чоловiкiв, а тi тим часом  розпалювалися  ще  бiльше,  забували  про  сво?
святощi, ставали схожими чи то на п'яних кнехтiв, чи просто на шаленцiв.
   - Ти забув про  сво?  обов'язки,гримiв  абат  Бодо  на  Северiана,-  i,
водимий невгамовною хтивiстю, будучи глухiшим за осла, страшно гавка?ш  на
святу римську апостольську церкву. Ти не пресвiтер, а застарiлий  во  злi,
проклятий столiтнiй мул! Тебе можна швидше прийняти за  поганого  Епiкура,
нiж за священика, не в iмператорському  монастирi  тобi  перебувати,  а  в
амфiтеатрi коло звiрiв або ж у лупанарi?!
   - Замовкни,-  огризався  отець  Северiан,-  прикуси,  нечестивцю,  свiй
собачий язик! Не розумi?ш, що кажеш i що стверджу?ш! Ти дурний, а  вважа?ш
себе розумнiшим за сiм мудрецiв. Навчись же хоч мовчати, коли  й  досi  не
навчився говорити, а лиш гавка?ш, мов шолудивий пес!
   ?впраксiя ляскала в долонi вiд захвату такими добiрними  словами,  тодi
дзвонила в срiбний бубонець, кликала Журину й  велiла  дати  отцям  святим
пива.
   За пивом пристрастi вмовкали, сповiдники позирали один на  одного  з-за
кухлiв, душi ?хнi, пом'якшенi мiцним напо?м,  готовi  були  до  замирення,
обидва згадували й про ?впраксiю, знiяковiло всмiхалися до княжни, а  вона
виходила вiд них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима  впасти
на руки Журини, зайтися дитячими слiзьми, здригатися невтiшно всiм  тiлом.
Нащо це ?й усе? I скiльки триватиме?
   То пробуджувалася в нiй жадоба життя, перемiрювала вбрання,  милувалася
сво?ми прикрасами, перебирала коштовностi,  тодi  знов  падала  у  вiдчай,
кликала Журину, плакала перед нею: "Навiщо все це?" Так,  нiби  та  знала.
Була простою жiнкою, мала сво? болi (син Журило навiки зостався вiдiрваний
од матерi, а такий же, як ?впраксiя,дванадцятилiтнiй),  в  абатствi  повно
було в не? клопотiв:  топила  печi,  готувала  лампади,  свiчки,  вимiтала
смiття, чистила овочi, варила ?жу, слугувала в трапезнiй.  Про  те,  що  й
вона жiнка, якось забували всi, вона ж - найперше, мабуть. Коли б лишалася
довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а  тут  -  схована  вiд
усiх, заклопотана, прив'язана до мало? княжни, повинна була вiдректися вiд
усього, що судилося б  ще  ?й,  жiнцi  достоту  привабливiй,  досвiдченiй,
умiлiй. Час тягнувся повiльно й тяжко. Сiм  разiв  на  добу  монастирський
дзвiн вiдбивав канойiчнi години для молитов.  Свiчками  доба  дiлилася  на
двадцять часiв: згорало двадцять свiчок бiлого воску. В баронських  доньок
свiчок горiло тiльки по сiм. Для ощадливостi й для приховування  того,  що
доводиться приховувати. У ?впраксi? горiли всi двадцять - удень  i  вночi.
Щоб темряви не було нiколи. Бо можуть обидити дитину. Бо ж у  свiтi  пану?
великий блуд, панують мечi й сокири, бурi й вовки, а люди - теж як  вовки.
В абатствi було багато молитов, але вони плавали зверху, не прорипали нi в
душi, нi в побут, та ще молитви чужi,  малозрозумiлi.  ?впраксiя  ними  не
переймалася. Журина й геть зненавидiла. IIопинiв бачила мало не  щодня,  а
дружинникiв сво?х лиш випадком. Питала Кирпу спiвчутливо i ласкаво:
   - Як тобi?
   - Живу! - пересмикував той косими плечима.- Нi пес, нi видра.
   Сказати ?й бiльше не наважувався. А хотiлося сказати ще од Ки?ва.  Таке
вже дружинницьке життя. То бiга?ш зi сво?м князем, то кида? тебе  князь  i
ти бiга?ш сам. Нi пес, нi видра. Нiколи нiхто якось не  мiг  вiрити,  нiби
Кирпа вмi? рубнути мечем i розсадити чоловiка на двi  половини.  А  яка  б
жiнка побачила в косоплечему любов?
   Його дружинники сумували за Ки?вом. Сумувати за цiлим  городом  чоловiк
не може. А згадати те чи се - ось тобi й сум.  Один  згаду?  жону,  другий
пса, третiй чоботи, якi зносив уже давно в Ки?вi, а в того  було  точильне
для меча, ох же ж i точильне було,  тут  такого  не  знайдеш,  хоч  каменю
гибiль. Головне ж, у Ки?вi - люд свiй, нелiчений, а тут ?х восьмеро всього
та дев'ятий во?вода Кирпа. I всiм видно, що життя нема?. Ще було  в  Ки?вi
чисте поле, а де воно тут? Куди по?деш? Треба сидiти й  ждати,  аж  княжна
завчить усi мови й розмови. Завчить, а тодi?
   Журина спiвала таке: "Ой по?дьмо, брате,  свiчок  купувати.  Щоб  перва
горiла, як я заболiла, а друга палала, як я умирала". ?впраксiя вiдчувала,
як у нiй завмира? мова. Ось була вона  в  нiй  до  дванадцяти  лiт,  тепер
пропала. Та мова була молода, як вона сама. Латина ж стара,  як  свiт  або
камiнь. I головне в нiй i не слова, а той дрiб'язок, що помiж ними. Завчиш
дрiб'язок - i все сказане розумiтимеш. Те саме й з  мовою  германцiв.  Там
самий дрiб'язок лише й помiчався. Бо мова в кожного була своя.  У  баронiв
одна, у абатiв друга, у кнехтiв третя, в селян ще не така. Нiхто нiкого  й
не розумiв до пуття.  А  ?впраксi?  легко  вiдкривалося  все  сказане.  Бо
схоплювала оте, що розставлене помiж словами. Радiла сво?й умiлостi,  тодi
чула спiв мамки Журини. "А друга палала, як  я  умирала..."  Була  довкола
нудьга, а жити хотiлося.
   Днi були  неоднаковi:  то  прозорi,  то  пойнятi  смерком,  притемненi,
похмурi, то знов лагiднi, пронизанi золотим блиском,  такi  прекраснi,  що
життя б цiле готова була вiддати за один лиш з них.
   Десь був Ки?в, десь були чеберяйчики, тепер  вони  зрiвнялися  в  сво?й
невидимостi й незбагненностi з Ки?вом. Ще мала вона десь  мужа  маркграфа,
що вмирав у безсилiй злостi, чужий i ворожий чоловiк.  Абатиса  Адельгейда
щоразу, як зустрiчалася з руською княжною, заповiдала при?зд  свого  брата
iмператора до Кведлiнбурга, про  саму  ж  Адельгейду  розповiдали:  ходить
ночами  до  юнакiв,яких  уподобала.  Темними  ночами  приходить  гаряча  й
несамовита,  як  диявол,  а  лице  ма?  янгольське.  Мовляв,   така   кров
iмператорська. I в сестри, i в брата.
   Iнодi ?впраксi? ставало цiкаво: який же той iмператор? Ал? вiн не  ?хав
до Кведлiнбурга.
   ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
   Про Генрiха сказано:
   "Став iмператором, коли ще тiм'я не заросло".  Його  батько,  iмператор
Генрiх III, помер, виснажений  безкiнечними  походами  проти  непокiрливих
iталiйцiв, в Iталi? втратив першу свою жону  i  сина  вiд  не?,  в  Iталi?
переживав невдачi, ганьбу, приниження,  в  Пармi  довелося  втiкати  йому.
Вистрибуючи з вiкна, поламав ногу  й  прозваний  був  мстивими  iталiйцями
"Калiкою", з другою жоною Агнесою з Савойського  дому  прожив  заледве  що
п'ять рокiв i помер все в тiй же Iталi?, на яку витратив усе сво? життя.
   Генрiха III звано Linea justitiae - путь правди.  Ще  звано  Чорним,  а
також Калiкою. Для кого що зробив,  той  так  i  називав  iмператора.  Так
ведеться здавен.
   Смерть володаря завжди несподiвана. Наста? короткочасна  розгубленiсть,
тодi всi враз кидаються на те, що зветься  владою.  Адам  Бременський  так
писав про цi подi?:
   "Управлiння державою, за правом спадко?мства, перейшло на велику  шкоду
для всiх до рук жiнки й дитяти. Князi, вiдкидаючи  з  обуренням  правлiння
жiнки i владу дитяти, попервах, щоб не лишитися пiд гнiтом такого рабства,
повернули собi давнi вольностi, а тодi почали мiж собою суперечку,  хто  з
них могутнiший, i нарештi пiдняли зброю проти  сiюго  государя  з  намiром
скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, нiж тепер описати
пером".
   Усе  скiнчилося  тим,  що  наймогутнiшi  духовнi   владики   германськi
архi?пископи Адальберт Бременський i  Ганно  Кельнський  були  проголошенi
правителями, якi мали опiкуватися малолiтнiм королем. "Хоча на словах,- як
зазнача? хронiст,- вони були  миролюбнi,  серця  ?хнi  билися  смертельною
ненавистю один  до  одного".  Обидва  вони,  забуваючи  про  сво?  духовнi
обов'язки, вiдзначалися передовсiм не святощами, а любов'ю до су?ти,  цi??
служницi знатних людей. Обидва, як то сказано  колись  було  про  Ксеркса,
замрiяли перейти море i перепливти землю.  Кожен  розумiв,  що  перевищити
свого спiвправителя  можна  тiльки  одним  способом:  захопити  владу  над
малолiтнiм iмператором. I ось, забувши  про  свiй  сан,  викрада?  Генрiха
спершу Ганно, ховаючи його i вiд матерi й вiд свого суперника,  згодом  те
саме робить Адальберт.  Ганно  намагався  впливати  на  малого  iмператора
суворiстю,  Адальберт,  навпаки,  поступливiстю.  Той   пригнiчував   душу
недорослому правителевi, викохуючи в ньому звiра,  iнший  розбещував  його
молоду душу i теж пробуджував у  нiй  все  звiряче.  Магдебурзький  клiрик
Бруно, який не належав до прихильникiв  iмператора,  склав  житт?пис  ного
дитинства i юностi i вимушений був вдатися до слiв прикрих. Мовляв, Генрiх
зiпсований був уже самим  сво?м  народженням,  бо  людина  може  зробитися
iмператором i це лiпше, нiж тодi, коли вона вже  народжу?ться  ним.  Малий
iмператор бiльше чванився сво?ми високими  володарськими  гiдностями,  нiж
намагався досягти успiхiв у мудростi перед богом i людьми.  Ганно  занадто
круто взявся за виховання короля, керуючись словами писання про те, що цар
непокараний  погубить  люди  своя.  Та  коли  Генрiх,  як  пише   хронiст,
"переступив вiк простодушного дитинства i досягнув юностi, яка  ма?  такий
простiр для всього поганого, i коли,  таким  чином,  побачив  себе  в  тiм
пунктi, де самоська буква розходиться в два боки, вiн, полишаючи без уваги
?? праву тiсну i круту лiнiю, вибрав собi лiву дорогу,  широку  й  зручну,
ухилився рiшуче вiд стезi доброчинства i  вознамiрився  всецiло  вiддатися
сво?м пристрастям".
   Самоською буквою звалося  грецьке  iпсилон,  з  яким  самосець  Пiфагор
зрiвнював дорогу людського життя: спершу  загальна  дорога  життя,  згодом
правобiч тонка i вузька лiнiя добра, а  лiворуч  -  широка  путь  зла.  Як
бачимо, простi клiрики в тi часи вже полюбляли пишнi вислови, надто ж коли
вели мову про вищi особистостi держави.
   Не занедбувано й звичайного анекдота. Так, коли  Адальберт  Бременський
на розкiшнi страви для малого iмператора витратив усi запаси i стольник не
мав за що зготувати обiд, архi?пископ, як розповiда?  Бруно,  просто  собi
сховався в капелi й удав, що  ревно  молиться.  Стольник  став  стукати  в
дверi. Тодi архi?пископ упав на пiдлогу, мовби для ще запальнiшо? молитви.
Стольник, увiйшовши до капели, став  покашлювати,  аби  звернути  на  себе
увагу. Все намарно. Тодi стольник i собi розпростерся поряд з  Адальбертом
i став шепотiти йому на  вухо:  "Помолiться,  щоб  вам  було  що  сьогоднi
попо?сти, бо досi нiчого нема?, що б можна з честю поставити на ваш стiл".
Адальберт скочив на ноги. "Дурню! Що ти наробив! Ти перервав мою бесiду  з
богом! Коли б ти бачив хоч раз мою бесiду з янголами, як  того  сподобився
мiй живописець Трансмунд, ти б нiколи не насмiлився наближатися до мене  в
час молитви!.."
   Клiрик Бруно не знаходить для Генрiха жодного спiвчутливого слова.  "До
чого звик чоловiк у дитинствi,наводить вiн слова царя Соломона,-  того  не
покине i в старостi!"
   Люттiхський ?пископ Отберт  написав  iсторiю  життя  Генрiха,  можна  б
сказати,  всупереч  озлобленостi  канонiка  Бруно.   Лише   говорячи   про
архi?пископiв Адальберта й Ганно, вiн згоджу?ться з  клiриком:  "Найгiрше,
що вони давали повну волю юнацьким захопленням Генрiха, замiсть  зберiгати
його, як за печаттю".
   Однак тут же Отберт квапливо дода?: "Ставши самостiйним, Генрiх засудив
багато  зi  свого  минулого  i  виправив  те,  що   було   можливе.   Став
переслiдувати ворожнечу, насильство, хижацтво".
   I вже далi про iмператора  тiльки  таке:  "Вiн  володiв  свiтом,  бiднi
володiли ним, йому слугував свiт, а вiн - бiдним".
   Або: "У натовпi князiв вiн видимо видавався над усiма й здавався вищим,
а в грiзних рисах обличчя проглядало якесь досто?нство".
   I ще: "Biн бачив мовби очима рисi, у кого на серцi до  нього  любов,  у
кого - ненависть".
   Не забуто й таке: "Генрiх уважно слухав чужу мову, але сам говорив мало
i, лиш виждавши думку iнших, висловлював свою".
   При ньому, мовляв: "Правда мала силу i влада - право".
   Через дев'ятсот рокiв важко судити, хто ж  мав  слушнiсть,  де  iстина,
який насправдi був iмператор? Однак не слiд квапитися з висновками, бо той
же Отберт, що  такими  високими  словами  розпочина?  свою  iсторiю  життя
Ген-рiхового, далi пише: "На цьому  я  хотiв  би  урвати  мову,  бо  тепер
доводиться торкнутися чвар, пiдступностi, злодiянь, про якi писати  правду
небезпечно, а брехати злочинно".
   Тут почина?ться суцiльна заплутанiсть i, сказати б, уривчастiсть  як  у
долi самого Генрiха, так i в його думках. Життя його сповнене  було  таких
пригод, що ?х вистачило б для сотнi, а  то  й  тисячi  iмператорiв.  Однак
прiзвиська нiякого вiн не отримав нi вiд сучасних,  нi  вiд  потомних.  Не
змiг вiн окреслити сво?х намiрiв i, може, саме завдяки тому й уберiгся вiд
прiзвиська, яке переда?  завжди  суть  чоловiка  дiяльного,  але  неминуче
обмеженого в сво?х дiяннях. Обмеженiсть ще можна б  назвати  визначенiстю.
Цим Генрiх не прославився. Змiнювався впродовж цiлого свого життя. Скiльки
разiв - не згадав й сам.
   Гадюка скида? з себе стару шкуру он як часто. Щоб скинути, треба щоразу
за щось зачепитися. За тверду бадилину, за палицю, за  камiнь.  Боляче,  а
треба тертися й обдиратися; Не вийшло за одним замахом, ще й ще.  Вiн  був
усяким, а тяжiло над ним вiд  самого  народження  одне  слово:  iмператор.
Кидався в примхи, в безчинства, в розпусту, в жорстокiсть i звiрства. Тодi
ставав хитрим, обережним, обачливим.  Не  витерпiв  довго.  Понесло  його,
закрутило,  захотiлося  безмежно?  волi  для   самого   себе,   щедрот   i
благородства для люду.  Надовго?  Поки  поконав  ворога  найстрашнiшого  i
наймогутнiшого в усi часи: самого римського папу. Знесилився,  виснажився,
отримав назавжди слово, яке знамену? найвищу ступiнь людського упокорення:
Каносса. Тисячу рокiв потiм казатимуть "Iти в Каноссу". А то вiн  ходив  -
iмператор Генрiх. З ким ходив? З жоною, з малолiтнiм сином i iз  Заубушем.
Про Заубуша нiде нiчого не сказано. Бо що таке Заубуш? Барон без пiдданих,
чоловiк без значення, обрубана тiнь iмператора Генрiха.
   ШЕСТИЛIТТЯ
   _(продовження)_
   Кведлiнбурзьке  абатство  намагалося  зрiвнятися   сво?ми   садами   зi
славетним абатством Рейхенау, щодо городiв, то тут йому не могло бути нiде
рiвних, надто ж коли з'явилася в абатствi Журина. Вiд весни й  до  пiзньо?
осенi вона не вiдривалася вiд тепло? землi,  i  хоч  земля  не  була  така
щедра, як у Ки?вi, все ж старання й  дбання  не  могли  пропасти  намарно;
маленькi клаптики монастирських  городiв,  порозкидуванi  мiж  ставками  й
садами, приголомшували кожного своею язичеською  буйнiстю,  там  кущилося,
збивалося в зеленi гущавини, дивувало  соковитiстю,  первозданнiстю  барв,
нiжнiстю й неповторнiстю, там не стачало вже мiсця для отих щедрот земних,
доводилося ставити
   пiдпори  й  тички,  пускати  виткi  рослинп  вгору,  тим  самим   мовби
пiднiмаючи городи в повiтря, i тодi огiрки росли десь над землею, огудиння
п'ялося до сонця, творячи прозорозеленi стiни. Найбiльшу  ж  утiху  давала
Журинi  квасоля,  найхимернiша  рослина,  яка  закудлювалася,  обплiталася
довкола густо поставлених дерев'яних тичок i  пiдпорок,  розпростувала  на
всi боки виткi батоги сво?х  стебел,  квасоля  нагадувала  знайомий  ще  з
дитинства лiсовий хмiль, однак без то? шорсткостi  листя  й  стебел,  була
нiжно-оксамитова, мов  дотики  дитячих  пальчикiв,  закрученими  кiнчиками
сво?х батiжкiв лоскотала тебе за вухом,  то  грайливо  торкалася  ши?,  то
пустотливо пробиралася й за пазуху, i тодi Журина мимоволi  пашiла  лицем,
притискувала схрещенi руки до вирiзу сорочки, лякливо  озиралася  довкола,
так нiби була й не жона зрiла, а дiвчинка, поставлена вiдразу перед сотнею
безсоромних очей. Квасоля була пожадливо неспинна в сво?м розростаннi,  ??
шовковисто-зеленi заростi творили в городах сво? вулички,  якiсь  пота?мнi
сховки, неприступнi для стороннього ока втечища. Щоразу  виникала  потреба
ставити новi тички для квасолi,  i  тодi  Журина  кликала  во?воду  Кирпу,
просила його помочi, питала за звичкою:
   - Як ся ма?ш. Кирпо?
   - Нi пес, нi видра! - вiджартовувався Кирпа, тупцювався  коло  квасолi,
зазирав ув отi вулички, в оту зата?нiсть i затiненiсть, тодi кидав  погляд
на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жiнцi ставало  млосно
вiд отого  митт?вого  шмугляння  по  нiй  пильних  во?водиних  очей,  вона
квапилася вiдвернути його вiд того, про що вiн мiг би заговорити  або  хоч
подумати, казала:
   - Дивись - квасоля. Правда ж, як наша?
   - А ми чи??
   Вона змовчувала. Сама не належала собi. Чия? Нiчия. Та чи  й  буде  вже
чиясь?
   Кирпа вмiло ставив тички. Вiн, правда, все на свiтi робив умiло, швидко
й охоче.
   Земля була м'яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навiть не було
набридливих дощiв, од яких у чоловiка розмокають тут навiки маслаки. Кирпа
якось мовби розм'якав од тепла й од  такого  буденного  заняття,  в  ньому
нiчого не зоставалося вiд во?на, пропадала шорстка косоплечiсть, вiн стояв
у довгiй сорочцi, у зношених
   портах, босий,  простоволосий,  був  якийсь  зовсiм  домашнiй.  Раз  не
витримав. Чи  пожартував,  як  завжди,  чи  й  справдi?  Сказав  з  якоюсь
безнадiйною гiркотою:
   - Прийшла б ти сюди вночi, в оцi гущавини. Вона вдала, нiби не розумi?:
   - Вже я тут, нащо вночi приходити?
   - Тодi б i я, може, прийшов...
   - I ти вже тут.
   - Вже тут, а ще й не тут...
   Вона промовчала. Билася жилка  на  ши?,  млость  поймала  всю,  солодка
байдужiсть запанувала в усьому тiлi. Хай станеться, як ма?  статись  i  що
мав статись.
   Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострi тички в м'яку землю i
виходило так, нiби вiддаля?ться з кожною забитою тичкою вiд  Журини.  Коли
вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:
   - То як? Прийдеш?
   - Про вiщо ти, Кирпо? - перепитала,  вiдразу  й  пошкодувала,  але  вiн
обернувся до не?, показав в усмiховi сво? слiпучi зуби:
   - Ну, не при сонцi будь сказано...
   I, замахнувшись так  самiсiнько,  як  для  рубання_  _мечем,  косоплечо
посунувся на не?, i вона опинилася в  його  обiймах,  вдарилася  об  нього
тiлом, сорочка на сорочку, груди на груди.
   - Господи, сором же ж!
   Вiн не мiг вiдiрватися вiд не?, та й вона так само не мала тако?  сили,
але в жiнцi завжди живе сором'язливiсть, страх i нерiшучiсть.
   - Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Вiн  вiдчахнувся  од  не?,  сп'янiло
вiдсунувся, перекосило його ще бiльше, нiж звичайно, сказав твердо:
   - Жду тебе тут, як стемнi?. Мовчазну згоду вичитав у великих  ??  очах.
Так само мовчки й покрадьки зiйшлися вночi, вiдразу вiдшукали одне одного,
забилися в глибини зелених нетрiв, м'яка земля  ласкаво  прийняла_  _?х_;_
вони доторкувалися одне до одного з  пожадливiстю  слiпих,  що  спiткалися
пiсля довгих блукань у безлюднiй пустелi, мова перейшла в пальцi, в  руки,
слова стали  дотиками,  вони  впiзнавали  одне  одного  й  не  впiзнавали,
задихалися вiд нiжностi, тонули в нiй, стогнали,  вiдчуваючи,  що  ось-ось
загинуть. Чом так пiзно зустрiлися, чом так довго  не  могли  знайти  одне
одного, чом, чом, чом? Довгi коси Журини розсипалися по  землi,  обплiтали
во?воду, були неначе живi, з  них  мовби  вилiтали  iскри,  ?хнiй  зелений
сховок осяював-ся якимсь дивним свiтлом, тиша панувала довкола така,  нiби
все на свiтi вмерло, тiльки вони живуть, бо тiльки вони справдi живуть,  а
бiльше нiхто.
   Земля була м'яка, клаптик землi, накритий  густим  безшелесним  зеленим
свiтом добро? до них квасолi, тако? ж само?, як у далекому Ки?вi, i  земля
в темрявi нагадувала мовби щось ки?вське, хоч вiд згадувань вони обо? були
далекi, бо й навiщо? Нiчого тепер не поможе,  позаду  нема?  нiчого,  вони
тут, нинi й прiсно i вовiки вiкiв, нинi, нинi, нинi!
   Кирпа обводив долонями Журину, те мiсце, де вона  лежала,  той  клапоть
землi, що був пiд нею.
   - Ось. Б'ються люди за землю. А землi кожному - аби вмiстилася  на  нiй
кохана жiнка. Бiльше й не треба.
   Журина тихо засмiялася.
   - А квасоля?
   - Квасоля хай росте вгорi. Як грушi.
   Журинi хотiлося плакати. Ну, чому вони так довго не могли  знайти  одне
одного, чому? Таке коротке життя i таке жорстоке. Б'ються люди.  Моляться.
Страждають. Князь сто?ть над усiма, платить тим, хто вбивав,  i  тим,  хто
лiку?. Що може бути безглуздiше й страшнiше? А життя ж коротке...
   Вона лежала на спинi,  дивилася  в  темряву,  чомусь  гадалося,  що  не
квасоля росте десь у темрявi довкола, а молодо шумить весняна пуща, був  у
?? очах рух дерев, шепотiння листя, спiв птахiв, якi не мають  печалi,  бо
невiдомi ?м болi й страждання людськi.
   Кирпа мовби вгадав ?? думки, гладив ?? тихо, гладив обережно,  несхожим
якимсь голосом казав:
   - Не можу в каменi... Тягне мене до лiсу, аби  там  лягти  пiд  деревом
по-звiрячому i слухати, як шелестить жито на узлiссi...
   Вона хотiла сказати: "Слухай квасолю", а подумалось:
   "Слухай мене". Сама ж слухала його. Ось тобi й косоплечий! Ось  тобi  й
зубатий та розсмiяний!
   Так почалося мiж ними. Удень усе звичне, лише ждання  ночi  нетерпляче,
гарячкове, лякливе, так нiби могла знайтися якась невiдома сила i прибрати
ночi з-над абатства.
   - Я думала, черницi такi дурнi. Бо хто ж розумний  замкнеться  на  цiле
життя в цей камiнь? А тепер i сама б звiдси нiкуди не рвалася.
   - Ми ж з тобою не в каменi - у квасолi.
   - Цей сховок для нас мiцнiший за камiнь.
   - У квасолi - й таке щастя! А я казав: нi пес, нi видра.
   - Урвав ти менi корiння серця...
   - Проберу ось прозирку в квасолi, вгадай, що побачиш?
   - Не знаю.
   - Зiрку. Та ще таку низьку, хоч простягай руки й
   бери.
   - Зорi - то для нас. А зiйде мiсяць - то вже для абатиси.
   - Правда, нiби вона при мiсяцевi ходить гола довкола ставiв?
   - Не кажи так: грiх.
   - А що то таке?
   - Нiхто не бачив, чи ходить Адельгейда, чи нi.
   - Не треба й бачити - можна здогадатися.
   - Вона ж не заважа? нам.
   - Сама кажеш: заважатиме мiсяць.
   - Ну, так, вiн ворожий до нас.
   - Прокрадатимемось i пiд мiсяцем.
   - Мовчи! Накличеш. Сови кричать над абатством...
   - А що нам сови!
   Вiн був безжурний i вiдважний. А  що  нам  сови!  А  сови  кричали  над
абатством, старi, сивi, слiпi. Не вiщували щастя  нiкому,  нагадували  про
темряву й нещастя на свiтi,  нагадували  про  смертi,  про  вбивання,  про
вiйни. Iмператор не повертався з Iталi?, iмператор вiв  сво?  вiйни  проти
папи, проти графiв, проти гiр i рiвнин, проти людей простих, проти батькiв
дiтей убитих i дiтей ще не вбитих, а тодi брався й за дiтей. Вiйна не мала
кiнця, бо батьки, що втратили сво?х дiтей, хотiли,  щоб  iншi  батьки  так
само втратили сво?х дiтей, iнакше не мислили  собi  справедливостi.  Вiйна
була мовби безперервне, вiчне вiдомщення не знати й кого, не  знати  кому.
Але нарештi iмператор  дочекався  смертi  свого  найлютiшого  ворога  папи
Григорiя. Вигнаний з Риму, без  влади  й  без  впливу,  власне,  полонений
Рожером  Сiцiлiйським,  чоловiк,  який  десять   рокiв   потрясав   цiлими
iмперiями, поклав початок, може, й тисячолiтньому розколу  ?вропи,  бiльше
не жив, можна було  заспоко?тися  на  час,  спочити  вiд  трудiв  великих.
Iмператор повертався з пiвдня, нiхто не знав, де вiн  з'явиться  перше:  у
Госларi, улюбленiй столицi його батька, який вибудував цей город на  мiсцi
водяного млина, чи у  Вормсi,  чи  в  Майнцi,  чи  в  старовиннiй  столицi
германськiй Бамберзi, а  чи  й  у  Кведлiнбурзi,  де  не  треба  сидiти  в
незатишному  iмператорському  палацi,  а  можна  сховатися  вiд  трудiв  i
клопотiв у тихому абатствi сестри Адельгейди.
   У Кведлiнбурзi кололи свиней, наготовляли ковбас i копченостей,  ловили
перепiлок, бо перепiлки по-кведлiнбурзьки були улюбленою стравою  Генрiха,
все жило очiкуванням високо? хвилини, коли розчиниться  брама,  загримлять
мостовi  ланцюги,  ударять  котли,  заграють  лютнi,   задзвенить   зброя,
замайорять стяги iмператорськi, зася? золото, загримить звитяжне залiзо.
   Коли прийшла  звiстка  про  смерть  маркграфа  Штаденського,  ?впраксiя
надягла жалобу. В усьому чорному стала ще  тонша,  гiнкiша,  кiлькох  лiт,
проведених в абатствi, й не помiчалося на нiй, така сама дитина, хоч уже й
удова, хоч i в жалобi, хоч i... Зрiвнялася долею сво?ю з сестрою  Янкою  в
Ки?вi. Тiй отець спорудив монастир, зiбрала вона  туди  дiвчат  з  багатих
родин, хотiла навчити всiляких наук, мабуть, усе про бога хотiла  навчити,
а  ?впраксiя?  Що  мала  тепер  робити?  Залишатися  навiки  у  монастирi?
Повернувся до не? багатий ?? посаг, привезений з  Ки?ва,  мала  коло  себе
Журину, отця Северiана-сповiдника, кiлькох дружинникiв з Кирпою. Нi землi,
нi притулку. Вози, конi, верблюди, колеса.
   Втiшала Адельгейда:
   - Ось при?де iмператор.
   А що ?й iмператор? За вiком, зда?ться, такий,  як  князь  Всеволод.  За
значенням? А що ?й чи?сь значення? Вiд великого  князя  з  Ки?ва  не  мала
нiчого: нi вiстей, нi порад, нi спiвчуття. Iмператор не знав ??,  вона  не
знала iмператора. Чула про нього - ото й усе. Тодi почула ще: в iмператора
вмерла жона Берта.  Лишила  двох  синiв  Генрiховi.  Конрад  -  такий,  як
?впраксiя. Другий -Генрiх, менший. Адельгейда казала:
   - В iмператора нема? дiтей.
   - А хто ж то? - питала ?впраксiя.
   - Спадко?мцi. В нього й жони не було.
   - Хто ж?
   - Iмператриця. Ненавидiв ??.
   - Вiн усiх ненавидiв?
   Адельгейда не вiдповiла. Знала про брата бiльше, нiж будь-хто. Ще  коли
мав сiмнадцять лiт, у сво?х безчинствах сягнув  так  далеко,  що  пiдмовив
гидкого свого напарника в усьому злому Заубуша (досi  не  могла  згадувати
цього без жаху й огиди) згвалтувати вже не якусь просту  дiвчину  чи  жону
чужу, а  ??,  iмператорську  доньку,  абатису  Кведлiнбурзьку  Адельгейду.
Влiтку, вночi, коло чотирикутного ставу, виманивши ?? туди, напали  вдвох,
iмператор тримав сестру за руки, а той хапливо рвав на нiй одяг,  м'яв  ??
неторкане тiло, iз страху вже й не за себе, а  за  iмператора  вона  й  не
кричала, тiльки глухо стогнала, а  Генрiх  насмiхався  i  над  нею  i  над
гвалтiвником:
   - Заубуш, я триматиму тiльки руки. З  ногами  справляйся  сам.  Ноги  в
жiнки не надаються до оборони. Вони створенi природою для  покiрливостi  й
для насолоди чоловiкам.
   Вона мала б проклясти Генрiха,  а  вийшло?  Саксонськi  князi,  шукаючи
приводiв для вiйни  проти  iмператора,  двiчi  збиралися  для  обговорення
ганебного гвалту над рiдною сестрою.  Адельгейда  вiдмовилася  оскаржувати
брата. Вiдчувала: пада? туди, де кишать дияволи i де для  тако?,  як  вона
тепер, знайдеться мiсце, однак святощi iмператорського iменi були для  не?
вищi за  все.  Жертвувала  собою  i  не  для  Генрiха  -  для  само?  iде?
iмператорства, отож, якоюсь мiрою, i для само? себе.
   Генрiх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав  Заубуша  до
себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навiть без збро?носця, вважаючи, що
йдеться про та?мну раду в iмператора, i пишаючись, отже, високою  довiрою.
По дорозi в лiсi Заубуш помiтив засiдку i, хоч не  подумав,  що  то  проти
нього,  але  на  всяк  випадок  сховався  в  поблизькiй  церквi.  Бургграф
Мейссенський Бурхард по?хав за ним i дав слово честi, що з Заубушем нiчого
не станеться, коли вiн вийде з  церкви.  Заубуш  не  повiрив,  але  гаразд
вiдав, що святiсть церкви не зупинить нападникiв, коли вони мають  належнi
велiння вiд самого iмператора,  тому  вийшов  i  вiддався  Бурхарду.  Його
загнали в глухi хащi й посiкли мечами. Iмператор повiдомив сестрi, що вона
вiдомщена, а тодi довiдався, що Заубуш вижив. Позбувся ноги, був  увесь  у
рубцях, однак живий! Вищi сили оберiгали цього зiпсованого  вкрай,  але  й
дорогого водночас iмператоровi чоловiка.
   Генрiх провiдав ще недужого Заубуша, подарував йому  баронський  титул,
щоправда, тим часом без землi й без пiдданих, наблизив до себе ще бiльше -
вiдтодi цей чоловiк став найдовiренiшим слугою Генрiха. Втекти не мiг,  бо
одноногий, зрадити теж не мiг, бо й для  кого?  Покинути?  Але  ж  не  мав
нiякого  майна,  всi  домагання  щось  одержати  давно  вже  припинив,  бо
iмператор щоразу смiявся:
   - Навiщо земля  тому,  кому  належать  всi  свинячi  жоровиська?  Пiсля
iмператора ти наймогутнiший чоловiк в iмперi?! _(Гра  слiв.  По-нiмецьки__
Saubusch__ означа?: лiсовi хащi, де дикi кабани ?дять жолудi.)_
   Щоразу, як при?здив до Кведлiнбурга, Генрiх  зiштовхував  Адельгейду  з
Заубушем. Вiн любив, коли люди ненавидять одне одного.  Привозив  Заубуша,
щоб  той  ненавидiв  Адельгейду  зблизька.  Жiнку  можна  ненавидiти  лише
зблизька. Адельгейда ненавидiла Заубуша охоче, добровiльно, без примусу. А
що закохуються люди так само, то з часом нi вона, нi Заубуш вже й не могли
розрiзнити, чи то  мiж  ними  ворожнеча,  чи  любов?  I  ждала  Адельгейда
при?здiв iмператора до  Кведлiнбурга  i  з  острахом,  i  з  ненавистю,  а
водночас i з зата?ним нетерпiнням: бо ж з Генрiхом неминуче мав при?хати й
Заубуш.
   Настала зима, не знати вже й яка зима на  чужинi  для  ?впраксi?.  Пори
року - повiльнi, однаково  сумнi,  мов  плакучi  верби,  не  приносили  ?й
нiчого, навiть звiстка про смерть маркграфа не здивувала, бо вмер вiн  для
не? ще тодi, першо? ночi, коли боролася з ним i у вiдча? хотiла
   покiнчити з собою.
   Днi  сповненi  були  звичного  безглуздя  канонiчних  суперечок   отцiв
Северiана  й  Бодо,  стриманих   розмов   з   Адель-гейдою,   нудьгування,
дратiвливостi, коли не хотiла нiкого бачити, навiть Журину гнала вiд себе,
не читала книг, не згадувала нiяко? мови, нi нових - одно? та  друго?,  нi
сво?? дитячо?, бо й згадати тяжко: летюча  тiнь  вiд  слiв  лишилася  -  i
бiльше нiчого.
   Ночами кричали над абатством  сови,  було  страшно  й  самотньо,  ждала
нетерпляче снiв, бо то було ?? ?дине багатство. ?? спи брели  через  рiки,
прослизали попiд зеленим вiттям пущ, линули через  долини,  шукали  Ки?ва,
прича?ного в золотому смутку церков.
   Зимово? ночi приснився  ?й  бiлий  япгол.  I  руки  d  пього  свiтилися
золотистим вогнем. Вiд радостi прокинулася й побачила Журину з  свiчкою  в
руцi.
   - У мене вже горить одна,- сонно сказала ?впраксiя.
   - Принесла ще одну.
   - Навiщо аж двi?
   - Кажуть, iмператор в'?хав у Кведлiнбург. Хай горить у тебе двi свiчки.
Ти ж княжна.
   - Я вже забула про це. А iмператор де?
   - Не знаю. Не бачила його. Бачила безногого.
   - Хто це?
   - Не вiдаю, дитино. Страшно стало. Понесла тобi свiчку.
   - Ти не бiйся,- сказала ?впраксiя.
   - Не боюся, а страшно.
   Про безногого обидвi вдавали, нiби нiчого не знають. А знали  ж  давно:
одна вiд Адельгейди  i  баронських  дочок,  друга  -  вiд  черниць.  Та  й
очiкувано всi цi роки в Кведлiнбурзi чи то iмператора,  чи,  може,  бiльше
Заубуша. Адельгейда - зi змiшаним почуттям давньо? ненавистi  й  пiзнiшого
захвату, жiноцтво - з лiнивою цiкавiстю. Чи ходитиме Адельгейда нагою коло
ставiв? Надто ж коло того, чотирикутного.
   Але iмператор  при?хав  неочiкувано,  серед  зими,  при?хав  у  жалобi,
поховавши жону, в'?хав у Кведлiнбург тихо,  замкнувся  в  палацi,  не  дав
знати сестрi, хоч, здавалося б, мав дiлити жалобу разом з нею, та й  мiсце
для того в абатствi вiдповiднiше,  нiж  у  великому,  пустельному  палацi,
холодному, темпому, зчужiлому.
   Де взявся в абатствi Заубуш i чому  опинився  там  уже  в  нiч  ?хнього
при?зду? Журина проходила двором абатства, в темрявi тьмаво бiлiли кам'янi
аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще  мала  пройти  попiд  аркадами,
тодi завернути на половину ?впраксi?, але ?? мовби  ждали  в  притемненому
переходi,  назустрiч  схитнулася  висока  гнучка  чорна  постать,  почувся
уривчастий стук об камiнь: стук-стук, i вона якось вiдразу здогадалася, що
то Заубуш, хоч нiколи не бачила його й не чула стуку дерев'янки, навiть не
знала, чи носить дерев'янку, чи просто стриба? на однiй  нозi,  чи,  може,
носять його, як вельможу й  першого  прибiчного  iмператора,  в  золоченiй
лектицi. Його чорна постать, отой  стукiт  дерев'янки,  несподiвана  нiчна
поява пiд пустинними аркадами -  все  було  таке  несподiване,  що  Журина
чомусь злякалася й стала. А вiн пiдiйшов до не?, в темрявi видивився ?й  у
лице, очi мав так само великi й темнi, як Журина, зда?ться, що вiдзначався
неабиякою чоловiчою вродою, хоч ?й було не до того, щоб помiчати ще  чиюсь
вроду,  а  ще:  вiдразу  потвердив  усi  розповiдi  про  себе  й  найгiршi
припущення, бо нахабно простягнув руку до ?? обличчя, взяв за  пiдборiддя,
спитав чи то здивовано, чи недовiрливо:
   - То це ти - княжна руська?
   - Не бачиш. Мати ??.
   - Ще лiпше. Наблизься.
   Несподiвано вселилася в не? зухвалiсть.
   - Наближайся сам! - вiдповiла з викликом. Вiн засмiявся.
   - Дерев'янка не да?. Хочу, аби ти.
   - Я не хочу.
   - Змушу.
   - Нiхто не змусить.
   - Менi це подоба?ться. Поглянь на мене. Я - Заубуш.
   Чула?
   - Здогадалася.
   - Тодi домовились.- Вiн спробував ухопити ?? за руку. Журина ухилилася.
   - Не зi мною.
   Побiгла вiд  страшного  барона,  мов  перелякане  дiвчисько.  Навздогiн
почула:
   - Сто тисяч свиней! Знайду тебе!..
   Такий справдi  знайде.  Вистукуватиме  сво?ю  дерев'янкою  по  кам'яних
пiдлогах цiлу нiч, поки добереться до ?? келiйки, i  нiхто  не  прийде  на
помiч, i во?вода ?? не  вiдатиме  нiчого,  не  прибiжить,  не  замахнеться
косоплече мечем. Розгублена й  перестрашена,  запалила  свiчку,  пiшла  до
ложницi ?впраксi?, тепер ось розбудила княжну,  вигадувала  щось  про  двi
свiчки на честь прибуття iмператора, а в самiй усе  тремтiло  вiд  темного
передчуття.
   - Посиджу трохи коло тебе,попросилася.- Бо спати не можу, тривога якась
у серцi, темно довкола, все чуже нам.
   - А менi снився янгол i руки в нього свiтилися,-  сказала,  усмiхаючись
радiсно, ?впраксiя.- Чи я спала, чи й не спала. Бо то тво? руки свiтилися.
Вiд свiчки.
   - Ти вся свiтишся чистотою, моя дитино, ото й
   сниться тобi.
   - Часто сняться страхи. I  Ки?в  теж  сниться.  I  тво?  пiснi  журливi
чуються крiзь сни. Найчастiше ота: степами брестиму, як голубка густиму...
   Залишок ночi вони провели мiж сном i просонню, Журина бiльше  й  бiльше
занурювалася в тривогу, готова була ще до настання свiтанку бiгти в  город
до дружинницького помешкання, розбуркати Кирпу, переповiсти йому все, що з
нею сталося, ?впраксiя ж блукала уявою десь далеко  звiдси,  бачила  й  не
бачила Журину, чула й не чула ?? притишений голос, бо  вчувалося  ?й  щось
iнше, серце ждало чогось, дивувалася, чому бариться ранок, так  нiби  саме
цей ранок мав  змiнити  все  ??  життя,  покiнчити  з  оцим  невизначеним,
розпачливим буттям монастирським i чужинецьким.
   Ранок настав сiрий,  холодний  i  безнадiйний.  Шмаття  мокрого  туману
завалило абатство, змiшалося з каменем - i не  добереш,  де  туман,  а  де
камiнь. Гнiтило душу, вбивало бажання й надi?, хотiлося вернути нiч,  сон,
забуття.
   День був такий самий, нiчого  не  принiс,  абатство,  завалене  шматтям
туману, завмерло, ждало, прислухалося.
   Не почули нiчого. Нiчого не сталося. До ?впраксi? не навiдалися  навiть
?? святi отцi. Журина не знайшла Кирпи i тривожилася ще бiльше.  У  туманi
над вежами Кведлiнбурга розпачливо кричала галич. Десь по брудних грузьких
дорогах тяглися, мабуть, до Кведлiнбурга обози з живнiстю i похмурi селяни
проклинали негоду, iмператора й господа бога.
   Iмператор замкнувся в палацi, нiкому не показувався,  нiкого  не  хотiв
бачити, нiкого не пiдпускав, нiкого не випускав  i  не  вiдпускав.  Як  же
вирвався вiд нього вже першо? ночi Заубуш? А може, його й не  було?  Може,
то з'ява стала перед Журиною? Бо нiхто бiльше в абатствi не  згадував  про
барона. Спитати? Але ж кого? Та чи й треба?
   Ще день минув i ще кiлька, i нiчого не ставалося, i днi тi  були  довшi
за всi роки ждання й нудьги на чужинi для ?впраксi?, для Журини ж  ставали
вони дедалi тяжчими, бо тривога в  нiй  не  згасала,  а  побiльшувалася  й
гострiшала.
   I  несподiвано:  iмператор  обiда?  в  абатиси  Адельгейди.   Запрошено
?пископа, абатiв, будуть барони й графи, запрошено ?впраксiю, може,  ?дину
з шляхетних вихованок абатства,  бо  ж  нiхто  не  мiг  зрiвнятися  з  нею
походженням.
   Вона була в чорному, тонка, висока, така  юпа,  що  видавалася  з-помiж
усiх дiвчиськом. I всi були в чорному, бо ж в iмператора - жалоба. Не було
пишно? стрiчi, бо - жалоба. Вiн злiз з коня коло  брами,  швидко  перейшов
двiр, не дивлячись, скинув комусь на руки важке провологле хутро, зостався
в чорному, високий, з за-палими грудьми, весь у рудявому заростi,  не  мав
на собi нiчого з iмператорських вiдзнак, окрiм грубого золотого ланцюга на
грудях, i той ланцюг мовби гнув його, при-горблював, зсутулював,  а  може,
то роки, бо ж Генрiх мав мало не стiльки лiт, як великий  князь  Всеволод,
годився б ?впраксi? в батьки.
   Генрiх був iмператором уже тридцять лiт. Незмога навiть уявити.  I  хоч
не були то легкi й веселi  роки,  хоч  простягалося  багато  рук  до  його
коропи, хоч проклинали його в церквах i навiть у Римi, але ж тридцять  лiт
на такiй висотi, в такiй самотинi?
   У ньому змiшалося  все:  примхи,  призвича?ння,  потреби,  неминучiсть,
неприступнiсть,    велич,     упертiсть,     зарозумiлiсть,     недовiр'я,
пiдозрiливiсть. Нiколи не обертався, дивився тiльки  перед  собою,  погляд
мав важкий, падав вiн у нього згори вниз,  гнiтив,  розчавлював,  не  смiв
нiхто попадати пiд той погляд, хто ж попадав - мав неминуче  загинути.  Чи
вiн бачив що-небудь i кого-не-будь? Важко сказати. За довгi роки  навчився
пускати погляд боковий, побiжний. Це помагало помiчати багато прихованого,
скажiмо, жiночi очi. Але останнiм  часом  прийшло  тривожне  вiдчуття,  що
помiчати жiночi очi вже не хочеться. Дратують i щоразу  зрина?:  "Навiщо?"
Заубушу було звелено щодо жiнок твердо: "Зневажати!  "  Той  зло  жартував
серед обпитих баронiв: "Iмператор об'?вся свiжиною, перейшов на солонину!"
   Адельгейда хотiла повiтати iмператора високими словами, вiн  нетерпляче
вiдмахнувся:
   - Вiда?ш, що не люблю безглуздих крикiв. Алiлуя,  осанна  -  полиш  для
сво?х ?пископiв.
   Абатиса несмiливо спитала, чи не  помолиться_  _вiн  у  церквi  святого
Серватiуса. Генрiх сказав, що не пiде.
   - Але ж чому, ваша iмператорська величнiсть?
   - Спитай Заубуша,- кинув насмiшкувато Генрiх.- Вiн скаже тобi, що бог -
це сто тисяч свиней!
   Усi вiтри й дими ?вропи були в його рудуватiй  борiдцi.  Вiн  намагався
бути образливо-грубим, щоб вiдлякувати вiд себе душi низькi й обмеженi,  i
цим якось вiдразу сподобався ?впраксi?. Вона зрозумiла його подратованiсть
i оту втомлену пригорбленiсть. Бо  то  вiд  сумно?  величi.  А  сумна,  бо
непотрiбна йому самому. Всiм iншим - так. Йому -  нi.  Ще  сподобалося  ?й
вiдразу, що iмператор висловлювався саме отими звуками, якi розставляються
мiж словами. Просте нiщо, якесь гмикання чи покашлювання  перетворював  на
сповнене глибокого значення слово.
   Ось так i дивилася ?впраксiя на Генрiха  сво?ми  сiрими  очима,  i  вiн
наштовхнувся на тi очi, бо зухвалостi в  них  було  бiльше,  нiж  у  нього
самого, вiн навiть не мiг збагнути, що воно перед  ним.  Ноги  й  волосся.
Волосся вибива?ться золотими пасмами з-пiд чорного жалобного  накриття,  а
ноги i ? цi?ю iстотою, дивною, чужою, яка  з'явилася  тут,  мовби  втiлена
образа iмператорсько? гiдностi, виклик, натяк,дратування.
   Високому духу личить  радiсть,  гнiв  належиться  йому  за  становищем.
Iмператор спитав невиразно, без радостi, але й без гнiву:
   - Хто_ _така?
   Адельгейда пiдвела ?впраксiю. Та вдала поклiн. Мати  схильнiсть  ще  не
означа? схиляти голову.  Зухвальство  неабияке.  Треба  було  зневажити  й
змаловажити, але подумав, що мати перед очима отаке чисте створiння лiпше,
нiж дивитись щодень на баронiв, з вухами чорними вiд невмивання. З жалем i
острахом зрозумiв, який вiн старий. Троянди не пахнуть, пси  не  гавкають,
жони не люблять, любов охолола, зло перемага?.
   Вiн  пустив  на  ?впраксiю  скiсний  погляд,  поглянув  на  не?   майже
крадькома, ?? очi напливали на нього, мов два сiрi  довгастi  птахи.  Тодi
Генрiх подав княжнi руку.
   - Будете мо?ю дамою за столом.  Германський  iмператор  знати  не  хоче
нiчого германського. До того ж ми обо? в жалобi. Приймiть  мо?  спiвчуття.
Маркграф був вiрний мiй слуга.
   - Я нiчого не знаю про iмператрицю,вiдмовила ?впраксiя.
   - Вона вмерла.
   - Так. I це, мабуть, дуже сумно.
   - Мабуть? - Генрiх не  мiг  стямитися  вiд  тако?  на?вностi.-  Мабуть?
Смерть - це гiрше, нiж сто тисяч свиней, як каже Заубуш! Треба жити!
   - А хто живе на сiм свiтi? - спитала тихо дiвчина.
   - Хто? Я живу! Заубуш живе! Всi ми живi, поки
   живi!
   - Багато мертвих живуть i досi, натомiсть  безлiч  живих  слiд  вважати
давно вмерлими. Дехто вмира?, такi не народившись.
   - Ти говориш добре, але вкрай невдало, Праксед.  Не  вiда?ш,  що  то  -
життя?
   - Не вiдаю.
   -  Мав  би  звати  ??  "тво?  непороччя",докинув  Заубуш,  сподiваючись
розвеселити iмператора, але той тупнув ногою:
   - Не смiй!
   I Адельгейда, скориставшись нагодою, просичала до Заубуша:
   - Диявол!
   Той зневажливо кривив соковитi губи, недбало  закидав  свою  дерев'янку
мало не поперед iмператора, але вмовк не огризався, бо вельми  добре  знав
норов Генрiха й побачив: дратувати того сьогоднi не слiд. Треба перечекати
- ось i все. Iмператор не здатний на чомусь зосереджуватися,  вiн  весь  у
полонi несталостi, у перескоках настро?в i думок.
   Були вже в монастирському рефектарi. ?пископ сотворив коротку  молитву,
на столах - важкi срiбнi миси, золотий  посуд  для  пиття.  Копченi  гуси,
печеня з хрiном, каплуни в розсолi, з часником, перепiлки, голуби, лебедi,
засмаженi цiлими в коронах, тепле пиво, меди-вина, якi литимуться, мов  на
млиновi кола. Ось сяде iмператор за  цей  стiл  i  забуде  все  на  свiтi.
Пам'ятатиме лише про владу. Бо все -  у  владi,  все  прах,  окрiм  влади,
безмежностi влади,  це  ?диний  сенс  життя,  виправдання  всього,  свято,
захват!
   I мовби на виправдання думок  Заубуша,  Генрiх,  сiдаючи  за  стiл  мiж
?впраксi?ю i Адельгейдою, сказав тихо, не знати до кого й звертаючись:
   - Я iмператором уже тридцять лiт!
   ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
   Ще змалку вiн потопав у морi людсько? непевностi й невизначеностi.  Хоч
народився iмператором i вже шестилiтнiм одержав корону (випадок  рiдкiсний
навiть на тi каламутнi часи), тяжiв над ним  страх  загубитися  в  безмiрi
держави й  незлiченностi  люду.  Випадки,  якi  ставалися  з  ним,  грiзно
вказували на таку можливiсть,  i  вiн  гарячкове  шукав  власних  способiв
пiднесення над  юрбою,  над  землями,  над  цiлою  iмперi?ю,  бо  все,  що
стосувалося iмператора  донинi,  видавалося  йому  хистким,  ненадiйним  i
занадто умовним.
   Не мiг забути, як  на  пишних  ловах,  влаштованих  йому  архi?пископом
Адальбертом, бiлий його кiнь, злякавшись звiра, понiс просто на вершникiв,
що наганяли дичину збоку. Генрiх не втримався в сiдлi, звалився  на  землю
безпорадно й незграбно, упав пiд копита розпалених гоном  коней,  вершники
нiчого не могли вдiяти з розтелесованими тваринами, а конi, не розбираючи,
де iмператор, де простий чоловiк,  промчали  над  поверженим  Генрiхом,  i
велетенськi, як падаюче небо, копита здiймалися над ним, падали  мовби  на
нього, вiн провалювався разом з ними в смерть i  знищення,  вiн  мiг  бути
розтоптаний десять i  сто  разiв,  знищений  без  слiду,  перетворений  на
розплющений корж кривавого м'яса, але сталося так, що лиш двiчi  чи  тричi
черкнуто його кра?м  копита,  розiрвано  одяг,  подряпано  бiк  -  i  все.
Адальберт дякував боговi за чудо, iмператор похмуро думав про ту невловиму
грань, яка щойно дiлила його вiд смертi.
   Iншим разом мав пригоду, про яку нiкому й не розповiдав,  бо  там  було
бiльше ганьби, нiж загрози. Перiод той клiрик Бруно, який прагнув  точного
вислову, визнача? так:  "Коли  Генрiх,  подiбно  до  незагнузданого  коня,
пустився щодуху по дорозi розпусти".  Одружений  уже  шiстнадцятилiтнiм  з
Бертою Савойською, "благородною й прекрасною",  як  назвав  ??  той  самий
Бруно, Генрiх мав коханок i наложниць по всiй iмперi?. "Коли чув, що хтось
ма? молоду й вродливу доньку або жону, то, на випадок  невдачi  зваблення,
велiв брати  силою",-  це  знов  усезнаючий  Бруно.  Мав  звичай  уночi  в
супроводi одного або двох вiрних поплiчникiв вирушати  на  "лови".  I  ось
одного разу перепинили його лiсовi люди. Приятелi божi  й  недруги  цiлого
свiту. Не знали, хто вiн, куди пряму?, чого й навiщо. Не знали й не хотiли
знати. Вискочили з-за темних дерев, самi темнi й невловимi, незлiчимi,  як
мурашва, зашамоталися, завирували, зачервились,  вмить  стягнули  з  коней
iмператора  i  його  недолугого  супутника,  що  навiть  мечем  не   встиг
зблиснути, рвали зi сво?х бранцiв зброю, прикраси, одяг. Той дурень врештi
вимурмотiв, що будуть покаранi тяжко, бо ж сам  iмператор  перед  ними.  З
Генрiха якийсь волоцюга  саме  знiмав  тяжкого  золотого  ланцюга.  Почув,
зареготав, б'ючи просто в лице iмператоровi кислим духом:
   - Го-го! А ось тепер я буду ним! У кого золотий ланцюг, той iмператор!
   Генрiх щедро обiцяв ?м найтяжчi кари.  Варити  в  котлах  на  повiльнiм
вогнi. Зашити у вузькi мiшки й  повiшати  живцем  коптитися,  аби  вчилися
нести яйця. Порозвiшувати на гiллi вниз головами. З нього глузували просто
в нiс. Бо що ?м якийсь там iмператор? Вони зеленi братове,  серед  зелених
лiсiв, пiд зеленими вiтрами!
   Тодi вiн не вспоко?вся,  поки  й  не  переловили  всiх  грабiжникiв.  З
вiрьовками на шиях, вони побачили його знов, був увесь у золотi,  оточений
пишним почтом,  залiзними  рицарями,  пiшими  щитоносцями,  вимушенi  були
немало подивуватися:
   - Диви! Справдi iмператор!
   Ще був у  нього  випадок  на  Лабi.  Пiсля  ловiв  у  землях  маркграфа
Мейссенського iмператоровi захотiлося переправитися на  другий  бiк  рiки.
Приготовлено човни,  встелено  килимами,  заквiтчано,  на  однi  посаджено
збройний почет,  на  другi  -  iмператорських  шпiльманiв  для  звеселення
гостей; Генрiх мав пливти в першому човнi разом iз  маркграфом,  Заубушем,
двома баронами й гребцями.  Готування  було  мовби  й  незабарливе,  бо  ж
вдовольнялося бажання самого iмператора, але й не  таке  швидке,  аби  про
нього якимсь дивним чином не змогли довiдатися на тiм  березi  рiчки.  Там
справдi стало вiдомо, i хмари люду висипали на зелений берег,  позабрiдали
в воду, нетерпляче ждали човнiв,  вимахували  на  радощах  збро?ю,  чи  то
квiтами, чи там чимось.
   Але те, що здаля видавалося радiсною привiтнiстю,  насправдi  виявилось
дикою  ворожiстю.  У  водi  й  на  березi  стовбичили  похмурi  драби,   з
розкричаними мордами, тягнулися до  пiдпливаючих  човнiв  довгими  гаками,
розмахували важучими сокирами, вмить зачiпляли човен, що виривався наперед
iнших, цурпелили його на мiлке, гахали сокирами в дно, ревли:
   - Рубай!
   - Бий!
   - Трощи!
   -  Сто  тисяч  свиней!  -  закричав  Заубуш.-   Це   човен   iмператора
германського! Назад, падлюки!
   - Лайно там  твiй  iмператор,зачiпаючи  човна  вiдразу  трьома  гаками,
вiдповiдали йому нахаби.
   - Це берег барона Кальбе! - кричали iншi.
   - Нiкого не пустимо!
   - Усiх поруба?мо!
   Iмператорський човен порубано так само, як i iншi,  Генрiховi  довелося
по колiна в водi вибрьохуватися на берег, де його ждав сам  барон  Кальбе,
неприступний у сво?й знахабнiлостi.
   Що? Iмператор? А яке йому дiло? Берег належить йому  i  вода  до  само?
середини рiчки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому  належить  берег
протилежний i вода коло нього до середини рiчки. Що належить iмператоровi?
А звiдки мав знати барон Кальбе? Може, iмператоровi нiчого не належить,  а
може - оте, що роздiля? рiчку. Невловима лiнiя, себто нiщо. Барон реготав,
аж пiдстрибував:
   - Гух-гiх-гiх! Цi?? води не нап'?шся! Бо то й не вода - нiщо!
   Генрiхова лють ще бiльше  розвеселяла  барона.  Барон  стояв  на  сво?й
землi, на сво?му березi, коло сво?? води, а iмператор? Мав усе i нiчого не
мав, володiв мовби цiлою iмперi?ю, а  сам  мiг  хiба  що  обхопити  руками
власнi колiна. Радостi, як у пса, що тiльки й може  понюхати  в  себе  пiд
хвостом.
   Сталося так, що всi прикрощi спiткали Генрiха в Саксонi?, i вiдтодi  ця
земля стала для нього мовби приваблива жiнка,  якою  хочеш  заволодiти,  а
вона нiяк не пiдда?ться. Блукав з города в город,  нiде  не  затримувався,
намагався охопити всю пiдвладну йому землю, рiки,  лiси,  гори;  гiр  було
багато, вся Саксонiя уявлялася  мов  безладно  й  густо  розсипанi  зеленi
вершини, якi  панують  над  цi?ю  землею,  купаються  в  невисокому  небi,
тягнуться до сонця,  а  десь  коло  пiднiжжя  тих  вершин  кублиться  люд,
змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають  землю  селяни,  i
все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до  вершин,  щоб  захопити
?х, запанувати, не допустити нiкого, навiть iмператора.
   Якийсь розумний чоловiк вигадав колись ставити на вершинах гiр  кам'янi
неприступнi замки. Замки видавалися юному Генрiху  островами  порятунку  в
морi людсько? зажерливостi, невизначеностi й ненадiйностi.
   У найпеприступнiших, але й наймальовничiших горах Саксонi? вiн  ставить
замок свого серця, найулюбленiшу свою крiпость Гарцбург, виростають  замки
Вiгунсштейн,  Мозбург,  Засенштейн,  Шпатенберг,   Гайменбург,   Азенберг.
Саксонськi барони  сполошилися.  На  радi  у  Вормслебенi  маркграф  Оттон
Нордгеймський  сказав  про  Генрiха:  "Вiн  набудував  силу   неприступних
крiпостей у наших мiсцях, укрiплених самою природою, i  розташував  у  них
великi  гарнiзони  сво?х  слуг,  озбро?них  до  зубiв.   I   цi   крiпостi
слугуватимуть не проти невiрних слов'ян, якi спустошують нашi  прикордоннi
землi, а проти нас, що ви всi  незабаром  вiдчу?те  на  собi.  Майно  наше
викрада?ться  й  тягнеться  в  крiпостi,  з  вашими  доньками   й   жонами
королiвськi  мiнiстерiали-фамулюси  нав'язують  злочиннi  стосунки.   Вони
примушують служити собi ваших рабiв i вашу робочу скотину, а вас  самих  -
носити на сво?х благородних плечах усiлякi тягарi. Та коли я  подумаю,  що
ще жде нас попереду, то все перелiчене вида?ться дрiбницею! Адже  вiн  ма?
намiр позбавити нас не частки, а всього нашого майна i роздати його  сво?м
зайдам, а нас, вiльних людей, примусити служити рабами у них". Ця  промова
записана в iсторi? клiрика  Бруно.  А  в  анналах  монаха  Герсфельдського
монастиря Ламберта так  само  чита?мо:  "Мiж  тим  розмiщенi  в  крiпостях
королiвськi слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони  серед  бiлого  дня
викрадали все, що знаходили на полях i в оселях,  вимагали  незвичайних  i
тяжких платежiв i внескiв за  користування  полями  й  лiсами,  часто  пiд
приводом несплати десятини вони заганяли цiлi табуни. Коли хто  обурювався
на таке зло i насмiлювався полегшити бiль  душi  скаргою,  його  кидали  в
ув'язнення як злочинця проти короля i вiн не мiг вибратися з тюрми, допоки
пе викуповував свого життя цiною всього свого майна".
   На всi скарги Генрiх вiдповiдав, що вiн  чинить  згiдно  з  законом  за
несплату десятини. I жартував при тому, що не можна до  кiнця  знати  свою
землю, не побувавши в ?? в'язницях
   Саксонцi скаржилися: "Нас змушують платити за воду, яку  ми  п'?мо,  за
дрова, якi ми збира?мо в наших:
   лiсах". Давнiше вони не платили. Вважали  сво?м,  даним  вiд  бога.  Де
взявся король, заявив: це мо?! Якийсь  поземельний  королiвський  податок.
Поки iмператорами були представники Саксонсько?  династi?,  вони  обминали
Саксонiю, тепер Генрiх добрався  й  до  не?.  Перенiс  столицю  в  Гослар,
будував бурги, ображав баронiв  i  графiв,  образи  намножувалися,  клiрик
Бруно в сво?х записках  скаржиться,  що  неспроможний  i  перелiчити  всiх
образ, бо "не вистачило б нi пам'ятi, нi знарядь для писання".
   Насправдi все було значно простiше. Вистачало  пальцiв  на  руках,  аби
перелiчити. ?пископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генрiх вiдняв у
знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадськiй церквi.
   Пфальцграф Фрiдрiх скаржився, що за велiнням короля у  нього  вiдiбрано
бенефiцiй, який вiн одержав од Герсфельдського абатства.
   Маркграф  Дедi  говорив  про  незаконну  конфiскату  в  нього   королем
спадкових володiнь.
   Граф Герiман розповiв, що король захопив належний йому за правом спадку
укрiплений город Люнебург.
   Оттон Нордгеймський скаржився, що король вiдняв  у  нього,  нi  в  чому
неповинного, герцогство Баварське. А насправдi?
   Баварiю Генрiх вiдняв у Оттона за  державну  зраду.  За  цю  ж  провину
вiднято землi в Дедi й маркграфа Тюрiнгського, якi пiдняли  заколот  проти
Генрiха. Люнебург при?днано як належнiсть  корони  з  мiркувань  державно?
цiлiсностi й безпеки.
   Перший заколот  Оттона  Нордгеймського  Генрiх  подавив  досить  легко:
забрав у Оттона Баварiю i частину майна, а його союзник саксонський герцог
Магнус_ _Бiл?лунг був позбавлений прав герцогства i ув'язнений. Тодi проти
Генрiха об'?дналася вся  саксонська  знать.  ?пископи  Гальберштадський  i
Гiльдесгеймський, саксонський герцог Геррiман, граф  Генрiх,  архi?пископи
Магдебурзький, Мiнденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт.
Простий люд, вiльностi якого було загрожувано щодень,  теж  при?днався  до
знатi. З тих  вiдлеглих  часiв  збереглася  написана  латиною  "Пiсня  про
Саксонське повстання":
   По всiй землi розсилають вершникiв з оголеними мечами
   Збирати на вiйну весь народ
   Для захисту себе i свого майна.
   Селяни переробляють знаряддя землеробства на зброю.
   Вони виковують двосiчнi мечi
   З твердих кирок i лопат.
   З кiс наточують вiстря для списiв.
   Однi ладнають легкi панцирi для лiво? руки,
   Другi вкривають металом шоломи для вершникiв,
   Третi готують для бою дубцi,

   Роблячи важчими ?хнi кiнцi свинцем i залiзом.
   Тисячi хлiборобiв озброюються для вiйни,
   мовби справжн? вiйсько.

   Запущено поля, покинуто все,
   кожен спiшить на вiйну, дба? про зброю. Зiбралося сила люду  -  скiльки
море несе води, Скiльки в полi - колосся.
   Саксонiя бунтувала цiлих три роки. Несподiвано впали на  лагiдну  землю
страшнi морози, вимерзли рiки, вупинилися млини, не  стало  хлiба,  погано
зодягненi селяни страждали вiд холоду й вiд голоду. Коли  брано  приступом
якийсь iз королiвських замкiв, то  руйновано  його  до  самих  пiдвалин  i
камiння розкидувано, щоб i слiду не зоставалося.
   Прихильний  до  Генрiха  ?пископ  Люттiхський  Отберт  писав   пiзнiше:
"Король, усвiдомлюючи свою погибель, яку очiку? малочисельнiсть в боротьбi
з масами, вважав сво? життя вищим за славу,  порятунок  вищим  за  безумну
вiдвагу, i з необхiдностi втiк".
   Саксонцi нарештi добралися й до улюбленого Генрiхового замку Гарцбурга,
знищили там усе, зруйнували церкву, розiгнали жiночий  монастир,  викопали
iз землi тiло Генрiхового сина й викинули диким звiрам.
   Коли ж селянське вiйсько саксонцiв нарештi зустрiлося з вiрними Генрiху
рицарями i в гарячий червневий день у долинi рiчки Унпiтрут коло  Гомбурга
спалахнула  битва,  то  багато  баронiв,   ?пископи   Гальберштадський   i
Гiльдесгеймський, якийсь  Фрiдрiх  де  Монте,  що  найголоснiше  скаржився
колись проти iмператора, зрадили селян i  переметнулися  на  бiк  Генрiха.
Вони смiялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь  свiй  нужденний  надiбок,
пiдтримував ?х: "Це не во?ни, а грубi  мужлани,  якi  годяться  ходити  за
плугом, а не воювати".
   Тисячi простих саксонцiв лягло в тiй страшнiй битвi.  По  трупах  можна
було перейти Унштрут.
   "Та,- як пише Отберт Люттiхський,перемiг вiн (Генрiх),  вiйсько,  а  не
впертiсть бунтiвникiв. Вони бачили,  що  обуренням  можна  лише  дратувати
короля, але не перемогти, що повстання завдасть  йому  прикрощiв,  але  не
злама?, бо вiйська його незламнi, а тому, щоб захитати владу Генрiха, вони
стали вигадувати й приписувати йому злодiяння й такi ганебнi  вчинки,  якi
тiльки й може вигадати ненависть i злоба. Все це було б  неймовiрно  тяжко
менi писати, аби я наважився повторити всi вигадки. Перемiшавши  правду  й
брехню, вони скаржилися на Генрiха римському первосвятителю Григорiю VII".
   ШЕСТИЛIТТЯ
   _(продовження)_
   У державного мужа кожен вчинок, кожен крок  розрахований  на  майбутн?.
Минуле згаду?ться лише тодi, коли воно так чи  iнакше  слугу?  цiй  ?динiй
метi. Тим дивнiшими б мали видаватися Генрiховi  несподiванi  бажання,  що
заволодiли ним у Кведлiнбурзi.  Йому  неспогадано  несподiвано  захотiлося
розповiсти про все, що зазнав од покiйного тепер уже папи, i розповiсти не
комусь там, а руськiй княжнi. I це тодi, коли вже не  хотiлося  вловлювати
злукавлених жiночих поглядiв, коли все набридло, утратило привабливiсть  i
значення. Нез'ясовану прихильнiсть iмператорову  до  Праксед  потрактовано
всiма, передовсiм усезнаючим Заубушем, як  звичайну  примху,  i  нiхто  не
надав цьому нiякого значення, нiхто не подивувався, нiкого не  вкинуло  те
нi в схвильованiсть, нi в пiдозру. Хоч, власне, мали б  дивуватися,  бо  ж
оте  дiвчисько  трактувало  iмператора  досить  зухвало  й  без   належно?
шанобливостi, вiн мав запобiгати перед  ним,  напрошувався  на  розмови  й
побачення, коли ж пробував так чи iнакше звернути мову на сво? минуле,  на
сво? поневiряння, на все, чого зазнав од саксонських  баронiв,  а  тодi  -
незмiримо бiльше й гiрше - вiд папи  Григорiя,  вона  просто  вiдмовлялася
слухати, посилаючись на те, що все те вiдбувалося або ж до ??  приходу  на
свiт, або в час ?? дитинства, коли  сприймала  свiт  в  його  найпростiших
виявах, лише як мiсце побуту чеберяйчикiв, про яких, ясна  рiч,  iмператор
нiколи не чув i сутi яких йому не дано збагнути, попри всi його  високi  й
важливi переживання, подвиги, вчинки.
   I дивна рiч: iмператора не вiдштовхувала така виразна  нехiть  до  його
особи i його життя, вiн ще бiльше тяжiв  до  Праксед,  добивався  щоденних
зустрiчей, вигадував то  пишнi  прийоми  в  сво?му  палацi,  то  вiдвiдини
абатства, то iмператорськi лови, то ви?зди в гори. I хоч зима не перестала
бути iмлисто-сумною, вся в рудiй багнюцi,  у  захмареностi  й  пронизливiй
сльотi, для ?впраксi? мовби щось висвiтилося, уперше  в  цiй  землi  стало
цiкаво жити, вона  ждала  ранку,  день  наповнювався,  забувалася  нудьга,
зникло   плачливе   самозаглиблення,   до   якого    спонукала    безнадiя
монастирського iснування.
   Генрiх мовби розвiював свою показну жалобу по iмператрицi поряд з  цi?ю
тонкою дiвчиною. Мiг хоч i пiвдня  невтомно  ходити  з  нею  пiд  аркадами
абатства, довкола кам'яного дворика, i тодi все мало  сховатися,  щезнути,
лишалися тiльки цi дво?, без  свiдкiв,  без  наглядачiв  i  спостерiгачiв,
могли досхочу слухати одне одного,  дивитися  одне  на  одного,  вiдчувати
вза?мну близькiсть чи вза?мну  вiдчуженiсть,  хто  ж  то  зна?!  Iмператор
дивувався, що й досi не мiг  збагнути,  що  саме  трима?  його  коло  цi??
iстоти, яка склада?ться з самих  нiг  та  золотистого  волосся,  якiй  так
личать  чорнi  шати,  яка  вмi?  слухати,  але  ще  лiпше  вмi?  говорити,
заперечувати, сперечатися, виказувати дикий  непослух.  Нагадувала,  може,
його самого, коли мав стiльки рокiв, як вона.  Могла  бути  його  донькою,
сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жоднiй. Був сам завжди вiд
самих початкiв свого володарювання.
   А ?впраксiя нiяк не могла стямитися, що коло не? сам iмператор.  Кiлька
рокiв безнадiйно? самотини, жахного ждання, що  вийде  з  отого  борюкання
маркграфа Генрiха зi смертю, вiдразливi спогади про  першу  шлюбну  нiч  з
маркграфом,  тепер  майже  несподiвана  воля  i  ще  несподiванiше  -  цей
iмператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило  з  Ки?ва,  з  яким
бiгали в дитинствi на Краснiм дворi або в Звiринцi, шукаючи  чеберяйчикiв.
Де то тепер ?? чеберяйчики?
   Дивилася на iмператора. Високий, тонкий  у  станi,  рвучкi  рухи,  крок
сягнистий, хижий, навiть нiби нахабний, а очi _ впертi,  безбарвно-голубi,
линяло-голубi, аж смокче пiд ложечкою,  як  глянеш  у  них.  Очi  шаленця.
Виснаженiсть вичиту?ться вже в самому поглядi  Генрiха.  А  ще  отi  впалi
груди, придушенi тяжким золотим ланцюгом. Чоловiк, вичерпаний до краю.
   ?впраксi? було незвично й лячно поряд з цим чоловiком i водночас  мовби
очiкувала чогось вiд цих зустрiчей, вiд ходiнь пiд аркадами, вiд розмов.
   Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по  кам'яних
плитах сво?ю дерев'янкою, отже,  щоб  не  пiдслухував  i  не  був  свiдком
нiчого, сидiв  тим  часом  у  Адельгейди,  пив  старi  монастирськi  меди,
зневажливо казав:
   - Усi цi розбалакування не вартi ви?деного  яйця.  Колись  нас  обох  з
iмператором звали кведлiнбурзькими пицькарями. Дiвок душили, як перепiлок.
А тепер? Сто тисяч свиней!
   Вiн би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утiх, в яких
не знав нi краю, нi мiри, аби ж не сам iмператор прилип до не?, не знати й
чого. Лишалася бароновi Журина, до яко? ще не мiг приступатися,  щоправда,
та вважав те справою тимчасовою, бо тiй жiнцi, зважаючи  на  ??  вiк,  так
само нiкуди подiтися вiд нього. Придивлявся до iмператора, бо нiяк не  мiг
збагнути його поведiнки. Може, змiнила його смерть  жони?  Може,  справдi,
хоче якось розвiяти жалобу по iмператрицi?
   Але ж пам'ятав Заубуш, як Генрiх колись  будь-що  намагався  розв'язати
вiд не? руки. Шiстнадцятилiтнiм, на  велiння  й  домагання  можних,  проти
власно? волi Генрiх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була  йому
така ненависна, що не мiг бачити ?? пiсля весiлля, та  й  весiлля  вiдбуто
для вiдбутку.
   Аби збезчестити королеву i добитися з нею розлучення, звелiв Заубушу за
будь-яку нагороду добитися прихильностi в Берти. Заубуш, тодi ще двоногий,
вродливий, як сам диявол, був пострахом i зата?ним пожаданням усiх жон. Чи
могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нiчне  побачення  в
сво?х покоях королiвського палацу. З ним, за домовою, пiшов i  Генрiх.  На
перший стук королева, не гаючись вiдчинила дверi, i Генрiх у темрявi,  щоб
устигнути застукати зрадникiв, мерщiй прошмигнув  повз  не?.  Однак  Берта
вмить зачинила дверi, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той  рвався.
Тодi гукнула служниць й велiла бити нiчного зайду палицями, стiльцями, хто
чим попав.
   - Падлюко! - проказувала  Берта.Звiдки  народилася  в  тобi  зухвалiсть
образити королеву, яка ма? такого сильного мужа?
   - Я твiй муж,- кричав, метаючись у темрявi, в намаганнi  ухилитися  вiд
нещадних ударiв Генрiх.- Я Генрiх!
   - Не може бути мужем той, хто по-злодiйському крадеться  до  жони.  Мiй
Генрiх прийшов би вiдкрито. Бийте його!
   Побитий до напiвсмертi, Генрiх вимушений був  удати  хворого  i  мiсяць
пролежав, поки зiйшли синцi.
   Тепер Берта мертва. Iмператор вiльний. Заубуш знав ще  й  iнше:  Генрiх
вiльний вiд пожадань, жiноцтво йому тепер нi до чого.  Тодi  навiщо  ж  цi
дурнi  ходiння,  сидiння,  розбалакування  з   руською?   Для   Адельгейди
несподiвано  з'явилася  можливiсть  помститися   Заубушу.   Вона   вiдразу
помiтила, як драту?ться барон отими  загадковими  розмовами  iмператора  з
Праксед. Ось де помста! По?ла барона медами, ненавидiла  його  ще  бiльше,
кликала Праксед, просила при Заубушу:
   - Проведи iмператорську величнiсть по всiх стежках абатства...
   - Покажи iмператорськiй величностi монастирський скрипторiй...
   - Запроси iмператорську величнiсть на вечiрню молитву до  монастирсько?
каплицi...
   - Сто тисяч свиней! - безсило скреготав зубами Заубуш.  Вiдiрваний  вiд
iмператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав  чимось  подiбним  до
iмператорських шпiльманiв Шальке й Рюде,  яких  помiчано  лиш  тодi,  коли
розважали Генрiха. Що? Вiн - барон для розваг? Ще побачимо!
   Сидячи якось у каплицi, iмператор i  ?впраксiя  почули  позаду  сердите
стукання бароново? дерев'янки, голосне сопiння, вмощування  на  молитовнiй
лавi. Генрiх насмiшкувато спитав темряву:
   - Ти зважився на молитву, Заубущ?
   - Сто тисяч свиней! Де мiй iмператор, там i я!
   - Чому ж запiзнився?
   - Лагодив свою дерев'яну ногу.
   - Я подарував тобi замiсть вiдрубано? золоту ногу.
   - Вона заважка для носiння. Ще важча, нiж служба в iмператора...
   Шепiт злий, сухий, нiби хтось у воду попiл сипав.  Iмператоровi  завжди
потрiбнi слухачi. Уста -  це  влада.  Покiрливiсть,  слухнянiсть  -  вуха.
Слухачiв йому нiколи не бракувало. Але то все - примусово. А  добровiльно?
Мати поряд таку молоду жiнку, незалежну, водночас не володiючи  звичайними
засобами зробити ?? тво?ю добровiльною спiльницею чи бодай  слухачкою.  Це
нестерпно й для простого чоловiка, що ж казати про iмператора! Чоловiки  в
жiнках прагнуть знайти порятунок вiд самотностi, а знаходять самотнiсть ще
розпачливiшу. Тодi йдуть вiд одно? до друго? вперто, невситимо, напомацки,
наослiп, невидющо, бездумно. А коли вiдiбрано й це? Що зоста?ться? Що  мав
вiн, iмператор? Дороги, мандри, битви - ось i все  життя.  Бiльше  нiчого.
Все для нього визначалося словом "колись". Ох, колись. Ще зовсiм  недавно.
Тепер все не те й не так. Його чоловiча сутнiсть може вилитися лише в оцих
розповiдях.  Вилити  душу,  висповiдатися.  Нiколи  не   мав   коло   себе
сповiдникiв, гнав ?х, ненавидiв, а тут - мовби сам напрошувався.
   Вона ж усе переводила на жарт.  Про  минуле?  Не  хочу,  по  хочу.  Вiд
надмiру  минулого  люди  старiють.  Тодi  говорити  про  нинiшн??  Але   ж
нинiшнього нема?, воно невловиме.  Чи  зна?  iмператор  пояснення  Алку?на
Карповi Великому при рiзницю в словах saeculum,  aevum  i  tempus?  Знiдки
знаю Алку?на? Не марнувала часу в Кведлiнбурзi. Яка людина? Як лампадка на
вiтрi. Що склада? свободу людини? Невиннiсть. Що таке вiра? Упевненiсть  у
тому, чого не зна?ш i що вважа?ш чудесним. Що таке корiння? Друзi  медикiв
i слава кухарiв. Колись королi вчилися самi й примушували  вчитися  iнших.
Для iмператора це й не навчання - лиш нагадування. Алку?н писав  так:  "Ми
розрiзня?мо три часи: минулий, теперiшнiй i майбутнiй.  Але,  власне,  для
нас не iсну? теперiшнього, бо ми ма?мо тiльки минулий i майбутнiй. Поки  я
вимовляю перший склад слова, другий склад ста?  для  мене  майбутнiм.  Для
бога ж нема нi минулого, нi майбутнього, саме  теперiшн?,  як  вiн  сказав
сво?му рабовi Мойсею:  Ego  sum,  qui  sum.  Але,  пускаючись  у  подальшi
тонкощi, легко помiтити, що два слова deus aeternus (вiчний бог)  самi  по
собi не вiчнi, а вiчне лиш те, що ними означа?ться. Взагалi  слова,  якими
говоримо, суть не що iнше, як знаки речей, сприйманих  умом,  якi  служать
для передачi нашого сприйняття iншим".
   Ця молода жiнка, окрiм вроди й загадковостi, мала  ще  досить  вiльного
часу, щоб стати мудрою, а вiн володiв лиш одним: владою.  Вiддав  боротьбi
за владу все сво? життя, не мав бiльше нiчого, був,  власне,  й  не  самим
собою, а мовби живим втiленням влади, мiг говорити, невтомно й без  кiнця,
про владу й про владу. Люди  втомлюються  вiд  науки,  вiд  мудростi,  вiд
пiднесеного й незвичайного, найбiльше ж вiд непослiдовностi й нетривкостi.
Тяжiють до сталостi й певностi. Сталiсть ?м обiця? лиш сильна влада. Влада
ж може бути тiльки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська
й баронська сваволя, коли  нема?  законiв  i  нема?  народу,  або  папа  з
тисячами виконавцiв сво?? волi i об'?днаним самою  вiрою  народом,  або  ж
iмператор, коли народ мiцно збитиii докупи державою.  Але  саме  тодi,  як
молодий король Генрiх змагався з саксонськими баронами, у Римi помер  папа
Александр  II  i  мотлох  римський   викричав   папою   п'ятдесятилiтнього
Гiльдебранда, миршавого сина теслi з Родоакуму. Дванадцять лiт  сидiв  цей
чоловiк в Латеранi, тряс церквою, просунув  на  папський  престол  п'ятьох
пап, тепер сам захотiв потрясати свiтом.  У  головi  в  Григорiя  зродився
намiр створити духовну iмперiю. Вiн пересвiдчився, приглядаючись пильно до
свiту, що людина, яка шука? правди, щоб жити в правдi,  прагне  до  яко?сь
спiльностi,  i  ось  тут  королi  й  iмператори  пропонують  ?й  спiльноту
державну.  Але  держави  гинуть,  виникають  знову,  вони  нетривкi,  ?хня
непостiйнiсть кида? тiнь також i на володарiв, а може, навпаки, бо все  це
опира?ться на хисткi засади щоденного життя з  його  потребами,  церква  ж
спроможна  перевищити  всiх,  пропонуючи  для  опертя   безсмертну   душу.
Натомiсть державнi мужi ведуть злочинний торг безсмертною душею взамiн  за
можливостi свiтськi. Не можна отримати на сiм свiтi нiчого, що не  було  б
вiдiбране в когось iншого. Найбiльше вiдiбрати  можна  лише  в  того,  хто
володi? найбiльшим. Таким  був  iмператор  Генрiх,  який,  власне,  ще  не
отримав корони вiд римського первосвященика, себто мав  зватися  просто  -
королем. Коли  ще  папа  Александр  був  при  смертi,  Гiльдебранд  звелiв
(не-чуване досi) королевi Генрiху з'явитися до Рима, щоб  скласти  звiт  у
сво?й поведiнцi й виправдатися в звинуваченнi в симонi?  перед  трибуналом
первосвященика. Обраний папою,  вiн  назива?ться  Григорi?м  VII,  не  жде
затвердження iмператорського. Вiн пише  iспанським  графам,  що  iспанська
держава з давнiх часiв е власнiстю  святого  Петра  i  належить  папському
престолу. Вiн пише королевi Угорщини, що його держава ?  власнiстю  свято?
церкви вiдтодi, як король Стефан передав усi права i всю владу  над  сво?ю
церквою святому Петровi.
   Вiн дозволя? французам не пiдкорятися сво?му  королю,  коли  король  не
вiдмовиться вiд злочину симонi?. Вiн зазiха?  навiть  на  Русь,  передаючи
владу над нею вигнаному Iзяславу-Дмитрiю i його синовi за умови,  що  вони
стануть ленниками папи. На пiвднi вiн зав'язу? дружбу з Робертом Гвiскаром
i норманнами, даючи ?хнiм завоюванням апостольське благословення, яке мало
перетворювати насильство на право, викрадення - на  закон.  В  Iталi?  вiн
робить сво?ю прибiчницею i коханкою  Матiльду  Тосканську,  багату  молоду
вдову, яка стане згодом прокляттям для  Генрiха.  Вiн  добився  влади  над
Сардiнi?ю i  Корсiкою.  Примусив  чеського  князя  Яроми-ра  визнати  себе
васалом папи. Вiн простяга? руки до Англi?, домагаючись вiдплати за  помiч
Вiльгельмовi Завойовнику, до Данi?, Iрландi?, Апулi? й Калабрi?,  Купi?  i
Провансу, Польщi й Далмацi?, Хорватi? й Арагону.
   Цей зловiсний папа сприйняв зоднаковiння за порядок, непорушнiсть -  за
рiвновагу, дисциплiну - за гармонiю i всезагальне пригнiчення - за мир.
   Генрiх  не  покорився  Григорiю-Гiльдебранду.  Вiн  викривав  у  листах
нечистi намiри Гiльдебранда. "Твоя мисль,- писав вiн папi,- так  зiпсована
задавненим божевiллям, що ти не зверта?ш уваги нi на сво? дiла, нi на сво?
слова..."
   Тодi  папа  вдався  до  останнього  вчинку.   У   соборi,   вбраний   в
понтифiкальнi шати, оточений дванадцятьма прелатами, по  числу  апостолiв,
тримаючи в руках запалену свiчку, вiн став на  схiдцях  великого  вiвтаря,
пiднiс свiчку в похмурiй i загрозливiй урочистостi. Лунав  повiльний  спiв
псалма, бито лиш в один берег дзвона. Пiд той зловiсний звук папа  прорiк:
"Владою свято? трiйцi, священного апостольського престолу, семи соборiв  i
всi?? католицько? церкви королевi германському Генрiховi анафема!
   Проклятий будь вiн з усiма, хто будь-яким способом дасть йому пораду  й
помiч. Проклятий хай буде в дому й на дворi, проклятий у городi й у  селi,
проклятий на землi й на водах.
   Кожному, хто намiриться вперто суперечити вiрi  святого  апостольського
римського престолу, хай  буде  анафема,  маранафа  i  хай  не  почита?ться
християнином, а ?ретиком-прозимитом".
   По тому папа згасив свiчку й кинув геть, мовби на  знак,  що  проклятий
ма? так згаснути в пам'ятi церкви i люду.
   Коли почуття провини зависа? над людьми, над свiтом, треба кипути  його
на когось. Гарячковi пошуки цього спровиненого перед цiлим свiтом - i  ось
папа знаходить iмператора i кида? на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб
його  витримав  простий  чоловiк.  Анафему  проголошено   було   на   всiх
прибiчникiв Генрiха: на ?пископiв, графiв, баронiв, простих  рицарiв.  Але
папi йшлося про сили найбiльшi. Тому вiн не  зупинився  перед  вiдлученням
вiд церкви Генрiха.Генрiх метався, щоб скинути з себе  тягар  провини,  як
вовк - капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене  i
вкрила мене тривогою.
   Вiд Генрiха вiдвернулися всi. Пiд страхом церковного вiдлучення боялися
мати з ним справу. Нiхто не хотiв помогти. Вiн вирiшив iти до папи з жоною
i п'ятилiтнiм сипом Конрадом узимку,  за