кiлька  днiв  до  рiздва,  майже
та?мно, бо й не мав  кому  про  те  казати.  Навiть  iншi  вiдлученi,  якi
поспiшали в Iталiю за прощенням, не наважувалися прийняти  короля  в  сво?
товариство. Генрiх насилу добув  засобiв  на  дорогу.  Його  супроводжував
тiльки безногий Заубуш. Навiть шпiльмани  втекли  вiд  короля.  Зима  була
незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина - вiд листопада аж до
початку квiтня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити.
   У багатьох прирейнських  долинах  загинули  виноградники,  бо  вимерзло
корiння лоз. На шляху до Iталi? Генрiх  святкував  рiздво  в  Бургундi?  в
мiстечку Бiзенцунi в графа Вiльгельма, родича сво?? матерi, яка, до  речi,
вiдреклася вiд сина й сидiла в  Римi  коло  папи  Григорiя.  До  Бургундi?
довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф i Бертольд по  всiх
дорогах i гiрських  про-ходах-клузах  поставили  сторожу,  щоб  перехопити
короля й потягти його в Аугсбург,  де  хотiли  позбавити  його  корони.  З
Бiзенцуна вирушив пiсля Нового року. В мiстечку Цiнiс його  зустрiла  теща
Адельгейда Савойська зi сво?м сином Амаде?м, який мав там  велику  силу  й
славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити  через  сво?
володiння не iнакше, як за поступку ?м у Iталi? п'яти ?пископств, сумiжних
з ?хнiми землями,- плата за проводи. Пiсля довгих переговорiв, трати  часу
й зусиль йому насилу вдалося вмовити ?х задовольнитися одною  бургундською
провiнцi?ю. Зима, як сказано вже, була неймовiрно  сувора,  i  Велетенськi
гори, через якi неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах,
були до того вкритi снiгом i льодом, що нi на конi, нi пiшки без небезпеки
не можна було спуститися по ?хнiх слизьких i  урвистих  крутизнах.  А  вже
наближався день рiчницi його  вiдлучення.  Коли  б  вiн  до  того  дня  не
звiльнився вiд вiдлучення,  то  князi,  за  загальним  присудом,  назавжди
позбавили б його королiвського сану. Тому Генрiх за високу  платню  найняв
гiрських провiдникiв. То повзком,  то  спираючись  па  плечi  провiдникiв,
чоловiки перебралися через обледенiлi гори. Королеву  з  жiнками,  якi  ?й
слугували,  посадили  па  волячу  шкуру  i  спустили  вниз   з   допомогою
провiдникiв. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши ?м
ноги, по снiгу. Багато загинуло й покалiчилося,  лише  небагатьох  вдалося
переправити.
   Bin подолав такi непрохiддя, що з'явився в Iталi?, мовби впав  з  неба.
Чутка про це розлетiлася  повсюди,  до  нього  звiдусiль  стали  стiкатися
селяни, городяни, графи i ?пископи, скрiзь приймали  його  з  почестями  й
надiями, за кiлька днiв довкола Генрiха зiбралося величезне  вiйсько,  всi
вважали,  що  король  хоче  скинути  папу,  i  зрадiли  нагодi  помститися
Григорi?вi за  безчестя,  за  мiжусобицi,  розбо?  й  колотнечу,  якi  вiн
викликав в Iталi?.
   А Григорiй поспiшав до Аугсбурга,  щоб  разом  з  германськими  князями
остаточно знищити Генрiха. Його супроводжувала Матiльда  Тосканська,  яка,
довiдавшись про несподiване з'явлення короля  в  Iталi?,  сховала  папу  в
сво?му неприступному замку Каносса. Григорiй ще не знав, чи прийшов Генрiх
за прощенням, чи для вiдплати. Заспоко?ла його поява германських ?пископiв
i мирян, вiдлучених вiд церкви. Багато з  них  попало  в  клу-зах  до  рук
сторожi Вельфа Баварського, але дехто все _ж  _добрався  до  Iталi?,  вони
знайшли папу в Каноссi i принижено, босi, у власяницях  просили  прощення.
Папа об'явив ?м, що  тим,  хто  щиро  ка?ться  i  оплаку?  сво?  грiхи,  в
милосердi не може бути вiдмови, але тривалий непослух i глибоко закорiнене
духовне зiпсуття можуть бути винищенi лише вогнем  тривалого  покаяння.  I
тому, коли вони справдi покаялися, то повиннi з готовнiстю знести  очисний
вогонь церковного покарання, який вiн прикладе для зцiлення ?хнiх виразок,
щоб легкiсть прощення ?хньо? тяжко? провини не змаловажила  в  ?хнiх  очах
злочинiв супроти апостольського престолу.
   Тодi розсадовлено ?пископiв по окремих келiях, заборонено говорити один
з одним, дозволено мiзернi порцi? води та ?жi вечорами. На мирян накладено
?пiтимiю вiдповiдно  з  вiком  кожного  й  силами.  За  кiлька  днiв  папа
прикликав ?х до себе, зняв церковне вiдлучення, звелiв  уникати  стосункiв
iз Генрiхом, поки той не пока?ться, але всiм дозволено говорити з Генрiхом
з метою схилити його до покаяння.
   Король запросив до себе Матiльду Тосканську. Ненавидiв ту жiнку, ще  не
бачивши, коли  ж  побачив,  то  зненавидiв  до  могили.  Невисока  чорнява
жiночка,  з  ляскучим  голосом,  уся  обнизана  коштовностями,   говорячи,
всьорбувала в себе повiтря аж приахкуючи,  так  нiби  намiрялася  ковтнути
тебе, i Генрiх, хоч який був упослiджений i хоч як залежав од Матiльди,  з
огидою подумав, що не хотiв би бути всьорбнутий оцi?ю  коротконiжкою,  яка
нагадувала маленького собачку.  Його  врятувало  тiльки  те,  що  Матiльда
страшенно радувалася сво?й значливостi  й  хотiла  бути  посередницею  мiж
двома наймогутнiшими  чоловiками  в  ?вропi.  Може,  за  нею  стояли  цiлi
тисячолiття, може... Вона згодилася помогти Генрiху, i вiн послав з нею до
папи свою тещу з  сином,  маркграфа  Еццо,  батька  ворожого  йому  Вельфа
Баварського й абата Клюнiйського з просьбою звiльнити його вiд  церковного
вiдлучення  i  не  вiрити  нiмецьким  князям,  якi  возводять   на   нього
звинувачення бiльше вiд заздрощiв, анiж вiд справедливостi.
   Папа сказав, що без звинувачiв справу  розглядати  негоже,  тому  лiпше
королевi в призначений час, на стрiтення богородицi, з'явитися в Аугсбург,
i там вiн, Григорiй, пiсля розгляду справи обох сторiн,  без  ненавистi  й
упередження,  вiдокремивши  праве  вiд  неправого,  згiдно  з   церковними
законами винесе свiй безпристрасний присуд.
   Посли нагадували про те, що минав рiчниця вiдлучення: "Король найвище в
свiтi цiну? думку папи  й  упевнений,  що  папа  -  невблаганний  каратель
неправди i непiдкупний захисник  правди,  а  незабаром  настане  рiк  його
вiдлучення, iмперськi ж князi тiльки того й ждуть, щоби на  випадок,  коли
вiн не буде звiльнений вiд вiдлучення  до  того  строку,  оголосити  його,
згiдно з iмперськими законами, негiдним королiвського  сану  i  надалi  не
приймати вiд нього нiяких виправдань".
   Папа довго не поступався. Тодi сказав: "Коли  вiн  справдi  покаявся  в
сво?му вчинку, то хай передасть нам на доказ щиростi свого каяття корону i
всi iншi знаки королiвського сану i в покару за свiй злочин  хай  об'явить
сам себе негiдним королiвського звання".
   Посланцi попросили справедливостi,  не  ламати  тростинки  приломлено?,
папа нарештi дозволив Генрiховi з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире
каяття.

   25 сiчня року 1077 (?впраксiя мала тодi шiсть рокiв) король  прибув  до
Каносси. Замок мав потрiйнi мури. Генрiха впущено за  другу  стiну,  почет
лишився зовнi. Мiж мурами, на морозi, знявши всi королiвськi прикраси, без
будь-яко? пишноти, простоволосий, босий, стояв вiн, очiкуючи присуду папи,
пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушне, заклякло, нiби вмер.
Так тривало три днi. Лише на четвертий день його допущено до  папи.  Пiсля
довго? розмови i прийняття Генрiхом ганебних умов папа зняв вiдлучення.
   Коли стояв у дворi  Каносси,  пiд  снiгом,  на  морозi,-  упокорювався?
Несвiдомо по?днувався зi сво?м  ворогом,  почуваючись  нижчим  за  папу  i
вiдданим йому назавжди? Нi!
   Вiн боровся з папою далi. Узяв собi в  спiльники  простий  люд,  селян.
Чому? Вони прагнуть так мало. Нi особисто?  волi,  бо  навiки  прикутi  до
землi, нi лiпшого життя, бо так мало бачили свiту.
   Чим  кiнчилося  майже  десятилiття  запекло?  боротьби  мiж   папою   й
iмператором? Григорiй, вигнаний Генрiхом з Гима, помер серед  норманнiв  i
сарацинiв Гвiска-ра зi словами: "Я любив  правду,  ненавидiв  неправду,  а
тому вмираю  на  вигнаннi".  Коли  ж  сидiв  на  апостольському  престолi,
вигукував: "Будь проклят, хто меч свiй трима? здаля вiд кровi I"
   Як часто доля свiту залежить вiд того, хто кого_ _переможе.
   Розповiдь складалася впродовж багатьох днiв, вона вимагала  самотностi,
яку iмператоровi, хоч мав, здавалося, неподiльну владу над усiма  i  всiм,
щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими
всiх вiдсилано до Заубуша, так з виявами покори й вiдданостi, а це вже той
випадок, коли ста? безсилим навiть всевладний чоловiк, вiдомо також i  те,
що людинi завжди тяжко да?ться саме те, що ?й найнеобхiднiше.
   Ворогiв не боявся нiколи. Густу траву легше косити. Що бiльше  ворогiв,
то лiпше для справжнього во?на. Та ста?ш беарадний, коли не зна?ш,  з  ким
боротися,  що  долати.  Iмператоровi  хотiлося  усамотнюватися  з  руською
княжною, а довколишнiй свiт  мовби  затявся  в  намаганнi  перешкоджати  в
цьому, i що найболючiше для Генрiха, так це те, що сама ?впраксiя  охочiше
йшла назустрiч не його бажанням, а  несвiдомим  силам,_  _якi  ставали  на
завадi. Коли попервах ?впраксiя сама рвалася до  iмператора,  молодеча  ??
пиха мала хiба ж таку поживу з то? уваги, якою Генрiх обдаровував ??, досi
аа-бу?у всiма,  закинуту  в  чужину,  то  тепер  вона  частiше  й  частiше
виказувала суто жiночий норов,  непослiдовнiсть  i,  слiд  сказати  прямо,
невдячнiсть.
   Молодiсть завжди невдячна, коли ж стрiча?ться вона вi врiлiстю, коли ??
безтурботнiсть хочуть порушити картинами нещасть, переживань,  поневiрянь,
коли хочуть, може, бодай не спiвчуття вiд не?, а просто?  уваги,  тодi  ця
молодiсть ста? майже жорстокою, вона нiчого не хоче знати, сама  не  маючи
минулого, вона не вiрить у його iснування в iнших, ?й  тяжко  зосередитися
на теперiшньому, бо тодi неминуче треба буде знову ж таки  повертатися  до
минулого давнього чи недавнього, ?? цiкавить лише прийдешн?, лише  те,  що
буде з нею, бо все ?? життя попереду,  вона  не  починала  ще  жити,  вона
вважа?, що все належить тiльки ?й.
   Щоправда, можна подивитися на справу  й  iнакше,  приписавши  молодостi
риси порядностi й благородства, бо хто ж бiльше заслугову? цього?  I  коли
?впраксiя  почула  вiд  Генрiха  про  його  тяжке,  сповнене   змагань   i
неймовiрного напруження життя, коли побачила  наповненiсть  того  життя  i
подумала про сво? власне й не  розпочате  ще,  легке,  позбавлене  турбот,
затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рiдною землею,  розлукою,  до  речi
кажучи, майже добровiльною, бо ж ?впраксiю питали про згоду  пiти  в  жони
маркграфу Генрiху i вона ту згоду давала двiчi: у Ки?вi й Саксонi?, то  от
коли вона подумала  лиш  про  можливiсть  поставити  сво?  життя  поряд  з
Генрiховим, то побачила, що не мав чого ставити. Спiвчувати йому? Але де ж
у не? право i сила? Жалiти його? Повинна бути могутньою жiнкою з такими  ж
незвичайними переживаннями, як вiн сам. Прийти йому на помiч? Вiн сам  ось
уже  тридцять  рокiв  справля?ться  з  усiма  перешкодами,  щоразу   вмiло
знаходячи собi союзникiв i помiчникiв. Може, побачив у нiй союзника? А якi
тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це  без
загайки, брутально й твердо, як звик робити все в життi. Хоч як там  було,
у нiй прокинулася жiнка, стурбована за свою добру  славу,  не  байдужа  до
свого майбуття, жiнка, яка не втратила надiй, бо смiшно говорити  про  це,
маючи сiмнадцять неповних  лiт,  будучи  вродливою,  розумною,  освiченою,
багатою, незалежною.
   ?впраксiя злукавлено уникала Генрiха. Робити це могла  досить  умiло  й
легко. Нездужа?. Ма? пильну розмову з тим або тим сповiдником  сво?м.  Ма?
клопоти господарськi. Просто не в настро?, бо може дозволити собi  й  таку
розкiш, випробовуючи терплячiсть Генрiхову.
   Iмператор  справдi  терпiв,  зносив,  сам  собi  дивувався,  але   його
пiдтримувала абатиса Адельгейда, всiляко розписуючи цноти русько?  княжни,
щоб розпалити брата, бо ж вельми  добре  вiдала,  що  цнотливостi  вiн  не
терпiв нiколи i ламав ?? одним замахом.
   Тридцять рокiв нiкому не дарував жодно? митi на власне життя. А чи  сам
що-небудь мав од того? Вiдбирав у них не для себе, бо водночас вiдбирав  i
в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лiсовий  звiр.  Тепер  мав
сподiвання великого спокою, i вiдкрилося йому  зненацька,  що  той  спокiй
якимось чином пов'язаний з руською княжною.
   Генрiх ждав ?впраксiю терпляче, нестерпно хотiв бачити  ??,  мати  коло
себе, мов бархатисту квiтку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися,
лютився на ?? уникання, проклинав усе на свiтi,  вона  знала  про  це  або
здогадувалася i ще впертiше  сидiла  в  сво?х  келiях.  Рятiвна  вiдстань,
одвiчнi жiночi хитрощi.
   Вiн ждав ??, а  вона  сидiла  й  розглядала  прикраси  сво?,  ки?вськi,
перебирала ?х, мов спогади дитинства. Найбiльше подобалася ?й прозора куля
на золотому низенькому тринiжку. Привезена князевi  Всеволоду  хто  зна  й
звiдки. ?впраксiя вдивлялася в глибину кулi,  бачила  там  далекi,  навiки
втраченi свiти, весни розквiтали в  глибинах  кулi,  сяяло  золотом  сонця
лiто,  в  розблисках  слiз  поставало  прощання  з  дитинством,  чистотою,
чеберяйчиками  -  цими  передвiсниками   життя   радiсного,   розкованого,
пiднесеного.
   Генрiх при зустрiчах смiявся з  ??  чеберяйчикiв.  Це  нагадувало  йому
ба?чки про шварцвальдське озеро Муммельзе?. Розповiдають,  нiби  там  живе
пiдземне плем'я чоловiчкiв, нiмфи,  наяди,  якi  позичають  селянам  хлiб,
припаси, грошi. Але хто б у те повiрив? Тодi ?впраксiя ображалася за сво?х
чеберяйчикiв. Багато було таких, що не вiрили. Одна  жiнка  пiзньо?  осенi
народила дитину в полi. Нiхто ?й не помагав, не було  чого  пiдстелити  на
голу землю. Тодi з'явився чеберяйчик i дав  жiнцi  оберемок  соломи.  Вона
вiдмовилася. Дитя -  на  грубу  солому?  А  вдома  знайшла  соломинку,  що
пристала  до  одягу.  Соломина  була  з  щирого  золота.  Ось  якi  в  нас
чеберяйчики!
   А  тим  часом  довкола  панувало  життя  грубе,  брутальне,   жорстоке.
Iмператор  з  усiма  в  абатствi  був  холодно-стриманий.   Неприступнiсть
снiгово? вершини. Неприступний i неприсутнiй, сказати б. Високомiрнiстю  й
стриманiстю вiн мовби пiдкреслював  рiвнiсть  мiж  собою  i  ?впраксi?ю  i
недвозначно вказував  на  належну  низькiсть  усiх  iнших,  не  минаючи  й
Заубуша. Але барон не вельми переймався показною зневагою  iмператора,  бо
вже давно навчився видобувати собi користь навiть з цього.  Вiзьми  пороки
вищих i нещастя тих, хто внизу,- i матимеш для себе  якийсь  зиск.  Заубуш
був твердо переконаний, що головне в життi - задоволення, бо й саме  життя
не що iнше як задоволення. Хтивiсть i зажерливiсть пробивалися в  бароновi
на кожному кроцi, розумова нiкчемнiсть цього чоловiка перевищувала в ньому
I навiть марнослав'я, невситимостi сво?? вiн не мiг приховати навiть перед
iмператором i ?впраксi?ю. Але ?впраксiя готова була  дарувати  Заубушу  цi
вади, пiдсвiдоме вважаючи, що такий  обтесаний  майже  наполовину  чоловiк
повинен одержати сво?  вiдшкодування  у  цього  жорстокого,  але  водночас
сповненого приваб i чарiвливостi життя. Заубуш не був аж таким добрим, аби
думати ще й про iнших. Його дратувала невластива поведiнка iмператора, вiн
не раз, хоч i надаремно, пробував  натякнути  Генрiховi  на  те,  що  ласi
шматочки треба ковтати без роздумiв i прогайки. Говорилося й  про  те,  що
меч iржавi?, коли його довго не виймати з  пiхов.  Iмператор  змаловажував
безсоромнi  натяки  Заубуша.  Натомiсть  велiв  показати   виннi   погреби
абатства, без супроводу, навiть без вiрного барона,  тiльки  з  ?впраксi?ю
спускався туди. Блукали вони  там  вузькими  проходами  мiж  велетенськими
сiрими  бочками,  цiдив  iмператор  червоне  вино,  наливав  у  келихи  iз
зеленкуватого сiрiйського скла, дивилися одне на одного крiзь скло,  крiзь
вино, крiзь тьмавiсть пiдземелля. Що бачили? Якi свiти?
   Абатиса Адельгейда, мабуть, першою збагнула, що  iмператорськi  зальоти
до русько? княжни зайшли задалеко. Тепер щосили намагалася  довести,  нiби
абатство ?? - не що iнше  як  притулок  науки  й  гiдностi.  Це  найбiльше
дратувало Заубуша. Поки iмператор вiв сво? дурнi безкiнечнi розбалакування
з руською княжною, барон мав перебувати в постiйному  напруженнi.  Прагнув
задоволень, але вимушений  був  ?х  лякатися,  поки  iмператор  так  дивно
поводився. Нестерпно було жити серед  тако?  сили  молодого  жiноцтва,  не
маючи змоги володiти бодай одною.
   Заубуш уперто домагався прихильностi Журини, але жiнка не  пiддавалася,
велася обережно, коли ж i вимушена була виходити з абатства, то намагалася
те робити н супроводi Кирпи й ще когось iз сво?х  дружинникiв.  I  хоч  нi
Кирпу, нi дружинникiв барон не мiг вважати сво?ми суперниками, вiн  поклав
за лiпше усунути й цю хай i незначну перешкоду, i вони зникли.  Першим  це
виявив отець Северiан, який не роздiлив долi дружинникiв тiльки  з  огляду
на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщiй подався
до ?впраксi? й повiдомив ?й, що люди ??,  себто  во?вода  з  дружинниками,
безслiдно щезли. ?впраксiя спитала Адельгейду. Та не знала нiчого. Нiхто в
Кведлiнбурзi не вiдав,  куди  могли  подiтися  руськi.  Жили  мирно,  були
привiтнi, доброзичливi, може, якийсь з них i  притиснув  у  темному  мiсцi
товстоногу дiвку, та робилося те з належною та?мничiстю, по-вояцьки  вмiло
й швидко. Нiхто нiчого не мав проти цих  добрих  людей.  Ще  вмiли  варити
пшеничне  пиво,  чого  тут  нiхто  не  вмiв;  пиво  те  вельми   смакувало
кведлiнбурзцям, то хто б же пiдняв руку на таких умiльцiв?
   Кiлька день ждання нiчого не принесли. Журина  плакала,  не  ховаючись.
?впраксiя засумувала,  була  обурена  й  роздратована,  на  всi  запросини
iмператора вiдказувала  рiзкою  вiдмовою,  аж  вiн  здивувався  й  прислав
спитати, що з нею, тодi вона передала йому листа, в  якому  скаржилася  на
допущене насильство i просила, щоб вiн  сво?ю  владою  помiг  ?й  вiднайти
справедливiсть.
   Знов ?й усе тут сприкрилося, задихалася вiд стискiв  холодного  каменю,
гнiтило ?? вiчно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали  чорнi  лiси.
Стояли чорнi, мов погорiлi, а мiж деревами  така  пуста  далина,  мов  мiж
чужими людьми. Була тут чужою всiм, такою й зосталася. "I пiзна?те правду,
а  правда  вас  вiльними  зробить".   Загрози   скрiзь,   загрози   завжди
невiдворотнi й жорстокi - ось i вся правда. Iмператор  розповiдав  ?й  про
сво? борiння. Заради чого всi  його  битви?  Щоб  щезали  отак  люди?  Щоб
маркграфи гнали в рабство сусiдiв-слов'ян,  пов'язаних_,_  мов  мисливськi
пси? Зникли дорогi для  не?  люди.  Усi  дев'ятеро.  Подiя  сама  по  собi
загрозливо-зловiсна, а ще коли ж взяти до уваги, що  бiльше  вона  не  ма?
нiкого. У це страшно повiрити! Що сказав би iмператор, коли, прокинувшись,
не знайшов би в сво?й державi жодного пiдданого, жодно? живо? душi? А в ??
маленькiй державi зроблено майже таке спустошення.
   Генрiх нiчого не знав. Iмператор нiколи нiчого не зна? про долю окремих
людей. Не вiда?, де що береться, куди дiва?ться. Не заглиблю?ться в дрiбнi
змiни, не хвилюють його окремi долi. В його руцi сила  узагальнення,  вища
сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай  опiкуються  священики,  для
нього ? люд. Во?нiв у битвi хай розставляють барони, для нього  iсну?  лиш
вiйсько. Бургграфи хай чинять суд кожен у сво?му городi, вiн провадить лиш
суди iмперськi. Вiн узагальню?, нагляда?, трима?  в  руках  сув'язi  всi??
держави. Заглибитися  в  поодинокi  з'явиська,  спробувати  осягнути  суть
кожно? подi?, зiйти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденнiсть  -
однаково, що повернутися в первiсний стан, до  тих  перших  днiв,  з  яких
починав сво? сходження на неприступнi вершини влади.
   Однак цього разу вiн повинен був втрутитися, зацiкавитися,  довiдатись.
Штовхало його до  цього  те  нез'ясоване  ще  почуття,  пiд  владою  якого
перебував тут, у Кведлiнбурзi, та дивна сила, що прикувала його до русько?
княжни, змусила на час навiть змiнити сво? узвича?ння, свою  натуру,  мало
не запобiгати перед цим, власне, дiвчиськом - i це тодi, коли покопанi всi
супротивники,  коли  вiн  вивищився  над  усiма,  коли  наставля?  князiв,
?пископiв, самого папу, коли городи покiрливо розчиняють перед ним  брами,
сусiднi володарi шлють послiв, заморськi королi запобiгають його ласки.
   Генрiх покликав Заубуша, нетерпляче  метався  по  холодному  паладовому
поко?, гримiв мечем по кам'яних  плитах  пiдлоги,  з  нехiттю  позирав  на
оббиту золоченою шкiрою стелю, на незграбнi  рiзьбленi  стiльцi  -  спадок
саксонських  iмператорiв,   на   велетенський   стiл,   пiд   яким   спали
iмператорськi мисливськi пси, напускаючи важкого духу в цьому непривiтному
помешканнi.
   Барон пристукав сво?ю дерев'янкою знудьгований i заснядiлий. Пито  було
в цi днi багато й охоче, сам Генрiх пив зi сво?ми  баронами,  тепер  мовби
забув, сердито гримнув на Заубуша:
   _-_ Пив?
   - Пив,спокiйно сказав Заубуш.
   - Кому служиш - забув?
   - Пам'ятаю.
   - Безчинству?ш?
   - Сто  тисяч  свиней,  хто  скаржиться?  Iмператор  пiдбiг  до  барона,
пожбурив йому в обличчя лист.
   - Де?
   Згорнута у рурку хартiя полетiла на пiдлогу. Заубуш незграбно нахилився
над нею, навмисне  вдавав  iз  себе  незграбного,  хоч  Генрiх  знав  його
гнучкiсть i вправнiсть навiть з дерев'яною ногою.  Не  дав  бароновi  часу
спам'ятатися, вдарив новим погрозливим:
   - Руськi де?!
   - Руськi?! - Заубуш нарештi дiстав хартiю, ще не розгортав ??,  дивився
на iмператора. Знали один  одного  багато  рокiв.  Гнiв  iмператора  бував
страшний, але барон за цi багато рокiв збагнув: без нього Генрiх не зможе.
Навiть пси покинули iмператора, коли перебирався  через  гори,  кваплячись
вимолити прощення в Гiльдебранда. А Заубуш був з ним. Був i в тiй римськiй
церквi,  де  напали  на  Генрiха  два  з  оголеними  мечами.   Напад   був
несподiваний тим, що найстрашнiший ворог iмператора Гiльдебранд  був  тодi
вже мертвий. Але зосталися вороги меншi. Нiколи не бiйся ворогiв великих -
лякайся дрiбних. Вони й наслали пiдкуплених  убивць  на  месу.  Вбивцi  не
зважили на барона. Калiка. Це ?х  згубило.  Бо  Заубуш  вправно  пiдставив
одному з них дерев'янку, i поки той летiв сторч головою, другий падав  вiд
Заубушевого меча. Калiко, не здавайся! Пiсля  того  iмператор  згодився  з
бароном, що молитву слiд полишити для священикiв.  До  церкви  пiшов  лише
тут, у Кведлiнбурзi. Зда?ться, затягла його туди княжна. Тепер вона  знов.
Звинувачу? його, Заубуша. Його нiхто не звинувачував уже  багато  лiт.  Не
наважувались. Не смiли.
   - Тут написано про мене? - спокiйно спитав iмператора.
   - Написано, що написано,- в очах у Генрiха народжувалася пустота. Барон
знав, що це  перший  передвiсник  шаленства,  вiн  не  дуже  боявся  таких
нападiв, але тут замiшана була ця жiнка, тому мав бути обачливим.
   - Коли це про руських свиней...почав обережно.
   - Рицарi княжни Праксед! Де вони?
   - Довiдаюсь, коли цiкавишся, iмператоре.
   - Велю! Де? Твоя робота - знаю!
   - Не втручався сам, та, дбаючи...
   - Де_ _вони?
   - Тут, у Кведлiнбурзi. Довелося...
   - Веди, показуй!
   - Може, завтра, iмператоре? Нiч...
   - Веди! Гей, хто там!
   Не допитувався в Заубуша, чи зна?, куди вести. Повинен знати.  Цей  усе
зна?. Горiли  смолоскипи,  поблискувала  тьмяно  зброя.  Нетерпляче  дихав
iмператор. Заубуш навмисне повiльно волочив свою дерев'янку. Не було  куди
квапитися. Таке не показують i простим  смертним,  яким  судилося  на  сiм
свiтi все найгiрше, то навiщо _т _воно iмператоровi? Сто  тисяч  свиней  з
цi?ю руською дiвкою!
   Пройшли виннi  погреби  Кведлiнбурга,  тi  самi,  де  iмператор  пив  з
?впраксi?ю вино ?хнього мовчазного  причастя  до  спiльно?  велико?  долi,
спускалися кудись нижче, заглиблювалися  в  та?мничi  пiдземелля,  гримiли
кованi  залiзом  дверi,  дихало  вiльгiстю,  мороком,  смердiло  столiтнiм
брудом, лякало потойбiчнiстю. Оттони вмiли будувати не лише крипти  святих
мученикiв, але  й  глибокi  кам'янi  мiшки  для  мученикiв  живих.  Камiнь
сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався  звiдусiль,
гнiтив людей, гасив вогонь. Ще дверi, ще, гримить набубнявiла ляда,  морок
ще страшнiший, розверза?-ться кам'яна паща, звiдти плюскотить  вода,  десь
далеко, нiби в самому центрi землi, якiсь шерехи долинають  звiдти,  якiсь
зiтхання. Невже там люди?
   - Гей, хто там? Живi?
   Сам германський iмператор пита?, рiч небувала й  неймовiрна,  але  тим,
хто внизу, однаково, ?м  до  всього  байдуже,  вони  плюскотять  у  чорнiй
холоднечi, брьохаються в невидимiй водi, блукають у пiтьмi, а може,  давно
вже вмерли i то вода носить  ?хнi  тiла,  плавають  вони  серед  нечистот,
здохлих пацюкiв, уламкiв i залишкiв давнiх злочинiв i проклять.
   Iмператор поглянув на Заубуша, i той злякався вперше пiсля того, як  на
нього нападали в лiсi пiд Гарцбур-гом. Коли справдi тi, що внизу,  вмерли,
то ще й не знати, чи вийде звiдси барон.
   - Ей, сто тисяч свиней! - заревiв униз Заубуш.- Тут Генрiх,  iмператор,
вiн вас пита?! Вiдповiдайте!
   Мовчанка тривала, плюскотiло внизу й далi, плюскотiло мертво й страшно,
iмператор знов поглянув на Заубуша, i той вичитав у збiлiлих очах  Генрiха
свiй присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду,  аби  лиш
переконатися, що тi - ще живi.  Тодi  тi,  внизу,  мовби  зглянувшись  над
одноногим, подали звiдти голос:
   - Чого iмператоровi?
   Генрiх вiдскочив од отвору, затис рукiв'я меча, так нiби мав рубатися.
   - Видобути всiх! Миттю!
   - Зробимо, iмператоре,- Заубуш зiгнав iз себе  звичну  насмiшкуватiсть,
став слухняний i покiрливий.- Зробимо все, як звелиш. Тобi лiпше  не  бути
тут. Дорогоцiнне тво? здоров'я...
   - Мо? здоров'я, не тво?. Лишуся тут.
   - Iмператоре!
   - Сказав!
   Принесено в'язану драбину, вузлувате звiсилася вона в  глибину,  звiдти
довго нiхто не видобувався, тодi по одному стали  з'являтися.  Дзюрчала  з
лахмiття  брудна  вода.  Зсинiле  вiд  холоду  тiло.  Розкудланi   бороди.
Несамовитi очi. Не люди - мерцi. Дев'ятеро. Усi цiлi.  Усi  тримаються  на
ногах. Якою силою? Попереду - косоплечий, ширококостий, зблиску? зубами чи
то в посмiху, чи вiд ненавистi, яку не може та й не хоче приховувати.
   - За вiщо ти ?х? - спитав спокiйно Генрiх Заубуша.  Не  цiкавився,  хто
кинув сюди руських, бо знав i без того. Барон теж знав,  що  викручуватися
не слiд. Треба казати все. Але що  мав  казати?  Про  дику  руську  жiнку?
Замкнули ?? в абатствi. Вiн хотiв ?? ощасливити - не далася через дурiсть.
Але про таке iмператоровi не кажуть. Про його  ненависть  до  слов'янських
свиней? Це слiд полишити для iншого разу. Вiн не задумувався.
   - Звичайна справа.
   - Зна?ш закон, який забороня? кидати камiнь у бика, впряженого в  плуг,
i мiцно затягувати йому ярмо?
   - Була пiдозра...
   - Яка? Заубуш зам'явся.
   - Кажи!
   - Княжна...
   - Ну!
   - Зневажала германських мужчин. Не пiддалася навiть  сво?му  мужевi  на
шлюбиiм ложi. Тримала коло себе цих. Як мужчин.
   - Брешеш!..
   - Слово, iмператоре! Несподiвано ступив уперед Кирпа.
   - Хочу сказати.
   - Зна?ш нашу мову? - не повiрив iмператор.
   - Сидiв тут п'ять лiт. Голова на плечах ?.
   - Що хочеш сказати?
   - Твiй барон бреше!
   - Пояснюй.
   - Княжна чиста, як сльоза.
   Iмператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тодi сказав!
   - Iди геть.
   - Iмператоре!
   - Геть!
   А руський добивав барона:
   - Вона невинна, клянусь хрестом. I впав на колiна. I  тi  восьмеро  теж
упали на колiна. Пiдвестися вже не могли, не мали сил. Тодi Генрiх зупинив
Заубуша:
   - Стiй i слухай. I хай знають усi. Я руську княжну беру в жони.
   - Iмператоре!
   - Вона стане iмператрицею!
   Коли вже вимовив цi слова, збагнув, що жили вони в ньому всi днi,  жили
несвiдомо, не могли нiяк народитися, потрiбен був  поштовх,  струс,  якась
незвична подiя. I ось сталося. Знов, як завжди,  nомiг  Заубуш.  Помiг  не
думаючи.  Був  майже  вдячний  бароновi,  поглянув  на   нього   мало   не
зласкавлено. Той вiдвернув погляд. Страх йому вже  минувся,  вмить  вловив
змiну настрою в Генрiха,  тепер  iмператор  ждатиме  слiв  хвали  за  його
несподiване i, сказати  прямо,  досить  безглузде  вирiшення.  Зробити  цю
руську видру iмператрицею? За якi цноти? I як же  про  це  буде  оголошено
свiтовi? Iмператор зробив заяву. Де й перед ким i як? Все, все гине. Перед
цим заради нiкчемних руських свиней мало не принесено було в жертву  його,
Заубуша. Стiльки злочинiв вчинено за тридцять рокiв володарювання Генрiха,
що до них нiчого не додав ще один геть незначний.  Знищено  многi  тисячi,
вбито  таких  високодостойних  мужiв,  що  якiсь  там  п`ять  чи   дев'ять
чужинецьких заброд не вартi печено? вошi. Генрiх забув, що  вiн  iмператор
Священно? Римсько? iмперi?, знехтував сво?ю гiднiстю, мало не сам  витягав
цих брудних свиней звiдти, де ?м належалося бути за всiма законами земними
й небесними, а тодi ще й така  заява!  Барон  сопiв  розгнiвано,  стукотiв
дерев'янкою, враження складалося, нiби вже й не Генрiх  iмператор,  а  цей
барон  сягнув  найвищо?  влади,  однак  iмператор  мовби  й   не   помiчав
роздратованостi свого поплiчника.
   Нарештi  йому  вiдкрилося  те,  що  було  сховане  вiд   нього.   Стане
iмператрицею Праксед. Бачив ?? вже не такою, як досi. Поставала перед  ним
у iмператорських шатах, у коронi й горностаях,  гарна  й  на  вроду  i  на
зрiст, красноперса, чиста,  як  снiг,  молода  на  вигляд,  з  прекрасними
бровами,   носом   i   обличчям,   жовто-русява,    великоока,    радiсна,
солодкоголоса, чудове явище помiж жiнок. Сповнена цнотливостi хода,  рухи,
повороти голови. Народжена бути iмператрицею. Слугувати  для  ще  бiльшого
воз-вишення Генрiхового. В  нiй  кров  ромейських  iмператорiв  i  руських
царiв. За нею сто?ть могутня половина свiту -  велика,  багата,  загадкова
Русь, якiй нема? краю, перед якою запобiгають усi. Абатиса  Адельгейда  не
знати з якими намiрами - добрими чи лихими - турчала в ухо братовi  сво?му
про походження, цноти, привабу русько? княжни,  може,  за  звича?м  сво?м,
намагалася пiдсунути iмператоровi пiдложницю, як то робила щоразу по  його
при?здi до Кведлiнбурга, але цього разу сталося не  так,  вiн  зробить  цю
дiвчину iмператрицею i завдячу?  цим  насамперед  сво?й  нещаснiй  сестрi.
Вдячнiсть же його буде в тому, що при возведеннi на престол дасть  Праксед
iм'я Адельгейди. Вiн умi? бути великодушним.
   - Ви мо? першi гостi сьогоднi! - гукнув до руських, Тодi до Заубуша:  -
Купелю й одяг для мо?х гостей!
   У таку нiч не могло бути сну.  Порушено  всi  звича?,  поламано  регули
абатства, iмператор забув про сво? становище, вiн мовби повернувся в  свою
безладну молодiсть, коли не вибирав собi товаришiв для застiлля, весь свiт
йому стояв одкритий, приступний, без обмежень, умовностей i  станови  ськ.
Адельгейда прибула до палацу в Праксед, але ж була разом з ними й  Журина,
бо не вона мамка-годувальниця  майбутньо?  iмператрицi,  до  того  ж  була
дружинницькою жоною, що дорiвню? дружинi знатного рицаря. Були  на  нiчнiй
учтi руськi дружинники з во?водою Кирпою, розбуджено  й  припроваджено  до
палацу обох сповiдникiв ?впраксi? - абата Бодо й отця Северiана, накликано
знатних, якi на той час були в Кведлiнбурзi; горiли товстi  свiчi,  палали
смолоскипи у великiй замковiй палатi, незграбнi тiнi металися по  кам'яних
стiнах,  все  видавалося  побiльшеним,  якимсь  надто  урочистим,  коли  ж
з'явився Генрiх,  у  коронi  й  горностаях,  переперiзаний  iмператорським
мечем, весь у жирному золотi, зблiдлий i хижий,  все  заклякло,  завмерло,
iмператор швидко пiшов туди, де стояла Адельгейда з Праксед,  взяв  руську
княжну  за  руку,  пiдняв  ту  бiлу  тонку  руку,  мовби  закликаючи  всiх
помилуватися ?? красою, здавленим голосом прокричав:
   - Ваша iмператриця!
   Не питав ?впраксi?, не радився нi з ним, не ждав нiчи?? згоди. Барони й
кнехти  вельми  гаразд  знали  норов  свого  iмператора,  вони  не  чекали
подальших його слiв,  покрили  Генрiхову  заяву  радiсним  ревищем.  Ревiв
зрадiло й Заубуш, водночас  пильно  спостерiгаючи  за  Праксед,  шпiльмани
заграли на лютнях, служки понесли  вино,  подали  iмператоровi  й  Праксед
обнизанi коштовним камiнням iмператорськi келихи, Генрiх  повiв  бвпраксiю
до столу, усi посунули до столiв, усiдалися швидко й охоче,  наливали  вже
самi, пили, ?ли, плямкали, забувши, чого сюди прийшли i що вiдбулося перед
?хнiми очима. ?впраксiя не могла стямитися.  Що  це?  Жорстокий  жарт?  Чи
напад божевiлля в iмператора?
   - Ти не спитав мене, iмператоре,сказала вона, коли Генрiх посадовив  ??
за стiл, тодi обережно й поштиво сiв поряд.
   - Iмператор проголошу? свою волю,засмiявся вiн,-  такi  переваги  цього
високого становища.
   - Мене ти не спитав,- уперто повторила  вона,  не  доторкуючись  нi  до
чого.
   - Питаю при всiх.
   - Не знаю, що тобi вiдповiсти.
   - Вiдпий з келиха - це й буде твоя вiдповiдь.
   - Чи не замало?
   - Для мене досить.
   Вiн вiвся, мов юний закоханий. ?впраксiя не  мала  нiякого  досвiду  iз
закоханими.  Вона  поглянула  на  Журину,  на  отця  Северiана,  тi  ждали
вирiшення вiд не? само?. Тодi знайшла серед  кнехтiв  Кирпу,  не  впiзнала
його попервах,  бо  був  у  германських  обладунках,  якийсь  схудлий,  аж
свiтився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув  ?й  здалеку
сво?ми веселими зубами, вона й далi дивилася на нього,  дивуючись  i  його
несподiванiй появi пiсля зникнення  i  отому  дивному  строю,  вона  мовби
забула про слова iмператора, якi змiнювали все ?? життя,  ?й  конче  треба
було  перемовитися  зi  сво?м  безтурботним  во?водою.   ?впраксiя   мовби
зворухнулася, нiби хотiла пiдвестися, покинути iмператора в таку  урочисту
хвилину й пiдiйти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж вiдчув той порух,  миттю
скочив на ноги, пiдбiг з того  боку  столу,  став  навпроти  iмператора  i
?впраксi?, став боком, наставляючи косе плече сво? чи то на Генрiха, чи то
на Заубуша, який сидiв коло Адельгейди, тодi так  само  невиразно  тицьнув
рукою, знову iк таки чи то в iмператора, чи в Заубуша,  чи  в  Адельгейду,
сказав голосно:
   - Княжна, тебе хотiли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути  меч,
але меча в Кирпи не було. Нiяко? збро?.
   - Невдячний! - гукнув через стiл Генрiх.- Ти свiдок, що я не повiрив! Я
назвав Праксед iмператрицею!
   Кирпа не сходив з мiсця.  Тепер  вiн  показав  на  Заубуша,  i  всi  те
побачили.
   - ?впраксi?, цей чоловiк зводив на тебе наклеп. При iмператоровi.
   - А цей чоловiк,- показав Генрiх на Кирпу,- вiдкинув, i я повiрив  йому
i...
   -  Вiрю,-  тихо  промовила  ?впраксiя.  Вже  мовби  була  iмператрицею,
повнилася силою влади, готова була до велiнь.Спасибi, Кирпо. Iди.
   Во?вода пiшов на сво? мiсце, ?впраксiя пiднесла келих,  глянула  поверх
нього сво?ми великими очима на Генрiха, надпила. Той одним ковтком  осушив
свiй.
   - Шпiльмани! Шальке! Рюде!
   Барони ревли на радощах, грали лютнi, спiвано  вояцьких  пiсень,  отцi,
кожен по-сво?му, пробували затягнути псалми, але ?х перекривали соромiцькi
приспiвки, учта набирала розмаху, пси  пiд  столами  гризлися  за  кiстки,
слуги  в  кутках  ждали  недо?дкiв;  гикання,  плямкання,   рицарi   важко
вiдвалювалися вiд столiв,  ситi  й  п'янi,  тодi  зиов  хапалися  за  новi
потрави, Генрiх пив i кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи,
може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато  рокiв  тому,  як  за
неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, пiдставляючи
йому пишний свiй  бiк.  Лише  ?впраксiя  сидiла,  як  свята,  неторкана  й
неприступна, над усiм брудем, гидотою, крикнявою,  i  Заубуш  не  стерпiв,
плюнув:
   - Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля ки?вська!
   Адельгейда змовчала. Могла стати спiльницею Заубуша, аби  той  забажав,
могла тримати сторону iмператора, що було б цiлком природно. Барон теж  не
пробував бiльше зачiпати абатиси. Цю спiльницю не  хотiв  купувати  нiякою
цiною. Занадто вже зужита. До того ж ще й вiдзнача?ться  курячим  розумом,
бо це вона натурчала iмператоровi  про  руську  княжну,  i  тепер  незмога
передбачити подальший хiд подiй.
   Справдi, Заубуш нiяк не мiг передбачити того, ще сталося майже  вiдразу
пiсля його презирливих слiв.
   ?впраксiя нахилилася до Генрiха i показала, що хоче говорити, але гамiр
?й заважав.
   - Тих-хо! - вдарив iмператор рукою по столу. I все втихло, так нiби  не
було тут нi п'яних, нi одурiлих, _'si_ безпутних. Навiть пси  пiд  столами
стихли, прислухаючись.
   - Я хочу звернутися до тебе, iмператоре,- почала ввпраксiя,-1  до  всiх
тво?х рицарiв, якi тут присутнi. Знаю звича? тво?? землi, пам'ятаю  звича?
Русi. Вони не рiзняться в тiй справi, про яку йтиме мова. Що то за звича??
Коли хтось пуска? наклеп i виявля?ться його брехливiсть, то суд рицарський
вироку? наклепниковi валiзти пiд стiл або лаву i вiдгавкати  свою  обмову.
Найвищi особистостi не можуть уникнути такого вироку, бо  честь  рицаря  -
над усе!
   Iмператор пiдвiвся. Очi йому шалено зблискували,  щоб  утишити  дрож  в
руках, мiцно вхопився ними за коштовне наголiв'я меча, дивився на Заубуша.
Мовчки, зловiсно, гнiтюче. Барон став пiдводитися. Не вимовлено було нiким
його iм'я, але вiн знав, що цього не треба чекати,  пiдводився  незграбно,
невмiло, аж стало його жалко,  вiдставляв  далеко  вбiк  евою  дерев'янку,
намагався витримати погляд iмператора i легко витримав  би  його,  аби  не
було тут отi?? ясноволосо? з диявольською силою я чарами.
   Генрiх вiдiрвав одну руку вiд меча, коротко показав бароновi пiд  стiл.
Заубуш, нi слова не кажучи, полiз пiд стiл. Рицарi, вмить протверезiлi, зi
страхом спостерiгали те, що вiдбувалося.  Всемогутнього  Заубуша  заганяли
пiд стiл, як пса! Хто б у це мiг повiрити? I хто може передбачити наслiдки
пониження цього страшного чоловiка? Невже оця  тоненька  руська  ма?  таку
зухвалiсть i таку силу?
   Адельгейда помагала бароновi. Нахилилася  над  ним,  притримувала  його
дерев'янку,  вiн  стиха  лаявся,  не  хотiв  нiчи??  помочi,  готовий  був
провалитися крiзь кам'янi плити, вмерти отут пiд столом  серед  псiв,  але
вiд нього ждали не смертi. Ганьба не кiнчалася самим залiзанням пiд  стiл.
Усi це знали, знав i Заубуш. Задихаючись од ненавистi до  ?впраксi?  й  до
iмператора, вiн хапливо  прокричав:  "Збрехав,  як  пес!",  а  тодi  тричi
гавкнув по-собачому.
   Вилазив  з-пiд  столу  червоний,  весь  спiтнiлий,  скреготав   зубами.
Iмператор пiдсунув йому кубок з вином.
   - Випий!
   Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усi
здригнулися вiд лихого передчуття. Пролл?ться чиясь кров. Або й ще гiрше.
   ЛIТОПИС ЦИТАТА
   "Iсторик або ж намага?ться дослiдити iстину содiяного i,  таким  чином,
розпалю? ненависть до себе багатьох, або,  бажаючи  уникнути  невдоволення
замовчу? цiлий ряд подiй. Але це вже порок, бо намагатися обiйти iстину  i
мати намiр приховати ?? визна?ться противним  обов'язкам  iсторика.  Однак
дослiджувати дiяння, не викривляючи ?х i не вiдступаючи вiд правил iстини,
означав, найчастiше, викликати  обурення,  як  то  висловлено:  "Друзiв  -
догiдливiсть, а iстина - ворогiв родить".
   Коли ж хто, лестячи iншому, безсоромно пiдмiшу?  до  того,  що  сталося
насправдi, брехню, то подiбний вчинок вважа?ться до того  принизливим,  що
такий iсторик не повинен допускатися в середовище письменникiв.  Затаювати
iстину дiянь недозволено i противно  обов'язкам  письменника.  Тим  бiльше
грiшно  плямувати  iстину  брехнею,  а  брехливе  передавати   легковiрним
нащадкам.
   ? одна i навiть жахливiша небезпека, яко? слiд уникати щосили тим,  хто
пише iсторiю: вони зобов'язанi не допускати, щоб сухiсть мови  i  бiднiсть
змiсту принизили гiднiсть дiянь. Слово повинне вiдповiдати дiловi, про яке
мовиться, I  мова  письменника  не  повинна  вiдставати  вiд  возвишеностi
предмета".
   Вiльгельм Гiрський. Belli Sacri Historia. 1185 p.
   IМПЕРАТРИЦЯ
   Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, -  треба
вжити слово "приголомшена", не про жiнку будь сказано. Станеш iмператрицею
- ощасливиш свiт. Ощасливиш себе чи свiт? Думаючи  про  свiт,  дума?ш  про
себе. В нiй прокинулася жiнка, яка зна? про свою вроду, вважа?, що  тiльки
вона обдарована найвищими  чеснотами,  лише  вона  гiдна  зайняти  найвище
становище. Генрiх - iмператор  за  походженням.  Народився  iмператором  i
нiяко? заслуги в тiм. Простий випадок. Вона ж стане  вище  за  всiх  жiнок
завдяки самiй собi. Бо така вона ?, а лiпшо? за не? нема? на всiй землi!..
   Все, що тобi судилося, живе в тобi несвiдомо. Ще недавно думала про те,
що не завжди вда?ться безкарно бути донькою  великого  князя.  I  ось  усе
змiнилося. Вона стане iмператрицею i вiдбере  в  Генрiха  якусь  там  долю
германсько?  грубостi,  передавши   йому   навзамiн   руську   лагiднiсть.
Ощасливить свiт, ощасливить.
   Iмператор по?хав i при?хав. Повернувся до Кведлiнбурга,  коли  в  горах
запанувала весна, коли природа встановила довкола сво? зелене царство, над
яким не владнi нiякi королi й iмператори.
   ?впраксi? хотiлося в гори, хоч перед_ _тим нiколи не любила ?х, були ?й
чужi й непривiтнi.
   ...Ви?здили з Кведлiнбурга в пишностi й веселощах.  Бiлi  конi,  золотi
iмператорськi  стяги,  рицарi  в  золочених  панцирах,  двiрськi  дами   в
чорно-червоних шатах, бiлi плюмажi, багряний одяг ?впраксi?,  бiло-золотий
помолодiлий iмператор.
   Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлiнбурга,  пролiтали  через
села, розлякуючи дiтлашню, псiв,  курей,  врiзалися  в  гори,  розсипалися
навсiбiч, щоб  згодом  зiбратися  на  поклик  ловецьких  рогiв.  Iмператор
усамiтнювався з ?впраксiею; вiн  гнав  коней  далi  й  далi,  йому  завжди
хотiлося вище, вгору, до вершин,  може,  й  туди,  де  колись  стояв  його
улюблений Гарцбург, а  тепер  ру?ни,  забитi  густим  зелом,  а  ?вираксi?
кортiло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному  свiтi.  Сп'янiла  вiд
рослин, вiд листя,  вiд  кошлатостi  кущiв,  вiд  спраглостi  росту,  вона
зiскакувала з коня, припадала до яко?сь стеблинки.  Генрiх,  знудьгований,
глухий i слiпий до всього, що  ??  захоплювало,  нетерпеливився:  "Швидше!
Швидше! Швидше!" Ще ж так багато треба про?хати. А  вона  не  могла  цього
збагнути. Нiщо не вiдбува?ться швидше, нiж  тому  належиться.  Проростання
дерев, кiльчення насiння, вилуплювання пташеняти а я?чка, плетення гнiзда,
схiд i захiд сонця, сiрий дощ i сивий туман, кущi, дерева,  квiти,  гiлля,
стебла, корiння - усе говорило про не-нвап, про вiчний спокiй, про  лагiдь
i приховану прекрасну  силу.  Бо  сила  прекрасна  саме  тодi,  коли  вона
прихована. Жолудь велетенського дуба да? блiдий i  нiкчемний  росточок,  а
маленьке пшеничне зерно кiльчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, ?й
хотiлося мати в собi оту невiдому й всемогутню силу, яка викликав  найвище
почуття на свiтi. Народилося бажання  примусити  iмператора  закохатися  в
не?, хотiла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клiтiя, кущем  калини
або тополею - усе в ?м я найвищо? правди, ?м я яко? - любов.
   Наслухалася  тривожних  розповiдей  баронських  дочок  про  iмператора,
обережних  натякiв  абатиси  Адельгейди  про  нестримнiсть  дикого  норову
Генрiхового, але не лякалася тепер нiчого, смiливо занурювалася в свiт гiр
наодинцi з iмператором, готова була до всього, навiть - грiх казати  -  до
збезчещення,  бо  хiба  ж  у  по?днаннi  чоловiка  з  жiнкою  не   найвища
таемничнiсть людських сполучень з природою, зi свiтом! Та чиста душа ??  й
не мала в собi темних пiдозр або страху. ?впраксiя переконана була в сво?й
недоторканностi, бо  хiба  ж  сама  суть  вищо?  влади  -  не  в  найвищiй
порядностi? Volenti non sit injuria  -  тому,  хто  не  хоче,  не  дi?ться
кривди.
   До князя Всеволода споряджено послiв. Мали подолати  гiрке  бездорiжжя,
неймовiрну далеч, привезти вiд загадкового й майже та?мничого для всiх тут
чоловiка благословення на шлюб його доньки з iмператором, хоч потребою  те
и не викликалося: ?впраксiя вважалася вдовою по маркграфу Генрiху, а ще  -
domina dotalitalis, тобто  панi  посагова,  бо  за  iснуючим  звича?м  муж
додавав до вiна,  принесеного  жоною,  ма?ток  тако?  само?  високостi,так
званий   dotalitium,   тож   руська   княжна,   окрiм   права   самостiйно
розпоряджатися власною долею, мала ще й такi достатки, що  ставала  чи  не
найбагатшою жiнкою в ?вропi. Однак iмператоровi йшлося  ще  й  про  те  (а
може, передовсiм про те), щоб по?днатися  з  руським  князем  перед  цiлим
свiтом, вiдкрито, добровiльно з обох бокiв: то нiчого,  що  доводилося  ще
ждати - вiн був терплячий у нещастях, буде терплячим i в сподiваннi щастя.
   Не знала ?впраксiя, що ще взимку спорядив iмператор гiнцiв  до  Iталi?,
де мав свого власного папу Климента,  архi?пископа  Равеннського  Вiберта,
вибраного на скликаному в Брешi? iмператором соборi. Антипапа Климент  мав
би помогти iмператоровi подолати наступника Гiльдебрандового в  Римi  папу
Вiктора.  I  ось  прекрасна  нагода  для  перемоги  над  Римом!  Iмператор
по?днувався з далеким руським царем, а  Климент  мав,  скориставшись  цим,
докласти  всiх  зусиль  для  об'?днання  церков!   Задум   зухвалий,   але
грандiозний!  Навiть  Григорiю-Гiльдебрапду  не  вдалося   вiдiрвати   вiд
Константинополя Русько? держави, а iмператор зробить це, з'?дна? два свiти
- захiдний i схiдний, i тодi його могуття не матиме меж.
   Ще над Кведлiнбургом не кричали захриплi вiд весняно? радостi  журавлi,
а вже з Равенни вирушив до Ки?ва посланець Климента  кардинал  Григорiй  з
церкви святого Вiталiса, надiлений, сказати б,  подвiйними  дипломатичними
повноваженнями - матримонiальними й конфесiональними. Мав просити в  князя
Всеволода руки його доньки для германського iмператора Генрiха  i  повести
переговори про возз'?днання русько? церкви з латинською.  Всеволод  нiчого
не мав проти шлюбу ?впраксi?, бо коли з легким серцем видавав за нiкому не
вiдомого маркграфа, то чому б став противитися по?днанню доньки  iз  самим
iмператором германським? Що ж до церков, то тут вирiшальне слово  належало
передовсiм митрополиту Iоанну, а той у сво?й ромейськiй затятостi не те що
не мiг погодитися на такий злочинний акт,  але  й  засудив  видання  дочок
замiж  "во  iну  страну,  iдеже  служать  опрiсноки  i  скверноедвнiю   не
отметаються". Митрополит посварився з князем Всеволодом,  мерщiй  спорядив
сво? посольство  в  Царград  з  порадою  порвати  стосунки  з  iмператором
Генрiхом i  його  антипапою  Климентом,  якi  хотiли  завдати  ромейському
iмператоровi удару в спину.
   Генрiх ще не вiдав про все це,  коли  споряджав  з  Кведлiнбурга  сво?х
послiв: не та?мних - урочистих, пишних, з  багатими  дарами,  з  посланням
iмператорським до великого князя ки?вського, з проводами, напучуваннями  й
нетерплячим жданням повороту.
   На чолi посольства поставлено барона Заубуша. Цим iмператор мовби хотiв
показати, яко? ваги нада? справi, як високо ставить  свою  невiсту,  бо  ж
вiдрива? вiд себе найвiрнiшого чоловiка, з яким, зда?ться,  не  розлучався
впродовж тридцяти рокiв не те що на кiлька мiсяцiв,  а  навiть  на  кiлька
днiв. Зi Заубушем мали ?хати й руськi дружинники. Бо вже знали  дорогу,  а
ще були найпершою запорукою добровiльно? згоди княжни  на  шлюб  i  добрих
намiрiв iмператора.
   Кирпа прийшов прощатися до ?впраксi?. Журина не могла його  вловити  на
самотi, вимушена була прощатися при  княжнi,  не  стримувала  слiз,  та  й
княжна теж плакала, бо ж свiй чоловiк i який же чоловiк.  Кирпа  вклонився
?впраксi?, а Журину обiйняв i поцiлував, вельми  подивувавши  тим  княжну,
хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жiнка, ще молода, гожа,
а лiта летять, як хижi стрiли, а жити хочеться.
   Кирпа погладив Журину по чорному ?? волоссю, зiтхнув, засмiявся:
   - Не виросте вже така квасоля, як при менi. ?впраксiя нiчого  не  могла
збагнути. Яка квасоля?
   - Дитина ще ти, княжно,- сказала ласкаво Журина й знов заплакала.
   А може, воно й лiпше - так довго лишатися дитиною.
   Кирпа принiс iз собою якусь скриньку, подав ?впраксi?.
   - Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до  якого  князя
?деш, той i велить. Сюди при?хав - ти лишила коло себе. До Ки?ва повернуся
- князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так i живу.  А
тобi, ?впраксi?,  хай  буде  мiй  дарунок  весiльний.  Дiсталася  менi  ця
скринька вiд ромейського катепана в Тмутороканi. Сiрiйська рiч, старовинна
й рiдкiсна. Хай буде тобi захистом вiд лихих людей, бо в цiй землi  лихого
бiльше, нiж доброго, надто ж для гарно? молодо? жiнки, та ще тако?  добро?
й незiпсовано?, як ти в нас. Ось тут ма?ш для власних потреб  дзеркало  зi
щирого  золота,  мазi  ромейськi,  притирання,  усе  для  краси.   А   тут
вiдкрива?ться пота?мне дно i лежить шiсть золотих келихiв. Не пий  сама  з
них нiколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому
вина в цей келих... I згадай Кирпу.
   - Повертайся, Кирпо,- попросила ?впраксiя. До отця Северiана, який  теж
прощався, бо ?хав до Ки?ва, не зверталася з таким щирим проханням,  i  той
туп-цювався майже сором'язливо, бурмотiв, що полиша? духовну дщерь свою  з
богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди
все бачить i нiколи якось не квапиться на помiч нi дiтям,  нi  жiнкам,  нi
тим, хто потрапля? в бiду.
   - У роме?в ? звичай полювати на малих  пташок,  обмазуючи  гiлля  дерев
кле?м,- сказав вiн.- Остерiгайся, ?впраксi?, такого гiлля. Бо ти ж для нас
завжди будеш маленькою гарною пташкою!
   Ви?здило посольство з  Кведлiнбурга  в  теплий  весняний  день.  Мжичив
весняний дощ, лиснiли кiнськi крупи, грали  лютнi,  трубили  труби.  Кирпа
?хав поруч iз Заубушем, який тримався на конi так хвацько, мовби мав цiлi_
_двi_ _ноги. ?х проводжав сам iмператор з почтом, ?впраксiя, як заручена з
Генрiхом, абатиса Адельгейда; однi радiли, другi плакали,  третi  безжурно
гукали щось услiд.  Кирпа,  ?дучи  повз  ?впраксiю,  моргнув,  показав  на
Заубуша:
   - Осел слуха? лютню, а  свиня  -  трубу!_  _То  був  день  сумний,  але
водночас i радiсно-пiднесений.  Посольство  ?хатиме  через  усю  Саксонiю,
через Чеський лiс, Польщу, Русь, i скрiзь питатимуть, хто  й  куди,  i  ?м
вiдповiдатимуть, що везуть грамоти  германського  iмператора  до  руського
князя, аби той видав свою доньку за Генрiха.
   Iмператриця, iмператриця - i про це знатиме вся  ?вропа  i  цiлий  свiт
незабаром! Готування до  високого  шлюбу  чимось  нагаду?  вiйну.  Гудiння
флейт, грюкiт брам,  палання  смолоскипiв,  брязкiт  збро?,  ?дуть  кудись
озбро?нi вершники. Сказано Зевсом про жон:
   Зло подарую я ?м замiсть вогню, й вони забавлятись Будуть ним  досхочу,
власним нещастям сво?м задоволенi.
   ?впраксiя не хотiла вiрити нi в зло, нi в  нещастя.  Коли  й  було,  то
минулося. Попереду - радiсть, любов,  сонце.  Кликала  Журину,  читала  ?й
уголос ромейськi книги про  кохання,  захованi  серед  священних  текстiв,
записанi нашвидкуруч, з помилками, як  то  завжди  бува?  при  та?мному  й
поквапливому  переписуваннi,  але  зате  захищенi  вiд  надмiрно   суворих
поглядiв священними текстами псалмiв Давидових. "Куди пiду вiд духу  твого
й вiд лиця твого куди втечу? Чи зiйду на небо - ти  там,  чи  спущуся  пiд
землю - i там ти. Чи вiзьму крила зорi й спочину край  моря,  i  там  рука
твоя попровадить мене й утрима?  мене  десниця  твоя.  Ерот  вилива?  свiй
вогонь i на птахiв, i на плазунiв, i  на  рослини,  i  навiть  на  каменi.
Принаймнi магнiсiйська руда любить залiзо, i як тiльки вона побачить його,
так i тягне до себе, мовби всерединi в нiй живе  любов..  Чи  ж  не  ?  то
поцiлунок  руди  й  залiза,  любимого  нею?  Серед  фiнiкових  пальм  однi
чоловiчi, другi жiночi.  I  ось  мужська  любить  жiночу,  i  коли  далеко
розсадженi,  то  закоханий  сохне.  Але  селянин  розумi?   горе   дерева.
Помiтивши, в який бiк хилиться пальма, вiн  вилiкову?  страждання  пальми.
Бере живець жiночо? й прививав до серця пальми мужсько?. Цим вiн  полегшу?
душу рослин, i вмираюче тiло знов ожива? i  воскреса?,  радiючи  злиттю  з
коханою. У людей же е велика радiсть у  самих  тiльки  поглядах.  Погляди,
вза?мно переплiтаючись, вiдбивають, мов у дзеркалi, образи тiл.  Витiкання
краси, яке струменить через очi в душу, посiда? в  собi  якесь  по?днання,
хоча б тiла i вiддаленi були одне  вiд  одного.  I  це  по?днання  солодше
по?днання тiлесного. Адже це мовби нове сплетiння тiл".
   Журина зiтхала. Для не? ?впраксiя ще лишалася дитиною i не знати, може,
й не хотiлося, щоб ставала вона жiнкою, хоч це й неминуче.
   Зате абатиса Адельгейда мстилася за свое  розчарування  бодай  тим,  що
всiляко лякала ?впраксiю. Розхвалювала невиннiсть русько? княжни  братовi,
сподiваючись, що той пожадливо накинеться на дiвчину,  а  випивши  з  цi??
чисто? криницi, кине  ??,  як  то  робив  досi.  Сталося  не  так.  Генрiх
перемiнився в Iталi?, щось найшло на нього i не було ради. Навiть  Заубуша
забрано в не? й вiдiслано на край свiту, тож ?дину насолоду мала  в  тому,
щоб лякати майбутню iмператрицю, вказуючи ?й мудро й обачливо на  те,  яка
доля  чека?  тих  жiнок,  що  покидають  тихi  обителi  миру  й  спокою  i
занурюються в життя свiтське, де пiдстерiгають ?х нещастя, лиха i - о, мое
серце, не розiрвись вiд смутку! -  злочини!  Ось  злочини  жiнок:  намисто
Ерiфiли, учта Фiломели,  наклеп  Сфене-бе?,  злодiйство  Аерони,  вбивство
Прокни! Як побажав Агамемнон приваб Хрисе?ди, так на еллiнiв  чуму  навiв.
Як побажав Ахiлл приваб Хрисе?ди, так собi горе придбав.  Ось  добув  собi
прекрасну жону Кандавл, i вбивав Кандавла жона.  Вогнi  ?лениного  весiлля
запалили на горi Тро? новий вогонь, а шлюб  Пенелопи  -  скiлькох  женихiв
призвiв до загибелi. Вбила Iполита Федра, бо любила його, а Клiтемнестра -
Агамемнона, бо не любила його. О, жiнки! Коли вони люблять, то вбивають, i
коли не люблять - теж убивають.
   ?впраксiя чула й не чула. Страхи, нещастя, злочини? То не про не? й  не
для не?. Повторювала бiблiйний вiрш:
   "Душа  моя  жада?  бога".  Поспiшала,  вагалася,  дерзала,   трепетала,
вiдчаювалася, гнiтилася, любила, ждала, нетерпеливилася. Бо ж  прийшла  ??
пора.
   Генрiх,  здавалося,  и  не  ждав  повернення  посольства.  Вiн  послав,
вiдповiдь буде сприятлива, а коли - нема? значення. Все було б  прекрасно,
але саксонськi  графи  й  барони  знов  забунтували,  i  маркграф  Екберт,
влучивши хвилину;  коли  iмператора  не  було  в  КведлIнбурзi,  спробував
захопити iмператорську невiсту й абатису Адельгейду, оточив замок,  нагнав
переляку на  всiх;  iмператор  мерщiй  послав  на  виручку  магдебурзького
архi?пископа Гартвiга а вiйськом, але Екберт вiдвернув  сво?х  рицарiв  од
Кведлiнбурга, напав на самого Генрiха,  що  тримав  в  облозi  його  замок
Глейхен у Тюрiнгi?, розбив, розсiяв його рицарство,  мовби  нагадавши  тим
про вiчну непокiрливiсть саксонцiв, про хисткiсть iмператорсько?  влади  й
ненадiйнiсть усього, на що той опира?ться.
   Це прискорило те, що мало статися рано  чи  пiзно.  Генрiх  не  захотiв
ждати повернення посольства. Та чи й дiждеться? Нiхто не знав, що в  однiй
iз грамот, запечатанiй червоною iмператорською печаттю, вiн писав до князя
Всеволода таке: "Знай, що ти нiчим лiпше не доведеш сво?? дружби до  мене,
як влаштувавши все так, щоб мiй посол барон Заубуш нiколи  не  вертався  в
мою державу. Менi однаково, який ти вибереш засiб: чи довiчне ув'язнення в
темницi, чи смерть". Та й iмператор не знав до кiнця свого барона, бо  той
узяв iз собою чоловiка, який умiв рiзати печатi, взято було  також  умiлих
писцiв, бо яке ж то  посольство  iмператорське,  коли  б  не  змогло  воно
спорудити при потребi вiдповiдного  писання?  Коли  вже  ви?хали  за  межi
iмперi?, Заубуш потай перечитав  усе,  що  понаписував  iмператор,  вкинув
зловiсну  грамотку  у  вогонь,  iншi  запечатав  новими  печатями,  що  не
рiзнилися  вiд  справжнiх,  а  до  них  додав  ще  одну  хартiю,  в   якiй
висловлювалася iмператорська просьба прийняти  його,  Зау-буша,  як  брата
Генрiхового. Гостював у Ки?вi  довго  й  гарно,  а  Генрiх,  вважаючи,  що
Всеволод прислухався до його прохання,  не  дуже  й  переймався  затримкою
посольства i вичiкував кiлька мiсяцiв, аби збути необхiдний час,  що  його
вимагала пристойнiсть.
   Маркграф   Екберт    сво?м    бунтарством    пiдштовхнув    iмператора.
Чотирнадцятого серпня Генрiх оголосив манiфест про свiй шлюб i про молитву
за нову iмператрицю.
   Знов неспокiйно було в самiй Германi? i в Iталi?,  у  Польщi  й  Чехi?,
знов iмператор вимушений був поспiшати в останню мить, хоч,  здавалося  б,
мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зi сво?ми  рицарями-мiлiтес
до Кельна, де вирiшив вiдбути урочистостi. ?впраксiя в супроводi двiрських
дам, з великою охороною ?хала окремо. Коло Кельна на тiм боцi, за римським
мостом, ждав iмператора й iмператрицю величний  дворогий  намет,  в  якому
стояв подвiйний трон, покритий  схiдним  килимом,  що  сягав  аж  назовнi.
Довкола iмператорського намету - цiле  полотняне  мiстечко,  трiпотiли  на
легенькому вiтерцi рiзнобарвнi стяги, небо над Рейном було чисте,  голубе,
сонце свiтило яскраво, серпень був у розпалi, на рейнських горах  дозрiвав
виноград, дороги обставленi цiкавим людом,  до  Кельна  стяглося  мало  не
пiв-Германi? - усiм кортiло побачити. Хто не вмiстився  в  самому  городi,
ставав по обидва береги Рейну,  побiля  ви?здiв  на  мiст,  товпився  коло
полотняного мiстечка для можних, зiбралася сила-силенна духiвництва, бо  ж
на коронацi? й вiнчаннi мали бути  присутнi  всi  архi?пископи  iмперi?  -
Кельнський i Магдебурзький,  Бременський  i  Трiрський,  товстi  монахи  й
прогонистi канонiки вiдтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що
для прогодiвлi одного лиш монаха потрiбен труд шiстнадцяти отаких селюкiв.
Там були рицарi-мiлiтес, городяни - probi homines, безлiч жiноцтва; молодi
мiлiтес влаштували посеред наметового мiстечка  турнiр  i  вигарцьовували,
поки iмператор, який зустрiчав коло свого намету ?впраксiю-Адельгейду,  не
махнув ?м рукою.
   Вiн був у червонiй, тороченiй горностаями мантi?, з короною на  головi,
мав на собi коронацiйний меч, який  германськi  iмператори  зняли  з  тiла
Карла Великого в Аахенi, вiдкривши його гробницю. ?впраксiя ще не мала  на
собi iмператорських шат, була вбрана в ки?вську червону сорочку iз золотим
поясом i широким шитвом унизу, на головi мала  князiвський  вiнець  поверх
червоного фацелiта, так само шитого золотом i  низаного  перлами.  Висока,
майже як Генрiх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всi погляди, сама не
бачила нiчого: нi натовпiв, нi полотняного  бiлого  мiстечка  зi  стягами,
гербами, барвами земель,  нi  синiв  iмператора,  з  яких  Конрад  був  ??
однолiтком i, вперше зустрiвши свою мачуху, прикипiв до не?  поглядом,  нi
навiть самого iмператора... Все пливло ?й перед очима,  грало,  крутилося,
здавалося навiть, нiби задля не? розгладжено зморшкувату германську  землю
i по цей бiк Рейну вистелено зелену безмежну рiвнину.  Тисячолiтнiй  Кельн
нагадував Ки?в, навiть собори, здавалося,  мовби  такi  самi;  запам'ятала
натовпи на шляху,  пишноту  вулиць,  громове  рокотання  органiв,  солодке
дрижання й м'який спiв сопiлей, аромати та курiння. Всi  вийшли  назустрiч
схiднiй квiтцi, яку iмператор вбирався посадити в iмператорському саду.
   У  соборi  серед  гучання  органiв  i   урочистих   латинських   спiвiв
магдебурзький  архi?пископ  Гартвiг  (бо   кельнський   Гарiман,   недавно
висвячений на архi?пископа, ще не мав такого високого права) щось питав  у
?впраксi?,   називаючи   ??   Адельгейдою,   зда?ться,   допитувався,   чи
пiклуватиметься вона про добробут пiдданих i чи вiддасть  сво?  життя  для
iмперi? й служiнню боговi, вона вiдповiдала  ствердно,  бо  й  як  мала  б
вiдповiдати. Тодi Гартвiг досить брутально оголив ??  плечi  й  мазнув  ?х
?ле?м, доторкнувся масними пальцями i ?? чола, пiсля чого надягнуто на не?
корону  iмператрицi  й  накрито  плечi  такою  самою,  як  i  в   Генрiха,
горноста?вою мантi?ю. Люд кричав радiсно й пiднесено, а вони  стали  перед
архi?пископом уже з iмператором, i почався не так урочистий, як обтяжливий
обряд вiнчання, бо тут знов питано ?впраксiю  i  треба  було  вiдповiдати,
окрiм того, довелося вислухати коротке казання  архi?пископа  Гартвiга,  в
якого ?впраксiя нiчого не могла  втямити,  бо  той  казав  таке:  "Господь
удостою? покарання кожного, кого при?мле, i  йому  бува?  потрiбно  спершу
принизити того, кого вiн поклав возвисити. Так  бог  принизив  свого  раба
Авраама i, принизивши, прославив. Так допустив вiн рабовi  сво?му  Давиду,
якого згодом зробив найславетнiшим царем в Iзра?лi, перетерпiти гнiв  царя
Саула, його переслiдування, заздрiсть. По допущенню божому  Давид  повинен
був ховатися вiд Саула в печерi, рятуватися втечею  i  залишити  вiтчизну.
Щасливий той, хто перенiс випробування, бо вiн буде увiнчаний".
   Про кого казано? Про iмператора чи  про  не??  Вона  не  ховалася,  хоч
переслiдувань мовби й зазнала. Не було в не?  ворогiв,  але  виходило,  що
втiкала вона, бо ж утекла з рiдно? землi й ось ста? iмператрицею  в  землi
чужiй. З блискучою короною на золотистому волоссi,  з  очима,  потемнiлими
вiд  ляку  й  зворушення,  в  червонiй  з  горностаями  мантi?,  молода  й
прекрасна, стояла вона коло Генрiха, i всiм, мабуть, впало в око, який вiн
старий i виснажений поряд з цi?ю руського царiвною,  хоч  тодi  ще  нiхто,
окрiм самого iмператора, не знав меж того виснаження й вичерпаностi.
   ?впраксiя ж не помiчала нiчого. Цiлували ?й руку  два  герцоги,  чотири
архi?пископи, дванадцять  маркграфiв,  п'ятнадцять  ?пископiв,  баронiв  i
клiрикiв без  лiку.  Шлейф  ??  вбрання  несли  чотири  барони  в  золотих
панцирах. Герольди дули в роги. Шпiльмани й жонглери  грали  иа  лютнях  i
сопiлях. Слуги розкривали важкi скринi, сягали в шкiрянi  мiхи,  метали  в
натовпи коронацiйнi срiбнi денарi? й золотi солiди, сам iмператор  дарував
визначним  гостям  шати,  оздобленi  хутрами,  вона  обдаровувала  багатих
двiрських дам. Голоси вибухали вiд радостi.  З  собору  урочиста  процесiя
пройшла вулицями просто  до  Рейну,  де  ждали  iмператора  й  iмператрицю
заквiтчанi судна з бiлими наметами на палубах. Кораблi,  зв'язанi  докупи,
щоб умiстилися всi вельможнi гостi, попливли  по  Рейну  суцiльною  масою,
сунулися проти течi? повiльно,  берегом  скакали  на  конях  рицарi,  конi
iржали, рицарi вигукували щось радiсно-пiднесене, у  невеличких  мiстечках
приставали до берега, i там молода iмператриця на  представлення  мiсцевих
?пископiв дарувала мiнiстерiалам ма?тностi.
   У Вормсi, де мала бути перша велика учта, iмператрицю стрiчали двiрськi
жони числом сiмсот, усi високого роду, поважнi, сановитi,  Генрiх  називав
?х, вони кланялися, iмператриця роздавала дарунки.  Весiлля  мало  тривати
сiмнадцять днiв, щоб перевищити графськi весiлля, на якi вiдводилося рiвно
два тижнi. Були учти на рейнських кораблях, у  Вормсi  i  Майнцi,  на  нiч
iмператора й iмператрицю урочисто вiдводили в призначенi  для  них  поко?,
але виходило чомусь так, що спали вони порiзно, видно, так велiв звичай, а
може, до того спричинялася втома, бо ?впраксiя,  хоч  молодша  за  Генрiха
вдвiчi, та й то  вiдчувала,  що  ще  день-два  i  вона  не  винесе  бiльше
урочистостей,  стояння  на  ногах,  дурних  розмов,  повiтальних  вигукiв,
п'яного верзякання баронiв, безкiнечних  пере?здiв  по  гiрських  дорогах,
вiдвiдин усiх колишнiх  столиць  германських,  якi  Генрiх  заповзявся  ?й
показати, а столиць_ _тих було без лiку.
   Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'янi колiна, вклонялися
з найвищих верхiв  лiси,  рiки  несли  ??  на  сво?х  струменисто-шовкових
плечах. Так прибули до Бамберга, одного з  ?пископських  городiв  iмперi?,
зустрiчав  ?х  новий  бамбераький  ?пископ  Рупрехт   (бо   ?пископ   Отто
перебудовував  у  Шпеерi  пiдмитий  Рейдом  собор),  зустрiчав  ?х  ще  на
околицях, унизу  пiд  городом,  там,  куди  не  пробива?ться  сонце  i  де
жалюгiдно животi? чорний люд. Зустрiчав, аби не  затримувалася  внизу,  не
зачiпалася нi за що,  швидше  вгору,  де  в  саме  небо  врiза?ться  замок
германських iмператорiв,  твердо  стоять  палаци,  собори,  монастирi,  де
iмператора ждуть лiпшi мужi, а iмператрицю прагнуть  побачити  високороднi
жони.
   Поквап був, такий, що не зауважено нiким, як з другого боку  пiд'?жджа?
до Бамберга ще одна валка вершникiв i повозiв, не така численна  й  пишна,
та коли придивитися, то  й  не  без  значення,  бо  не  бракувало  тут  нi
породистих коней, нi коштовних прикрас,  нi  багато?  зб'ро?,  а  попереду
?хало дво?; один старiший,  з  баронським,  садженим  перлами  й  камiнням
нагрудником поверх панцира, а другий  молодий,  бiляве  волосся  до  плiч,
розсипа?ться кiльцями, розкочу?ться, мовби заморськi перли, легкий одяг на
ньому  барви  молодо?  трави,  чоботи  iз  зеленого  хза.  Кiлька   роззяв
лiнькувато розглядали юного красеня, а якась  дiвка,  вигукнувши:  "Смерть
моя!", чимдуж  кинулася  брудною  вуличкою  втiкати  вiд  двох  вершникiв,
власне,  вiд  того  молодого,  у   зеленому,   як   трава,   в   волоссям,
розсипано-розкоченим, як заморськi перли.
   То поверталося iмператорське посольство з далекого Ки?ва, поверталося з
тим самим Заубушем, тiльки в барона тепер кiнь був не бiлий, а золотистий,
степовий - подарунок князя Всеволода, а поряд iз бароном ?хав  ве  Кирпа,,
зоставлений iз сво?ми дружинниками, як i передбачав вiн, у Ки?вi,  а  юний
дружинник князя Всеволода на ймення Журило - несподiванка для його  матерi
Журини та й для ?впраксi?. Вертався з посольством i отець  Северiан,  який
вiз князiвське благословення для ?впраксi?, а вже  по  тому  мав  назавжди
повертатися  до  Ки?ва,  коли  б  стачило  йому  на  те  сил,   вичерпаних
затяжливими й виснажливими пере?здами через усю ?вропу, i коли б витримали
його вiчнi, порудiлi до краю чоботиська та  латана-перелатана  вилиняла  й
споловiла ряса.
   Посольство нiхто не стрiчав, бо нiхто й не знав про його  прибуття,  до
того ж усе нинi кинуто було на зустрiч iмператора, городи захлиналися  вiд
захвату й повiтань, про все було забуто,  вiдкладено  справи,  викинуто  з
голови клопоти, вiдсунуто чвари, затамовано ворожнечу.  По  всiй  Германi?
читано манiфест iмператорський iз закликом молитися  за  нову  iмператрицю
Адельгейду. Заубуш у дорозi  вже  чув  цей  манiфест,  знав  про  весiльну
подорож iмператора, не дуже й поспiшав до Генрiха,  слушно  розмiрковуючи,
що той, хто просив ки?вського князя притримати барона  довiку,  не  вельми
зрадi?, побачивши чоловiка, який зна?  забагато  i  впливи  ма?  завеликi.
Нiколи  не  треба  поспiшати  туди,  де  тебе  не  ждуть.  Заубуш  всiляко
вiдтягував день зустрiчi з iмператором, себто день прибуття  посольства  з
Ки?ва, надто ж що Генрiх не дiждався згоди князя Всеволода на шлюб з  його
донькою, а княжна не дочекалася батькiвського благословення.
   Посольство  ?хало  повiльно,  поважно,  трохи  втомлене,  але  водночас
бадьоре, бо ж везло вiстi гарнi, та ще й стрiчалося з iмператором  у  таку
високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзi  нiхто  не  ждав
посольства, нiхто  його  не  вiтав,  до  замку  впущено  було  воно  пiсля
втомливих перемов iз сторожею, але й  на  загайку  Заубуш  не  погнiвався,
тiльки крiзь зуби кидав свое улюблене: "Сто  тисяч  свиней!";  тодi  довго
розташовувалися на iмператорському дворi, чистилися  пiсля  дороги,  барон
затiяв навiть переодягання, порадивши зробити те саме й Журиловi,  та  той
лиш стрiпнувся, як птах, пустив волосся ще крутiшими кiльцями, сипнув  ним
на плечi ще веселiше й розкiшнiше i заявив, що готовий до стрiчi не те  що
з iмператором, а навiть iз самим  латинським  ?хнiм  господом-богом.  Йому
подобався барон. Заубуш iще бiльше вподобав Журила,  довга  путь  здружила
?х, не почувалися вони батьком i сином (хоч за вiком могли б ними бути)  -
просто два товаришi, заводiяцькi, безтурботнi, насмiшкуватi.
   - Казав я тобi, бароне, чи забув,потираючи  руки,  розправляючи  плечi,
намагаючись  якось  мовби  подорослiшати,  кинув  Журило,-   завтра   саме
сповню?ться вiсiмнадцять лiт Праксi, а ми з нею народилися в один день.
   - Пракся? Хто така? - поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це  iм'я
i знав вельми добре.
   - Казав же тобi: княжна ?впраксiя.
   - Ма?ш називати  тепер  ??  iмператрицею  Адельгейдою.  Нiяко?  княжни,
нiяко? Праксi.
   - Так я ж... Малим iз нею був... I вона мала...
   - Забудь! Тут усе вмира?.
   - Так я ж живий!
   - Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привiз  я  тебе  сюди.
Покажу декому.
   Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув сво?х рицарiв i повiв  Журила  до
палацу, де вже давно тривала весiльна учта, десята  чи  п'ятнадцята  пiсля
вiнчання в Кельнi - хто там мiг полiчити.
   Серед  гамору,  тяжких  випарiв,  тiсняви  й  штовханини  вони   внерто
пробиралися повз бiчнi столи, поминали п'яних, розкричаних,  ненажерливих,
уникали масних рук, пожадливих жiночих поглядiв,  спрямованих  на  Журила,
вiдкидали чобiтьми псiв,  якi  крутилися  пiд  ногами,  безжально  топтали
забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено  було  пiдлогу  в  залi,
йшли мовчки, з належною урочистiстю. За Заубушем i  Журилом  несено  важкi
скринi з подарунками вiд ки?вського великого князя, нiхто не мiг збагнути,
що то за люди, з чим  вони  пробираються  до  iмператорського  столу;  хто
пробував розпитувати, не отримував у вiдповiдь нiчого, окрiм зневаги,  хто
ставав на шляху, усувався безжально й  швидко  залiзною  рукою  Заубуша  й
веселим плечем Журила, од якого так усе й  одскакувало.  I  ось  так  вони
стали перед iмператорським столом саме тодi, як подано  дев'яту  перемiну,
?ству дев'ятую - лебедятину, Генрiховi i ?впраксi? поставлено  на  золотих
пiдносах двох лебедiв - бiлого й чорного, iз золотими коронами на головах,
iмператриця мала тепер золотим ножем розрiзати лебедя,  i  вона  простягла
руку за ножем, але руку не праву, а лiву,  бо  розгубилася  вiд  того,  що
побачила перед собою, по той бiк столу. Сяйнуло ?й не  золотисте  волосся,
розсипане до  самих  плечей,  вдарило  в  очi  не  барвою  зелено?  трави,
скаламутився свiт не вiд погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем,  нi!
- вiдкрилося ?й зненацька те, про iцо мовби забула,  що  вiдтручувала  вiд
себе, вiдганяла в найглухiшi закутки пам'ятi й розуму: ?  свiт  молодий  i
прекрасний i вона теж молода й  прекрасна  i  повинна  б  належати  такому
свiтовi, як i сама, i нiхто не може сказати,  чому  опинилася  серед  оцих
зужитих, старих, нахабно-безсилих людей,  навiщо  всi  проводи,  зустрiчi,
пере?зди,  повiтання,  гуки  й  крики,  обжирання  до  розпуки,   пиятики,
розкричанi роти, розбiганi очi, купи  самоцвiтiв,  оберемки  золота,  гори
дорогих тканин, нащо все, коли нема?  найдорожчого  -  молодостi,  юностi,
свiжостi, справжньо? краси!.. Пiдкотилося ?й щось пiд серце,  затьмарилися
очi, лiва рука з золотим ножем прокреслила непевне пiвколо в повiтрi,  нiж
креснув по правiй руцi, на  бiлiй  шкiрi  краплисте  виступило  червоне...
Iмператор, який з неприхованим гнiвом дивився на Заубуша,  тепер  поглянув
на руку iмператрицi, не встиг нiчого сказати, бо поглянули на  кров  ще  й
iншi, пролунало слово "кров!", ударив розпачливий вигук:
   - Кров на iмператрицi!
   - Кров!
   Вискакували з-за столiв, перевертали столи, розмахували збро?ю, кричали
погрозливо  й  розпачливо,  усе  змiшалося,   усе   завирувало,   а   коло
iмператорського  столу  спокiйно  стояли  посли.   Iмператор   ще   сидiв,
розгублено спостерiгаючи, як збiльшуються червонi краплi на порiзанiй руцi
iмператрицi, а ?впраксiя, не вiдчуваючи болю, забувши про  все  на  свiтi,
дивилася на отого золотоволосого, у  зеленому,  як  молода  трава,  одязi,
самими губами вимовляла:
   - Журило!..
   Журило, забувши про застереження Заубуша, й собi розтулив  був  уста  й
вимовив навiть "Пра...", але вчасно схаменувся й замовк.
   Заубуш усмiхався мстиво й зловiсно.
   - Дозволь, iмператоре,- пересилюючи гамiр i  гук,  ламаючи  звичай,  за
яким не мав права говорити першим, викрикнув вiн i вдав, нiби хоче  впасти
на колiно, для чого вiдкинув убiк дерев'янку й змахнув руками.
   Генрiх недбало стримав його, аж тодi спам'ятався,  вiдiрвав  вiд  сво??
ткано? золотом сорочки шмат i приклав його до рани Адельгейди.
   Тканина була цупка, золотi нитi дряпали нiжну шкiру, кров проступила  й
на руку Генрiховi, ?впраксiя ж не зворухнулася...
   ЛIТОПИС ДРIБ'ЯЗКОВIСТЬ
   "Звернути увагу на те, щоб жеребець  нiяким  чином  не  застоювався  на
мiсцi i через те не псувався Коли ж  виявиться  жеребець  непридатний  або
старий, то дати нам знати про те завчасно, перш нiж настане час  випускати
кобил".
   Iз Капiтулярiя Карла Великого
   _"De villis" -__ про ма?тки. VIII__ ст._
   ПРОЗРIННЯ
   Прозрiння було запiзнiле, недоречне й марне. У Кведлiнбурзi шiсть рокiв
жила мовби в  якомусь  напiвснi,  серед  бурмотiння  молитов,  старовинних
текстiв, безглуздих перелякiв, легенд,  недомовок,  натякiв,  плiток,  усе
довкола було безнадiйно старе, усе в спогадах про минувшину,  про  святих,
iмператорiв, абатис, втраченi надi?, затруте життя. Знала, що вродлива,  i
бiльше нiчого. "Заглибся в себе  i  дивись  без  кiнця.  Вiдкинь  усе,  що
надмiрне, випростуй усе, що  викривлене,  освiти  все,  що  затемнене,  та
невпинно дбай про те, щоб усе це стало ?диним сяйвом краси. I нi  на  мить
не переставай рiзьбити свою статую, аж поки не побачиш у нiй  досконалiсть
доброти..."
   ?й судилося стiльки смутку з дитинства, що всi тi шiсть  рокiв  жахного
думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася вiдкидати вiд себе
дрiбнi  клопоти  щоденностi,  жила  сво?ю  нiжнiстю,  сво?ю  вродою,  тi?ю
всемогутньою силою життя, яка намножувалася в нiй а кожним  новим  днем  i
мала пролитися рясним дощем  нестримно  й  щедро.  Здушене  каменем  життя
вибуха? з силою ще бiльшою. Так замок, складений з  брил  дикого  камiння,
мертво-неприступний,   тяжкий,   як   ночi,   однаково   зароста?   зелом,
задавлюеться,  задушу?ться  зеленим   тiнявим   свiтом,   непереможним   i
всесильним.  За  нею  стояли  вiки,  несхитна  сила  життя,  незнищеннiсть
плодючостi й проростання, чужi тимчасовому дрiб'язковi клопотiв i  метушнi
Тому так легко й охоче пiшла назустрiч Генрiховi, бо  за  тим,  здавалося,
сто?ть цiлий свiт. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт...
   Не помiтила вичерпаностi  Генрiхово?,  його  передчасних  старощiв,  не
знала, що входить по саму шию в мертвi води високих державних клопотiв, де
для людських пристрастей нема? нi мiсця, нi часу, нi  снаги.  Стала  жоною
iмператора, лякливо, палаючи  вiд  сорому,  ждала,  коли  вiн  зробить  ??
жiнкою, ждала то? хвилини, коли залишаться вони наодинцi,  дво?  в  цiлому
свiтi, i  все  зникне,  лиш  вони  дво?  зостануться;  земля,  небо,  води
слугуватимуть лиш для них, цвiстимуть сади й спiватимуть птахи, i  небеснi
сфери звучатимуть для них, i вiн скаже ?й:
   "Юна красуне, мудре створiння, богом сотворена в такiй небаченiй красi!
Звiдки в тебе такi чудовi очi? Хто вклаа у них  цей  погляд,  що  виклика?
любов? Хто оточив ?х небесними вiями? Хто дав тобi  такi  гарнi  руки?  Де
взяла ти рожевi устоньки i чи тво? се нiжнi  пальчики?  Хто  накреслив  цю
бiлу шию i стрункий ряд зубiв? Звiдки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо
я прийшов сюди лише для того, щоб дiзнатися про це i, дiзнавшись, полишити
тебе в споко?".
   Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: "Груди мо? нiжнi, скромнi,
?хня бiла шкiра не зна? плям, на них  два  солодкi  духмянi  яблука,  вони
зiрванi  з  дерева  життя,  що  сто?ть   посеред   раю...   Я   обперезана
Задоволенням, Чистотою i Нiжнiстю. Нiжнiсть простерла прозору, як кристал,
одежу. Там обита? Непорочнiсть в золотiй блискучiй гiрляндi  неторканостi.
Вона ляка?ться, коли говорять про не?..."
   Вiн не говоритиме  нiчого,  а  коли  й  говоритиме,  то  тахо,  щоб  не
сполохати Непорочностi, мiж ними виникне прекрасна вiйна, яка  увiнча?ться
ще прекраснiшим_ _миром, освяченим Еротом.
   Маленький товстопузий божок пустотливо пiдняв руки  в  натягав  на  них
крильця, а крильця його  нагадували  чомусь  закучерявлене  зелене  листя,
буйно-вiчне й загадкове.  Стрiла  впала  додолу,  божок  наступив  на  не?
нiжкою. Невже йому не муля??
   ...?хали через усю Германiю,  гримiли  повiтання,  ночi  виищувалися  в
учтах, iмператоровi й  iмператрицi  стелили  пiд  ноги  червоне  сукно,  у
кам'яних  соборах  виспiвували  молитви,  рицарi   виблискували   залiзом,
зеленiли лiси; усе буао так, як гадалося, окрiм того пота?много, стидкого,
даного людям, аби вiдчували в собi поряд iз  богом  ще  й  звiриний  свiт,
по?днували непо?днане, не надаючи переваги нi тому, нi другому,  лякаючись
однобокостi, прагнуча до високо? досконалостi живого.
   Не було, не було, не було. Нi спроб,  нi  натякiв,  нi  виправдань,  нi
обiцянь. День, другий, десятий... Iмператор не знав  нi  ??  одягання,  нi
роздягання. Вiн був увесь створений лиш для пишноти, нiчим не  наповнено?,
пусто?, безглуздо? i, виходить, непотрiбно?.
   I тодi настало прозрiння. Побачила перед iмператорським столом  Журила,
вмить упiзнала його, хоч минуло так багато рокiв для ?хнього короткого  ще
життя, зродилися в нiй усi  спогади,  усе  дитяче,  вiчно  молоде,  давнi,
навiки втраченi свiти поверталися  до  не?  в  помахах  пташиних  крил,  у
лоскотi трав, у ярiннi сонця. I те зелене ки?вське сонце, що вдарило ?й  в
очi вiд Журила,  висвiтило  всi  старощi  й  занепад  довколишнього  люду,
iмператора, ?пископiв, графiв, баронiв, рицарiв. Вирiзнилися в  ньому  лиш
Журило та старший син iмператорiв Конрад, несмiливий i  уважливий  до  не?
всi тi днi, зневажуваний iмператором, погiрдливо  не  зауважуваний  чомусь
нею. Як могла вона  бути  такою  слiпою?  Як  не  помiчала  ото?  блiдостi
iмператорово?, ото? майже мертво? шкiри на його  обличчi,  отого  рудявого
заросту,  запалих  грудей,  рiзкого,  непри?много  голосу,   хижо-безсилих
зблискiв очей? I чи муж вiн ?й, чи вони лиш жертви яко?сь безглуздо?  гри,
затiяно? не знати ким i не знати навiщо?
   Iмператор ще день-два тому хвалився  перед  нею  соборами  в  Майнцi  й
Шпе?рi. Привчений до думок про  вiчнiсть,  вiн  ненавидiв  усе,  що  не  з
каменю, а вона дивилася на той сiрий камiнь i здавалося, нiби  лежить  вiн
там спервовiку, як i вся ця земля, що не зна? молодостi, весняного  вiтру,
незайманостi, дикого захвату волi.  Камiнь  ще  лиш  кладеться  в  абсиду,
пiдмиту водами Рейну, а вже старий, i споруда  мовби  тисячолiтня,  i  все
довкола одряхлiле. А вона ж, мов земля ?? рiдна, молода, розкута,  ?й  так
хочеться жити, вона рветься з цi??  закутостi,  з  цих  кам'яних  стискiв.
Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Чи можна  ощасливити  камiнь?  Над
ним  можна  лише  пiдвестися:  вирвавшись  з-пiд  його   влади,   злетiти,
визволитися, розпростерти крила-руки.
   Вона змахнула руками, блиснув золотий нiж, пролилася ?? молода  червона
кров.
   Подiя, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненнi  -
та ще, зауважмо, право? руки лiвою - вчувався недвозначний натяк  на  щось
грiховне й приховане. Може, нетерплячка,  невдоволення,  обурення,  подив,
вiдчай, коли жiнка хоче привернути  до  себе  увагу,  нагадати  про  себе,
виказати палкiсть сво?? кровi.
   Бо ж пiшов уже розголос про те, що iмператор не був  з  iмператрицею  в
ложницi, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже,  цi??
молодо? i, як видно, вельми норовисто? русько? кобилицi.
   Тому й вибухнули в криковi рицарi, барони, ?пископи,  графи.  Не  могли
перенести такого виклику ?хнiй мужськiй гiдностi -  германська  раса  була
загрожена, поганьблено найвищi святощi, десятиденна iмператриця  з  одного
лиш скинення оком закоху?ться в прийшлого варвара  в  зеленому  стро?,  не
ляка?ться виказати сво? захоплення, забувши про те, що поряд  iз  нею  сам
iмператор!.. Ясна  рiч,  е  святощi  недоторканнi,  iмператриця  так  само
належить тепер до святощiв, хоч дехто й не визна? справжностi коронування,
бо ж  архi?пископ  Гартвiг  вiдлучений  на  соборi  церковних  сановникiв,
ворожих iмператоровi. Але кара повинна впасти неминуче, i хай  вона  впаде
на голову отого молодого варвара!
   Ревли, репетували, тупотiли, домагалися!  Хрипкi  хрестоносцi  пiвночi,
рицарi  завошивленi,  байстрюки  безiменнi,  виверти  безкорiннi,  харпаки
забезпеченi. Перевертали столи, вiдкидали важкi дубовi  дошки,  вимахували
мечами, хряпали об пiдлогу посудом.
   Пролилася кров iмператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!
   Генрiх гамував ?впраксi?  кров  i  не  мiг  погамувати.  Тодi  пiдвiвся
повiльно й загрозливо, став над ревищем баронiв, з обличчям, набряклим вiд
влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло.  Iмператор  сiв,
кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша:
   - Iмператоре, я привiв тво? посольство  з  Киева.  I  молодий  дзвiнкий
голос руського дружинника:
   - Посли вiд великого князя ки?вського Всеволода! I не було нiяко? кари,
не було винних, нiчого не сталося. Сприйнято належно  благословення  князя
Всеволода, приймано дари, послам дано стiльцi,  виказавши  найвищу  честь;
навiть Журина, яка  пробилася  до  iмператорського  столу  звiдкiлясь,  не
насмiлилася порушити урочистий спокiй хвилини, стояла збоку,  дивилася  на
свого сипа, все в нiй билося й спiвало, мала б умерти вiд радостi, але  не
вмирала, не крикнула, не забилася в радiсному плачi, здолала в собi любов,
горе й надiю.
   Iмператор був радий нагодi  вiдвернути  увагу  вiд  того,  що  сталося,
прийомом послiв, вiддався церемонi? з незвичною для нього  ретельнiстю  i,
сказати б, запопадливiстю.
   Вiн найперший з усiх знав, що колись ма? настати те, що  розблисло  ось
тут яскравими краплями Адельгейдино? кровi, вiдмахувався вiд  неминучостi,
намагався  замiнити  пишнотою  i  державними  радощами  ту  радiсть,  яко?
замiнити нiкому й  нiчим  не  дано.  Можеш  мати  владу  над  щонайбiльшою
кра?ною, але зупиня?шся безрадний перед однi?ю людиною.  Особливо  болiсне
безсилля перед жiнкою. Вона  ста?  страшнiшою  за  найчисленнiше  вiйсько.
Вiйсько можна розбити - жiнку нiколи. Мабуть, вiн вiдчував це ще  змолоду,
кидаючись  на  жiнок  жадiбно  й  невситимо.  Найвродливiшi  жони  iмперi?
дарували йому сво? розкошi, але запекле змагання за владу забирало  щодалi
бiльше сил, i вiн зненацька вiдчув, що бiльше розполови-нюватися  незмога.
Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Вiн  вибрав  владу,
бо вища за повноту життя й усмiх жони гiднiсть володаря. Можна  б  сказати
так: розкошi короткочаснi, гiднiсть вiчна. Тiло стало для нього мерзким  i
страшним, а дух, поранений владою, конав i здригався  i  в  судомах  сво?х
прагнув довершення чи то найтяжчого злочину, а чи  найбiльшо?  зухвалостi.
Творячи велике, спуска?ш з припону диких коней сваволi, i вони розтрощують
колiсницю  свiту,  i  тодi  настав  пiтьма,  яко?  вже  несила   побороти,
вiдкрива?ться скриня Пандори, вилiтають з не? демони руйнувань,  донищують
залишки життя в тобi самому. Що таке людина? Вiн вважав, що  то  прекрасна
сумiш звiра й бога в однiй iпостасi. Бог стриму? звiра,  дух  облагороджу?
тiло.  Коли  всi  молодi  звiрi  полишили  його,  Генрiх  не  мав  потреби
стримувати сво? тiло. Лишався бог, а що в нiм для чоловiка? I ось  прийшла
ця юна руська княжна, i Генрiховi видалося, нiби все поверта?ться:  радощi
дня, смак поцiлунку, голоси свiту, барви життя. Ще свiтить йому  сонце!  I
не треба бiльше виправдань перед самим  собою,  бо  коли  вимушений  будеш
виправдуватися ще й перед свiтом, тодi кiнець, бо  свiт  безжальний  i  не
простить тобi одно? невзято? жiнки навiть тодi, коли ти завоював усi  його
крiпостi, замки й святощi.
   Спалах був короткочасний, його  вистачило  тiльки  на  те,  щоб  Генрiх
наважився обрати собi нову iмператрицю. Вже пiсля заручин знов вiдчув,  як
занепада? його природа. Ще сподiвався на чудо, на лiто, на щедроти  життя,
йшов до весiлля вперто, наослiп, вiдiслав навiки вiд себе  ?диного  свiдка
сво?х молодечих нестримностей i свого нинiшнього пониження  -  Заубуша,  i
нiчого! Лякався сво?? жони, не лягав з нею в шлюбне  ложе,  не  мав  надi?
лягти, а тепер, коли вона перед усiма поглядами вдарила себе ножем, боявся
поглянути на не?, щось спитати, обмiнятися бодай словом.
   Порятунок шукав там, де зазнав найбiльшо? поразки:
   у послах,  у  Заубуша,  в  тому  дивно?  вроди  руському,  в  учтуваннi
невтримному,  безмiрному,  дикому,  до  самого   ранку.   Iмператриця   не
витримала, ?? вiдведено в приготовану шлюбну постiль, а вiн ще лишався  зi
сво?ми баронами, вiн хотiв бодай чимось прилучитися до  чоловiчого  свiту,
виказати свою силу й бравiсть; коли  ж  пiд  ранок  звалився  сп'янiлий  i
вичерпаний, то вiдведено  його  вже  й  не  в  iмператорську  ложницю,  бо
впирався i погрожував карами тим, хто  б  насмiлився  турбувати  й  будити
Адельгейду.
   Спав чи й не спав у п'яному запамороченнi. Видавалося йому, нiби трима?
в обiймах могутню  жiнку,  жiнка  стогне  вiд  солодких  захватiв,  стогне
знесилено, рве йому серце сво?м стогнанням,  сповню?  всього  розкошами  й
гордiстю за його чоловiчу силу...  Обливаючись  потом  безсилля,  мало  не
вмираючи, вiн прокинувся, не мiг збагнути, де й що з  ним,  згадав  жiнку,
яку мовби ще тримав у обiймах, подумав, що то був сон, але  знову  виразно
вчулися йому солодкi стогони, невгавнi, настирливi, болiснi, вiн  зiрвався
на ноги, метнувся по палатi, пiдбiг до вузького високого вiкна, визирнув у
залите сонцем замкове подвiр'я,  ковзнув  каламутними  очима  по  кам'яних
карнизах,  весь  затiпався  вiд  шаленства.  Пiд   вiкном   дво?   голубiв
захлиналися вiд любовних стогонiв, милувалися, струшували  пiр'ям.  I  пiд
його вiкном, i далi, й нижче,  на  всiх  виступах,  на  кам'яних  вирiжках
вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотiли, захлиналися вiд повноти
щастя.
   - Заубуш! Барон! - заревiв iмператор так, нiби барон не вiдлучався  вiд
нього й на день, нiби не ?здив десь цiлого пiвроку, нiби й не було  намiру
спровадити його вiд себе назавжди.
   I той, мов вiрний пес, який простив усе сво?му хазя?новi тiльки за  те,
що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у  глибинi
палацу, застукотiв по кам'янiй пiдлозi сво?ю дерев'янкою.
   - Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величнiсть iмператора?
   - Лучникiв! - побiлiлими очима втупився в нього  Генрiх,  щойно  Заубуш
з'явився в дверях.- Розставити в  замковому  дворi,  па  мурах,  на  вежах
лучникiв i щоб стрiляли голубiв, щоб вибили до ?диного. I довкола  палацу,
i в Бамберзi, i скрiзь, де буду! Бити  цих  тварюк,  цих  жирних,  гидких,
ворожих...
   Барон пiдшкутильгав до вiкна, визирнув, прислухався, усе зрозумiв.
   - Вони не вартi печено? вошi, цi голуби, iмператоре.
   - Перебити всiх. I щоб не  прилiтав  сюди  жоден!  Тримати  лучникiв  з
напнутими тятивами. Таке велiння!
   Iмператриця, вiдсвiжена пiсля сну, блукала по  палацових  покоях  серед
розiсланих людей, серед безладдя й ванедбаностi.  Вона  ввiйшла  туди,  де
були iмператор i Заубуш, стала в дверях, не помiчена ними, почула  останнi
слова Генрiха, мовчки пiшла до вiкна, визирнула так  само,  як  перед  цим
iмператор i Заубуш, сказала нi до кого:
   - На вiкнах сiдають янголи i ?х грiх  проганяти...  Барон  передбачливо
зник. Генрiх нiяк не мiг втямити, звiдки взялася тут Адельгейда.
   - Адельгейдо...- пробурмотiв змiшано.
   - Як вам спалося, iмператоре? - спитала вона ласкаво.
   - Iмператор не спить, вiн i вночi викону? свiй обов'язок...
   - Перед ким? - поцiкавилася вона тепер уже лукаво...
   - Перед державою.
   - Це тяжко?
   - Вельми.
   - А перед життям? Вiн не зрозумiв.
   - Що - перед життям?
   - Сповнення обов'язкiв перед життям, я хотiла сказати.
   - А що таке життя? - сердито спитав вiн.
   - Життя - це повнота часiв. Повнота всього сущого. Радiсть.
   - Радiсть - це влада.
   - Яка ж радiсть од влади? Сама лиш утома.
   Вiн поглянув на не? стривожено. Звiдки вона знав? Вгадала  чи  вже  все
збагнула?
   - Життя само по собi не варте нiчого,- пробурмотiв.- Вартiсть нада?ться
йому змiстом дiянь, наповненостi високим.
   Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе,  нечутно  пропливла  од
дверей до вiкна, у бiлiй довгiй сорочцi, а горностаями на плечах, дитина й
iмператриця, нiжнiсть i мудрiсть.
   - Чи люди знають те, що трава про землю, птах  про  небо.  i  звiр  про
безмiр самотностi? - прошепотiла гiрко й  вiдча?но  i  зникла,  зоставивши
iмператора в його безсилiй розгубленостi.
   ЛIТОПИС ПУСТI РОКИ
   Коли тебе дванадцятилiтньою вивезено з рiдно? землi, кинуто в цi  мокрi
гори, позбавлено надiй, доведено до розпачу, коли ти, здавалося,  назавжди
загубилася в горах i коли зненацька доля порятувала тебе  вiд  забуття  i!
пiдняла на ту височiнь, з яко? можна б озирнутися  назад,  то  що  побачиш
там? Для тебе - пустi роки, днi без подiй, змарнований час, а  для  людей?
Прiсне слово "?вропа" не давало тобi нiчого, але  було  ще  червоне  слово
"Русь", був зелений Ки?в, було незабутн?, навiки втрачене, а  тепер  мовби
знов вiднайдене з прибуттям посольства з Ки?ва, вiд ?? отця Всеволода.
   Лiтописець руський, не маючи що сказати про деякi роки,  писатиме  так:
"У лiто 6429. У лiто 6430. У лiто 6431. У лiто 6432. У лiто 6433.  У  лiто
6434. У лiто 6435. У лiто 6436. У лiто 6542. У лiто 6543". I нiяких подiй.
Нiчого. Пустi роки... Рiки виходили з берегiв, нещадно палило сонце, голод
стояв у землi, мор налiтав, мерли люди,  горiли  села  й  городи,  плакали
матерi над убитими синами - для лiтописця то все були пустi  роки,  бо  не
зачiпало нi князiв, нi ?пископiв, нi пресвiтерiв, нi бояр та во?вод.
   Для ?впраксi? шiсть рокiв життя в Германi? теж видавалися  пустими.  Не
знала нi нещасть, нi радощiв  свого  люду,  не  заглиблювалася  в  те,  що
вiдбувалося довкола, замикалася в сво?му власному лиховi, страждала сама i
вважала, що мав би страждати цiлий свiт, отож роки цi могли б  ще  зватися
роками страждань.
   Та ось прибуло посольство  з  Ки?ва,  при?хав  Журило,  з  яким  колись
збирали  квiти,  ловили  метеликiв,  слухали  про  чеберяйчикiв,  лякалися
темряви, бiгали по та?мничих закутках Красного двору, спорудженого в Ки?вi
князем Всеволодом, а тепер Журило - дружинник i посол князя Всеволода, вiн
з Ки?ва, вiн був там усi шiсть  лiт,  вiн  зна?  все  i  може  розповiсти,
заповнити оту шестилiтню пустоту, зносити яку вже незмога.
   I Журила покликано до iмператрицi.
   Iмператорський двiр лишався в Бамберзi, про який  у  хронiках  лишиться
?дина згадка,  що  iмператор  по  представленню  сво??  жони  i  ?пископiв
Рупрехта   Бамберзького   й   Удальрiха   Ейхштадського   дарував   ма?тки
мiнiстерiалу Бамберзько?  церкви  Майнгеру.  Бiльше  нiчого.  Ще  не  було
ворожнечi мiж ?впраксi?ю i Генрiхом, ще не втрачено сподiвань. Двiр, як  i
належалося, розподiлявся на двi частини, розполовинювався, чоловiче  -  до
iмператора,  жiноче  -  до  iмператрицi;  розполовиненiсть  була   вигiдна
Генрiху, несла  кривду  й  невдоволенiсть  для  молодо?  iмператрицi,  але
зрештою й вона теж мала з  цього  якусь  користь,  могла  зосередитися  на
минулому, минуле ж, як вiдомо, завжди наявне i корисне людинi  тим,  що  з
ним легко можна по?днати сво? горе.
   Так було покликано до iмператрицi Журила.
   Була там Журина, яка при всiх не наважувалася пiдiйти до сина, виказати
сво?  материнство,  були  двiрськi  дами,  якi  щосили  наставляли   вуха,
поглинали слова, погляди, щонайменшi рухи, намагаючись вловити бодай натяк
на щось грiховне мiж iмператрицею i цим молодим, дивно вродливим варваром,
вiд одного скинення оком на якого Адельгейда врiзала собi руку.
   Нiчого не зрозумiли, нiчого не зауважили, нiчого не вловили.
   Вiдстань, холод, урочистiсть.
   Iмператриця сидiла на високому  стiльцi,  що  мав  слугувати  за  трон,
двiрськi дами тулилися внизу на переносних ремiнних  стiльчиках,  Журиловi
стiльця не подано, хоч пословi  такого  великого  володаря,  як  ки?вський
князь, i належалася висока честь сидiння навiть перед  iмператором.  Перед
iмператором, та не перед iмператрицею. Перед сановною жiнкою  мали  стояти
всi чоловiки.
   Журило  стояв  весело,  безтурботно,  пересмикував  широкими   плечима,
струшував сво?м пишним волоссям, дивувався: невже ота холодна, неприступна
молода жiнка в золотiй коронi  -  то  ?впраксiя,  Пракся,  з  якою  вiн...
Гай-гай, лiпше не згадувати, а мовчати й казати  лише  те,  що  вiд  нього
хочуть почути.
   - Що казати? - питав майже нахабно,  розбещений  уважливiстю  ки?вських
жон.
   Аби ж то ?впраксiя знала, про що питати. Зате знав Журило. Раз  княжна,
то й треба ?й про князiв. Про братiв ??, та отця, та дядькiв, та матiр, та
пресвiтерiв, та... Ну, то ось... Тодi, як  вона  по?хала  сюди,  з  грекiв
прибiг  у  Тмуторокань  Олег   Святославович,   кинув   у   поруб   братiв
Ростиславовичiв - Давида й Володаря, посiк козарiв, якi  запроторили  його
до роме?в, Ростиславовичiв випустив, засiв у Тмутороканi. Ростиславовичi ж
кинулися на Русь, вигнали з Володимира Ярополка Iзяславовича,  той  прибiг
до князя  Всеволода  просити  помочi,  великий  князь  послав  сина  свого
Володимира Мономаха з дружиною, вигнали Ростиславовичiв й посадовили  знов
Ярополка у Володимирi. Тодi й вiн, Журило, ходив з дружиною. А  через  рiк
Ярополк, пiддавшись злим намовам,  пiшов  супроти  самого  великого  князя
Всеволода, i знов послано до Лучеська  молодого  князя  Мономаха,  i  знов
Журило ходив туди з дружиною, Ярополк утiк до ляхiв, а вони взяли Лучеськ,
i матiр Ярополкову Гертруду, i жону його Iрину, i дружину привели до Ки?ва
в полон,  чи  що.  Ще  рiк  минув,  Ярополк  прийшов  i  став  миритися  з
Всеволодом. Знов дано йому Лучеськ, а Мономах повернувся до Чернiгова.  Та
не вгамувався Ярополк, пiшов на Звенигород, а в путi,  коли  спав  вiн  на
возi, набiг на нього якийсь Нерадець, увiгнав йому в серце меч i втiк,  що
нiхто й  не  стямився.  Скочив  Ярополк,  вирвав  iз  рани  меч,  закричав
розпачливо: "Ох, ти ж мене, вороже, доконав!" I вмер. Ну, привезли його до
Ки?ва, поклали в раку мармурову в церквi святого Петра, яку сам воздвиг по
намовi сво?? матерi Гертруди, що молилася римськiй церквi  святого  Петра.
Ото й усе.
   Тодi при?хали посли аж з самого Рима чи там звiдки до князя Всеволода й
митрополита Iоанна. Митрополит послiв не прийняв, посварився  й  зi  самим
князем Всеволодом i вмер, а був, кажуть, вельми вчений. Пiсля  того  Янка,
княжна й iгуменя Андрi?вського монастиря, пiшла в греки й привезла  звiдти
нового митрополита Iоанна-скопця.  Кажуть,  невчений  i  дурний,  та  вiн,
Журило, уже того не зна?, бо тут  прибули  посли  вiд  iмператора  i  йому
звелено ?хати з ними сюди.
   Нi про матiр Аниу, нi про рiдного брата Ростислава, нi про Ки?в, нi про
Красний двiр, нi про те, що знали тiльки вони двое шiсть лiт тому, нi  про
чеберяйчикiв...
   ?впраксiя  не  смiла  питати,  Журило  не   смiв   казати.   I   Холод,
вiдчуженiсть, нездоланна вiдстань.
   Лише вирвавшись з холодно? палати, зiтхнувши й  розправивши  плечi,  не
вiдчуваючи на собi гострих поглядiв двiрських дам, закричить Журило  сво?й
матерi про те, що ?впраксiя нещасна, що вiн не допустить,  щоб  вона  була
такою нещасною, що завезе ?? назад до Ки?ва, до князя Всеволода, до...
   А Журина покладе йому руку на голову, скаже тихо й болiсно:
   - Ну, що ти ото, дитино моя! А князь?
   - То я вернуся в Ки?в, скажу князевi Всеволоду, а тодi знов прискочу  й
вивезу ?впраксiю з цi?? землi!
   Журина мовчки всмiхалася на такi нерозважливi крики свого хлопчика,  бо
й так знала: нiчого не буде. I цей рiк буде занесено в пустi роки, а  коли
й настануть наповненi, то ще й не знати, чим вони повнитимуться: щастям чи
лихом.
   I про це не буде нiчого нi в лiтописах, нi в хронiках, лиш темнi натяки
i невиразнi згадки.
   ПОРОЗУМIННЯ
   Знов були наодинцi, але тепер уже не випадково, а на вимогу  iмператора
зiйшлися в тронному залi  бамберзького  палацу;  входили  туди  мовби  двi
розсваренi  держави,  до  самих  дверей  кожного  з   них   супроводжували
наближенi, якi мали зостатися за порогом, бо таке  було  найвище  велiння.
Iмператор бажав мати розмову з iмператрицею. Про що? Кому ж те знати?
   Був увесь у чорному, як колись у Кведлiнбурзi, високий, худий,  золотий
ланцюг телiпався йому на вi?алих грудях, як нашийник на ловецькому  псовi,
не сiдав на тронi, бiгав з  кiнця  в  кiнець  безмежного  похмурого  залу,
?впраксiя стояла, стежила за ним самими очима, була спокiйна й, сказати б,
байдужа.
   - Ми затрималися  в  Бамберзi,  бо  я  ждав  вiстей  з  Iталi?,-  почав
iмператор, не  дивлячись  на  свою  жону,  голос  мав  особливо  рiзкий  i
уривчастий.
   ?впраксiя мовчала. Вiстi з Iталi? не обходили  ??.  Нiзвiдки  не  ждала
вiстей.
   - Я  отримав  вiстi  i  не  можу  сказати,  що  вони  надто  втiшнi.  Я
сподiвався...
   Генрiх став, видивився на ?впраксiю, вона лишалася так  само  байдужою.
Усе в нiй умерло до цього чоловiка, не народившись. Чого йому ще треба вiд
не?? Iмператор вловив ?? настрiй, змiнив напрямок розмови.
   - Ки?вський цар, ваш отець, у грамотах до мене просить, аби ви па  свiй
розсуд могли розпоряджатися його послами. Ви можете  лишити  ?х  собi  для
прислуги, можете вiдiслати назад до Ки?ва. Вiн вважа?, що вам при?мно буде
мати коло себе слов'янськi душi. До того ж вiн послав молодих. Кажуть, вiн
коха?ться в молодих. Так само, як i ви.
   - А також ви, iмператоре,- додала ?впраксiя.
   - Я? - здивувався Генрiх.-  Хiба  то  я  порiзав  собi  руку  на  учтi,
забачивши молоду жону?
   - Ви мене вибрали iмператрицею, а я не належу до старих. Може,  занадто
молода.
   ?й  хотiлось  сказати:  "Обурливо  молода  й   неторкана",   але   вона
стрималася, тiльки метнула на  нього  погляд,  ковзнула  по  ньому  сво?ми
сiрими очима, вiд погляду яких у  iншого  чоловiка  зайшлося  б  серце,  а
Генрiх тiльки зцiпив зуби i швидше забiгав з кiнця в кiнець залу.
   - У ки?вського царя, як менi сказано, злочинна пристрасть до молодих...
   - Вас це не ма? турбувати.
   - Ну, так, але ви його донька.
   - Я iмператриця германська.
   - Саме тому... Ви обманули мене, iмператора...
   - Може, ви помиля?тесь?
   - Саме так, саме так... Я вважав, що в ваших жилах тече  кров  грецьких
iмператорiв...
   - Я цього не казала нiкому...
   - Так, але я вважав...
   - Треба було спитати мене.
   - ? речi, про якi не питають. Вiдомо було, що руський цар  одружений  з
грецькою царiвною. Але нiхто не знав про те, що вона вмерла i що вiн  узяв
собi в жони дiвчину з пiдлого роду...
   - З простого...
   - Однаково.
   - Не для мене.
   - То ось: я жорстоко обманувся.
   - Ви можете оголосити  новий  манiфест.  Скасувати  свiй  попереднiй  i
закликати люд молитися за якусь нову  iмператрицю.  З  грецькою  кров'ю  в
жилах. Сподiваюся, ви вже знайшли таку?
   - Я сподiвався на по?днання церков, вже  й  у  цьому  менi  вiдмовлено.
Ки?вська церква вiдкинула руку церкви римсько?.
   - Нiчим не можу зарадити. Навiть не розрiзняю церкви нашо? i вашо?.
   - Розрiзняти -  справа  клiра.  Але  для  держави...  Колись  iмператор
лангобардiв Теодорiх у листi до короля  франкiв  Клодовея  казав,  що  бог
з'?дну? королiв святими узами родинностi для того, щоб на ?хнiх миролюбних
вза?минах заснувати бажаний спокiй народiв. Бо лиш те святе,  що  не  може
бути порушене нiякою ворожнечею. Королi родичаються для того, щоб  народи,
роздiленi мiж собою, могли  мати  ?дину  волю  i  щоб  через  цi  узи,  як
провiдника згоди, об'?дналися думи народiв.
   - Уже чула про долi держави. Хотiла б почути про себе.
   - Я сказав.
   - Хочете почути й вiд мене?
   Генрiх знову став, дивився на не? насторожено,  майже  злякано.  У  нiй
билася юнiсть, якiй нема? кiнця.
   - Про що?
   - Про вас.
   - Iмператор може говорити лише про державу. Про владу.  Бiльше  нi  про
що.
   ?й хотiлося закричати: _"_А Кведлiнбург!" Закусила губи, стиснула руки.
Виннi погреби Кведлiнбурзького абатства. Сiрi  круглобокi  бочки,  вузький
прохiд мiж ними, вино наточу?ться просто в келихи - i келих об  келих.  Чи
згодна стати iмператрицею? Так. А потiм крипта святого  Вiперта,  капелан,
вузьконосий абат Бодо. Чи згодна, чи згоднi обо?? Так,  так.  I  келих  об
келих. А свiдком - сонце, що сiдав за горами. I це  все  для  не?:  сонце,
вино, крипта, голос капелана i його голос.  Вiн  вище  гiр,  лiсiв,  неба,
дощiв, громiв. Бо те було вiчно й буде. А вiн - лиш раз на свiтi. Не  було
й не буде. Тiльки е. Колись був малий, як i вона, мiг зливатися з травами,
з листям забувати в обiймах  весь  свiт,  тепер  пiднявся  над  усiм,  мов
небожитель.  Iмператор,  i  вона,  iмператриця.  Станеш   iмператрицею   -
ощасливиш свiт... Пам'ятала кожний мiцний потиск його руки,  кожне  слово,
вимовлене з зата?ним смислом, кожний погляд, подарований ?й. Мала б  тенер
спитати його: де те все? Навiщо було? I чи було? Спитала iнше:
   - У тiй державi яке менi мiсце?
   - Ви - iмператриця. Матимете  свiй  двiр.  Сво?х  наближених.  Усе,  що
треба. Владу. Сказав уже про ки?вських людей. Ви  можете  вибрати  з  них.
Того, у зеленому, коли захочете. Може, стольником?
   - Тодi вже спальником! - вона засмiялася.- Хочу Журила мо?м спальником!
   Вона вже вiдчувала, як  можна  помститися,  помститися  найдошкульнiше.
Генрiх,  пометавшись  ще  по  залi,  присiв  на  кра?чок  трону,  стомлено
перегнувся наперед, дивився собi на ноги. Мовби вперше зауважив, якi  вони
в нього довгi й тонкi. Нiби й не iмператорськi ноги, а конячi чи  оленячi.
Бо в iмператора повиннi мати належну повноту, круглiсть,  стiйкiсть.  А  в
нього нiби в хлопчиська. На жаль, самi лиш ноги. Бо згодився б заради цi??
жiнки стати хлопчиськом, тим безпутним юнаком, для  якого  колись  ридання
збезчещених жiнок були мов дощ па  спраглу  ниву.  Вчувалися  тодi  в  них
ридання цiлого свiту. Бо коли ще не владен над свiтом, упокори бодай  одну
жiнку. Так велося спервовiку.
   Тепер володiв iмперi?ю, жiнкою ж заволодiти не мiг, вiдмовлено  йому  в
тiм, на що здатен найостаннiший чоловiк у його державi. Що вiн мiг сказати
цiй  жiнцi?  I  чому  мав  казати,  виправдовуватися,  переконувати?  Його
володарювання харчувалося натовпами. Не займався нiколи  окремими  людьми.
Переконувати  й  умовляти  кожного  зокрема  -  то  занадто  обтяжливе   i
загайливо. I людям, помiтив, так  само  подобалося  згуртування,  збирання
докупи, аби вiдчувати свою велич, численнiсть, огром, при якому кожен може
розчинитися,  зникнути  з  очей,  ухилитися  вiд  гнiву,  вiд  кари,   вiд
загребущих рук володаря. Вiн  збирав  натовпи,  вiв  ?х  за  собою.  Проти
баронiв, проти папи. Селяни йшли в похiд не бiльше, як на сорок  днiв,  бо
?х ждало поле. П'ятниця, субота, недiля вiдводилися для  молитов.  Коли  ж
воювати? Як запобiгти розпорошенню люду? Збирав  для  вiйськових  оглядiв,
повiтань, шумували стяги,  гарцювали  конi,  ревли  труби.  Збирав  люд  у
соборах, скупчував його, збивав докупи, ие  давав  розпорошитися,  прагнув
перемог, не думав про поразки, власне тiло сприймалося ним як його мiць  i
влада. Поразка означала смерть. Тiльки перемоги, скрiзь i  завжди!  I  ось
поразка тiла, але дух не зломлено, i сонце свiтить, i треба  жити  далi  й
перемагати знов! Вiн не може зносити невдач i повинен шукати нових  шляхiв
для успiхiв. Так знайшов Адельгейду. Самою долею... Вiн сказав уголос:
   - Самою