долею визначено... Ви - iмператриця... Я зробив вас нею.
   Вона засмiялась здалеку, невловима, непiдвладна його
   словам.
   - Доля може зробити iмператрицею. А жоною?  Генрiх  знов  зацiпенiв  на
сво?му незручному сiдалi. Думки билися йому в головi безладно й гарячкове.
Вiн вiвся з нею недоладно. Утiкав ночами з iмператорсько? ложницi -  сором
i ганьба. Що менi й тобi, жоно? Ще не настав мiй час. Треба б iнакше. Вона
ж дiвчина. Зовсiм юна. Непорочна. Вiргiна. Не  пiддалася  Кведлiнбурзькому
зiпсуттю. I кров. Образив ??. Не мае в собi  кровi  грецьких  iмператорiв,
зате ма? кров руських царiв.  Вiн  сам  iмператор  ще  тiльки  в  третьому
колiнi. Його  дiд,  Конрад,  перш  нiж  став  iмператором,  був  звичайним
маркграфом,  до  того  ж  неписьменним.  Тому  барони  й  викричали   його
iмператором, сподiваючись, що дурним легше крутитимуть. А в не?  -  триста
чи й тисяча рокiв тривання царського роду. I руська iмперiя не ма? меж.  I
неприступна в сво?й загадковостi. З Адельгейдою треба iнакше. А як?  Попри
все, вона все ж таки жiнка. Адам i ?ва були в раю всього  лиш  сiм  годин.
Чому не довше? Бо негайно по сотворiнню жiнка зрадила. Щойно сотворена  (в
шосту годину) жiнка тут же спробувала плоду й подала його чоловiковi, який
з'?в його з любовi до не?. Ось:  любов!  Вiн  любить  Адельгейду,  тому  й
зробив ?? iмператрицею.
   - Я люблю вас! -  вигукнув  Генрiх  i  скочив  iз  трону,  випростався,
ухопився за золотий ланцюг обома руками, так нiби  хотiв  зiрвати  його  з
ши?.
   - Дякую. Ще не чула вiд вас цих слiв.
   - Тепер ви ?х почули! - вiн кричав i далi. Уже  не  мiг  спинитися.-  I
тому... I тому я велю... Я сам прожену всiх ваших руських! Я вiдправлю  ?х
назад до Ки?ва! Усiх, усiх! Нiкого не залишу! Нi стольникiв, нi...
   Хотiв додати "спальникiв", але стримався i для потвердження сво?х  слiв
тупнув ногою.
   - Усi з радiстю пiдкоряться вашим велiнням, iмператоре.
   - Усi? А ви?
   - Я також.
   - Ми завтра ?демо до Майнца! Нi, до Вормса,_ _ми по?демо в Шпе?р!
   - Ми по?демо туди, куди ви звелите, iмператоре. Вiн втомлено згорбився,
сказав мало не жебруюче:
   - Адельгейдо...
   - Я б теж хотiла назвати не iмператором, а просто  Генрiхом,  надто  що
для мого роду це iм'я, сказати б,  звичпо-щасливе.  Адже  тiтка  моя  Анна
стала жоною французького короля Генрiха.
   - Не iмператора - тiльки короля.
   ?впраксiя полоснула його сво?м сiро-сталевим поглядом,  з  неприхованою
погордою до його нiкчемно? пихатостi  говорила  далi,  говорила  сво?,  не
знати було, до чого веде i, отже, як мав ставитися до ?? слiв iмператор.
   - Моя тiтка Анна в час церемонi? коронацiйно? присягалася на ?вангелi?,
вивезеному з Ки?ва, писаному по-руськи.
   Вiн хотiв не без ?хидства докинути, що його  жона  цю  нагоду  втратила
безповоротно, але ?впраксiя не допустила  його  до  мови  владним  порухом
руки, нiби вгадуючи його слова, сумовито сказала:
   - Мене привезено в цю землю дитиною, i нiхто  не  пiдказав  наслiдувати
тiтку Анну. Мала б я це зробити ще перед  тим  Генрiхом,  маркграфом,-  не
зробила. Сповiдник мiй отець Северiан згодом карався вельми,  бо  то  була
його провина. Я простила йому, але гiркота в серцi мо?му залишилась.
   - Я вас не можу зрозумiти,- нарештi здався iмператор.
   - Хотiла нагадати вам, що я - донька великого князя  ки?вського,  народ
мiй ма? свою вiру, отож повинна  користуватися  послугами  духiвника  цi??
вiри, а не вашо?. Можете вiдсилати руських людей, але священика...
   - Нiкого! - закричав Генрiх.- Усiх  руських  назад!  Усiх  додому!  Цей
бородатий найшкiдливiший! Я змушу вас до послуху! Я ваш муж! Iмператор!
   - Ви чули мо? слова, iмператоре,спокiйно поглянула ?впраксiя на нього.-
Я боротимусь за сво? право.

   _ЛIТОПИС ЛИЦЕМIРСТВО_
   "У Страсбурзi зненацька повалився дiм, у якому король  творив  народний
суд. Нiхто при цьому не зазнав шкоди, окрiм священика,  який  недозволеним
чином жив  разом  iз  жоною  одного  вiдлученого.  Внаслiдок  того,  бувши
найбiльш винним з усiх присутнiх, вiн i поплатився життям: йому переламано
всi кiстки.
   Яке при?мне описування справ благочестивих! Як пiдiймають вони наш дух!
Як радують вони нас, коли ми сприйма?мо ?х i слухом нашим i зором! I все ж
через жорстокiсть свого серця ми, нещаснi, зоста?мося при сво?х лiнощах".
   Iз "Хронiки" Тiтмара Мерзебурзького. 1018 рiк

   БОЖЕВIЛЛЯ
   Усе зоднаковiло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс,  чи  Шпе?р,
над усiма городами повисла густа стiна осiннього дощу, життя ?? теж  стало
затьмарене, мов осiнн? небо, лишалася сама, вiдiрвано вiд не? всiх,  окрiм
Журини, тепер жила тiльки  згадуваннями,  мандрувала  в  рiдну  землю  все
частiше й частiше сво?ю змученою уявою, а тут нiчого не бачила,  не  могла
збагнути, де вона й навiщо. Там, удома, радiють пришестю дощiв, а тут дощi
спадають прокляттям. Там нiжнiсть нiколи не зна? каламутних вод, а тут усе
сплива? глиною, брудом, глузливими водами втоми.
   Нестерпними стали ночi, коли зненацька прокидалася, з  жахом  згадувала
все, що з нею сталося, бiгала по темнiй, безмежно просторiй iмператорськiй
ложницi, плакала. Iмператриця, сягнула найвище  за  всiх  i  самотнiша  за
всiх. Ось спала, як той Якiв, що поклав у голови камiнь i приснилася  йому
драбина, поставлена на землю, а верх ?? сягав аж неба. Символ уявлень  про
свiт: сходження  внизу  вгору,  роздiлення  на  висоту  й  пониження,  хто
пiднявся, той уже  не  повинен  опускатися,  бруд  унизу,  нагорi  свiтло,
чистота, благородство.
   А вона що вище пiдiймалася, то в  бiльший  бруд  попадала.  Жила  серед
самотностi,  пересудiв,  вкрадливих  поглядiв,  тихих   шепотiв,   брудних
натякiв. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити.
   Для всiх людей любов - це вибавлення, радiсть, найвищi захвати, для не?
ж  оберталася  прокляттям.  Люди,  якi  любили  ??,  приносили  ?й  завжди
страждання. Батько,  мати,  брат,  навiть  Журина,  хоч  яка  добра.  Вона
поселила в нiй знання про чеберяйчикiв, яких  не  дано  нiкому  ??  нiколи
бачити. Мабуть, iсну? воля злих сил. Звiдки вона? I чи над кожним? I чому?
I чи ? рятунок? Чи ? сподiвання вибавлення? Чи можна уникнути,  усунутися,
сховатися, дати перепочинок змученiй жертвi?
   Воля злих сил нависа?, мов загроза. Над усiма й завжди, але скупчу?ться
лише над окремими. Звуть ?х нещасними.  Колись  вона  вважала,  що  досить
по?хати далеко - i тодi втечеш од зло? сили i вiд власного нещастя. Щодалi
?хала, то бiльше заплутувалася в  сiтi  нещастя.  Воля  злих  сил...  Чому
скупчилася на нiй? Вiдплата за вроду? За походження високе чи  за  низьке?
Чи вiдомщення  за  матiр,  яка  знехтувала  сво?м  родом  i  переповнилася
князiвською пихою, а це не мина? безкарно нi для кого. Над пею тяжiла  зла
воля вiд самих народин, тепер переконалася в тому.
   Двiрськi дами перешiптувалися: чого ?й ще  треба?  На  пишних  прийомах
сидiла на подвiйному тронi поряд  з_  _iмператором,  мала  на  золотистому
сво?му волоссi золоту корону iмперi?,  перед  нею  падали  навколiшки,  ?й
цiлували руку найдостойнiшi мужi, за не? пито на учтах, за не? молилися  в
соборах. Чого ?й треба?
   Нiхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне  розполовинене
на видиме й приховане. Нiхто не бачив  ??  дико?  самотностi,  розпачливо?
безнадi?, була коло не? тiльки Журина, разом плакали потай, аби  нiхто  не
бачив i не чув, хоч, зда?ться, чути й не було кому: iмператор  несподiвано
оглух. Напади глухоти почалися в нього ще пiсля отого  триденного  стояння
на морозi в Каноссi, приходили завжди з настанням дощово? пори,  холоду  й
пронизливо? вiльгостi. Легко  мiг  приховувати  свою  глухоту,  бо  ж  був
iмператор, належалося йому повелiвати, наказувати, кого б мав слухати? Вiн
був iмператор - бiльше нiхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а
?х почу? навiть глухий.
   Iмператор повинен так чи iнакше бути вiдокремлений вiд низького  свiту,
йому потрiбен спокiй для думання, для високих вирiшень, об  нього,  як  об
пiднiжжя  високо?  гори,  хай  б'ються  тисячi  людей  з  ?хнiми  дрiбними
клопотами, метушнею, нiкчемнiстю, а вiн повинен  перебувати  в  хмарах,  у
гордiй самотинi. ?диний Заубуш знав про глухоту iмператорову, як i про все
iнше, але вiн умiло уникав у такi днi  мовлення,  а  лиш  слухав  i  ляпав
повiками на знак зрозумiння й покiрливостi. ?впраксiя не знала цього, тому
в не? почалися химернi розмови з Генрiхом,  од  яких,  вона  вiдчувала  це
виразно, неминуче мала збожеволiти.
   _Вона:_ Невже у всiй вашiй iмперi? лл? отакий нудний дощ?
   _Вiн_: Становище iмператрицi зобов'язу?.
   _Вона_: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро вiдчува?
свою самотнiсть.
   _Вiн__:_  Сьогоднi  я  пришлю  вам  новi  прикраси,  ?х  привезено  вiд
французького короля. Я шкодую, що померла  ваша  тiтка  Агнеса,  яка  була
королевою Францi?. Приймiть мо? спiвчуття.
   _Вона__:_ Менi хочеться жити.
   _Вiн _(усмiхаючись): Страх  пiдданих  -  рiч  зрозумiла,  а  на  примхи
жiнок-володарок нема ради.
   _Вона_: Боже мiй, невже це примхи?
   _Вiн_: Ми нiкуди бiльше не по?демо.
   _Вона_: Я нiкуди й не хочу, бо вiд себе  нiкуди  не  втечеш.  Але  менi
сумно й гiрко!..
   _Вiн__:_ Iмператоровi доводиться любити бiльше замки, нiж ситi  городи,
во?нiв бiльше, нiж купцiв, битви бiльше, нiж мир.
   _Вона__:_ Боже, я нiколи не знала, що доля iмператрицi може бути  такою
тяжкою!
   _Вiн__:_ Церква вимага? вiри, а я хочу суперечки.
   _Вона_: Людина повинна жити красою, добром, правдою,  iнакше  навiщо  ж
жити!
   _Вiн_: Велич виснажу?, до цього треба бути готовим завжди. Велич  -  це
звiр, який вимага? щораз ново? поживи. Зате нiчого не може бути вищого!
   _Вона_: А хто вiдвза?мнить мо? зiтхання, мiй крик, мiй цiлунок?
   _Вiн__:_ У Саксонi? знову бунтують  барони.  А  ця  всесвiтня  блудниця
Матiльда Тосканська одружила зi  собою  дурнуватого  хлопчиська  -  Вельфа
Баварського.
   _Вона_: Я нiчого не хочу знати про цих людей! Що менi до них?
   _Вiн_: Про Карла Беликого казано, що вiн бiльше уваги  надавав  користi
держави, нiж упертостi окремо? особи. Хотiв би нагадати вам ще  й  те,  що
Карл вельми любив чужоземцiв i виявляв велику турботу при ?хньому прийомi,
так що численнiсть ?хня видавалася небезпiдставно обтяжливою не тiльки для
двору, але й для цiло? держави. Та вiн, по величi сво?? душi,  не  надавав
ваги  таким  мiркуванням,  бо  й  найбiльшi  невигоди  в   цьому   випадку
винагороджувалися  славою  щедростi  i  цiною  доброго  iменi.  Германськi
iмператори мали за жон грецьких царiвен, але русько?  царiвни  не  мав  ще
жоден. Я перший i ви- перша. Що може бути прекраснiше?
   _Вона_:  Стати  iмператрицею  i  перестати  бути  людиною?  Чи  людське
заказане для iмператорiв?
   _Вiн_: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду.
   _Вона_: Менi теж не видно! Нiчого не видно! Не сподiваюся нi на що!  Не
жду нiчого!
   Генрiх дивився на безсоромне пiдняття  брiв  iмператрицi,  замкнений  у
собi, неприступний для пристрастей, якi роздирали жiнку.  Хто  не  сi?,  в
того не вродить. Глухота вiдрiзала  його  вiд  свiту  остаточно,  у  ньому
поселилася якась байдужiсть до можливо? одноманiтностi часу й  речей,  так
нiби знесений був у  повiтря,  де  зника?  безмежна  неоднаковiсть  всього
земного. Тривожно думав про iмператрицю. Все життя прагнув  самотностi,  а
коли вона прийшла, з дурно?  примхи  забагнув  мати  коло  себе  цю  нiжну
iстоту. Тепер карався й лютився безмiрно.  Жона  -  помiчник,  однодумець,
друга половина  твого  ?ства,  тво?  доповнення,  спiльник  у  всiх  тво?х
замiрах, сила, що ста? на твiй захист, хоча б для  цього  треба  змагатися
супроти  всього  свiту.  Може  бути  й  ворогом,   прихованим,   запеклим,
непiдкупно-затятим, страшним у сво?й незбагненностi й непослiдовностi. Але
й тодi легше, бо зна?ш, що i як. Найгiрше, коли непевнiсть,  невловимiсть,
незбагненнiсть, загадковiсть.  Тодi  загрози  звiдусюди,  а  звiдки  -  не
збагнеш i не вiдгада?ш, i жона  в  сво?й  настирливiй  причiпливостi  ста?
мовби жалюгiдним сном, вiд. стискiв  якого  задиха?шся,  але  вивiльнитися
неспроможен, як не дано  тобi  й  задихнутися  до.  вiнця,-  отак  i  ма?ш
мучитися i нема? краю.
   Покликаний був Заубуш i його спитано,  чи  викону?ться  й  тут  велiння
iмператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав
повiками, усмiхнувся самими очима. Iмператор був мов покинутий  i  забутий
дiм: цiлий i неудiкоджений, а пiхто  в  нiм  не  живе.  Хотiлося  пiдiйти,
закричати Генрiховi на вухо: "Вилiкую тебе, iмператоре! Я,  барон  Заубуш,
це зроблю!" Але вирiшив ждати. Час - це канат, протягнутий  мiж  сходом  i
заходом. На нiч вiн склада?ться i вiд  того  зношу?ться.  Треба  почекати,
коли перетреться канат, розпадуться всi сув'язi.
   Дочекався. Нiхто не бачив того, що сталося, але довiдалися всi,  Заубуш
- найперше. Iмператриця нарештi дiзналася про глухоту iмператорову. Нiчого
в тому б страшного й не було, бо глухота все ж  лiпше,  нiж  глупота,  але
Генрiх не мiг потерпiти, щоб його та?мницю було розкрито. Сталося страшне.
   ?впраксiя, нехтуючи звича?м, мала звичку в часи,  вiльнi  вiд  дворових
прийомiй, блукати по палацу  з  розпущеним  волоссям.  Корона  вiнчала  цi
золотистi хвилi, вона втрачала свою тяжкiсть i символiчнiсть,  сприймалася
просто коштовною оздобою. В блуканнях сво?х ?впраксiя набрела на  Генрiха.
Стояв коло вiкна, спина видавала його напруження, скупченiсть  на  чомусь:
чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка,  ?й  стало  шкода
його, покликала тихо:
   - Iмператоре!
   Мовчав.
   - Ваша величнiсть!

   Нiчого.
   - Генрiху! - сказала голосно.
   Нiякого враження.
   - Мужу! - гукнула щосили,- Чу?ш мене?
   Вiн не чув.
   Коли зайшла збоку так, що вiй не мiг ?? не помiтити, десь  по  той  бiк
звернутих до не? його очей промайнув переляк,  чорно  розколювэчи  зiницi,
метнувся тривогою, неспоко?м, може, соромом, але не  насмiлився  пробитися
на поверхню погляду, зата?вся, пiрнув у глибини. Мав  би  сказати  ?й,  що
задумався,  через  те  не  чув.  Але  вiн,   розгублений,   ошалiлий   вiд
несподiваного викриття, а може, вiд  отого  розпущеного  змi?сто-золотого,
волосся, кинувся на не?, мов дикий звiр, вчепився в волосся, хотiв знищити
оцi теплi хвилi слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але  вiн
не чув, а чого не чу? iмператор, того не чу? нiхто. Врештi вона  видерлася
йому з рук, вiдбiгла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в поглядi й
обiцянкою ворожостi довiку.
   З того дня почалося  божевiлля.  Ще  звечора  вона  плакала  досхочу  з
Журиною, нiхто ?м не  перешкоджав,  а  пiсля  нiчно?  учти  Генрiх  виявив
бажання йти спати до iмператорсько? ложницi разом  з  iмператрицею,  i  ?х
супроводжували маркграфи й  барони,  спальники  iмператорськi  й  чашники,
величезна ложниця не  могла  вмiстити  всiх  челядинцiв,  бо  подiя  мала,
сказати  б,  вагу  державну  -  першi  вiдкритi  покладини  iмператора   з
iмператрицею; з'явився навiть сповiдник Адельгейди абат  Бодо  i,  хоч  до
ложницi  не  пiшов,  але  поблагословив  свою  духовну   дщерь,   урочисте
роздягаппя й покладання в постiль  затягнулося  на  час  досить  тривалий,
?впраксiя мовби здерев'янiла, тiло ?й затерпло, не вiдчувала  нiчого,  усе
затоптане було грубими чобiтьми баронiв, п'яних, смердючих, огидних. Невже
навiть це ма? вiдбуватися в отакiй ганьбi, невже й чутливiсть людська  мав
бути принесена в жертву iмператорським умовностям i  незбагненним  вимогам
державностi? Адже пожадання живе в людинi спервовiку, при  всiх  державах,
королях i богах, але випускати цього  звiра  прийнято  пота?мно,  неписана
угода мiж людьми вимага? темряви, прихованостi, щоб усе  вiдбувалося  лише
мiж двома, i тiльки для цих двох  хай  вiдкриються  потреби  тiла,  вимоги
тiла, голос тiла, крик тiла, здригання тiла...
   Вони юрмилися в ложницi нестерпно довго, нахабно  зирили,  обмiнювалися
кривими усмiшками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по  моза?чнiй
пiдлозi, а ?впраксi?  видавалося,  нiби  топчуться  ?й  по  серцю.  Високi
червонi  свiчi  палали  з  обох  бокiв  широкого  iмператорського  ложа  в
узголiв'?  й  коло  нiг,  збоку  поставлено   золотий   столик   з   двома
iмператорськими  келихами  на  ньому  й  золотим  глеком,  повним  густого
бургундського вина. Сидячи в постелi, у самих сорочках, прикритi до  пояса
легким хутряним коцом, iмператор i ?впраксiя надпили з поданих ?м келихiв,
мовчки вiддали ?х  назад,  тодi  Генрiх  помахом  руки  спровадив  усiх  з
ложницi, i тi, товплячись у дверях, озираючись, випхалися  всi,  полишивши
нарештi цих двох. ?впраксiя ще сидiла, дивилася на свого мужа. Той  поволi
вивiльнився з-пiд хутряного  накриття,  пiшов  кудись  у  темну  глибочiнь
ложницi,  йшов  босий  по  затоптанiй  пiдлозi,  високо  пiднiмаючи  ноги,
скрадаючись навшпиньках, бо камiнь непри?мно холодив пiдошви. Повернувся з
товстою книгою в руках, залiз пiд  хутро,  розгорнув  пошукав  щось,  став
читати хрипким, рiзучим голосом.
   ?впраксiя вiдразу впiзнала "Пiсню пiсень" Соломонову. "Лоно тво? -  сад
гранатових яблук, з плодом досконалим, кипри iз нардами,  нард  i  шафран,
пахуча тростина й кориця з усiма деревами ладану, мирра й  алое  зо  всiма
найзапашнiшими пахощами..." Трохи иочитавши, iмпераратор поклав книгу коло
ложа на пiдлогу, притулився сухими холодними  губами  до  щоки  ?впраксi?,
сказав безвиразно:
   - На добранiч.
   I лiг горiлиць,  вiдразу  заплющивши  очi.  Вона  не  мала  що  робити,
посидiла трохи мовчки, бо ж казати щось оглухлому вважала  даремним,  тодi
лягла й собi, теж горiлиць, але очей не заплющувала, намагалася  пробитися
поглядом до високо? темно? стелi, не  вiдаючи,  для  чого,  але  не  могла
проникнути аж у таку височiнь, а  товстi  свiчi  не  просвiтлювали  вгору,
розсiваючи сво? свiтло бiльше вбоки, осяваючи ложе з цими двома, з мужем i
жоною, правдивiше - з iмператором та iмператрицею. Тодi повернулася спиною
до Генрiха й склепила повiки.
   Таке спання тривало тиждень, а може, й мiсяць - ?впраксiя  згубила  лiк
дням. Все повторювалося, так само  iмператор  щоночi  читав  ?й  з  "Пiснi
пiсень", щоразу те саме, аж вона не витримала i, забувши про його глухоту,
сказала:
   - Ви могли б уже читати без книги. I дивно: глухота в нього, видно, уже
минула, вiн почув ?? слова, бо вiдразу й вiдповiв i до ладу:
   - Книга да? певнiсть.
   - Хiба в iмператора могла бути коли-небудь непевнiсть?  -  поцiкавилася
вона.
   - Певнiсть ? завжди, але завжди ?? слiд змiцнювати.
   - Ви щовечора чита?те про жiночу вроду. Навiщо?
   - Нагадати вам про вашу вродливiсть.
   - Я знаю це й так.
   - Нагадування не зашкодить.
   - Менi при?мно, що ви вiднайшли слух. Вiн вiдклав книгу. Лiг. Сказав:
   - На добранiч, iмператрице.
   Тепер мав слух, треба було вiдповiдати чемнiстю на чемнiсть.
   - На добранiч, iмператоре.
   То була остання для не? добра нiч. Наступно? ночi Генрiх сказав ?й:
   - Ми пiдемо в собор.
   - Коли?
   - Сьогоднi.
   - Уночi?
   - Так. Хiба ви не звикли молитися в Кведлiнбурзi також i вночi?
   - Я знала вашу нехiть до молитов.
   - Хай то буде мо?ю турботою. Вас зодягнуть належним чином.
   - Може, дозволено менi буде самiй вибрати належне вбрання?
   - Мо? камерарi? дадуть вам поради.
   Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт...  Це  сприймалося  тепер  гiркою
насмiшкою. Бо жила весь цей час, мовби на площi, вiдкрита  всiм  поглядам,
не належала  собi  нi  в  чому,  усе  перетворювалося  на  державнi  акти:
звичайний снiданок, лежання в постелi, молитва в церквi. Навiть для  плачу
потрiбна була тут неабияка мужнiсть i  сприт,  бо  завжди  могли  знайтися
свiдки, а  свiдки  ж,  як  казав  абат  Бодо,  небажанi.  Не  мала  нiколи
самотностi для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душi.  Спробувала
знайти свою Журину, але й того не змогла. Iмператорськi камерарi? принесли
?й якесь широке чорне накриття, пiдбите червоним, шанобливо  закутали  ??.
Генрiх був у  такому  самому  вбраннi,  без  нiяких  ознак  iмператорсько?
гiдностi, подав руку жонi, повiв по палацових  переходах,  i  тiльки  тодi
вона помiтила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкiсть, але
чомусь зродилася тривога, яка не полишала ?впраксiю нi  в  палацi,  нi  на
темних плитах палацового двору, нi в притворi пiд могутнiми склепiнчастими
арками собору.
   Там ?х зустрiли якiсь чорнi тiнi, теж загорнутi в широке  й,  зда?ться,
чорне, у руках тримали жахливо чорнi свiчi, повели iмператорську пару повз
товстi круглi колони й  чотирикутнi  стовпи,  якi  тяжкiстю  сво?ю  давили
?впраксi? на душу, усi йшли швидко, так  швидко,  що  молода  жiнка  стала
задихатися, Генрiх стискував ?й руку мало  не  а  жорстокiстю,  коли  вона
спробувала вивiльнитися, вiн стиснув ще дужче, стиск був кiстлявий, наче в
смертi. "Вони ведуть мене вбивати!" - подумала  вона,  але  не  злякалася.
Лiпше вмерти, нiж таке життя, ще й не життя, а тiльки його  початок,  тодi
чого ж ма? чекати вiд подальшого? Життя ще й не  починалося,  а  вже  його
нема?. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це - гiрше за смерть.
   Що ? життя? Добрi душi дерев,  трав,  вiчна  та?мниця  зеленого  листя,
спалахи квiтiв, пронизлива жадоба  буття  в  кожному  запаховi,  в  кожнiй
барвi. Свiт живе в запахах i барвах. А тут був кiнець. Сухий запах  каменю
й безнадiйнiсть чорноти. Ти ще диха?ш, ще кудись iдеш, ще ждеш  чогось,  а
вже мовби й нежива, i тягар  кам'яних  стовпiв  гнiтить  тобi  серце,  мов
здушена лють, мов тамована зненависть тисячолiть.
   Все ж вирвалася зi стиску колон, темний простiр роз-блискував блiдавими
вогниками свiчок, тяжко ворушилися чорнi постатi з бокiв, за  пiдвищенням,
схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось - чи то чоловiк, чи
то витесана в каменю чорна подобизна; iмператора й  iмператрицю  посаджено
на церковний трон, рiзьблений з каменю, холодний  i  слизький.  Генрiх  не
випускав ?? руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала  тихенько,  але
вiн не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла  знов  наплинути  на
нього, як пiтьма. Тiней побiльшало, мертвi вогники свiчок  червилися,  мов
лiсовi гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в нiй чорне  й
червоне; з-пiд гострого накриття, чорного, як усi свiчi в цiй  загрозливiй
похмуростi, спадало на самi очi  того  чоловiка  червоне,  закривало  очi,
спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у iмператора,  заросту,
i ось той зарiст заворушився, розтулилися губи, видобулися  з  них  слова:
"Domine, non sum dignis - господи,  я  недостойний",  тодi  чоловiк  рiзко
скинув iз сво?? голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що
спускався до мiжбрiв'я, а над тим клинцем стирчали маленькi червонi рiжки.
"Дияволi"-прошепотiла ?впраксiя.  Генрiх  знову  стиснув  ?й  руку.  Сидiв
випростуваний, приплющившись до високо? кам'яно?  спинки;  коли  б  не  цi
кiстлявi стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий.  Нi  поруху,
нi згуку голосу, нi шелесту дихання. Той,  в  рiжками,  здiймаючи  руки  в
чорних перснях, виголошував казання. А  може,  то  лише  здавалося.  Може,
тiльки здiймав руки, а  промовляв  хтось  iнший  -  багатоголосе,  твердо,
переконано, звичною церковною латиною. Слова  падали,  мов  чорнi  кам'янi
кулi,  котилися   в   просторi,   слова   виправдання   чогось   та?много,
забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення  чи  благання,
вказiвка чи упередження?..
   "Бог Iсну? скрiзь, в усьому:  i  в  зеленому  листковi,  i  в  яигеловi
однаково. Вiн iсну? також у людинi, отож усi дiяння  людськi  насправдi  ?
дiяння божi и не можуть бути грiховними. Але боги  ?  добрi  й  злi.  Свiт
невидимий, духовний створений  богом  добрим,  свiт  видимий,  тiлесний  -
творiння бога злого. Душа  людська  -  частка  свiтлого,  небесного  свiту
знемагав в тiлi, як у темницi. Змiшання духовного й  тiлесного  призводять
до муки, до торжества зла в свiтi. Треба вивiльняти дух,  вiддаючи  тiловi
тiлесне. Тому нiякi обмеження не мають влади над людьми.  Усi  ж  заповiдi
божi в святiм  письмi  -  суть  плоди  прокляття,  i  всякий  вiльний  вiд
прокляття вiльний також i вiд заповiдей. Грiха нема?. Слава господня як  у
святостi, так i в грiховi. Людина може знати бога, чи вiрити  в  бога,  чи
молитися йому, однак це е бог, що живе в людинi, який сам себе i  впiзна?,
i вiрить у себе, i молиться сам собi. Тому нема? нi неба, нi  пекла,  а  ?
тiльки те, що мiститься в людинi. Тож хай гряде час, коли запеклi,  святi,
набожнi, самовпевненi, що в сво?й праведностi по-церковному вiрять, умруть
за свою святiсть i вiру так само, як умруть злодi?, вбивцi,  святотатцi  й
розпусники, якi не вiрили нi в що, та однаково мали в собi бога,  бо  були
зiтканi з його волi. Хiба ж не сказано в "Капiтулярiях" Карла Великого, що
мораль у чистому виглядi належить до царини свободи, тому  закон  про  не?
мовчить? Заблуд людський поляга? в намаганнi прикритися одягом навiть  без
потреби. Що ж таке одiж? Одiж була знаком утрачено? невинностi, зароджено?
грiхопадiнням свiдомостi, що ? добро i зло,  i,  отже,  знаком  прокляття,
яким супроводжувалося саме це усвiдомлення. Повернення до наготи  означа?,
що прокляття знято й обмеження вiдкинуто. Адам у часи невинностi був нагим
i не соромився власно? наготи..."
   Вибух свiтла рiзонув ?впраксiю по  очах,  аж  вона  застудилася  руною,
вiльною  вiд  Генрiхового  стиску,  лякалася  поглянути  на  те,  що  було
попереду, не насмiлювалася вiрити отому бiлому  пронизливому  свiтлу,  яке
бачила й не бачила, але iмператор шарпнув ?? грубо й нетерпляче, вона мало
не впала зi слизького високого сидiння, рука ?й зiслизнула з очей, i  тодi
почалося те божевiлля, що вiд нього вже не  могла  вивiльнитися  до  кiнця
життя. Побачила iмператора, перегнутого,  нахиленого  наперед,  втупленого
кудись i в щось, почула його хапливий вiддих, запримiтила  хтиве  движання
його нiздрiв, висвiтлених знизу чорною свiчкою,  що  стояла  з  того  боку
тронного сидiнпя, ?? погляд мимоволi помандрував туди, куди були  втупленi
очi Генрiховi.
   Там металися сполоханi язички свiчон, мов велетенськi  кажани,  злiтали
чорно-червонi накриття з людей, а натомiсть било  несамовито  бiле  свiтло
людсько? наготи, било вiд проповiдника, вiд усiх,  хто  ча?вся  збоку,  по
всiх закутках. Обличчя ?впраксiя не бачила, не розрiзняла, лиш голi  тiла,
безлiч тiл, нiби пiдвелися всi мертвi свiту i прийшли на  страшний  суд  -
сплетiння  жiночо?  чистоти  з  чоловiчою  смаглявiстю,  бiлiсть  i  бруд,
нiжнiсть i жорстокiсть, а з усього зненацька  стали  вирiзнятися  обличчя,
вона впiзнавала графiв, баронiв, ?пископiв, сво?х двiрських  дам,  абатису
Адельгейду; проповiдник, вiдкинувши  в  темряву  свiй  плащ,  не  вмовкав,
здiймав свiй настирливий голос над брудом i  безсоромнiстю,  говорив  уже,
зда?ться, про тих двох, ?диних тут, хто ще зберiг на собi одяг,  захованих
одягом, вiдокремлених вiд усiх, неприступних поглядам i збезчещенню.
   "...Державний муж уподiбню?ться мостовi через велику рiку. Як мiст, вiн
по?дну? людей i цiлi землi, його призначення вiдкрите всiм, воно  величне,
хоч  i  сумне,  бо  не  посiда?  в  собi  нiжно?  краси.  Натомiсть  жiнка
народжу?ться для святощiв нiжностi й краси. Тому нагаду? вона  собор.  Усi
йдуть до не?, як до собору,  i  вмирають  од  захватiв  ??  красою,  як  у
святинях. У собор входять многi, а не належить  вiн  жодному.  Бо  те,  що
вида?ться власнiстю всiх, не може нiкому й належати. У соборi пану? бог, у
жiнцi - любов. Тож хай запану? любов сьогоднi!.."
   Дикий зойк покрив слова  проповiдника,  крiзь  сплетiння  голих  тiл  i
чорних тiней пробивалися до свiтла якiсь чоловiки; у метаннi чорних тiней,
нагих тiл, у зловiсностi й поквапi бiгло  четверо,  знесамовитiло  тягнули
якусь ношу, рвали  ??  в  боки,  розсмикували,  розшарпували,  проповiдник
вiдступився вiд табернакулума, мовби звiльняючи мiсце для отих розшалiлих,
жiночий зойк безсило борсався пiд склепiннями собору...
   ?впраксiя  нарештi  побачила,  що  тi  четверо   несуть   жiнку,   вона
вiдбива?ться,  довге  чорне  волосся  тягнеться   по   кам'янiй   пiдлозi,
розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тiло  в
жiнки було чи не наибiлiше з усiх жiночих тiл, а може, близькiсть  безлiчi
свiчок робила його таким,  темнi  тiнi  звабливо  теплiли  по  тому  тiлi,
волосся металося навсiбiч i здавалося,  що  й  воно  кричить  вiд  наруги,
скаржиться, обурю?ться; чоловiки поклали жiнку на табернакулум, тримали ??
мiцно й жорстоко, як Авраам свого сина  Iсаака,  жертвуючи  боговi,  жiнка
билася в ?хнiх руках, норовиста й дужа, волосся врештi впало кудись  униз,
сяйнуло жiноче обличчя!.. ?впраксiя ще не вiрила тому,  що  побачила,  але
то?  ж  митi  почула  знайомий  стукiт  дерев'янки  об  кам'яну   пiдлогу.
Дерев'янка стукотiла хапливо, гарячкове,  торжествуюче,  барон  Заубуш,  з
червоною машкарою на очах, зовсiм нагий, розсуваючи всiх, iшов урочисто на
ту розкладену безпомiчно жiнку, i тут ?впраксiя впiзнала в нiй свою Журину
i впала в непам'ять...
   ЛIТОПИС БЕЗСИЛЛЯ
   Не мала часу на хворощi. Повинна була боротися! Хто мiг прийти на помiч
?впраксi??
   Iмператора залiчувала до  таких  самих  насильникiв,  як  i  Заубуш.  З
Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, i
?? поховали навiть без церковного вiдспiвування як  самогубцю...  Лишалася
церква, у стiнах яко? сталося найстрашнiше, заплямована  так  само,  як  i
вона, ?впраксiя, але однаково всемогутня, бо ж iмператор  усе  свое  життя
вiддав боротьбi з нею i здолати, як видно було, не змiг.
   В безсилiй лютi до сво?? жони Генрiх позбавив  ??  привiлею  всiх,  хто
надiлений високим походженням: вiдiбрав у ?впраксi? духiвника  ки?вського,
лишивши абата Бодо, присутнiсть якого можна було терпiти тiльки за  умови,
що iмператриця мала б коло себе i отця Северiана. ?впраксiя сподiвалася на
вiдомщення iмператору, вiрила,  що  пригада?ться  колись  йому  ще  й  цей
негiдний  учинок,  уперто  уникала  зустрiчей  з   абатом   Бодо,   щоразу
домагаючись у Генрiха повернення ?? привiлею.
   Та коли ти в тяжкiм горi, тодi не до привiле?в. Зрозпа  чена  ?впраксiя
покликала абата Бодо i, коли той прийшов, розповiла йому про ту  гидоту  i
тон жах, яких зазнала вiд iмператора i його прислужникiв, питала  в  абата
поради, вимагала пiдтримки його бога.
   Вiн спробував ?? втiшити, спростовуючи зловчоння.  Було  сказано  таке:
"Передовсiм слiд звернути увагу iiа тi слова апостола, якi вiн  виголосив,
передбачаючи майбуття: "?ресi потрiбнi, щоб випробувати тих, хто перебува?
у вiрi". Ось з чого головним чином видiю ?хнв безумство  i  вiдсутнiсть  у
них будь-яких пiзнань i розуму, коли  вони  стверджують,  нiби  бог  не  ?
творцем усього сущого. Кожен вiда?, що будь-яка  рiч,  хоч  яко?  ваги  чи
величини, коли iсну?  щось  ще  бiльше,  повинна  походити  вiд  того,  що
перевищу? величиною все iнше.  I  це  справедливо  однаково  i  для  речей
тiлесних, i  для  предметiв  безтiлесних,  бо  й  тiлесне,  й  безтiлесне,
пiддаючись  змiнам   закону   випадковостi,   руху,   розвитку,   однаково
вiдрiзня?ться вiд будь-якого винуватця, а тому  повинне  походити  й  мати
кiнець, щойно набуде спокiйного стану. Коли ж  тiльки  ?диний  творець  по
сво?й сутi незмiнний, по сво?й сутi благий i водночас справедливий, i  вiн
один у сво?й всемогутностi спроможний влаштувати  рiзноманiття  природи  й
розподiлити все в порядку, то, крiм нього, суще нiде не може знайти  свого
первiсного спокою i верта?ться туди, де набуло свого початку.
   Вiдомо також, що у всесвiтi в творця нiщо не згинуло,  окрiм  того,  що
дерзновенно порушило начертанi ним межi природи. А тому всяка рiч лiпша  й
iстиннiша, що твердiше й мiцнiше перебува? вона в порядку, визначенiм  для
власно? ?? природи, завдяки ж тому все,  що  нез-мiнно  пiдляга?  приписам
творця, постiйно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь,  ухиляючись  од  його
волi, зазнав падiння, то воно тим самим служить уроком для всього  iншого.
Мiж усiма тварями рiд людський займа? середину, а саме:  людина  вища  вiд
усiх iнших тварин i нижча вiд небесних духiв, займаючи середину мiж вищими
и нижчими iстотами, людина уподiбню?ться тим або iншим, залежно вiд  того,
куди  бiльше  схиля?ться.  Отож  людина  що  бiльше  наслiду?  властивостi
небесних духiв, то ста? вищою й  лiпшою  за  тварин.  Тiльки  людинi  дано
досягти блаженства порiвняно з iншими тваринами. Зате коли  вона  його  не
заслугову?, ?й судилося  стати  жалюгiднiшою  за  дикого  звiра.  Благость
всемогутнього творця, передбачаючи вiд початку часiв, що  за  тако?  умови
свого iснування людина дуже часто може спадати до  глибини,призначила  час
од часу творити чудеса  для  вибавлення  падшого  людства.  Доводом  цього
слугу? кожна книга святого письма, кожна його сторiнка,  та  найбiльше  те
ста? ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з  яким  вiн  послав
добровiльно на землю сина свого, ?диного з ним по величi й божественностi,
себто Iсуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, iстини
й блага, вiн вiддав себе на спасiння всiм живущим..." То були пустi слова.
   ЖАХ
   Сором  розтоптано,  життя  розтоптано,   пустка   запанувала   довкола,
разпачливiша за  смерть.  I  смерть  мовби  доторкнулася  ?впраксi?  сво?м
крижаним крилом - суцiльнi здригання,  вiдраза,  зненависть...  Не  хотiла
нiкого бачити, не ?ла кiлька  днiв,  зависла  мiж  маренням  й  дiйснiстю.
"Iмператриця нездужа?",- це всiх задовольняло. Життя точилося далi,  може,
знову щоночi збиралися отi чорнi  в  пiдземеллях  собору  й  творили  сво?
нелюдськi оргi? i щоночi сидiв на холоднiм кам'янiм  пiдвищеннi  Генрiх  i
розвогненними очима жадiбно вхлинав те, що втрачене було для нього,  може,
й назавжди.
   ?впраксiя бачила Журину. Не там, у похмурих пiдземеллях, не розтерзаною
на табернакулумi для одного барона - бачила ?? молодою, як сама нинi, коли
вибiгала на узлiсся невдягнена, боса, з росою на смаглявих  литках.  Бо  ж
про?жджав князь ки?вський з дружиною; грали роги, червонiли щити, дзвенiла
зброя i збруя, мигтiли, мiнилися барви - усе було й не було;  iнший  свiт,
високий i далекий, як небо недосяжний. I проклятий. Хай буде прокляте все,
проклята дружина, в якiй був Жур, хай буде проклят кня...
   Сором'язливiсть захищала ?впраксiю, мов щит  семишкiрний.  Тепер  нема?
нiчого. I винна сама. Вiддала ?м  Журину.  Вiддалася  сама.  Не  вiдкинула
домагань iмператорових iз презирством i зневагою. Мала б  ненавидiти  всiх
чоловiкiв пiсля маркграфа. Повинна була заколотися  ще  тодi,  у  похмурiй
маркграфськiй  ложницi.  Тепер   опинилася   в   ложницi   iмператорськiй.
Безсоромно ждала цього,  перебирала  в  Кведлiнбурзi  сторiнки  ромейських
любовних книг, повторювала без кiнця: "I знову  став  цiлувати  ??,  знову
стискував у обiймах, притягав усю  ??  до  себе,  мовби  вбирав  у  серце,
стискував пальцями, усю кусав, усю ?? впивав губами i весь приник до  не?,
мов плющ до кипариса. Сплiтався з дiвчиною, як дерева корiнням,  намагався
злитися з нею во?дино, жадав усю ?? поглинути i всю ?? притягнув i, мов iз
сот, з губ ?? пив губами солодкий мед. А вона в цю мить куса? мiй рот, усi
сво? зуби втоплю? в нього, а в менi в душi  виростають  Ероти,  лютiшi  за
гiгантiв..."
   Радiла сво?й стрункотiлостi, бiлолiкотностi, бiлоколiн-постi.  Жiнка  з
тiлом бiлим, мов дерево без кори. Дерево вмира? без кори.  Журина  вмерла,
коли розтоптали ?? сором. Iмператриця ж не вмерла. "Iмператриця нездужа?".
Чому не вмерла? Навiщо жити?
   Iмператор приходив щодня. Терпляче ждав ?? видужання. Став мовби таким,
як був  у  Кведлiнбурзi.  Може,  сам  вжахнувся?  Може,  ка?ться?  Бо?ться
церковного суду, суду божого, коли людським знехтував? Колись вона  шукала
в ньому чогось високого,  незбагненного,  шукала  пристрасно,  вперто.  Бо
тiльки ж починала справжн? життя, сподiвалася на  нього.  Тепер  тьмарився
свiт перед чорними тiнями, якi вiд нього падали. Заплющувала очi,  щоб  не
бачити Генрiха, а вiн вважав, що то вона прихову? грiх, який б'? з ?? очей
потужними струменями. Були часи, коли вiн готов був цiлувати жiнкам  ноги.
Згадував це, як кошмарний соп. Ось лежить перед ним нiжна,  молода,  врода
рветься з ?? лиця тобi навстрiч, а вiн готовий задушити цю жiнку.  Сам  не
знав, що його стриму?. Далекий вiд нiжностi,  чужий  жалощам,  несподiвано
вiдкрив у собi терплячiсть, умiння чекати. Чого ще ждав  од  життя,  окрiм
влади й змагання за владу?
   Доторкнувся до руки ?впраксi?, казав тихо, майже проникливе:
   - Тiльки старi люди  вмiють  чекати,  бо  вони_  _ближчi  до  вiчностi.
Молодiсть нетерпляча.
   Вона вiдкидала його руку. Здрiбнiла ?й душа, усю поглинала якась брудна
твань, але ще хотiла боротися, не вiддаватися,  бити  зневагою,  вiдразою,
гордiстю. Чи покине коли-небудь ?? гордiсть? Лiпше вмерти,  але  зостатися
вiльною, незалежною, чистою, вернути свою душу боговi, природi,  первiсним
свiтам такою ж чистою, як отримала ?? при народженнi, не принизитися нi  в
чому, не дозволяти заплямувати  себе  брудом.  Навiщо  народжувалася?  Аби
стати святою i говорити з янголами  а  чи  страждати  отут  на  землi?  Не
вибирала страждань - отримала ?х якоюсь  вищою  владою  i  ма?  нести  цей
тягар, поки й стане снаги...
   ?? краса стане предметом захватiв. Оспiвуватимуть ??  прекрасне  золоте
волосся, лоб, бiлiший за лiле?, бiлi руки з тонкими, довгими й гладенькими
пальцями, молоде,  прекрасне  й  ласкаве  тiло...  Та  коли  явля?ш  якусь
цiннiсть для свiту, то нiколи не зможеш уникнути образ. Iмператор  повiтав
?? перший вихiд пiсля недуги досить дивним, сказати б, зловiсним чином.
   - Сподiваюся, ви вже ма?те силу супроводити мене до  собору?  -  спитав
вiн.
   ?впраксiя затiпалася в нiмому криковi: "Нi, нi, нi!.."
   - Тодi чому_ _ви в чорному? - поспитав вiн.
   - Я в жалобi по мо?й годувальницi.
   - Як довго триватиме ваша жалоба?
   - Так, як велить звичай мо?? землi.
   - Сподiваюся, це все ж не завадить вам супроводжувати мене в собор?
   Вiн знущався вiдверто й жорстоко. Вона вiдповiла йому тим самим:
   - Тiльки мертвою!
   - Менi потрiбна жива жона. Мертвi мо?  во?ни.  Маю  ?х  задосить.  Вони
слухнянiшi за живих i не мають примх.
   - Ви робите мертвим усе, до чого доторка?тесь, як цар Мiдас!
   - Вiн перетворював усе на золото.
   - А золото мертве. Тiльки людина живе, i тiльки тодi, коли вона чиста.
   Вiн похмикав собi в рудяву борiдку, нiщо його не могло збентежити.
   - Сподiваюсь, ви не збунту?тесь, коли я прийду до ложницi.
   - Це ваше право.
   - Прекрасно! I нiхто не зможе стати менi на перешкодi!
   Уночi знов було те саме. Нахабнi челядники,  роздягання  й  покладання,
важка книга в руках у Генрiха. Невже можна зберiгати спокiй пiсля  всього,
що сталося то? ночi?
   - Що читатимете, ваша величнiсть?
   Ненавидiла й зневажала  тепер  iмператора,  як  може  це  робити  жiнка
молода, повна сил i бажань, але  водночас  i  огиди  до  такого  чоловiка.
Видерла в нього з рук важку  книгу,  яку  вiн  уперто  тягнув  у  постiль,
розгорнула там, де було вiд пророка Осi?.
   - Читай оце!
   Не стала ждати, прочитала  йому  сама.  Голосно,  майже  криком:  "Збiр
п'яниць  звироднiлих  учинився   розпусним,   ?хнi   провiдники   покохали
нечистiсть". I ще: "I глибоко вгрузли в розпусту".
   Генрiх зiсмикнув з  не?  покривало,  вхопився  за  сорочку  на  грудях.
?впраксiя,  зайнята  важкою  книгою,  нiяк  не  могла  вивiльнитися,   щоб
оборонитися, вiн розпанахав на нiй сорочку, сичав ляскучо в обличчя:
   - Поставлю такою, як у день народин!
   - Не смiй!
   - Бачити тебе нагою!
   - Пусти!
   Вирвалася, зiскочила з ложа, вiдбiгла за поставець з вином i  келихами,
з яких ще й не пили жодного разу в дружбi й любовi, здригалася вiд холоду,
несподiваний, страху. За вiщо такi муки?  Нема  на  землi  нi  правди,  нi
милостi!
   А вiн розтелесовано зiстрибнув з ложа, побiг до дверей, кричав, забувши
про високу гiднiсть:
   - Не будь нiчия! Не будь нiчия!
   У  самiй  сорочцi,  босий,  без  свiчки,  по  нiчному  палацу  _з  _цим
божевiльним криком. Iмператор? Чи, може, то сниться? I смерть Журини - теж
сон? I безнадiйна самотнiсть, i безпомiчнiсть - теж сон? Де  знайти  силу?
Де помiч? Боже мiй, запали мене!..
   Аби володiла властивiстю й умiнням  вiдштовхувати  вiд  себе,  була  б,
мабуть, щасливою. Покалiчитися, попсувати свою вроду, знищити ??  -  будеш
щасливою. Але тако? цiни платити не могла. Не приходило ?й на  гадку  таке
нiколи. Бо вродливiсть була для не? способом життя,  призначенням  на  цiй
землi, як для iнших  бува?  призначення  iмператорами,  святими,  генiями,
шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта  того.  Так
замкнулося коло: врода й мучеництво.
   Вицокуючи зубами, ?впраксiя перехилила  золотий  глек,  влила  в  келих
трохи вина, вiдпила, сподiваючись бодай трохи зiгрiтися.  Скинула  з  себе
недодерту iмператором  сорочку,  пожбурила  ??  на  пiдлогу,  залiзла  пiд
хутряне покривало, зiгнулася,  мало  не  торкаючись  колiньми  пiдборiддя,
заклякла, намагаючись забутися. Цiлющiсть непам'ятi не приходила.  На  сон
сподiвань не було. Потрiскували  вогники  свiчок.  Мертва  тиша  лежала  в
темному палацi.
   Тиша давила на не?, може, тому й не почула нi шереху,  нi  шелесту,  нi
лоскоту босих нiг по кам'яних пiдлогах, майже вмерла вiд жаху, коли з обох
бокiв iмператорського ложа виникли з темряви зовсiм голi юнаки, бiгли  вiд
дверей, оббiгали ложе, охоплювали його, озвiрiло, хтиво тягнулися до  не?,
один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинутi якоюсь злою силою,  посланi  й
насланi, може, й  поза  власним  бажанням,  може,  корилися  злiй  силi  й
аяочиннiй волi, боятися мали там, за дверима, тут не було для них  нiякого
страху, хiба що юнацька нiяковiсть, яку скинули разом з одягом, а тут мали
здолати швидкiстю, рiшучiстю, нахабством. ?впраксiя  вмить  збагнула  свою
цiлковиту  безбороннiсть.  Не  мала   в   постелi   навiть   мiзерiкордi?,
подаровано? колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не
вийде. Та й що б могла вдiяти проти п'ятьох. Слаба iстота, обезвладнена  й
зрозпачена.
   - Стiйте! - гукнула до нападникiв.
   Вони мовчки рвали з не? покривало. Вхопившись з обох бокiв ложа,  кожен
тягнув до себе, тiльки це ще рятувало ?впраксiю.
   - Не смiйте!!
   Смiли, знали свою безкарнiсть тут, у ложницi, велено ?м  недвозначно  й
погрозливо, мали вчинити  те,  до  чого  кликала  ?х  надсила.  Кублитися,
гнiздитися,  верлюжитися!  У  кубла!  У  ложа!  На  кораблi   розкошiв   i
невситимостi!  Iмператор  знав,  кого  посилати.  Дiяв   безпомильно.   Не
вiдступлять, поки не зроблять свого. Iнакше за дверима жде  смерть.  Голих
вiзьмуть у мечi твердi й суворi во?ни.
   - Вiзьмiть ??,- кричав вiн ?м, i всi  слухали.-  Вiзьмiть  ??  так,  як
тiльки можете взяти, ?й не досить iмператора!  Цiй  розпусницi  нiчого  не
досить! Це всесвiтня блудниця!  Хай  здрига?ться  пiд  вами  всiма!  Туди!
Швидко! Негайно!
   ?впраксiя  знала,  що  це  кiнець.  Покривало  трiснуло,   розповзлося,
напасники побачили ?? тiло, ?? наготу, ?? всю. Тодi вона стрибнула  просто
на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забiгла за той  самий
поставець з вином, за яким уже ховалася вiд iмнератора, гукнула ?м  з  тою
владнiстю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину:
   _-_ Стривайте! Чого вам треба?  Ви  хочете_  _взяти  мене?  Але  ж  вас
п'ятеро. Хто перший?
   Сама не вiрила, що може таке казати, але знала:  це  остання  надiя  на
порятунок. Тi п'ятеро, збившись в купу голих вiдворотних  тiл,  розгублено
мовчали. Справдi, хто ж з них перший?  Вони  не  вмiли  про  це  подумати,
iмператор теж забув. Хто ж?
   - Ви рицарi, а не пси,- кидала вона_ _?м зневажливо й  погордливо.Перед
вами жiнка. I ваша_ _iмператриця._ _Хто може вважати себе найдостойнiшим?
   Справдi: хто? I чому той, а не iнший? Були просто  голi  й  молодi,  не
було тут нi походження, нi становища, нi ба- гатства, нi впливу.  Однаково
голi, з однаковими велiннями вiд iмператора.
   - Слухайте мене,- уже наказувала ?впраксiя,- я даю вам вино. Ви повиннi
випити зi мною ось з цього iмператорського жбана. Iз  золотих  келихiв.  Я
питиму разом iз вами. Хто перший спорожнить свiй келих,  той  буде  перший
для мене. Принесiть менi он ту скриньку!
   Вони кинулися  всi  вiдразу,  усi  вхопилися  за  скриньку,  подаровану
iмператрицi косоплечим Кирпою, так донесли до ?впраксi?, поставили  ?й  до
нiг. Вона спокiйно вiдкрила Кириин подарунок, дiстала  золоте  дзеркало  й
глянула в нього, мовби була сама в ложницi  й  неквапливо  пiдбирала  собi
розтрiпане волосся. Тодi вiдкрила потайне дно.  Тьмяним  золотом  блиснули
довгастi вузькi келихи. Вона дiставала ?х  по  одному,  брала  лише  двома
пальцями, ста- вила коло келихiв iмператорських - один... два...  п'ять...
Лишався ще й шостий. Взяти й собi? Налити, випити, не знати бiльше нiчого?
Вiдчути  полегкiсть  навiки?   Глянула   на   тих,   жадiбних,   нахабних,
безсоромних, власне, уже й неживих, дотлiлих покидькiв свiту. Хiба  заради
таких варто вкорочувати собi вiку? Життя прекрасне, воно все в грi  чистих
сил, то чому ж вона ма? вiдбирати в нього свою пречисту силу?..
   Наливала вино в  келихи  твердо  й  умiло,  налила  собi  у  величезний
iмператорський, саджений смарагдами й рубiнами, пiднесла його.
   - Берiть!
   Хапали,  штовхалися,  мурчали,   як   звiрi,   хлептали   наввипередки,
посуваючись до не? ближче й ближче, аби не втратити свого, аби  випередити
iншого, аби допастися першим, може, й не так у бажаннi  розкошiв  жiночих,
як милостi вiд iмператора. Вона  дивилася  на  них  поверх  свого  келиха,
дивилася холодними, примруженими очима, вiдступала поволi,  ждала,  чи  не
пiдвiв ?? Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмутороканi, чи станеться  те,
на що вона сподiвалася, доведена до вiдчаю й безвиходi.
   Вони стали всi враз, мовби гуркнулися об камiнь. Ще були подивованi, ще
не вiрили сво?й раптовiй закляклостi, ще стояли, а вже були  мертвi.  Тiла
?хнi вбитi були отрутою, мозок ще дiяв, мозок  пiдказував  ?дине,  що  мiг
пiдказати цим сановним рабам, цьому послiду  людському,  мозок  пiдказував
просити, благати  прощення,  милостi,  милосердя.  Усi  вони  попадали  на
колiна, спробували повзти до ?впраксi?, лизали  холодну  кам'яну  пiдлогу,
вхлинали в себе виткi  рослини,  барвистих  птахiв,  чудернацьких  звiрiв,
викладених з рiзнобарвних моза?к, вони ще не вiрили, що вмирають, хоч були
мертвi, ще не вскочивши до ложницi й не кинувшись на цю чисту й  неторкану
нiким жiнку. Отрута ромейська дiяла швидко й  безжально.  Судомило  члени,
вилазили з орбiт очi, чорнiли нiгтi. ?впраксiя вже не  вiдступала,  бо  не
мала  сил.  Тремтiла  дрiбно-дрiбно,  як  осичина  в   безвiтряний   день.
Затиснутий у руцi келих перехилився, червоне вино лилося ?й  на  тiло,  на
стегна, на живiт; вона не зауважувала  того,  стояла  в  червоних  краплях
вина, з розширеними вiд  ляку  величезними  очима,  з  розтрiпаним  довгим
бiлявим волоссям, прекрасна й нiжна, мов янгол грiху й злочинiв,  i  такою
побачив ?? iмператор, який тихо прокрався до ложницi, сподiваючись на iнше
видовище. Вiн мовчки, хижо й умiло перестрибнув через мертвих, допався  до
жони, згрiб ?? в обiйми,  з  риком  i  гарчанням  понiс  до  лiжка,  келих
загримiв по пiдлозi, руки ?впраксi? звисли безсило, була мов  мертва,  але
Генрiх вже нiчого не помiчав, задихався вiд  захвату,  вiд  щастя,  i  тут
сталося мiж ними болiсне, тяжке, стидке й огидне...
   ЛIТОПИС
   IСТОРIЯ Й ЛЕГЕНДА
   Подi?, навiть найвiрогiднiшi, у тi  вiддаленi  часи  часто  поступалися
мiсцем благочестивому обману. Iстину  шукали  в  словесних  запевненнях  i
вiроломних присягах. З поваги до минулого  намагалися  зобразити  його  не
таким, як воно було насправдi, а таким, як воно мало бути. Брехали королi,
брехали ?пископи, брехали  монахи-хронiсти,  усiх  затьмарили  брехливiстю
папи римськi, оголосивши пiдроблений  документ,  так  званi  "лжеiсiдоровi
декреталi?" про дар  iмператором  Костянтином  верховно?  влади  римському
?пископу.Правди боялися, ??  всiляко  ховали,  надто  ж  коли  йшлося  про
високих особистостей.
   Люттiхський ?пископ Отберт, який 1106 року написав панегiричну  iсторiю
життя iмператора Генрiха, здогадуючись, що  правда  рано  чи  пiзно  стане
знаною,  вирiшив  випередити  всiх  тих,  хто   дошукуватиметься   iстини,
зобразивши подi? з тою мiрою уяви, яка  була  вiдпущена  йому  природою  i
продиктована церковним лицемiрством:
   "В  опочивальнi  Генрiха  лежали  слiпi,  кривi,  всiлякi  болящi.  Сам
iмператор роззував ?х, укладав спати.  Вночi  вставав  i  вкривав  ?х,  не
остерiгаючись доторкнутися  й  до  тих,  хто  за  самим  характером  сво?х
хворощiв бруднив постiль".
   Та незалежнi уми iснували за всiх часiв, i ось,  обурюючись  незграбною
брехнею ?пископа Отберта, пода?  до  нас  голос  його  сучасник,  полемiст
Гергог:
   "До участi в цих та?нствах була притягнута нова iмператриця, яка нiчого
про них не вiдала. Випробувавши цей культ нечестя i на iнших, i  на  собi,
попервах вона  мовчала  через  жiночу  сором'язливiсть,  а  коли  величина
злочинiв подолала жiноче терпiння, вона розкрила цю  справу  священикам  i
?пископам i стала шукати нагоди для втечi".
   Писання Отберта названi "Iсторiя", гiрка правда Гергогова  занесена  до
ре?стру легенд. Виходить, що легенди бувають правдивiшi за iсторiю.
   ВТЕЧА
   Нiжнiсть потоптано, сором вiдiбрано, гордiсть осмiяно - що ж  лишилося?
Мiж ?впраксi?ю i Генрiхом розверзлася прiрва така безмежна, що годi було й
думати тепер чимось ?? заповнити. Життя цiлого не досить, а що ? в людинi,
окрiм життя?
   Зрозпачена, безсила, змучена, ?впраксiя плакала впродовж багатьох днiв,
не приховувала слiз,  зробила  сво?  сльози  викликом,  погрозою,  збро?ю.
Нiколи не гадала, що вистачить у не? мужностi на такий плач.  Хай  почують
усi! Хай побачать ?? пречистi сльози i вжахнуться вiд  того  бруду,  серед
якого живуть  разом  iз  сво?м  iмператором!  Хай  ввiрветься  ??  плач  в
бурмотiння ?пископiв, у скрипiння пер  у  монастирських  скрипторiях,  хай
заглушить вiн нахабне дзвенiння  збро?  й  iржання  войовничих  рицарських
кобилi Вона принесла цi дитячi сльози з далеко? далечi, iз  сво??  молодо?
землi, з молодою мовою i незатьмаревими звичаями. I  хоч  тiло  ??  набуло
дорослостi, у душi лишалася дитиною, бо що таке  дитина?  Просто  маленька
людина. Так само як дорослий повинен вважатися дитиною великою. Цi  ж  тут
вихвалялися сво?ми старощами, .сво?м триванням аж од  самого  Риму,  сво?ю
iсторi?ю, а що мали насправдi? Бруд, ганьбу, нiкчемнiсть. I коли така ?хня
iсторiя, коли такий час, у якому вони тривають,  сповненi  пихи,  то  нащо
вони ?й? Вирватися, випручатися, вискочити!
   Куди i як - ?впраксiя не думала i не вiдала. Не могла в_ _тi розпачливi
днi збагнути й того, що людина не може жити поза iсторi?ю, як не  може  не
дихати. Та й не хотiла бiльше нiякого  знання,  бо  вже  переконалася,  що
знання - то гiркота, небезпека i  що  за  надмiр  знання  неминуче  пастас
вiдплата.
   Хотiла вирватися, втiкати, бiгти  свiт  за  очi.  Не  мала  помiчникiв,
нiкому не могла вiдкритися, навiть сповiдниковi  сво?му  Бодо  не  сказала
нiчого, бо вже переконалася в його нещиростi  й  безсиллi.  Виборола  собi
недоторканiсть слiзьми, iмператор пiсля то? ночi  смертi,  ганьби  й  болю
лякався,  видно,  ?впраксi?,  щосили  вдавав   заклопотанiсть   державними
справами, навiть Заубуш виказував всiляку поштивiсть, хоч плата  йому  вiд
iмператрицi завжди та сама: зневага й погорда. Сльози  ж  слугували  проти
всiх. Свiт закрутився в сльозах.
   Днi належали ?й.  Iмператор  вершив  iмперськi  суди,  приймав  послiв,
розсилав гiнцiв повсюди, закладав першi каменi майбутнiх замкiв,  палацiв,
соборiв, надто ж соборiв, бо  мав  збирати  в  них  люд,  не  давати  йому
розпорошуватися, забувати про державну  спiльноту.  А  ще:  iмператор,  як
завжди, готувався до вiйни, бо ж iмператори те й знають, що йдуть на вiйну
або повертаються з вiйни. У собори  людей  збирано  iменем  i  так  званою
всемогутнiстю бога, до себе ж iмператор прихиляти спiльникiв  мав  ласкою,
щедрiстю, панiбратством. Тому ночi гинули в гучних учтах, холоднi  похмурi
палацовi зали затоплювало криваве палання смолоскипiв, змерзлi  й  голоднi
барони з стуком-грюком падали за столи,  ?пископи  квапливо  благословляли
трапезу,  iмператор  вiдривав  перший  шматок,  вiдпивав  перший   ковток,
iмператриця теж мала сидiти поряд, бо так велiв звичай i вимагала держава,
яка вимага? од усiх, нiкого не звiльняючи вiд обов'язкiв, i обов'язки  тим
тi вищi i обтяжливiшi, що вище сто?ш ти в загальнiй  'i?рархi?,  аж  iнодi
зда?ться, нiби нема? i?рархi? прав, iсну? тiльки i?рархiя обов'язкiв.
   ?впраксiя сидiла на  учтах  заплакана.  Попервах  це  щоразу  бентежило
баронiв, бо де ж це бачено: iмператриця показу? всiм сво? сльози! Та  учта
набирала  розмаху  й  розгону,  пилося  щедро  й   пожадливо,   ?лося   ще
пожадливiше, червонiли морди,  хижо  виблискували  очi,  важко  падали  на
дубовi стiльницi набряклi кулаки, у заводiяпько-му  криковi  чорно  зiпали
роти, запановувало ?днання пиякiв, солiдарнiсть ненажер, спiльнота  темних
пристрастей,   роз-клекотанiсть,    роззухваленiсть,    розсвиняченiсть...
Згортали  зi  столiв  кухлi  з  пивом,   на?дки,   нахвалялися,   лаялися,
погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд,  пiд
п'яний регiт намагалися поцiляти в голови, у пики, тi, хто  сидiв,  хапали
розтанцьованих, рвалв  за  ноги,  валили  разом  зi  столами,  у  грюкотi,
прокльонах, реготнявi все переверталося, свiт перевертався... Не  хотiлося
жити в такому свiтi, вiн вартий був хiба що слiз. Але обпилих баронiв  уже
не бентежили сльози iмператрицi, як то було на початку учти. Сприймали  ??
заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже.  Навiть  не  дивувалися  -
обурювалися:
   - Iмператриця - i в сльозах?
   - Чому вона плаче?
   - Як смi??
   - Тут нiхто не плаче!
   - Не повинен!
   - Не ма? права!
   Генрiх  i  собi  iiiдкрикував  баронам.  Голос  у  нього  був  високий,
ляскучий, голос для вiдстаней,  голос  для  всiх  одразу  i  нi  для  кого
зосiбна. Принаймнi не для  не?,  нi,  нi!  Про  що  мала  говорити  з  цим
жорстоким i брудним чоловiком пiсля то? наруги, яко? зазнала вiд нього?  I
що ?х ?днало? Iмперiя, спiльна безвихiдь чи ота страшна нiч смертi, ганьби
й жорстокого сорому? Генрiх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед
баронами. ?впраксiя була байдужа. Байдужiсть виказувала  навiть  у  сво?му
плачi. Слiзьми, мов прозорою запоною, вiдгороджувалася вiд усього,  хотiла
вберегтися  вiд  ще  бiльшого  бруду,неминучого,   поки   ти   серед   цих
п'яно-зажерливих,_ _хижих,_ _невситимих.
   - Ви не приклику?те мене до себе,ображався Генрiх.
   - Нi!
   - Не хочете бачити свого iмператора?
   - Було б злочином одривати вас вiд державних справ.
   - Це вдень, а вночi?
   - Вночi ви врива?теся без запросин.
   - Я просто приходжу, бо маю право. Iмператоровi належить усе.
   - ? межа, яко? переступити нiкому не дано.
   - Що це за межа?
   - Людська душа. Серце. Туди нiхто не може пробитися  силомiць.  Хоч  би
мав усiх во?нiв свiту.
   - Менi зда?ться, я зазирнув колись у вашу душу.
   - Сталося непорозумiння. Бiльше не буде.
   - Знайте ще й те, що всi шляхи до жiночого серця ведуть через ??  тiло.
Тiло - це справдi фортеця, часом непереборна. Але ж  вiдомо,  що  думки  й
намiри мужа жона прийма? лише з любов'ю, доповненою тiлесно.
   - З любов'ю_ _ж!
   - А що таке любов? Невловимiсть, як i душа. Я не люблю невловимостей.
   - Вам бiльше до смаку брутальнiсть. Я вже зазнала, з мене досить.  Нашi
розмови не приведуть нi до чого. Нiщо вже не приведе.
   Вiн вiдступився. Не тягнув ?впраксi? на нiчнi зборища до крипти собору,
не вривався до ложницi, знов залiг у сво?му безсиллi, збирав  сили  на  цю
жiнку, тим часом давши ?й спокiй.
   Була вже зима. Майже без морозiв, якась несправжня, iнодi  вночi  падав
снiжок, до ранку залягав у ровах, на_ _вежах_,_ на покрiвлях, але  вiдлига
з'?дала його за день, i земля знов була гола, голий камiнь,  голi  дерева,
усе мов суцiльне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно.
Хотiлося завалистих, безгучних снiгiв, у яких вмирають  всi  вiдголоси,  i
великого червоного  сонця  над  ними,  спокiйного  i  приступно-лагiдного.
Вкутана  в_  _м'якi  снiги  далека   рiдна   земля   i   ледь   притрушена
олив'яно-сiрим, мовби цокiтливим  iне?м,  ця  кам'яниста  пустеля,  уся  в
холодних корчах з маленьким  кривавим  сонцем  у  пронизливо-мерзлякуватих
безмежностях. Скiльки й жила ?впраксiя в цiй землi -  сонце  щоразу  мовби
малiло й малiло, загрозливо й  недвозначно,  так  нiби  наближався  кiнець
свiту. Та молода  жiнка  чи  й  спроможна  вiдчути  вимiри  свiтовi,  зате
розтривожено вловлю? безжальне вкорочення  власного  життя,  що  впiйманою
птицею зiщулю?ться, стиску?ться й малi?, мов  оте  чуже  сонце  на  чужому
небi.
   Що роблять чеберяйчики, коли ?м сумно?..
   I хоч не цвiла весна,  не  кликали  пташиним  спiвом  зеленi  лiси,  не
стелилися просонценi дороги, нiщо не вабило до мандрiв, ?впраксiя запрагла
прогулянок, подорожувань, знайомства  з  близькими,  а  то  й  вiддаленими
краями.  Воля  iмператрицi  священна.  Що  може   стати   на   завадi   ??
щонайнесподiванiшим забаганкам? Iмператор  сам  випроводжав  ?впраксiю  зi
Шпе?ра, тодi зустрiчав у Вормсi, жваво обговорював  напрямки  ??  мандрiв,
розсилав гiнцiв iз велiнням, аби належно прийняли iмператрицю там  i  там;
видiлено  було  великий  почет,  вiдправлено  обози  з  припасами,  везено
скарбець з iнсигнiями й коштовностями  iмператрицi.  Невiдлучно  був  коло
?впраксi? нестарiючий  вузьконосий  абат  Бодо,  якого  не  збентежило  нi
розкриття iмператрицею злочинних нiчних  та?нств  Генрiха  й  Заубуша,  нi
безсилля зарадити будь-чим.  I  не  вiдступався  вiд  свого  сповiдництва,
вперто, тупо, з вiдразливим сластолюбством допитувався в нещасно? жiнки на
сповiдi:
   - Чи ти робила, як це мають звичай робити деякi жiнки?
   Не соромився слiв, здатних зробити розпусною найчистiшу душу,  брав  ?х
уже готовими з покаянно? книги вормського ?пископа Бурхарда "Corrector", а
той, складаючи свою безжально-цинiчну книгу,  яку  радив  сповiдникам  для
бесiд з прихожанами про ?хнi грiхи, виправдовувався тим,  що  у  Вормськiй
?пархi? занепада? моральнiсть.
   Щойно залишаючись вiч-на-вiч зi сво?м духiвником, ?впраксiя вже  знала,
що почу? щось святенницько-хтиве. А  що  могла  вдiяти  вiддана  в  наругу
спершу маркграфовi, тодi iмператоровi, а ще  боговi,  церквi,  ??  слугам,
оцьому вузьконосому абатовi, приставленому до не? вже й не богом, а  всiма
дияволами свiту!
   Хотiла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася  туди
й сюди по Франконi?, по Швабi?, по Баварi?.  Не  могла  нi  вирватися,  нi
втекти, нi забутися. ?? зустрiчали, перехоплювали,  усi  прагнули  мати  в
себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь iмператрицi
турнiри й лови. Лилася кров людська й звiрина. Барони  жували  м'ясо  коло
дикого вогню, розкладуваного серед камiння. Вогонь рвався з каменю,  а  ??
душа рвалася звiдси, вiд цих рицарiв, вiд ?пископiв,  пурпурових,  мов  те
вино, що ним  обпивалися,  вiд  кострубатих  замкiв  i  камiнно?  тяжкостi
соборiв.

   Опинитися  б  у  сво?му  недосяжному  дитинствi,  стати   вiльною   вiд
прискiпливостi запитань, провин i лякiв! Але свiт був безжальний  до  не?.
Свiт, сповнений та?мниць, нещасть i  болю.  Може,  бiль  даний  людинi  як
сторож i опiкун життя? Без болю й самого життя не було  б.  Навiть  дерево
вiдчува? бiль. Навiть камiнь. А  страждання?  Чи  всьому  сущому  судилися
страждання?
   Iшли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощiв, здоблене,  радiсне,
яснiло серед смуткiв i  нещасть,  простий  люд  впивався  пивом,  втiшався
повiльним спiвом, ще повiльнiшими танками - хоппельдейом, рiдеванцом. Однi
кружляли довкола  прикрашеного  дерева,  другi  притупували,  приляпували.
Знали цi люди неволю, биття, голод. Було ?х завжди забагато, аби на?датися
досхочу. Але не  заламувалися,  не  впадали  в  розпач,  уперто  громадили
камiнь, вибудовували села, городи, замки, собори, вмiло прикрашали  камiнь
зображеннями овочiв, квiтiв, чужих i сво?х святих, мили, чистили,  шкребли
- неоковирнi, неповороткi, але роботящi, впертi, ласi на чуже, жадiбнi  до
життя, спраглi продовження свого роду.
   Клали дiтей спати пiд колисками, щоб  сховати  вiд  зло?  Перхтель,  на
роздорiжжях виставляли вiвсяну кашу для безжально? Берти з залiзним носом:
хай бачить, що люд не ?сть скоромного, бо ж вiдомо, що  Берта  розпотрошув
нескоромленi животи й  набива?  ?х  сiчкою.  Аби  досягти  в  новому  роцi
бiльшого, нiж торiк, сiдали,  перепоясанi  мечами,  на  покрiвлях  або  на
волячих шкурах  на  перехрестях  дорiг.  По  селах  водили  Клаппербока  -
перебраного в козлячу шкуру чоловiка з дерев'яною головою.  Го-го,  козел,
го-го, сiрий! Спiвали про якесь гiрське царство, куди не залiтають вiтри й
де не плющать дощi, такi остогидлi в долинах. Було  в  цьому  всьому  щось
вельми гарне, чисте й  невинне.  ?впраксi?  хотiлося  смiятися  й  плакати
водночас. А то зiскочити зi сво?? бiло? iмператорсько?  кобили,  сплестися
руками з отими розвеселено-неаграбними, заспiвати  й  собi:  "Бiла  кобила
березу везла, на льоду впала та й розбила.  З  гори  покотилась,  на  пень
настромилась..." А в баронських замках знов нескiнченнi  учти,  виснаження
величчю, нестерпна запобiгливiсть. Там вiрили в чуда, перебирали без кiнця
сни, лякалися невиразних  жахiв,  кожен  замок  мав  сво?  легенди,  сво?х
привидiв, сво? кошмари. Десь когось убили, замучили,  втопили,  розрубали,
на  шмаття,  задушили,  десь  хтось  щез  безслiдно,  щоб  з'явитися  саме
сьогоднi, саме пе? ночi, саме тут, саме... Лякали ??, а не  було  страшно.
Страх був позаду, у поверненнi, у  неможливостi  уникнення  сво??  долi  -
гiрко? долi. А названо ж ?? ?впраксi?ю - Щасливою, а  тут  -  Адельгейдою,
мовби для усталення нерозривностi з  усiма  отими  Адельгейдами,  що  були
iмператрицями, жили в пишнотi, похованi в пишних  iмператорських  криптах,
увiчненi в книгах i на золотом писаних мiнiатюрах. Думка загубитися  серед
цих людей викликала в нiй жах.
   I ось тодi вночi прийшли до не? чеберяйчики i сказали:
   "Втiкай!" Не знала, де вона i в який бiк ма? попровадити свого коня. Не
вмiла осiдлати коня, та й не годилося  iмператрицi  самiй  це  робити.  Не
бачила чеберяйчикiв, не була певна, що то вони, але виразно чула голос,  а
хто б ще мiг його подати? Батько?  Забув  про  доньку  в  сво?х  державних
турботах i вiчнiй змаганинi  з  ласими  до  волостей  племiнниками.  Мати?
Впивалася сво?м князiвським становищем, як солодким  трунком,  забула  про
все: звiдки вийшла, кого привела на свiт. Журину не  вберегла.  Косоплечий
Кирпа, може, скльований десь хижим птаством пiсля невдало? битви.  Був  ще
Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу вiд ножа на правiй руцi.
Виказала себе вiдразу, пiсля вже не змогла втримати дружинника коло  себе.
А вiн сказав на прощання: "Золотi  тво?  очi,  ?впраксi?!"  Не  вiн  тепер
подавав голос, не вiн, хоч i сказав отодi про золотi очi...
   Тодi лишилося тiльки одне: чеберяйчики.  Повiрила  вiдразу,  сповнилася
рiшучiстю, вiдвагою, не  ждала  ранку,  зiбрала  сво?  коштовностi,  взяла
iмператорськi iнсигнi?, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звелiла
коротко: "Коня менi!" Знетямлений чоловiк робив, що велено, осiдлав, помiг
забратися в сiдло, тримаючи коня  за  вуздечку,  довiв  до  брами,  мовчки
махнув сторожi, вклонився услiд. Бо ж iмператриця! А всi  ??  забаганки  -
священнi. Куди по?хала, чи надовго, чому вночi, чому сама? Хто б  те  змiг
спитати. Вранцi вiсть про несподiваний вiд'?зд iмператрицi сполошила всiх.
   Абат Бодо клекотiв од лютi, хоч i вiдав, що вiд бога нiхто не втече. Як
то? Випустити слабу жiнку самотню,  без  супроводу,  серед  ночi?  А  вона
по?хала, не порадившись зi сво?м духiвником, не спитавши  його  думки,  не
натякнувши навiть? Пiдступнiсть i невiрнiсть  -  iм'я  тво?,  жiнко!  Абат
кинувся  до  господаря  замку.  Червономордий  барон,  хоч  i  збентежений
несподiванкою,  усе  ж  намагався  вдати  спокiй.  Iмператор?  А  що  йому
iмператор? Просив прийняти iмператрицю - було  зроблено.  Схотiла  по?хати
деiнде, то й хай. Три речi людина може вважати сво?ю власнiстю: багатство,
тiло й час. Коштовностi Адельгейда взяла, тiло сво? мав завжди при собi  i
може обдарувати кого захоче, часом сво?м теж порядку?,  поки  й  жива.  Не
остерiг ?? духiвник? Га-га, дух божий понад землею лiта?,  обiйдеться  без
абата Бодо!
   Все ж квапливо споряджено гiнцiв навсiбiч, послано тривожне звiдомлвння
Генрiху.  Зникла  iмператриця!  Пропала,  втекла,  щезла!  Де  шукати?  Як
наздогнати? Що з нею? Чи жива?
   А ?впраксiя гнала коня наослiп, болiли  ?й  стегна  вiд  пiдскакування,
земля ?здила на боки, чорний страх бив iз гiр,  з  долин,  звiдусюди,  все
було вороже, весь свiт був ворожий до втiкачки,  бо  втiкачi  не  належать
нiкому, ?м судилося переслiдування, гонитва, погрози, поневолення, коли  й
не смерть. Проти втiкача завжди i земля, i небо, i люди, i  боги;  втiкачi
викинутi а життя, в iснування, вони роблять це добровiльно, не  витримавши
примусу й упослiджень, з якими iншi миряться впродовж цiлого життя.  Щастя
- у втечi, у волi, у непiдвладностi! Свiт широкий - воля! Куди ноги несуть
i куди очi дивляться. Втiкати, втiкати, втiкати вiд усього: вiд принижень,
вiд визискiв, вiд ганьби, вiд голоду, вiд жорстокостей, вiд богiв i царiв,
од само? смертi! Куди втiкати, нiхто нiколи не зна?. Туди, де нас нема. Де
земля товща. Де хлiб пишнiший. Де м'ясо жирнiше. Може,  через  те  втiкачi
ловляться, Коли й не людьми, то смертю...
   ?впраксiя не хотiла вмирати. Жити!  У  сонцi,  у  травах,  у  пташиному
щебетi, у мiсячному сяйвi. Жити! Молилася в душi не знати й  кому.  Сховай
мене!  Не  дай  мене!  Порятуй  мене!  Вiдiшли  додому.  Не  належала   до
невиразного племенi втiкачiв з невизначенiстю ?хнiх мандрiв.  Знала,  куди
втiкати. Додому! До рiднизни! На схiд сонця! До свого сонця -  великого  й
прекрасного! А це маленьке нехай лиша?ться тут. Кожному сво?  сонце  миле.
Додому! До Ки?ва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю.  Не
мала часу нi для каяття, нi для жалю. Додому!
   I  тодi  побачила  першого  чеберяйчика.  Першого  -  i  вперше.  Стояв
попереду, далеко чи близько - не збагнеш. Був якраз на  путi  в  коня,  на
його бiгу, мав би потрапити пiд копита - ве лякався. У непробивнiй темрявi
ночi свiтився, нiби мав на собi  сонячний  промiнь.  Такий  маленький,  що
сховався б у жолудевiй шапочцi, видався ?впраксi? бiльшим за все довкола -
чи то вiн миттю побiльшав, затуливши собою пiвсвiта, чи  вона  змалiла  до
його розмiрiв i вiдбула мандрiвку туди й назад, до чеберяйчика i  знов  на
коня в одне змигнення она, як та свята Бригiтта, що  здiйснила  подорож  з
Iрландi? до Iталi?, встигнувши лиш раз моргнути.
   Який вiн - старий, молодий, як зодягнений, як  стояв,  як  дивився,  не
могла помiтити. Вдарила ?й у серце  його  лагiднiсть,  вразив  тихий,  але
виразний голос, голос був молодий i мова молода, рiдна, забута-презабута.
   - Отак i ?дь,- сказав чеберяйчик. I махнув рукою. Бо  мав  руки,  ноги,
все як у людей, тiльки поменшене. Адже мала дитина  ма?  в  собi  все,  як
доросла людина, а очi ?й даються вiдразу на все життя - вони  не  ростуть,
не бiльшають, ? такi, як ?х дано. У  чеберяйчика  теж  були  людськi  очi.
Великi, гарнi, може, й чеберяйчика не було, а самi тiльки очi? Золотi.  То
не в не? золотi очi, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши:  "Золотi
тво? очi, ?впраксi?!"
   ?хала далi бея страху, бо сяяли  ?й  попереду  золотi  очi,  чеберяйчик
мовби вiдбiгав перед нею, вiдсовувався, вiдлiтав, був як гори, як  лiси  -
всюдисущий, добрий, турботливий.
   - Як це ти можеш? - спитала вона його.
   - Я не той, я iнший,- вiдповiв ?й чеберяйчик.- Перший лишився. Там,  де
ти його бачила.
   - А ти ж який?
   - ...цятий.
   - Скiльки ж вас?
   - ...сот i тисяча. Скiльки треба, стiльки й буде.
   - I вам не страшно тут?
   - Ми не вiда?мо, що то таке.
   Вона ?хала далi,  чеберяйчики  значили  ?й  путь,  виходили  з  лiсових
горiхiв, виступали з серцевини дубiв, iз сирого кореня, з палого листя,  з
трави-переступня. Коли пере?жджала через рiки, потiшали ?? пiсенькою:  "Ой
пiд мостом риба з хвостом, а  на  мостi  молода..."  Коли  треба  було  ?й
перепочити, проганяли вiд ?впраксi? несплячки, насилали на не?  дрiмливицi
й сонливицi. Коли хотiла ?сти,  давали  ?й  золоту  хусточку,  вiд  одного
помаху яко? розчинялися брами замкiв i городiв. Коли хотiла  мiняти  коня,
приводили  сiру  козу,  примовляли:  "Козо,  козо,  сере-пенися!"  З  кози
сипалося золото. ?впраксiя купувала нового коня, а коза все була цiла. Бив
мороз - чеберяйчики заводили сумовито?: "Сьогоднi рiчечка бистрою йшла, на
завтра рiчечка тихенька. Притиснув ?? лютий мороз. Сьогоднi Пракся  весела
була, на завтра Пракся смутненька. Обняла ?? чужина..."
   Вiдстанi, пустища,  ворожнеча,  порожнеча...  У  лiсi-недоборi  блудило
блудцiв сiмсот молодцiв i чотири. А всi вони - чеберяйчики.
   Серед безлюддя й безгомiння  постала  перед  ?впрак-сi?ю  скляна  гора.
Свiтилася прозорiстю, сяяла небесно, а ставало  чомусь  страшно.  Зляканий
кiнь  густо  перебирав  ногами,  визмiював  тугу  шию,  ловив   засльозено
прекрасним оком погляд сво?? несамовито? вершницi.
   Вона спитала чеберяйчикiв:
   - Об'?хати?
   - ?дь прямо.
   Кiнь не йшов. Не свiй кiнь -  чужий,  лякливий  i  зрадливий.  Вона  що
спитала:
   - Може, об'?хати?
   - Прямо ?дь!
   - А як спробувати?
   - ?дь, як кажемо.
   Кiнь не йшов. Втрачалося те, що не верта?ться нiколи: час. Час належить
людинi або не належить. Чеберяйчики тут безсилi. Вони  заплакали  золотими
слiзьми з золотих очей, сказали ?впраксi?:
   - Прощай.
   I опинилися в рiднiй землi, де ?х не дано нiкому бачити, але  про  ?хню
присутнiсть вiдають усi.
   А  ?впраксiю  вже  наздоганяли.  Прискакали   захеканi,   перестрашенi,
розгубленi, безпораднi, мовби аж добрi. Наздогнали, затримали,  завернули.
З належною поштивiстю, з  поклонами,  з  перепросинами,  з  запобiганнями.
Iмператор  ви?хав  навстрiч   жонi.   З   першими   князями   iмперi?,   з
архi?пископами, ?пископами, рицарями. Всi хотiли  цiлувати  ?й  руку.  Сам
iмператор цiлував руку Адельгейдi. Грали лютнi,  кричали  рицарi,  били  в
щити вiд радостi.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена!  Скакали  за
нею кiлька днiв. Далеко встигла вiдбiгти. Далеко, але не задалеко.  Втекти
не дано нiкому. Хоч пробують многi. Людина слаба. Це  стверджують  найвищi
князi церкви. Адельгейдi скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагада? Що  ?
людина? Очеретина шд вiтром. ?впраксiя чула й не  чула.  Слаба?  Але  вона
може бути твердою. Може й повинна!
   Сидiла коло коня, плакала, кiнь пирхав обдавав теплом з нiздрiв,  мовби
спiвчував. Безглуздя! Безумство!
   Iмператор зiстрибнув з коня, нахилився, цiлував ?? руку.

   - Ваша величнiсть, що сталося? Безглуздя,  безумство!  А  може,  просто
заблукала? I не було нi чеберяйчикiв, нi золотих ?хнiх  очей,  нi  скляно?
гори, нi золотих слiз?
   - Ваша величнiсть, вас шукали цiлий тиждень!
   - Я.мала подвiйну насолоду вiд голоду й самотностi.
   - Мо? серце облива?ться...
   - У вас в серце?

   - Ваша величнiсть, я прошу вас... Сiдайте на коня...
   Вам дадуть нового... Iмперiя дивиться на вас...
   - А менi? Теж дивитися на не??
   - Iмперiя не да? спокою. Вимушений  покинути  вас.  В  Iталi?  бунтують
графи. Матiльда знов плете сво? сiтi. Я повинен ?хати до Iталi?... А ви...
   - А я?
   - Ви затриму?те мене сво?ми...
   - Сво?ми - чим?

   - Так сво?ми витiвками. Я - iмператор. Я не можу
   витрачати свiй час. Вiн належить iмперi?.
   - А що належить менi? Коли вам належить iмперiя,
   то, може, менi належить бодай мiй власний час?  Генрiх  глянув  на  не?
стомлено, майже благально?
   - Я вимушений... Iталiя... Сподiваюся, що ви по?дете
   ?хав на конi  недбало  зсутулений,  якийсь  мовби  байдужий  До  всього
довкола, водночас заклопотаний i втомлено-добрий. Чи можуть  байдужi  бути
добрими?
   Усе  життя  метався,  воював,   боровся,   знемагав.   Тодi   спробував
заспоко?тися,  втомившись  i  вичерпавшись.  Прикрашав  собори,  сидiв   у
скрипторiях, дивився, як _пе_реписують i оздоблюють книги, закохався в  цю
руську княжну, зробив ??  iмператрицею,  побачив,  що  не  здолав  молодо?
жiнки, знову мав кидатися в биятику,  бо  не  лишалося  для  нього  iншого
щастя. Загарба?ш багато - не втрима?ш нiчого. Така доля всiх завойовникiв.
   ...Повернувся до того самого замку, з  якого  ?впраксiя  втiкала.  Була
дика учта, бо нiчого iншого вигадати нiхто  не  вмiв.  Iмператор  не  пив,
берiг сили, сподiвався на чудо, хотiв узяти iмператрицю тут, у цьому замку
пiсля втечi, впiйману спiймати ще бiльше, назавжди, навiки, ввiйти в  не?,
як у завойований город, ввiйти в серце, в душу. Коли повiв ?? до  ложницi,
вона спокiйно сказала:
   - Можете взяти мене лише силою.
   Вiн збив ?? з нiг, вона зламалася, впала на постiль, дивилася на  нього
ненависно,  з  огидою  й  вiдразою,  Генрiх  стояв  ледь   нахилений   над
?впраксiвю, золотий ланцюг телiпався йому на впалих грудях, пожадання било
йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очi,  пролiтало
крiзь нього всього невловимою хвилею, вiдлiтало,  нiчого  не  зоставляючи,
окрiм пустки.
   Iмператор застогнав, тяжко зворухнувся i  пiшов  до  дверей.  ?впраксiя
мовчала. Мала б стогнати вона - хто почу??
   У замках на  людей  налягають  сни.  Снам  нiкуди  подiтися,  задавленi
каменем, вони гнiтять людину,  знестямлюють  ??,  лякають  або  ж  ваблять
нездiйсненнiстю. Вночi ?впраксiя побачила сон. Ту  саму  ложницю,  в  якiй
спала, те саме ложе, тiльки пiднесене вище, на зрiст людини.
   ...Стояла на ложi у довгiй сорочцi, з  довгими-предовгими  рукавами,  а
внизу, ледь  дотягуючись  поглядом  до  ??  нiг,  безпорадно  й  несмiливо
тупцював Генрiх, невмiло простягав угору довгi сво? руки, але не до не?, а
до маленько? дiвчинки, яка теж стояла на ложi, у такiй самiй сорочцi, як у
?впраксi?, власне, й не дiвчинка, а маленька ?впраксiя,  ще  безмовна,  ще
лиш у лепетаннi, i Генрiх тягнувся до мало?,  незграбно  тупцював,  врештi
вхопився за  ??  рученята,  потанцював  довкола  ложа,  приспiвуючи.  Тодi
маленька ?впраксiя несподiвано  випручала  сво?  рученята  i  кинулася  до
?впраксi? велико? i промовила: "Ма!.." I ?впраксiю всю затрясло: дитя,  ??
дитя! Вона вiйнула довгими рукавами, хотiла простягнути дитятi  руки  i  з
жахом вiдчула, що не ма? рук. Рукави були порожнi...
   Прокинулася вмить, лежала, задавлена жахом, тодi  стрепенулась,  ожила,
засмiялася в темрявi сама до себе, до ночi, до простору, до всього сущого.
Бо почула, як круглиться в нiй плiд.
   У нiй - життя! Що ?й до якихось там високих справ? Вона в собi - земля,
держава, влада, всесвiт, вiчнiй. Як не розумiють  цього  чоловiки?  I  якi
жалюгiднi вони в сво?х намаганнях виказати свою силу. Прагнучи вивищитися,
лише принижуються. Може,  й  вона  пiшла  навстрiч  невиразним  домаганням
Генрiха тому, що сподiвалася на його незвичайнiсть, вищiсть,  пiднесенiсть
над щоденнiстю, над брудом, над ницiстю. Не  терпiла  ницостi  ще  змалку,
хотiла б жити в свiтi чеберяйчикiв, вичаруваних доброю Журиною з  небуття,
бо хто бодай раз зазна? щастя зазирнути в  чарiвливий  свiт  чеберяйчикiв,
той навiки втратить охоту до життя звичайного.
   Вона зготовлялася до незвичайного. Несла в собi життя, дарувала свiтовi
дитя - сама ще дитина.
   Буде ще одна ?впраксiя, так само вродлива, але щасливiша, зазна?  щастя
сама, даруватиме щастя i радiсть усьому сущому. Полями ?де - поля  лелiють
вiд не?, лiсами ?де - лiси зеленiють вiд не?,  понад  рiками  ?де  -  рiки
шумлять вiд не?.
   На ранок дала знати  Iмператоровi,  що  хоче  з  ним  говорити.  Генрiх
з'явився знахабнiло-зрадiлий. Мова ?впраксi? була коротка:
   - Ваша величнiсть, священний стан  мого  здоров'я  не  дав  менi  змоги
взимку супроводжувати вас в далеку дорогу.
   Iмператор знетямлено дивився на не?. Не вiрив. Не наважувався повiрити.
Може, энов налягла на нього глухота?
   - Ви справдi сказали те, що я почув? - спитав з  незвичною  для  самого
себе несмiливiстю.
   ?впраксiя не вiдповiла. Слухала, як круглиться в нiй плiд...
   ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ
   Коли влада опиня?ться в руках во?нiв, тодi  вона  створю?  вiйни,  яких
потребу? для свого iснування. Про iмператора казано так: "Вiн узяв залiзну
зброю, сiв на чорного коня i по?хав на вiйну". На вiйну або з  вiйнибiльше
нiкуди, бо iмператора й тримають можнi лише для того - як тримають бойових
коней. Iмператор, попри його високе становище, живе, як сорока на  гнучкiй
лозi: довго на  мiсцi  не  всидить.  У  чому  суть  володарювання?  Звати,
вгадувати, передбачати, встигати, не давати пiдняти  голову,  втихомирити,
вгамувати,  подавити.  Генрiх  метався  все  життя   -   i   не   встигав,
запiзнювався, подi? випереджали його. Iнодi йому щастило навiть тодi, коли
здавалося,  що  вже  все  втрачено.  Так  було  в  час  сутички  з   папою
Гiльдебрандом. Тодi простий саксонський люд, усi тi,  кого  iмператор  так
безжально покарав за повстання  проти  нього,  несподiвано  стали  на  бiк
Генрiха, допомогли йому  звалити  найстрашнiшого,  найзапеклiшого  ворога.
Чому пiшов за ним простий люд, Генрiх не знав. Не мав часу  для  роздумiв.
Iдуть за ним - отже, з ним. I так буде i бути ма? завжди.
   Але пiшли охоче тiльки проти Гiльдебранда. Мабуть, побачили загрозу для
себе ще бiльшу,  нiж  од  iмператора.  Знехтували  навiть  вiрою  в  бога,
посланником якого вважався папа, бо нiщо не виклика? тако? стривоженостi у
вiруючих, як наявнiсть у намiрах церкви вiдвертих зазiхань на владу та  ще
й па свiтову. Коли князi церкви не йдуть за вiрою, а пiдкоряють  ??  собi,
сво?м потребам, тодi народ повста? i проти них, i проти само? вiри. Хоч  i
неусвiдомлено, люд ??  е  мiг  простити  Гiльдебранду  намагань  розхитати
держави. Бо тодi б тисячi мiсцевих тиранiв  умить  скористалися  слабкiстю
верховно? влади.  Лiпше  мати  одного  короля,  нiж  тисячi  нестримуваних
феодалiв.
   Вiдчуття i розумiння власно? величi живе  в  народi  спервовiку,  народ
зна? також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити  роз'?днати  себе.
Дрiбнi землi завжди наповненi дрiбними людьми, пройдисвiтами,  ошуканцями,
чварами, негiдними пристрастями.  Людську  моральнiсть  i  запас  сил  для
майбуття найбiльше збира? i оберiга? сильна держава, а не окремi городи  й
князiвства, на якi хотiв розбити  всю  ?вропу  папа  Григорiй-Гiльдебрапд.
Сподiвався на пiдтримку феодалiв, а пiдняв проти себе весь люд, який пiшов
за iмператором Генрiхом.

   Це була прикра несподiванка для папи. Протягом вiкiв  церква  не  знала
супротивникiв, невiгластво було  надто  безумовним,  покiрливiсть  занадто
рабська, вiра - занадто слiпою. Нiщо не вказувало па  змiни,  не  вiщувало
настання нових часiв, тому папа так,  сказати  б,  нахабно  замахнувся  на
всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу.
   Гiльдебранд завчасно святкував перемогу. Матiльда Тосканська нестримною
запопадливiстю сво?ю  доконала  свого  улюбленого  папу,  вигукнувши:  "Ви
повиннi насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!"
   Слова iнодi мають злi  крила.  Розлiтаючись,  вони  поверчтаються,  щоб
убивати. Слова захвату  Матiльди  Тоскансько?  стали  передвiсником  згуби
Гiльдебранда.
   Генрiх вважав, що то вiн подолав папу. Залишив у  Римi  свого  власного
папу Климента, повернувся до Германi?,  але  щось  сталося  незбагненне  в
Iталi?: по смертi Гiльдебрандового наступника  Вiктора  з'явився  ще  один
папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме вiн - справжнiй, а Климент -
антипапа,  самозванець,  без  влади,  без  впливу,  без  значення.   Рожер
Сiцiлiйський визнав себе ленником Урбана, зрадливi римляни  теж  стали  на
його  бiк.  Урбан  урочисто  в'?хав  у  апостольську  столицю,  а  Климент
вимушений був ганебно втiкати до Равенни. Матиьда Тосканська,  яка  вперто
стояла  па  боцi  пап,  ворожих  Генрiховi,  звабила  сво?ми  незлiченними
багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради
смачного  обiду  мiг  перебратися  через  щонайвищi  гори.  Молодий  Вельф
одружився з пiдстаркуватою тосканською графинею, ворожi iмператоровi  сили
Iталi? з'?дналися з усiма непокiрливими, що купчилися у Верхнiй  Германi?;
простий люд байдуже спостерiгав цi чвари, не мав з кого вибирати, усе йому
було вороже,  чуже,  усе  гнiтило,  намагалося  урвати,  здерти,  обкласти
данинами, яких назбиралося вже стiльки, що несила i перелiчити.
   Данини  звалися:  поволове,  поральне,  плугове,  сторожове,   подимне,
помiчне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне
(в горах i пущах), митне, позовне,  присяжне,  торгове,  ланове,  польове,
лiсове, станове, рогове, пiший слiд, погоня,  пiдвода,  просiка,  нарубне,
чопове, обiдн?, млинове (вiд водяних млинiв), сухомельщина  -  од  млинiв,
порушуваних вiтром, кiньми або волами. А ще ж треба було годувати  ловцiв,
стрiльцiв i  так  собi  молодцiв,  iти  до  iмператорського  й  земельного
ополчення, купувати для себе зброю,  вмирати,  гинути,  а  за  що?  Казано
завжди, що iмператор вируша? захищати iстину, виборювати правду. Ось  там,
у Iталi? знову збунтувалися  графи,  ?пископи,  сам  папа  -  i  ?х  треба
покарати.
   Iстина - по сей бiк Велетенських гiр, неправда - по той. Смiшна правда,
яка обмежу?ться горою або рiкою.
   Люд не йшов за iмператором. Надто довго веде вiн вiйни, занадто  багато
вбитих. Вже й не знати, кого бiльше - вбитих чи живих - i над  ким  Генрiх
iмператор. Вбитi не хочуть самотностi, вони вимагають вiд iмператора,  щоб
вiн збiльшував ?хн? число. Окрiм того, iмператор  гаразд  вiдав,  що  слiд
остерiгатися розмноження простого люду,  бо  заколоти  -  завжди  наслiдки
занадто велико? його лiчби. Дiтей треба вiдбирати й посилати на вiйну,  на
смерть, на знищення. Ще стародавнi знали: що менше любиш дiтей,  то  дужче
вiдданий державi. Справжнiй чоловiк повинен сидiти  на  бойовому  конi.  А
серед справжнiх найперший - iмператор. Генрiховi  лишалася  тiльки  вiйна;
шпiльмани, яких годував i по?в, склали про нього глузливу пiсеньку,  i  та
пiсенька пiшла гуляти повсюди, мовляв, наш iмператор не мав гумору  нi  до
арфи, нi до роздавання перснiв, нi до розкошiв  з  жiнкою,  нi  до  спокус
свiту. До чого ж мав гумор i охоту? До вiйни, лиш до  вiйни.  А  на  вiйну
нiхто не хотiв iти з iмператором.
   Генрiх злостився, лютував, скаженiв. Люди найбiльше пам'ятають  невдачi
й умить забувають про успiхи, ?м досить було повалити Гiльдебранда, й вони
вспоко?лися, а вiн, iмператор, хотiв позбутися папства, цього злого  духа,
який не ма? тiла й лякав лиш забобонних,  тодi  як  розумнi  люди  мали  б
смiятися з нього. Iмператор вимушений був запобiгати ласки в сво?х графiв,
баронiв, ?пископiв. У хронiках писано: "Вiн вспокоював ?х солодкiстю дарiв
i при?мнiстю обiтниць". Ще писано: "Приймав усiх  приязно,  а  серце  йому
було повне сичливих змiй". Не проганяв нiкого, не вiдмовляв нi в милостях,
нi в захистi, нi в ласцi: анi постарiлим  во?нам,  анi  вигнаним  iз  дому
дочкам, анi безнадiйним боржникам, анi пограбованим купцям. ?пископ Отберт
Люттiхський писав ще й таке: "Коли неврожайний рiк приносив голод,  король
давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним  приписом:
"Набувайте друзiв собi вiд багатства неправедного, щоб,  коли  проминеться
воно, прийняли вас  до  вiчних  осель".  Годував  тих,  хто  йшов  у  його
ополчення. Набував друзiв не для миру - для вiйни. Бо лишався йому на  цiм
свiтi гнiв i меч, а бiльше нiчого, тому мав  зiбрати  вiйсько,  ще  раз  i
знову зiбрати вiйсько i вдарити туди, за  Велетенськi  гори,  вдарити  без
загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв  на  готування.  Перейшов
через  гори  лиш  наприкiнцi  мiсяця  хмизу  i  перехiд  той  зостався  не
простежений хронiстами не через те, що  був  надто  швидкий,  i  не  через
неприхильнiсть, бо тяжко звинуватити  у  ворожостi  до  Генрiха,  скажiмо,
?пископа Отберта Люттiхського, який писав року 1106: "Зi смертю iмператора
не стало на землi справедливостi, вiдлетiв мир, i мiсце  вiрностi  зайняло
вiроломство".
   Непростеженим зостався похiд  Генрiха,  бо  йшов  iмператор  з  великою
силою, сила ж виказу?ться лиш у наслiдках, у здобутках. Натомiсть безсилля
викликав цiкавiсть, iнодi спiвчуття, а часто й просто  зловтiху.  Народ  у
сво?х пiснях прославля? геро?в, обминаючи ганьбу,  хронiсти  ж  проливають
лицемiрнi сльози над невдачами i нишком призбирують усi сторiнки ганьби  й
приниження.
   Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похiд
Генрiха у Каноссу, шлях каяття був простежений вiд початку до кiнця.  Коли
ж згодом iмператор раз i вдруге перескакував  заснiженi  гори,  ведучи  за
собою вiйсько, про те  вже  не  писано.  Бо  що  вiйсько?  Тимчасовiсть  i
нетривалiсть.  Ганьба  ж,  каяття   -   вiчнi.   А   той   самий   Ламберт
Герсфельдський, роздiливши всю iсторiю на шiсть часiв, вважав шостий  час,
у який йому довелося жити, призначеним для  боротьби  з  усiм  тимчасовим.
Мовляв, час, у який живемо, не обмежений нiяким числом поколiнь або  рокiв
i  закiнчиться  пiсля  досягнення  належного  вiку  з  закiнченням  усього
тимчасового.
   Не написав нiхто й про те, що Генрiх все  ж  примусив  ?впраксiю  ?хати
разом iз ним до Iталi?. Зима йшла на спад, за Велетенськими  горами  ждала
?х тепла блакитна весна, до того ж жiнки не повиннi подорожувати  самотою,
бо на сво?й путi стрiчають занадто багато нагод до грiха.
   - Я спробую,- сказала ?впраксiя,однак попереджаю  вашу  величнiсть,  що
повернуся назад, коли в горах буде великий холод.
   -  Хiба  ви  ляка?теся  холоду?  -  не  повiрив  iмператор.-   I   хiба
гiперборейцi не живуть серед снiгiв?
   - У менi ще одне життя,- нагадала вона.- Я повинна берегти його.
   - Хiба можна зберегти те, чого ще нема??
   - Уже ?. Воно в менi. Воно належить свiтовi. Свiт тому  й  великий,  що
зберiга? кожну свою пiщинку. Вам цього не збагнути, бо ви руйну?те бiльше,
нiж зберiга?те.
   Говорили як чужi, бо вже нiщо не могло ?х  наблизити  одне  до  одного.
?впраксiя знаходила силу й опертя в сво?му дитятi,  Генрiх,  незвиклий  до
чулостi, пам'ятав лиш про те,  що  вiнвласник,  володар,  повелитель  цi??
молодо?,  дивно  бiло?,  неповторно?  жони,  власностi  ж  сво??  не  звик
вiддавати нiкому.
   - Ви втiкали вiд мене. Iмператриця втiкала  вiд_  _свого  iмператора_._
Ганьба, яка не може бiльше повторитися.
   - Коли ви по?дете до Iталi?, не буде потреби  вiд  вас'утiкати.  Бо  що
таке втеча? Намагання створити якусь вiдстань мiж людьми. Нас  роздiлятиме
вiдстань.
   _- _Ви по?дете разом зi мною.
   - Я  по?ду  тодi,  як  ви  спорядите  посольство  до  великого_  _князя
Всеволода.
   - Посольство? До Ки?ва?  Але  ж  це  так  далеко!  Я  не  маю  часу  на
приготування посольства.
   - Хiба ви не хочете звiстити про мiй священний стан?
   - З мене смiятимуться!
   - Навпаки - хвалитимуть. Ви мали б звiстити  про  це  всiх:  iмператора
грецького, короля французького, султана африканського, римського папу.
   - Я йду проти папи.
   - Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа -  Климент.  Звiстiть
його. Хай молиться за священний плiд.
   Намагалася  бути  зухвалою:   нiчого   iншого   не   мала   для   цього
зненавидженого чоловiка, з  яким  зв'язана  тепер  була  навiки.  Розумiла
непотрiбнiсть сво?х домагань, але не могла пропустити нагоду  бодай  трохи
познущатися з його зарозумiлостi. Бо ж так чи iнакше зрештою мала коритися
йому як жона, як iмператриця.
   Вiйсько збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Вiйни намагаються уникнути
навiть тодi, коли вона вже на порозi дому, коли ж  вона  десь  далеко,  то
схилити до не? великi маси люду й геть обтяжливе. Iмператор вимушений  був
обiцяти  рицарям  землi  по  той  бiк  Велетенських  гiр.  Було   урочисто
проголошено iмператорське покровительство над усiма, хто не  мiг  сплатити
борги, над злодiями, грабiжниками, браконь?рами, вбивцями,  втiкачами  вiд
правосуддя - i все лиш за одну плату: участь у походi в Iталiю.
   Перед iмператорським палацом на площi стояли бочки з  вином,  роздавано
бiдним грошi й хлiб, ста дiвчатам iмператор дарував посаг, сотням бiднякiв
давано одяг, жебракам даровано право просити  милостиню  на  вулицях  усiх
iмперських городiв i на всiх дорогах iмперi?. Мовляв, не слiд  лишати  без
уваги бiдних, бо коли будемо зневажати ?х, бог зневажатиме нас.
   Пiдступами, ласкою, погрозами, обiцянками зiбрав Генрiх значну силу  на
кiнець зими i вирушив через гори разом з усiм сво?м двором, з маркграфами,
?пископами, баронами, рицарями, шпiльманами, пажами; двiр iмператрицi, хоч
не такий чисельний, так само вирушив у належнiй  пишностi  й  урочистостi,
переходи  робили  короткi,  щоб  не  втомлювати   iмператрицю,   i   мовби
примiрюючись до того найголовнiшого, що ?м належало  зробити:  перескочити
через неприступнi, закутi в снiг i кригу гори.
   Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно  суворою,  клятою.
Вдень попускало, сонце в  передгiр'ях  грiло  по-весняному,  конi  звечора
вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати ?х не  було
сили й доводилося вбивати примерзлого до  землi  коня,  здираючи  з  нього
бодай шкуру. Про цi гори було багато лихих чуток. Вiрили, що там живе злий
дух - Gespents. З'явля?ться щоразу в рiзних личинах: то монах у габiтi, то
старий горець, то гарний кiнь, то пiвень, то крук, то велика  жаба-ропуха.
Зводить людей.
   По дорозi неминуче мали про?хати повз  гору  Пiлата.  Вона  сто?ть  над
похмурим  гiрським  озером,  з  якого,  коли  кинеш  камiнь,   то   вилiзе
велетенський дракон i полетить, аж темно стане  довкола.  Посерединi  того
озера щоп'ятницi сiдав Пiлат, сповитий у червоний плащ, i так сидить.  Хто
його побачить - не проживе й року.
   ?впраксiю  пригнiчувало  все:  i  дикий   гiрський   холод,   i   жахи,
переповiдуванi двiрськими дамами, i безлад,_ _який панував у  нозлiчоппому
обозовиську, i самотнiсть, що ставала особливо вiдчутною серед тисяч чужих
людей.
   Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною  жертвою,  сьогоднi  була
iмператрицею. Несла в собi плiд iмператорiв, несла нове  життя,  повнилася
силою, рiшучiстю. Повзти через цi обледенiлi  гори  на  колiнах?  Нащо  ?й
такий поспiх? Завернула свiй двiр, пославши iмператоровi звiстку про  сво?
вирiшення, спустилася в долини, стала на перепочинок.
   Генрiх гнав гiнцiв, допитувався, чому не йде з ним. Вiдповiла:  настане
тепло, тодi прибуду до Iталi?. Абат Бодо жував сво? тонкi губи, мовчав  до
часу, не наважувався нагадувати сво?й духовнiй  доньцi  про  покору  перед
Всевишнiм, хоч  мала  б  пам'ятати  великi  взiрцi  з  минулого.  Скажiмо,
iмператор Генрiх III, отець нинiшнього iмператора, навiть корони нiколи не
надiвав, не порадившись iз сво?м сповiдником. Слов'янська душа iмператрицi
не належить, на жаль, до покiрливих, але все впокорю?ться на  цьому  свiтi
рано чи пiзно. Non dum hora mea, mulier - ще не настав мiй час, жоно.  Але
настане. Однаково настане.
   ГОРЕ
   Трави проростають у кiнських слiдах, у  порожнiх  полях  лежать  убитi,
нiхто не поверта?ться додому, iмператор теж не поверта?ться, мало  не  вся
Ойкумена гуде вiд дзвону збро?, стогонiв i ридань.
   Iмператриця вибрала для свого двору  Гослар.  Не  хотiла  на  Рейн,  де
зазнала стiльки страждань, охоче зупинилася б у Кведлiнбурзi,  але  знала,
що там докучатиме ?й абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там
замилувань, а просто вiд безвиходi.
   Однаково гiнцi iмператорськi знайшли ?? й там.  Добулися  з  Iталi?  за
двадцять два днi. Несли вiстi про  першi  успiхи  Генрiха  на  вiйнi,  про
взяття  перших  городiв  i  замкiв,  а  заодно  принесено  й   нетерпеливе
повелiння, аби iмператриця без прогайки вирушала до Iталi?. Бо вже  весна,
вже тепло, все наповню?ться й розповню?ться, тож не можна  допустити,  щоб
iмператорський дiм був так незрозумiло розполовинений.
   ?впраксiя не вiдповiла iмператоровi. Хотiла б викинути його з  пам'ятi,
щосили чiплялася за свою самотнiсть, забувала навiть про те, що визрiва? в
нiй  нове  життя,  поселилася  в  нiй   нехiть   до   всього,   лiнивiсть,
знудьгованiсть. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов  гадюка
шкуру, свiй одяг, безладно розкиданий, вiн ще зберiгав кшталти ?? тiла, ??
запахи,  дух.  У  пошуках  iмператрицi  тинявся  по  палацу   абат   Бодо,
наштовхувався щоразу на ?? слiди, у  безсилiй  старечiй  хтивостi  вхлинав
запахи жiнки, якi йшли вiд одягу, бурмотiв молитви, сичав на  неповоротких
двiрських  дам  i  камеристок.  При?здили  до   iмператрицi   ?пископи   -
Госларський, Майнцський, Вормський, Шпе?рський. З хрестами  й  мечами,  як
зарiзяки. Готовi б розтерзати ?? за  непослух.  Як  то?  Iмператор  велить
?хати, а ?? величнiсть вiдклада? пере?зд? Якi причини? I  чи  можуть  бути
причини? У не? не досить двiрських дам? Вона не може  з  таким  супроводом
вирушати в дальню путь?  Цьому  легко  зарадити.  Усi  жони  iмперi?  радо
слугували б сво?й iмператрицi.
   По  тому  прислано  ?й  баронських  доньок,  аби  вибрала,   уподобала,
наблизила, довiрилася. Негарнi, аж плакати хотiлося, обдiленi  всiм,  крiм
походження, власне, зiпсованi сво?м  походженням  безнадiйно  й  назавжди.
Нащо вони ?й?
   Старi, пожованi часом двiрськi дами по-гусячому надимали  вола,  гостро
пильнували, аби не поступитися нiкому в бундючностi, витрачали на це  весь
запал, всi  сво?  сили,  розуму  втрачати  не  могли,  бо  вiд  постiйного
напруження в тiлi доступ туди йому був  заборонений  вiд  самих  початкiв.
Змагалися мiж собою в кiлькостi золотих i срiбних прикрас, у кого  багатшi
шати, у кого ширший вирiз для_  _ши?_,_  щоб  запакувати  його  золотом  i
самоцвiтами. На однi лиш шати для баронсько? жони йшло стiльки тканини, що
за не? можна було придбати три робочi воли.
   Дрiб'язок, марнослiв'я, нiкчемнiсть. Самотнiсть кричала над ?впраксi?ю,
як дикий птах, гула, як буря, а ?пископи нахабнiли, а ?пископи  домагалися
покори, абат Бодо щодня нагадував  про  волю  iмператорову,  iмператорськi
гiнцi летiли через гори, везли велiння твердi, безжальнi, гнiвливi.
   ?впраксiя розпачливо шукала душу людську, за яку могла б  зачепитися  в
сво?й розпуцi. Безнадiйно озиралася довкола себе,  нiзвiдки  не  ждала  нi
помочi, нi рятунку, нi пiдтримки, силу давало ?й хiба що  нове  життя,  що
визрiвало в нiй, але  те  нове  щодалi  вiдштовхувало  ??  вiд  Генрiха  й
ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися  на  його  рудяву
борiдку, чути ляскучий голос, бачити рiзкi недоладнi рухи.
   I ось тодi серед суцiльного мороку  й  безнадi?  заяскрiли  зрозпаченiй
iмператрицi чи?сь очi, почувся голос,  вiйнулася  гнучка  молода  постать.
Донька бiдного рицаря,  що  полiг  за  iмператора.  Сирота,  отже.  Зовуть
Вiльтруд. Гарна, як янгол. Бiловолоса, мов сама ?впраксiя, нiжна,  уважна,
зболено-добра. Очi - правдивi, як прозора вода. ?впраксiя вiдразу повiрила
тим очам, забувши, що й у найчистiшiй водi можна втонути.
   Вiльтруд стала найближчою iстотою  для  iмператрицi.  Вранцi,  увечерi,
упродовж цiлого дня мала бути коло ?впраксi?. I вона була. Нiхто не  знав,
ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очi. Нiхто  б  не  мiг
пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хiба ж мало гарних дiвочих  личок
у Германi?? Але вже  сталося,  i  тепер  сам  абат  Бодо  мав  приступ  до
iмператрицi лише через  Вiльтруд.  Вiд  не?  залежало:  дозволити  чи  нi,
пустити чи прогнати геть, передати якiсь слова чи змовчати. З iмператрицею
Вiльтруд розмовляла лише пошепки.
   - Ваша величнiсть, ви сьогоднi ще прекраснiшi.
   - Чому ти шепочеш, Вiльтруд? Говори голосно.

   - Я не насмiлююсь.
   - Але ж я дозволяю тобi.
   - Однаково я нiколи не наважусь.
   - Чи, може, ти хочеш перевищити  самого  абата  Бодо?  Вiн  теж  завжди
говорить притишеним голосом.
   - Ах, абат Бодо такий суворий! Менi зда?ться, вiн нiкого не любить.
   - А ти? Кого ти любиш, Вiльтруд?
   - Найперше вас, ваша величнiсть.
   - А ще? Кого ще?
   - I цiлий свiт. Я готова полюбити цiлий свiт, ваша величнiсть!
   - Цiлий свiт полюбити  незмога.  Неминуче  все  зводиться  до  суворого
обмеження,  до  одного  чоловiка,  як  ведеться  повсюди,  i  тодi  наста?
розчарування або й справжн? горе. Ти що не зна?ш горя, бо молода...
   Вiльтруд дивилась на iмператрицю сво?ми пречистими очима. Вона  молода!
Однiй дев'ятнадцять рокiв, другiй двадцять рокiв, то  хто  ж  з  них  може
називати iншу молодою? Та й ще: хiба ж iмператрицi,  якiй  належить  увесь
свiт, скаржитися на долю?
   Так само пошепки, з такою самою пречистiстю в ясних  очах  переповiдала
Вiльтруд абатовi Бодо всi сво? розмови з iмператрицею. Тi, що були, i  тi,
яких не було. А вже абат додавав ще й зi свого боку,  i  так  зроджувалося
те, що мало впасти на молоде життя ?впраксi? гнiтючим  тягарем  наклепу  й
обмови. Хто  перший  посiяв  брехливi  слова,  якi  мали  протривати  цiлi
столiття, записанi в  хронiки,  повторюванi  безчесними  людьми  й  навiть
деякими  з  тих,  хто  насмiлювався  називати  себе  iсториками?   Мовляв,
iмператриця заявила, що не наважу?ться ?хати до iмператора в Iталiю, сохне
вiд скорботи, бо так розпущена сво?м мужем, що тепер навiть не  зна?,  вiд
кого несе в собi плiд.
   Цi люди не мали нiчого святого в душах. Знали про  злочиннi  пристрастi
iмператора - i мовчали. Знали про  пота?мнi  зборища  нiчнi  в  соборах  -
вдавали iгнорацiю. Вiдали про чистiсть ?впраксi? -  i  всiляко  намагалися
втоптати ?? в  бруд,  так  нiби  сподiвалися  такою  цiною  очистити  iм'я
Генрiха.
   Вiдiрвана вiд питомих джерел, полишена на саму себе,  на  власнi  сили,
позбавлена будь-чи?? помочi, нещасна молода жiнка не мала сподiвань нi  на
що. Оточували ?? чужi, жорстокi, ворожi люди, сипали  в  ??  молоде  життя
холодним дощем, краплистим, як повiсплений злий чоловiк, шкрябали  грубими
пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахиснiсть ??  очей,  а
вона нiчого не могла,  тiльки  безпорадно  затискувала  кулачки,  безсилi,
майже дитячi  сво?  кулачки,  але  що  дужче  ?х  затискувала,  то  бiльше
вiдчувала в них сили, була в них опора ?? волi, твердiсть, вiдчаенiсть. Чи
можна самотою перемогти чуже оточення?  Перемогти  незмога,  перевищити  -
треба.
   Прикликала свого сповiдника.
   - Чи не занадто обтяжливi для вас були днi в Госларi?
   - Доволi в кожного дня лиха свого,невиразно промурмотiв абат Бодо.
   - Я прийняла рiшення ?хати до Iталi?. Яка буде ваша порада, отче?
   - Beati misericordes .
   - Не лежить менi серце до безкiнечних мандрувань. Хто живе скрiзь,  той
нiде не живе. Мiй нинiшнiй стан вимага? спокою i усталеностi. Але я  довго
думала про вимоги державностi. Вони не полишають людину в споко?,  хоч  би
яке високе становище вона посiдала. Тому я вирiшила вiдбути до Iталi?, аби
там дарувати iмператоровi сина.
   - Beati mundo corde,вибурмотiв абат.
   - Передайте ?пископам мо? вирiшення,- звелiла iмператриця.
   Тепер всi дороги для не? будуть нiмими. Зате розлунюватиметься повсюди:
"Iмператриця вирушила до Iталi?, аби дарувати iмператоровi сина!"
   Ще недавно вiрила в красу  й  любов.  Завдяки  iснуванню  любовi  можна
перетерпiти всю нiкчемнiсть свiту. Та любов  у  не?  вiдiбрано,  ще  й  не
дарувавши, обiбрано душу,  тiло  потоптано.  Не  дано  ?й  довiдатися  про
спокусу й могутнiсть власного тiла,  нiчого  не  дано.  Вона  ж  ма?  дати
iмператоровi сина. Не дати - дарувати...
   Вiдча?но кинулася ?впраксiя через гори.  Дух  не  повинен  лишати  тiло
самотнiм, вiн ма? дорiвнятися йому, коли воно прекрасне,  i  зробити  його
кращим, коли воно не вiдноситься до  висот  духа.  Вiчнi  муки  або  вiчне
блаженство однаково судилися i для  духа  i  для  тiла.  Вибору  не  було.
Сподiвань теж. А все ж сподiвалася: може, по  той  бiк  гiр  якийсь  iнший
свiт?
   З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гiр. Тримала  коло
себе невiдлучно Вiльтруд i тодi, коли була в повозi, i тодi, як несли ?? в
лектицi. З однаковим захопленням спостерiгали свiт гiр, цю колиску великих
рiк, хмар i неба.
   Громаддя склубочених хмар пливли коло  ?хнiх  нiг,  пересувалися  перед
самими очима, здавалося,  навiть  волого  доторкувалися  до  облич.  Вгорi
виднiлося дивно темне небо, так нiби становило воно  заслону  темряви,  що
вiддаляла вiчну сферу вогню. Довкола дрижали голубi вiдблиски, камiння, по
якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане  дiамантами,  i  розкидало
навсiбiч слiпуче сяйво. Нiколи ще не  бачила  ?впраксiя  такого  яскравого
свiтла, яке заламувалося  на  крижаних  верхiв'ях  гiр  i  нiяк  не  могло
дiстатися до глибоких долин, де спервовiку живуть люди. Тодi молочна  рiка
хмар поволi вiдпливла набiк, вiдтуляючи iншi верхiв'я i розшарпаний ланцюг
височенних гiр, покритих снiгом, скупаних у слiпучостi сонця. А тим  часом
снiговi площини, скелi й темнi урвища, й  бездоннi  прiрви,  що  гинули  у
вiчному затiнку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було
повiтря, i ?впраксiя вiдчула, що  й  сама  мовби  сповню?ться  то?  чисто?
блакитi, занурю?ться в не?, опуска?ться у вiчно блакитний свiт Iталi?, де,
може, знайде полегкiсть для сво?? зболено? душi.
   Iмператор не зустрiчав ?впраксi?.  Визначено  ?й  зупинитися  двором  у
Веронi, двiр Генрiха був у Паду?,  але  самого  iмператора  там  нiхто  не
знайшов би, бо вiн десь брав ще одне iталiйське мiсто або ще  один  замок.
На чорних шляхах вiйни пiзнав Генрiх, що таке влада,  держава,  iмперiя  i
життя людське, вiрив тiльки у вiйну - бiльше нi в що. Корабель слугу?  для
плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай  завжди  злом  i  не
давай спокою сво?м ворогам. Рiдко добува? собi маслак  вовк,  дрiмаючи,  i
перемогу во?н, коли спить.
   Iмператор вiв свою вiйну, i не було сили, яка б одiрвала його вiд  того
заняття. Билися за якийсь горбик землi або  за  рiвчак,  билися  вперто  й
запекло, гинуло багато люду, а iмператор посилав туди ще бiльше,  бо  його
супротивники теж намагалися послати бiльше, нiж  було  вбито,  горбик  або
рiвчак безлiч разiв переходили з рун у руни, i якось нiкому  не  приходило
на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хiба що  шукають  чужих  та
сво?х нещасть - i бiльше нiчого.
   Дивно було, що iмператор так  нетерпляче  домагався  пере?зду  жони  до
Iталi?,  коли  ж  вона  подолала  Велетенськi  гори,  то  вiдразу  чи   то
вспоко?вся, чи збайдужiв, що не змiг вiдiрватися вiд сво?? вiйни  i  бодай
для повiтання зустрiтися з iмператрицею.  ?впраксiя  не  переймалася  цим,
навiть зрадiла, що не треба ?й витрачати  сили  ще  й  на  розмови  з  тим
зненавидженим чоловiком, але  для  оточення  неувага  iмператорська  стала
мовби злою прикметою, i розтривоженiсть запанувала у  Веронi  вiд  першого
дня перебування там iмператрицi.
   Ще не вiдала ?впраксiя, що  судилося  ?й  бути  в  цьому  мiстi  кiлька
найтяжчих лiт ?? життя, зазнати тут неволi й найбiльшо? безна