дi?.  Коли  б
знала, то, може, зненавидiла б те лгiсто  вiдразу,  а  так  -  роззиралася
цiкавим оком, жадiбно вбирала всi  барви  й  форми  нового  свiту,  радiла
сонцевi, безмежностi неба, громаддям гiр, що замикали кам'янисту  рiвнину,
деревам, квiтам, тваринам.
   Голубе пiвколо гiр зоставалося позаду, коло ?хнього  пiднiжжя  спокiйно
темнiли прозорi води озера Бенако, чистi джерела з шумом спадали в озеро а
гiр, десь попереду,  iз  кам'янистих  долин  каламутними  валами  котилася
навстрiч подорожнiм спека, але мовби розбивалася об вугластi вежi крiпостi
Песк'?ра, поставлено? на березi озера. Власне, вже вiд Песк'ери починалися
володiння Верони;  кожен  камiнь,  кожна  знесена  в  небо  вежа  належала
мiстовi, до якого ?хала ?впраксiя, належала йому  й  залежала  вiд  нього.
Земля тут була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла, щось нiби мертве
було навiть у зеленi  дерев,  позбавлених  соковитостi,  вражав  камiнь  -
сухий, без мохiв, без волого? землi пiд ним, невеличкi городки й поодинокi
крiпостицi кострубатилися вежами, високими,  тонкими,  дивно  гранчастими.
Тут не було замкiв круглих i опецькуватих, як налитi пивом по  саме  горло
германськi барони, тут панувала  вугластiсть,  чотирикутнiсть,  люди,  якi
ви?хали навстрiч для супроводу iмператрицi, теж вiдзначалися  висушенiстю,
мали на лицях смаглявiсть, здавалося, обпеченi не лише зовнi,  а  постiйно
паленi вогнем iзсередини.
   Що далi вглиблювалася в iталiйську землю ?впраксiя, то бiльше  й  дужче
гнiтили ?? отi дивнi вежi, що виростали звiдусюди.  Кожен  багатий  феодал
ставив тут вежу як знак могуття. Iмператрицi перелiчувано роди, якi  мають
сво? вежi тут i по всiй Романi? й Тосканi, i  в  Тревiзськiй  марцi,  i  в
Лацiумi: Скала,  Каррара,  Вiсконтi,  Соффредiнгi,  Торкарезi,  Убальдiнi,
Герардiнгi. Хiба всiх перелiчиш? Iмператор брав городи  й  замки,  мав  би
руйнувати вежi за непослух ?хнiх власникiв, але не робив  цього,  бо  вежi
згодяться то  для  оборони,  а  то  для  в'язниць,  бо  iмператори  завжди
оберiгають в'язницi дбайливiше за людей.
   Верона ховалася  в  глибокiй  долинi  рiки  Адiдже.  Закрут  коричневих
несамовитих вод Адiдже змi?стим стиском охоплював зубчастi  стiни  й  вежi
города. Рожевiв камiнь будiвель, золотистi вiдсвiти кидали високi дзвiницi
церков, клекотiла вода довкола тяжких кам'яних опор  римського  мосту,  що
по?днував мiсто з пагорбом Сан-П'?тро.  Непробивнi  стiни  вiнчали  пагорб
Сан-П'?тро, суворi вежi стерегли iмператорський палац,  збудований,  як  i
вся крiпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись  веронцям
титул римських громадян, чи королем готiв  Теодорiхом,  чи  лангобардським
королем Албу?ном, якi обирали  Верону  сво?ю  резиденцi?ю.  Генрiховi  теж
Верона припала до серця найбiльше i саме тому, як пояснював вiн у посланнi
до сво??  жони,  вiн  побажав,  аби  це  мiсто  стало  гiдним  мiсцем  для
перебування iмператрицi в цiй землi на той час,  поки  iмператор  зайнятий
буде сво?ми вiйськовими трудами.
   Коло пiднiжжя Сап-П'?тро яскравiла на сонцi  велетенська  бiла  пiдкова
римського амфiтеатру.  Бiлi  кам'янi  лави,  несмiливi  кущики  мирта  мiж
каменем, уламки прикрас, мармуровi звалища аж до самого  берега  Адiдже  i
зненацька  з-за  тих  звалищ  просто   назустрiч   супроводу   iмператрицi
викотилося несамовите юрмище голих людей.
   Стрибали по камiнню, вив'юнювалися мiж  поодинокими  кипарисами,  гнали
навпростець, мчали навперейми  один  одному,  мовчки,  затято,  в  дикому,
незбагненному шаленствi - хто, звiдки, куди? Навiть незворушний абат Бодо,
який  тримався  сво?м  конем  неподалiк  вiд  лектики,   в   якiй   несено
iмператрицю, не змiг утримати свого здивування i пробурмотiв майже вголос:
"Чи з пекла, чи в пекло поспiшають цi смертнi?"
   ?впраксiя розширеними вiд жаху очима дивилася на  знавiснiлих  бiгупiв,
вiд такого видовища можна було  збожеволiти,  бо  ж  нагадувало  воно  оте
страшне збировисько в Криптi нiчного собору, де навiки збезчещено ?? чисту
душу, де зганьблено Журину, де потоптано всi святощi, якi збирала в  сво?й
душi  вiд  народження  i  оберiгала  пильно  й  дбайливо.   "Вiльтруд!   -
простогнала вона.- Не дивися! Заплющ очi! Вiдвернися!" А сама вже падала в
непам`ять, свiт ?й iшов у круговерть, усе замикалося в безвиходi.  Ганьба,
сором, кiнець усьому.
   Веронцi, якi супроводжували iмператрицю вiд Песк'?ри, трохи  збентеженi
цi?ю несподiванкою, пробували розповiсти про тих голякiв. Бо в тiм  нiчого
нема лихого, самий смiх. Щороку тут влаштовуються такi змагання бiгунiв  з
неодмiнною  умовою:  бiгти  мають  лише  голi.  Переможець  отриму?  штуку
зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно - то вже  й
гумор. Той, хто прибiжить останнiй, одержу? пiвня, якого (таки  ж  голим!)
ма? нести в город по римському мосту Понте П'?тра. Багато смiху  з  цього,
бо веронцi люблять  смiятися.  Хай  ?хня  величнiсть  належно  поцiну?  цю
здатнiсть ве-ронцiв.
   Юрмисько пробiгло, мовби нiчого й не було, а в ?впраксi? тремтiла кожна
жилочка вiд щойно баченого й знов  пережитого  жаху,  що  гнався  за  нею,
виходить, i сюди, через Велетенськi гори. Не  вбережуть  вiд  нього  й  цi
вугластi вежi, нiщо не вбереже, коли сама не знайдеш у  собi  сили.  А  де
взяти ту силу?
   Прислухалася, як тяжко перекида?ться, б'?ться в нiй син, ?? кров, але й
кров Генрiха, хоч це не могло мати нiякого значення.  Життя  було  в  нiй,
життя належало ?й. Плiд уже не круглився, вiн жив, нагадував про себе, вiн
домагався уваги. Прислухайся до нього, забудь  про  все,  збудь  неувагою,
знехтуй, вслухайся в себе, стань над усiм, подолай, перевищ, звитяж.
   ?впраксiя стримала млiсть, не впала в непам'ять вiд видовища отих голих
бiгунiв, спробувала навiть  усмiхнутися  на  розповiдь  веселого  веронця,
хотiлося б веселощiв у цьому городi й для не?, хоч не вiрила бiльше  нi  в
якi веселощi пiсля всього, що зазнала там, за горами, в землi, званiй цими
веселими веронцями мовби  насмiшкувато?  Манiя.  I  вже  й  вона  не  була
iмператриця германська, а просто: манська. Iмператор же мiг зватися хоч  i
манiяцьким iмператором або ще простiше: манiяком... Справдi, веселе  мiсто
Верона.
   У  палацових  покоях  панувала  метушня,  штовхалося  без  дiла  безлiч
розкричаних нероб, пхалися пiд ноги  то  занадто  запобiгливi,  то  вельми
цiкавi, не було кiнця суперечкам, як лiпше влаштувати  побут  iмператрицi,
як забезпечити ?й спокiй i найлiпшi можливостi для того  високого  вичину,
задля якого вона сюди прибула. Сновигали в понурих переходах голенi абати,
закислi баронськi жони, з'явилися темнолицi мегери, беззубi й безголосi, -
пупорiзки, повивальницi,  столiтнi  свiдки  появи  на  свiт  нових  людей,
зустрiчальницi й проводжальницi життя нового й життя зникомого.
   Товклися там ще вiчно рицарi, чи?ми кiньми забито було стайнi  й  двори
крiпостi, здiймали куряву на тiсному чотирикутнику турнiрно? дiльницi,  чи
то бажаючи розважити знудьговану iмператрицю, чи просто знiчев'я i з жиру.
При?здили й вiд'?здили гiнцi,  приймав  вищих  духовних  осiб  абат  Бодо.
?впраксiя  сприймала  те  без  зацiкавлення,  була  байдужою  до   всього,
германськi жони навiть не змогли намовити ?? власноручно зшити бодай  одну
сорочку для сина, хоч так велося здавна i всi, мовляв, молодi матерi  мали
вiд того найвищу втiху.
   Ранками ?впраксiя виходила в  той  закуток  палацового  двору,  де  мiж
стiною  з  двома  чотирикутними  вежами  й  палацом  чиясь  дбайлива  рука
посадовила кiлька грядочок квiтiв, оточених високими кущами троянд. З  гiр
вiяв прохолодний вiтрець, краплиста роса виблискувала на зеленому листi  й
пелюстках квiтiв, охололий  за  нiч  камiнь  дихав  свiжiстю,  було  тихо,
пустельне, непередавано гарно й  просто,  як  у  раю.  Позаду  навшпиньках
нечутно ступала Вiльтруд, зорiлi? ?? пречистi очi, здавалося, що весь свiт
отакий чистий, трохи суровий, як камiнь на вежах, але водночас  простий  i
приступний.
   Вдень починалась дика  спека,  з  Ломбардсько?  рiвнини  котився  сухий
ядучий пил, все живе ховалося в затiнок, ?впраксiя забивалася в  найглибшi
нетрi кам'яного палацу,  ждала  ночi,  ждала  ранку,  ждала  то?  хвилини,
коли... Не знала, як те вiдбудеться, не мала досвiду, нiхто  ??  не  вчив,
нiхто не розказував, навiть про чеберяйчикiв на час забула, бо ж  i  вони,
зда?ться, не знають цього священного стану. Кожна жiнка ма?  сама  перейти
через це, тiльки так приходить досвiдчення, i не iнакше.
   Десь за спекою, за горами,  рiвнинами,  оливковими  гаями,  камiнням  i
безнадi?ю був iмператор, вiйна мiцно тримала його там,  i  ?впраксiя  була
вдячна вiйнi. Найнятi крикуни  й  далi  горлали  про  те,  що  вона  дару?
iмператоровi сина, ?? не обходило те горлання, була заглиблена в  себе,  з
кожним днем вiдчувала, як тяжча? тiлом,_ _став_ _неповороткою, чужою самiй
собi, але водночас мовби народжувався в нiй якийсь дивний вiтер,  легкiсть
сповнювала ?? серце й душу, якась неймовiрна летючiсть поймала ?? всю,  ще
трохи, ще - i полетить вона не знати й куди,  в  якi  кра?,  полишить  усю
ганьбу, усi злочини, усю пiдступнiсть, весь бруд, якi оточують  iмператора
i його наближених.
   Летючостi набув також той час, який належав ?й неподiльно. Хоч видатися
могло, нiби всi днi сповненi одноманiтностi й нудьги  й  вiд  безкiнечного
?хнього  повторення  час  зупинився,  насправдi  ?впраксiю   не   полишало
вiдчуття, що все мчить кудись з такою неймовiрною швидкiстю,  аж  втрачала
здатнiсть вiдлiчувати днi й тижнi, час пiдхоплював ?? на  сво?  всемогутнi
крила й нiс кудись далеко, на цiлi роки наперед, i вона озиралася назад  з
подивом i невеселим спiвчуттям до того, що полишала.
   Час закручувався в тугiший i тугiший скрутень, в цьому вже  вiдчувалося
якесь шаленство, якась безжальна загроза, яка мала прорватися  тодi,  коли
нiхто й не жде, бо не може людина ось так безкарно вiдриватися вiд  усього
сущого й летiти в неозначенiсть i безмежжя. Людина прикута  до  землi,  до
надр землi, звiдти йде ?? сила, звiдти ж приходять i сили руйнування, яких
нiколи не ждеш, надто ж коли ти заглиблена в споглядання  того  та?мничого
могуття, що його ма?ш подарувати свiтовi.
   Сталося вночi, у тишi, коли, здавалося, вмерли всi вiтри й вiдлетiло  з
землi все повiтря, не стало чим дихати, вмерло все життя, зацiпенiв  увесь
свiт, а тодi могутнiй корч пройшов по всьому,  перекосив,  перекривив  усю
землю, потряс земнi надра, вдарив у гори й у рiвнини,  захиталися  гiрськi
верхи,  розкололося  небо,  трiскався  камiнь,  мости   падали   в   рiки,
розвалювалися замки, палаци, собори, вежi, дзвiницi, чорнi янголи сипалися
на землю важким дощем, металися  в  зблисках  пекельного  полум'я;  вогонь
краяв усе довкола, палив, нищив, а йому  на  помiч  iшли  хвилями  струси,
судомився свiт, громи й згуки, пролунав крик новородка, дитя подало голос,
звiстило про свiй прихiд на свiт, металися в  пiтьмi  старi  мегери,  десь
хтось  бурмотiв  молитви,  десь  хтось  кудись  щось   вiдносив,переносив,
заносив.
   Темнi й поплутанi палацовi переходи. Рiдко  прорiзанi  вiкна  не  дають
свiтла. Високi дверi, в якi  може  в'?хати  вершник,  легко  випускають  i
пропускають. Нiч, земля потрясалася в  сво?х  надрах,  все  гинуло  i  все
народжувалося, крик дитяти пролунав i замовк,  натомiсть  упали  в  пiтьму
якiсь латинськi слова, нiким не почутi, нiкому не потрiбнi.
   На  ранок  ?впраксiя  спам'яталася.  Перше,  що  побачила,-  були  яснi
правдивi очi Вiльтруд.
   - Ваша величнiсть, вам боляче?
   - Не дивись на мене, ти ще мала.
   - Тепер вам буде легше, ваша величнiсть.
   - Що було вночi?
   - Вночi? Я не знаю, ваша величнiсть. Я спала. Але ви... щасливо...
   - Хiба не тряслася земля?
   - Земля? Може, й справдi тряслася. Але я не чула. Зате ви...
   Не було нiчого. Нi земних корчiв, нi розколеного неба, пi зсунутих гiр.
Стояли мости, клекотiла  пiд  ними  Адi-дже,  височiли  вежi  й  дзвiницi,
Сан-П'втро врiзався в блакитне небо над Вероною, жоден камiнь не схитнувся
в палацi. А вона стала важкою, як камiнь. Тiло втратило  свою  вже  звичну
обважнiлiсть i кшталтнiсть,  а  летючiсть  духу  змiнилася  пригнiченiстю,
якоюсь нелюдською тяжкiстю i втомою.
   - Син. Де мiй син?
   - Я покличу абата Бодо, ваша величнiсть. Довго  не  було  нiчого,  цiлу
вiчнiсть. Тепер час уже не летiв для не?, лежав поряд мертво й непробудно,
i вона заплющила очi, щоб не помiчати того. Коли пiдняла повiки,  побачила
десь мовби в повiтрi майже безтiлесну постать абата.
   - Де мiй син? - спитала.
   Абат ворушив губами, але звук з пих не видобувався.
   - Дитя мо? де?
   Бодо щось вимовляв, зда?ться, слово "beati" - блаженнi. Не знав  бiльше
нiчого, крiм цього слова.  Блаженнi  убогi  серцем.  Блаженнi  миротворцi.
Блаженнi.
   - Де?
   Блаженнi, хто не пита?. Блаженнi, хто пе жада?. Блаженнi...
   - Де?
   - Beati, quorum tecta sunt peccata! - Блаженнi, чи? грiхи покритi.
   - Де син мiй?
   - Його нема,- врештi сказав абат.
   - Де вiн? Я чула його голос.
   Не могла сказати: бачила. Бо пiтьма. Бо кiнець свiту. Бо  розколювалися
земля i небо. Але серед грюкоту нищення чула голос. Його голос.  Незнаний,
але вже впiзнаний. Голос ?? сина, ?? дитяти.
   - Де?
   - Biн вмер. Народився занадто слабий. У великих муках. Не  мав  у  собi
досить життя. Блаженнi, хто...
   Вона знала, хто блаженний на цiй землi. Пiдземнi вiтри знов ударили  ?й
у груди, в зболену душу, знов  судомився  свiт,  панахався,  розколювався,
нищився, i вона знищувалася  з  усiм  сущим,  але  свiт  iснував  далi,  i
?впраксiя невдовзi пiдвелася, так нiби й не було хворощiв, пе було горя  й
жаху втрати ще й не здобутого дитяти, тепер це вже пе  була  заглиблена  в
себе молода жiнка - стала в один  день  всевладною  iмператрицею,  звелiла
слати гiнцiв до iмператора з вiстю  про  те,  що  вона,  його  жона,  хоче
зустрiтися з ним i вже вирушила для цього з Верони.
   Iмператор тим часом усi сили до кiнця вiддав справi свого життя. А що в
справою життя для державного мужа?  Вiддавання  сил  до  кiнця.  Iмператор
уперто нищив сво?х супротивникiв в  iм'я  так  звано?  справедливостi.  Тi
робили те саме з тих  самих  високих  мiркувань.  Не  побiльшало  вiд  то?
затяжливо? вiйни правди на свiтi, не поменшало голоду. На землi сидiли  тi
самi селяни, тiльки й того, що змiнювалися в них час вiд часу  хазя?.  Над
усiма хазяями  стояли  дво?:  iмператор  i  папа.  Прихильники  iмператора
славили його за те, що вiн як lex animata in terris, себто як дух  законiв
на землi, покривав собою всi окремi городи, землi й народи. У нього  нема?
визначено?  резиденцi?,  нема?  ненажерливо?  столицi,  цього  невситимого
молоха, якого нiхто й нiщо не може нагодувати й задовольнити.  Вiн  скрiзь
присутнiй особисто, де тiльки виника? потреба його дiяння.
   Натомiсть  папа  сво?м  авторитетом  зупиня?  руку  тирана,   вiдверта?
насильство, захища? народи вiд гнiту, приборку? переможцiв, пом'якшу? долю
покопаних, нагляда? за  добрими  звичаями,  стежить  за  поведiнкою  вищих
духовних осiб, а також i свiтських володарiв,  суворо  переслiду?  всiлякi
поблазнi й поганi взiрцi.
   I ось iмператор Генрiх i папа Урбан йшли один проти одного, Генрiх  сам
керував вiйськом, папа посилав сво?х ?пископiв i графiв, один сидiв десь у
Латеранськiм  палацi,  збудованому  на  тому  мiсцi,  де  iмператор  Нерон
виригнув з себе жабу,  а  другий  брав  один  за  одним  городи  й  замки,
пiдбирався вже й до тричi проклято? Каносси, де зазнав колись  ганьби  вiд
папи Гiльдебранда, тим часом ховався вiд спеки й блiх не в якомусь замку й
не в городi, а в звичайнiй селянськiй хижi,  складенiй  з  дикого  каменю,
нiкого не пiдпускав до себе, крiм вiрного Заубуша, зчорнiлого,  висушеного
на сонцi, хижо вродливого, як диявол.
   Так i прибула iмператриця до свого мужа. Знайшла його в кам'янiй  хижi,
загубленiй серед старих оливин; халупа  була  темпа,  без  вiкон,  низька,
дверi, як нора,- не зайдеш, щоб не  пагпутися.  Десь  на  краю  неба  мрiв
замок, що його тримав у  облозi  iмператор,  трохи  ближче  було  наметове
мiстечко його рицарiв, бруднi полотнища наметiв, пошарпанi  стяги,  побитi
чотирикутнi штандарта, жалюгiднi трикутнi значки на  древках  списiв.  Тут
було трохи iмператорсько? сторожi, у  халупi  поряд,  видно,  жив  Заубуш.
?впраксiя не хотiла б мовити й слова  з  цим  зогидженим  бароном,  але  ж
прибула до iмператора, до свого мужа, не менш зогидженого, та  визначеного
?й долею.
   -  Де  iмператор?  -  не  виходячи  з   лектики,   спитала   погiрдливо
Заубуша.Хочу його бачити.
   Заубуш гаразд вiдав, що не слiд довго мiсити тiсто, аби  з'?сти  пирiг.
Вiн хижо всмiхнувся i, пхаючи в  низький  отвiр  халупи  свою  дерев'янку,
полiз у прохолодну сутiнь iмператорського притулку.
   - Прибула iмператриця,- сказав на запитливий погляд Генрiха. Голос  мав
буденний, нiби там  перед  халупою  лiтала  звичайна  муха,  а  не  стояла
iмператриця. Генрiх був так само обурливо спокiйний, як i його барон.
   - Коли прибула, то хай увiйде,звелiв вiн. Зручнiше всiвся на  ремiнному
стiльцi, вигiдно випростав  ноги,  втупився  в  низький  отвiр  дверей,  з
мстивою насолодою очiкуючи то?  хвилини,  коли  ця  непокiрлива  слов'янка
нагне свою голову коли й  не  перед  ним  -  германським  iмператором,  то
принаймнi перед цим диким каменем.
   Бачив голубе небо в отворi, тодi знов затемнiла постать Заубуша.
   - Вели, щоб увiйшла! - гукнув навстрiч, не допускаючи його до мови.
   Заубуш повернувся до ?впраксi?:
   - Iмператор велiв, щоб ваша величнiсть...
   - Пiди й скажи йому, що вмер наш  син.  Барон  стиха  вилаявся,  бо  ще
нiколи_ _ним так не перекидалися, знов був поткнувся  до  iмператора,  але
вилетiв звiдти ще лихiший. Однак стримався, сказав з невластивою  м'якiстю
в голосi:
   - Iмператор просить, аби ваша величнiсть...
   - Скажи йому: наш син умер! Умер наш син! Умер! Вона кричала й не могла
вже зупинитися, прорвалося в нiй усе горе, весь бiль, яким була  сповнена,
несвiдомо прагнула позбутися то? зболеностi, хоч роздiлити  ??  з  кимось,
вимовляла страшне слово про  смерть  з  слiпою  впертiстю,  затято,  майже
жорстоко.
   Лише тодi з'явився  на  денне  свiтло  сам  Генрiх.  Змушений  був  сам
нахиляти голову перед ?впраксiею. Клiпав очима вiд  рiзучого  свiтла,  був
зужитий, злинялий, навiть золотий ланцюг на грудях якось мовби  потьмянiв.
Хотiв принизити жону, тепер зазнав приниження сам. А вона, здавалося, того
не зауважувала.
   - Умер наш син, iмператоре.
   - Ви вже сказали.
   _- _З ним умерло все.
   Вiн дивився на не? з неприхованою ворожiстю.
   - Все вмерти нiколи не може. Завжди лиша?ться справа, справа життя.
   В його поглядi виразно вичитувалася несамовитiсть. Справа  життя!  Коли
вмирають тво? дiти, ти й сам ста?ш мертвий, i все  довкола  тебе  мертвi?,
усi тво? справи, усi намiри, тво? iснування, тво? призначення на цiй землi
втратило сенс. Невже вiн не розумi??
   - Ви для мене теж умерли, iмператоре.  А  я  для_  _вас._  _Усе  вмерло
вiднинi.
   Супроводила сво? слова усмiхом, який, здавалося,  вибачав  все  зло  на
свiтi. Генрiх був поза тим. Поза i над. Злiший  за  зло.  Ненависнiший  за
ненависть. А що ?й до того?
   Вiн все ж залишався iмператором.
   - Ми звелимо дзвонити в усiх церквах по нашому сину. А на честь  вашого
прибуття сьогоднi ввечерi мо? вiйська увiйдуть в он той замок. Заубуш,  як
зветься замок?
   - Якесь  Монте,-  знизав  плечима  барон,-  чи  то  Монтебелло,  чи  то
Монтевеглiо, чи то ще якесь Монте. Хiба не однаково, iмператоре?
   Замок чи то взято силою, чи то вiн сам  пiддався.  Переможцi  заповнили
його  розвеселеним  гамором,  смородом,  нахабством,  папськi   прибiчники
втiкали, лякливо тулилися десь у сутiнках, iмператорське  вiйсько  зухвало
розпанахувало нiч червоними вогнями смолоскипiв; палили вогнища,  па  яких
пекли цiлих бикiв, котили бочки з вином, тягли пiд  нiж  упертих  баранiв,
шкодували, що в цiй засушенiй на кiстку Iталi? нема свиней,  а  свинина  ж
обiцяна мужнiм германцям навiть у раю. Ще вельми невдо-воленi були тим, що
тут довкола багато пусто? землi, а селян надто мало i нiкого обдирати,  бо
що таке вiйна, як не обдирання тих, хто шкряба? землю. Папа хотiв  би  всю
землю загарбати для церкви, для ?пископiв, монастирiв, абатiв,  а  навiщо?
Церква, тримаючи землю, розведе сво? балачки про те, що власнiсть  зло,  а
бiднiсть благо, що царство небесне належить тим, хто, як птицi небеснi, не
сi? й не жне, i цими дурними розбазiкуваннями неминуче наштовхне тупоумних
селян на думку захопити цю землю для  себе.  Вони  дарують  церквi  благо,
махнувши на свою долю рукою, погрязаючи во злi, бо ж лiпше  погрязнути  во
злi, маючи землю, анiж не маючи нiчого. Дурний би був iмператор iз  сво?ми
баронами, коли б став спокiйно ждати, що з  того  всього  вийде.  Нi,  вiн
вiзьме всю землю в свiй залiзний кулак,  а  всiм  ?пископам,  капеланам  i
?хньому папi - дзузьки!
   Змагання папи з iмператором нагадувало дитячу гру,  коли  дiти  кладуть
поперемiнне одну руку на другу, так що нижня рука ста? верхньою i  навпаки
- чия зверху! Тим часом зверху було  -  iмператорове.  Iмператор  втiшався
перемогами, його не зачепило горе, привезене жоною. Дiтей народжують жони,
хай оплакують ?хню смерть також вони!
   Нiчна учта в замку нiчим не рiзнилася вiд того, що вже бачила ?впраксiя
в Германi?, переконалася ще раз: не мають цi люди нi совiстi,  нi  сорому,
черствi душею, твердi серцем усi вкупi зi сво?м iмператором. Змушена  була
сидiти поряд iз Генрiхом, виблискувало  в  кривавих  вогнях  золото  ?хнiх
корон, барони й рицарi ревли вiд  захвату  сво?ю  силою,  похвалялися,  як
доберуться до Каносси й витягнуть звiдти оту  суку  Матiльду  разом  з  ??
недорослим Вельфом, а тодi вдарять на Рим i виженуть звiдти лисого Урбана,
а тодi... Генрiх i собi кричав. Про те, що вони вiдважнi. Що вони з ним, а
вiн з ними. Що  вони  завжди  прийдуть  туди,  куди  пiдуть.  I  що  мiцно
триматимуть те, що вiзьмуть. Як справжнiй великий володар, iмператор  умiв
найбiльшi дурницi виголошувати нiби одкровення. Бо ж  дурнi  iншого  й  не
жадають. Вони харчуються звичайною ?жею. На  обличчi  в  ?впраксi?  завмер
усмiх, яким, здавалося, вибачала вона  все  зло  цього  свiту.  Почувалася
цiлком вiльною тепер од усього: од цих людей, од ?хнiх вигукiв,  од  ?хнiх
дурощiв, од ?хнього iмператора. Горе сво? вона  перенесе  сама,  зате  ма?
втiху вiд того, що сказала Генрiховi.  При?хала,  аби  сказати  йому  все.
Заради цього можна перетерпiти навiть дику  нiч  у  щойно  взятому  замку.
Бiльше вже не забруднишся серод цього бруду. Далi нiкуди.
   Iмператор помiтив ?? усмiшку. Не знав, чим  зарадити,  стала  ця  жiнка
тепер для нього ще загадковiшою i неприступнiшою, тому мав рятуватися  лиш
сво?м звичним нахабством.
   - Заубуш! - гукнув до барона.Де шпiльмани?  Шальке,  Рюде,  чорти  його
бери, поснули?
   Справдi, де ж iмператорськi улюбленцi Шальке й Рюде? Генрiх без пих був
так  само  безпорадний  i  невтiшний,  як  без  Заубуша.  Всi  тро?  мовби
доповнювали  одне  одного,  були  таким  собi   триголовим   вiрним   псом
iмператорським, хоч нiколи  ще  земля  не  народжувала  таких  неоднакових
людей.  Про  Заубуша  вже  сказано,  вiн  не  змiнювався,  не  старiв,  не
знесилювався нiколи й нiде, мав у собi  справдi  щось  вiд  усiх  дияволiв
землi й неба, жив тiльки iмператором, не вислужив собi  нi  ма?тностi,  нi
родини, не_ _мав_ _нiкого близького. Генрiх, п'янiючи на учтах, жартома
   обiцяв:
   - Ось примушу по всiй iмперi? давати тобi за_  _випаси  в  лiсах  кожну
сьому свиню i станеш тодi найбагатшим чоловiком: Заубуш - сьома свиня!
   Реготали барони, реготав сам Заубуш, вiджартовувався: "Згоден бути й не
сьомою, а десятою свинею!"
   Шальке, мабуть, перевищував розумом навiть  Заубуша,  але  стримувався,
розумiючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слiд, i пускав  свiй
природний i доволi злий розум  на  всiлякi  витiвки,  гидоти,  паскудства,
немало звеселяючи тим iмператора. То вхитрявся прив'язати  ?пископовi  пiд
його широченнi шати козу, i та пiд час казапня в соборi  починала  жалiбно
мекати. То прибивав рицаря гвiздком до пiдлоги в той час, як  кпехт  стояв
не-порушно перед iмператором, а тодi рицар не мiг зiйти з мiсця i падав па
колiна, лякаючись, що йому вiдiбрало ноги. То пiд  час  учти  пiдносив  од
iменi iмператора якому-небудь бароновi келих, наповнений сечею, i бiдолаха
мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лiзли. Шальке був високий, з  ши?ю
такою довгою, що здавалося, нiби  то  мало  не  цiлий  його  тулуб  уперто
оголю?ться,   вилазить   угору    з    вирiзу    в    сорочцi,    враження
нахабно-безсоромно? наготи доповнювалося й обличчям Шальке,  на  якому  не
росло жодно? волосинки, надто ж голими були його очi - без вiй,  блудливi,
безбарвнi й безвиразнi, як у гадюки.
   Коли сила Шальке полягала  в  нахабнiм  розумi,  то  в  Рюде  вона  вся
скупчилася  в  його  руках.  На  вiдмiну  вiд  Шальке,  Рюде  був  важкий,
головатий, морду мав, як  пiдрешiток,  вiдзначався  придуркуватiстю,  зате
нiхто не мiг дорiвнятися йому в силi. Якось застав свою жону в лазнi голою
з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих  нагих,  щоб  усi
бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамi
за верхню перекладину i вiдривав коня вiд землi. Танцював на учтах довкола
столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жменi олiю з  горiхiв.  Голову
мав таку мiцну, що висаджував нею брами, як тараном.
   Найдивнiше ж: у цiй твердiй, як довбешка,  головi  могли  народжуватися
веселi пiсеньки. Шалько вмить прибринькував сво?му товаришевi на лютнi,  i
ось уже iмператор потiшений, i всi розвеселенi ?хньою новою пiсенькою, яка
складалася в них на кожний випадок.
   Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один  у  сво?й  безсоромнiй  наготi,
другий  у  бичачiй  тупостi,  бринькнули  струни  в  два  голоси  -   один
ляскучо-зривистий, другий хрипкий i густий - почато й доведено  до  кiнця,
хоч нiколи не гадала ?впраксiя, що iмператор може дозволити сво?м  блазням
так топтатися по ?? горю,  по  душi  й  серцю.  Iмператор  мовчав,  i  всi
мовчали, а тi дво? виспiвували:
   Жив собi кнехт i мав жону

   Вродливу, гожу, не дурну.

   Ходив, бувало, па вiйну,

   Жону тодi лишав одну.

   Просив ??: "Нe забувай.

   З походу радiсно стрiчай.

   Рубатимусь за короля".

   Жона йому: "Тра-ля-ля-ля".

   В землi далекiй рокiв з три

   Сьорбав кнехт чужi вiтри.

   Жона тим часом - тра-та-ля -

   З мужами рiзними гуля.

   Ченцi, жонглери, пiлiгрими,

   Абати, шпiльмани i мiми,

   Купцi, ловцi, гравцi, смiльцi
   I розвеселi молодцi -

   Доволi ?х для пишних втiх -

   То й ставсь з жоною тою грiх.
   Нестримно пухне ?й живiт,

   I ось синок прийшов на свiт.

   Кнехт трудиться для короля,

   А вдома жде його маля.

   От i тру-ля, от i ля-ля,

   От i старайсь для короля!

   Вернувся кнехт з чужих кра?н,
   Роззявив рота: "Чи це син?"

   Жона йому: "То ж не дитина.

   Цей хлопчик - снiгова людина,
   Без тебе тут я настраждалась,
   По горах i лiсах металась,

   Самотня, кинута всiма,

   А мужа все нема й нема.

   Раз якось в горах заблукавши,
   Вiд спраги снiгу в рот узявши,
   Мало не крикнула я: "Пробi!",
   Вiдчувши плiд в сво?й утробi.
   О страх, о жах! Через снiжину
   Я мала привести дитину!

   Поки мечем ти десь махав,

   В менi малятко снiг зачав".

   Кнехт змовчав, посопiв, а вранцi
   Вiднiс синка вiн голодранцям.
   Ще й марку срiбла - па додачу,
   Жонi сказав: "Чого ти плачеш?..
   Поклав я хлопця на вiконцi,

   Забув, що тане снiг на сонцi.
   Перетворивсь вiн на калюжу,

   Щоб ти... не зраджувала мужу".
   З смiшно? пiсня ставала зловiсною. Збагнули це  навiть  обпитi  барони,
нiхто не смiявся, iмператор теж не смiявся, але не звелiв сво?м шпiльманам
вчасно вмовкнути, давав доспiвати  гидку  пiсеньку  до  кiнця,  заохочував
сво?ю  мовчанкою,  сво?ю  холодною  байдужiстю  до  горя   сво??   молодо?
прекрасно? жони. Не ?хнього спiльного горя, а тiльки ?? власного,  бо  для
цього чоловiка вже нiщо людське не ?снувало.
   - Я ненавиджу вас, iмператоре,сказала  вона,  пiдводячись.  Але  Генрiх
випередив ??, скочив, заляскав у долонi:
   - Дари для iмператрицi! Дари!
   Шпiльманiв усунуто негайно й безжально, понесено  в  урочистiм  неквапi
багатi дари для ?впраксi?, не знати коли й зготовленi Генрiхом.
   За день повсюди, де стояли Генрiховi вiйська, дзвонили в  усiх  церквах
на знак жалоби по вмерлому Iмператорському синовi. Розлетiлася  чутка,  що
iмператор пiднiс iмператрицi щедрi дари,  щоб  пом'якшити  бiль  утрати  й
злагiднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову,  що  ж  то
воно за дари i яких ще  коштовностей  не  вистача?  тiй  жiнцi,  для  яко?
збирано багатства з усього свiту.
   А  тим  часом  ?впраксiя,  бiднiша  душею  за   найубогiшого   жебрака,
поверталася з пишним почтом до  Верони,  де  не  ждало  ??  нiчого,  окрiм
нагадування про горе й розпуку.

   ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ

   У вiйнi завжди ма? комусь щастити. Попервах щастило Генрiховi. Брав уже
не самi лиш горбки  й  сухi  кам'янистi  русла  струмкiв.  Пiддалася  йому
Мантуя, не втрималася крiпость  Мiнервiя.  Матiльда  Тосканська  зi  сво?м
Вельфом не змогли захистити навiть папу Урбана, той утiк з Рима на пiвдень
пiд  руку  сiцiлiйських  норманнiв,  а  Генрiхiв   папа   Климент   зайняв
апостольську столицю. Iмператор став зi сво?м двором у Паду?,  заповiдався
прибути до Верони, але не квапився з тим,  а  ?впраксiя  його  не  чекала.
Подi? не обходили ??, нiщо не обходило. Весь цей химерний  чоловiчий  свiт
особливо виразно постав ?й перед очима тут, у  землi,  на?жаченiй  темними
камiнними вежами, що були такi непотрiбнi й смiшнi пiд лагiдним  блакитним
небом. Чоловiки  металися,  билися,  рiзалися,  лилася  кров,  жорстокостi
щодень прибувало, щастя на землi меншало,  горя  бiльшало.  Чому?  Навiщо?
?впраксiя вважала, що тiльки  нездатнiсть  до  справжнього  життя  штовха?
людей на злочини, вбивства, жорстокiсть. Всi вони, так чи iнакше, нездатнi
й непридатнi - i Генрiх, якого знала, i папа, iцо його нiколи  не  бачила.
Молодий Вельф так само незда-тен нi на що, незважаючи на те, що молодий, i
пiдступна Матiльда може крутити ним як завгодно.
   Жiнки потрясають свiтом.  Вони  мстяться  чоловiчому  свiтовi  за  його
неповноцiннiсть,  однобокiсть,  обмеженiсть,  нони  гноблять  його   сво?ю
великою здатнiстю до життя, дарованою ?м природою, а чоловiки, неспроможнi
збагнути справжнiх причин, шукають ?х там, де не знайдеш нiчого, i знов  i
знов проливають кров, завойовують городи й замки,  так  нiби  людина  може
стати щасливiшою, коли замiсть одного каменя володiтиме двома або трьома.
   Iмператоровi щастило у вiйнi проти папи й Матiльди Тоскансько?, але тим
часом вiн безповоротно втратив серце сво?? молодо? жони, втратив, так i не
здобувши, i стало  воно  для  нього  мовби  отою  оточеною  трьома  рядами
непробивних мурiв Каноссою, яку  хотiв  здобути  не  раз  протягом  цiлого
життя, але здобув лиш цiною власного пониження за  часiв  Гiльдебранда,  а
далi мав каратися цим до само? смертi, безсилий i безпорадний.

   КУРРАДО

   ? вогонь вiльний, дико-розкований, не  стримуваний  i  не  обме?йуваний
нiчим,  дим  i  попiл  вiдлiтають  вiд  нього,  полум'я  рветься  легко  й
нестримно, вiн сам летить без упину й перешкод.
   А в печi вогонь змiшу?ться з димом, давиться,  корчиться  в  стисках  у
тiснявi,  у  безвиходi,  вiн  гнiтиться  власною  силою,  задиха?ться  вiд
нерозтраченого шалу, рветься  навсiбiч,  б'?ться  в  камiнь,  гризе  його,
жалить i пада? безсилий i знiкчемнiлий.
   Так i людина, позбавлена волi дiяння, замкнена у власному  горi,  як  у
кам'яному  мiшку,  кинута  на   дно   розпачу   невiдшкодованiстю   втрат,
неможливiстю  повернень  до  минулого  щастя,   навiть   коли   щастя   те
примарливо-невловиме. Не вирвешся на волю, бо  неволя  в  тобi  самiй,  ти
прикута обов'язком, становищем,  призначенням,  прикута  мiцно,  навiки  -
нiхто не визволить, не поряту?, не зарадить.
   Ось тодi несподiвано з'явився в палацi вiн. Все в цiй  землi  дивувало,
iнодi захоплювало, iнодi навiть лякало. В ньому, здавалося, зiбралися  всi
захоплення, несподiванки й ляки цi??  землi.  Мав  у  обличчi  щось  мовби
потойбiчне, не бралася йому шкiра смаглявiстю, був  хворобливо-блiдий,  аж
прозорий,  весь  свiтився  чи  то  зата?ними  захватами,  чи  то  немiччю,
принаймнi ?впраксiя, що звикла думати про минущiсть i  нетривкiсть  всього
сущого, нiби вiдразу побачила в ньому пророцтво близького кiнця i мимоволi
здригнулася вiд жалю, бо ж був ще так_ _само_ _молодий, як i вона, мав  тi
самi двадцять лiт, не торкнулося його життя, далекий був од  зiпсуття,  що
ним пронизаний вже наскрiзь його батько iмператор. Син iмператора  Конрад,
званий тут ласкаво й гарно: Куррадо.
   - Ваша величнiсть, я прийшов до вас як син.
   - Мiй син помер.
   - Але я теж ваш син.
   - Ви! Сип? Нi, мiй син помер.
   -- Хотiв би знайти для вас слова втiхи.
   - Неможливо.
   - Германська жiнка була завжди вищою за вiдчай.
   - Я слов'янська жiнка.
   - Але германська iмператриця. Вона гiрко засмiялася.
   - Тут кажуть: манська.
   - Мене тут звуть Куррадо, але хiба вiд того змiню?ться моя сутнiсть?
   - Ви зна?те, у чому ваша сутнiсть?
   - Намагаюся довiдатися. Впiзна?ш себе  не  в  метушнявi,  не  в  пустих
словах, не в тому, чим з таким захопленням займа?ться переважна  бiльшiсть
смертних. Вибудувати треба в себе в душi...
   - Вибудувати що? Вежу? Таку, як тут склада? з каменю кожен феодал?
   - Це дивна земля, ваша величнiсть. Коли хочете, я покажу вам  дещо.  Не
просто розвi?те нудьгу, ви?хавши з цього  палацу,  але  й  осягнете  велич
цього краю. Тут справдi  багато  безмовних  веж,  але  безлiч  iнших,  якi
дзвонами промовляють до неба й до самого бога. Мiж Вероною i Трiдентом  на
Адiдже ? обвал, який стався в час  смертi  Христа,  коли  здригнулася  вся
земля i потряслися ?? найглибшi надра.
   - Я зазнала цього страшного вiдчуття. Бачити - то вже незмога.
   Куррадо був поступливо-нерiшучий. Стояв перед нею  високий,  з  топкими
рисами  обличчя,  нервово  перебирав  тонкими  гарними  пальцями  коштовну
перев'язь меча, меч йому нiяк не личив, ще менше личили золотi остроги, аж
бвпраксiя мимоволi всмiхнулася й спитала:
   - Ви любите ?здити верхи?
   - Менi бiльше до вподоби бувати в мiсцевих церквах, бо вони  неповторнi
i в кожнiй зазна?ш дивного вiдчуття наближеностi до джерел. Але  я  рицар,
мене освячено в германськi королi, я мав би  за  найвищу  честь  слугувати
вам, ваша величнiсть. Ваш син i слуга.
   - Для цього треба питати мого сповiдника абата Бодо?
   - Ми можемо брати його з собою. Хiба не  очиститься  вiн  душею  в  цих
тихих притулках?
   Ясна рiч, вузьконосий абат радо  згодився  познайомитися  зi  святощами
Верони. Iмператрицю полишати без нагляду й охорони нiхто б не наважився  i
навiть iмператорському синовi не дозволено брати ?? з палацу без належного
супроводу й почту. Хiба що перед церквою чи собором усi цi  вершники  мали
собi спокiйно  стояти  й  по  пхатися  досередини,  досить,  що  тих  двох
супроводжував абат Бодо, а  ще  виходили  навстрiч  капелани  й  канонiки,
шанобливо вклонялися, тодi непомiтно усувалися в  нетрi  святинь,  аби  не
заважати спiлкуватися з богом таким високим особам.
   Щоразу потрапляла ?впраксiя мовби в  якийсь  новий  свiт.  У  маленькiй
церквi Санта-Марiя панувала напiвтьма, печернiсть, не  полишало  враження,
нiби тебе загорнуто в смугастий жовтуватий камiнь i ти навiки зостанешся в
цьому притулку людсько? нерiшучостi, лякливостi, у  цьому  тихому  втечищi
вiд суворого грiзного свiту. Церква Сан-Лоренцо з  двома  круглими  вежами
нагадувала крiпость, всерединi теж  вузька  довга  нава  мовби  стискувала
тебе, намагалася розчавити,  камiнь  нагадував  про  жорстокiсть  не  лише
земного свiту, але й небесного, про безжальнiсть i суворiсть  вищо?  сили,
яка нависа? над людиною повсюди.
   Зате в церквi Сан-Зено, поставленiй на честь покровителя Верони святого
Зеновiя, нарештi можна було розпростати  дух  i  тiло,  тут  був  простiр,
краса, радiсно золотився камiнь,  рожево  сяяли  безмежно  високi  колони;
головна пава, здавалося, сягав мало не до самого неба,  була  над  головою
вiдкритiсть простору, воля, велич.
   I все ж ?впраксiя з  бiльшою  охотою  просто  ?здила  вулицями  Верони,
хотiлося ?й вирватися з тiсно? долини, хотiлося в гори, у трави, у  квiти.
Залюбки зносила вона сморiд  на  вулицях,  який  усi  тут  вважали  цiлком
природною рiччю i пересилювали його за  допомогою  сили-силенно?  пахощiв.
Терпiла вона стукiт возiв по вибо?стих вулицях,  колотнечi  убогих  жiнок,
прокльони носi?в, бридоту й гамiр торгiв, занедбанiсть будiвель, засмiченi
вулицi,  виття  бездомних  псiв,  гострi  крики  городсько?  сторожi,   ?й
подобалися  багатi   веронськi   жiнки,   якi   вiдзначалися   зухвалiстю,
злагодженою хiттю до життя. Жiнки  мали  ясне  волосся,  округлi  кшталти,
розложистi стегна, що лiниво вигойдувалися пiд складками  широкого  одягу.
Тонкостаннiсть пiдкреслювапо буфистими, багато  гаптованими  рукавами.  На
повних, молочно-бiлих шиях iнодi  полискував  рубiн,  нiби  велика  крапля
кровi, а золотi ланцюги на високих грудях подзенькували тихо в мiру  того,
як ?хнi володарки ступали сонно, замислено й провокуюче.
   Фiалковi  аметисти  вони  носили  на  пальцях,  змагаючись  у  тому   з
?пископами. Дивися в прозору глибину каменя, нi про що не  думай,  витвори
пустку в собi i всi тi образи, якi там виникають, можуть  надатися  навiть
до пророкувань майбуття, i що менш пов'язанi мiж собою  тво?  видiння,  то
значимiшими видаватимуться тому, кому ?х назовеш...
   Жiнки, чоловiки, дiти - усе йшло повз  ?впраксiю,  нiщо  не  могло,  не
вмiло й не смiло до не? наблизитися, незапопнювана прiрва зяяла мiж нею  i
всiм довколишнiм, i прiрва та поширювалася з кожним днем,  мiсяцем,  роком
ще вiдтодi, як вирушила вона з Ки?ва в далеку свою мандрiвку, власне,  вже
й тодi не помiчаючи нiчого, чiпляючись думкою хiба що за власний розпач та
за чеберяй-чикiв. Але чи ж досить людинi самих  чеберяйчикiп  i  чи  можна
виповнити ними цiле сво? життя?
   Ще лишався ?й зелений свiт пращурiв, спрага росту, що сипiм димом б'? з
сонних квiтiв, кiльчення насiння  в  плiднiй  вогкостi,  спалахи  роси  на
вранiшнiх снах. Надсила природи, мабуть, визволила  ?впраксiю  вiд  тягаря
горя ще й тому, що настала для не? перша весна в цiй землi. Молода радiсна
зелень спливала з усiх узбiч долин, свiжий повiв  легко  нахиляв  верхiвки
оливкових дерев, над смарагдовими травами мовби розпилив  хтось  срiблясту
пiну. На тлi золотих прочеркiв дорiг з'носилися темнi випростанi кипариси,
сосни довгими вiялами сво?х гiлок маячили в темно-блакитнiм небi,  променi
сонця ще не мали того  слiпучо-бiлого  блиску,  що  влiтку,  i  нагадували
золотi стрiли, забарвленi блакитом, мовби скупанi  в  крапельках  ранково?
роси. На узгiр'ях у  повiтрi  ще  вiдчувалися  слiди  прохолоди,  яка  вже
поступалася гарячим пахощам диких квiтiв.
   Пахуче розрiджене повiтря вдаряло в голову молодiй  жiнцi,  нiби  легке
вино, занадто квапливо випите, горбатi янголи лiсу звабливо манили  ??  до
себе, вона забувала про сво? становище, про осудливо пiдiбганi вузькi губи
абата Бодо, хотiлося б ?й бодай на короткий час вiдiрвати Конрада вiд його
самозаглиблення, та вдовольнялася й тим що могла взяти з собою легеньку  й
слухняну Вiльтруд дiвчина розумiла й  вiдчувала  кожен  порух  душi  сво??
повелительки, ?? пречистi очi ясно  зорiли,  мовби  вспокоюючи  ?впраксiю,
насилаючи на не? благословенне забуття, тодi молода жiнка зрештою забувала
и про дiвчину пам'ятала лиш про квiти, задумливо збирала  ?х,  вони  мовби
лащилися до не?, самi собою виростали там. де вона зупинялася,  ?й  досить
було раз або двiчi погорнути довкола траву - i  вже  було  бiле,  червоне,
син?, жовте. i вона гладила темнi голiвки квiтом, мов дитячi голови,  вона
нiби сама  вростала  в  квiти,  ??  пальцi  волосся,_  _все  тiло  ставало
суцiльною духмяною квiткою, ?впраксiя радо б зосталася  такою  навiки,  та
тiльки  хто  збагне  те  прагнення  i  хто  на  нього  пристане?  Хiба  що
чеберяйчики,_ _але_ _й вони не могли  подати  ?й  голосу  в  цю  далеч  за
Велетенськi гори.
   Iмператор, хоч би й став поряд з нею на оцiй квiтучiй луцi,  лишався  б
незмiрно чужим i далеким. В душу не вскочиш, коли  тебе  виселено  звiдти,
вступ туди  заборонено  Може,  прийняла  б  у  свою  душу  юного  Конрада,
нагадував сво?ю потойбiчнiстю ?? власну слабiсть, але вiдiрваний  назавжди
вiд коренiв живого життя, вiн не мiг збагнути ??  тяжiння  до  джерел,  до
основ, до глибин, до головного призначення  жiнки  па  землi,  до  земпого
захмелiння до сплетiння  кучерявого  листя,  вростання  коренiв,  спалахiв
роси. Жiнка в двадцять рокiв хотiла б замiнити зорi  на  шепiт,  а  Конрад
прагнув зiр не в самому небi, а й довкола, в собi  самому,  вiн  перебував
десь у iнших свiтах,  мертво-вигаданих,  викликуваних  хворобливою  уявою,
пригнiченою мабуть, змалку пустим екстазом молитов,  ви-новнених  гучнiстю
слiв, не закорiнених нi в чому i через те особливо страшних, бо, повернутi
на нетривке серце, вони з'?дали його, призводили до самознищення.
   Конрад мовби вiдроджувався в  кам'яному  присмерку  веронських  церков,
натомiсть губився в щедрому свiтi природи,  вiдверто  нудьгував,  майже  з
таким самим осудом як абат Бодо, позирав на дитячi  пустощi  Ьвпракси,  не
мiг нi збагнути ??, нi простити. Душа ?? жадала волi, але хiба  ж  воля  в
тiм, щоб вйгарцьовувати в травi подiбно до дико? серни? I коли поверталися
до палацу, поки кою волочили в стременах убитий  час,  Конрод  з  запалом,
близьким до шаленства, намагався вiдкрити  ?впраксй  справжн?  призначення
справжньо? людинi. "? палац, збудований з  чудового  алмазу,  незрiвнянно?
краси й чистоти. Палац той у нашiй душi, ми можемо  ввiйти  в  нього,  але
путь довга й тяжка. Треба пройти сiм обителей,  путь  проляга?  через  сiм
ступенiв молитви. Перша обитель найлегша, бо досяга?ться  усною  молитвою.
Друга - обитель молитви мислено?, мова внутрiшня замiню? зовнiшню. Молитва
споглядальна вiдзначав третю ступiнь. Там слiд багато любити, не  думаючи.
Молитва заспоко?ння вводить у четверту обитель. Душа вже  нiчого  не  да?,
вона тiльки отриму?. Iстина з'явля?ться несподiвано й раптово. Квiти  ледь
розкрили сво? чашечки, вони розлили тiльки першi пахощi. У шостiй обителi,
у молитвi захоплення, досяга?ться  цiлковитий  екстаз.  Чу?ш,  але  навiть
щонайменший рух неможливий. Сьома обитель - парiння ума. Це вже по той бiк
екстазу. Божество схоже на чистий i надзвичайно прозорий  алмаз,  набагато
бiльший усього видимого свiту. Коли ж по всьому поверта?шся на землю, знов
ста?ш, мов той маленький вiслюк на пасовиську..."
   - Куррадо,- ласкаво казала йому  ?впраксiя,-  ви  нездужа?те,  Куррадо.
Згадайте бодай про те, що вас коронували германським королем.
   - Мене пригнiчу? грубiсть i  нагла  сила  тiлесного  життя,-  скаржився
Конрад.
   Вiн був дивний, але з  ним  ?впраксiя  почувалася  лiпше,  тепер  могла
боротися з самотнiстю i коли й не бачила нiчого попереду, то вдовольнялася
бодай тим, що мала. Пробувала допитатися  у  Вiльтруд,  що  та  дума?  про
молодого короля, але дiвчина ляклигво ховала очi.
   - Хiба я смiю, ваша величнiсть!
   - А коли звелю тобi?
   - То й тодi не насмiлюся нiколи.
   - Згадай, що ти донька рицаря. Кожен рицар  може  стати  i  королем,  i
навiть iмператором, як дiд iмператора Генрiха.
   - Коли вiн ста?, тодi ста?. Я ж - лиш донька вбитого на вiйнi кнехта.
   Це дiвча не зносило оголеностi слiв. ?впраксiя вiдсту-палася.
   Iмператоровi стало вiдомо про дружбу мiж жоною i  сином.  Вiн  покликав
Конрада до себе, той не пiдкорявся.  Зостався  у  Веронi,  далi  ?здили  з
?впраксi?ю i належним почтом то в гори, то до озера Бенако, то до церков i
абатств, i молода жiнка вдячна була цьому  хворобливому  i  трохи  дивному
Куррадо за його уважливiсть, за те, що дарував ?й з усiх  чоловiкiв  свiту
хоч i не зовсiм звичайну а все ж чоловiчiсть. Жiнка створена  для  очей  i
доторкiв. Доторки судилися ?й лиш найгрубiшi й найбезжальнiшi  то  чому  ж
мала вiдмовитися бодай вiд очей  i  поглядiв?  А  вiд  Куррадо  мала  саме
погляди, й виходило, що навiть цього iнодi достатньо для щастя.
   Ось тодi й прибув до Верони iмператор, прибув з  усiм  сво?м  численним
двором, мабуть, надовго, прибув без попереджень  i  заповiдань,  мав  коло
себе всiх улюбленцiв, помагайлiв, лакуз i придуркiв, але  вiдразу  з-помiж
усiх помiчено й нового наближеного, навiть i не наближеного,  як  скажiмо,
звичний здавен  Заубуш,  а  мовби  притуленого  до  Генрiха,  бо  нiде  не
розлучався з iмператором, стояв позад нього, мов тiнь, весь у чорному, без
нiяких прикрас, без щонайменшо? збро?, високий, худий, аж кiстки свiтилися
з  вiдблисками  якогось  пекельного  подумя  па  впалих  щоках  i  палючим
поглядом. Чоловiк володiв усiма можливими мовами,  i  вже  це  видавало  в
ньому пройдисвiта. Вiн мав нахабство втручатися в усi  розмови  iмператора
навiть у його розмову з жоною,- з цього зроблено висновок, що  його  вплив
на Генрiха не ма? меж. Згодом стало зрозумiло, що й  до  Верони  iмператор
при?хав спонукуваний цим чоловiком, принаймнi це збагнула ?впраксiя.
   Ясна рiч, iмператор передовсiм зустрiвся з iмператрицею,  бо  виходило,
нiби вiн при?хав до не? в гостi, чи що. Пiсля належних повiтань Генрiх  не
стримався i досить виразно натякнув, що  прибув  сюди  за  порадою  одного
свого вельми цiнного друга  й  помiчника.  ?впраксiя  промовчала.  Сказати
йому, що мав би керуватися власними спонуками? Але навiщо говорити про це?
Мiж ними вмерло все й двiчi вмерло з загибеллю сина.
   - Казано менi, ви забавлялися тут з королем Конрадом?  -  досить  грубо
спитав Генрiх.
   - Ми вiдвiдували церкви.
   - Аж на озерi Бенако!
   - Там ? церква на  островi.  Вона  пiдляга?  вiдразу  трьом  ?пископам:
веронському, трiдентському й брешiйському.
   - Сподiваюся, усi три ?пископи ви?здили вам назустрiч?
   - На жаль, ?х нiхто не попередив.
   - Тодi навiщо ж вам сповiдник абат Бодо?
   - Для вiдбирання сповiдi вiд мене, ваша  величнiсть.  Хiба  ви  вже  не
ма?те свого сповiдника?
   За допь iмператор оглух. Чи був у нього звичайний напад глухоти,  а  чи
просто вдавав з себе глухого, аби познущатися з ?впраксi?. Покликав ?? для
розмови, вiдiслав усiх свiдкiв i пiдслухiв i знову вiдбулося мiж  ними  те
дивне й дике, що вже вiдбувалося безлiч разiв ще в Германi?. ?iшраксiя, ще
не здогадуючись про стан Генрiха, почала  спокiйно  говорити  про  те,  що
помiг ?й Конрад у тяжкi хвилини й днi, висловила надiю,  що  iмператор  не
стане на завадi ?хнiм розмовам з його сином, вiдвiдинам околиць Верони.
   - Я не шукав  мого  нового  друга,несподiвано  сказав  iмператор,-  вiн
знайшов мене сам. Хтось пустив гидку чутку про мою та?мну  недугу,  i  ось
цей чоловiк поспiшив до мене, аби допомогти.
   ?впраксiя стривожено поглянула па iмператора. Який чоловiк? Яка недуга?
Хiба що всезагальне зiпсуття вважати недугою?
   - Ваша величнiсть, я  чула,  що  в  тутешнiх  болотах  легко  пiдхопити
лихоманку,- з простого людського спiвчуття промовила вона.
   - Bin запевня? мене, що  все  повернеться,-  сказав  iмператор,  уперто
влiплюючи погляд у свою молоду жону. Про що це?  Може,  про  послiв,  яких
нема? з Киева ось уже рiк чи й бiльше?
   - Я не маю вiстей з Ки?ва вже так давно. Чи не  спорядили  б  ви,  ваша
величнiсть, ще одне посольство до мого отця? А чи зробити це  менi  самiй,
найнявши вiдповiдних людей? Однак, що тодi скажуть про iмператора?
   Вiн не чув ??, не хотiв слухати, аж тепер  вона  збагнула  нарештi!  Бо
вперто вiв  про  сво?,  про  того  загадкового  чоловiка  i  про  свою  ще
загадковiшу для ?? чисто? душi немiч.  Мовляв,  страждали  цим  многi.  Ще
персидськi царi. Грецькi й сiракузькi тирани. Римськi iмператори. Мало  не
всi. I коли сам великий Цезар, а потiм  цей  невдаха  Антонiй  кидалися  в
обiйми до ?гипетсько?  блудницi  Клеопатри,  то  робили  те  в  сподiваннi
збороти вичерпнiсть, яка неминуче наста? у великих  державних  мужiв.  Вiн
iмператор уже тридцять п'ять лiт. Дорiвнявся в цьому Августовi  й  Карповi
Великому. Простому смертному незнане  таке  тривале  напруження.  Виграючи
битви, неминуче ма?ш програвати щось iнше.  Але  хто  бере  цiлi  мiста  й
землi, повинен умiти взяти й власну жону. Це його обов'язок.
   Для того й прибув до нього новий друг. Треба сподiватися...
   До ?впраксi? суть цi?? заплутано? мови пробивалася, мовби через гiрське
непрохiддя. Темнi слова, темнi натяки, щось гидке, липке,  зловiсне.  Знов
угадувався за всiм одноногий Заубуш так само, як у  отих  соборних  пiчних
збировиськах, як у отих п'яти пагих, що  хотiли  збезчестити_  _??,  як  у
всьому, що стосувалося iмператора i його молодо?  жони.  За  тим  хижооким
пройдисвiтом  теж  сто?ть  Заубуш,  але  що  ?й  тепер  до  всього?   Вона
iмператриця, але не жона цьому чоловiковi! Не жона й не буде нiколи.
   Мовчки пiдвелася i пiшла до дверей, не дослухавши Генрiха.
   - Я ще не все сказав! - гукнув вiн услiд.- Ви ще не _-у_ все почули! Як
зручно, коли ти можеш дозволити розкiш чути,  коли  хочеш,  i  примушувати
слухати навiть тодi, як нiхто б не хотiв цього робити. Але  тут  Генрiхова
зброя обернулася проти нього. Тепер ?впраксiя не схотiла його слухати.  Не
вдавала глухо? - просто йшла вiд нього, полишаючи  iмператора  наодинцi  з
його недолугим бурмотiнням!
   - Я забороняю вам розмови  з  Конрадом!  -  женучись  за  нею,  крикнув
Генрiх.- Все забороняю! Не дозволяю нiчого! I я прийду  до  вашо?  ложницi
сьогоднi вночi! Конрад ви?хав iз замку без ?впраксi?.  Мабуть,  молився  в
церквi Санта-Марiя, уклякав на холоднiй кам'янiй пiд  лозi,  загорнутий  у
камiнь, придавлений пiтьмою i моторошною самотнiстю, надвечiр  повернувся,
був  ще  прозорiший,  ще  блiдiший,  нiж  звичайно,  вибачливо   всмiхався
нрибрамнiй сторожi, стривожено поглядав на муравлисько розкричаних рицарiв
на палацовому дворищi. За ним видно, пильно стежили чи?сь ворожi  очi,  бо
iмператоровi повiдомлено було,  коли  ви?хав  германський  король  i  коли
повернувся, повiдомлено також, що  при  поверненнi  супроводжував  Конрада
собака. Власне, й не собака, а невеличкий чорний песик,  який,  покручуючи
хвостиком, убiг слiдом за конем Конрада  в  замкову  браму,  сторожа  його
пропустила, не наважуючись прогнати, бо пес тако? високо?  особи  мимоволi
теж набува? значимостi. Про пса iмператоровi доповiдав, яспа рiч,  Заубуш.
Бо хто б ще насмiлився?
   - Де пес? - спитав рiзко Генрiх. Заубуш не квапився з вiдповiддю. "Пес"
могло стосуватися однаково й того бездомного  собаки  i...  прямо  скажемо
сина iмператорського, який останнiм  часом  виказував  занадто  небезпечну
близькiсть до iмператрицi.
   - Пес в замку,-  сказав  Заубуш  з  таким  лукавим  виразом  на  сво?му
вродливому обличчi, що залюбки мiг приписати того пса й самому собi.
   - Питаю про собаку! - вже розгнiвано крикнув iмператор.
   - 1 я кажу про собаку,- вiдповiв барон.
   - Кажеш, вiн у замку?
   - Так, iмператоре.
   - Приблудний пес?
   - Всi ознаки свiдчать про це.
   - I ти спокiйно сто?ш  передi  мною?  Тут  дозволив  собi  подивуватися
навiть Заубуш. Невже вiн старi??
   - Не зрозумiв, iмператоре?
   - Цього пса могла пiдiслати сама Матiльда!
   - Не стрелило менi в дурну голову.
   - Може, вiн скажений, може, занiс сюди морову пошесть!  Може,  забрався
вже десь в  iмператорську  ложницю!  Пес  у  замку,  а  мо?  люди  байдуже
спостерiгають цю страшну картину!
   - Ваша величнiсть, я справдi не подумав. Але мене пройма?  жах:  пес  в
iмператорськiй ложницi!
   Той пройдисвiт, якого  знайшов  для  iмператора  Заубуш,  стояв  позаду
Генрiха, притулений до нього,  як  чорна  тiнь,  мовчав,  лиш  поблискував
сво?ми очиськами, але  барон  мiг  би  заприсягтися,  що  вигадка  з  псом
належить йому. От тiльки коли вiн устиг шепнути iмператоровi - це лишилося
непростеженим.  Невже  барон  справдi  так  постарiв,   що   вже   втрачав
спостережливiсть.
   - Я зроблю необхiднi розпорядження, iмператоре,- сказав вiн.
   Генрiх увесь затрусився.
   - Знайти собаку! Перевернути весь палац! Весь замок! Всю Верону!  Може,
то сама Матiльда перекинулася в пса! Або  Урбан!  Шукайте!  Миттю  пiдняти
всiх на ноги! Послати до мене Конрада! Де Конрад? Де iмператриця?
   Крик, тупiт, брязкiт збро?. На замкових дворах шикувалися кiннi  рицарi
в повнiм бойовiм  обладунку,  так  нiби  мали  вiдбивати  напад  численних
ворогiв. Металися люди зi смолоскипами. Вогнi пересувалися  в  гарячковому
безладдi внизу, на стiнах замку, свiтилося у вежах,  безжально  вирубувано
кущi троянд на грядках квiтiв, де  любила  гуляти  ?впраксiя.  Скрiзь  мiг
ховатися пес! В палацi металося з сотню переляканих  людей.  Поперед  усiх
скакали  Шальке  й  Рюде,  залiтали  повсюди,  ввiрвалися  до   ?впраксi?,
перевернули пiдставку для книги, яку  вона  читала,  наполохали  Вiльтруд,
бiгали довкола iмператрицi, кричали роззухвалено:
   - Де собака? Гав-гав!
   - Де песик? Тяв-тяв!
   - Де? Гав!
   - Де? Тяв!
   Вона зрозумiла: Заубуш метаться за оте сво? ганебне  вiдгавкування  пiд
столом на учтi. Мовчки вказала шпiльманам на дверi. Коли тi й далi  гасали
по покою, блазнюючи, тупнула ногою:
   - Геть!
   Появився абат Бодо, суворо видивився на придуркiв  тi  зникли,  понесли
свiй гавкiт далi по палацу.
   - Дочко моя,- стурбовано  мовив  абат,-  у  палацi  справдi  приблудний
собака.
   - Ви сповiдник чи собаколов? - вколола його ?впраксiя.
   - А що, коли вiн скажений? Небезпека передовсiм для вас, дочхо моя.  Бо
жiнка завжди беззахисна перед стихiями.
   - Це просто гидка витiвка Заубуша.
   - Але всi бачили, як пес убiг до замку слiдом за королем Конрадом.
   -- Вигадка! Не мiг  Конрад  привести  якогось  скаженого...  Отче,  вас
прислано?
   - Мене прислав сюди обов'язок.
   Знов улетiли Шальке й Рюде, знов загавкали, але слiдом за ними  увiйшов
Заубуш i стала зрозумiлою нахабнiсть шпiльманiв.
   - Ми нiде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величнiсть,-  розвiв
руками барон.
   - Я не питала вас про де,- холодно зауважила ?впраксiя.
   - Даруйте, ваша величнiсть. Про пса  в  мене  вирвалося  мимоволi.  Вас
просить до себе iмператор.
   - Чи не занадто пiзно?
   - Для iмператора час не важить.
   - Скажiть йому, що ми поговоримо завтра.
   - Вiн просить вас негайно... У нього  вже...-  Заубуш  трохи  помовчав,
смакуючи те, що мав додати, тодi сказав: - У нього вже король Конрад. Вони
обидва просять вас.
   - Вам треба йти, дочко моя,втрутився абат_ _Бодо.
   - А як же буде з нiчною молитвою? - глузливо поспитала ?впраксiя.
   - Молитися нiколи не пiзно.
   Вона покликала Вiльтруд i пiшла до iмператорських  поко?в.  Приставленi
Заубушем рицарi освiтлювали смолоскипами переходи.  Ще  гасали  по  палацу
люди, досi шукали й не знаходили того  та?мничого  пса.  Iмператриця  йшла
гордо, високо несла голову в яснiй коронi волосся. Вiльтруд з трисвiчником
лякливо трималася ледь  позаду,  коло  iмператорських  поко?в  десь  вмiло
вiдстала, як вiдстали всi, бо далi не смiв iти нiхто, окрiм ?впраксi?.
   У великiм троннiм залi, тьмяно освiтленiм товстими свiчками по  кутках,
?впраксiя застала двох: батька й сина.  Генрiх  вiдiслав  свою  невiдлучну
тiнь, свiдки були небажанi, вiн сидiв на  тронi  якось  розкарячено,  руки
йому звисали мало не до пiдлоги, очi втупленi були в щось невидиме, Конрад
стояв  збоку,  високий,  тонкий,  мовби  неприсутнiй  тут  духом,   обидва
скинулися очима назустрiч ?впраксi?, в одного погляд був  самозаглиблений,
ал.е уважний, у другого каламутно-несамовитий, а вона йшла вiдразу до двох
i нi до кого - обличчя нервове, рiзке, очi, нiс, губи - все мовби  рвалося
?м обом назустрiч, блиском, яскравiстю, виразливiстю, нетерпiнням.  Обидва
мимоволi подалися до не?, хоч  обидва  вмить,  якимсь  пiдсвiдомим  чуттям
збагнули: не до них вона  йде  й  нiколи  не  йтиме.  Конрад  сприйняв  це
вiдкриття покiрливо й безсило,  як  сприймав  життя  взагалi.  Генрiх,  пе
звиклий до поразок, не мiг i не вмiв упокорюватися. Для нього вiдкривалося
при поглядi па цю неймовiрно  привадливу  жiнку,  що  вже  не  знати  йому
минущо? найсутнiшо? сили, що не пити нiколи вiдтiль, де квiтне сад i б'ють
джерела, що нема? для нього там нiчого. Збагнув це вiдразу сво?м  гострим,
точним розумом, але змиритися пе мiг.
   - Ви знайшли пса, iмператоре? - насмiшкувато спитала вона.
   Запитання невинне й цiлком природне, зважаючи на  те,  що  творилося  в
палацi. Але Генрiхом воно струснуло так, нiби захиталася  пiд  ним  земля.
Вiн злетiв з трону, став навпроти ?впраксi?, по-бичачому  нахилив  голову,
спопеляв ?? поглядом. Вона не горiла, не  ставала  соляним  стовпом,  була
обурливо жива й прекрасна, псзiiищима, непiдвладна його силi, його  владi,
його жорстокостi.
   - Ось пес! - гукнув iмператор, незграбно перехиляючись в  бiк  Конрада,
мовби намагаючись дiстати його довгою сво?ю  рукою.-  Ось  твiй  пес,  ти,
суко!
   Вiн лаявся так уперше при нiй, хоч те, що робив колись, було  тяжче  за
лайку. ?впраксiя розгубилася вiд тако? несподiванки, не була зготована  до
цього, брудне слово штовхнуло ?? в груди, аж вона вiдступилася. Але Генрiх
вловив той ?? порух, вмить пiдскочив до ?впраксi?, вчепився ?й у  волосся,
як тодi, коли вперше виявила його глухоту,  тягнув  до  Конрада,  сичав  у
обличчя:
   - Iди до нього! Йди! На злягання! На кублення!  На...  Вона  вирвалася,
вiдбiгла вiд шаленця, але Генрiх гнався за нею, тягнув  до  не?  загребущi
руки, страшний, знавiснiлий, невiдступний.
   - Знайшли пса твого! - хрипiв вiн запекло.-  Вiддайся  йому!  Не  хочеш
iмператора, хочеш пса!
   I  гнався  за  нею,  невiдступний,  як   смерть,   а   той,   зблiдлий,
перестрашений, не вмiв захистити нi молодо? жiнки, нi себе самого, не  мiг
зворухнутися, пi подати голосу, i ?впраксiя жiночим  чуттям  збагнула  той
?диний захист. який ще лишався  для  не?,  останню  спробу  вiдбитися  вiд
ненависного  iмператора  тепер,  може,  й  назавжди.  Не  втiкала  бiльше,
вiдважно стрiла його очi  на  очi,  закричала,  перекриваючи  його  хрипке
клекотiння:
   - Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова вiддатися йому! Я вiддамся йому!
Чу?ш: йому, не тобi! Не тобi,_ _не_ _тобi, не тобi!
   Генрiх нiби ждав цих слiв, не розгубився, якось мовби  зрадiло  кинувся
до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до ?впраксi?.
   - Чу?ш: вона готова тобi вiддатися! Чому ж сто?ш? Бiжи й ляж з  нею!  Я
покличу камерарi?в, хай вопи поможуть тобi ввiйти до не? в постiль!
   Конрад був холодний, як снiг у горах.  Спокiйно  вивiльнився  з  чiпких
Генрiхових рук, тихо промовив:
   -  Не  осоромлюйтеся,  ваша  величнiсть.  Навiть  найбiльша  любов   пе
дозволила б менi осквернити ложе мого отця.
   - Це я - твiй отець? - зареготав iмператор.- Сто тисяч свиней, як  каже
мiй Заубуш! Твоя мати сплодила  тебе  з  Рудольфом  Швабським,  i  всi  це
знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку!

   ЛIТОПИС
   НОВЕ Й СТАРЕ

   "?? поведiнка незабаром викликала  його  пiдозри,  i  вiн  подумав,  що
партнером у ?? грiховi ? рiдний старший син Конрад, коронований 1087  року
германським королем". (Британська енциклопедiя, т. II, стор. 429).
   Чи думали Дiдро й  Даламбер,  випускаючи  перший  том  сво??  славетно?
"Енциклопедi?", що ?хн? славне дiтище може  бути  колись  використане  для
переповiдання iсторичних плiток вельми сумнiвно? вартостi?
   Але авторiв Британсько? енциклопедi?, власне, важко звинувачувати, коли
взяти до уваги, що й сам Генрiх вiрив у сво? пiдозри  i  справдi  спорядив
погоню за сином i Конрада було затримано в Ломбардi? десь за рiкою По,  та
вже тут скористалася з цього супротивна сторона - Матiльда Тосканська, яка
не спускала ока з iмператора, кинула все, щоб визволити  втiкача.  Конрада
урочисто  допроваджено  до  Каносси  а  незабаром  з  належним  розголосом
короновано королем Iталi?.  Син  пiшов  проти  батька.  Пiшов  не  сам,  а
пiдштовхуваний умiло й вправно. Виходило ж так, нiби все те сталося  через
жiнку, яка опинилася мiж ними,- жона одному, мати другому, насправдi -  нi
жона, нi мати, молода двадцятилiтня княжна з Ки?ва, для яко? життя  ще  не
починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нiкому  несила  розiбратися,
навiть усiм енциклопедистам свiту.
   Люди звикли скаржитися на труднощi тих часiв, у  якi  ?м  випало  жити,
але, зда?ться, нiколи  не  лунали  тi  скарги  так  одностайно,  як  тодi.
Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи iсторiю свого  часу,
розпачливо вигукував: "У цей час скрiзь, як  у  церквi,  так  i  в  свiтi,
панувало презирство до законiв i правосуддя. Всi  вiддавалися  найгрубiшим
покликам пристрастей. Нiхто не мiг нi в чому бути впевнений: чеснiсть,  ця
тверда основа всього  доброго,  не  визначалася  нiким.  Так  що  не  слiд
сумнiватися бiльше, що  земнi  грiхи  скоро  втомлять  небо  i,  по  слову
пророка, неправда народiв намножилася до того,  що  чинилися  вбивства  за
вбивствами. Порок  шанувався  всiма  класами  в  державi.  Рятiвнi  заходи
неухильно? твердостi були забутi, i до  наших  народiв  справедливо  можна
було вiднести вiдомi слова апостола: "Всюди чутно, що мiж вами перелюб,  i
то такий перелюб, який i мiж поганими незнаний". Безсоромне користолюбство
заволодiло серцями всiх; вiра потрясена, i  звiдси  вяникли  найпостиднiшi
пороки: срамота, вбивства, заслiплена боротьба пристрастей, грабiж i блуд.
О небо! Хто повiрить тому?"
   Глаберовi вторить Ордерiк-Вiталiй, який пише через  сорок  рокiв  пiсля
нього, але не помiча? довкола нiяких змiн на лiпше.  Де  там!  "В  рiк  од
втiлення господнього 1094 смути  i  бранна  тривога  хвилювали  майже  всю
все-ленну: смертнi безжально  наносили  один  одному  найбiльшi  бiдування
вбивствами i грабуванням. Злоба у всiх проявах дiйшла  до  крайнiх  меж  i
завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бiд".

   ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА

   Iмператор залiг у глибинах палацу, мов Мiнотавр у Лабiринтi. Кого зжере
першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося  на  одному:
упiймають чи не упiймають? Тодi не  витримав,  не  дочекався,  у  грiзному
брязкотi збро? появився у  ?впраксi?,  оточений  залiзними  рицарями,  сам
залiзно-твердий, нiби ставав не  супроти  слабо?  жiнки,  а  проти  цiлого
ворожого вiйська, спитав з викликом:
   - Де Конрад?
   - Вiн ваш син.
   - А ваш коханець!
   Сказано було вже не наодинцi, кинуто у вуха рицарям, щедро  дано  ласий
харч для страшно? плiтки. ?впраксiя ноблiдла, голос ?? затремтiв:
   - Соромтесь казати неправду, iмператоре!
   - Iдiть за мною,- кричав вiн, пiнячись од злостi,  яка  за  цi  днi  ще
побiльшала.
   - Куди?
   - Пiдете, куди я звелю!
   - Це - насильство?
   - Називайте як хочете. Не пiдете - вас поведуть! Понесуть!
   - Може, мертву?
   - I мертву! Вiднесуть!
   Що страшнiше - груба мова чи грубий  дотик?  Для  не?  тепер  усе  було
однакове. Ще сподiвалася вберегти рештки гiдностi, мовчки  пiшла  за  ним.
Оточенi пiвколом залiзних  рицарiв,-  iмператор  i  його  жона.  Видимiсть
згоди. Iшли через палацовi двори, пiднiмалися в якусь вежу,  опинилися  на
замковiй стiнi. ?впраксiя  нiколи  там  не  була.  Вразив  ??  несподiвано
широкий перехiд мiж кам'яними зубцями. Перехiд з'?днував двi вежi:  меншу,
нижчу, крiзь яку пiднялися, i вищу, широку, темну, до  яко?  Генрiх  повiв
iмператрицю вже без свiдкiв. Охорона лишилася позаду, у тiй малiй вежi.
   - Вiднинi це й будуть вашi володiння! - кинув iмператор  iз  зловтiхою,
визираючи крiзь зубцi стiни.- Там унизу ваш трояндовий  сад,  яким  можете
милуватися досхочу.
   Вирубаний - можна було б додати, але ?впраксiя  мовчала.  Вiрила  й  не
вiрила. Всього ждала вiд цього чоловiка, але вiн  перевершив  найпохмурiшi
припущення. Вiв ?? просто до то? вежi,  що  затуляла  тепер  од  ?впраксi?
пiвсвiту, цiлий свiт, i вона йшла покiрливо, чи то сонно,  чи  то  в  злих
чарах, не бачила нiчого, тiльки темний камiнь поперед себе.
   Про?хати пiвсвiту, вiддати цим чужим людям  пiвжиття,  зазнати  болючих
невiдшкодовних втрат, страждань, принижень, мучитися  й  поневiрятися  без
мiри i все лиш на те, аби тебе замкнули в цiй похмурiй чотирикутнiй  вежi,
складенiй з сiрого дикого каменю не знати ким i не знати навiщо?
   Видно, щоб хоч  трохи  зарадити  неминучiй  похмуростi  цього  мертвого
камiння, над низеньким входом до  вежi  якийсь  добрий  чоловiк  приладнав
колись карбованого зi старо? бронзи кентавра. То  був  не  зовсiм  звичний
кентавр - напiвкiнь, напiвчоловiк. Вбиваючись заднiми  копитами  в  мiцний
камiнь (завдяки цьому  й  тримався  в  повiтрi  рiвнобiжне  до  вимощеного
плитами палацового гульбища), вiн пустив переднi ноги веселим  i  недбалим
розкидом, бо  був  п'яний  давно  i  навiки,  мочив  свою  коротку,  як  у
iмператора, борiдку в чашi з вином, а що чашу доводилося  чимось  тримати,
то мав для того, на вiдмiну вiд усiх можливих а чи ймовiрних кентаврiв, ще
й двi руки. Кентавр з руками та ще й п'яний! Видовище вельми веселе, надто
ж для тих, хто сам, розвеселений пiсля палацових учт,  виходив  на  широкi
плити гульбища i споглядав у себе  над  головою  оту  давню  бронзу,  таку
давню, що лиснiла, мов стара кiстка з випадкових викопалиськ.
   Генрiх не поминув увагою бронзово? химери, вiн навiть став на  короткий
час, аби помилуватися витiвками п'яного кентавра, тодi  показав  ?впраксi?
на низькi  дверi,  вiдступився,  даючи  ?й  змогу  ввiйти  туди,  голосом,
наставленим на великi вiддалi, прокричав:
   - Вас не випустять звiдси, доки не скажете, де Конрад!
   ?впраксiя поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тiлом
- душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може,  й  лiпше,  що
схова?ться в цiй вежi, знесенiй високо в небо, куди  не  дiстане  з  землi
нiякий бруд?
   Мало не бiгцем здолала першi кам'янi сходи в темрявi. Але в першiм  же,
освiтленiм вузькими  прорiзами  в  стiнах  примiщеннi  замiсть  сподiвано?
дикостi й занедбаностi зустрiлася з суто палацовим убранством,  на  додачу
всього злого зорiли ?й назустрiч нескаламученi очi Вiльтруд.
   - Як? I ти? - вишепотiла до дiвчини,  а  та  кинулася  до  iмператрицi,
мовби нiчого не сталося, нiби все так i мало бути.
   - Ваша величнiсть, я проведу вас. Вашi поко? вгорi. Там  усе  для  вас.
Абат Бодо жде вас там.
   Абат жде. Вiн теж  тут.  Все  зготовлене  й  приготовлене  дбайливо,  з
холодним серцем. Нiхто не захистив ??. Всi згодилися. Вiльтруд -  це  так.
Але абат? За ним церква, бог. Хiба й бог хоче того, що  Генрiх?  Тепер  не
було нiяких надiй. Не зоставалося нiчого.  Життя  спалахнуло,  мов  високе
полум'я, закуте в тiсний камiнь. Вище! Вище! Вище! Мало не  бiгцем  долала
безкiнечнi кам'янi схiдцi. Вiльтруд не  встигала  за  iмператрицею.  Вище!
Далi! До самих хмар! До неба! Впала, коли  вже  не  було  в  тiлi  нiчого.
Вмерло все. I вона вмерла для всього. Не чула, як  бурмотiв  молитву  абат
Бодо, як роздягала ??, вкладаючi? в постiль,  Вiльтруд,  не  бачила  слiз.
Чи?х? Сво?х чи то? дiвчини, яка добровiльно давала себе  закути  в  камiнь
разом iз сво?ю iмператрицею?
   Знов,  як  при  народженнi  дитини,   потряслися   всi   вадра   землi,
розколювалося небо, валилися гори, клекотiли дикi води, тривало це довго -
тиждень, мiсяць, рiк.  Хiба  вона  могла  знати?..  Коли  стала  на  ноги,
здивувалася:  мала  в  собi  вiдчуття  призвичаеностi  до  цi??  вежi,  до
ув'язнення, до тiсних меж свого свiту, не рвалася на волю,  сприймала  все
як данiсть. Коли ж могла звикнути?  I  як  це  могло  статися?  Чи  в  час
лихоманкового забуття натурчав ?й у вуха абат  Бодо  про  покiрливiсть,  i
вона несвiдомо сприйняла його научення? Блаженнi  убогi  духом.  Блаженнi,
хто не жадав. Блаженнi, хто не бунту?ться. Блаженнi покiрливi духом. Невже
вона так легко далася вмовити? Невже так постарiла душею, що вже пе  жада?
волi! Ще ж зовсiм недавно жадала волi тiльки для  себе,  тiльки  собi,  не
задумуючись, чи ? така воля на свiтi. Абат Бодо бурмотiв про те, що людина
повинна прагнути душею бога, навiть Куррадо говорив ?й  лиш  про  бога,  а
вона слухала ?х i не чула, бо для  не?  богом  були  -  воля,  розкутiсть,
безмежжя жадань i життя. Не терпiла насильства, чужа  покорi,  далека  вiд
обов'язкiв - тепер мала призвича?тися до всього враз, i хтось зробив це за
не?, уклавши в це лiжко, приспавши душу й мозок.
   Байдужiсть до всього заволодiла ?впраксi?ю. Не слухала намовлянь добро?
Вiльтруд спуститися  з  високостей  вежi  й  прогулятися  по  стiнi,  куди
вечорами долинали пахощi квiтiв з тих грядочок, що збереглися  мiж  голими
понурими стiнами замку i пiсля того  плюндрування  в  нiч  пошукiв  собаки
тепер чи?мись дбайливими руками знов доглянутих,  политих,  прибраних.  Не
могла ходити мiж сво?ю вежею i тою, де засiли охоронцi. Здогадувалася,  що
Генрiх не довiрив ?? охорону iталiйцям,  бо  в  тих  надто  багато  серця,
доброти, розуму. Нi, вiн посадив там сво?х червономордих  кнехтiв,  тупих,
упертих, вiд народження переконаних, що для чоловiка головне - здоров'я, а
не розум. Надивилася ?х  досхочу,  бiльше  не  хотiла  бачити,  не  хотiла
ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Нi! Сидiтиме тут  довiку  i
не зворухнеться нiкуди.
   - Я теж буду з вами, ваша величнiсть,- казала Вiльтруд.
   - Ти можеш виходити на волю i повинна це робити.
   - Але як я полишатиму вас бодай на хвилину?_ _I як_ _смiю дихати волею,
коли ви позбавленi цього?
   - Не повинна каратися сво?ю вищiстю надi мною. Завжди хтось над  кимось
вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це  абат  Бодо.  Адже  вiн
вiльно ходить туди й сюди, пробу? втiшати мене в мо?й неволi, тодi полишав
мене наодинцi з неволею, для себе вибираючи  свободу.  Чи  ти  помiтила  в
ньому болi й страждання вiд необхiдностi цих вимушених змiн?
   - Вiн завжди однаковий.
   - Будь i ти такою.
   -  Хiба  ж  можна  спокiйно  спостерiгати,  як  ви   стражда?те,   ваша
величнiсть!
   - Хто сказав тобi, що я страждаю?
   - А ця вежа? Така гнiтюча, страшна, тiсна.
   - Жiнкам судилося терпiння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа.
   - Я винесла з палацу всi вашi iмператорськi прикраси, ваша  величнiсть.
Це поможе вам.
   ?впраксiя погладила ?? ясне волосся. Хто б мiг сказати, що тут поможе?
   Поки лежала в лихоманцi, не знала,  що  дiялося  внизу,  тепер,  хоч  i
вiдмовлялась бодай трохи розширити свiй звужений до краю свiт,  все  ж  iз
вiкон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П'?тро,  Адiдже
з  римським  мостом,  пильнованим  з  того  боку  темною  кам'яною  вежею,
веронський старий собор на тiм боцi, церкви, будинки, камiнний лiс веж над
городом.
   Чи Генрiх увесь цей час проводив у пишностi й  забавах,  чи  довiдався,
може, про видужання ?впраксi? i тепер,  знаючи,  як  невiдривне  стежитиме
вона iз сво?? в'язницi за життям на свободi,  навмисне  влаштовував  щодня
всiлякi урочистостi, так нiби лиш для того при?хав до Iталi? й зупинився у
Веронi. То затiяно молiння в соборi i довгий шлях мiж собором i  замком  -
тисяча сiмсот крокiв - заслонено вiд спеки бiлими полотняними  накриттями,
на  стiнах  будинкiв  навiшано  гiрлянди  квiтiв,  килими,  люд  примушено
стрiчати iмператора в час пере?зду вiтальними вигуками, спiванням псалмiв,
поклонами. То вся Верона вирувала в площадних грищах i карнавалах,  Генрiх
велiв вiдчиняти браму замку i всi дверi палацу, розвеселений натовп бiг по
палацових переходах аж до iмператорсько? ложницi,  де,  простягнувшись  на
тканому  золотом  покриттi  ложа,  лежав   Генрiх,   загорнутий   у   бiлi
iмператорськi горноста?, закостенiлий вiд влади, з оголеним мечем в  однiй
руцi i з берлом у другiй. Сам, один, на широкому ложi, в  безмежнiй  сво?й
державi. А де ж iмператриця?
   То мiж  нагими  понурими  стiнами  замку  рубано  голови  непокiрливим,
настромлювано на палi, виставлювано па сонцi. Кого лякано? Веронцiв чи ту,
що сидiла в кам'янiй вежi i в розпачi дивилася на те, що  вiдбува?ться  на
землi?
   Пишнi ви?зди на лови,  прийом  послiв,  турнiри,  конi,  стяги,  лютнi,
крики. Усе пiд  вежею,  мовби  навмисне  дратували  ?впраксiю.  Може,  вiд
нестерпно? розпуки не витрима? i кинеться з вiкна вниз?
   Не кидалася. У безодню кида?ться лише той,  хто  ляка?ться  безоднi.  А
вона тепер не боялася нiчого. Коли й навчило ?? життя чого-небудь, то це -
не боятися. Хiба ж бо?ться  чого-небудь  трава,  або  вiтер,  або  квiтка?
?впраксiю вiдiрвано вiд землi, вiд тисняви й захватiв люду,  ??  кинуто  в
порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучi й вiтер.  Та  чи  ж
вiдiрвано? I чи дратувала б вона марно  богiв,  намагаючись  приторкнутися
тiм'ям до зiрок, забувшi? про землю?
   Звикла до свого нового  стану,  яинула  думкою  й  вiдчуттям  туди,  де
зеленiла трава, шумiли лiси, падали роси, текла вода. Там  була  ??  сила,
там була запорука тривання. Зi сво?? безмежно? висоти  вперто  розгадувала
мову трави i повертала собi втрачену  безпосереднiсть  життя,  хай  навiть
досконало-нестерпного, як у не? нинi. З вежi свiт був  видимий  виразнiше,
вiн виявився набагато ширшим, барвистiшим,  днi  були  сповненi  сонцем  i
всемогутнiстю зеленi, яка пробивалася повсюди крiзь  най-мiцнiший  камiнь,
зеленосонятний свiт не зникав i вночi,  лиш  набирав  iнших  барв,  ставав
щiльнiшим, насиче-нiшим,  у  просторi  запановувала  та?мничiсть  шерехiв,
шелестiв, дихань, по?днань, зачать, народжень, крикiв, стогонiв, зiтхань i
мовчання.  Наставало  царювання  мiсячного  сяйва,  яке  все   зрiвнювало,
зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний  сон.  Тодi  крiзь  кошлатiсть
тiней у рiзьблено-срiблястому свiтi  долинали  до  ?впраксi?  теплi  згуки
трав,  материнське  дихання  теплих  туманiв,  од  яких  хотiлося  плакати
дитячими безпричинними слiзьми.
   Людина створена з вiри й розпачу. Коли вiдiбрано  вiру,  що  лиша?ться?
?ппраксiя щосили боролася  з  розпачем,  сидiла  коло  вiкна  непорушне  й
невiдривне, линула поглядом  у  безвiсть  слiдом  за  птахами,  страждання
поглиблювало ?? цiкавiсть, помiчала,  збирала  в  сво?й  пам'ятi  все,  що
дарували ?й очi: рiку, кам'янисту рiвнину з  маленькими  селищами,  ланцюг
донебесних гiр, горби бiлi й темнi,  хатини,  такi  низькi,  що,  входячи,
треба  пригинатися,  високi   дзвiиицi-кампанiли,   поля   чергувалися   з
оливковими гаями, дерева зеленiли  на  сiро-сухих  похилостях,  у  долинах
сiяли пшеницю i ячмiнь, далi - пiд  гори  густо  зеленiли  лiси  i  звiдти
дихало прохолодою.
   З вежi, здавалося, побачиш пiвсвiту, ?? чотирикутнiсть давала  вiдчуття
рiзноманiтностi, була мовби вказiвником сторiн свiту:  ось  там  Германiя,
там море одне, а там друге, а там десь  далеко-далеко  Русь.  Пiднята  над
землею, над свiтом, часом вiдчувала себе ?впраксiя мало не всемогутньою, а
то впадала в розпач. Бо що таке  оцей  камiнний  чотирикутник?  Нiколи  не
думала, що свiт може звузитися до таких нiкчемних меж. Життя саме по  собi
не ма? цiнностi. Життя- це тiльки свобода!  Бiльше  нiчого.  Нi  мрi?,  нi
вознесення, нi краса, нi насолоди, нi так зване щастя. Тiльки свобода!
   Краса ?? зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало  не
за  самим  народженням,  волi  не  було.  Навiть  у  спогадах.  Тiльки   в
напiвзабутих розповiдях Журини про чеберяйчикiв.
   А як повелися б у такiй вежi чеберяйчики? Нiяк. Чеберяйчики не живуть у
каменi. Вони знають дерева, трави, квiти, i того для них досить.
   Людина зберiга? в собi дитяче впродовж усього життя. У двадцять лiт  ти
ще наполовину дитина.  Забути  б  про  все  нестерпно-тяжке,  вирватися  з
каменю, забiгти в далеку далеч, сховатися, присiсти в  травi,  у  зеленому
свiтi, стати неземною...
   Вiдiбрано було у ?впраксi? найдорожче. Гiркий  досвiд  переслiдував  ??
вже вiд народження,  так  нiби  судилося  ?й  випробувати  сутнiсть  гучно
вiдшумiлих у свiтi дiянь не так  у  високих  благах,  як  у  пониженнях  i
злочинностi. Рятувалася тiльки  дитиннiстю,  лиш  тим,  що  в  найтяжчi  й
безнадiйнiшi хвилини свого життя  умiла  побачити  велич  i  красу  свiту.
Навiть у цiй страшнiй вежi не зламалася, билася об вiдчай, як  об  твердий
жорстокий камiнь, а тодi зiтхала в радiсному розчуленнi:  який  прекрасний
свiт! Ранки, вмитi росою, пташинi перельоти, молодi  вiтри  з  гiр,  вiтри
сухi до дзвенiння i вiтри вологi з  запахом  дикого  звiра.  Вона  вивчила
шляхи вiтрiв, дала кожному вiтровi  наймення,  не  маючи  дiтей,  називала
вiтри, бо вони були для не? мов живi, близькi iстоти.
   Вона любила спати, зiщулившись. Стуляла долонi, так  нiби  тримала  там
пташку, i затискувала ?х мiж колiнами: щоб пташка не випурхнула.
   Вежа вся жила в лоскотi пташиних крил. Вночi  безшелесно  шугали  сови,
ранками над вiкнами-прозирками, нiби виграючи на дитячу дудочку,  жирували
якiсь незнанi ?впраксi? пташки, iнодi ворон виникав нiзвiдки i важко висiв
на розпростаних крилах над вежею, так нiби ждав чи??сь смертi. Опiвночi  у
Веронi виспiвували соннi пiвнi, а вже з самого досвiтку  тиша  змiнювалася
таким пташиним  щебетом,  нiби  то  виспiвувало  саме  небо.  Висвистували
дрозди, ластiвки, синьо зблискуючи перед очима, розсипали свою скоромовку,
зозуля прилiтала i плакала в кам'янiй невидимостi над чи?мись змарнованими
лiтами...
   День починався i кiнчався. Передвечiрнi тiнi злодiйкувато  прошмигували
в долину, а тодi  краяли  ??  з  катiвською  жорстокiстю,  ковтали  рештки
свiтла, наповнювали долину каламуттю.  А  на  небi  над  горами  клекотiли
вогнi, мовби перед кiнцем свiту,  а  тодi  вмить  умирало  сонце,  i  небо
ставало чорне, як пекло, i зорi на ньому  горiли  мертво  й  насмiшкувато,
лежали коло самого вiкна вежi - простягни руку i доторкнешся.
   Доторкнешся - не доторкнешся. ?впраксiя непорушне сидiла коло вiкна. За
день могла нiчого не взяти в рот. Або покришити трохи хлiба, запити водою.
Вiльтруд плакала: "Ваша величнiсть, на мене впаде смертний  грiх  за  вас.
Благаю вас, з'?жте хоч  трохи".  Увечерi  вона  запалювала  товсту  свiчу,
нечутпо входячи до помешкання ув'язнено? iмператрицi -  просторе,  високе,
аж до верха вежi, десь у мороцi пiд стелею, мов летючi дияволи,  ховаються
кажани, коло стiни грубо складена  з  кам'яних  валунiв  закiптюжена  пiч,
ложе, пiдставка для книг, двi скринi для одягу,  кiлька  лавок,  поставець
для посуду. Багато чи мало? Як для кого. Досить для звичайного побуту, але
замало для людського життя. Бо все тут нагаду? про неволю, а  найбiльше  -
сама iмператриця, що днями непоруш-но сидить коло вiкна, жадiбно вхлинаючи
поглядом довколишнiй свiт.
   - Ваша величнiсть, може, вам щось треба.
   - Спасибi, Вiльтруд, нiчого.
   - Все для вас зроблю, ваша величнiсть. Аби лиш ви...
   - Не турбуйся, моя дитино, усе гаразд.
   Сидiла коло вiкна заклякло, закам'янiло.  Тугий  чорний  шовк  стомлено
обпинав ?? колiна. На високiй бiлiй  ши?  кривавилося  намисто  з  великих
рубiнiв. Руки з гарними довгими пальцями мертво лежали на колiнах. Хоч i в
неволi, а все ж iмператриця. Вiльтруд падала  на  колiна.  Влада  ма?  дiю
та?мничо-незбагненну.
   - Коли що треба, ваша величнiсть, я внизу. Лиш гукнiть мене...
   ?впраксiя болiспо всмiхалася. "Ваша величнiсть", "Дитино  моя"...  Нiби
не була вона й сама так само молода, так само дитина, як Вiльтруд! Молода,
мов трава, що виросла за нiч, мов перший весняний листок, мов блискавиця в
грозу. Молодiсть - це блискавиця, непередаване сяяння, блиск,  свiжiсть  -
така вузенька смужечка, а вида?ться ширшою i глибшою за все суще.
   У грозу тут дзвонили на всiх кампанiлах. Чи нагадували  про  обачнiсть,
попереджали  про  небезпеку,  чи   радувалися   громовим   дощам?   Дзвони
розлунювалися на далекi далечi, вони нагадували плач, зойки, у них  чулися
немiчнiсть, кволiсть, безнадiя. Вгадувався в тих дзвонах сум по заблуканих
подорожнiх, заблуканих у життi, страчених,  спалених  блискавицями  життя,
забитих громами нещасть.
   Блискавицi  гострi,  як  гнiв,  трипалi,   п'ятипалi,   колючо-гiллястi
розтинали хмари, мережили  старе  небо  сво?ю  чистiстю,  молодiстю,  грiм
гримiв  обвалами  любовi,  земля  здригалася,   мов   жiнка   в   обiймах.
Розколювався свiт, крiзь лихоманкову ламанину  блискавиць  прозирало  щось
таке первiсно-чисте, як невиннiсть, навiки втрачена людьми. О, коли  бодай
одна блискавка вдарила б сюди i розсипала на порох цю вежу!  Злетiти  б  у
небо вогняним стовпом, розсiятися зоряним пихом, стати свiтлистим туманом,
нiжним i серпанково-прозорим! Ось де щастя, ось де порятунок  вiд  понуро?
щоденностi неволi...
   Суперечливi бажання роздирали ?й душу. То хотiлося святощiв i  чистоти,
за якi готова була вмерти, а то бунтувалася вона вся, дика воля  до  життя
народжувалася в нiй, штовхала на вчинки нерозсудливi. ?впраксiя блукала по
сво?й вежi, виходила на стiну,  наближалася  навiть  до  сторожово?  вежi,
жадiбно вдихала терпке повiтря волi.  Бути  святою?  Нi!  Живою  i  тiльки
живою!
   Билася в тiснявi сво?? в'язницi, жадiбно вглядалася в те, що внизу:  чи
нема змiн, якi вiщують ?й свободу? Було те саме: кнехти, одурiлi вiд  вина
й рудявого сонця, город кострубатих веж,  показно?  святостi,  ящiрок  мiж
нагрiтим  камiнням,  спеки  й  знудьгованостi,  спесивiсть  iмператорських
безугавних урочистостей, синьо-зеленi  мухи,  якi  злiтали  догори  вельми
рiдко й неохоче, приваблюванi ройовиськами бруду й покидькiв унизу.
   Все, що кидають, летить донизу. Може, тому, караючи, людей теж  кидають
у пiдземелля. Вона возносилася над простим людом вже вiд свого  народження
i ось навiть у карi сво?й не зазнала звичного пониження, а пiднята в  саме
небо. Кара! За вiщо ж? За невпокорення? За те, що хотiла стати  на  захист
вищо? правди життя, яку дано захищати лише жiнцi, бо  тiльки  вона  сто?ть
коло джерел. Абат Бодо каже, що жiнкам не належить захищати iстину. Що  ж,
коли ?м не дають змоги захищати iстину, вони готовi  вмерти  за  не?.  Без
милосердя! Без милосердя!
   Абат Бодо бурмотiв, що тiльки божественне милосердя може  порятувати  й
переродити людину,  вибавивши  ??  вiд  найтяжчих  випробувань.  ?впраксiя
уперто мовчала, не приймала його  слiв,  нещирих  i  облудних,  принесених
звiдти, де було джерело ?? неволi й приниження, твердо  вiрила  у  свободу
сво?? людсько? волi,  заради  яко?  наважилася  б  навiть  на  свiдомий  i
зухвалий вiдступ не тiльки вiд  законiв  цi??  держави,  що  трималася  на
мечах, але й вiд законiв самого бога.
   Слово мовлене часто викликав спротив не через свою суть, а залежно  вiд
того, хто, як i  коли  його  мовить.  Тому  часто  лiпше  залишити  людину
наодинцi з книгою, i тодi потрiбнi слова самi проникнуть у душу,  зроблять
те непомiтно, тихо,  пота?мно.  Абат,  не  маючи  чого  приносити  молодiй
iмператрицi  з  волi,  якою  користувався  з  обурливою   несправедливiстю
порiвняно з ?впраксiвю, щоразу приносив iз собою книги, надто  ж  що  його
духовна дочка здавна виказувала постiйну охоту до читання. Але Бодо вчасно
помiтив, що ?впраксiю дратують щедро розмальованi манускрипти. Вони  мовби
пробуджували сво?ю нестримною барвистiстю  заздрощi  до  вiльного  земного
життя, ще дужче пiдкреслювали безнадiйнiсть неволi молодо? жiнки.  Коли  й
розглядала охоче ?впраксiя щось з мiнiатюр, то лиш ге, що написане було  в
?? маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у  Лучеську,
у князя Ярополка Iзяславовича. В нього  при  дворi  трудився  тодi  якийсь
зайшлий митець, ще молодий,  з  блаженними  очима,  русобородий,  босий  i
бiдний, як усi справжнi митцi. Вiн здобив псалтир для  Ярополково?  матерi
Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмiльства i в псалтирику
мало?   ввпраксi?,   швидко   i   вправно   намалював   царя   Давида    з
голодно-заздрiсними очима, пишно-зелений вертоград сусiдський i  прекрасну
Вiрсавiю в тому саду. Тодi якось ?впраксiя не звернула нiяко? уваги на  те
здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч i возила вона його посеред кiлькох
сво?х найдорожчих книг. Зда?ться, лиш тут, у вежi,  вперше  вдарило  ?й  у
саме серце творiння блаженного митця.  Все  було  там  витримане  в  таких
нестримних буйиощах погансько? зеленi, що вiд самого погляду  зроджувалися
в тво?й нам'ятi не тiльки дерева,  сади  й  га?  рiдно?  землi,  а  шумiли
найбiльшi  пущi,  стелилися  мiж  обрiями  трави,  поймався   всемогутньою
зеленiстю весь  видимий  свiт.  Коли  ?впраксi?  ставало  нестерпно-тяжко,
покрадьки, щоб нiхто й не помiтив, позирала вона на ту буйну  празелень  i
здавалося, нiби вiдляга? вiд серця,  знов  хочеться  жити  й  сподiватися.
Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримiтив замилування ?впраксi? тими
зеленими хартiями, бачачи ж нехiть до пишних  манускриптiв  Сенкт-Галлена,
Рейхенау, Еммерама чи  Кведлiнбурга,  став_  _носити  ?й  суворi  в  сво?й
простотi священнi тексти, коли ж i це недбало  вiдкладалося  перозгорнуте,
тодi, згадавши про деякi кведлiнбурзькi уподобання, пiдкладав  iмператрицi
Арiстотеля, Цiперона, Вергiлiя. Не лякало його, що то  були  язичники.  Бо
хiба ж у четвертiй еклозi сво?х "Буколiк" Вергiлiй, пишучи про  народження
сина в Азiнiя Поллiона, не пророкував пришестя на землю Христа?
   Серед  iнших  книг  потрапив  до  ?впраксi?  i  трактат  "Про  втiшення
фiлософi?ю", написаний християнином Боецi?м в темницi, коди  вiн  уже  був
засуджений на смерть. Фiлософ  i  невдалий  царедворець  готського  короля
Теодорiха. Вже_ _п'ять вiкiв спочивав його тiло в  Чельродо,  десь  у  цiй
кам'янистiй землi,  мiж  кипарисами  й  морем.  Тiло  зазнало  мученицько?
смертi, дух живе й понинi. Мученикiв було завжди  багато,  мудрецiв  мало.
Ждучи смертi, у темницi, у безнадi?, Боецiй не закликав нi  до  багатства,
нi  до  почестей,  влади,  тiлесно?  краси,   насолод.   Розкриваючи   всю
брехливiсть  свiту,  вiн   закликав   утiшатися   фiлософi?ю,   пiзнанням,
розумiнням будови свiту й дi? стихiй,  початку,  кiнця  й  середини  часу,
колобiгу рокiв i констеляцiй зiрок, природи тварин i властивостей  звiрiв,
устремлiнь  вiтрiв  i  людських  думок,  безмежного  багатства  рослин   i
нез'ясовано? сили корiиня. Мудрого не  зламав  лихо  i  не  зiпсу?  щастя.
Схиляючись перед загальним для всiх законом, що неминуче  веде  до  блага,
вiн сповню? свiй обов'язок, бо все, що вида?ться випадковим i  позбавленим
змiсту, насправдi пiдляга? необхiдностi й доцiльностi. Часто навiть влада,
яка дiсталася  людям  порочним,  завдяки  ?хньому  вiдворотному  прикладу,
сприя? вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо  присутн?
завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в  тобi  самому,
воно в лiнi? тво?? долi, яка здiйсню? впорядкованi змiни буття,  вiдновлю?
життя всього сущого,  даруючи  подiбне  через  заплiднення  сiм'ям,  через
народження й смерть.
   А що ж лиша?ться людинi? Пiзнавати, вдосконалюватися в цьому,_  _жадати
й вiдкидати, себто здiйснювати вибiр мiж добром i злом. Тодi, може, те, що
говорить ?й  абат  Бодо:  "Лiпше  бiльше  любити  й  менше  розумiти,  нiж
розумiти, багато й зовсiм не любити"? Але ж навiть бог закликав людину  до
мислення, до напруження думки! У ?вангелi? розповiда?ться, як бог дав двом
рабам по  таланту  i  похвалив  того,  хто  свiй  талант  зумiв  подво?ти,
засудивши другого, який не зумiв цього зробити.  Все  повинне  пiдкорятися
зусиллям розуму, навiть випадок, казус, який ста?ться теж, як  стверджував
ще Стагiрит, коли щось влаштову?ться задля якогось  визначеного  наслiдку,
але з якихось причин виходить щось iнакше.  Життя  -  це  пiзнання  свiту,
iнакше людинi не треба було й народжуватися.
   А коли тебе замкнено в камiнь  -  яке  тут  пiзнання?  Боецiй  заклика?
втiшатися  фiлософi?ю,  абат  Бодо  нагаду?   про   прекрасну   можливiсть
самоочищення. Навiть щонайменшi грiхи  скинеш  з  себе,  вiдцуравшись  вiд
пристрастей. Хоч матимеш грiхiв, як у морi  пiску,  на  деревi  листя,  на
землi трави, на небi зiрок, то всi тобi вiдпущенi будуть.
   ?впраксiя не почувала за собою нiяких грiхiв. Навiть ота  дика  пiдозра
iмператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодо? жiнки, вона хiба що
могла дивуватися мовчанцi абата Бодо: адже  був  ?хнiм  супутником,  бачив
усе, знав, чому не сказав iмператоровi правди про його сина i  жону?  Чому
не спростував пiдозр, не вiдкинув обмови? Де ж тодi святощi, де правда?
   Так зроджувалася в нiй нехiть до всього, що походило  вiд  абата  Бодо,
вiдкидала книги, знов на цiлi тижнi вклякала коло вiкна, майже  не  спала,
забувала про ?жу, вганяла в плач добросерду Вiльтруд.
   Проти власно? волi починала лiчити каменi, якими вимощенi були  замковi
дворища, палацовi гульбища, тодi довкола палацу, тодi на вулицi,  що  вела
до мосту через Адiдже, на всiх вулицях Верони, у всiх  городах  Iталi?,  у
руслах висохлих од спеки потокiв i рiчок,  на  морських  узбережжях.  Коли
вiдривали ?? вiд цього заняття, вона зазнавала розпуки i  вiдчувала  майже
страждання. В числах було забуття, iнодi заспоко?ння, iнодi тривога. Число
"тисяча" вселяло в душу ?впраксi? жах, тому вона обминала  його,  доходила
тiльки до сотень, складала ?х з допомогою абаки, громадила в сотнi сотень,
сотнi сот сотень i ще в  сотнi  сот  сот  сотень,  i  так  без  кiнця,  до
цiлковитого знезмiстовлення свого дивного заняття,  яке  помагало  вбивати
час - цього найстрашнiшого ворога всiх ув'язнених.
   Перетривати в часi й утримати в собi все лiпше,  що  ти  мала.  Духовна
вищiсть, навiть покарана, однаково лиша?ться вищiстю. Але ж до  чого  може
знадобиться твоя вищiсть i досконалiсть, коли тебе вiдiрвано вiд життя, та
ще такою молодою? У самому  розповнi  сил?  Дорога,  по  якiй  не  ?здять,
зароста? травою й кущами.
   Та хоч як тяжко й нестерпно велося ?й, хоч який розпач терзав iнодi  ?й
серце, ?впраксiя хотiла  жити,  сподiвалася  без  надiй,  ждала,  сама  не
вiдаючи чого. У всiх речей, що перебувають у часi, завжди ? майбутн?,  хоч
воно ?м недоступне. Невiльною людина  ?  лише  тодi,  коли  вона  порочна.
Пороки ж породжуються незнанням, тому дурiсть i безрозсудство - найгiршi з
порокiв. Так само як доброчинствами найважливiшими слiд вважати  мудрiсть,
розсудливiсть, твердiсть розуму, спокiй духу. В цьому людина може  досягти
блаженства, але блаженство дасться тiльки життям, за життя, тому  не  слiд
квапити бiг крилатих коней смертi.
   Жити! Вона хотiла жити! Повинна була жити!
   ?? жахлива здатнiсть до вразливостi призводила до того,  що  нестерпний
бiль душi викликався речами найпростiшими: голосом вiтру, променем  сонця,
людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала i не могла звикнути до
всього, що вiдкривалося ?? очам  а  висоти  вежi.  Несамовитi  свiтанки  в
горах, а захiд сонця - мов кiнець свiту. Телесування сухих гарячих  вiтрiв
довкола вежi, а десь у долинах - волога прохолода i шелест пшениць.  Часто
сизувата iмла повивала  лiси  й  гори,  i  щоразу  це  видавалося  дивним,
?впраксiя не могла нiяк  звикнути  до  цього  i  не  мала  сили  позбутися
гнiтючого настрою.
   Усi стiни вежi були пошкрябанi написами. Людина, навчившись писати, уже
неспроможна  зупинитися.  Це  нiби  якiсь  при?мнi  хворощi.   У   писаннi
намага?ться  чоловiк  бодай  частково  передати  той  огром  життя,   який
звалю?ться на нього i якому не завжди вмi? зарадити.  Тут  i  нестримнiсть
радостi,  i  гнiтючий  сум,  i  намагання  передати  мудрiсть,  i   гостре
зухвальство, i тупi дурощi, смiшна похвальба. Писанням засвiдчу?ш про свою
нерозривнiсть зi свiтом i водночас борешся проти самотностi. Розмовля?ш  з
людьми, з вiтрами, з небом i з каменем, коли тебе кинуто в камiнь, закуто,
ув'язнено. Скiльки душ рвалося з цього каменю, з  цi??  вежi,  рвалися  на
волю, а може, й на смерть, вiдча?но видряпували на  твердому  каменi  сво?
iмена, знаки хреста i вiдомих лиш ?м заклять, переходили у вiчнiсть, може,
тiльки цими подряпинами, яких нiхто нiколи не  прочита?,  не  помiтить,  а
коли й зауважить, то однаково не збагне.
   ?впраксiя дiамантом свого iмператорського персня  дбайливо  й  терпляче
нашкрябала коло вiкна, щоб було видно  читати:  "?впракс..."  Вона  хотiла
написати ще "Адельгейд", але в цьому iменi,  до  якого  так  i  не  зумiла
звикнути за пi кiлька рокiв, було щось непри?мне, якесь  булькання,  немов
од утопленика. Найлiпше було б написати  просто  "Пракся".  Так  звано  ??
малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч нi сестра  Янка,
нi брат Володимир не вживали цього iменi, а лише грецьке "?впраксiя", бо ж
обо? були вiд грецько? принцеси i нiколи не забували про це. "Пракся"  тут
не годилося. Нiхто нiколи не збагне, що то за слово i якiй мовi  належить,
а для само? ?впраксi? воно й геть  заказане,  бо  приведе  лиш  до  давнiх
спогадiв i викличе болiснi пристрастi, яких лiпше  всiляко  уникати.  Ки?в
був далеко, вiн мовчав, iмператор не  слав  туди  послiв,  злий  на  князя
Всеволода за небажання прилучитися до римсько? церкви, князь не слав сво?х
послiв до iмператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку,  видно,
забув за державними клопотами, бо всi володарi, виходить, найперше  дбають
про справи державнi, так нiби держава  населена  й  не  живими  людьми,  а
якимись тiнями, що ?х ма? пересувати туди й сюди князь  чи  король,  та  й
самi королi, князi, iмператори, як пересвiдчилася бвпраксiя, були  не  чим
iншим, як тiнями, що не тiльки нiчого спiльного не мали з нснвим життям, а
навпаки - були ворожi до нього.
   З усiх людей, що полишила в Ки?вi, мала двох справдi  живих:  Журила  i
воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа зна?ться на письмi,  тож  вимушена  була
обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко i  не  могла
нi читати, нi дивитися у вiкно, нi  спати,  не  знала,  куди  й  подiтися,
писала Журиловi листи. Не справжнi листи, не пергаментнi хартi? з печатями
iмператрицi германсько? на червоному воску, двостороннiми,  з  так  званою
контрасигiляцi?ю, себто витисками з  обох  бокiв.  То  були  дивнi  листи.
Писанi й неписанi. Нiколи не вiдправленi. Бо й вiдправляти не  було  чого.
Листи в умi. Короткi й дивнi, зрозумiлi тiльки ?м двом, а  iнодi  -  самiй
лиш ?впраксi?.
   "Весна кiнча?ться, i плачуть птахи. А може, то я плачу?"
   "Коли тоне дзвiн, тоне й луна вiд нього".
   "Навiщо лiта? вороння над вежами?"
   "Одволист - чи чув ти про таку рослину? А ще ? одо-лень. I ? приворотне
зiлля, зване тут anacampseram. Розповiдають, як  один  муж  задумав  убити
жону свою i повiв ?? до лiсу, а вона, йдучи, урвала того зiлля й тримала в
руцi, аж муж стратив свiй злий намiр. I так було й удруге, й утрете".
   "Сонце висушило травневi дощi".
   "Як  посилали  до  бога  звiстку  про  сво?  життя.  Чоловiк   спорядив
сокола-винозора, i той зразу й долетiв. А жiнка послала сову. Та  сова  що
пуститься в путь уночi, а_ _вже й день. Сова -  на  землю  i  спить  цiлий
день. Надвечiр схоплю?ться, детить, летить цiлу нiч,  а  почне  свiтати  -
зборюв ?? сон. Так звiстка й досi не долетiла".
   "Цвiркун вiдлiчу? час, i з жахом думаю про сиве волосся".
   "Пам'ята?ш, як разом дивилися на снiг? I цього року вiн,  мабуть,  знов
упав на Ки?в".
   "Я сумую в глуху осiнь".
   "Колись ми з тобою були в Софi? на княжих хорах i дряпали там на стiнi.
Що_ _ми там писали? Прочитай, Журиле!"

   ЛIТОПИС ДВI ПАРАЛЕЛI

   У той самий час, як ?впракеiя вперше почула, що круглиться в нiй  плiд,
у Бургундi?, у замку рицаря Тесцелiна Фонтень, жона рицарева Алета вiдчула
те саме, але, як напише згодом про  це  монах  Вiльгельм,  "?й  присвилося
предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключа? в сво?й  утробi  бiлого
собачку з рудуватою спинкою i собачка гавка?". Налякана таким сном,  Алета
звернулася до свого духiвника, але  той  заспоко?в  ??,  пригадавши  слова
Давида до бога про  його  неписьменних,  але  затятих  пророкiв:  "Щоб  ти
полоскав ноги тво? в кровi, а для язикiв псiв тво?х була з ворогiв частина
?х". Духiвник  сказав  жiнцi:  "Не  бiйся:  це  добре,  ти  будеш  матiр'ю
знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього  i  вiзьметься
голосно гавкати на ворогiв вiри.  Це  буде  славетний  проповiдник  i,  як
добрий собака,  зцiлювальними  властивостями  свого  язика  вилiку?  многi
хвороби душi в: багатьох".Син ?впраксi? помер, щойно народившись,  бо  був
надто слабий, зачатий у муках, так само  народився,  так  само  зiйшов  зi
свiту.
   Рицарська жона в Бургундi? привела на свiт свого сина в той самий день,
що й германська iмператриця, але рицарський син вижив, хоч i  мав  природу
знiкчемнiлу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу iм'я, сказати
б, вiльне для святощiв, бо на той час багато iмен уже були зайнятi святими
покровителями рiзних ремесел i  занять.  Юрiй  був  покровителем  рицарiв,
Iоанн i Августин -  теологiв,  Козьма  i  Дам'ян  -  лiкарiв,  Катерина  -
фiлософiв, ораторiв i поетiв, Лука - малярiв, Цецiлiя - музик, Фруменцiй i
Гвiдон - купцiв, Григорiй -  студентiв,  Варвара  -  будiвничих,  Юлiан  -
коханцiв. Вiд пошестi оберiгали святi Антонiй,  Рох,  Себастян,  Адрiан  i
Христофор, вiд падучо? - Валентин, вiд лихоманки  -  Петронела,  вiд  болю
зубiв - Аполлонiя, вiд каменiв у нирках - Лiберiй.
   Iм'я  Бернарда  було,  як  видно,  ще  вiльне,  тож  мати,   вiрячи   в
пророкування свого сповiдника, надала його  сво?му  кволому  новородку.  З
Бернарда не було нiяко? користi в життi, тому вiн прилучився до людей,  нi
на що не здатних,- до монахiв. Став  монахом-цистерцiанцем  в  Цiто,  коло
Дiжона, i вiдразу вiдзначився такою нiкчемнiстю свого тiла, що  його  слiд
було вважати або напiвтрупом, або святим. Проживши рiк  у  келi?,  вiн  не
помiтив, чи була там стеля. Побувавши  у  тому  чи  iншому  монастирському
примiщеннi, не мiг нiколи сказати: одне там вiкно, два, три i чи взагалi ?
вiкна. Вiльгельм пише про це так:
   "Умертвивши в  собi  будь-яку  цiкавiсть,  вiн  не  одержував  нiзвiдки
вражень". Про природу Бернардову Вiльгельм пише  таке:  "Шлунок  його  був
такий зiпсований, що вiн негайно низвергав ротом  ще  неперетравлену  ?жу.
Коли ж випадком дещо  встигало  перетравитися  i  силою  природи  виходило
звичним шляхом, то при слабостi нижнiх частин  тiла  i  це  вiдбувалося  з
неймовiрними стражданнями".
   Здавалося б: навiщо стiльки уваги такому недосконалому  створiнню?  Але
саме такi збочення вiд здорово? природи часто  цiнуються  деякими  людьми.
Абат монастиря Цiто Стефан, так само як духiвник  рицарсько?  жони  Алети,
побачив у недужому Бернардi щось майже святе i послав його на чолi частини
братi?, щоб заснував монастир у Клерво, у Полиннiй долинi рiки Об,  здавна
вiдомiй як пристанище злодi?в. Так незнаний нiкому Бернард став  Бернардом
Клервоським. Це був той  самий  Бернард  Клервоський,  який  сколотив  усю
?вропу в другий  хрестовий  похiд,  власноручно  нашивав  хрести  на  шати
рицарiв i королiв, розiрвав для цього власний одяг, здобув славу зцiлителя
вiд недугiв i нещасть; натовпи, вiрячи в його святiсть, обривали на  ньому
одiж, цiлували ноги, просили життя i  спокою.  А  вiн,  не  маючи  сам  нi
людського життя,  нi  спокою,  метався  по  всiх  землях,  знесамовитiлий,
ошалiлий, гнав тисячi на смерть, на страждання, на  злочини.  I  нiхто  не
назвав його злочинцем - називали святим.
   Дво? невдало народжених того самого дня, того самого року.  Один  помер
вiдразу. Другий лiпше б помер, нiж мав принести людям стiльки лиха.
   Мiж ними не було нiяко? дотичностi,  нiякого  зв'язку,  просто  часовий
збiг - бiльше нiчого.
   Друга паралель зачiпа? двох жiнок, рiзних за вiком, але багато  в  чому
однакових: у становищi, в багатствi, в освiченостi, у впливовостi. Вiдразу
ж слiд зауважити, що однаковiсть та суто поверхова, бо кожна з двох  жiнок
по-сво?му розпорядилася перевагами свого становища i,  як  наслiдок,  одну
забуто, так нiби й не було ?? на свiтi, i  лиш  у  давнiх  хронiках  можна
знайти скупi рядки про ?? страждання, а друга мiцно посiла  свое  мiсце  в
iсторi?.
   Одна з цих жiнок - ?впраксiя.  Друга  -  графиня  Матiльда  Тосканська.
Власне, Матiльда, як  жiнка  передбачлива,  не  покладалася  на  випадкове
сумлiння iсторикiв, а тримала коло  себе  в  замку  Каносса  схильного  до
укладання латинських вiршiв  монаха  Донiцо,  який  пiд  пильним  наглядом
графинi неквапливо й з належною шанобливiстю написав поему, названу "Життя
Матiльди" (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартiй  по  двадцять
два рядки в кожнiй, коштовнi мiнiатюри - золото, кiновар, блакить, зелена,
брунатна,   чорна   барви,    стиль    бiблiйно-заплутаний,    спрямування
епiчно-панегiричне. Творiння Донiцо (рукопис зберiга?ться  у  Ватiканськiй
бiблiотецi), видане 1724 року в п'ятому  томi  творiв  давнiх  iталiйських
письменникiв, i тепер примiрник його  можна  знайти  у  великих  державних
публiчних бiблiотеках у вiддiлi, який зветься "мораторiй", себто -  вiддiл
рiдкiсних книг, мертвих для сучасникiв,  потрiбних  iнодi  хiба  що  таким
дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про  Донiцо,  а  про
Матiльду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за ?впраксiю на 25
рокiв. Прадiд Матiльди був граф Реджiо, Модени  й  Манту?.  Дiд  здобув  у
власнiсть  Феррару  й  Брешчiю,  одружившись  з   маркграфинею   пiвнiчно?
iталiйсько? марки. Батько Бонiфацiй з'?днав марку з Тосканою i герцогством
Сполето, завдяки чому став одним з найбiльших князiв Iталi?. 1030 року вiн
одружився з Беатрисою, донькою Фрiдрiха з берегiв Лорану,  вперше  порушив
традицiю дому Каносса бути лояльним до iмператора i став  бунтувати  проти
Генрiха III. У 1052 роцi був таемно вбитий. У наступнi три роки  так  само
та?мно були вбитi його старша донька Беатрiче  i  син  Фредерiк.  Матiльда
стала власницею величезного спадку. Генрiх III кинув Матiльду з матiр'ю до
в'язницi в  Германi?,  але  саме  тодi  помер,  i  двох  вельможних  жiнок
незабаром випущено. З ув'язнення Матiльда вийшла навiки  ворожою  до  всiх
германських iмператорiв. Тому  дiм  Каносса  вiдразу  став  на  боцi  папи
Григорiя-Гiльдебранда в його конфлiктi з iмператором за iнвеституру.
   Матiльда одружилася з бароном Годфрi, але шлюб той був  досить  дивний:
Годфрi сидiв у  сво?х  ломбардських  ма?тках,  не  маючи  нiякого  бажання
переправлятися через рiку По, а графиня Тосканська приймала в Канносi папу
Гiльдебранда, i вся ?вропа гула чутками про ?хнi та?мничi  нiчнi  сходини.
Маленький папа i маленька  чорнява  графиня.  Вимагав  целiбату  для  всiх
священикiв сво?? церкви  i  вiдкрито  замешкував  у  оточеному  потрiйними
мурами замку з жiнкою, яка на той час стала вдовою, бо барон  Годфрi  десь
тихо помер у сво?х володiннях, вiдповiдно намноживши багатства Матiльди.
   Важко навiть сказати: хто кого наблизив до  себе  -  папа  Матiльду  чи
Матiльда папу. Обдарована розумом i вiдповiдними хитрощами, жiнка зна?, що
часто лiпше бути посередницею, нiж повелителькою, на  яку  неминуче  пада?
тягар вiдповiдальностi. Матiльда без кiнця повторювала: "Ми з  найсвятiшим
папою", "Найсвятiший папа велiв передати",  "Найсвятiший  папа  вважа?"...
Могла вкладати в сво? завiдомлення будь-що, i все це йшло мовби вiд самого
папи. Могла виказувати коштом папи владнiсть, непоступливiсть, жорстокiсть
або милосердя, залежно вiд потреб i обставин. В сiчнi 1077 спостерiгала  в
Каноссi принизливу сцену каяття iмпер