атора Генрiха. Вдавала, що  спiвчува?
iмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела
Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi ?й i  ??  родовi  ще  його
батьком.
   (В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра:  Генрiх  сто?ть  на  колiнах
перед Матiльдою, що велично возсiда? на високому графському тронi.  Золота
живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив  iмператора
багрянцем, увесь вiддавши графинi).
   Коли Гiльдебранд помер,  Матiльда  не  розгубилася.  Пiдтримувала  його
наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила  розпочати  вiйну  проти
iмператора.  Одружилася  з  баварським  герцогом  Вельфом,  пiдняла   всiх
невдоволених германських князiв, не злякали ?? вiйськовi успiхи Генрiховi,
який привiв до Iталi? велике вiйсько й захопив багато  городiв  i  замкiв.
Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував ма?тки  Матiльди.  Неминуче  мав
бути покараний. Простежувала через сво?х вивiдни-кiв кожен  вчиноа,  кожен
крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами  iмператора
син його Конрад ви?хав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди,  коли  ж
потрапив вiн до рук iмператорсько? погонi, визволили його  знов-таки  люди
Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i
незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем
Iталi?.
   Син пiшов проти батька. Тепер  папська  (власне,  Ма-тiльдина)  сторона
мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу  вiдчув  наслiдки
такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за  городом,
замок за замком, йому зраджували, вiд нього  втiкали,  вiп  вимушений  був
вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як
у молодостi, метатися, битися, знесилюватися.
   ?впраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не  забута  Матiльдою.
Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки,  як  вона  й
iмператриця, коли з'?днаються.
   I маленька графиня стала готувати це по?днання. Дбала не про  ?впраксiю
- керувалася зненавистю до iмператора. Вiн  уперто  вiдмовляв  сво?й  жонi
спорядити посольство до Ки?ва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода сво?х
людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром  звiдти  вiстi.  Вiн
ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши  молоду  жiнку  вiд  усього
свiту, так що нiхто вже й не зна?, жива вона чи мертва?  Гаразд,  Матiльда
визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити  вежi  половини
Iталi?!
   Негоже, коли такi двi жiнки роз'?днанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй
самiй землi.
   Так переплiтаються стежки життя, i ще й  не  знати,  чи  не  послав  би
Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина ?впраксi?, коли б той не вмер у
день свого народження, а вижив i став iмператором, королем  або  й  просто
власником золотих острог.

   СОКОЛИНА ВЕЖА

   Похмура зима роздягла дерева, оголила землю,  била  в  камiнь  холодною
пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала  вежа.  Порятунок  був
тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи  дрова
вiд кнехтiв з ?хньо? вежi, де було все: вино, жирна  ?жа,  паливо,  зброя,
п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова,
хоч  звiдки  принесенi,  однаково  горять  i  зiгрiвають,  вогонь   весело
потрiску?,  теплий  дим  наповню?  вежу,  нагадуючи  дим  лiсових  багать,
викликаючи  спогади  про  все  втрачене.   Чомусь   згадувала   ?впраксiя,
вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз ?? вже й  не
пам'ята? хто на ламання калини. ?хали довго травами, летючi слiди  кiнськi
вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була  вiдкинута  назад,  а  в
людських - почовгана, прим'ята наперед. У  перелiсках  уже  падало  листя.
Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла
в низинi, коло рiчки. Поки мала ?впраксiя зi  сво?м  супроводом  добралася
туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали ??  в  пучечки,  наповнювали
лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, -  калиново-стиглi  жiнки,  з
пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв  на  щось  бентежне  й
п'янливе. Тодi мала ?впраксiя нiчого ще не вмiла збагнути,  тепер  лишався
самий спогад перед цим вогнем  у  каменi,  червоним,  як  давня  калина  з
дитинства.
   Все ж зима, попри ?? непривiтнiсть, якось нiби помагала  легше  зносити
неволю, забувати про не?, бо час розполовинений був мiж холодом i  жданням
тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар  поймався  сiрим
попелом, камiнь  нахолоняв,  i  з-пiд  хутряного  покривала  страшно  було
виткнути навiть  носа,  ?впраксiя  не  думала  нi  про  що,  окрiм  тепла,
нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту  хвилю,  кола  знов  у  печi
загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла  торкнуться  ??  обличчя,  i  вежа
сповниться життям i надi?ю.
   Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни,  нi  осенi,  -  тiльки
безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би,
мала лякати ув'язнених,  несучи  ?м  загрозу  холоду,  а  насправдi  несла
полегкiсть, бо коли людина занурю?уься в клопотi  найпростiшi,  дба?  лише
про потреби сво?го  тiла,  тодi  зболена  душа  ??  ма?  спочинок  i  сили
притiкають до не? як веснянi соки в живе буйне дерево.
   Зима тут потопала в потоках холодно? води, невiдповiднiсть  дощiв  порi
року мимоволi навертала ?впраксiю на спогад забуто?  вже  давно  розповiдi
Журинино?, Мовляв, дощi пуска? глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди,  де
чорно", а вiн,  не  розчувщи,  пада?,  "де  вчора";  Бог:  "Iди  туди,  де
просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а  той  лл?,  "де
жнуть".
   Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками  дощу,
пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою  Климентом.
Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в
два веронськi абатства на пам'ять  сво?х  рiдних  i  покiйно?  iмператрицi
Верти.  Про  живу  було  забуто.  Щоправда,  барон  Заубуш  за  повелiнням
iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра,  але
не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до ?впраксi?  з
вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала ??
вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею.
   Дiвчина скотилася  по  схiдцях,  мало  не  впала  на  Заубуша,  той  не
розгубився i  не  здивувався  вельми,  притримав  ??  коло  себе,  не  дав
розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом:
   - Даремно бiга?ш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе.
   - До мене?
   - Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати.
   - Тодi як же? Мене вб`ють!
   - Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi...
   ?впраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та  й  про  що  могла  знати?
Гордий дух ?? призвича?вся до вiдокремленостi  й  цiлковито?  вiдiрваностi
вiд щоденного життя, яке текло  внизу,  не  поповнювала  звiдти  нi  сво?х
знань, нi снаги, живилася якимсь та?мним запасом  душевних  сил,  що  був,
виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi.
   Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз сво?ми п'яними баронами коло
собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi.
Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча
в багнистому днi, норовив  обляпати  болотом  особливо  ошатно  одягнених.
Чоловiки  мовчки  зносили  наругу,  жiнки  з  вищанням  утiкали,  але   ?х
обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що  з  реготом  ганялися  за
втiкачами.
   Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну
iмператрицю з вежi й пiддам  ??  карi  за  розпусту.  Звелю  поставити  на
кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених  мiтлах.
Хай вийдуть з не? слов'янськi гордощi!"
   Не  знала,  що  iмператор  замкнений  у  Веронi,  оточений   звiдусiль,
зiпхнутий на самий край Iталi?, коли ж хотiв стрiтися з угорським  королем
Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його
крiзь гiрськi проходи.
   Iнодi  людинi  лiпше  не  бачити,  не  чути,  не_  _знати.  Тодi  можеш
зосередитися на собi самiй, спитати себе: що  я  можу  знати?  Що  повинна
робити? На що сподiватися?
   Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi,  хто  дi?  в
iм'я господн?.
   - А хто дi?? - зухвало поцiкавилася вона.
   _- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй.
   - Хто ж iде?
   Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не  звик  до  суперечок  тут,  у
вежi. Приходив, говорив. ?впраксiя мовчала. Сповiдатися не  мала  в  чому.
Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi  сво?й  вважала,  що  цiлий  свiт
завинив перед нею. Але абат уникав тако?  розмови,  бо  звик  у  життi  до
обережностi,  а  тут,  розумiв  це,  потрiбна  була   обережнiсть   просто
неймовiрна.
   - Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для
вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi.
   - А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи?
   - Я хотiв би це зробити, але...
   - I як то може бути: бог один i його намiсник на землi ма? бути один, а
в Iталi? вiдразу два папи? Зда?ться, бувало вiдразу й по три? Як то, отче?
   - Дочко_ _моя...
   - Ви бо?теся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi  господнiй?
Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою?
   - Я не можу вам цього сказати.
   - Не зна?те чи бо?теся?
   - Не можу, дочко моя.  Скажу  вам  лише:  папи  Климента  не  бачу,  не
допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з  тобою,  дочко  моя.
Плоть моя ма? вихiд з се? вежi, а дух перебува? тут постiйно.
   - Я мала б вiдчувати це якось.
   - Для того потрiбен час. I терпiння.
   - Скiльки ж? I того, й того вже було задосить!
   - Терпiнню нема? меж.
   - А знанню?
   - Знання - то i ? терпiння. Що досконалiша iстота, то  вразливiша  вона
до страждань.
   - А до насолод?
   - Лише грубi натури. Грубi й порочнi.
   - Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою.  Вiдчути  ваш
дух.
   - Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто...
   Це вже ?впраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що
судити ?? за це нiхто не зможе.  Щоправда,  спiвчуття  вiд  абата  теж  не
очiкувала, бо таке почуття йому було чуже.
   А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що  про
нього святобливо говорив абат.
   Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил  об'явився  ?впраксi?
звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожово? вежi.  Кнехти  гнiздилися
внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а
з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як  ?впраксiя,  але
не цим вiн привернув увагу, а сво?ми соколами.  Чоловiк  був  сокольником.
Чий - iмператорський, баронський, ?пископський, а чи сам  по  собi?  -  не
важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання,  до
самотностi, наклало це на йього печать  суворостi  й  навiть,  сказати  б,
хижостi, надто ж у поглядi глибоких  чорних  очей,  але  рiзнився  вiн  од
iмператрицi,  що  мала  б  загинути  вiд  неробства,   сво?ю   неймовiрною
зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього  привченi  були  вiд
народження. Але гнатися саме за тою здобиччю,  на  яку  вкаже  чоловiк,  i
летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не  якось,  а  якнайвище,
найголовнiше ж: не втiкати вiд людей,  щоразу  повертатися  до  господаря,
всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук.
   Соколiв годилося ростити  саме  у  високiй  вежi,  щоб  звикали  високо
злiтати. Ось i  вибрав  ту  вежу  сокольник,  i  вiднинi  вона  стала  для
?впраксi? Соколиною вежею.
   Соколи вилiтали просто в  не?  з-перед  очей,  здавалося,  вiдчува?  на
сво?му лицi вiтер вiд ?хнiх крил, вони вишугували  в  пiднебесся  з  такою
нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло
за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм  духом  жадоби
волi, простору, безмежжя.
   Завжди неуважлива до занять простого люду,  ?впраксiя  тепер  з  якимсь
болючим вдоволенням стежила за всiм, що  робить  сокольник.  Незабаром  не
було для не? нiяких та?мниць нi про  того  чоловiка,  нi  про  його  сiрих
вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк  та
ще усамотнений? Мало спить, мало ?сть, нi з ким не говорить,  суворiсть  -
спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу.
   Вразила ?впраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення
бачити, як пускав вiн сво?х соколiв на перелiтне птаство, на диких  гусей,
на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Ки?ва, може, ждуть ?х  там
такi малi дiти, як була  колись  вона,  прислухаються,  чи  не  заячить  у
темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить,  i
лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим  соколом  на  цю
тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який  не  зна?
жалостi.
   Однак  згодом  вона  все  ж   простила   сокольниковi   його   вимушену
жорстокiсть, збагнувши, що за волю  доводиться  завжди  платити.  Iнодi  й
чи?юсь смертю. Для сокола захват волi, а для  лебедя  -  смерть.  В  одних
крилах - посвист розкованостi, хижо? нестримностi, голос безмежжя, в iнших
- приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для
себе, неминуче вiдбира?ш ?? в когось, не маючи нiяких обмежень, тим  самим
обмежу?ш безлiч iнших iстот, може, саме через  те  так  охоче  кидають  до
в'язниць  простих  людей  всi  королi  й  iмператори:   тодi   почуваються
вiльнiшими. I Генрiх замкнув ?? до вежi для того, щоб не мати коло себе ще
одно? короновано? голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але
ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий.
   Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб  купалися
й сушилися  на  сонцi.  Сокiл  повинен  мало  спати,  тодi  вiн  злiший  i
слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав ?м на голова шкiрянi
каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб  не  спали  i  втрачали
дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi.
Пiсля цього знов годував  i  пiдставляв  воду  для  купання.  Згодом  став
пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi  чимось  сiрим  на  довгiй
мотузцi, видно, приваблював птахiв назад.
   ?впраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу  до
вежi, де сидiла ?? сторожа, та  згодом  несила  було  ?й  вiдiрватися  вiд
споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед ?? очима.
   У високих вежах вигодовують  соколiв.  Забирають  соколят  з  гнiзда  i
привчають  платити  неволею  за  лiпше  знання  волi,   за   хиже   вмiння
насолоджуватися нею, осягати  всю  ??  безмежну  обмеженiсть.  Чи  не  так
склалося i ?? життя? Мов маленьке соколя, вирвано  ??  з  рiдного  гнiзда,
кинуто в холодну  чужину,  приборкувано,  затуляно  очi  чорним  каптуром,
зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь.  Може,  хоч  всемогутнiй
дух соколино? свободи якось поряту? ??, дасть снагу, терпiння й надi??
   Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi,
аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а  може,  помiчав  то  давно,  та
тiльки через  свою  вiдлюдкуватiсть  не  виказував.  Однак,  хоч  який  ти
вiдлюдько, а ма?ш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до  того  ж
молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна,  безпомiчна.  Яке  ж
треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою?
   I одного ранку,  щойно  ?впраксiя  з'явилася  коло  вiкна  сво??  вежi,
похмурий сокольник поштиво вклонився ?й. Вона чи не помiтила, чи подумала,
нiби ?й видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще,  й  ще,  тепер
уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi  повiками,
даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно ?? цiну?.
   Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла,  прискочила  знизу,  несучи
якiсь дивнi речi. Мовчки подала ?х iмператрицi, та мало не вiдсахнулася.
   - Що то?
   - Ваша величнiсть, передано вам.
   Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так  нiби  точили  об  не?
пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною
до_ _них брудною мотузкою.
   - Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди?
   - Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти.
   - Оце все? Що маю_ з _ним робити?
   - Вiн дару? вам сокола, ваша величнiсть.
   - Ти хотiла сказати - оцi крила?
   - Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн
пустить зi сво?? вежi сокола. Тодi  треба  розмахувати  цими  прив'язаними
крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i
сяде вам на руку.
   - Але я не вмiю махати цим. I... не хочу.
   - Ваша величнiсть, дозвольте менi. ?впраксiя вказала ?й на вiкно.
   - Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде.
   - Звiдки ти зна?ш?
   Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з  вiкна,  щосили  крутила  вабилом.
Тодi зашепотiла злякано:
   - Летить, пада?, ваша величнiсть!
   ?впраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю.  Смiшно,  але  хвилювалася,
так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до  вiкна,  вiдтрутила
Вiльтруд, наставила рукавицю.
   Птах, наближаючись до землi,  опускав  хвiст,  розпросту?  його  пiр'я,
пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити  швидкiсть
i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й  запримiчав  висунуту  з  вiкна
рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило,  летiв  зi  свистом,
так нiби намiрявся врiзатися  в  камiнь  вежi  й  розприскатися  бризками.
?впраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але  вiн  попередив  ??,
шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко  втупився  в  жiнку,
мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на  не?  жорстокого
дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут  Вiльтруд  вправно
накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений  птах  з  криком
задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний.
   - Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд.
   - А що з ним робитимемо?
   - Я годуватиму його,_  _купатиму.  Ви  пускатимете  до  самого  неба_._
Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi.
   Я поставлю для сокола воду.
   - А що скаже абат Водо? - всмiхнулася ?впраксiя,
   - Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiта? птахом.
   - Не соколом же - голубом.
   - Це коли вiн нi з ким не вою?. А в Германi? ?пископи постiйно  воюють.
Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовха? ?х до того?
   - Спитай абата Бодо.
   - Я боюся його. Вiн такий суворий.
   - Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш,  якi  в  нього  пазури.  А
крила? Мов залiзнi.
   - Однаково це птах.
   - А коли помiтить у нас сокола сторожа?
   - Ваша величнiсть, вони не помiтять!
   - Чому так вважа?ш?
   - Вони нiколи не дивляться вгору.
   - Як ти довiдалася?
   - Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви
не можете дивитися вниз.
   - Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так  встановився  зв'язок
мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна  поклонiв  i
поглядiв, перельоти птахiв, нестримний  дух  волi.  Забуто  про  сум,  про
самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв,  нi
зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо!
   I, як  то  завжди  бува?,  що  бiльше  прагнеш  до  неба,  то  болючiше
доводиться  вiдчувати  тверду  землю   суворо?   безжальностi.   ?впраксiю
вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало  на  те,  що  мало  статися,
колись вона нетерпляче ждала змiн, ?х не було, тепер  не  ждала  нiчого  -
зненацька поставлена була перед  вибором.  Але  перш  нiж  вибирати,  мала
пройти ще одне коло свого пекла, свого  мучеництва.  Хоч  спала  ?впраксiя
мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був
порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи,
може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто,  час  був  не
для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з  нею,  бо  вже  за
кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав
з'яву, поклавши тим сво?м описом початок традицi?, яка вже не мала кiнця i
прилучала  до  цi??  дивно?  справи  людей   навiть   генiальних.   Ще   в
Кведлiнбурзi,  де  було  зiбрано  все  рiдкiсне,  що  вийшло   будь-де   з
монастирських скрипторi?в,  ?впраксiя  могла  прочитати  ту  книгу  лисого
безпутного монаха, могла й не прочитати,  це  не  важило,  бо  ж  однаково
судилося ?й пережити те саме i побачити в сво?й вежi ще й духа злоби.
   Воно  з'явилося  перед  сонною  ?впраксiвю  на  свiтаннi.  Маленьке   й
вiдворотне страховисько, що ледь  нагадувало  людську  подобу.  Воно  було
невеличке на зрiст, з довгою i худою ши?ю, спитим на синець лицем, чорними
очима, лоб мало зморшкуватий  i  вузький,  плоский  нiс,  величезний  рот,
товстi губи, пiдборiддя коротке й загострене, цапину борiдку, вуха прямi й
гострi, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачi, потилиця звужеца  на
клинець, випуклi груди, горб на спинi, вiдвислий зад i смердючий одяг. Все
його тiло здавалося зсудомлене вiд руху. Страховисько вхопилося за край ??
ложа, страшно потрясло його i стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
   ?впраксiя  прокинулася  вiд  жаху.  Коло  ??  лiжка  стояла  в  темрявi
Вiльтруд, бiлiла в пiтьмi чистим сво?м лицем, тихо кликала:
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть!
   - Що тобi? Налякала.
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   - Що сталося? Ти з'явилася менi в  образi  злого  духа.  Досi  вискаку?
серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
   - Дозвольте йому ввiйти, ваша величнiсть.
   - Кому?_ _Хто тебе прислав?
   - Вiн хоче вам добра, ваша величнiсть. I я завжди хотiла вам добра.
   - Хто? Про кого ти?
   - Там барон Заубуш, ваша величнiсть.
   - Барон? Уночi? Тут? Чого йому треба?
   -  Дозвольте  йому  сказати,  ваша  величнiсть?  ?впраксiя  прокинулась
остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, i
почути, що десь тут Заубуш? Забагато навiть  для  не?,  хоч  уже  вiдвикла
дивуватися. Але Вiльтруд просила так улесливо й принизливо, що й не  схоже
було на одноногого барона. Хiба вiн просив коли-небудь, хiба  вдавався  до
послуг таких безпомiчних посланцiв?
   - Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловiка.
   - Вiн дуже просить, ваша величнiсть. I я прошу теж.
   - I ти? За Заубуша? Чи зна?ш його як слiд?
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   Видно було, що не вiдстане. Ось так, ухопившись за край ложа,  мов  той
нечистий з видiння, стоятиме й до ранку, й цiлий день, благатиме  за  того
барона, який, власне, мiг би ввiрватися й без попереджень, без благань, за
сво?м звича?м.
   - Де той барон?
   - Вiн тут.
   - Хай увiйде. Але ти зостанься.
   - Не смiю, ваша величнiсть.
   - Велю тобi.
   Вiльтруд зникла. У вежi ще панував морок,  i  хоч  очi  ?впраксi?  були
призвича?нi до нього, все ж вона чи  й  помiтила  Заубуша,  який  з'явився
нечутно, не стукав нахабно сво?ю дерев'янкою, став  якийсь  мовби  нижчий,
менший, може, то й не барон, а знов злий дух?  Поклала  мовчати  вперто  й
затято, послухати, чого йому треба, хто  прислав  сюди,  що  вони  там  ще
затiвають.
   Здалеку долинув до не? голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумнiву,
але чомусь без звичного для барона нахабства й рiзкостi.
   - Ваша величнiсть! ?впраксiя мовчала.
   - Що ви дума?те про мене, я знаю. Але ж ваша величнiсть!
   Вона не озивалася.
   - Заубуш - брудна свиня, всi це знають i всi це кажуть. Йдеться не  про
Заубуша. Про вас, ваша величнiсть.
   Кожному завжди йдеться про нього самого.  Чи  задля  цього  треба  було
будити ???
   - Ваша величнiсть, ви не  хочете  мене_  _слухати?_  _Мовчить  -  отже,
слуха?. Вже цього задосить для такого брудного чоловiка.
   - Я виступаю не вiд свого iменi, ваша величнiсть.  Нiколи  не  виступа?
вiд свого iменi. Всi це знають. Не та?мниця для не?.
   - За мною стоять аж он якi сили,  ваша  величнiсть!  Бiльшi  за  самого
iмператора!
   Що ?й до iмператора, i до тих сил, i до всього  на  свiтi?  Вже  звикла
покладатися на власнi сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не  змiлiли,
не всохли, не зникли!
   - Ви пошкоду?те, ваша величнiстьi
   Навiть не дивилася в його бiк. Одвернута плечима,  втуплена  в  кам'яну
стiну, за якою був безмежний простiр. Линула туди серцем, душею. За  гори,
поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили ?? тiльки добра? Чому нiхто не
вчив суворостi? Змалечку, вiд самого народження, вiд першого крику  вчити,
що свiт жорстокий, безжальний, твердий i  треба  вмiти  змагатися  з  ним,
опиратися йому, виступати при потребi проти  нього,  знаходячи  для  цього
сили. Виступати хоч проти всього свiту! Вiдважно, зухвало, вiдчайдушне!  А
вона не вмiла навiть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша.
Зневажала, ненавидiла, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо  ще  й  не
знати, якi намiри в того негiдника. Може, посланий для вивiдництва,  може,
задумали з iмператором ще тяжчий злочин проти не?? А вона безсила.
   Заубуш зник так само нечутно, всупереч сво?му призвича?нню,  не  лаявся
сотнею тисяч свиней  i  не  гримiв  дерев'янкою,  майже  вiдразу  по  його
зникненню знов зродилася коло iмператрициного  ложа  ясноволоса  Вiльтруд,
упала на колiна, вхопила руку ?впраксi?, цiлувала, плакала.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть! Чому ви не захотiли його слухати?
   - Дурна ти, Вiльтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловiк.
   - Але ж ви мовчали, ваша величнiсть!
   - Я не хочу говорити з негiдником.
   - Ви несправедливi до нього, ваша величнiсть!
   n Несправедлива до Заубуша? Вiльтруд, ти ще надто мало зна?ш.
   - Я... я знаю все. Вiн хоче вас визволити, ваша величнiсть.
   - Заубуш? Визволити?
   - Так. А ви...
   Дiвчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
   - Заспокойся,  Вiльтруд.  Йдеться  ж  про  мо?  визволення.  Чого  ма?ш
плакати? Ти вiльна.
   - Ви не захотiли... для мене...
   - Для тебе? Що для тебе, Вiльтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
   - Вiд вашо? волi... мо? щастя...
   - Дякую тобi, моя дiвчинко. Але ти можеш бути  щасливою  й  так.  Ждати
мо?? волi?
   - Барон звелiв, аби я... Мала намовити вас..,
   - Намовити? До чого ж, моя дiвчинко?
   Вiльтруд витерла очi. Сяйнула ними сумно й жалiбно.
   - Вiн обiця? взяти мене в жони.
   - Тебе в жони? Кому ж?
   - Собi. Адже вiн ще нiколи не мав жони.  Нiчого  не  мав.  Вiн  глибоко
нещасний.
   "Нещасний" нiяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нiчого спiльного.
Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в бароновi?
   - Вiн обiцяв узяти тебе в жони?
   - Так. За однi?? умови. Аби я намовила вас утекти з вежi.
   - Мене? Намовити? Утекти?
   - Вiн вам допоможе. Вiн уже все пiдготував.  Вiн  добрий  i  гарний.  А
ви... вiдмовля?теся. Чому ви вiдмовля?теся, ваша величнiсть?
   ?впраксiя не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому свiтi  чи?сь
щастя i чиясь воля можливi тiльки кощтом чужих нещасть i ув'язнень,  тепер
несподiвано поставало перед нею геть неочiкуване: хтось може бути щасливий
завдяки ?? звiльненню! Дивне щастя  i  ще  дивнiша  воля,  отримана  такою
цiною. Але ж не жорстока цiна, а добра, якась особливо людяна,  хоч,  коли
задуматися, однаково ? в нiй щось  не  зовсiм  чисте,  коли  замiшано  тут
такого чоловiка, як Заубуш, та й маленька Вiльтруд плаче не  тому,  що  ??
iмператриця лиша?ться в вежi, а  через  поруйнування  сво?х  сподiвань  на
щастя. Нiчого нема безкорисливого на свiтi. У сво?й добротi ця дiвчинка  з
янгольськими очима так само безжально жорстока, як i Заубуш, як iмператор,
ян усi тi, хто дба? передовсiм про себе, про власну вигоду, власнi намiри,
власну пиху. У кожного по-сво?му назива?ться, а все те саме.
   Що мала казати? Втiшати Вiльтруд? Ти менi, я тобi, давай мiнятися,  мов
дiти? Вже наближався ранок. Негодований сокiл гнiвно шкрябався  в  скринi,
куди його замикано на нiч. Чи й годуватимуть тепер вони i  чи  пускатимуть
сокола зi сво?? вежi? Хоч ще нiчого не сталося, але вже й змiнилося  щось,
уперше настала така змiна, або хоч заповiдалося, i ?впраксiя розумiла,  що
це - ?диний вихiд. Навiть коли загрожу? страх або розчарування  заповiтних
змiн,  треба  радiти,  бо  таким  чином  ста?ш  володарем  власно?   долi,
вирива?шся з тенет понуро? щоденностi, за яку нема? нiчого огиднiшого.
   Несподiвано рано прийшов абат Бодо. Так нiби теж не  спав  нiч,  хоч  з
його потемнiлого, ретельно виголеного обличчя важко  було  щось  вичитати.
Вiн суворо насупився на Вiльтруд, i та щезла вмить, забувши про  всi  сво?
сподiвання стати баронською жоною, суворiстю хотiв абат якось  вплинути  i
на ?впраксiю,  але  з  того  не  вийшло  нiчого,  бо  iмператриця  вiдразу
поскаржилася:
   - Цi?? ночi мене вiдвiдав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмiв
того приховати.
   - Не всi тi духи злi, якi нам видаються злими, дочко моя. Блаженнi...
   - Цей не належав до блаженних. Ма?те знати, як  вигляда?,  аби  збороти
його молитвами, коли зустрiнете.
   Вона  описала  йому  свого  нiчного  гостя,  пiсля  чого   абат   трохи
вспоко?вся.
   - Сподiваюся, ти зборола його молитвою?
   - Вiн сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",- i  щез.  Як  те
розумiти?
   - Iнодi,  дочко  моя,  найнахабнiшi  демони,  за  законом  божественно?
премудростi, можуть возвiщати  людям  iстину.  Лжею  i  обманом  лиша?ться
тiльки те, що вони кажуть од самих себе. I коли  ?хнi  пророцтва  частково
збуваються, то це тому, що ?хня поява не  зовсiм  некорислива  для  людей,
надто коли боже провидiння подба?, щоб  знешкодити  дiю  ?хнiх  пiдступiв.
Явлення такi, за свiдченням святого  Григорiя,  звiщають  одних  про  ?хню
погибель, а другим слугують попередженням про змiну способу життя.
   - А менi? Що звiща? менi?
   - Молитимуся за спасiння тво?? душi.
   - Вона вельми пильно оберiга?ться вiд загроз i спокус. I душа, i  тiло.
Але я ще не все вам сказала,
   отче.
   - Хто почав, той дiйшов уже до середини.
   - Отже, ви зна?те про вiдвiдини барона? I про те, що
   вiн говорив?
   - Шануючи вуха тво?, не переповiдатиму всього.
   - I як я повелася, теж зна?те?
   -  Хiба  можуть  про  щось  свiдчити  вчинки  людини,   так   довго   й
несправедливо позбавлено? водi?
   - Несправедливо? Ви нiколи цього не казали, отче!
   - Бо не наставав мiй час.
   - А тепер настав?
   - Так.
   - Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
   - Твiй настав, дочко.
   Вона трохи налякано пiдвелася, вiдступила вiд сповiдника.
   - Як це розумiти, отче? Ви... теж з бароном?
   - З тобою, дочко!
   - Але як Заубуш? Звiдки взявся цей диявол? Не вiрю!
   - Дияволiв нема?, дочко моя,- ? природа людська.
   А все, що поза тим, або ж боже, або...
   - Нiчи?? Нема на свiтi нiчийого! I  безкорисливого  нема!  Скрiзь  i  у
всьому користь! I вiд мого визволення, вiд мо??... Що це ма? бути? Втеча?
   - Вибавлення.
   - Але як? Утекти? Вночi, тихо, по-злодiйському? Перевдягатися, затуляти
сво? обличчя. Вiд кого? I куди втiкати? До кого?
   - Нас послав найсвятiший папа, дочко.
   - Папа? Який?_ _?х два!
   - Один справжнiй. Той, що в апостольськiй столицi.
   Урбан.
   - Де вiн? У Римi чи в Каноссi? Всi папи сидять у Каноссi коло Матiльди.
Нiколи не бачила цi?? жiнки, але вона зда?ться менi вищою за  всiх.  Може,
то ?? дух являвся менi сьогоднi вночi? I мене з цi?? вежi повезуть  просто
до Каносси?
   - Дочко моя, принiс тобi  благословення  вiд  найсвятiшого  папи.  Тебе
ждуть народи. Ти гiдна найвищо? долi.
   ?впраксiя  впала  на  колiна,  поцiлувала  руку  абатовi,  усе  в   нiй
здригалося. Сокiл оскаженiло дряпався,  в  темнiй  скринi,  вона  не  чула
нiчого. Тодi спам'яталася, вiдчинила скриню, винесла птаха на рукавицi  до
вiкна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею,
бо  тiльки  то  ?  справжн?  життя.  Вправлялася  з  соколом   з   умiнням
досвiдченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало вiн зна? цю жiнку.
Мабуть, вмi? вона кидати спис  у  звiра,  сiдлати  коня,  рубатися  мечем.
Загадкова слов'янська душа.
   - Я б хотiла вийти звiдси вдень, коли свiтить сонде, аби всi бачили,  i
вiд'?хати з Верони в пишнотi ще бiльшiй, нiж прибула сюди.
   Ось безмежнiсть жiночих примх!
   -  На  жаль,  дочко  моя,  це  неможливо.  Ми  вимушенi   дотримуватися
обережностi. Але вже за Вероною тебе зустрiне почет, гiдний твого  сану  i
тво?? чистоти.
   - Коли це буде?
   - Коли звелиш.
   - Так усе просто?
   - Тво? недостойнi слуги все пiдготували.
   - I можна вже сьогоднi?
   - Вдосвiта найлiпше, дочко моя.
   - Чому не звечора бодай?
   - Найлiпший час - передсвiтанкова пора. Сплять чистi душi, але сплять i
негiдники.
   - Хто прийде за мною?
   - Коли дозволено буде,_ _ми обидва.
   - Ви i Заубуш? Без нього не можна? Не хотiла б його  бачити.  Але  зате
вельми хоче його бачити моя Вiльтруд. Гаразд. Я згодна.
   - Велiть дiвчинi готуватися в путь. Ми вiзьмемо все найцiннiше, що  тут
в?
   - Небагато маю тут. Усе лиша?ться iмператоровi.
   - Про тво?  майно  подбають  згодом,  дочко  моя.  ?впраксiя  покликала
Вiльтруд.  Абат  тихо  зник.  Двi  пари  очей  зустрiлися  поглядами.  Двi
спiльницi. Залежнi одна вiд одно?, незважаючи на рiзницю в  становищi.  Бо
хiба ? хтось незалежний на цiм свiтi?
   - Що ми братимемо? Ваша величнiсть? - захапалася Вiльтруд.- Ми заберемо
все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
   - Ми нiчого не вiзьмемо звiдси. Тут на всьому печать  неволi.  Не  хочу
бiльше неволi. Полиш усе! Подай менi он  той  псалтирик!  Бiльше  не  хочу
нiчого.
   Цiлий день ?впраксiя не ?ла, не пiдходила до вiкна, боялася  визирнути,
боялася  зустрiтися  поглядом  з  сокольником:  ану  ж   запримiтить,   як
лихоманкове зблискують ?й очi, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка  била
?? сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злiстю не знати й на кого. Коли
ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, новi  пiдступи
iмператора? Може, Заубуш затягнув до сво?х злочинiв i абата  Бодо?  Бо  що
таке абат? Чи вона знала цього чоловiка? Знала його молитви,  пустi  слова
про  блаженних,  намагання  виправдати  все  на  свiтi.  А  тимчасом  свiт
сповнений тако? неправди, що не хочеться й_ _житина ньому.

   Нарештi дочекалася. Прийшли одразу обидва._  _Були  поштивi  й  уважнi,
Вiльтруд крутилася десь позад них, готова до послуг i допомоги,  так  само
нетерпляча в очiкуваннi свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
   Заубуш виступив  трохи  наперед.  Змiнився  до  невпiзнання.  Постарiв,
побiльшало рубцiв на обличчi, важче тягнув свою  дерев'янку,  якось  мовби
навiть злагiднiв увесь. Чи то ?й тiльки зда?ться? А може, й  не  винен?  I
Журина, i  колись  сестра  Генрiхова  Адельгейда,  то  все  злочинна  воля
iмператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германцiв  знаряддя  виною
не обтяжу?ться. Навiть шибеницю звуть святим деревом.
   Не час було про чи?сь провини. Час визволення - для дiй.
   - Ваша величнiсть,- вклонився Заубуш,- дозвольте
   я проведу вас через сторожову вежу...
   - Соколину,- поправила його ?впраксiя.
   - Прошу? - барон справдi був невпiзнанний...
   - Я сказала: Соколина вежа. Так вирiшила ?? назвати.
   - Ваша воля, ваша величнiсть.
   - Окрiм того, не хочу, щоб мене вели. Пройду_ _сама.
   - Ваша величнiсть, сторожа...
   - Я - iмператриця. Хто може йти поперед мене?
   - Так, ваша величнiсть. Але сторожа... Вона_ _нiчого_ _не зна?.
   - То й лiпше.
   - Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити
сплячого собаку.
   - Я зроблю  так,  як  вважаю  за  лiпше.  Гiднiсть  моя  не  може  бути
зашкоджена.
   Втрутився абат Бодо.
   - Дочко моя, ми  повиннi  бути  обачливi.  Але  ?впраксiя  затялася  на
сво?му. Вона не хоче нiчи?? милостi. В кожного ув'язненого лиша?ться ?дине
право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього  права,
але пригнiчувала ?? непотрiбнiсть свiтовi й людям.  Куди  втече,  що  вона
свiтовi й навiщо? Тепер прийшла звiстка, що ?? десь  ждуть,  що  ??  долею
клопочуться найвищi особистостi, вона  вдячна  була  i  тим,  i  цим,  якi
сповiстили ?й. Але перший крок хотiла  зробити  сама.  Навiть  загинути  в
останню мить, але зберегти гордiсть, полишити  по  собi  добру  славу.  Це
лiпше, нiж у ганьбi й пониженнi дiставати власну свободу з таких злочинних
рук, як у цього барона.
   - Вiльтруд! - покликала дiвчину.Одяг i iнсигн?? iмператрицi!
   Дiвчина метнулася до скринь, хапливо дiставала одяг, прикраси,  корону,
золото, самоцвiти. Шурхiт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота,  зблиски
дiамантiв у сутiнi вежi. Вдруге в життi надягала ?впраксiя  урочистi  шати
iмператрицi з пiднесенiстю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед
вiнчанням у Кельнi i ось тепер, коли вiдважилася вбратися так, щоб здобути
собi волю.
   Одягання забрало багато часу, i чоловiки вже  неприховане  тривожилися,
але ?впраксiя була мов суцiльний спокiй.
   - Тепер можемо йти.
   Кинула па обох  чоловiкiв  погляд,  повний  погорди,  стала  спускатися
першою, не озираючись, вийшла в перехiд мiж вежами.
   Рукатий кентавр проводжав ?впраксiю,  i  веселощi  його  тепер  уже  не
видавалися недоречно-навмисними, як то? днини, коли iмператрицю  ув'язнено
в цю похмуру вежу.
   Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для  нагадування
про веселощi й красу життя.
   ?впраксiя не озиралася, не дивилася, знала  все  про  кентавра,  бачила
веселий розкид його копит, химерну борiдку, чашу  з  вином.  Так  само  не
дивлячись, знала, що в найвищiм отворi  Соколино?  вежi  непорушно  сто?ть
мовчазний похмурий чоловiк, сто?ть перед безмежним темним  простором,  сам
темний постаттю и лицем у передсвiтанковiм мороцi,  але  свiтилося  ?й  те
лице ам сюди буйним подихом волi, зорiли для не? очi  сокольника,  мабуть,
ладнався вiн випустити вiдразу мало не всiх  сво?х  соколiв  на  честь  ??
визволення, щоб почалося воно у розсвистi дужих  крил,  в  нестримностi  й
захватi.
   Iмператриця дивно схитнула головою,  тьмавий  блиск  од  корони  вдарив
кудись угору, нiхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востанн?
?впраксii сокольник зi сво?? вежi, зате молода жiнка знала про те, бо хода
?? вiдразу зробилася легкою мовби летючою.
   - Benedictus, qui venit in nomine Domini -  пробурмотiв  абат  Бодо,  а
Заубуш проказав якусь iз  сво?х  найтяжчих  лайок.  Буде  йому  сто  тисяч
свиней, коли через ослячу впертiсть цi?? жiнки все загине?
   А ?впраксiя вже ступила в Соколину вежу.  Не  ?впраксiя  -  Адельгейда,
iмператриця. Була ув'язнена як проста жiнка. Всi в'язнi  однаковi,  ?х  об
?днув неволя. Звання не важать. Охоронцi  звикають  до  сво??  зверхностi,
пильнованi трактуються ними як упослiдженi, скинутi на саме дно  iснування
iстоти, яким уже нiколи йе дано пiднятися. I коли  й  може  бути  для  них
вихiд, то лиш в ?диному напрямку: до смертi.

   Кнехти за велiнням iмператора берегли  у  Вежi  п`яного  кентавра  його
жону. Нiколи не бачили ??, звигiди до думки що то просто жiнка  Генрiхова,
iмператорська гiднiсть Адельгейди чи  й  пам'яталася  цим  збайдужiлим  до
всього на свiтi, окрiм iталiйського вина  та  смаженого  на  дикому  вогнi
м'яса, германським во?нам. Тож якою несподiванкою мала стати  поява  перед
ними Адельгейди в урочистих шатах в коронi, з усiма iнсiгнiями,  належними
сану iмператрицi! Знетямлення сонних охоронцiв було таке велике,  що  вони
не спромоглися навiть заступити дорогу iмператрицi,  лиш  старший  з  них,
схаменувшись,  спробував  було  нахилити  спис,  показуючи,  що  далi  йти
невiльно, але iмператриця гордо повела рукою i владно сказала: .
   - Що ма?те чинити, забачивши iмператрицю ?
   I тодi охоронцi впали на колiна.
   Важили й не слова iмператрицi, i не iмператорськi iнсигнi? -  пам'ятали
кнехти гаразд  непостiйнiсть  Свого  iмператора.  Хто  ж  то  знавi  може,
iмператор простив свою жону i тепер кожен, хто  спротивиться  його  новому
велiнню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до iмператора
чоловiк барон Заубуш теж супроводжу? iмператрицю i трима?ться вiд  не?  аж
он на якiй поштивiй вiдстанi!
   У  палацовому  дворi  ?х  уже  ждали  конi.  Для  iмператрицi   тримали
золотистого коня. Сiдло - ?двабне, у квiтах, вуздечка з нитяного золота  i
?двабу, iз шнурками золотими i повiддям  ?двабним,  чепрак  пурпуровий,  з
китицями. Закутi в залiзо рицарi готувалися до супроводу. Твердогубi  конi
нетерпляче обпiнювали золоченi залiзнi вудила. Брама  замкова  вже  стояла
отвором, глухо задуднiв дерев'яний мiст пiд  копитами,  викресалися  iскри
пiдковами  на  веронському  каменi.  Невеличка  купка   вершникiв   швидко
вiддалялася вiд Верони, вiд замку, вiд веж.  Мабуть,  мовчазний  сокольник
стежив за тими вершниками зi сво?? вежi, може, зiтхнув, може,  всмiхнувся,
а тодi випустив одразу цiлий десяток  соколiв  у  передранкове  небо.  Хай
летять, хай дихають волею, бо нема в цiм життi нiчого дорожчого.
   А ?впраксiя, коли вже повiрила, що на волi, коли вiдчула,  що  не  буде
бiльше вежi, заплакала тихо й гiрко. Не  вiрила,  що  жива.  Той  страшний
чоловiк, який вважався ?? мужем i звався iмператором, був  здатен  на  все
иайлихiше. Мiг замучити ?? гододом, замурувавши у вежi. Задушити вночi або
й удень. Скинути з вежi й сказати,  що  заподiяла  собi  смерть  сама.  Аж
дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь свiт  повстане
проти нього за такий злочин? А чи  повстав  би?  Чи  помiчено  було  б  ??
зникнення?..
   Коли сходило сонце, ?х зустрiло цiле вiйсько. Заплакана ?впраксiя  була
така знесилена вiд щастя й минулих страхiв, що вже й не змогла налякатися,
подумавши, що то iмператор випередив ?х, щоб перехопити втiкачку.
   Нi, то був посланий Матiльдою Вельф. На вороному  жеребцi,  в  золотому
панцирi, по якому пущено було срiбнi трави, огрядний,  щокатий,  кучерявий
(бо шолом зняв i вимахував ним на повiтання),  баварський  молодий  герцог
пiдскочив до iмператрицi, на мить скам'янiв, вирячившись на  ??  вродливе,
хоч i змарнiле лице, тодi вправно зiстрибнув на  землю,  став  на  колiно,
коло стремена iмператрицi, викрикнув:
   - Вiта?мо тебе,_ _iмператрице!
   Аж тепер вiдчула себе справдi вiльною. Хоч знову оточена мало не самими
германцями, хоч чула ?хню важку мову, хоч молодий Вельф нiчим не  рiзнився
зовнi вiд iмператорських баронiв, вiрила: цi люди збережуть ?й свободу. Бо
стояла за ними десь невидима, але всемогутня жiнка,  Матiльда  Тосканська,
це вона простягнула руку порятунку ?й, жiнка побачила жiнку i помогла  ?й,
ось так, як ?впраксiя помогла  сво?й  Вiльтруд,  а  Вiльтруд  помогла  ?й.
Тiльки ж яку цiну захоче  графиня  Матiльда  за  сво?  доброчинство?_  _Що
багатша й могутнiша людина, то вищо? цiни жадав, бо  про  мале  вже  давно
забула. Яка ж цiна? Бо нiчого безкорисливого нема на цiм свiтi.
   Конi скакали легко, охоче, якось нiби розвеселено. Далекi гiрськi обрi?
скакали разом iз кiньми пiд_ _небом такого кольору  i  яскравостi,  що  ?х
людськi очi_ _не могли_ _знести, тому час вiд часу бiлiла на  ньому  якась
хмаринка. Городи на верхiв'ях гiр, замки  шкiрять  одии  до  одного  зубцi
мурiв, скелястi гнiзда, на?жаченi оборонними  вежами,  мирнi  кампанiди  в
долинах, буйнощi виноградникiв, сiрувато-приглушена зелень оливкових га?в,
по вузькiй дорозi назустрiч пишним вершникам маленький ослик несе на  собi
чорнооку дiвчину. Пустотливий вiтер завiва? дiвчинi на голову  ??  широкий
чорний одяг, слшу-чо-бiле  тiло,  регiт  во?в:  "То-го-го!"  Але  ж  смiх!
Людський смiх! Смiх вiльних людей. I вона серед  них.  Вiльна,  як  сокiл.
Назавжди!

   ЛIТОПИС НЕМИНУЧIСТЬ

   Незнання часто ряту? людину. Ув'язненi теж бувають схожi на iгнорантiв,
себто невiдаючих, бо й тi, й тi, кожен  посво?му,  замкненi  чи  в  сво?му
невiгластвi,  чи  в  неволi,  i  виходить,  що  рiка  часу  тече  десь   у
невiдомостi, а вони, викинутi на ?? хисткi береги, мовби рятуються вiд тих
неминучих змiн, втрат i нищень, якi завда? всемогутнiй плин вiчностi. Коли
до людини не доходять, нiякi вiстi, ?й  зда?ться,  що  довкола  нiчого  не
вiдбува?ться, що час зупинився, усе диша?ться досi так,  як  було_  вчора,
_мiсяць, рiк тому. Лiк ведеться  з  того  дня,  коли  тебе  роз'?днано  зi
свiтом, ти заглиблю?шся в самого  себе,  вiдзнача?ш  найнепомiтнiшi  стани
сво?? душi, помiча?ш щонайменшi змiни в сво?му настро?вi й перебiгу думок,
а  величезне  довколишн?  життя  зупинилося   для   тебе,   стало   якимсь
несправжнiм, позбавленим цiкавостi. А тодi приходить пiзнання i  приносить
бiль. ?впраксiю визволено з вежi не тодi, коли ще не  було  нiяких  вiстей
для не?, хоч, сказати слiд, визволення могло б прийти вже давно i не треба
було б молодiй жiнцi сидiти в жахливiй сво?й самотинi понад два  роки.  Та
люди, якi клопоталися долею iмператрицi, не належали до простих людей, якi
роблять  добро,  не  задумуючись,  з  природно?  потреби.  Це  були   вищi
особистостi - сам папа Урбан, графиня Матiльда, а вищi особистостi творять
доброчинство лиш керуючись вищими цiлями. А яка була вища  мета  для  папи
Урбана  i  його  вiрно?,  добровiльно?  помiчницi  Матiльди   Тоскансько??
Утвердження вiри в боротьбi з тими, хто хотiв  би  зректися  вiри.  А  ще:
утриманий  вiри  в  чистотi.  Бо  вiра,   щойно   зародившись,   потре-був
розповсюдження i дбання про чистоту. Без  цього  вона  не  може  iснувати.
Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч  думцi,  всупереч  iстинi,
вiра неминуче повинна довiку ворогувати з ними. Погублю мудрiсть  мудрецiв
i розум розумних вiдкину, сказав один з тих  темних,  але  запекло-впертих
апостолiв, якi першими почали розповсюджувати нову вiру.
   Найбiльше багатство в кожно? людини, дароване ?й самою  природою,думка,
отже, з самого початку ставала ворожою вiрi,  тому  часто  була  знищувана
носiями християнства разом з ?? непокiрними власниками. Вiрю, бо  не  смiю
не вiрити. Вiдмовившись вiд ?диного  свого  багатства  -  думки,  отриму?ш
навзамiн велич церкви,  ??  авторитетiв,  настанови.  Але  де  велич,  хто
авторитети i  якi  настанови  виконувати?  Церква  вже  вiд  перших  сво?х
початкiв, окрiм запекло? боротьби з ?ресями, розпочала  боротьбу,  сказати
б, сама в собi, роздво?вшись на цареградську i  римську.  В  кожнiй  сидiв
свiй первосвященик, i кожен намагався довести свою  вищiсть.  Так  тривало
кiлькасот рокiв, аж поки  за  патрiарха  Керулларiя  i  папи  Лева  церкви
остаточно розокремились на схiдну й захiдну, або, як  казано,-  грецьку  й
латинську. Розкол стався сорок рокiв  тому,  християнський  свiт  досi  не
втiшився в сво?х змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподiвання прилучити до
сво?? церкви все те, що так чи iнакше можна було б вiдiрвати  вiд  грекiв.
Русь була найласiшим шматком, величезна ця держава, при?днавшись туди  або
туди, вiдразу вирiшувала питання вищостi то? чи  iншо?  церкви,  ось  чому
змагалися в  сво?х  зазiханнях  на  Русь  i  Рим,  i  Царград.  Ромейський
iмператор Олексiй Комнiн звiльнив ув'язненого на островi Родос князя Олега
Святославовича, невгамовного бунтаря i зухвальця, посадовив на корабель  i
вiдправив до Тмутороканя, давши во?новi i золота, щоб той  знов  збунтував
Русь, пiшов на Ки?в, захопив стiл, був вiдданий iмператоровi, не виявляючи
тако? стриманостi й незалежностi, як великий князь Всеволод. Та Олег  умiв
лиш бунтувати, на бiльше не був здатний, з то?  затi?  Комнiна  нiчого  не
вийшло, Русь вiддалилася вiд Царграда ще бiльше, i, мовби з почуття помсти
за  це,  донька  Олексi?ва  Анна  Комнiна,  пишучи   згодом   свою   книгу
"Алексiада",- зда?ться, чи не найоб'?мнiшу з  усiх  написаних  в  тi  часи
хронiк,- жодним словом не згадала нi Ки?ва, нi ки?вського князя, нi народу
руського, нi величезно? i могутньо? держави Русi. Шкода, коли тi, хто пише
iсторiю, керуються негiдними й дрiбними почуттями помсти й ворожнечi.
   Можна б сказати, що християни у  сво?й  вза?мнiй  ворожнечi  перевищили
всiх. Поки тривало  змагання_  _мiж  схiдною  i  захiдною  церквами,  поки
ромейськi iмператори намагалися  запанувати  в  сво?й  частинi  свiту,  на
заходi запекло змагалися мiж собою папа й германський iмператор,  i  кожен
змагався за вiру, за ?? утвердження й чистоту, кожен  намагався  вiдблиски
божества потягнути на сво? корогви й штандарти. Що то за  вiра,  яка  може
щоразу хитатися  й  навiть  змiнюватися,  залежно  вiд  примхливостi  пап,
насильств iмператорiв i королiв, несправедливостi i чвар,  мiж  тими,  хто
проголошу? себе носiями i захисниками ??? Яка вiра, який бог може iснувати
серед чвар, брудних пристрастей, брехливостi, жорстокостi? Невиннi, чистi,
прекраснi люди гинули на полях битв, а нiкчеми процвiтали тим часом тiльки
тому, що назвали себе служителями вiри i  були  послiдовно  безжалiснi  до
всiх i всього, окрiм себе й свого бога.
   Папа Урбан виявився  хитрiшим  за  грецького  iмператора  Комнiна.  Вiн
розумiв,  що  близького  ворога  треба  знищувати  силою,  супротивника  ж
далекого, недосяжного слiд  спробувати  схилити  на  свiй  бiк  хитрощами,
вмовляннями, ласкою. Тому з iмператором Генрiхом велася жорстока,  нещадна
вiйна, яка часом видавалася навiть безнадiйною, але iншого виходу  тут  не
було. Що ж до  такого  володаря  як  далекий  руський  князь,  загадковий,
могутнiй  i  бажаний  всiляко,  то  тут  застосовано  спосiб,  сказати  б,
лагiдний, як свого часу вже  було  зроблено,  даруючи  королiвську  корону
польському князевi, а тодi угорському, чим навiки було прилучено цi  землi
до римсько? церкви.
   Однак корону дарують тодi, коли ?? просять. Руський князь не просив. До
того ж, чутки були, нiби в руських володарiв корона вже давно була - чи то
якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий
час, починаючи вiд Ярослава Мудрого,  руських  володарiв  звано  в  ?вропi
царями. Iншого слова автори хронiк не вживали.  Тодi  що  ж?  I  ось  папi
Урбану трапилося вiдразу двi нагоди. 1087 року iталiйськi купцi  з  города
Барi викрали в Мiрах  Лiкiйських  мощi  Миколи-чудотворця,  святого,  яким
пишалася грецька церква i який чомусь  користувався  великою  прихильнiстю
Русi. Викрадено  мощi  й  перевезено  в  Барi,  мовляв,  для  захисту  вiд
сельджукiв, насправдi ж це був звичайнiсiнький грабунок, бо викрадали тодi
й грабували не тiльки багатства й городи, а й  святi  релiквi?,  гробницi,
навiть святих; мовляв, у яко? церкви бiльше святих i  вони  значимiшi,  та
церква, виходить, теж могутнiша. Вiдразу ж, крiм  свята  зимнього  Миколи,
яке вiдзначалося 6 грудня, встановлено було свято  Миколи  весняного  -  9
травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок  i  не
захотiла прийняти весняного свята. А як руськi?  I  ось  тут  папi  Урбану
помогло використати цю нагоду те, що  донька  руського  царя,  iмператриця
германська, була кинута Генрiхом у вежу, потребувала  захисту,  спiвчуття,
допомоги, про це мали довiдатися у Ки?вi, i негайно було  споряджено  туди
пишне посольство на чолi з  ?пископом  Федором,  а  що  руського  володаря
нiякими дарами нiхто не мiг здивувати, та ще ж треба було якось злагiднити
сумну вiсть про неволю його доньки (окрiм папських запевнень, що зусиллями
апостольськими вона буде визволена), то й послано з  Федором  до  Ки?ва  у
золотому ковчежцi, з прозорим скляним верхом,  одну  маленьку  кiсточку  з
мощей Миколи-чудотворця. Кiсточка, слiд зазначити, була  така  малюсiнька,
нiби й не вiд чоловiка, а заяча або пташина, та  важила  тут  не  величина
дарунка, а його, сказати б, висока суть  i  свiдчення  щедростi  римського
первосвященика. Бо ж константинопольський патрiарх, вiдаючи  про  особливу
любов до Миколи на Русi, мiг би, маючи цiлi  мощi  чудотворця,  давно  вже
послати до Ки?ва такий  дарунок,  а  бач  -  не  послав.  Рим,  натомiсть,
виказував  щедрiсть.  Рим  далеко  бачив,  його  знання  розповсюджувалися
безмежно, його впливи були нездоланнi,- це мав би вичитати руський  цар  з
непоказного, вдавалося б, але сповненого значимостi дарунка.
   Посольство ?здило довго, бо далеко, бо русичi загадковi люди, бо справи
вiри не терплять поквапу. ?впраксiя тим часом мала сидiти в сво?й вежi,  i
то щастя, що Генрiх просто тримав ?? там, не вдаючись нi до чого лихiшого.
А мiг би через свою нестримнiсть, жорстокiсть, надто ж, коли став  терпiти
поразки, був зiпхнутий на самий край Iталi?, втратив  спiльникiв,  втратив
надi?, мав проти себе власного  сина,  а  за  себе  -  нiчого.  В  хвилини
розпуки, напившись до одурiння, хотiв вiдiбрати собi життя. Знову врятував
його  Заубуш,  ранячи  собi  долонi,  рискуючи  одержати  вiд   iмператора
смертельний удар, видер у  нього  з  рук  оголений  меч,  яким  той  хотiв
пронизати собi груди, i ось  тодi  одноногий  барон  намiрився  не  те  що
зрадити свого володаря,  а  просто  втекти  вiд  нього,  переметнутися  до
переможцiв, запропонувавши ?м не себе (бо кому вiн потрiбен сам по собi  -
нема?тний, невпливовий, звичайний прислужник Генрiхiв, i  не  бiльше!),  а
?впраксiю, яку взявся вивести з вежi.
   Усе збiглося в часi якнайлiпше. З Ки?ва повернулося папське  посольство
разом iз посольством вiд ки?вського князя i з таким самим ?пископом, як  i
папський, навiть звалися ?пископи однаково. Ки?вський князь мовби  натякав
цим на можливiсть порозумiння, прихильнiсть же  свою  до  римсько?  церкви
виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також  i  свято
весняне.  Посольство  привезло  вiстi  й  не  дуже  втiшнi,  але  то   вже
стосувалося ?впраксi?, лихi вiстi призначалися для не?,  отож  настав  час
визволити ?? з вежi, Заубуш запропонував сво? послуги саме тодi, як у  них
виникла потреба. Абат Бодо, довiрена людина римсько? церкви,  домовився  з
бароном, i вони здiйснили те, що мали здiйснити: iмператрицю передано  пiд
опiку самого, Вельфа, ?? ждала в Каноссi графиня Матiльда, готуючи зустрiч
таку пишну, яку тiльки могла  приготувати,  бо  ж  iмператрицi  передовсiм
належалася пишнота, а вже згодом - вiстi про тi змiни  в  свiтi,  про  якi
вона в сво?му ув'язненнi не могла вiдати  i  вiд  яких  була,  сказати  б,
щасливо вiдокремлена.  Тепер  кiнчалася  неволя,  але  наставав  кiнець  i
незацiкавленостi в подiях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих
чи iнших причин вiд участi в подiях, успiхах i нещастях життя. I що  довше
вона перебува? в незнаннi, то болючiшим,  страшнiшим  буде  повернення  до
життя.
   Так було з ?впраксi?ю.  Не  помiтила  урочистостей,  не  схвилювала  ??
пишнота, не вразила велич i неприступнiсть  замку,  не  розчулилася,  коли
замiсть понуростi вежi вiддано ?й справдi королiвськi поко? в  Каносському
палацi, бо все те було звичне для не?, усе було марнотою порiвняно до  тих
сотень безкiнечних днiв, проведених у каменi й безнадi?. Не здригнулося ??
серце й тодi, коли вперше за багато лiт почула з уст  ки?вського  ?пископа
Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не
вельми здивувалася навiть тодi, коли наблизився до не? слiдом за ки?вським
?пископом Прибулий з  посольством  руський  во?вода,  блиснув  веселозубо,
мовби знайомий i водночас незнаний, нiби й Кирпа давнiй, добрий косоплечий
рубака, а нiби й не вiн, бо усмiшка та сама, i очi тi самi, а косоплечостi
нема?, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловiк коли й не вникнув,  то
змiнився до невпiзнання, плечi його вирiвнялися, трохи звузилися,  i  лише
згодом ?впраксiя збагнула, що в Кирпи нема? право? руки, що вiн обрубаний,
Обтесаний, скалiчений. Тож не було здивування, що Кирпа знову  перед  нею,
бо мав бути або вiн, або той Журило 6  його  перлистими  кучерями,  але  й
радостi не було через калiцтво во?водине.
   Ще менше радостi було вiд вiстей з Ки?ва. Це  вже  вразило  ??  в  саме
серце, вiд цього здригнулася, це наповнило ?? майже таким жахом,  з  яким,
скажiмо, довiдалася б про день сво?? смертi.
   Бо в Ки?вi  вмер  великий  князь  Всеволод.  ?пископ  Федiр  розповiдав
?впраксi?, що, як помер великий князь, то дзвонiв ки?вських не було  чутно
вiд плачу людського. Вважав, що бодай цим потiшить  доньку  Всеволода,  не
вiдаючи, якою жорстокою мудрiстю сповнило життя душу  цiй  молодiй  жiнцi.
Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по  нiй  плакало  б  безлiч
люду. Мертвих завжди люблять бiльше, нiж живих. Як сказано: життя сповнене
ворожнечею i ненавистю, а смерть - любов'ю i повагою. I що  менше  чоловiк
суму? по  мертвому,  то  бiльшу  скорботу  вiн  може  виказувати,  бо  так
годиться. За князем же плачуть гiрко й невтiшно,  лякаючись,  що  по  його
смертi прийде гiрший. Бо новий князь прийде неминуче, а який  -  нiхто  не
вiда?.
   Невдовзi  по  смертi  батька  ?впраксi?  загинув  улюблений   брат   ??
Ростислав. Покараний був за богохульство i неповагу до святих людей. Перед
тим, як iти йому з братом Володимиром  проти  половцiв,  утопив  у  Днiпрi
лаврського ченця Григорiя, а тодi й сам,  утiкаючи  пiсля  невдало?  битви
коло Треполя, утонув з конем сво?м  у  Стугнi,  i  брат  Мономах  мало  не
втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нiчого не  змiг  удiяти,  бо
вже тут дiяли закони божi, а не людськi. Сказано ж: як живеш, так i вмреш.
По Ростиславу теж  плакав  гiрко  весь  люд  ки?вський,  бо  завжди  жалко
молодого життя.
   Пiсля тяжких вiстей про такi втрати  мала  б  ?впраксiя  втiшитися  хоч
трохи, довiдавшись, скажiмо, що_ _на столi ки?вському по смертi  Всеволода
сiв його син, а ?? старший брат Мономах,  перший  захисник  землi  русько?
з-помiж усiх iнших князiв. Але й тут ждало ??  розчарування,  бо  Мономах,
мовляв, заявив, що слiд  дотримуватися  ряду,  встановленого  ?хнiм  дiдом
Ярославом Мудрим: стiл займають по старшинству. З  онукiв  же  Ярославових
мав таке право Святополк, ?диний  уцiлiлий  син  Iзяслава,  найстаршого  з
синiв Мудрого.
   I вже посольство це прийшло вiд Святополка, якого  ?впраксiя  майже  не
пам'ятала, могла згадати хiба що його матiр Олiсаву, та й то через те,  що
з нею здружена  була  ??  мати  княгиня  Анна,  бо  обидвi  мали  однакове
походження - з чорного люду,- обох  князi  взяли  за  ?хню  вроду,  обидвi
почувалися попервах осамотненими й чужими в князiвському оточеннi, тому  й
горнулись одна до одно?.
   Ще  пам'ятала  ?впраксiя,  що   вже   змалку   Сiвятополк   вiдзначався
неймовiрною скупiстю, за що з нього знущався щедрий i  веселий  Ростислав.
Бо для Ростислави, як i для ?впраксi?, скупiсть у князiв видавалася  рiччю
найбезглуздiшою. Скiльки бачили дiти князiв, то те й знали, що  тi  сiдали
на коней, злазили з коней, молилися, пили, ?ли, усi  були  з  мечами  i  в
золотi. На конях i в золотi - до чого ж тут скупiсть? Стрибаючи  на  однiй
нозi, любили вони приспiвувати складену Ростиславом приспiвку:
   Князь-князяка,
   Кiнь-коняка,
   Князь-конязь,

   3 золота злазь!
   Княгиня Анна, почувши якось  ту  примовку,  страшенно  обурилася:  "Яка
срамота!"
   А ось тепер скупий Святополк, увесь у волотi, сiв на золотий стiл,  сiв
на золото, i вже цей не злiзе iз золота нiзащо!
   Як  усi  скупi  (а  також   обмеженi)   люди,   Святополк   вiдзначався
багатослiв'ям, нiколи не шкодував слiв - цього ?диного скарбу, за який  не
треба платити нiкому й нiчим. Вiн прислав ?впраксi?  розлогу  грамоту,  де
говорив i про любов, i  про  ту  радiсть,  яко?  зазнав,  що  сестра  його
високовельможна перебува? пiд покровительством i захистом римсько?  церкви
i  ??  першого  ?пископа;  щедро  дарував  Святололк  поради,   настанови,
побажання, ще додавав до цього любов,  закликав  до  покори  перед  богом,
отже, й перед папою. Все як слiд, усе саме так, як того баэкалося. Поради,
та ще здалеку, давати найлiпше, це не вимага? нi зусиль, нi  мужностi,  нi
витрат. ?впраксiя зрозумiла, що самотнiсть ?? ще не кiнчилася  визволенням
з вежi. Тяжкi вiстi звалилися на не? зненацька, безжально, враз, нiхто  не
поможе ?й знести ?хню жорстокiсть, навiть добрий Кирпа  тут  безсилий,  бо
ма? свого горя задосить, ще навiть не знаючи про смерть Журини.
   Абат Бодо? Хто вiн - друг, помiчник чи ворог найперший? Звик  лiзти  до
не? в душу iм'ям божим,  повторюючи  слова  псалма:  "Господь  зна?  думки
людськi, бо вони су?тнi". Вiн не радить -допиту?ться, з ним не  дiйдеш  до
iстини, бо йому нетерпеливиться вилiчити всi тво? грiхи.
   Так неминуче опинилася ?впраксiя вiч-на-вiч з Матiльдою Тосканською.

   ПIДЛЯГА? ОСКАРЖЕННЮ
   Вони були поряд з першого дня по прибуттi ?впраксi? до Каносси - висока
бiлява слов'янка, блiда, з величезними сiрими очима, погляду яких нiхто не
витримував, i маленька чорнява графиня, з  якимись  темними  пасмугами  на
обличчi - чи то слiди  давнiх  пристрастей,  чи  невтолених  пожадань,  чи
вiдблиски сатанинського вогню, який незгасно горiв у  цiм  маленькiм  тiлi
ось уже двадцять чи  й  тридцять  лiт,  эападюючи  пожежi  чвар,  сутичок,
найзапеклiших вiйн мiж визнавцями то? само? вiри. Були поруч i в час  усiх
затяжних i втомливих повiтань iмператрицi, i на богослужiннях урочистих  в
?пископськiй церквi, i на нескiнченних учтах, якi, треба вiдразу  сказати,
вiдзначалися витонченiстю й смаком, нi в  чому  не  схожi  були  на  грубi
обжираний i обпивання у Генрiха. Але всi тi днi_ _мiж молодою iмператрицею
i пiдстаркуватою графинею утримувалася невидима вiдстань,  якесь  неминуче
вiдчуження, урочиста зустрiч мовби навмисне  затягувалася,  здавалося,  не
буде кiнця новим та новим вигадкам Матiльди, все в_ _цьому  дивному  замку
заповзялося слугувати_ _тiльки iмператрицi, та що далi тривало все  це  то
бiльше впевнювалася  ?впраксiя  в  навмисностi  й  нещиростi_  всiх_  отих
високих_ слiв,_ молитов,  поклонiв,  рицарських  летючих  турнiрiв  на  ??
честь,  запобiгливостi   Матiльди,   улесливостi   оточення   графининого,
рабського упослiдження слуг, до яких долучилася i ?? Вiльтруд, яка вiдразу
ж перейнялася панiвним духом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування.
   ?впраксi? мовба хотiли нагадати: усього цього так багато  тiльки  тому,
що воно не може тривати довго, надто ж - вiчно. Неминуче по  святах  мають
настати буднi, бо навiть найвищi особистостi на цiй землi покликанi не  до
вiдбування урочистостей, а до сповнення обов'язкiв. За все треба  платити.
У Каноссi теж. Мова може йти лише про характер i  розмiр  плати.  Напевне,
усе вже визначено, i Матiльда лише жде нагоди сказати про це  iмператрицi,
тому ?впраксiя не стала вiдкладати  i  першою  попросилася  на  розмову  з
графинею.
   - Я запрошую вас до бiблiотеки, ваша величнiсть,- сказала Матiльда.
   Слiд зауважити, що Каносса, не  кажучи  вже  про  неприступнiсть  цього
вмiщеного на  високiй  великiй  горi,  оточеного  потрiйними  непробивними
мурами замку, становила собою мовби окремiшнiй, самодостатнiй  свiт,  який
вража? i красою, i вишуканiстю, i доцiльнiстю у всьому, ?впраксiя нi з чим
не  могла  б  порiвняти  цього  витонченого,  майже  досконалого   витвору
людського вмiння. Навiть Красний, двiр Всеволодiв, шахи,  на  вiдмiну  вiд
понуростi германських замкiв, поставав у ?? пам'ятi як  втiлення  пишноти,
багатства, та?мничостi, видавався тепер свiдчениям несмаку, пусто? пиха  в
цiлковито? непристосованостi як до  князiвських_  _високих  урочистостей,_
_так i до звичайних людських потреб.
   Тут було все просторе,  привiтне,  вишукане,  ?дине  в  свiтi  в  сво?й
неповторностi: рiзнобарвнi мармури стiн, арок, портикiв i  колон,  моза?ки
пiдлог  i  плафонiв,  рiзьблений  камiнь,  легкий,  летючий,  прохолода  i
затишок, простiр, чистота, дзеркальний  полиск  пiдлог,  важка  обстава  з
дерева темного, свiтлого, у  рiзьблених  квiтах,  травах,  звiрах,  знаках
небесних, хрестах i  символах,  килими,  золочена  шкiра,  пахуче  дерево,
слонова кiстка, рiдкiсний посуд, срiбло й золото.
   Каносса вражала безлiччю примiщень iнодi найхимернi-шого.  призначення.
Скажiмо, примiщення для прийняття нових книг. Величезний зал  iз  високими
вiкнами, коштовнi моза?ки на  пiдлогах,  на  стiнах  -  барвнi  зображення
постатей  чотирьох  ?вангелiстiв,  на  стелi  -  рух  небесних   сфер,   з
творцем-вседержителем посерединi. У залi - нiчого, лиш одна пiдставка  для
книг, зроблена з потемнiлого дерева, така стара, що, може, користався  нею
ще Вергiлiй або й сам Арiстотель. I ось нову книгу кладено на пiдставку, i
графиня Матiльда, запрошуючи всiх гостей, якi на той час були  в  Каноссi,
йшла, гортала пергаментнi хартi?,  вичитувала  то  се,  то  те,  захоплено
всьорбувала повiтря:
   - Ми з абатом (чи там з ким iншим) давно намiрилися мати сю книгу...
   Тут панував точний розподiл мiсця  перебування  залежно  вiд  становища
людини, замок був нiби втiлення держави й тодiшнього свiту, чорний люд  не
допускався за третi мури зовсiм, хiба що для необхiдних послуг та, може, у
та?мничi пiдземелля, де були кам'янi  мiшки,  бездоннi  колодязi,  жахливi
в'язницi,  мiсця  тортур,  знущань,   та?мних   страт;   простим   рицарям
вiдводилося мiсце мiж потрiйними мурами, де мали нести варту,  впливовiших
пускано далi, хоч  знов  же  не  смiли  переступити  порога  палацу  само?
графинi, особисто?  резиденцi?  найсвятiшого  папи,  палацу  для  найвищих
гостей. Навiть церкви тут були для вищих i для нижчих, була звичайна, була
?пископська, були палацовi, так  нiби  й  сама  вiра  в  сутi  сво?й  була
неоднаковою для простого  люду,  рицарiв,  феодалiв,  ?пископiв  i  владик
свiту. Власне, хiба не так вбно велося насправдi? I коли не впадало в  око
надто виразно через безмежнiсть свiту, то в  цьому  замку,  який  пиховито
баявляв про сво? право втiлювати весь iснуючий  порядок  i  лад,  нiщо  не
могло приховатися i поставало таким, яким було  насправдi.  Навiть  герцог
Вельф  мав  коритися  духовi  Каносси.  Жадiбного  червономордого  баварця
тримано на поштивiй вiддалi вiд графинi Матiльди, всiляко пiдкреслюючи, що
союз ?хнiй трима?ться  не  звичайною  i,  сказати  б,  принизливо-негiдною
людською близькiстю, а  лиш  ненавистю  до  спiльного  ворога  iмператора.
Матiльда хотiла здобути вiд Вельфа вiйськову силу, герцог намiрявся урвати
в графинi дещицю вiд ?? багатства, не дбаючи бiльше нi про  що.  Водночас,
попри умовнiсть ?хнього шлюбу, Матiльда гостро пильнувала  за  моральнiстю
Вельфа, через що не допускала його, скажiмо,  до  ?впраксi?  без  свiдкiв,
коли ж спробував був поткнутися до  бiблiотеки,  де  для  бесiди  зiйшлися
графиня з iмператрицею, то був ганебно вигнаний звiдти як такий, що нiчого
спiльного не ма? i не може мати з мудрiстю, бiблiотека ж, як  вiдомо,-  це
притулок мудростi найвищо?. Щоправда, на стелi бiблiотеки викарбувано було
великими лiтерами слова апостола: "Наша мудрiсть  -  лиш  безумство  перед
лицем бога", i ?впраксiй вказала на той напис Матiльдi, зауваживши, що вiн
не зовсiм вiдповiда? духовi цього примiщення, де, судячи а усього, зiбрано
безцiннi скарби людсько? мудростi. Але графиня анiтрохи не збентежилась.
   -  Ми  вибрали  цi  слова  з  найсвятiшим  папою  Григорi?м,-   замiсть
пояснення, сказала вона, мовляв, самим папою освячено  i  багатi  книжковi
зiбрання, i ?? вiдданiсть боговi, який сто?ть  над  мудрiстю  i  над  усiм
сущим.
   ?впраксiя вже помiтила, що Матiльда майже нiколи не  вда?ться,  сказати
б, до одноосiбного  мовлення:  для  бiльшо?  значимостi  сво?х  слiв  вона
неодмiнно знаходить собi спiльника. I тодi  виходить:  "Ми  з  найсвятiшим
папою...", "Ми з герцогом...", "Ми  з  ?пископом".  Видно  було,  що  вона
вельми шкоду?, не  маючи  змоги  об'?днати  в  такiм  висловлюваннi  ще  й
iмператора: "Ми з iмператором...", але тепер могла втiшитися тим, що ма? в
сво?му розпорядженнi iмператрицю, отож щоразу повторюватиме:
   "Ми  з  iмператрицею..."  Коли  б  цим  лиш  обмежилася  плата  за   ??
визволення, то ?впраксiя мала б усi пiдстави лишатися спокiйною. Та  чи  ж
вдовольниться графиня такою мiзерi?ю? Вже невдовзi  пiсля  початку  ?хньо?
розмови в затишку величезно? бiблiотеки, серед тишi, що мала запах  старо?
шкiри, ?впраксiя збагнула, що Матшьда  вжива?  вислiв  "Ми  з..."  не  для
пiдкреслення власнбi малостi й незначностi  -  навпаки,  у  нiй  промовля?
жорстока власниця, вона тим самим уперто пiдкреслю?, що володi?  на  цьому
свiтi всiма: папою, ?пископами, королями, герцогами, графами. Не добралася
ще до iмператорiв, але ось - ма? вже в сво?му  розпорядженнi  iмператрицю.
Про власнiсть свою говорила поштиво, ласкаво, i неодмiнно  з  повторенням:
"?хня святiсть, ?хня святiсть...", "Ваша величнiсть, ваша  величнiсть...",
затуркувала словами, приголомшувала несамовитим натиском з перших слiв,  i
?впраксi? стало страшно цi?? жiнки.
   - Ми з найсвятiшим папою спiвчува?мо вам, ваша величнiсть... Вам випало
таке тяжке життя. У вас не було порадника. Абат Бодо? Вiн  не  порадник  -
лиш сповiдник, Його мiсце в сповiдальнi-парлаторiумi. До речi,  у  Каноссi
прекраснi парлаторiуми. Лiпшi, нiж будь-де. У свiй час  ми  з  найсвятiшим
папою Григорi?м подбали про це.  Ви,  ваша  величнiсть,  матимете  власний
парлаторiум, це так прекрасно, ваша  величнiсть.  Кожному  треба  помагати
знести тягар свого життя. Бесiда з богом - що може бути лiпше?
   ?впраксiя спробувала повести мову про те, що все ??  майно  лишилося  в
iмператора, хоч вiн не ма? на нього нiякого права. Але в  Каноссi  вона  -
без нiчого, а як буде далi?
   - Я знаю,  ваша  величнiсть,  ви  були  найбагатшою  жiнкою  в  ?вропi.
Багатшою навiть за мене - хай це вас потiшить.
   - Гада?те, це може мене потiшити?
   - Все ж лiпше бути багатою, нiж бiдною. Це дав  великi  можливостi  для
доброчинства.
   - У  вежi  я  перечитувала  старi  манускрипти.  Серед  них  був  один,
написаний чоловiком, який сидiв у в'язницi й ждав смертi. Вiн назвав  свiй
трактат "Про втiшення фiлософi?ю".
   -  Мене  знають  усi  фiлософи   ?вропи,   ваша   величнiсть.   Ансельм
Кентерберiйський прислав менi сво?  "Медитацi?".  Петро  Пустельник  склав
молитву про мене. Ви чули про Петра Пустельника, ваша величнiсть?
   - На жаль, нi.
   - Ми з найсвятiшим папою Урбаном знайшли цього чоловiка, ми почули його
праведний голос, послали йому благословення, пiдняли його  з  пониження  i
забуття. Тепер вiн пiднiма? всiх вiруючих у святий похiд на  захист  гробу
господнього.
   - Ще одна вiйна? Ще несправедливiсть?
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть,  святi  вiйни  приносять  на  землю
найвищу справедливiсть. Нам пощастило що саме в наш час винайдено стремена
и пiдкови. Завдяки стременам  во?ни  в  залiзних  латах  змогли  засiдлати
бойових коней, а пiдкова поможе нашим коням  дiйти  до  свято?  землi,  до
самого ?русалима.
   - Яке менi до цього дiло? Чи не вважа?те,  що  и  менi  доведеться  йти
разом з рицарями аж до свято? землi? Чи може запропонувати себе  в  жертву
для успiху цi?? справи?
   Матiдьда засмiялася. Вона вмiла смiятися, i виходило це в не?  при?мно,
без очiкувано? вiд тако? жiнки зловiсностi.
   - Ваша величнiсть, ради попутного вiтру для походу проти Тро? Агамемнон
принiс у жертву власну дочку
   Iфiгеиiю.
   - Артемiда не дала  цього  зробити.  Вона  замiнила  дiвчину  ланню,  а
Iфiгенiю перенесла в Таврiду, де та стала жрицею. Таврiда - у мо?й  землi.
Вважайте, що я не створена для пожертов. .
   -  Але  можете  бути  жрицею,  ваша  величнiсть.  Це  прекрасно.  Ми  з
найсвятiшим папою вiримо, що ви станете на захист високо?  справедливостi.
Ви перебува?те в притулку де найперше шану?ться справедливiсть,  право.  Я
подбала про те, щоб ?вропi став  знаний  кодекс  Юстинiана  Цей  iмператор
прославився не тiльки спорудженням Софiйського  храму  в  Константинополi,
але и кодифiкацi?ю римського права. Чи не прекрасно, що будiвники  великих
соборiв водночас дбають i про право, ваша величнiсть !
   "А хто пише закони для  журавлiв?"  -  хотiла  спитати  ввпраксiя,  але
розмова вже вгрузла в такi глибокi  колi?,  що  видобутися  з_  _них  було
несила, тому доводилося котитися туди, куди котилося.

   - Мiй дiд Ярослав, прозваний Мудрим, теж спорудив у Ки?вi
   церкву Софi?, яка майже не поступа?ться константинопольськiй,  i  уклав
для сво?? держави "Руську правду".
   - I все ж найвшца правда - вiд  господа,  бо  й  людина  створена,  щоб
дивитися на небо, ваша величнiсть.
   - Я люблю дивитися на квiти й трави,- нарештi порушуючи течiю  розмови,
сказала ?впраксiя. Цi простi слова налякали графиню.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть, ми з  герцогом  Вельфом  такi  радi
вашому визволенню! Його святiсть папа безмiрно втiшиться цi?ю  вiстю.  Все
щасливо збiглося. Ви ма?те послання з Ки?ва,  вiд  руського  царя,  вашого
брата.
   - Мiй брат загинув.
   -  Один  загинув,  так,  i  ми  суму?мо  разом  iз  вами.  Але   другий
володарю?...
   - Другий - просто князь...
   - Але третiй...
   Матiльду не могла збити нiяка сила. ?впраксiя вмовкла.
   - Але третiй... Миха?л шле вам свою любов i сво? поради...
   - Очевидно, я повинна спитати поради у вас, графине. Бо  Ки?в  задалеко
звiдси. Як я маю вестися? У мене ? воля, але бiльше нiчого. Як вплинути на
iмператора, аби вiн вiддав мо? майно? Я б хотiла  повернутися  додому.  До
Ки?ва.
   - Ваша величнiсть, ви пита?те поради, я  рада  ??  дати  вам.  Напишiть
скаргу на iмператора!
   - Скаргу? Кому?
   - Найсвятiшому папi.
   - А хiба може папа втручатися в такi справи?
   - Тодi що  лiпше:  звернiться  зi  скаргою  на  iмператора  до  собору.
Незабаром у Констанцi зiбрано буде собор. Ми з найсвятiшим  папою  послали
легата Гебгарда,  аби  вiн  подбав  про  влаштування  собору.  Там  будуть
вельможнi сановники з усi?? ?вропи. Ви можете, ваша  величнiсть,  особисто
оскаржити негiдну поведiнку iмператора в Констанцi.
   - ?хати в Германiю? Знов повертатися в ту землю? Нiколи!
   - Тодi складiть скаргу.
   - Але як? I чи годиться таке робити?
   - У вас ? порадник. Абат Бодо. Ми  з  найсвятiшим  папою  зна?мо  цього
божого слугу, вiримо йому.
   - Ви ж самi казали, графине, що вiн лише сповiдник - не порадник.
   - Коли слугi божi виявляють найвищу вiдданiсть  до  земних  владик,  це
треба цiнувати, ваша  величнiсть.  Я  хотiла,  аби  ви  почули  достойного
Донiцо, який ось уже багато рокiв склада? поему про труди цього свiту.
   Вона покалатала в срiбний дзвоник, i в  бiблiотецi,  мовби  ховався  до
часу серед товстезних шкiряних книг, виник дивний монах. Маленький чоловiк
а величезним обличчям, босий, у пiдперезаному брудним мотузком  брунатному
габiтi, посувався до них нечутно, мов  привид,  нiс  поперед  себе  велику
пергаментну книгу, заздалегiдь розгорнену,  так  нiби  монах  уже  здалеку
зготовлявся до  читбйня.  Справляв  таке  враження,  нiби  все,  що  ?сть,
лиша?ться йому в ротi. Тому обличчя розросталося до розмiрiв  небачених  а
тiло було майже дитячим. Матiльда, як помiтила ?впраксiя, любила оточувати
себе  такими  недомiрками,  як  i  сама.  Дивно,  що  могла  одружитися  з
величезним грубим баварцем, але, видно, саме через те не  пiдпускала  його
близько до себе.
   - Ма?те щось для прочитання,  отче?  -  спитала  Матiльда  монаха.  Той
мовчки зворухнув головою, бо коли б кивнув, то могла йому вiдiрватися  вiд
мiзерного тулуба. Сковтнув слину, жирно вiдкашлявся.
   -. Читайте,- милостиво звелiла ?впраксiя.  Донiцо  став  читати.  Жирно
булькотiв його голос,  латина  в  його  поемi  мовби  вмирала,  так  i  не
народившись, це був яскраво виражений  убивця  мови,  поезi?,  думки,  вiн
нахабно грабував усе,  що  iснувало  до  нього,  беручи  звiдти  найгiрше,
висмикуючи як попало, впихаючи в свое  писання,  найбiльше  черпав  вiн  з
бiблi?, аби догодити сво?й володарцi, тому марно  було  б  шукати  в  його
поемi хоча б звичайних називань того, про що йдеться. Булькаючи жирно, вiн
прочитав таке: "Нова Дебора побачила, що настав час низвергнути Сисару  i,
подiбно до Я?лi, вона ввiгнала вiстря в його скроню".
   ?впраксiя нiчого не збагнула, але Матiльда, вчасно вичувши це,  прийшла
на помiч.
   -  Отець  Донiцо  в  щедротах  сво?х  назива?  мене  iменем  iудейсько?
войовницi Дебори, в Сисарi ж ваша величнiсть легко може впiзнати негiдного
германського  iмператора.  Ми  з  найсвятiшим  папою  i  герцогом  Вельфом
утримувалися вiд того, щоб завдати нищiвного удару iмператоровi,  поки  не
визволили вас, бо нiхто не зна?, на  що  здатен  той  негiдний  чоловiк  у
сво?му  падiннi.  Але  тепер  настав  час,  як   слушно   пише   в   сво?й
високонатхненнiй поемi  отець  Донiцо.  У  вашiй  поемi,  отче,  ма?  бути
вiдведено належне мiсце також i для iмператрицi.
   ?впраксiя злякалася.
   - Навiщо, графине? Чи ж  годиться  вiдвертати  увагу  отця  Донiцо  вiд
предмета його оспiвування? Вiн пише про ваше життя i повинен  писати  лише
про вас.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть,  хiба  я  можу?  Коли  для  вас  це
вида?ться обтяжливим, отець Донiцо порадиться з абатом  Бодо.  Звертайтеся
до абата Бодо, отче Донiцо, вiн скаже вам усе, що слiд.
   Монах знову вдав, що кланя?ться, i понiс  свою  величезну  мордяку  мiж
шкiряних фолiантiв, нечутно ступаючи босими ногами по  моза?чнiй  пiдлозi.
Мабуть, нездарнiсть завжди отак нечутно прослиза? в життя.  ?впраксi?  так
кортiло спитати, чому Донiцо босий, але стрималася,  вчасно  згадавши,  що
вона ж усе-таки iмператриця. Хоч навряд,  чи  це  тут  щось  важило,  коли
навiть для поеми нездарного Донiцо вона сама не могла нiчого дати,  а  мав
промовляти вiд ?? iменi абат Бодо. Один розповiсть, другий напише. Про всi
знущання, яких  вона  зазнала  вiд  Генрiха,  мордатий  монах  вiдбудеться
брудним натяком:
   "Хай про це змовчить мiй вiрш, аби не занадто зiпсуватися".
   Тепер не згадувала  бiльше  свого:  "Станеш  iмператрицею  -  ощасливиш
свiт". Перш нiж братися за цiлив  свiт,  спробуй  ощасливити  бодай  себе.
Втекла з вежi, а неволi, а вскочила в нову неволю, Каносса теж  нагадувала
вежу, тiльки просторiшу й вишуканiшу, а що з того? Залiзна впорядкованiсть
каносського життя мертвим стиском здавлювала душу,  тверда  розмежованiсть
людей не давала змоги зустрiтися з тим, з ким хотiла, ось i вжкшхо так, що
?вираксiя не могла зустрiтися а во?водою Кирпою, вате вимушена була  щодня
слухати вистукування Заубушево? дерев'янки, бо барона приставлено до не? у
сподiваннi, що вiн слугуватиме iмператрицi таи_ _само,  як  робив  це  для
iмператора. Чи вона визволялася з вежi, щоб  зрiвнятися  з  нiкчемнiстю  й
пiдлiстю цього чоловiка? ?впраксiя  не  пiдпускала  барона  до  себе,  усi
розпорядження  передавала  через  Вiльтруд,  але   та   незабаром,   мовби
перейнявши спосiб мовлення само? Матiльди, незмiнно говорила:
   - Ми з бароном...
   Готувалися до весiлля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав
з'?днати руки рицарсько? доньки i Заубуша, барон намагався, щосили довести
?впраксi?, як вiн змiнився, яке оновлення найшло_ _на нього_,_ починаючи з
то? ночi, коли  визволив  вiн  iмператрицю  з  неволi,  а  вона  згадувала
червоний морок соборно? крипти, рiзуче свiтло вiд, нагого Журининого тiла,
брудну  смаглявiсть  цього  проклятого  розпусника...  Проклятий,   навiки
проклятий!
   Абат Бодо обережно нагадав про  скаргу.  Чи  iмператриця  сама  укладе,
чи?..
   - Не знаю i не хочу!-майже простогнала ?впраксiя.
   - Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите,_ _я  покажу
вам написане. ?? недосвiдченiсть не знала меж.
   - А можна, щоб менi й не показувати? - спитала.
   - Нi, нi, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дiйсна
   без вашо? печатi.
   - Я дам свою печать. Але абат не вiдступався:
   - Однаково ви повиннi ствердити все власноручно. Вiн принiс скаргу  вже
наступного  дня.  Там,  власне,  й  не  було  нiчого  страшного.  Звичайне
звертання жiнки, ображено? i пограбовано?. Вимога, щоб iмператор  повepнув
усе, що ?й належить. Вона пiдписала i дала поставити свою_ _печать.
   - Можуть виникнути деякi ускладнення,-свазав
   абат,-  не  всi,  хто  буде  на  соборi,  знають  iсторiю  вашогожиття.
Вимагатимуть пояснень.  Хтось  повинен  дати  цi  пояснення.  Найлiпше  це
зробити вам.
   - Нiколи !
   - Тодi хтось, хто добре зна?.
   - Але хто?
   - Кому ви довiря?те, дочко моя.
   - Кому ж, кому? - вона справдi не знала, кому вiрити на цiм_ _свiтi._ _
   - Ви забули про найдовiренiшого i наивiрнiшого
   вам,-обраявево нагадав Бодо.
   - Про_ _вас_?_ А хiба ви могли б, отче?
   - Як син церкви, я повинен по?хати на собор. Мо? мiсце там
   - Я не знала. Тодi прошу вас. Коли виникне потреба.
   - Так._ _Тiльки тодi, як виникне потреба. Несподiвано ?впраксi? сяйнула
думка.
   - Отче, а коли б з вами по?хали туди й ки?вськi посли?  ?пископ  Федiр,
во?вода Кирпа. ?пископ - особа духовна, во?воду ви зна?те давно, вiн, коли
треба, вiн мiг
   би посвiдчити... Абат вислухав ?впраксiю без захвату.
   - Не знаю, чи захочуть ?х слухати на соборi.
   - Говоритимете ви. А вони просто мовчазнi свiдки, Менi легше буде, коли
там i руськi люди... Зрозумiйте мене, отче.
   - Я подумаю, дочко моя.
   - Менi це хотiлося б почути вiдмову. Вважайте, що це моя вимога.
   - Нiхто не може вимагати у свято? церкви.
   ?впраксiя вiдвернулася. Абат зрозумiв, що в цьому вона  не  вiдступить.
Сидiння в вежi навчило ?? твердостi. Хоч не в  усьому  й  не  завжди,  але
навчило. Довелося абатовi брати  з  собою  в  Констанцу  також  i  руських
послiв.
   А ?впраксiя  знов  змушена  була  поринути  в  кiлькамiсячну  нудьгу  i
самотнiсть, хоч усi довкола щосили намагалися виказувати ?й увагу,  навiть
захват, та все те несправжн?, вдаване, за всiм  стояло  вичiкування  плати
вiд не?, але цiну не називано, i це пригнiчувало найбiльше. Чого  вiд  не?
хочуть? Навiщо тримають у цьому почесному ув'язненнi? Чому не вiдгуку?ться
Матiльда на ?? прохання по?хати куди-небудь - чи то  до  тiтки,  колишньо?
угорсько? королеви, а чи додому в Ки?в? Принаймнi могли б вiдпустити ?? на
якийсь час до короля Iталi? Конрада, знаного ?й бiльше пiд iм'ям  Куррадо,
але вже тут ?впраксi? недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружу?ться
з нормандською принцесою Констанцi?ю, ведуться переговори про  шлюб,  отож
не годилося б... Виходило, що ?? визволили з вежi, куди була кинута  через
бруднi  пiдозри  Генрiховi  щодо  Куррадо,  а  тепер   самi   тi   пiдозри
подiляють?.. Жорстокий свiт i нема? з нього виходу.
   Могла б радiти за свою Вiльтруд, яка, зда?ться, знайшла сво? щастя, але
тут був Заубуш. Барон не дiждався прибуття папи до Каносси,  вибрано  час,
коли в замку був Ведьф iз сво?ми  баварцями,  бароновi  урочисто  даровано
ма?тнiсть десь у Баварi?, не  знати,  щоправда,  яку,-  може,  якiсь  голi
скелi, та однаково вiднинi вже не був Заубуш - свиня  сьома,  а  справжнiй
ма?тний феодал, нарештi мiг мати жону, завести родину, покiнчити зi  сво?м
ганебним сервiлiс?йчним  грибом  життя,  з  прислужника  перетворитися  на
людину повнорартiсну, незалежну, а отже - порядну. ?пископ по?днав Заубуша
з Вiльтруд, вони  цiлували  хрест  i  дали  необхiднi  запевнення  шлюбно?
вiрностi, пiсля чого почалося весiлля, справжн? баронське весiлля, на  яке
за звича?м вiдводилося два тижнi, яке мали прикрашати пишнi учти, лови  на
звiра або принаймнi на птаство, рицарськi турнiри.  Лови  влаштовувано  на
перепiлок, якi саме летiли з пiвнiчних кра?в i, стомленi, облiплювали  всi
мури Каносси, вкривали всi довколишнi  пагорби,  падали  на  землю  сiрими
безсилими грудочками, а там з реготом накривали ?х  густими  сiтями  п'янi
рицарi, i сам Заубуш виказував у  цьому  дiлi  особливий  сприт.  Вiльтруд
ходила всi днi розпишнiла,  поблiдла,  з  синцями  пiд  сво?ми  пречистими
очима, якось нiби забула про свою запобiгливiсть перед iмператрицею, бо  ж
була тепер не донька загиблого бiдного  рицаря,  а  баронська  жона.  Зате
Заубуш за всiма забавами i дурощами не  забував  про  Адельгейду,  всiляко
пiдкреслював ?? високий стан,  а  десь  на  десятий  чи  одинадцятий  день
весiльних забав, влучивши мить, коли iмператриця  була  поряд  з  графинею
Матiльдою, упав перед ?впраксi?ю на колiно, ввiв на не? благальний погляд.
   - Простiть, ваша величнiсть.
   Був вродливий, попри сво? калiцтво, в  його  вкляканнi  не  вiдчувалося
приниження, цьому дивному чоловiковi  якось  усе  нiби  личило:  i  високi
зльоти, i неймовiрнi злочини, i каяття.
   - За що вам прощати, бароне?
   - За все, ваща величнiсть. Ця чиста душа по?днала сво?  життя  з  мо?м,
коло не? я теж очищаюся, повiрте, ваша величнiсть.
   -  Скiльки  чистих  душ  ви  забруднили,чи  то  спитала,  чи  ствердила
?впраксiя, уникаючи дивитися на Заубуша, хоч вiн однаково пхався ?й  перед
очi, якийсь вмолодiлий i майже такий нахабний, як при iмператоровi.
   - Я виконував велiння iмператора, ваша величнiсть.
   - Тiльки велiння?
   - Тiльки i завжди, ваша величнiсть.
   - А в соборi? Журина, ?? смерть.
   - Велiння iмператора. Ви не зна?те меж  падiння  цього  чоловiка,  ваша
величнiсть. Все коло нього неминуче  забрудню?ться,  псу?ться.  Тiльки  ви
вбереглися вiд зiпсуття, зберегли свою чистiсть. Ви - свята.
   Вiн упав на пiдлогу й  поцiлував  ??  черевики.  Вiльтруд  вирвалася  з
оточення двiрських дам, стала цiлувати край одягу ?впраксi?. Усе  вмовкло,
усi погляди звернутi на iмператрицю, всi ждали  вiд  не?  або  ж  прощення
цьому порубаному життям i вже, власне, тим нещасному  чоловiковi,  або  ??
гнiвливо? вiдмови, рiвнозначно? жорстокостi. Витончене знущання.  Замкнути
тебе в почесному ув'язненнi, яке вiд сво?? почесностi ув'язненням бути  не
переста?, обкласти, оточити з усiх бокiв, позбавити змоги  бодай  ступнути
вiльно, без нагляду, самочинно, а тодi пiдсилати таку  мерзенну  душу,  як
цей барон, за  прощенням.  Так,  нiби  вiд  ??  прощення  або  гнiву  щось
залежить. Карають i милують лиш  тi,  хто  мае  силу,  владу,  можливостi.
Навiть прокляття мають вагу лиш тодi, коли ти  ма?ш  якусь  вагу  i  тво?х
проклять можуть лякатися. А що може вона? Безсилий  гнiв  виклика?  тiльки
спiвчуття, а то й смiх. Милосердя? А що це таке, коли  за  ний  нiчого  не
сто?ть? Заубуша прийняли милостиво володарi Каносси, йому  щедро  видiлено
баронство десь у Германi?, йому влаштовують бучне весiлля, розважаються, а
тодi згадують,  що  ?  тут  вона,  iмператриця.  Титул  пустий,  а  тепер,
виходить, ще й ганебно-обтяжливий.
   Графиня Матiльда наблизилася до ?впраксi? так, нiби хотiла  сказати  ?й
щось пота?мне, але сичливi ?? слова почули всi:
   - Ваша величнiсть, ваша  величнiсть,  ми  з  найсвятiшим  папою  завжди
виявля?мо милосердя, завжди...
   З не? видавлювали те слово, якого вона нiколи б не кинула Заубушевi, не
вiдстануть,  не  вiдчепляться,  сьорбатиме  повiтря  маленька  графиня   з
сатанинськими пасмугами  смаги  на  личку,  сичатиме,  свистiтиме:  "Ми  з
найсвятiшим папою..."
   - Я прощаю вам, бароне, коли  ви  завинили  не  сво?ю  волею,-  холодно
промовила iмператриця.
   Прощений, прощений! Слово вимовлено._ _Та чи поможе тут слово?
   Заубуш зiрвався з пiдлоги. Змолодiлий, вродливий, мало ие благородний у
сво?му покалiченнi. Вiльтруд горнулася до  нього  з  радiсною  одвертiстю.
Вклоняючись, задкувала вiд ?впраксi?. Невже щасливi? Але як  може  глибоко
нещасна жiнка робити когось щасливим? Чи_ _таким людям для щастя  потрiбна
лиш крихта, лиш слово, якась мiзерiя?
   Чимось шлюб Заубуша i Вiльтруд нагадав ?й одруження а  iмператором.  Та
сама неоднаковiсть,_ _та сама прiрва рокiв, яку загатити нiчим не дано, та
сама  випадковiсть  зустрiчi.  Увечерi,  зустрiвшись  з  графинею,  хотiла
сказати про це, але повела мову про  свого  нехiть  далi  вважатися  жоною
Генрiха, виконувати  пустi  обов'язки  iмператрицi  без  iмперi?,  взагалi
носити цей обтяжливий i осоружний ?й  титул.  Матiльда  кинулась  вмовляти
?впраксiю, нагадала  ?й,  що  повинна  вiдiбрати  в  Генрiха  все,  що  ?й
належать, почекати наслiдкiв  сво??  скарги  на  соборi  в  Констанцi,  бо
наслiдки повиннi бути, наслiдки прекраснi, щонайпрекраснiшi. Але ?впраксiя
не вiдступалася вiд свого намiру, i графпня захотiла бути доброю:
   - Ми з вами проситимемо найсвятiшого папу. Bin сво?ю милiстю  i  владою
може скасувати  шлюб.  Але  ваша  скарга  на  соборi...  Потрiбен  час.  I
терпiння, ваша величнiсть, терпiння...
   ?впраксiя гiрко зiтхнула.
   -  Ваша  свiтлiсть,  графиня,  мабуть,  пам'ята?,  що  афiняни   колись
вирiшили, аби мули, якi  перевозили  тягарi  на  спорудженнi  храму,  були
випущенi на волю i могли ластися де захочуть. Людина iнодi може позаздрити
цим мулам. Я б хотiла звiльнитися вiд свого титулу без будь-яких умов, без
очiкувань наслiдкiв то? скарги соборовi. Повiрте, ваша свiтлiсть, що  менi
хочеться повернутися в рiдну  землю.  Я  знаю,  що  германський  iмператор
колись був кинув вас з вашою високорiдною матiр'ю в темницю. Згадайте,  чи
не рвалася тодi ваша душа i з темницi, i з то? чужо? землi? Згадайте  -  i
ви зрозумi?те все.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть,прошепотiла Матiльда,- хiба ж  я  не
розумiю вас? Але ж скарга, i собор, i найсвятiший папа...
   Не було ради - доводилося ждати.
   З собору повернулися, перш нiж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був  у
захопленнi, яке йому навiть не личило. ?пископ Федiр, який зовсiм не  знав
латини i хiба що мiг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що  тямили
по-грецьки,  жував  бороду,  бурмотiв,  що  на  соборi  було   "вельми   i
вельми...", во?вода Кирпа зневажливо махнув ?диною сво?ю рукою.
   - Нi пес, нi видра, iмператрице. Обмовив тебе на соборi абат Бодо.
   Сказав це при сповiднику i  при  ?пископi  Федорi,  отож  при  свiдках,
?впраксiя стривожилася.
   - Отче,- ввернулася до Бодо,- ви не сказали сутi. Про мою  скаргу.  Про
наслiдки.
   - Блаженнi,- завiв свою пiсню абат, але ?впраксiя зупинила його  рiшуче
й недвозначно:
   - Во?вода сказав, нiби ви мовили на соборi слова негiднi. Чи то правда?
   - Дочко_  _моя,  звiдки  цей  чоловiк  зна?,  що  я  мовив?  Адже  йому
недоступне розумiння...
   - Вважа?ш мене iгнорантом у латинi,втрутився Кирпа,- та забув про шiсть
лiт,  проведених  мною  в  Кведлiнбурзi.  Що  мовив  ти  на   соборi   про
iмператрицю? Може, повториш?
   - Дочко моя, там вимагали  пояснень,трохи  змiшався  абат,-  там  конче
вимагалися пояснення, i менi довелося ?х  дати,  як  ми  й  домовлялися  з
тобою.
   - Якi ж пояснення?
   - Вiн обмовив тебе, ?впраксi?,виступив наперед во?вода,- поганьбив тебе
тяжко. Нiби всi роки з iмператором провела в блудi. Уста мо? не  вимовлять
того. Бо знаю, що завжди була чиста i  такою  зосталася:  хрест  на  цьому
покласти можу.
   Упав на колiна, поклав на себе хрест, дивний хрест  -  лiворукий.  Абат
Бодо не збентежився навiть цим.
   - Дочко моя,- сказав спокiйно,- хiба ви не скаржилися про дiм розпусти,
в який вас затягнув iмператор?
   - Iмператор же. Йшлося тодi не про мене,  а  про  iмператора,  про  мою
Журину. I вдруге, коли iмператор наслав на мене нагих. Знову не про  мене.
Зна?те все, абате. Як же могли мено - в той бруд? I перед  собором?  Це  -
пояснення?
   - Коли тiльки очi бачили, то вже,пробурмотiв абат, але ?впраксiя гнiвно
показала йому на дверi.
   - Я скаржитимуся на вас найсвятiшому папi. Тепер пiдляга? оскарженню  i
моя скарга до собору, i вашi негiднi дi?, абате. Ви  розголосили  та?мницю
сповiдi, та ще й неправдиво. Це грiх подвiйний.
   - Ваша величнiсть, у вас замало свiдкiв для такого тяжкого...
   - Важить не число свiдкiв. Iдiть. Сама пiдвела Кирпу з  колiн.  ?пископ
Федiр злякано дивився на все.
   - Чи гоже, дочко моя, так чинити? - поспитав.
   - Нiхто не захистить мо??  честi,  коли  не  захищу  ??  сама,-  твердо
вiдповiла ?впраксiя.- Сподiватимуся, ?пископе, на вашу  правдивiсть,  коли
повернетеся додому.
   Вiдправила i ?пископа. Зоставила в себе во?воду. Тепер могла  нехтувати
узвича?ннями Каносси, бо вже  нiчого  не  сподiвалася  вiд  ??  володарiв.
Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому бiльше, нiж давав чи  обiцяв
iмператор, купили абата Бодо, який прикипiло тримався  коло  не?  упродовж
стiлькох рокiв, видно,  вичiкуючи,  хто  запропону?  бiльшу  цiну.  Купили
навiть ?? цiною так Звано? волi, щоб потiм зганьбити i ?? ганьбою донищити
iмператора перед очима всi?? ?вропи. Що ?м до ?? чистостi, ?? душi, болю i
страждань ??? Що ?м до правди, до  iстини?  Вони  пристосували  iстину  до
сво?х потреб, до сво?? зажерливостi, невситимостi - ось i все. Вельфовi  -
уся Германiя. Матiльдi - уся Iталiя, папа, а через нього - цiлий свiт.  На
завадi - недогромлений ще iмператор. Звалити його остаточно поганьбленням.
А починати це - поганьбленням iмператрицi, потоптанням ??  жiночо?  честi.
Ось i скарга, ось i собор, ось  i  пророче  передбачення  абата  Бодо  про
неминучiсть пояснень на соборi. Пояснення. Яке невинне слово i  яким  може
стати злочинним...
   - Ти так менi й досi нiчого не пояснила про Журину,- мовби вгадавши  ??
сплутанi думки, сказав Кирпа.
   - Вона вмерла.
   - Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось  там  у  iмператора.  Про
ганьбу. Про Журину. Не розберу.
   - Я розповiм тобi все, Кирпо. Будеш мо?м свiдком.  Хоч  один  правдивий
свiдок. Бо абат, якому на сповiдi вiдкривалася в усьому, потоптав правду.
   Вона стала згадувати  все  те,  до  чого  б  нiколи  не  хотiла  бiльше
повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблiдлий,  мовби  напiвмертвий,  зникла
його веселiсть, не було зухвало-молодецько? косоплечостi, усе зникло,  усе
в минулому, а що попереду?
   - Не казав тобi, ?впраксi?, ким була менi Журина, та й вона, видно,  не
вiдкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що менi й робити. Поки не знав  про
Заубуша, то й нiчого, а взнав...
   - Я простила Заубушевi все. Вiн одружився з Вiльтруд, яка була зi  мною
в найтяжчому... Треба бути милосердними...
   - Хiба кажу - не треба? I я простив його, ще й  не  знаючи  нiчого.  Бо
обидва ми з ним  обрубанi.  Не  знаю,  хто  там  його  покалiчив,  а  мене
половчанин рубнув раз по руцi, а тодi ще й  по  ребрах,  аж  прорубав  там
вiконечко, що й душу видно. А  може,  вона  вже  й  витрусилася  крiзь  те
вiконце, хiба ж зрозумi?ш? I ти простила бароновi,  i  я  простив,  а  тут
вийде так, пiби душа моя витруситься в ту дiрку i опинюся  перед  Заубушем
без душi й без милосердя, то як тодi? Хто порадить i хто порятув нас двох,
калiк i недорiк? Може, зна?ш, ?впраксi??
   Що вона могла знати?

   -   У   дитинствi   Журнна   вселила   в   мене   вiру    про    добрих
чеберяйтакiв,сказала вона Кирпi.-  Живуть  у  нашiй  землi,  нiхто  ?х  не
бачить, а присутнi повсюди. Доброта ж вiд них так i розпромiню?ться.
   - Чеберяйчики? - всмiхнувся во?вода.- Це тi, з великими бородами?
   - Вони безбородi. Молодi вiчно.
   - Де ж таке бачено - вiчно молодi? Вiчно молодими бувають тiльки дурнi.
Ось навiть ти змiнилася. Бо вите не та маленька дiвчинка, яку  вiз  колись
iз  Ки?ва  до  Саксонi?.  Щодо   того,   що   вiд   чеберяйчикiв   доброта
розпромiню?ться, то прожив бiльше за тебе, а не бачив, ? не тiльки тут,  а
й удома. Гризуться - так. Рiжуться, душать за горло бiдного чоловiка,  хоч
з нього вже все видушено. Князi  ?дять  на  золотi,  бояри  -  з  срiбного
начиння, монахи з олов'яних мис, во?ни з мiдних котеликiв, а простий люд -
з дерев'яних ложок. Ось так i ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленiй
пащi, карканню ворона, хрюканню веира, летючiй стрiлi, скрученiй у  кiльце
гадюцi, грi ведмедя - не вiр нiколи! Або ще кажуть:  день  хвали  увечерi,
меч - випробувавши, лiд, коли пере?деш по ньому, пиво  -  випивши.  Скрiзь
тяжко, а все ж удома лiпше. По?демо до Ки?ва, ?впраксiе!
   Ось так недбало, майже по-давньому  весехо  розправився  во?вода  з  ??
чеберяйчиками, зате розбудив ?? приспану  душу  нагадуванням  про  те.  що
нiколи не забува?ться людиною,_ _хоч  би  де  вона  була  i  ким  стала  -
нагадуванням про Ки?в, про рiдну землю i небо вад нею рiдне. Мовби  заново
зродилася в нiй та подорож, що вiдбула колись _з_ Ки?ва до чужо? Саксонi?.
Бачила забуте, зата?не, заховане, навiть те, що тодi, здавалося,  лишилося
непомiченим, постало тепер перед нею у всiй виразностi, чiткостi й красi.
   Земле рiдна! Лежиш ти без меж, незмiрима й незглибима, як  цiлий  свiт,
багата, прекрасна, добра i ?дина. Поля  i  сонце,  лiси  й  рiки,  люди  й
городи, звiр i бджола, ум i чеснiсть, щастя й спокiй - може, усе те  ?  ще
десь, може, його бiльше або менше, може, пишнiше, та  нiде  те  може  водо
бути таке, як удома, бо там - неповторно-рiдне, бо  тiльки  те  дас  снагу
серцевi, розкiш оковi, неспокiй розумовi. Голоси лунають звiдти незабутнi,
навiтв коли належать тим, хто пiшов з життя, барви панують там  лагiднi  й
несамовитi водночас, сили_ _там стiльки, що вдиха?ш ?? навiть  на  чужинi,
уже гинучи без надi?, у безвиходi, i можеш стрепенутися й довершити_  _те,
чого вже не сподiвалися вiд тебе нi найтяжчi вороги, нi  навiть  найбiльшi
друзi.
   ЛIТОПИС ПАПСЬКИЙ
   З Ордерiка-Вiталiя: "У той же  час  страшна  посуха  спалила  траву  на
лугах. Вона винищила жнив'яне i  овочi  i  тим  створила  жахливий  голод.
Iмператор Генрiх оголосив вiйну римськiй церквi i з божим попущенням  упав
пiд ударами численних неприятелiв, якi справедливо повстали  проти  нього.
Папа Урбан скликав собор у Плаценщ?, i на ньому займався утвердженням миру
та iншими питаннями, корисними для_ _церкви.
   У рiк од втiлення господнього 10&5, у  середу,  у  25  день  квiтня
мiсяця, багато хто бачив такий сильний рух мiж зорями,  що  ве  будь  вони
свiтлими, сприйняти можна було ?х за град. Дехто вважав, що  всi  тi  зорi
падали на сповнення слiв святого письма, де сказано:  "I  зорi  впадуть  з
неба". Гiзельберт, ?пископ з Лiзiо, старий знавець медицини, досвiдчений у
багатьох науках, мав звичай здавна  спостерiгати  ночами  течiю  зiрок  i,
будучи вельми вмiлим в  укладаннi  гороскопiв,  вiн  умiв  визначати  ?хнi
констеляцi?. З великим неспоко?м спостерiгав вiн i згадане небесне чудо  i
покликав до себе сторожа, який залишався там, коли вже всi давно спали:
   - Готь?-_ _сказав вiн йому,- чи ти бачиш отi чудеснi знаки?
   _- _Бачу, але не розумiю ?хнього значення.
   _- _Я гадаю, вони пророкують переселения_ _народiв _з _одно? держави  в
iншу. Багато хто вирушить, щоб_ _нiколи не вернутися, аж  поки  зорi  зяов
увiйдуть у те коло, з  якого  вони  падають  нинi,  як  то  менi  бачиться
виразно. Iншi залишаться на мiсцi, святiм i високiм, як тi зорi, що в далi
горять на твердi небеснiй.
   ...Фiлiп, король французiв, викрав  Бертранду,  анжуиську  графиню,  i,
покинувши свою благородну жену, постидно одружився з  порушницею  шлюбного
союзу. Попри докори прелатiв Францi? за свавiльне полишення свов?  жони  i
за полишення Бертрандою мужа, вiн вiдмовився принести покаяння в  содiяннi
такого ненависного злочину i, пригноблений лiтами й  хворощами,  скорботно
кiнчив життя, занурений у перелюбство.
   У час правлiння Фiлiпа прибув до Францi? папа Урбан. Тодi  Нормандiя  i
Францiя були обтяженi великою смертнiстю, яка спустошила безлiч  домiв,  а
жорстокий голод довiв бiдування до крайнiх меж.
   Того самого року, у мiсяцi  листопадi,  той  самий  папа  скликав  усiх
?пископiв Францi? та Iспанi? i вiдкрив великий собор у  Клермонтi,  городi
Оверна, який називався в давнину Арверном.
   На соборi було видано багато постановлень з метою полiпшення звича?в.
   Присутнiх було 13 архi?пископiв i 225 ?пископiв з силою абатiв та iнших
осiб, яким вручено дбання про святi церкви..."
   З хронiки Альберта Аахенського:
   "У рiк од втiлення господнього 1095, четвертого iндикта, у сорок третiй
рiк королiвства i тринадцятий iмперi? Генрiха IV як короля, Генрiха III як
iмператора римлян i Августа, при  папi  Урбанi  II,  давнiше  званому  Одо
(Odarus), у восьмий день березня  Вальтер  (по-французьки  Готь?),  званий
Голяком, славетний лицар у супроводi велико? лiчби пiших франкiв з Галлi?,
маючи з собою всього вiсiм лицарiв, вступив, пiддавшись переконанням Петра
Пустельника, в Угорщину  i  спрямував  путь  свою  до  ?русалима.  Государ
Каломан, найхристияннiший король угрiв, довiдавшись про його мужнi  намiри
i ?хню мету, зустрiв його прихильно i дав йому дозвiл  пройти  через  сво?
землi".
   У  папських  лiтописах  -  лиш  невиразнi  згадки  про   перемоги   над
iмператором, але всi перемоги - чужими руками. Також i  руками  ?впраксi?,
яку вимусять виступити на соборi в П'яченцi, званiй хронiстами Плаценцi?ю.
Так, святiше.  Противник  надто  могутнiй,  проти  нього  потрiбнi  засоби
незвичнi, несподiванi,  вiдомо  ж  бо:  проти  ново?  збро?  нiколи  нема?
надiйного захисту.
   Короля французького чи там когось iпшого можна  звалити  за  таку  саму
розпусту, що й iмператора, власними силами. Надто, що iмператора повержено
остаточно з допомогою його власно? жони,  пiсля  чого  захiдний  свiт  мав
неминуче визнати ?диним сво?м володарем i проводирем не тiльки духовним, а
й свiтським - папу. Духовне  зливалося  зi  свiтським.  Щоб  утвердити  це
вперше здобуте папством, таке пожадане вiд вiкiв злиття, потрiбне_  _було_
_ще  одне,  але  неодмiнно  високе  i  несподiване  зусилля.  Десятки  пап
зготовлялися   до   цього,   останнiм,   хто   найбiльше    зробив,    був
Григорiй-Гiльдебранд, Урбановi  досить  було  простягнути  руку  i  кинути
заклик.
   Священна вiйна,  хрестовий  похiд  проти  невiрних,  об'?днуються  всi,
знищуються межi держав i володiнь, усi свiтськi володарi вiднинi  матимуть
силу тiльки тодi, коли вiзьмуть з рук папи хрест i понесуть його  на  чолi
сво?х рицарiв i простого люду до свято? землi, до ?русалима, а  над  усiма
ними стоятиме папа. Стоятиме, повелiватиме, слатиме на битву  з  невiрними
новi й новi натовпи. Понад сто рокiв триватиме в Захiднiй ?вропi цей дикий
шал. Вирушатимуть свiт за  очi  мститися  за  сво?  грiхи.  Намагатимуться
занести бруд свого життя за море, у чужi землi. Не  перша  спроба  в  дiях
людства i тан сапо марна, як усi  попереднi  й  наступнi.  Самi  королi  й
рицарi, ясна рiч, не наважилися б на таке божевiлля, хай  навiть  освячене
самим папою. Простого люду несила погнати в далеку  чужину  нi  силою,  нi
святощами. Та була ще бiднiсть, було зубожiння, був вiчний голод, згадками
про який ряснiють хронiки, - i це  дiяло  найповнiше.  Людина  втiка?  вiд
нещасть,  сподiваючись  на  порятунок.  Що  довша   путь,   то   тривалiше
заслiплення. Обiдраний до краю селянин не  стане  сподiватися  на  те,  що
здобуде щастя в сусiдньому селi, знаючи,  яка  там  бiднiсть,  зате  охоче
при?дна?ться до натовпу  войовникiв  за  вiру,  бо  йти  треба  далеко,  у
невiдомi землi, де обiцяно I здобич, i багатство, i щастя, i вiчну  славу.
Нi Матiльда Тосканська, нi й муж герцог Вельф, нi,  скажiмо,  багатий  рiд
Монтефiлекторi, що  мали  землi  вiд  Матiльди,  не  вирушали  за  море  в
хрестовий похiд за вiру. Мали йти  туди  всi  отi  знедоленi,  упослiдженi
носi?  простих  селянських  прiзвищ   Рiльярдi,   Бенчiвеннi,   Франкуччi,
Убiцiннi, мали  туди  йти  Мадалотто,  Деотайоттi  й  Райнерi,  бо  в  них
вiдiбрано було i землю, й доми за те, що не  мали  змоги  доставити  через
неврожай оливково? олi? на лампаду церкви святого Мартина.  Вимушений  був
iти в хрестовий похiд селянин Уголiно Анджiорiнi, який  пiд  заклад  сво??
земельно? дiлянки взяв позику в 12 солiдiв  в  Уго,  пресвiтера  монастиря
святого Зенона в Пiстой?, обiцяючи виплатити  позику  пiсля  повернення  з
походу зi здобиччю, на випадок же смертi пресвiтеровi дiставалася земля, а
дружина й син Уголiно ставали його рабами.
   Л