юди були такi бiднi, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому ?м, як найвища ?пископська милiсть, дозволялося використовувати покривала а тканин гiрших сортiв. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокiйно записують хронiсти,pro necessitate famis - через необхiднiсть. Необхiднiсть завжди жене людей не знати й куди. Володарям слiд лиш вмiло скористатися з цього i спрямувати тi людськi потоки в сво?х цiлях. Папа Урбаи прикривав сво? цiлi найвищими святощами. Приховувалася_ _за тим невситима жадоба влади, цей понурий звiр, що нiколи не- вдовольня?ться жертвами, хоч як багато ?х буде i хоч якi тi жертви. Одною з жертв мала стати нещасна ?впраксiя. БЕЗ ?ПIТИМI? Колись вiдкрився ?й жах колiс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Тодi малiй ?впраксi? здавалось, що така невблаганнiсть властива тiльки тим коовесам, якi везуть ?? з Киева до Саксонi?, уеi ж iншi мають крутитися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок i адетiв. Гiрке досвiдчення переконало ??, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу колiс, уже несила звiльнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмiрiв, цiлий свiт вида?ться потворним колесом, небеснi сфери обертаються не пiд лагiднi звуки пiфагорейсько? музики, а в нелюдському скреготi загроз i кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колi буття, усе нерозривне, усе залежне, нiщо не може вивiльнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхiтливий вияв неминучостi далi в земному людському свiтi, стало мiрою нещасть для ?впраксi? з то? само? митi, коли помiтила його невпинне обертання i коли збагнула, що вже нiколи з нього не випруча?ться, не виломиться на волю. Сумне коло життя. Невже це все, що дано людинi? Несхiдченнi випробування, загрози, кари, зло, несправедливiсть_._ Кажуть, що, очистившись вiд пристрастей,_ _людина видаля? себе зi свiту випадковостей i тодi_ _смiливо_ _пiдкоря?ться будь-якiй долi. Адже фортуна змiню?_ _лиш зовнiшнi обставини життя, сутностi людини вона не зачiпа?, колесо дволико? слiпо? богинi крутиться мовби само по собi, а ти однаково лиша?шся незмiнним у сво?й людськiй особистостi, i не може воно злого зробити добрим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на- берися терпiння й спокою, пiднiмися над випробуваннями_,_ намагайся побачити в тiй самiй митi i згубу, i щастя, бодай кра?м душi доторкнися до вiчностi - це дасть тобi змогу вирватися з рухомого сплетiння випадковостi часового ладу, бо час безкiнечний, але не вiчний, адже мав вiй мануле, теперiшн? i майбутн?, вiчнiсть же охоплю? всю повноту необмеженого життя i володi? нею, ?й не браку? нiчого в майбутньому, вона не витiка? в минуле, власна ?? природа - завжди бути сучасним i вмiщати в собi iстинну безкiнечнiсть плину часу. Ще Августин зак- ликав до байдужо? покiрливостi, бо, мовляв, згiдно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла- го, людина не може жити згiдно з сво?ми устремлiннями, а тому повинна стати слiпим знаряддям в руках божес- тва. Виходило, нiби збайдужiння вело до волi, насправдi ж порiвнювалося смертi. ?впраксiя не могла спокiйно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побiльшениям, десять рокiв жила в цьому суцiльному жаховi, кiнця не бачила, кiнця нiхто не обiцяв, треба_ _було битися самiй, сво?ми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутнiстю, пiднести свою чистiсть i або пiднестися самiй, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останнiй порив ?? недовгого, багатостраждаль- ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба_ _в_ _сiтях_, _як птиця в перевiсах, иЙя лань у шорстких руках._ _Так в остааньому сплеску високо здiйма?ться хвиля, перш нiж розбитися на бризки, так яскраво спалаху? вогонь_ _перед тим, як згаснути. Вона не хотiла нi розбризнутися, нi згаснути. Жити! Хiба ж для того стiльки витерпiла, щоб тепер впокоритися й ждати кiнця? Двадцять три роки, повна сил, вродлива, жадiбна до краси й добра - i стiльки страждань, який жах позаду! Розтоптано життя, усе понищено, убито всi замiри, вiдiбрано вiру в усе святе й благородне, високi пристрастi поганьблено, нiчого не лишилося, але треба жити, треба вiрити в людину, пiднести людське в собi, пiд- нятися над цим свiтом, показати йому: ? ще святощi, ? на- дi?, ? найвищий обов'язок людини - прагнення до щастя! Колись думала: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Тепер вимушена була звузити межi цiлого свiту власною особою. Вирватися звiдси, не бути залежною, покинути цих людей - iмператорiв, пап, герцогiв, графинь, баронiв. Вони закрученi в жорстокому колобiгу життя навiки, приреченi зостатися в невблаганнiй залежностi одне вiд одного, вони потрiбнi одне одному, як вовк i сарна, вода i полум'я, земна твердь i небеснi емпiре?. Що iмператор без папи, що папа без Матiльди, що Матiльда без Вельфа i що Вельф без Матiльди? А вона не хоче ?хньо? залежностi, вона закинута сюди обертанням безжального колеса фортуни, слiпо?, позбавлено? розуму, бо в цьому свiтi розум обмежу?ться свiдомо й навмисне, щоб звiльнити мiсце для вiри. Але хiба iдея вiри, iдея самого бога не виведена з iде? свободи, притаманно? людинi вiд народження? Чому ж бог i його прислужники вiдбирали свободу в того, кому вона належала вiд природи? I чому почувалися вони самi вiльнiшими лиш тодi, коли позбавляли свободи й незалежностi якомога бiльше число людей? У вежi ?впраксiя, ображена па цiлий свiт за свою неволю, зосереджувалася на власнiй образi, на власному горi, оплакувала власне горе. Тепер, зрiвнявшись з усiма - з нанбагатшими i з найупослiдженiшими - у зовнiшнiх проявах волi, але виявивши ще тяжчу поневоленiсть, дедалi частiше вiдбiгала пам'яттю назад, згадувала те, що здавалося й непримiченим, дивувалася, як могла байдуже проходити повз страждання людськi й несправедливостi, завдаванi меншим свiту сього просто в не? перед очима. Згадувала, як на Красному дворi князя Всеволода били челядинцiв i слуг княжi приставники, який страх панував там у найтемнiших закутках, яка затурканiсть, усе летiло стрiмголов, штурхалося, лаялося, сварилося, лякалося й остерiгалося - не княжий двiр, а дика пуща, набита звiрами, де меншi дрижать перед бiльшими, а тi - перед найбiльшими. Згадувала ки?вськi княжi розповiдi про волхвiв, розповiдi, пронизанi страхом i ненавистю, волхви малювалися якоюсь незбагненною пота?мною силою, яка вiчно повставала проти князя i його во?вод, проти ?пископiв i священикiв, вони загрожували споко?вi й усталеностi, з волхвами неминуче змикалися холопи, смерди, вони йшли за тими бунтарями слухняно й розсваволено; били, грабували, громили, нападали i на княжi двори, i на церкви, хотiли раз напасти навiть на Печорську обитель, аж iгумен Феодосiй перелякався i втiк до Чернiгова, посилаючись на те, що, мовляв, не хоче бути в Ки?вi, коли там сидить Святослав, який неправдою захопив княжий стiл. Ще до народження ?впраксi? в князя Iзяслава, коли йшов з Польщi на Ки?в, у Дорогобужi вбили конюха, а в Ки?вi того самого року холопи задушили новгородського ?пископа Стефана. В рiк народження ?впраксi? в Новгородi появився волхв i намовляв на бунт проти ?пископа. Князь Глiб з дружиною оборонив ?пископа, а волхва вбив. Того самого лiта В Ки?вi теж появився волхв, який пророчив, що на п'яте лiто Днiпро потече назад, а землi помiняються мiсцями: грецька стане на Руськiй, а Руська - на грецькiй. Волхва пота?мно вбили за водiнням князя Iзяслава. Тодi ж таки бунтувався люд на Бiлоозерi, пiдбурюваний двома волхвами проти лiпших жон, якi держали жито, мед, рибу й скори. Ян Вишатич, во?вода князя Святослава, половив волхвiв i дав ?х повiсити лiпшим мужам. Вже в Германi? пробився до ?впраксi? в Кведлiнбург страшний чоловiк, з вiдрiзаним носом i вiдсiченими руками по самi плечi. Кричав: "?си руська княжна? Чи впiзна?ш, що теж руський ?смь? Холоп Дудика з Новгорода, обтесав мене ?пископ Лука, а князь потурав убивству. Тепер утiк та бiгаю по свiту, хочу втекти вiд болю свого, а не втечу ж нiколи!" Не чула,не бачила, не помiчала, вiдверталася, проходила, пiднявши високо голову, замкнена в гордощах свого походження, зосереджена на сво?му, заглиблена в свое. Ще не вiдала тодi: неминуче по?дна?шся з усiма людьми в сво?х нещастях. Надто пiзно це збагнула. Простий люд так i полишився для не? неприступно-загадковим, вищi особистостi вселяли слiпий жах i огиду. Де брати силу, як вистояти, як подолати? Знов поверталася думкою до свого сидiння у вежi i - дивно - вiдчувала, що там було нiби легше, принаймнi набагато простiше. Вона ув`язнена, вона невинна, ворог вiдомий - iмператор, ?й спiвчувають усi, проти нього теж усi, ?? може визволити Куррадо або хоч повiдомить у Ки?в, i там сполошаться i спробують щось зробити, навiть смерть ?? стала б славною i мовби почесною, бо ж мученицька i чиста. Тепер була обтяжлива нерiвнiсть мiж невидимими нападниками i ?? вiдкритою беззахиснiстю. Поговiр уже пiшов, ?? iм'я втоптане в бруд, сповiдник, порушивши заборону, вiдкрив усi та?мницi. ?? визнання криво стлумачено, а зрозумiли абата Бодо ще кривiше - безжальне колесо загрожувало знищити ?? саму й добре iм'я ?впраксi?, це вже була не слiпа богиня, лишилася тiльки ?? дволикiсть: привiтнiсть i гостиннiсть Матiльди зовнi й пiдступи за спиною. Щоб остаточно загнати ?впраксiю в безвихiдь, графиня, знов запросивши ?? до сво?? улюблено? бiблiотеки, напустила належну стривоженiсть на сво? нестарiюче личко, сказала: - Ми з найсвятiшим папою вельми стурбованi, ми так вас любимо, ваша величнiсть, так вас любимо,_ _i сама_ _думка про можливу розлуку... "Куди ж тепер подiнуся в сво?й поганьбленостi!" - хотiлося закричати ?впраксi?, але iмператрицi личила стриманiсть, тож i спитала майже спокiйно: - Чи скоро його святiсть буде в Каноссi? - Найсвятiший папа вже в путi, ваша величнiсть, але тим часом, ваша величнiсть, цей звiр, цей, як справедливо назвав його отець Донiцо, кривожерний Сисара мав нахабство прислати до мене сво?х ганебних прислужникiв з нахабною вимогою видати ?м вашу величнiсть, ваша величнiсть. - Iмператор, мене видати? - не стрималася вiд вигуку ?впраксiя. Матiльда була мов ясне втiлення добра. - Ми з найсвятiшим папою звелiли герцогу Вельфу прогнати цих ганебних послiв так далеко, як вiн тiльки вможе й захоче, ваша величнiсть. Ми нiколи й нiкому... На вас спочива? найвища благодать. Його святiсть... - Коли буде його святiсть? - перебила графиню ?впраксiя. Ждати не могла, з усього було видно, що нiхто не прагне дати ?й спокiй у цiй землi. Опинилася мiж двох вогнiв, обидвi супротивнi сили виставлятимуть ?? одна проти друго?, тим часом вона ще трима?ться, ще беруться звiдкись сили, але чи ж надовго вистачить? ?й потрiбний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в сво?х так званих святощах про iснування святощiв ще вищих, iм'я ж ?м - чистiсть, а тодi сяде на простого коня i з ки?вським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогостi, просячи милостиню в дорозi, по?де звiдси, по?де додому, повернеться до рiдного краю, куди не сподiвалася нiколи повернутися вiдтодi, як вiдкрився ?й жах колiс, якi вiдвозять людиду далi й далi вiд надiй i щастя, - Його святiсть прибуде незабаром,сказала Матiльда. - Сподiваюся, ви допоможете менi мати розмову з його_. _святiстю? - Ми з найсвятiшим папою зробимо для вас все, ваша величнiсть! Поки ж папа без надмiрного поквапу ?хав чи й не ?хав до Каносси, ?впраксiя вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси. Герцог Вельф прийшов до не? без почту, попросив розмови в чотири ока, тяжко вiдсапував, вiдвертав аж нiби засоромлено свою мармизу, пiт двома струмками витiкав йому з густого покучерявленого волосся, струменiв аж на товстi щоки, але герцог чи то не помiчав, чи то не насмiлювався витерти той пiт, стояв перед ?впраксi?ю незграбний, здоровенний, тупий, покрадьки лускав на не? зажерливо-хтивi погляди, глухо бутiв, наче водяний бугай у воду: - Ваша' величнiсть, не стану приховувати: Генрiх вимага? вашо? видачi. - Вже знаю, ваша свiтлiсть. - Графиня випередила мене. Так i знав. Для того й витурила з замку. Та я вернувся для не? неждано. Матиме. Го-го! Вона вас обдурю?, ваша величнiсть, ця хитрюща баба всiх обдурю?. _-_ I вас? - Мене найперше! Мене вже так обдурила, що далi й нiкуди. Що обiцяла, а що дала? Мо? все забрала, мо?м вiйськом побила Генрiха, тепер готуються зi сво?м папою до торжества, а менi - знов ховайся за гори i бийся з графами за корону германського короля. - Германський король уже ?. Конрад. - Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзi або ж в Трiбурi, чи де там зберуться. Звалять iмператора i зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене нiхто не викричить, бо я Матiльдин муж_._ А Матiльда не пiдпустять, бо iмператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й пiдпускати нi до чого. Го-го! Ваша величнiсть, не вiрте цiй бабi! I лисому не вiрте. Лисий - то папа. Ви його не бачили, то й лiпше. Я б i не радив. - Це вже моя справа,-холодно сказала ?впраксiя.- Ви не питали нiчи?х порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матiльдою, так само я... - Я? Порад? Го-го! Ваша величнiсть, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хiба не бачите: я довiрливий! Але я вирiс у горах, там простi люди, там все видно, i в нас ? нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З сво?м папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кiсточку. Нiхто й не запримiтить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап... - Менi непри?мна така розмова, ваша свiтлiсть. - Даруйте, ваша величнiсть... А ви - така незвичайна жiнка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собi: "Слухай, Вельфе, ти не повинен нiкому дозволити збиткуватися над цi?ю красунею!" - Я вдячна вам за помiч, за увагу. - Пусте! Хiба то не мiй обов'язок-захищати такий дивний витвiр природи! Але графиня зi сво?м лисим - вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежi, послали до Верони мене з вiйськом, тепер видадуть Генрiховi. - Графиня запевняла мене, що нiколи цього не допустить. Ще сказала, нiби ви мали прогнати послiв iмператорових якомога далi. - Я й прогнав! Дума?те, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого iмператора, як ?м на те буде вигода. Це страшнi люди, ваша величнiсть. - Все ж менi хотiлося вiрити в людську поряднiсть графинi. Про папу й казати не смiю. - Ваша величнiсть, для них нема? нiчого людського! Проста рiч для них дорожча тисячократне. Матiльда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камiнець перегризе вам горло. Лисий папа за свiй срiбний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикраша? свою лисину, вiдлучить чоловiка вiд церкви, нацьку? на нього всiх ?пископiв! Коли й мали ви спокiйне життя, то це в тiй вежi. А тут - однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усi лисi, вельми ласий до жiноцтва, графинi йому вже мало, бо... - Казала вже: гидко менi слухати. - Я не про те, ваша величнiсть, простiть. Я дурний, базiкаю не про те. Але я молодий, ваша величнiсть, погляньте на мене, я молодий, як i ви. I я - чесний. ?впраксiя усмiхнулася цiй простотi, до того ж, слiд сказати, простотi доволi нахабнiй, - А що? - помiтивши ?? усмiшку, вигукнув Вельф.- Хто скаже, нiби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навiки. Коли... Та я не про те, ваша величнiсть. Я прийшов сказати вам... Застерегти. - Вдячна вам, ваша свiтлiсть. - Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почу?те. Вам треба втiкати вiд цих людей. Негайно! - Втiкати? Куди ж? - Зi мною. - З вами? - Так, я...- Вельф важко впав на колiно, вхопився за край ?? одягу,- я, ваша величнiсть, я готовий бути вашим рабом. - Я караюсь в думцi саме тим, що не зауважувала довкола себе рабiв досi. - Не хочете рабом - другом вашим. Ваша величнiсть! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем i жоною. Я нiколи б... - Мужем i жоною? - ?впраксiя смiялася вперше за багато рокiв.- Але ж мiж нами така жахлива нерiвнiсть. Ви назива?те мене "ваша величнiсть", я - iмператриця. Як же то все може бути? - Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Францi?. - То ж графиня. Графинi стати королевою Францi? почесне, iмператрицi ж перетворюватися на герцогиню? Навiщо? - Для вашого порятунку, ваша величнiсть. Вони вас знищать. А я... Я захистив би. - Зумiю захиститися сама. Дякую вам, але помогти менi вже нiхто не зможе. Окр'м того, не маю намiру залишатися в цих землях. По?ду додому, до Ки?ва. - До Ки?ва? Ваша величнiсть! А ваше майно? Вашi багатства? Ви хочете все покинути? - Я не маю нiчого. Усе в руках у Генрiха. - Ми вирвемо в нього все, що вам належить! - Що важить багатство в цьому свiтi? - Багатство? Ваша величнiсть! Багатство - це все. - Тодi ви найщасливiший чоловiк. Адже ви з'?днали сво? багатства з багатствами графинi Матiльди. - Го-го! З'?днав! Матiльда не пiдпуска? мене навiть до сво?х золотих тарiлок. Це страшна жiнка. Вона б загарбала цiлий свiт, i все лиш для себе. Баварцi вразливi на несправедливiсть. Бо ми так несправедливо затиснутi на обмеженому й тiсному просторi серед гiр, а гори - це завжди бiднiсть. Чому ма?мо бути бiдними, коли довкола - багатства? - I ви хотiли заволодiти мо?ми багатствами пiсля невдачi з графинею? - Ваша величнiсть! Я дбаю не про те! Не можу допустити, щоб ви покинули нашу землю. Ваш дiм - Германiя! Ви германська iмператриця! - Щойно ви пропонували менi забути про це i стати герцогинею Баварською. - З вами я став би королем Германi?. - Зi мною? Спробуйте ним стати самi. - Це неможливо, ваша величнiсть. - На жаль, не можу вам зарадити. Вельф, задкуючи, виповз вiд не?, але не ображений, тiльки розчарований. ?впраксiя була йому вдячна: вiдкрив остаточно, що сподiвань тут для не? не було. Потрiбна тiльки для когось, для iнших, про не? не думано, не дбано, мовби справдi була й не людиною, а якоюсь допомiжною мертвою рiччю. Нi, не мертва! Хотiла жити, а для цього - зрозумiла, хоч i запiзно,треба боротися, змагатися, не пiддаватися, бути твердою, несхитною, може, й безжальною. Не навчена цього змалку, та однаково вiдступати не мала куди. ?дине, що ?й тепер зоставалося: чiпко триматися за саму себе. Нарештi папа Урбан прибув до Каносси. При?хав мовби й не первосвященик, а якийсь вельможний розбiйник з велико? дороги - perditus latro,- у розблиску залiза, у гримiннi й брязкотi збро?, в iржаннi коней, у хрипких криках прибiчно? сторожi, набрано? з похмурих норманнiв. За кiнським тупотом не чутно було повiтальних дзвонiв Каносси, вони й не радiли, а нiби стогнали: папа, ?пископи, священики, норманни, баварцi Вельфа, во?ни Матiльди, сама графиня,усi, хто вийшов на стрiчу, не чули дзвонiв, не думали й про святiсть, яку мав би нести з собою Урбан,- над усiм панувало залiзо, його жорстока твердiсть, неприступнiсть, його всепереможне сяяння в шоломах, панцирах, оголених мечах норманських. Папа зайняв свiй каносський палац, коло входу стали високi норманни з оголеними мечами, якi за звича?м тримали на плечах, нiкого не допущено до найсвятiшого нi першого, нi другого дня, власне, нiчого не змiнилося в Каноссi, хто ждав, то мав ждати й далi, папа сидiв десь у сво?х покоях, схований, може, ще надiйнiше, нiж у Латеранськiм палацi в Римi, здавалося, вiн до всього байдужий, нiкого не хотiв бачити, нiкого не ждав до себе, просто був, а його мали шукати, бо нижчi завжди шукають вищого, просять прийому, сподiваються на розмову, йдуть до нього, прагнуть, домагаються його, але не вiн, який сто?ть над усiма. Нарештi ?впраксiю допущено до Урбана. Одяглася вся в чорне, без прикрас, лиш буйне волосся вибивалося ?й з-пiд накриття, мов найбiльша коштовнiсть, iшла попереду свого нечисленного супроводу, який однаково повинен був лишитися по цей бiк порога. Могутнi норманни, а оголеними мечами на плечах, розставивши ноги, стовбичили перед входом до папського палацу, нiби живi вежi, з камiнною холодною байдужiстю тупо дивилися на тих, хто яаближа?ться, заздалегiдь знаючи, кого пускати далi, а кого затримати,- сила тупа, безжальна, слухняна. Очi норманнiв зауважили спершу й не саму ?впраксiю, а двiрських ошатних дам, якi ?? супроводжували, не один з них затримався поглядом на свiжому личковi Вiльтруд, ще не зiпсованому вкiнець баронською пихою, але зненацька всi охоронцi якось вiдразу побачили ?впраксiю. Доти мертво-байдужi, мовби вилинялi, очi норманнiв ожили, заворушилися, заметалися розгублено. Пiвнiчна дiва, горда, прекрасна, йшла просто на них, нiби зродившись з напiвзабутих саг ?хньо? втрачено? навiки вiтчизни, йшла з такою сумною, майже розпачливою урочистiстю, що норманни мерщiй вiсту пилися вiд дверей, розгублено затупцювалися, може, навiть вкрилися рум'янцем ?хнi щоки, коли б могла ще рум'янитися ця загрубiла шкiра; один, наймолодший, впав на колiно, iншi зiгнулися в незграбному поклонi, почт iмператрицин збуджено зашепотiв, вважаючи, що охоронцi вiддають шану сановностi ?хньо? господинi, сама ж ?впраксiя незвичайну поведiнку норманнiв волiла б сприйняти як вияв уважливостi до не? особисто, не до iмператрицi - до жiнки, зовсiм молодо?, неймовiрно молодо? жiнки! I в тому несподiваному виявi уваги й захоплення зачерпнула трохи впевненостi для розмови з папою. Бо нiщо так не знесилю? жiнку, нiщо не вкида? в глибший розпач, нiж брак уваги до не?. ?й потрiбнi ласкавi слова, запобiгання, залицяння, повага, пошана, слова лестивi, iнодi навiть нещирi, навмиснi, тимчасовi, незграбнi, пустi. Соломинка для потопаючого. Промiнець свiтла в безнадi? мороку. Вузенький мiсточок через прiрву розпачливостi. Навiть Вельф, попри його неприховану зажерливiсть i хтивiсть, усе ж потiшив ?впраксiю, повернув ?й забуту певнiсть. Ще жива! Пiсля то? розмови увечерi довго купалася в онiксовiй римськiй ваннi, розкошувала в теплiй водi з трояндовими пелюстками, дивилася на сво? тiло, проводила долонями по животу, по стегнах. Шовкова шкiра, тепла, пружна, голубi рiки судин, мов притоки нiжностi,, звабливi випуклостi й западини, слiпуче сяяння наготи - молода, молода, молода! А вдень - знов лиш iмператриця, iстота, позбавлена вiку, статi, надiй, становища, вiдрiзана вiд живого справжнього життя нещирою повагою, замкнена вже й не в Каноссi, а в цьому захiдному латинському свiтовi неславою, пущеною про не? зрадливим абатом Бодо на соборi в Констанцi. Власне, могла б знехтувати всiм. Що ?й неслава, що честь, порiвнюючи з чистим сумлiнням! Сумлiння мала чисте, душу чисту, тiло пречисте. Ось так сiсти б на коня i по?хати до Ки?ва. Без нiчого й без нiкого. Хiба що попросити во?воду Кирпу, аби був помiчником i захисником, хоч який там захисник без руки! Але ?? тримали мiцно, надiйно, з належною поштивiстю. Графиня Матiльда вмовляла ждати найсвятiшого папу. ?пископ Федiр радив дiждатися папи. Абат Бодо... Абата не слухала, сповiдатися перед ним тепер не мала в чому, бо завинила не вона - вiн. Розмова з папою мала вибавити ?впраксiю, визволити, зробити вiльною. Повiрила в це з особливою силою, коли зiткнулася з увагою i збентеженням норманнiв. Усмiхнулася до охоронцiв, сяйнула ?м сво?м неповторним волоссям, заглибилася в переходи кам'яного розкiшного палацу, вiдразу шанобливо зустрiнута самою Матiльдою. - Ваша величнiсть, яка висока втiха для нас iз найсвятiшим папою бачити й вiтати вас, ваша величнiсть! - Я домагатимусь в найсвятiшого папи, аби... - Домагатися? Боронь боже, ваша величнiсть! Перед найсвятiшим папою слiд виявляти тiльки смирення i нiчого бiльше. Таке смирення, яке виявила дiва Марiя перед ангелом, що благовiстив про народження нею Христа. Або ж таке, яке виказав цар Давид, що скакав i танцював перед господом при перенесеннi ковчега завiту в ?русалим. Чи таке, яким прославився римський iмператор Траян, що смиренно вислухав докiр удовицi й дарував ?й правосуддя. За це молитвами папи Григорiя Траяна було звiльнено з пекла, вiн жив заново вже як християнин i досягнув райського блаженства. ?впраксiя мовчки слухала торохтiння маленько? чорно? графинi. Мертвi слова, мертвi люди. А ?й жити б серед живих. Навiть у похмурих норманнiв щось зворухнулося в душах, коли побачили перед собою таку несподiвану в цих землях пiвнiчну жону. А в цi?? графинi - усе навiки змертвiле, тiльки потужним струменем б'? з не? невситима зажерливiсть i жадоба володарювання. Всьорбнула б у себе цiлий свiт - i однаково не вдовольнилася б. Невже папа, ?? папа - такий самий? Сподiвалася, що папа прийме ?? десь у затишному помешканнi, сидячи за маленьким столиком, накритим золотою парчею, iз срiбним дзвiночком пiд рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарi?м позаду крiсла, сподiвалася розмови щиро?, доброзичливо?, майже батькiвсько?, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесiдував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про сво? нещастя. Та що далi вони йшли з графинею Матiльдою, то пишнiшими, урочистiшими ставали поко?, мармуровi стiни розсувалися ширше й ширше, стелi втiкали в недосяжнiсть, тиха жiноча хода розлунювалася, нiби в нiчних горах або в якiйсь потойбiчнiй порожнечi, довкола панувала холодна велич, настороженiсть, сказати б, навiть недовiра. Аби ?впраксiя йшла з кимось iншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тiльки не Матiльдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала сво?х пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину сво?ю неприступнiстю, перш нiж вона сподобиться потрапити на очi первосвященика. Отцi церкви не могли бути занадто скромними, бо ж вiдстоювали всемогутнього бога. Тому повиннi були думати про велич i всiляко домагатися ?? в усьому. Папа Урбан не цурався величi - це ?впраксiя збагнула, щойно ступивши у величезний бiломармуровий зал, посерединi якого стояв так само бiломармуровий височезний трон. Нiде нiкого, аж серце стиску?ться вiд бiло? порожнечi i вiд тяжкого гнiту отого важезного, тесаного з цiлих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матiльда, ерц?пископом Урсо. Де ж папа? ?впраксiя розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покiрливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навiть для не?, для iмператрицi, трону. Побачила папу зненацька. Сидiв на тронi, мав на собi широкий бiлий одяг, який зливався з бiлим мармуром, на головi мав круглу оксамитову шапочку, так само бiлу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевiв гострою лисиною, довгою ши?ю, якимсь пласким безвиразним обличчям - тiльки завдяки отому рожевiнню й ставав помiтний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк ?лисей, якого висмiяли дiти i були за це розтерзанi ведмедицями. Мимоволi ?впраксiя здригнулася вiд лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповiдь Журини про те, що чеберяйчики ? круглоголовi й гостроголовi. У круглоголових думки розташованi гармонiйно, в гостроголових збираються у гострому вгорi й вiд найменшо? необережностi вилiтають з голови. Гостроголовi - пустоголовi. Бiйся ?х! Остерiгайся всiляко! Поки пiдходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох бiломармурових присадистих слонiв. Трикутна висока спинка прикрашена рiзьбленням, увiнчана мармуровою квiткою, з пелюсток яко? витиска?ться щось округле, мовби папина лисина. Такi самi мармуровi лисини прикрашають всi чотири верхiв'я колон-стовпцiв, що оточують трон. Низ - весь у рiзьблених колах з хрестами, на бiчних стiнках - якiсь написи, а передня стiнка - пiднiжжя - прикрашена рiзьбленими орлами, що примостилися якраз обабiч папиних спущених нiг. Слони пiд троном стоять спокiйно й покiрливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втупленi в того, хто наближа?ться, так i готовi зiрватися, стрибнути навстрiч, хижо клюнути сво?ми безжальними дзьобами. Графиня Матiльда випередила ?впраксiю, дрiбно ступаючи, майже добiгла до трону, притулилася щокою до бiло? пантофлi папсько?, покотила сво? очi-кружальця вгору, до найсвятiшого, той милостиво схилився, подав ?й руку для поцiлунку, спробував посмiхнутися вузькими сухими губами i саме тодi побачив сво?ми безбарвними, як у старого орла, очима ?впраксiю. Та стояла за Матiльдою, не припадала до папсько? пантофлi, не схилялася в покорi, горда, навiть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх i захват. Урбан вiдсмикнув руку вiд Матiльди, вiдкинувся на спинку трону, пустив очi кудись угору, графиня злякано подавала ?впраксi? якiсь знаки, але та чи не помiчала, чи не хотiла зауважувати, стояла заклякло перед химерним троном, дивилася не вгору, на папу, а на отих орлiв, що стерегли папськi ноги й мiрилися виклювати ?й серце. Нарештi ступила ближче, схилила в поклонi голову, сказала: - Прийшла за вашим благословенням, найсвятiший отче, i за вашою помiччю. Тодi папа поклав на не? повiльний хрест, подав ?й руку, i вона поцiлувала руку, бо сподiвалася вiд не? помочi. Матiльда радiсно кивала: так, так, ах, як прекрасно i яка вона рада, що влаштувала цю зустрiч i що все почина?ться якнайлiпше, саме так, як i ма? починатися. I все завдяки ?й, завдяки ?? доброму серцевi, ?? любовi до справедливостi й до святостi. Святiсть повинна запанувати в свiтi - цiй великiй метi вона присвятила сво? життя. Великiй метi - велике життя. З'?днала його зi справами римсько? церкви, з ?? первосвящениками. Шукала в них опертя, вони шукали опертя в не?. Що вони без не?? Що Григорiй, Вiктор, Урбан? Не могли дiяти, бо не мали засобiв. Засоби давала ?м вона, графиня Тосканська. Не могли розкидатися словами, бо всi ?хнi слова - вiд бога. Тодi говорила за них вона. Не могли мати жодно? близько? душi, навiки повiнчавшись а церквою. Матiльда ставала для не? такою душею, не лякаючись людського поголосу. Урбан - супруг церкви, Вельф - супруг Матiльди, та нi той, нi той не живе з сво?ю жоною. Так кажуть. Хай! ?й байдуже! Вона ма? велику мету i повинна ?? досягнути. Папа мовчить за звича?м, тому говоритиме вона, щоб помогти цiй упертiй сарматськiй жонi. - Ваша величнiсть, ми з найсвятiшим папою зна?мо, що вас вивезено до Германi? в дванадцять лiт. Дванадцятилiтнiй Iсус так само був загубився, i Марiя знайшла його лиш через три днi. Вiн бесiдував у храмi з учителем. - Мене нiхто не шука?. Хоч теж загубилася дванадцятилiтньою,- гiрко мовила ?впраксiя. - А хiба ви не в храмi й не бесiду?те з найсвятiшим учителем, ваша величнiсть! - вигукнула Матiльда. ?впраксiя поглянула на папу. Той сидiв мовчки, непорушно, в тупому збайдужiннi. Чи казати йому? Чи просити? Чи вимолювати в цього чоловiка по крихтi свою свободу, як жебраки збирають на папертях милостиню? - Я вимагаю справедливостi,- твердо сказала вона.- Мене знеславлено служителями вашо? церкви, мо? чесне iм'я втоптано в бруд, я зазнала знущань i наруги вiд iмператора, який давно забув про все людське, тепер до цього додалося й зовсiм неспогадане. Вашi прелати, мiй сповiдник, забувши про та?мницю сповiдi, потоптавши правду... Папа мовчав далi, дивився вилинялими очима в простiр, аж ?впраксiя сполошилася: чи слуха? i чи не глухий, як Генрiх? Мала досить гiркого досвiду розмов з оглухлим iмператором - тепер ще й папа? Вона вмовкла на пiвсловi, хоч як заохочувала ?? знаками графиня до мовлення, i тодi згори пролунав зривисто-високий (нагадував Генрiхiв) голос Урбана: - Вiд Матфея: нема-бо нiчого закритого, що не вiдкри?ться, анi захованого, що не виявиться. Вiдкрилося б i виявилося, коли б не ?? вiдчай! А могла ж мовчки терпiти наругу, прикривати весь бруд i розпусту iмператорського двору й самого iмператора, i все лишалося б закритим i захованим ще й досi. Та й як знати, чи не твориться таке саме скрiзь: серед королiв, герцогiв, баронiв, ?пископiв? Адже покрив абат Бодо iмператорську гидь, мовчав до часу, мабуть, так би й умерло все в невiдомостi, коли б не сутичка папи з iмператором, у якiй викриття брудного Генрiхового життя можна було використати як найстрашнiшу зброю. А вона щоразу лиш жертва! Жертва Генрiхова, жертва абата Бодо, жертва Матiльдина, жертва папи Урбана. Цi люди не мають жалю, як той жорстокосердий Авраам, що не здригнувся серцем, приносячи в жертву боговi свого рiдного сина. А вона для них ще й чужа, отож, байдужо-ненависна. Нею жертвуватимуть легко й охоче, як вже зробили це руками абата Бодо. А той продав ??. Довго ждав, щоб узяти якомога вищу цiну. Дiждався. - Ваша святiсть,- порушила нестерпну мовчанку ?впраксiя,- соромно говорити, а ще бiльший сором подумати, що про мене рознесено по всьому свiтi... Чому чужi грiхи впали на мене? Матiльда посмикувала ши?ю, видно, нетерпеливилося ?й встряти в розмову, але стримувалася, бо ще ж нiчого не сказав папа. А той мовчав, повiльно й владно поводив очима. Думав чи просто вичiкував, коли вiдчай iмператрицi дiйде до краю? Але скiльки ж можна вичiкувати? Чи не досить з не?? - Я прошу вашого заступництва, ваша святiсть,- намагаючись бути якомога покiрливiшою, поглянула на папу ?впраксiя.Вашою найсвятiшою владою захистiть мою честь, благаю вас. Погасiть полум'я сорому, в якому згораю безневинно й несправедливо. Згляньтеся на мою молодiсть, моя душа чиста, вона вмира? вiд бруду, кинутого на не? злими силами. Визволiть мене вiд злих сил, ваша святiсть! Я не хочу повертатися навiть думкою до того страшного чоловiка, який зветься германським iмператором. У вашiй волi звiльнити мене вiд шлюбу з ним. Я не можу далi переносити сорому, в який ввергнуто мене мо?м сповiдником перед цiлим собором,- порятуйте мене, святий отче! Урбан засовався на холодному, незручному сво?му сiдалi, лисина й шия йому побуряковiли, Матiльда аж пiдскакувала вiд нетерплячки сипнути словами, полоснути ними, як градом посеред лiтнього дня, вона мало не смикала папу за його широкi ризи, вимагала мови, вiдповiдi, дотримання високо? папсько? гiдностi, яка була загрожена благаннями-домаганнями молодо? iмператрицi. Папа вузькогубо всмiхнувся чи то на нетерплячку, яка лихоманкою тiпала Матiльду, чи то на смiшну щирiсть iмператрицi. - Дочко моя,- дивлячись поверх голови ?впраксi?, сказав вiн,- ти повинна знати, що твiй творець сказав: мо? iм'я Iстина. Вiн не сказав: мо? iм'я Звичай. Звичай сповню? твою душу сором'язливiстю i стриму? вiд покаяння. Але iстина вимага? вiдвертостi. Вiдвертостi? А хiба вона не була вiдвертою? Каятися? За що ж i перед ким i чому? Сам папа ось тут заявля?, що сором не потрiбний нi людинi, нi боговi. Вiдiбрати в людини сором, позбавити сорому жiнку - що ж тодi залишиться? Гола iстина для голих людей? ?впраксiя й не помiтила, як останнi слова проказала вголос, але тим не збентежила папу, вiн навiть мовби розвеселився, бо заговорив якось довiрливо, сходячи з неприступних сво?х висот, спiвчуваючи молодiй жiнцi. Мовляв, ще папа Григорiй Перший, визначаючи тяжкiсть грiхiв, на перше мiсце поставив superbia - гордiсть, а слiдом за нею - luxuria, себто хтивiсть, безпутство. Заколот духа проти бога i заколот плотi проти бога порiвнюються в сво?й тяжкостi. Стосунки чоловiка з жiнкою породжують небажаний стан душi, чоловiк, у захватах жоною, вiдволiка?ться думкою вiд бога, тому все це пронизано грiховнiстю й найбiльшими небезпеками. У пучину плотського грiха втягу? чоловiка жiнка, бо вона - язичниця эа своею природою. - Ми з найсвятiшим папою не язичники, не язичники,- нарештi втрутилася Матiльда i цим подала знак папi, що вже досить холодного вiдчуження, пора переходити до спiвчутливо? довiрливостi, бо ж тут зiбралися рiвнi. Урбан злiз iз свого трону, виявився так само невисокий, як i Матiльда, гречно пустив жiнок трохи попереду, сам зайняв мiсце мiж ними i так, повiльно походжаючи по моза?чнiй пiдлозi безмежного холодного залу, став говорити не про милiсть, не про готовнiсть свою прийти па помiч змученiй молодiй жiнцi, не про бажання вiдстояти правду, захистити iстину, а про каяття, про те, що протилежне зцiлю?ться протилежним - contraria con-trariis sanatur - гординю слiд ламати смиренням, жадiбнiсть вилiковувати милостинею, бездiлля - стараннiстю в працi, балакучiсть карати обiтницею мовчання, обжирання - постом, а перелюбство - воздержанiстю. Всi ?динi в грiховi, та не всiх слiд мiряти тою самою мiркою. Вона iмператриця, особистiсть у цьому свiтi з найвищих, отож i судити ?? мають теж найвищi. Вiн своею владою мiг би звiльнити ?? вiд грiхiв свiдомих i несвiдомих, накласти на не? ?пiтимiю чи й позбавити ?пiти-мi?, але вiн прислухався до ?? прохання i хотiв би дати iмператрицi пораду. - Ми з найсвятiшим папою хочемо порадити вам, ваша величнiсть,- миттю пiдхопила Матiльда, так нiби не довiряла папi в його вирiшеннях i будь-що прагнула позбавити його самостiйностi. - Вдячна буду за пораду, жду ??, ваша святiсть,- покiрливо схилила голову ?впраксiя. Папа поважно заговорив про собор. Собор у Констанцi? Нi, той уже був. Сталися там речi прикрi для честi ?? величностi, але те вже сталося, нiчого не вдi?ш. Звернутися з апостольським посланням на захист iмператрицi? Нiхто так не захистить сво?? честi, як той, кому вова належить. Повеснi вiн скликав новий собор. У Германi?? Нi, в Iталi?, у П'яченцi. Було б вельми похвально, аби iмператриця виступила на соборi особисто, розповiла прелатам в подробицях, правдиво про все, чого зазнала вiд iмператора, показала все буйне скотство цього негiдного чоловiка i виявила всю свою чистiсть i вищiсть над ним. Чи заради не? склика?ться собор? Хай iмператриця заспоко?ться. На соборi мають бути вирiшенi важливi питання вiри, слiд сподiватися, що в дiях християнства це буде собор найзнаменитiший, бо вiд нього поведе початок велика священна вiйна за торжество вiри, але, керуючись безмежною божою милiстю, вони готовi придiлити увагу також iмператрицi з ?? скаргою на негiдну поведiнку германського iмператора. Хай iмператриця знаеi ?? вислухають з найбiльшою увагою i високо поцiнують ?? мужнiсть i намiр прислужитися святiй церквi. - Церква? - вигукнула, не стримавшись ?впраксiя.- Забруднено мого честь, я зазнавала нелюдських страждань, ганьби, i нiхто не прийшов менi на помiч. Тодi намовили звернутися до собору в Констанцi, а що з того вийшло? Де ж церква, де бог? - Дочко моя, бог присутнiй у всiх дiлах наших i за все возда?ться. Коли Людовiк, син iмператора Карда Великого, в сво?й любовi до iстини не змiг змовчати i розкрив, яке розпутство панувало при дворi, скiльки сотень наложниць мав сам iмператор i скiльки незаконних дiтей сплодив з ними, то уми обмеженi ладнi були засудити вчинок Людовiка, свята ж церква стала на його захист. - I назвала Людовiка Благочестивим, ваша величнiсть,- миттю докинула Матiльда. - Ви обiця?те менi благочестя? Хiба воно да?ться, а не живе в людинi? - тихо спитала ?впраксiя. - Ми з найсвятiшим папою забули вам повiдомити, ваша величнiсть, що iмператор домага?ться вашо? видачi,- замiсть вiдповiдi зловiсно повiдомила Матiльда. ?впраксiя з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звiрка, що так i хоче вчепитися тобi в горло. Адже зна?, як ?й тяжко, в якiй безвиходi опинилася, впевнена, що вiдступати iмператрицi нiкуди i ма? згодитися з усiм, що пропону? (а може, вимага??) папа, але для певностi хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу iмператора, чи навмисне повторила це при папi? Все ж ?впраксiя удала, нiби вражена в саме серце словами Матiльди, а та, тiшачись з переляку молодо? жiнки, захоплено сьорбнула повiтря й милостиво виголосила: - Але ми з найсвятiшим папою нiколи, нiколи... Що "нiколи", так i лишилося та?мницею, бо ще не було запевнень з боку iмператрицi, отож не годилося занадто багато обiцяти, Матiльда урвала мову саме там i тодi, де й коли належало, i ?впраксiя, пiдкоряючись злiй грi цих жорстоких людей, не маючи iншого виходу, тихо сказала: - Я вдячна вам, ваша святiсть, за пораду i хотiла б скористатися з не?, коли на те буде ваша висока згода i ласка. Папа мовчки поблагословив ?впраксiю, дав ?й для поцiлунку свою зледащену руку, Матiльда, запобiгливо зазираючи iмператрицi в обличчя, провела ?? туди, де ждали двiрськi дами, так довго очiкувана розмова нарештi вiдбулася, не принесла нi надiй, нi полегкостi - саму лиш пустоту й щемiння в душi. Та все ж ?впраксiя зiтхнула вiльнiше. Вiльна бодай думкою. Не тяжiтиме бiльше над нею непевнiсть i невiдомiсть. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цiй землi суцiльних принижень,- i кiнець. Вiльна, вiльна! Вiд ?хнiх милостей, вiд ?хнiх розкошiв, вiд ?хньо? зажерливостi й мстивостi, вiд багатолiтньо? наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути вiд не?? Почують - аж у вухах дзвенiтиме! Накладуть на не? ?пiтимiю? Хiба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для не?, хоч i безневинно?, кару - вона знесе залюбки, бо хоче бути вiльною. Примусять спати у водi, у кропивi, на розсипанiй шкаралупi вiд горiхiв, звелять розпростерти руки хрестом, виспiвувати псалми, бити долонями по пiдлозi, бичуватися дисциплiною - стерпить усе. Скажуть поститися сiм тижнiв або й сiм рокiв - пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в ?пiтимi? - юстуса, платячи по три солiди за тиждень. Навiть засуджена до семилiтнього каяття могла б очиститися за три днi, посадовивши на хлiб та воду спершу 12 чоловiк на три днi, а тодi сiм разiв по сто двадцять чоловiк теж на три днi, щоб отримати рiвно стiльки днiв посту, скiльки мiститься ?х у семи роках. Але що днi й роки, порiвнюючи з визволенням! Поволi пустота в душi змiнилася на радiсне очiкування, ?впраксiя нетерпляче ждала настання того дня, коли брами Каносси вiдчиняться i вона вирушить в свою останню подорож по цiй землi, ще iмператриця, але вже не рабиня! Вирватися з Каносси - здолати неволю! Доволi вона конала в цих мурах, пильнована сторожовими псами Матiльди. Може, й папа - теж вiрний пес графинi Тоскансько?, хоч i грiх таке мовити. Але ж недарма в самiй назвi замку е щось собаче. Люди тут не живуть - гризуться, мов скаженi собаки, ненависть скупчу?ться в цих кам'яних палацах i церквах, нагнiчу?ться за потрiйними мурами та бездонними ровами, а тодi розприску?ться по всьому свiту гнилими бризками, розповза?ться моровою пошестю, розлiта?ться вiтрами пiдступiв. I вона попала в руки цим людям. Визволена! З неволi iмператорсько? в неволю папську. Два мечi божi - свiтський i духовний. Вже понад сто рокiв змагаються мiж собою папи й германськi iмператори за цi "мечi", Оттон I перейшов через гори (бо ж королi завжди йдуть туди, де менший опiр i де бiльша здобич), проголосив, що Iталiя з Германi?ю повиннi назавжди по?днатися, вiнчався залiзною короною Лангобардiв у Римi; була при?днана Бургундiя, мав би злитися в цiй державi весь захiд, творячи Abendland розчулених од пива й од легких перемог над безборонними iталiйцями та слов'янами маркграфiв. Оттону III межi Середземноморського земного кругу видалися тiсними й обмеженими. Вiн перенiс столицю в Рим i проголосив про сво? домагання створити свiтову християнську державу, очолювану iмператором, "рабом апостолiв", "рабом Iсуса Христа й римським iмператором Августом". Це сполошило пап, i пiсля смертi Оттона мiж римськими первосвящениками й iмператорами вже не було миру. Папа Григорiй почав вiйну, яка розколола весь захiдний свiт, Урбан хотiв довести вiйну до кiнця, знищити iмператора, виконати заповiдання Григорiя-Гiльдебранда про те, що iмперiя повинна бути свiтським мечем у руках церкви господньо? i ?? глави - римського папи. Горе тим, хто потрапляв мiж цi два млиновi каменi - папу й iмператора,- а хто ж мiг не потрапити, опинивсь у цiй землi! Коли навiть ??, iмператрицю, безжально й безсоромно принесено в жертву, то де святiсть, де правда, гiднiсть i честь? Обiцяють ?й благочестивiсть, як синовi Карла Великого Людовiку. А ?й хочеться лиш одного: визволитися вiд усього, втекти вiд цього свiту, як утiкають селяни вiд сво?х сеньйорiв, шукаючи сховища в городах. Щоправда, знаходять часто собi там i могилу, та вже лiпше могила, нiж лишатися тут далi, бути iмператрицею, бути поганьбленою серед цих найвищих творцiв ганьби людсько?. Самi далекi вiд благочестя, охоче обiцяли його всiм, хто згоджувався кинути себе пiд ноги ?хнiй злiй волi. Та однаково за тим останнiм приниженням, якого ще мала зазнати в П'яченцi, бачила ?впраксiя визволення, бачила кiнець стражданням, вiтер волi доторкнувся ?й до щiк, весняний голубий вiтер свободи голубив ?й обличчя, пустотливо бавився пасмом ?? золотистого розкiшного волосся того ранку, коли ви?здила з Каносси, не озираючись, не дивлячись пiд ноги коневi в глибину ровiв, не помiчаючи супроводу, не чуючи звукiв труб i дзвонiв у церквах замку, байдужа до папи, супроводжуваного сотнями прелатiв, до пишно? графинi Матiльди, до нещасного в сво?й жадiбнiй невситимостi Вельфа - вiльна, вiльна! Безмежний простiр, безкiнечнi небеса, виспiв птаства, дзюркiт струмкiв, пречиста весняна зелень, першi квiти, мов золотi очi забутих чеберяйчикiв, конi ступають весело, бадьоро, тонконого й струнконоге, мов молодi жiнки; не видно колiс з ?хнiм безжальним невпинним обертанням, сам папа ?де верхи, обперезавшись мечем, як атлет божий, маленька графиня також ?де верхи, нiби новiтня амазонка господня, конi несуть ?х швидко, вони несуть ?впраксiю до ганьби, але й до свободи, i ради свободи вона готова простити цьому свiтовi все, забути все, лиш нагадати людям, щоб вони мудро ставилися до землi, рослин, птахiв, до безмежного простору й голубого весняного повiтря, що пахне волею. П'яченца, втулена в закут мiж впадiнням Требi? в По, наставляла на ?впраксiю сво? безмежнi високi вали й кострубатi вежi. По не текла, як звичайнi рiки, а мовби невпинно сунулася мiж берегами, сунулася жовтою глиною, каламуттю, смiттям, брудом; вона рвала береги, захоплювала в свiй страхiтливий потiк вигрiте сонцем камiння, молоду траву, першi квiти, пташинi гнiзда, вмить усе змiшувала в розклекотанiй каламутi, гнала бруд i гидь далi й далi. Втiкаючи з Верони, ?впраксiя вже пере?здила По, але тодi рiчка не видалася такою лиховiсною. Тепер сповнила душу молодiй жiнцi здриганням i тяжким передчуттям. На зеленому полi перед П'яченцою розкинулося величезне наметове мiстечко, викликаючи спогад про бiлi, прикрашенi барвистими стягами шатра пiд Кельном того лiта, коли короновано ?впраксiю-Адельгейду iмператрицею. Тодi небо так само високе було й голубе, i рiка, зда?ться, текла так само, широка й могутня, i город стояв за вежами, валами й мурами, й верхи церков вид-нiлися, мов заповiдання спокою, та тiльки намети там були бiлi, рiка чистiшою, надi? непотьмаренi, настрiй пiднесений, а тут: брудна каламуть у рiчцi, бруднi пошарпанi намети i якiсь жалюгiднi прихистки, так нiби зiбралися" сюди жебраки з усi?? ?вропи, чорнi вежi города, мов щербатi роти, i невiдомiсть, приниження, ганьба за ровом, валами й мурами. Не розвеселив ?впраксi? дурний Вельф, який влучив хвилину, щоб похвалитися, що баварцi пропхалися в П'яченцу вже сто лiт тому i запанували тут, нiби в сво?х власних горах, i ось ма?те: граф П'яченци Вiберт, вiце-граф Франзит, ?пископ Зiгульф, а всi вони хто? Всi колись баварцi, а вiн хто? Вiн герцог баварський! Го-го! Намовив Матiльду скликати собор у П'яченцi, а вона вже пiдмовила свого папу, вона й самого диявола намовить! А ?? величнiсть хай запам'ятав, що рука Вельфа - то ?? рука. Аби лиш забажала. Така краса, як у не?,- ?диний примiрник на всiм божiм свiтi. Пробилися до не? й Кирпа з Заубушем, якi дивним чином трималися разом, так нiби мали подружити, а може, об'?днанi ненавистю один до одного? - А що,- сказав Кирпа на побоювання ?впраксi? щодо виступу на соборi.Хочуть чути, то хай. Кожен чуха?, де свербить. Хай почухають отцi святi. Заубуш висловився за сво?м звича?м: - Що глузду гризти зубом зуб? Коли хочеш насититися, кидайся на м'ясо! Гидкий чоловiк зоставався гидким, попри каяття i прощення, яке вона йому дала. Вiльтруд, забуваючи навiть про сво? обов'язки двiрсько? дами, закохано супроводила свого барона повсюди, досi ще не розвiялося в нiй почуття вдячностi до ?впраксi? за доброту й великодушнiсть до ?? мужа, може, була щирою, коли прошепотiла, помiтивши, як здригнулася iмператриця вiд погляду на жахливу каламуть рiки: - Все буде якнайлiпше, ваша величнiсть, бо ви як свята! Ця маленька баронеса, може, мрiяла стати колись такою графинею, як Матiльда? ?впраксiя не вiрила запобiгливим людям. Нещирiсть завжди запобiглива. Пiдступнiсть теж. ? в нiй щось брудне, лиснюче й смердюче, мов нечистоти. Тi, хто залюбки прийма? лестощi й запобiгливiсть, самi неминуче перестають бути щирими, назавжди втрачають справжнiсть, гiднiсть i чистоту. Вона ж хотiла бути чистою. Будь-якою цiною! У П'яченцi було просторiше, нiж у Каноссi. Будинки стояли нещiльно, зеленiли городи, сади, щоправда, все загачене було священиками, абатами, ?пископами, тисячi мирян роззявляли рота на папу й iмператрицю, але все ж тут можна було сховатися й вiд натовпiв, i вiд невiдчепно? графинi Матiльди, бо папа з графинею стали гостями ?пископа П'яченци, а iмператрицю з ?? двором прийняв граф города. Менше розкошi - бiльше свободи. Це сприймалося як заповiдання на краще, як обiцянка змiн, змiни ж для не? могли стати ?динi: або звiльнення вiд усього, або кiнець усьому. Чотири тисячi прелатiв з усi?? ?вропи зiбралися в церквi Сан-Антонiо, забили ?? тiсний простiр, виповнили настороженою цiкавiстю, осудливою пiдозрiлiстю, нетерплячим розблиском поглядiв, не прямих, вiдвертих, а спiдлоба, недовiрливих, хижо-суворих: коли ж, i як, i що? Чорне, бузкове, криваво-червоне, а над усiм папа, весь у бiлому, на рiзьбленому бiлому тронi (не такому, щоправда, пишному, як у Каноссi), i вона-коло пiднiжжя, уся в чорному, висока, тонка, ось-ось злама?ться, мов тростина пiд вiтром. Перед прелатами папа увiльнив ?впраксiю вiд шлюбних обов'язкiв iз iмператором Генрiхом. Це пройшло майже непомiчене, бо ждали iншого, найголовнiшого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивiсть: коли ж нарештi i що скаже, i чи справдi все було, i як було, i коли, i з ким? А вона хотiла розповiсти ?м правду, розповiсти щиро, не щадячи себе,усе без затаювання. I сподiвалася на ?хню помiч, на ?хн? розумiння, на ?хнi святощi. Бруднi тiла, бруднi погляди, бруднi помисли. Здерев'янiло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона подi? в ?хньому тяжкому перебiгу вiд Квед-лiпбурга з його чистiстю починаючи - до зборища в криптi собору, до насильникiв у iмператорськiй ложни-цi, до смертi сина, до вежi у Веронi. Вмовкла, i все в церквi мовчало, лиш тяжко сопiди товстi прелати i липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо пiдвищувався над усiма бiлий папа, стримував ?хню невситимiсть, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення. - Так, так,пробурмотiв папа, вловивши мовчазне обурення прелатiв.Негiдна поведiнка iмператора. Malta bestialitade - буйне скотство. Чоловiк сей проклят вiд бога i вiд людей. Ви обрана, щоб повiдомити всiм. Хай знають усi, хай почують. Дочко моя, ми благословля?мо вас розповiсти перед усiм собором. Зберiться з силами, звершiть свiй найвищий подвиг. Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матiльда, що сидiла спереду пiд колоною, закивала до ?впраксi?: так, так, ми з найсвятiпгим папою зичимо вам добра, ваша величнiсть, ваша розповiдь перед усiм собором прислужиться для найбiльшого добра. Кому? Яке добро? I чого вони ще вiд не? хочуть? ?м ще мало наруги. Вони нiколи не наситяться. Кинула себе ?м пiд ноги, тепер треба, щоб потоптався по нiй увесь ?хнiй свiт? Обрана, щоб повiдомити. Яке знущання! ?впраксiя здерев'янiло стояла коло пiднiжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на не? хрест, пiдставляв руку для цiлування, не чула жирного гудiння прелатiв, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось пiдiйшов, хтось поштиво пiдтримував ?? за лiкоть, хтось виводив з собору. Весняне голубе небо лилося на вежi П'яченци, потопало с бруднiй каламутi свавiльно? По, гинуло в нiй назавжди, мовчки, покiрливо, безнадiйно. Що краса, коли вона безсила! На кiлька днiв ?впраксiя замкнулася в сво?х покоях нiкого не пускала до себе, не захотiла говорити навiть з графинею Матiльдою, яка двiчi при?здила до графського двору, звелiла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до не? хiба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, вiдкидаючи ?? в тваринний свiт бруду й зогидження. Але все ж поволi трохи заспоко?лася, i тодi, мовби вичувши добру амiну, прийшов до не? ?пископ Федiр, що не квапився повернутися зi сво?м посольством до Ки?ва, нiби вичiкуючи, коли може забрати з собою i ?впраксiю, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це мiж ними нiколи й не заходило. ?пископ довго зiтхав, хрестився, вiдгмикувався, згадував кiлька разiв милостивого князя Миха?ла, себто Святополка, багатого добрими дiлами (а ще скупiстю, додала в думцi ?впраксiя), тодi став розповiдати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Iзяслава, i про те довго з жахом згадувано на князiвських дворах Ки?ва, Чернiгова й Переяслава. Нiби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та пiдкорилася, пiшла до роботи, i тут ?й явився сам Микола й спитав: "Що ж ти робиш, рабо?" I так це ?? перестрашило, що всохла ?й рука. Бояриня ж не хотiла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамiн забрала в рабство ?? доньку. А вiдомо, що народженi вiд рабiв вважаються вiльними, тому донька попросила ?пископського суду, i суд ствердив, що вона ? вiльною i такою ма? зостатися, мати ж ??, скалiчена, так само вже не раба, бо скалiчений ста? вiльним, згiдно з божими й людськими настановленнями. ?пископ ще позiтхав i пiшов, поблагословивши ?впраксiю хрестом з ки?вського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слiв, не вмiв говорити витончено и учено. Був простим попом Софiйсько? церкви. Святополк за слухнянiсть пiднiс його до ?пископа, ще й довiрив посольство, бо посли теж повиннi вiдзначатися слухнянiстю. I чи то нечисте сумлiння, чи природна доброта примусили цього чоловiка прийти до не? i спробувати втiшити в ?? розгубленостi й зневiрi. Скалiченi стають вiльними. Раба сухорука. Мала втiха. Воля лиш тодi й там, де нема? нi бажань, нi надiй, нi страхiв, воля з покалiченою, з понiвеченою душею? А навiщо така воля? Однак розповiдь ?пископа трохи мовби розвеселила ?впраксiю, у думцi називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графинi Матiльди на урочистiсте освячення папою мурiв П`яченци, навiть радилася з Вiльтруд, як ?й одягтися, i вибрала все бiле, мовби кидаючи виклик усiм тим, хто хотiв би потопити ?? навiки в чорноту жалоби. Оздоби взяла ки?вськi, золотi, з самоцвiтами, таких тут не бачено нiколи серед цих пiсних священикiв i нещирих слуг божих. Хаii дивляться i знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у нiй повно сил, молодостi, жадоби щастя й краси! Вiд усього вiдмовилася, всього зреклася, та тiльки не краси й життя! П'яченца переживала небачене. Сам папа римський, iмператриця германська, всемогутня графиня Матiльда, герцог Баварський, князi свiтськi й церковнi, чотири тисячi прелатiв, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усi?? ?вропи, жителi само? П'яченци, цiкавi з Пар-ми, з Реджо-Емiлi?, з Болонь?, з Феррари, уся Ломбардiя, уся Тоскана, уся Iталiя прийшли на велику урочистiсть. Папа Урбан святив мури й вали, вiд яких вiднинi мають пiти його во?ни на захист гробу господнього i на пiдбиття свiту, святив води По i Требi?, вiд яких попливуть рiки й моря християнського во?нства, що над ним ?диний i неподiльний глава - первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближенi. Мовляв, велике бачать тiльки великi. Люд же цiкавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зiбрання високих особистостей, на дорогi шати князiв церкви, на папу i, ясна рiч, на германську iмператрицю, про молодiсть, вроду i нещаснiсть яко? вже народжувалися легенди. Урочиста процесiя вийшла на мури П'яченци. Попереду хор хлопчикiв, у бiлому, як спiвали vexilla regis prodeunt - ось наближаються знамена царя. Тодi йшло дванадцять ?пископiв, за ними сам папа в понтифiкаль-них шатах, з високою золотою тiарою на лисiй головi, папу супроводжував ?пископ П'яченци, за ними йшли архi?пископи, тодi iмператриця, яку виокремлено, зважаючи на ?? сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровiд iмператрицi, iншi свiтськi князi супроводжували вже ?х; людей тут не було: кожен нiс свiй сан, свiй титул, кожен мав триматися мiсця, визначеного для його титулу, процесiя розтягнулася безмiрно. Вже голова ?? пройшла половину обводу мурiв, а хвiст ще губився десь у вуличках П'яченци, тисячi простого люду, що зiбрався довкола мурiв, на берегах По i Требi?, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесi?, цiкавiсть роздирала душi, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткi сутички, нiхто не хотiв поступатися, усiм кортiло побачити, почути, запримiтити щонайменшi подробицi. За натовпами вiдкривалося просте поле, зелена, тепла вiд сонця трава, якiсь слiпучо-бiлi кам'янi лави в розкриллi довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфiру. Зелене поле розгороджене було бiлим па-кiллям на якiсь довгастi загони, нiби для худоби. Пакiлля бiлiло мертво, мов кiстки, воно починалося вiдразу за вируванням люду, притиснутого цiкавiстю до городських валiв, бiгло через поле, губилося вдалинi, аж страшно було дивитися туди, але ?впраксiя не могла вiдвести очей, бо вже збагнула: то було мiсце, куди завтра мала виносити свою ганьбу i сво? нещастя. Бiломармуровi лави для прелатiв, скарлатний порфiр для Урбана i розгороджене за давньоримським звича?м зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмiрного стиску i зберегти хоч будь-який лад. Мiсце ?? останньо? ганьби, найбiльшого пониження й сорому. Сьогоднi ставлять ?? поряд з папою, щоб завтра вiддати на глумлiння жирним прелатам i тисячам байдужих людей, зiбраних сюди не для милосердя, а для ново? вiйни, зiбраних, щоб отримати з рук самого папи хрест i меч, а перед тим, мовби для розпалювання ?хнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жiнку. Хлопчики спiвали сумно й болiсно, тодi щось проказав ?пископ П'яченци, за ним - сам папа, але ?впраксiя, хоч iшла вiдразу за ними, нiчого не чула, заглиблена в сво? жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертвi молитовнi формули, заяложенi, безвиразнi, пустi, як тiло без серця й без душi. Людини за такою мовою не видно. Всi цi ?пископи, королi, iмператори, папи гнiтючо-зоднаковiлi думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, вiдгороджуються вiд життя щоденного, наставляють ?х на тебе, мов давно зробленi кимось щити, зношенi, обчовганi, обдертi вiд довгого вжитку,- нiчого нового не почу?ш, безособо-вiсть, цiлковита втрата людського лику, якiсь опудала, що були б смiшнi й безглуздi, коли б не мали в руках жорстоко? влади. А люд унизу клекотiв, бився об мури, стогнав, проклинав i захоплювався, люд прагнув урочистостi, пишноти, вельможностi, позбавлений вiд народження найпростiшого щастя, далекий вiд розкошiв, хотiв бодай бачити все те, наблизитися на вiдстань погляду, уявити себе спiвучасником. Чи не божевiлля збирати докупи стiльки люду? А чи, може, ? в тому зата?на думка зробити простих людей спiвучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинiв? Ось завтра ?? честь, ?? нiжнiсть, ?? сором кинуто буде мiж отi загороди, на потоптання й на поганьблення, i нiхто не збагне, якого болю завдано буде ?й, сприйматиметься все нiби продовження нинiшнього розкiшного походу, високих молитов, розлунювання дзвонiв П'яченци, радiсних (а може, болiсних?) гукiв люду. Стогiн вирвався з грудей ?впраксi? i, мовби прокотившись по високих мурах, пролетiвши над процесi?ю, вiдгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жiночим криком, в якому було найстрашнiше: була смерть. Але крик той вдарив в серце саму лиш ?впраксiю. Нiхто не здригнувся, нiщо не змiнилося, процесiя посувалася далi, виспiвувано гiмни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано. ?впраксiя озирнулася на графиню Матiльду. Задерши голiвку, нiби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Iмператриця зупинилася, пiдождала, поки Матiльда наблизилася, прошепотiла до не?: - Ваша свiтлiсть... - Ваша величнiсть, так не можна, так не можна... - Але там сталося щось жахливе. - Нiчого не може статися, де ми з найсвятiшим папою, ваша величнiсть. Прошу вас, iдiть. Люди вже дивляться. ?впраксiя пiшла далi, отупiло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де - вже знала - сталося справдi жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але вiдчувала непомильно. Так воно й було насправдi. Коли процесiя майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци i i, обтiкаючи щербатi почорнiлi вежi, повiльно посунулася вперед, з-помiж iнших опинилися вгорi також во?вода Кирпа та барон Заубуш. По?днанi служiнням iмператрицi, калiцтвом сво?м, яке нiби вiдгороджувало ?х вiд iнших людей i по-сво?му здружувало, вони i в Каноссi, i по дорозi сюди, тут, у П'яченцi, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть роздiля? цих двох уже немолодих, але жадiбних до життя чоловiкiв, кожен з яких був по-сво?му жорстокий, хоч один виказував жорстокiсть у чесних битвах, а другий - пiдступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося - чи й вибухне коли-небудь. I цей день не заповiдався днем продовженого нещастя, обiцяв урочистiсть i радiсть, хоч для во?води й потьмарену очiкуванням дня наступного, в який, вже знано було всiм, iмператриця ма? скласти каяття перед усiма, хто прибув на собор. Заубуш, за сво?м паскудним звича?м, i в цьому не бачив нiчого лихого, на зiтхання ж Кирпи й побивання злегка посмiювався: - Боятися треба не слiв, а меча. - Слова вбивають тяжче. Аби мiг, затулив би собою iмператрицю. Та хiба затулиш вiд свiту? - Хотiв би злагiднити вiтер для стрижено? вiвцi? - засмiявся барон. - Овечок я завжди жалiв, а баранам обламував роги! - з спокiйною погрозою вiдповiв Кирпа. - Коли хочеш сказати, нiби моя Вiльтруд уже нагородила мене рогами, то помиля?шся. Не встигла. - Ти рогатий вiд народження, бароне. - Чом же не спробував збити менi роги? - Не знаходив мiсця до смаку. Де не ?здив по цих землях, скрiзь нi пес, нi видра. Камiнь, тiснява, мечем махнути нiде. А тут бачу - гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так i заклекотить! Як у вас зветься ?диноборство та по?динок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собi поле. Матимеш за все: i за ?впраксiю, i за Журину, i за... Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись сво?ю добродушно-зловiсною мовою, вiн вiльно помахував лiвою рукою, щоразу доторкуючись наголiв'я меча, почепленого в нього при правому боцi (бо ж право? руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полi однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вмiло, хижо вдарив во?воду сво?ю дерев'янкою попiд колiна i, коли той, втрачаючи рiвновагу, почав завалюватися назад, з усi?ю жорстокою силою пожбурив його сво?ми залiзними руками вниз з височезних мурiв. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвiдченим во?ном, який твердо зна?, що, навiть помираючи, ма?ш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима свiт загрозливо перевернутий, гинучий для нього навiки, во?вода вмiлим захватом зачепив сво?ю ?диною лiвою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увiльнитися, випручатися, i так у тому нерозривному по?днаннi ненавистi впали вони каменем згори, вдарилися об каменi внизу, нiхто нiчого не встиг навiть збагнути, Вiльтруд побачила ?х уже тодi, коли лежали внизу мертвi, впiзнала обох, упiзнала свого барона й закричала страшно й безнадiйно. Нiхто й не зворухнувся. Процесiя посувалася далi повiльно й ма?статично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають i народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок. ?впраксi? про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матiльда одразу пiсля урочистостей влаштувала обiд на честь iмператрицi, обiд затягнувся до пiзньо? ночi, маленька графиня була така добра, що навiть сво?му Вельфу дозволила позалицятися до ?впраксi?, i незграбний баварець шепнув, що Матiльда прожене його вiд себе, бо вiн не згоджу?ться вести баварцiв до ?русалима, отож обо? вони стають вiльнi i вiн би з радiстю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навiть у гадцi не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якiй жiнцi зi сво?ю зажерливiстю, брудом i знiкчемнiнням. ?впраксiя i не чула нiчого i не бачила. Тiльки завтрашнiй день. Зелене поле, маслакувато-бiле пакiлля загонiв для юрмищ, мармуровi лави для ситих прелатiв, криваве сiдало жорстокого Урбана. Вхопили ?? в лещата сво?х забобонiв i мертвих догматiв, вхопили мiцно, стиснули, як смерть. Досi вона хотiла жити. Скрiзь i завжди билася в нiй непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань i нещасть. Вiрила, що все для не? попереду, ще одне зусилля, ще трохи - i зася? непотьмарене сонце, заярiють квiти в теплiй травi, защебечуть' птахи, заку? зозуля. Зозуле, зозуле, скiльки менi лiт зосталося? Малою, ще дев'ятилiтньою, допитувалася колись у Звiринцi, взята на веснянi княжi лови, дивилася на сiру велику пташку, що сидiла високо мiж гiллям, лунко кувала радiснi роки всiм охочим. Тодi зозуля накувала ?й лише вiсiм лiт. I за першим, i за другим, i за третiм разом - тiльки вiсiм. Вмовкала, нiби давилася нещедрим кукуванням. Мала ?впраксiя вдарилася в плач на скупiсть зозулину i на свiй короткий вiк. Журина потiшала: "То вiсiм лiт поверх десяткiв, дитино. Проживеш сiм десяткiв i вiсiм. Бо сiм десяткiв накувати-то для зозулi затяжко".- "Чому ж, коли не питаю, вона ку? так довго й багато?" - "То для тих, дитино, кому не хочеться жити на свiтi".- "А хiба ? такi люди?" - "?, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малi дiти не повиннi того знати". Давно перестала бути малою, а жити хотiлося. Навiть тодi, коли все довкола вiщувало кiнець i загибель, вiрила: нiколи не пiзно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цiлковитий вiдчай i подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись вiд гидких дотикiв саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вда?ться безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалi нiкому не вда?ться прожити безкарно, коли вже вiд народження не ста? на змагання зi свiтом. Вночi до не? прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно свiтили золотими сво?ми очима, мовчали. Вона спитала: - Що хочете менi порадити? Вони мовчали. - Може, хочете менi помогти? Не казали нiчого. - Щось покажете менi? - Подивися на свого сина,- сказали вони. - Але ж я нiколи його не бачила, як упiзнаю? - Дивись,- була вiдповiдь. I справдi: вона побачила й упiзнала його, хоч не вiрила, що таке може бути. Iшов у самiй сорочечцi, бiлявий, гарний, очi мав, як у не?, мов сiрi довгастi птахи, iшов упевнено, вимахував одною рукою, нiби дорослий, мужнiй во?п, а другу притискував до боку, бо пiд пахвою щось мав. - Що там у тебе? - спитала вона, i вiн, не зупиняючись, пiдсмикнув плече догори й з-пiд пахви йому блиснуло золотом, аж ?впраксiя вжахнулася й розпачливо закричала: - Що то? Хрест? Кинь його! Покинь! Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи ?й назад, i вона побачила, що вiн iде попереду тисяч дiтей, веде ?х за собою, вони збираються з Германi?, Бургундi?, Францi?, малi, нерозумнi, беззахиснi, i всi йдуть мовчки, вперто, заслiплено. Куди? У хрестовий похiд. Нiхто цього не каже, але всi знають. Жахливе видовище. Дiти перебираються через гори, спускаються в долини, ?х цькують собаками. Закидають камiнням. Не дають навiть води, i вони п'ють iз струмкiв i рiчок, по-звiрячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. ?впраксiя женеться за сином, за дiтьми - не може наздогнати, гука? - нiхто ?? не чу?, просить помочi - нiхто не вiдгуку?ться. Дiти доходять до моря, де сто?ть великий чорний корабель, а перед кораблем - папа Урбан у золотiй тiарi, вiн стука? золотим хрестом по кораблю, кричить: "Сюди, во?ни Христовi, сюди!" "Вони ж не вмiстяться!" - каже ?впраксiя. "Все у волi божiй",- вiдповiда? Урбан, а ?? син ста? коло папи й помага? йому заганяти дiтей на корабель. Вона пiдбiгав ближче, бачить, що корабель не ма? дна, самi борти - i морська безодня внизу. Дiти тонуть, а на ?х мiсце приходять новi, i папа жене туди всiх, i всi тонуть, i коли тоне останнiй, Урбан штовха? в корабель ?? маленького сина, i море змика? над ним сво? води, все кiнча?ться, на свiтi навiки поселя?ться жах, запанову? темрява, навiки згасають золотi очi чеберяйчикiв... Не сон i не ява - що ж то? Так i зодягалася вранцi в непевностi, не зауважила вiдсутностi Вiльтруд, надягла все чорне, але на груди - золотий ланцюг. Не iмператорський - ки?вський. Хай помага? вiд зубожiлих душ цього свiту. До мiсця засiдань собору, згiдно зi звича?м, всi мали добиратися пiшки - навiть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповiльнено, збиралися довго, ще довше всiдалися на сво?х мiсцях перед тисячами простого люду, збитого на полi в тiсному стиску, втомленого вiд нетерплячки, очiкування й екстатичностi. В ?впраксi? того ранку з особливою силою зродилося все жiноче. Вiдганяла вiд себе вiдчай, зате радо й охоче допускала примхливiсть, смак до вишуканостi, погорду й певнiсть. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не велiла приймати само? графинi Тоскансько?, яка мала товаришувати iмператрицi в ?? покаянному походi на поле за П'яченцою. Двiрськi дами лякливо зiтхали, осудливо пiдбирали губи, дивуючись з поведiнки iмператрицi, хоч глибоко в душi, мабуть, кожна з них заздрила такiй незалежностi й твердостi молодо? жiнки, що вже не знати й звiдки могла зачерпнути собi сил: адже ж лишилася самотня в цiлому свiтi, вiдвернувся вiд не? люд, вiдвернулися можнi свiту сього, сам бог позбавив ?? сво?х милостей, погубивши вчора одного з найнаближенiших Адельгейдиних людей, вiдштовхнувши вiд не? найдовiренiшу баронесу Заубуш. Нарештi все було готово, допущено графиню Матiльду, дозволено ?й поцiлувати руку iмператрицi, але тiльки по тому, як - нечувана рiч! - графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що ста? перед iмператрицею на колiна. Вже пiсля цього очiкувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полi, перед папою, перед прелатами, перед цiлою ?вропою з ?? найвищим богом! Графиня Матiльда супроводжувала iмператрицю на поле, сокорiла заливисто: "Ми з найсвятiшим папою, ми, ми, ми..." ?впраксiя нiчого не чула. Була вже на полi, знов вивищувався над нею папа, знов прича?но й зло-вiсно стримували в собi тяжкий дух жирнi прелати, а перед очима в нещасно? жiнки вирували тисячi тих, хто, як дiти з кошмару, ма? загачувати сво?ми тiлами бездоннi кораблi папсько? невситимостi й жадоби влади. Папа - намiсник апостола Петра на землi. Петро був рибалкою. Плавав на човнi чи просто бродив у Генiсаретському або Тиверiадському озерi? Тепер нiякого човна не досить. I корабля не досить. Весь свiт ладен потопити цей лисий безжальний чоловiк. Заради тупо? жорстокостi папи розкололи церкву, розкололи держави, розiрвали, розiдрали, розшматували душi людськi, i тепер у них вiльно вливаються отрута, бруд, гидь. Чого вони ждуть вiд не?? Вже все знають, уже роздзвонили папськi клеврети повсюди про найбiльшi та?мницi ?? нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги ?впраксi?, жови iмператора Генрiха, вiд шлюбу звiльнено?, на свого мужа. Недарма ж слово "тисяча" вiддавна викликало в не? жах. I ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полi, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полi, а перед ними-нiжна жiнка зi слабим голосом. Хто тут почу? i чи почу?? Товпилися, купчилися, дерлися до не?, вiд-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обiцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собi. Невже скаже, невже було, невже справдi, невже вiдважиться? Всi про таке вiдають, а нiхто ж не говорить. Простi доми замкнено для чужоложства i розпусти, а палаци можних вiдкритi навстiж. Весь бруд вилива?ться на упослiджених, на зубожiлих, а ось тепер вони можуть порiвнятися з самим iмператором бодай у брудi, залюбки вiддати йому й подiбним вищiсть i перевагу в розпустi, у гидотах, у збоченнях i пониженнях. Живуть i не в палацах, а в домах розпусти. I землi перетворили на доми розпусти i всю ?вропу теж. Перед такою ганьбою мали б схилити сво? посивiлi голови ?пископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на iнших, самi ж вимагають поваги й подиву для сво?? ганьби, ще бiльшо? й тяжчо?. - Ви, всi, слухайте мене! Хто це казав? Невже та молода жiнка зi слабим голосом? Як могла пересилити клекiт натовпiв, гамiрняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нiчого - стояла, дивилася на них, i втихомирювалися перед цi?ю беззахисно-чистою красою найзухвалiшi, найбуйнiшi, найрозкричанiшi. Не стала роздирати сво? серце перед ними. Досить! Душа ?? конала, билася нiби в корчах, у дикому сплетiннi хижого корiння, колючого непробивного гiлля, а тiло було вiдокремлене, розiп'яте на холодних вiтрах, на гострих скелях, на тернищах. Жiнка роздира?ться болем, народжу? нiжнiсть. Чому ж ваш свiт позбавлений нiжностi? Чому вашi душi загрубiли вiд ворожнечi, порокiв, тяжко? темноти? Чи тому, що вiра походить вiд простого Христа й розповсюджена невiгласами-апостолами i ви бо?теся розуму, людсько? думки, людсько? душi? Власнi провини спиха?те на когось, недосконалiсть свою переклада?те на iнших. Погляньте на себе! Ви обмеженi, тупi, хтивi, зажерливi, бруднi й дурнi! Ненавидите все, чого не зна?те, а не зна?те нiчого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу вiд дрiбненьких порошинок. Галасу?те, нiби благочестя ваше буду?ться на любовi, а самi й не любите i не розумi?те. Любов потребу? знань. Слiпа - буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочиннi пристрастi смакуються вами, а велич людсько? гiдностi вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугу? сво?м гидким пристрастям, той вам зрозумiлий. Хто ж перемiг це-для вас незбагненний. Радiсть чистого сумлiння вам невiдома, ви не вiрите нi в iстину, нi в скромнiсть i тверезiсть, нi в простоту й гiдне поводження, нi в обдарованiсть i почуття. Чи вам болять мо? страждання? Чи обходить те, що твориться в мо?й душi? Лiпше зазирнiть у сво? душi - побачите там гпiв, заздрощi, жадобу насолод, марнослав'я, лицемiрство, тупiсть диких звiрiв, зганьблення... Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жiнку, як на святу, враженi ?? мужнiстю, захопленi красою й чистiстю, яка потужними струменями била з ?? лиця, з усi?? постатi. Слiв майже й не чули. Та ?впраксiя й не пробувала кричати - повернулася до прелатiв, кидала в ?хнi пещенi обличчя сво? звинувачення, нiхто не ждав од не? такого, хтось з ?пископiв, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком нiжний голос жiнки, викричав кiлька брудних подробиць про iмператора, тодi крикнув про ?пiтимiю, бо навiть очi слiд очистити, коли вони бачили грiховнiсть i блуд. ?впраксiя в безсиллi заломила руки. Гнiвливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обiцянки? ?пiтимiя? ?пiтимiю б накласти на них усiх, на ?хнi душi, на ?хнiй свiт! Вона стояла, сповнена вiдчаю, несла вiдчай з собою, а простий люд побачив чистiсть, од яко? всi здригнулися й заплющили очi, а тодi заревли натовпи тисячоголосе: - Без ?пiтимi?! Без ?пiтимi?! Сталося нечуване: зiрвано, не докiнчено собор, не прийнято найважливiших ухвал, розгнiваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонтi, щоб проголосити хрестовий похiд, в аннали ж звелить записати про поганьблення iмператора Генрiха його жоною. Менi повiдомщення, i аз воздам... ?впраксiю покинуть у П'яченцi саму. Нiкому не потрiбна, всiм чужа в чужому свiтi. Запросить ?? Конрад у Мiлан, де прийме зi сво?ю бiлявою, схожою на ?впраксiю, Констанцi?ю. Iмператор домагатиметься видачi iмператрицi.Пере?де вона до Угорщини, до короля Коломана, до старо? тiтки сво?? Анастасi?, колишньо? королеви угорсько?,- i там наздожене погрозлива вимога Генрiхова видачi жони сво??. Цей чоловiк мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам i народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рiдно? матерi й рiдно? сестри, ненависть першо? жони й друго?, неповагу власних синiв. Конрада намовлено виступати проти батька. Молодший син Генрiх так само виступав проти iмператора, взяв його в полон, примушував вiдректися вiд корони. Художник, який зобразив сутичку Генрiха-батька i Генрiха-сина на рiчцi Реген, оздобив свою мiнiатюру латинським вiршем: "Кривдi людськiй i жадобi влади не бува? кiнця..." ?впраксiя вiддалялася вiд цього свiту нещасть, чвар i злоби. Нiщо так не знищу? часу, як нещастя. Лiта, цi покiрливi дiти часу, втiкатимуть вiд ?впраксi?, вiдлiтатимуть вiд не? невтримно й незворотньо, але не зможе вона поспiшати, поволi, боязко наближатиметься до рiдно? землi, бо неслава про не? вже давно буде донесена священиками до Ки?ва, i вiдвернуться лицемiрно вiд молодо? жiнки всi можнi, вiдвернеться сестра Янка, навiть рiдна мати, княгиня Анна, лякатиметься повернення збезчещено? доньки, на княжих учтах лакизи складатимуть про не? брудних пiсень, називатимуть сукою - волочайкою, Опраксою любострасною. Людський поговiр вiдлякував найбiльше, може, тому так довго вагалася ?впраксiя, перш нiж вiдважитися на повернення до Ки?ва. I хоч не надiялась уже вернутися, усе ж поверталася додому, до рiдно? землi, вагаючися мiж втратами й вiднайденнями, мовби вiдразу народжуючись i знову вмираючи, знов ступала на роздорiжжя сво?х дитячих снiв i болючо-солодких спогадiв, i небеса, п'янi вiд вiтрiв, знов зустрiчали ??, але не впiзнавали ?впраксi?. Була пiд ними й не пiд ними, поверталася з дорiг блудних, злудно-нiмих i не поверталася, не могла повернутися нiколи, бо ще нiкому не вдалося повернути втраченого часу, ступити двiчi в ту саму воду, принести живу квiтку з давно вiдшумiлих лiт, зачерпнути вiтру, що прогримiв над утраченим дитинством, i тiльки п'янi небеса, застеленi гiрким серпанком слiз, нагадували ?й щось болiсно-знайоме i невловиме, як щастя, любов i вiчнiсть... _ЛIТОПИС БЕЗ ПОЯСНЕННЯ_ З Iпатi?вського лiтопису: "У лiто 6617 (1109) преставися ?вьпраксi Всеволожа дщi мiсяця iюля в 9 день i положено бисть тiло ?я в Печерськом монастирi оу дверi?, яже к оугу, i вчиниша вад нею божницю, iдеже лежит тiло ?я". ("У лiто 6617 (1109) преставилася ?впраксiя, дочка Всеволодова, мiсяця липня, 9 дня, i покладене тiло ?? в Печорському монастирi, коло пiвденно? брами, i споруджено над нею божницю, де лежить тiло ??"). Запис про смерть - i нiяких пояснень. Хто була ця дочка Всеволодова, ?впраксiя, чому ?й така честь - бути занесеною в найперший лiтопис землi русько?, яке_ _мала_ _життя, чим прославилася або хоч вiдзначилася? Чи може стати таким поясненням книжка, написана через 865 рокiв пiсля смертi ?впраксi?? Цим сумнiвом хай дозволено менi буде закiнчити розповiдь. __Ки?в-Iвано-Франкiвськ, __ __1972-1974____ pp.__